- От що, - спокiйнiше заговорив Андрiй, затягуючи ремiнцi рюкзака. Рудник - це не крамниця, бiля якої можна поставити варту i бути певному, що нiхто не влiзе. Цi старi копальнi схожi на будинки з багатьма вiкнами i дверима, тiльки з тiєю рiзницею, що в домi ми знаємо всi дверi й вiкна, а в руднику вони невiдомi, i їх не можна бачити. Ми з вами бачимо тiльки однi дверi, ось, - i вiн вказав на яму. - Але чим ви доведете, що це єдинi дверi й iнших нема? А що, коли є другий вхiд? Охоронцi вартуватимуть тут, а злодiй проникне в iншому мiсцi i зруйнує не одну, а десять шахт. Зараз злодiй спокiйний, бо певен, що своє завдання виконав. Але якщо ви зчините галас, то вiн зрозумiє, що нiчого не зробив, i повернеться сюди. Тому я вам раджу мовчати й терпiти. Замiсть того, щоб iти в село Цвят i кликати мiлiцiю, краще ходiмо зi мною. Побачите i озеро, i сталактити, i багато iнших казкових речей. Згоднi?
      Ми дивились на нього занiмiлi, захопленi силою його логiки, враженi блиском його вiдкритих чистих очей.
      Першим опам'ятався Радан.
      - Це розумно, - сказав вiн. - Тiльки я пропоную внести одну змiну у ваш план. Зовсiм незначну. А саме: пiд землю з вами пiду тiльки я. Анастас i Теменужка залишаться тут вартувати. Як побачать щось пiдозрiле, запалять факел i побiжать до нас. - Вiн на мить задумався. - Галерея розгалужується?
      - Є вiдгалуження лiворуч i праворуч, - сказав Андрiй, - але цi ходи тiснi й низькi, отже немає небезпеки заблудитись. До мiсця, де ми зупинимось, звiдси йти одну годину.
      Теменужка зiтхнула, на її очах з'явились сльози. Вона нiчого не промовила, тiльки вiдвернулась i почала старанно довбати землю ногою. Не знаю, що цiкавого помiтила вона там.
      Радан винувато всмiхнувся i промовив:
      - Я принесу тобi багато уламкiв вiд сталактитiв, чесне слово.
      Теменужка промовчала.
      - Допоможемо товаришевi геологу, - сказав вiн. - А завтра, якщо все буде гаразд, пiдемо туди разом. Дивiться ж, будьте уважнi, зрозумiли?
      - Будь спокiйний, - сказав я. - Можеш покластися на мене. - I бадьоро посмiхнувся: - Щасливої дороги.
      VIII
      Минула нiч, настав ранок - похмурий, туманний. Небо все нижче спускалось над головою; почав мрячити тихий, дрiбненький дощик.
      Ми лишились удвох. Забралися в кущi i звiдти позирали в тому напрямку, звiдки мав повернутися Радан. Теменужка зiтхала. А я поглядав час вiд часу на темне склепiння неба, що ледве виднiлося крiзь нависле гiлля, i марно старався згадати який-небудь елегiйний вiрш.
      "Так, - думав я, - Теменужка зiтхає за Раданом. Андрiй тривожиться про свiй дорогоцiнний мiнерал. А я, розкривши рота, ловлю гав i не маю, по чому зiтхати, за чим тривожитись. Я тiльки вiдчуваю, що менi якось сумно, порожньо на душi, а чому - пояснити не мiг би, хоч би як старався".
      А втiм, навiщо я говоритиму про себе?
      Ви маєте уявлення про мiй черствий, прозаїчний характер, про мою схильнiсть завжди i за будь-яких обставин показувати себе таким, яким я є вiд природи: розсудливою i строго-дiловою людиною.
      Дамо краще слово Радану. Вiн поетична душа i, як гадає Теменужка, цiкавiший за мене.
      - Але ж, - скажете ви, - Радана з вами немає?
      Правда, його нема. Вибачте, але я зовсiм не збирався збивати вас з пантелику. Я хочу розповiсти вам те, що чув вiд нього, тiльки кiлькома днями пiзнiше, коли ця iсторiя з берилом була закiнчена.
      "Андрiй крокував попереду, а за ним - я. його лiхтарик кидав пучок променiв, наче прожектор освiтлював дорогу; за хвилину-двi ми прибули. Я не встиг показати йому гнотик, як вiн сам його побачив. В нього дивна здатнiсть усе помiчати вчасно, нiчого не випускаючи з поля зору. "Тут, лiворуч - яма, а тут - западина", попереджав вiн мене всю дорогу. I добре, що попереджав, iнакше я тисячу разiв мiг би розбити голову, поспiшно пробираючись по тому лабiринту. Отож, вiн побачив шнур i, нi секунди не роздумуючи, вийняв нiж, плюнув на його гострий кiнець i обережно вiдрiзав до самого капсуля. Потiм ми пiшли далi.
      А галерея стрiмко спадала вниз. Менi здавалось, що я от-от сковзну i покочусь по цьому похилому кам'яному цилiндру до самого пекла, де впаду у вогонь i дим. Повiтря ставало тяжким, схожим на холодну круту кашу, i найбiльш дивно було те, що воно нiби стискувало груди, налягало, наче якась залiзна рука. Не знаю, як вiдчували себе ви з Теменужкою. Ми посувались обережно, розмовляли, а коли людина говорить - дорога й час минають непомiтно.
      Але ось галерея почала пiднiматися, I повiтря посвiжiшало. Ми добрались до того залу, де сталась ота пригода, куди дiйшли i ви з Теменужкою. Цей зал, власне, являв собою конус, повернутий вершиною до галереї. Ти помiтив високий, наче собор, з усiх бокiв оточений стрiмкими скелями, по яких стiкала прозора пiдземна вода!
      Ми швидко проминули цей зал i, наче в казцi, опинились перед чарiвною сталактитовою завiсою з дивними мереживами з молочно-бiлих кам'яних ниток. Ми поринули в хаос сталактитiв. Деякi з них були схожi на людей, iншi нагадували фантастичних тварин, що жили кiлька мiльйонiв рокiв тому. Подекуди сталактити з'єднувались мiж собою i утворювали щось подiбне до велетенських арф. Згори звисав бiлий виноград, нерухомi вiти прикрашали дрiбнi квiточки; мелькали оленячi роги, бивнi слона. I яких тiльки ще не було див! "Це вода пройшла крiзь шари вапняка", коротко пояснив менi Андрiй. А я подумав: "Ось вона - золота шахта села Цвят!"
      Так... Як я вже сказав, ми пройшли через усi цi природнi чудеса i знову потрапили в похмурий коридор, iз зубчастими стiнами. I тут перед нашими очима несподiвано блиснула вода. Здалеку вона здавалась чорною, наче розлитий дьоготь, та, коли наблизились, золотий промiнь лiхтарика освiтив її, i ми побачили в кришталево-прозорiй глибинi самих себе, наче дивились у велике дзеркало.
      Озеро не було дуже великим - крокiв з п'ятнадцять у дiаметрi, але май на увазi, що пiд землею мiри "звучать", як ти кажеш, трохи iнакше, нiж на поверхнi.
      Ми обiйшли це озеро, i Андрiй схопив мене за руку. Вiн пiдняв свiй лiхтарик угору i урочисто сказав: "Дивись".
      Я роздивлявся на всi боки, марно стараючись помiтити щось особливе. Навколо темнiв гранiт, у якому де-не-де блищали дрiбнi лусочки слюди.
      - Тут, ось тут! - показав Андрiй i направив промiнь поверх озера, на висоту близько семи-восьми метрiв.
      На тому мiсцi я побачив зелену довгасту плиту. Вона мала колiр весняної трави, м'яко свiтилась i була гладенька, як скло.
      - Це або початок, або кiнець смарагдової жили, - промовив схвильовано Андрiй.
      Вiн зняв рюкзак, витяг з нього довгу вiрьовку, змотану кiльцем, i перекинув її через плече. Потiм узяв десять залiзних скоб i одну по однiй напхав у кишеню, так що, певно, став важчим на два-три кiлограми, далi засунув за пазуху короткий молоток з гострим кiнцем i потер руки.
      - Є тiльки одна небезпека - шубовснути в воду, - промовив вiн.
      I Андрiй почав лiзти до скелi. Ця смужка, по якiй вiн повз, була завширшки не бiльше трьох п'ядей. Пiд нею блищала чорна вода озера.
      Я затамував подих. Хоч я i не боязкий, та в цю мить вiдчув, що в мене пiдкошуються ноги.
      - Слухай! - гукнув вiн. - В рюкзацi є ще одна батарея. Вона менша, але її вистачить для того, щоб вибратись на поверхню.
      Вiн розказав менi, як вийти з копальнi на той випадок, якщо вiн утопиться чи розiб'є собi голову. В цю страшну хвилину вiн подумав про мене. Ось яка людина цей Андрiй.
      Далi справа йшла так. Вiн став на колiна i забив першу скобу. Через неї перекинув один кiнець вiрьовки, зробив петлю i надiв її на пояс. Тепер вiн мав якусь опору, хоч i не дуже певну, став на ноги i забив другу скобу - вже над головою.
      Розумiєш? Вiн робив собi схiдцi, вишукуючи природнi щiлини в скелi, як роблять, здається, альпiнiсти, коли пiднiмаються на стрiмкi височини.
      I так, схiдець за схiдцем, Андрiй наближався до зеленої плити. Але скоби закiнчились, а вона сяяла на пiвтора метра вище його голови. Вiн простягнув руку, - i молоток дiстав до її краю. Андрiй якусь мить постояв, потiм пiднявся навшпиньки, розмахнувся... Менi було видно, як щось вiдломилось i злетiло в повiтря... Рука Андрiя описала дугу. Невже щось схопив?
      У цю мить скоба, на якiй вiн стояв, покривилась, зiгнулась, i я вiд жаху заплющив очi. Почув тiльки, як вона задзвенiла. Коли ж глянув, то побачив, що Андрiй висiв на вiрьовцi, тримаючись за неї одною рукою. У другiй вiн стискав той шматок, який вiдколупав вiд плити. Нарештi вiн намацав ногою нижчi схiдцi i, притримуючись одною рукою, злiз i почав посуватися по тiй же вузенькiй кромцi.
      Я бачив, як Андрiй щось ховав у кишеню. Потiм повiльно, не поспiшаючи, вiн поповз назад, до мене.
      Не кажучи нi слова, вiн засунув руку в кишеню i розкрив долоню. Пiд променем лiхтаря я побачив два блискучих зернятка - два зелених камiнчики, такi крихiтнi, наче той бiсер, яким у нас обшивають святковi хустинки.
      - Кришталевий польовий шпат, - прошепотiв Андрiй. Рука в нього тремтiла.
      - Що це таке? - питаю.
      Вiн вiдповiв:
      - Напевно, смарагд.
      Я дивився на нього приголомшений, не вiрячи своїм очам.
      Андрiй усмiхнувся.
      - Зернинки такi маленькi, що тiльки через сильну лупу можна встановити, чи це частинки смарагду, чи звичайного берила. Менi здається, що вони прозорi, а прозорий берил - смарагд. Правда ж, вони прозорi?
      Я тiльки мовчки кивнув головою, а вiн схвильовано продовжував:
      - Плiнiй Старший сказав: "Нiщо iнше не має такого незвичайного зеленого кольору". Так?
      - Так, - вiдповiв я.
      Андрiй загорнув зернятка в носову хустинку, зав'язав вузлик i поклав у лiву кишеню бiля серця.
      Пiсля цього ми безцiльно блукали бiля озера, знiчев'я розглядаючи щiлину у скелях. А за двадцять крокiв далi ми знову набрели на сталактити. I тут кiнчалась пiдземна галерея.
      - Тепер для мене картина ясна, - сказав Андрiй. - Колись у цьому руднику добували смарагдову руду. У схiднiй частинi середземноморського басейну, на думку iсторикiв, було багато таких рудникiв. Наш рудник уже вичерпаний, вичерпаний до дна. Лишився тiльки камiнь, з якого я видовбав мiзернi зернятка. Тодi був звичай - останнiй камiнь лишати в дар богам.
      Андрiй довго дивився на зелену плиту. Ти собi уявити не можеш, якими очима вiн дивився на неї! Неначе там сидiла наймилiша, найчарiвнiша iстота в свiтi i кликала його до себе, махаючи рукою.
      Потiм у раптовому поривi схопив мене за плечi i трусонув.
      - Але ми не залишимо богам анi порошинки, адже так? Ми не боїмось їх гнiву. Ми видобудемо цей камiнь, на зло всiм богам, i подаруємо нашому природничо-iсторичному музею. Хай вiн прикрашає найкращий мiнералогiчний стенд!
      Вiн провiв рукою по чолi i нахилився надi мною.
      - Ти легший i прудкiший. Може, пiдеш до табору бригади?
      - Чого ж не пiти? - вiдповiв я.
      - До табору рiвно п'ятнадцять кiлометрiв. Дорога йде все лiсом, лiсом, прямо на схiд. Власне, це не дорога, а напрямок, i ти йтимеш, орiєнтуючись по компасу. Я дам тобi свiй на спогад про мене. Коли доберешся до табору, спитаєш лаборантку Рашеєву. Скажеш їй так: Андрiй тебе вiтає i просить дати йому ще чотири скоби. Хай чотири, для певностi...
      Ти вже знаєш, що я рушив у дорогу незадовго перед заходом сонця. А ви лишились ночувати вгорi, на горбi. Зайвим буде говорити тобi, що я не йшов, не бiг, а летiв. Андрiй дав менi свiй компас з позначками, що свiтилися в темрявi. Вiн подарував його менi. Ось вiн, - правда, гарний?
      Отже, я мчав лiсом.
      Ще не зовсiм смеркло, як я наблизився до шляху. I вiдразу передi мною вирiс високий чоловiк з кудлатими, закрученими донизу вусами. Одягнений у куртку, вiн мовчки стояв пiд дубом.
      - Добрий вечiр! - привiтався я. - Ви, товаришу, з бригади?
      Вiн оглянув мене з нiг до голови i якось неохоче вiдповiв:
      - З бригади. А що?
      - Чи далеко до табору?
      - Два-три кiлометри.
      - Дуже приємно, - сказав я. - Ваш товариш Андрiй Андрєєв направив мене до лаборантки Рашеєвої.
      - Невже? - стрепенувся вiн. I зразу ж запитав: - А що вiн хоче?
      - Нiчого особливого, - засмiявся я. - Тiльки чотири залiзнi скоби. - I, наче бiс лоскотав менi язика, я в кiлькох словах пояснив йому, для чого потрiбнi скоби.
      Незнайомець вiдразу якось переплiв ноги, нiби спутаний. Нi слова не сказавши, вiн витяг портсигар, дiстав цигарку i прикурив. Сiрник освiтив його руку, - мундштук цигарки був золотий. До того ж я помiтив, що вуса в нього фальшивi, бо пiд носом грим вiддiлився i створив складку.
      Моє серце йокнуло, i земля нiби провалилась пiд ногами.
      А той сказав:
      - Ти йди в цей бiк, - i показав рукою напрям, - скорiше прийдеш. А я перетну лiс тут, - я так звик.
      - Дякую, - кивнув я йому.
      Трохи пробiг, доки зник з його очей, i глянув на компас: напрям, вказаний незнайомцем, вiв просто на пiвнiч.
      "Не перехитриш мене, лисице!" подумав я i повернув на схiд.
      Вибравшись на дорогу, я побачив вогнi табору. Озброєний чоловiк, певно, Стаменко, родич Теменужки, - провiв мене прямо до лаборантки. Не можна було гаяти часу. Вона справила на мене враження дуже приємної серйозної людини. Я розповiв їй усе - вiд початку до кiнця. Нiчого не приховав.
      Вона кудись вибiгла з палатки, i за пiвгодини в таборi зчинився великий галас. До мене прибiгли геологи, всi без кiнця розпитували подробицi. З Софiї прибув начальник геологiчного вiддiлу - ти його бачив, - цей старий дуже жвавий i строгий. Вiн двiчi розпитував мене про ту зелену плиту в руднику, i я двiчi повинен був пояснювати одне i те ж: що вона зелена, i такої-то довжини, ширини тощо. Вiн слухав мене, похитував головою i сварився пальцем на якогось огрядного чоловiка:
      - Бачиш, - каже, - товаришу Власев, як небезпечно для геолога бути стопроцентним скептиком? Скiльки разiв я говорив тобi, що твiй скептицизм шкiдлива i страшна iржа.
      А далi звернувся до iнших геологiв:
      - Наш товариш у небезпецi, - сказав вiн. - Треба йому допомогти, i негайно. Хто пiде зi мною?
      Лаборантка перша вигукнула:
      - Я!
      Ти знаєш, що пiшли всi. Навiть огрядний чоловiк - ; i той пiшов з нами. Через лiс, уночi, назустрiч невидимому, але страшному вороговi - це не жарт i зовсiм не скидається на прогулянку. Адже так? У таборi лишився тiльки сторож з села Цвят.
      Я детально описав мiсце, дорогу, напрямок. Геологи взяли компас, лiхтарi, лопати - i всi як один кинулись до лiсу рятувати Андрiя i його зелений смарагд.
      Спочатку всi йшли разом, потiм група розпалась. Не всi були однаково витривалi в дорозi.
      Попереду всiх бiгла лаборантка - спритна, рухлива, наче сарна. Правда, вона часто спотикалась, але нi разу не поскаржилась, нi разу не сказала: вiдпочиньмо, зупинiмось. Бiдна дiвчина...
      Ми з нею так далеко всiх випередили, що скоро перестали чути їх голоси. Не видно було i вогникiв лiхтарiв. Свiтився тiльки фосфор мого компаса.
      I ти знаєш, ми першi прибули до вас в той дивний й страшний зал".
      От що розповiв менi Радан через кiлька днiв, коли ми повернулись у село Цвят.
      Але, скажете ви, як ви потрапили в той зал? Адже ви сидiли, притулившись у кущах перед ямою i, порозкривавши роти, дивились на небо?
      Було так. Ми, справдi, мовчки сидiли в кущах i кожен думав про своє. З потемнiлого неба мрячив тихий дрiбний дощик.
      Ми пiднялись на гору.
      Не минуло й десяти хвилин, як Теменужка пiдштовхнула мене лiктем.
      - Дивись! - прошепотiла вона i вказала рукою. вниз. - Якийсь чоловiк!
      Мiж деревами пробирався низенький опасистий чоловiк у плащi i чоботях. Вiн вiддалявся вiд горба.
      - Хоч би вiн не зробив якогось лиха Андрiєвi, - промовила Теменужка. Вона сказала цi слова ледве чутно, i менi здалось, що в її голосi забринiли сльози. Дiвчата мають таку звичку - говорити крiзь сльози.
      Я знизав плечима. Що я мiг вiдповiсти?
      - Вставай! - почала вона штовхати мене. - Вставай, пiдемо до Андрiя!
      Власне, i менi це спало на думку, але я добирав пiдходящi слова, щоб висловитись коротко i точно.
      Схопили факели, пляшку з гасом i кинулись до ями.
      Пройшовши через круглий отвiр, почули недалекi вибухи. Вони були жахливi. Певно, тому, що було тихо i йшов дощ.
      Ми бiгли по галереї, нiби за нами хтось гнався. Не знаю, що почувала в цi хвилини Теменужка, але менi здавалося - от-от хтось схопить нас ззаду. Ми не дивились нi влiво, нi вправо, не помiчали, чи стрiмкий схил, чи пологий, не вiдчували, чи свiже повiтря, чи погане.
      Бiгли захеканi, ковтаючи повiтря розкритим ротом. У вухах кололо, трiщало. Не розумiючи, що дiється навколо, ми мчали, як вiтер.
      Нарештi ми побачили свiтло. Запевняю вас - нiколи ще воно так не радувало мої очi. Вiдчув, що вiд слiз щемлять повiки. Певно, це було через свiтло.
      Андрiй здивовано глянув на нас i посмiхнувся. А Теменужка кинулась йому на груди.
      - Там якийсь чоловiк! - схлипувала вона. - Ми бачили чоловiка в чоботях. А потiм почули вибухи. Подумали, що вiн тебе вбив.
      Теменужка схлипувала, захлинаючись. "Це тому, що вона бiгла", подумав я.
      Андрiй поплескав її по плечi i дав їй свою пляшку з водою, щоб вона напилась i заспокоїлась. Потiм попросив розповiсти, але спокiйнiше, якого чоловiка ми бачили i де почули вибухи.
      На цей раз заговорив я. Але тiльки встиг розповiсти, як дощ шумiв у листях дерев, коли це злiва i справа до нас долинув шум. З правого боку чиїсь голоси. А над нами, трохи лiворуч, - кроки.
      Андрiй направив лiхтар у тому напрямi, звiдки було чути кроки. Золотий промiнь пробiг по зубчастому стрiмкому схилу, пiдскочив вище i застиг.
      I ми побачили в його сяйвi якийсь дивний бронзовий привид. Вiн стояв нерухомо й дивився на нас. Вiн був У куртцi, з кашкетом на головi, закрученi вуса спадали на мiцно стуленi уста.
      Скiльки часу ми дивились на нього - не знаю. Але привид поворухнувся, засунув руку в кишеню, i в його руках блиснула сталь довгого пiстолета.
      Одна мить - i подiї нiби насунулись на нас... Цi подiї навiть не можна вiддiлити одну вiд одної - всi вони з шаленою швидкiстю злились в одне цiле - жахливе, неподiльне.
      Я вже казав, що з правого боку зали почулись голоси. Саме звiдти вихором вилетiла якась жiнка. Вона, мабуть, теж помiтила привид на скелi, бо кинулась з розпростертими руками вперед. Скрикнувши, стала вона перед Андрiєм, закривши його своїм тiлом. В цю мить пролунав пострiл. Жiнка похитнулась i впала на землю. У ту ж таки секунду щось просвистiло в повiтрi, i я побачив, що нiж з страшною силою врiзався в обличчя вусатого незнайомця. Вiн похилився вперед, голова вдарилась об камiнь, потiм об другий, його нога, мабуть, попала в щiлину, бо вiн повис iз спущеними вниз нiби неживими руками. I дивна рiч! Коли вiн стояв угорi, на скелi, було ясно видно його закрученi, розкуйовдженi вуса, а зараз на закривавленому обличчi не помiтно було анi волосинки.
      - Арсов! - вигукнув хтось iз подивом, зляканим, задиханим голосом.
      Я озирнувся: бiля Радана стояв, звiвши руки над головою, високий красивий чоловiк. Пiзнiше менi стало вiдомо, що це був Папазов.
      - Чи це можливо? Чи це не сон? - шепотiв вiн; на обличчi в нього застигла гримаса жаху.
      Кажу вам, що все це трапилось протягом кiлькох секунд i скидалось на кошмарний фантастичний сон.
      Андрiй нахилився над жiнкою. Куля влучила їй у праве плече, i на цьому мiсцi її свiтло-зелена кофточка почервонiла вiд кровi.
      - Дихає? - спитав Папазов.
      - Дихає, - кивнув Андрiй.
      Тодi Папазов вийняв з своєї похiдної аптечки бинт, нахилився i зробив перев'язку. Руки в нього тремтiли. Навколо розливалося свiтло лiхтарiв. Нашi два факели лежали непотрiбнi на мокрому каменi.
      Я бачив її лице - зовсiм юне, майже дитяче, смертельно блiде, наче з гiпсу. Воно нiби зацiпенiло, застигло, наче в останньому снi, вiд якого не можна пробудитись.
      Теменужка плакала. Ну, це ще зрозумiло, - менi теж хотiлося плакати. Але навiщо вона схилила голiвку на плече Радану? Думаю, що могла поплакати i так, стоячи вiддалiк вiд нього.
      Андрiй пiдняв жiнку на руки, як дитину. Маленька, худорлява, вона безпорадно припала йому до грудей. Страшно було дивитись, як її лiва рука повисла вниз, як безвольно погойдувались її ноги, наче вiдрiзанi i сяк-так пришитi до тiла.
      Ми пiшли до виходу.
      - А цей? - запитала Теменужка, повiвши широко розкритими вiд жаху очима в бiк чоловiка, що стрiляв у нас. його тiло чорнiло на скелi, наче ганчiрка, що прилипла до бiлого вапняку.
      Папазов пробурмотiв щось незрозумiле i швидко пiшов уперед.
      - Ви йдiть, - сказав Радан. - Я вас наздожену.
      Коли через хвилину вiн повернувся, я запитав його:
      - Мертвий?
      - А ти як гадаєш? - сказав вiн i свиснув. - Голова сплющена, як паляниця. - Вiн помовчав i додав: - Я ходив за ножем. Це батькiв подарунок. Хороший нiж, не можна губити!
      Взимку минулого року я несподiвано захворiв. Нiчого менi не болiло, i не кашляв, температура була нормальна, а почував себе хворим.
      У мене пропав сон. Спав я по двi-три години на добу, та й то був якийсь хворобливий напiвсон. Вдень почував тяжку втому, наче пройшов десятки кiлометрiв важкої, виснажливої дороги. Лишаючись на самотi в кiмнатi, я задивлявся в якусь точку i сидiв нерухомо, поки не починало сутенiти, поки форми тiєї речi, на яку я дивився, не починали танути i зникати в темрявi. Тодi вставав, нiби збираючись кудись iти, хоч насправдi не знав, куди i навiщо.
      Була зима. Канiкули. Екзамени я склав i був дуже втомлений. I саме в цей час одного чудового ранку прийшов лист вiд Радана. Вiн вчився в полiтехнiчному iнститутi на гiрничому факультетi i збирався провести канiкули в селi. I от вiн кликав мене в гостi до себе, писав, що дядько засумував за мною, i мiж iншим згадував, що Теменужка була б рада мене побачити. Вона працювала в партiйному комiтетi при шахтi, а зараз приїхала у вiдпустку, i взагалi, все було цiкаво, а снiжнi зимовi днi - просто чарiвнi.
      Я задумався. Така в мене звичка - довго думати, перш нiж прийняти якесь рiшення.
      Я не сентиментальна людина, але мушу признатись, що деякi рядки цього листа глибоко мене схвилювали. Не можу сказати вам, якi точно рядки, але, мабуть, це були тi рядки, в яких Радан писав про мого дядька. Я перечитав кiлька разiв те мiсце, де вiн згадує про Теменужку, але це просто так, випадково, - можливо, тому що цими словами Радан закiнчував свiй лист.
      Я вирушив у дорогу.
      Чи варто описувати веселi днi, якi я провiв у селi? Глибокий снiг, прозоро-синюватi ранки, теплу пiдсолоджену ракiю [горiлка] i тихi розмови бiля грубки?
      Чи варто описувати тi змiни, якi вiдбулися за той час, коли наше село стало центром кипучого шахтарського життя? Кiно, клуби, новi будинки, вечiрки i самодiяльнi колективи - чи описувати все це? Я б спробував, якби був хоч трохи бiльш романтичною людиною. А ви знаєте, що романтика чужа моєму серцю. Романтична людина ходить з блокнотом у кишенi, спостерiгає, розпитує про все, записує все. А я в тi днi не взяв олiвця в руки, не написав анi рядка. Блукав по степу, дихав прозорим повiтрям, що мало запах свiжого снiгу i вологого лiсу, спускався з крижаних гiрок i тiльки шепотiв рiзнi вiршi, якi чомусь спадали менi на думку. Ходив у клуб ДСНМ [Димитровська спiлка народної молодi], малював плакати, вирiзав i налiплював картинки на новорiчну молодiжну агiтдошку. А ввечерi танцював, допомагав акторам-любителям i розмовляв до пiвночi з Теменужкою та Раданом.
      Одного вечора ми сидiли у Радана I згадували минулi часи. Розчулившись (цьому сприяло те, що за вiкном падав лапатий снiг), завели розмову про наш старий рудник, про бригаду геологiв, про лаборантку i Андрiя.
      Як i тодi, Теменужка й зараз сидiла поруч з Раданом, усмiхалась до нього i захоплювалась його словами, навiть пошепки повторювала їх.
      Я сидiв у кутку, за грубкою, дивився на червонi вiдблиски вогню i чомусь намагався не озиратись.
      - I все-таки в цiй iсторiї найцiкавiшою постаттю е Iгнат Арсов, сказав я. - Для мене вiн - справжня загадка.
      - Ти в усьому бачиш загадку, - засмiявся Радан. - Для тебе весь свiт таємний i незвичайний. А тимчасом таємних, незвичайних явищ немає! Все залежить вiд того, як ти їх розумiєш i розглядаєш. Так i з цим Арсовим. Я особливо зацiкавився його життям, бо, як ти знаєш, вiдiграв певну роль у тiй подiї... Отож я взнав дещо, i тому на совiстi в мене нiякого тягаря немає. Та навiщо порпатись у брудних речах, подивiться, який чистий, чудовий снiг на вулицi! Я пропоную пройтись до млина, згоднi? Арсов був зрадником, шпигуном, агентом iноземної розвiдки. Вiн повiдомив своїх шефiв про вiдкриття Андрiя, i вони, звичайно, злякались: берил у Болгарiї? Саме тiльки припущення розлютило їх. I хазяїни наказали Арсову зробити все, що тiльки спаде йому на думку, аби про берил нiде не говорилось i не згадувалось.
      Яких заходiв можна було вжити проти Андрiя? Найстрашнiше для чесної людини - ганьба, виставлення на посмiх. Треба було зобразити його мало не божевiльним, принизити в очах начальства, в очах усiх людей. Тодi вiн буде змушений займатись чим завгодно, тiльки не шукати берил.
      Довiдавшись, що начальник вимагає у Андрiя представити картографiчний ескiз, вiн виготовив iнший, напiвбожевiльний. Уночi вiн з допомогою "своєї" людини проник у кiмнату Андрiя i спритно замiнив справжнiй ескiз фальшивим. На другий ранок Андрiй, дiйсно, був зганьблений.
      Бригада зупиняється бiля села Цвят i розпочинає роботу. Слiдом за бригадою вирушають двоє працiвникiв органiв Державної безпеки.
      Ви пригадуєте той липневий дощовий ранок? Шпигунський центр мав тут свою людину. Передчуваючи провал пiсля невдачi з першою мiною, цей чоловiк наказує Арсову закласти ще бiльшу мiну уповiльненої дiї. Вони проникли в копальню через якийсь другий, невiдомий хiд. Поки Арсов працював усерединi, нашi люди пiсля короткої перестрiлки схопили головного дiяча... Мiж iншим, ви його, здається бачили... Пригадуєте? Вiн був у чоботях, резинових шахтарських чоботях. Скидався на вовка, що попав у пастку. А справжнiй ескiз, ескiз Андрiя, знайшли в кишенi Арсова, коли винесли його труп.
      Ось що розповiв Радан.
      Ми мовчали. В кiмнатi було тихо, похмуро, тiльки вогонь потрiскував у грубцi.
      Я виразно пригадав останню подiю, що сталася того дощового ранку.
      Геологи, нарештi, прибули. Вони кiлька разiв збивалися з дороги i тому запiзнились. Встиг на мiсце подiї один тiльки Папазов - красивий чоловiк, якого я побачив у руднику.
      Всi кинулись робити носилки. Лаборантка тимчасом розплющила очi - вони помутнiшали, наче вкрите хмарами небо, але швидко прояснились, засяяли вологим блиском. Андрiй схилився над нею, взяв її руку. Вона ледь всмiхнулась до нього посинiлими губами.
      - Ти знайшов дорогоцiнний камiнь? - тихенько прошепотiла вона.
      - Знайшов, - сказав Андрiй i проковтнув слину.
      Вiн з вдячнiстю поцiлував її руку, по губах у неї пробiгла майже непомiтна, тиха посмiшка, схожа на слабкий сонячний промiнь.
      Так завершилась ця "берилова" iсторiя.
      Рудник, як ви, звичайно, догадуєтесь, не мiг стати туристським об'єктом, як мрiяв Радан, що передбачав "прибуткове" майбутнє.
      Через пiвгодини пiсля того, як витягли труп Арсова, всерединi копальнi вибухнула мiна, i тисячi тонн землi i каменю завалили центральну галерею до того мiсця, звiдки ми вперше побачили краєчок бiкфордового шнура.
      Зараз Вилю Власев не подорожує по горах, не бере участi в геологiчних походах, його мрiя здiйснилась: вiн начальник головної хiмiчної лабораторiї i цiлi днi проводить у своєму кабiнетi серед мiкроскопiв, колб та спиртiвок. Щовечора грає в домiно з хазяїном, потiм перечитує одну-двi сторiнки свого щоденника i точно о десятiй годинi гасить свiтло, одягає нiчний ковпак i, спокiйний, задоволений своїм життям, лягає спати.
      Андрiй вже бiльш як рiк - керiвник третьої геологiчної бригади. Вiн так i не вiдкрив берил для промислових потреб, але кажуть, що знайшов багато нових покладiв свинцю й цинку. Лоб цього молодого чоловiка поритий зморшками, очi втратили юнацький блиск, - тiльки неспокiйний, тривожний вогник освiтлює їх зiницi, i вони сяють, нiби вiдшлiфованi шматочки справжнього смарагда.
      Два мiсяцi тому зустрiв я картографа Делчо Єнева i вiд нього дiзнався, що Андрiй вже давно не живе у директора кондитерської фабрики "Червона зiрка". Вiн рiдко приїжджає у Софiю, а коли й робить це, то проводить дозвiлля в гостинному домi мисливця Зюмбюлева.
      Лаборантка Рашеєва - перший помiчник Вилю Власева. Вона швидко видужала вiд кулi Арсова, та щось iнше (лiкарi не можуть встановити клiнiчними дослiдженнями) невпинно роз'їдає її тендiтний органiзм, i вона день у день сохне, наче квiтка без води.
      Я чув, що iзумруд не приносить щастя... Але що таке, по сутi, щастя? Я не схильний до фiлософських мiркувань, але мiй практичний розум каже так: щастя - це результат зусиль кращого. Смiливi i вiчнi зусилля людини осягнути дедалi радiснiшу i досконалiшу красу.
      А я... я вивчаю ветеринарну медицину. Такiй черствiй, практичнiй i дiловiй людинi, як я, найбiльше пiдходить ветеринарна медицина. Адже правда?