Отож Андрiй стояв, нахилившись над вiкном, i вiтер бив йому в обличчя. Стрункий офiцер в кiнцi вагона лишився сам i з похмурим виглядом курив. Раптом Андрiй вiдчув, що його штовхають пiд лiкоть. Вiн незадоволено обернувся, гадаючи, що це хтось iз його колег. Бiля нього стояла, соромливо i злякано посмiхаючись, лаборантка Рашеєва. Вона стояла перед ним, наче учениця, яку викликали вiдповiдати урок.
      - Ви застудитесь, - сказала дiвчина. - I завтра у вас болiтиме голова.
      Андрiй нiчого не вiдповiв. Рашеєва якусь хвилинку помовчала i спитала:
      - Я вам заважаю?
      Вiн знизав плечима.
      - Та нi, будь ласка, - ї вiдчув жаль до дiвчини. Захотiлося сказати їй щось приємне, але не мiг знайти жодного лагiдного слова. А вона стояла коло нього, маленька, в накинутому на плечi подертому суконному пальтi. I невiдомо чому, спитав зовсiм недоречно:
      - А де картограф? Чому ви залишили його самого?
      Дiвчина почервонiла, але очей не вiдвела.
      - Спить, - вiдповiла вона. - Ось тут, в купе Марко Маринова. Вони обоє вже поснули.
      - Я спитав про нього просто так, випадково, - вибачливим тоном сказав Андрiй.
      - Нiчого, - усмiхнулась дiвчина. - Пам'ятаєте, як ми студентами були в однiй ремсовiй групi?! [РМС - робiтнича молодiжна спiлка (спiлка робiтничої молодi)].
      - Давно це було, - сказав Андрiй. - Не пригадую.
      - Ви тодi кiнчали, а я тiльки вступила на перший курс.
      - Давно це було, - повторив Андрiй.
      - А я вiдтодi вас пам'ятаю, - сказала Рашеєва i знову почервонiла. Тепер вона ще бiльше нагадувала дiвчинку, що вiдповiдає урок.
      Андрiй мовчав. Вiн все ще шукав лагiднi слова i нiяк не знаходив.
      - Я ходила на всi матчi, коли ви грали, - продовж жувала вона.
      - I добре робили, футбол - цiкава гра.
      - Але я так i не полюбила його.
      - I я охолонув до нього, - чомусь збрехав Андрiй.
      Поїзд поступово зменшував швидкiсть i зупинився. Це була якась маленька станцiя.
      - До Пловдiва лишилось двi години, - повiдомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звiдкись вискочила дiвчина з хлоп'ячою зачiскою, i офiцер поспiшив до неї.
      Пролунав рiзкий свисток, йому вiдповiв короткий i хриплий паровозний гудок.
      Цей звук на мить розбудив нiч, нiби попереджаючи її про якусь важливу подiю, що от-от має вiдбутися.
      Поїзд знову помчав уперед.
      - Скажiть менi вiдверто, - почала лаборантка, - скажiть менi, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських лiт, не приховуйте вiд мене нiчого.
      - Чудовi були тi роки, - сумно посмiхнувся Андрiй.
      Вони помовчали. Офiцер i дiвчина з пташиними очима тихо розмовляли в другому кутку коридор а.
      - Може, менi не треба було питати вас про це, - промовила Рашеєва.
      Вона закуталась у своє потерте пальто; їй нiби одразу стало холодно.
      - Ви не звертайте уваги на чутки, - вiдповiв Андрiй.
      - Кажуть, що ви обдурили iнженера Спиридонова якимсь фальшивим ескiзом. Нiби ви знайшли... - вона трохи затнулась, - рiдкiсний мiнерал, а це виявилось блефом.
      Вiн нахилився до дiвчини, її очi були яснi, в поглядi свiтилась i ласка, i страх.
      - Як ви гадаєте, - промовив Андрiй, - схожий я на брехуна?
      - Нi.
      - А на шахрая?
      - Та що ви кажете!
      - Ну, от i все.
      - А чутки?
      - Якщо вони вас розважають, - слухайте. Ваша справа.
      Вона дивилась на нього теплим, сяючим поглядом.
      - Невже вам байдуже, що про вас говорять?
      - Менi все одно, - збрехав Андрiй.
      - Як це все одно?! - вона з докором похитала головою. - Ви ж комунiст, ви повиннi оберiгати чистоту свого iменi. Хiба треба вам нагадувати про це?
      - Є речi, якi залежать не вiд нас, - сказав Андрiй. - Я знаю, наприклад, що я не шахрай, а люди кажуть: нi, ти шахрай. Як довести їм протилежне, коли обставини так склались, що я дiйсно виглядаю брехуном i шахраєм. Цi обставини створив не я, вони виникли проти моєї волi i тепер панують над усiм - я не можу догадатися, хто причетний до цiєї справи. Як менi боротися i проти кого?
      Андрiй прихилився до дверей i довго мовчав. Було холодно, через вiдкрите вiкно повiвав вiтер, але на лобi в нього блищали краплини поту. Вiн машинально пiдняв руку i розстебнув комiр сорочки.
      - Вам дуже тяжко? - запитала вона i тихо додала: - Чим я можу допомогти?..
      Її м'який теплий голос схвилював юнака. Знайшлася людина, що вiрить у його чистоту, i це було так прекрасно i навiть дивно! Є людина, що не глузує з його нещастя, довiрливо пропонує дружбу, допомогу. Андрiй глянув їй в обличчя, i воно здалось йому в цю мить найкрасивiшим з усiх, якi вiн бачив. Йому захотiлось поцiлувати її руки, цi маленькi ручки з довгими тонкими пальцями, що збентежено перебирали поли пальта.
      - Спасибi, - промовив вiн. - Дякую тобi за хорошi! почуття.
      - I я дякую тобi, що заговорив до мене на "ти", - вiдповiла вона.
      Вони, посмiхаючись, мовчки дивились одне на одного.
      - Ти знаєш, що найважливiше для центрального нападаючого? - запитала вона, її очi сяяли.
      - Вiдтягати середнього напiвзахисника в глибину i звiдти...
      - Це щось надто складно! - перервала вона. - По-моєму, найважливiше для центрального нападаючого - це вести напад уперед, атакувати, безперестану боротися за успiх своєї команди. Це потрiбно тепер тобi, колишнiй центральний нападаючий! Атакувати, боротись, добитись перемоги, повернути втрачене довiр'я, а не знизувати плечима i казати: "Менi все одно!" Так само, як ти колись боровся за перемогу "Академiка", так тепер необхiдно воювати й боротися за перемогу тут, бо йдеться ж про таке велике вiдкриття... - вона перейшла на шепiт: - Берил!
      Андрiю знов захотiлося сказати їй щось приємне, щось дуже красиве i тепле, але хорошi слова не з'являлись у пам'ятi. Вiн взагалi не був красномовним, не мiг говорити гарно i слiв йому завжди невистачало. А ця нiч нiби зовсiм вiдкинула i замкнула за дев'ятьма дверима все те, що вiн узяв з книг.
      - Людина завжди мусить вчитись, - промовив вiн i, зразу ж збагнувши, що це погана й шаблонна фраза, зiтхнув.
      - Час спати, - посмiхнулась дiвчина i подала йому руку.
      Потиск його руки був такий сильний, що дiвчина мало не скрикнула вiд болю.
      - А знаєш, - сказала вона, - наш картограф розлiгся на моєму мiсцi. I, скоса глянувши на юнака, додала: - А менi нiяк не хочеться його будити!
      - I не треба, - швидко погодився Андрiй. - Хай спить собi. Тут, бiля мене, є де влаштуватися, йди!
      Вони посiдали поруч бiля вiкна, i дiвчина, поправивши пальто, заплющила очi.
      V
      На станцiї бригада зiйшла з поїзда. Свiтало. Холодний нiчний вiтерець, що повiвав з моря, стих: небо на сходi стало блiдо-рожевим.
      Злiва вiд залiзничної колiї розстилалась рiвнина. Кукурудза, соняшники, зоране стернище, поодинокi гайки, - все це ще нiби спало пiд легким покровом ранкової iмли.
      По другий бiк колiї, на пiвднi, горизонт закривали гори, порослi густим лiсом, i на вершинах мерехтiло срiблясте сяйво лiтнього ранку.
      Вилю Власев пiшов на мiсце розвантаження багажу i, дiставши щоденник, перевiрив за списком усi ящики з iнструментами, палатками та запасними матерiалами. Переконавшись, що все в повному порядку, вiн зсунув капелюх на потилицю, потер руки i пiдморгнув у бiк поїзда, який тiльки що вiдiйшов. Потiм, запримiтивши чергового стрiлочника, низенького, кремезного чоловiчка, що нерухомо стояв бiля семафора, схиливши голову, вiн поманив його пальцем i посмiхнувся. Коли той несмiливо наблизився, Вилю Власев несподiваним для нього рiшучим жестом засунув руку в глибоку кишеню своєї шкiряної куртки i витяг круглу металiчну коробку, з намальованим на кришцi зайцем на заднiх лапках. Стрiлочник зупинився неподалiк вiд нього, похмуро дивлячись на коробку, його обличчя - довгасте, вилицювате, давно не голене, застигло в напруженому чеканнi, наче Вилю Власев тримав у руцi не коробку з цукерками, а хитру машинку, яка могла пiдскочити або сильно вибухнути.
      - Вiзьми, товаришу, цукерку "Валда"! - чемно запропонував Власев, простягаючи стрiлочнику вiдкриту коробку.
      Той кинув погляд на зеленi дрiбнi цукерки, помовчав i цмокнув язиком. Вiн не сказав нiчого i, лiниво витягши пачку "Арди", закурив.
      - Як ти гадаєш, - запитав Вилю Власев, - чи добра буде сьогоднi погода, чи пiде дощ?
      - А чому це має йти дощ? - знизав плечима стрiлочник. Вiн оглянув небо i додав: - А втiм, може, буде мигичка.
      - Шкода, - сказав Вилю Власев. - Ми повиннi цiлий день iти.
      - Ну, то нехай не буде! - кивнув стрiлочник i сплюнув на землю.
      Поки вони вели цю жваву розмову, на шосе, бiля пiднiжжя гори, показались двi вантажiвки. Вони залишали позад себе клуби сiрої куряви.
      - Цi машини йдуть за нами! - зрадiв Вилю Власев. - Досить вчасно прибувають.
      - А чого б їм не прибувати вчасно! - сказав стрiлочник.
      - Менi доводилось чекати на них i годину, i двi, - всмiхнувся геолог.
      - I поїзд часом запiзнюється! - Стрiлочник зробив глибоку затяжку. Iнодi на хвилину, а то й на годину, по-рiзному буває.
      - Це погано, - насупився Вилю Власев. - Точнiсть - найважливiший принцип сучасного транспорту.
      - Я теж кажу, що це негаразд, - погодився стрiлочник.
      Коли почали вантажити багаж на машину, червоний диск сонця вже пiднявся над горизонтом. Iмла, що покривала поле в долинi, стала прозорiшою, потiм порожевiла i якось одразу розтанула й зникла, наче дим.
      Автомашина з багажем вирушила першою.
      Вилю Власев зiбрав членiв своєї бригади i виголосив кiлька напучень. Порядок вимагає цього, i тому нехай i вони вiдчують, що вiднинi вiн вимагатиме суворого додержання дисциплiни i нiкому не прощатиме нiяких вiдхилень вiд службового графiка. Вiн кашлянув, намагаючись зробити голос чистим i твердим, повагався, чи дiставати щоденник; збагнувши, що це може викликати в декого збентеження, вiн просто засунув руки в кишенi потертої шкiряної куртки i розкрив рот. Товстий, присадкуватий, у туристському костюмi, в капелюсi з широкими м'якими крисами, вiн мав кумедний вигляд; двоє шоферiв, якi спостерiгали цю сцену, штовхнули пiд бiк один одного, мабуть, щось сказали на його адресу - i зареготали на весь голос.
      - Зачекайте хвилину, - подав голос Павел Папазов. - Нема двох чоловiк. Ми не в повному складi, - i звернувся до шоферiв: - Дайте сигнал!
      Пролунав пронизливий звук сирени, i на цей тривожний заклик першим озвався Андрiй Андрєєв. Вiн вискочив iз залу чекання i поспiшив до групи, на ходу витираючи обличчя хустинкою.
      - Глянь-но! - здивовано гукнув Марко Маринов. - Поголився, причепурився, нiби до мiнiстра в гостi йде!
      - Це потрiбно було б зробити кожному з нас, - зауважив Павел Папазов i незадоволено помацав своє пiдборiддя. - Хлопець зробив правильно, а нам усiм має бути соромно, що не стежимо за цим. Знаєте, що менi якось розповiв iнженер Спиридонов? Вiн брав участь в однiй експедицiї по дослiдженню пiвнiчних земель. Щоранку у тридцятиградуснi морози геологи розтоплювали лiд на примусах i голились, хоч бувало, що на їх обличчях замерзало мило. А ми вирушаємо в дорогу з заспаними очима.
      - Ну, це вже пробачте! - жартiвливо вiдгукнулась лаборантка, її лице було чисте й свiже, як у дитини.
      - Тепер тiльки Делчо Єнева нема, - насупився керiвник групи. - Може, й вiн десь наводить ранковий туалет?
      - Ось вiн, ось! - раптом крикнув Зюмбюлев, вказуючи рукою в напрямi низеньких хаток, що тулилися одна до одної по той бiк залiзничного полотна.
      Картограф, йдучи пiд руку з стрiлочником, у кепцi набакир, попрямував до них, з запалом виводячи:
      Рано-раненько красна дiвчина
      Та пiшла на бiлий Дунай!
      - Уже встиг клюкнути, красень! - зiтхнув Марко Маринов.
      Делчо тимчасом продовжував:
      Умивати бiле личко,
      Бiле личко, чорнi очi!
      - Не мiг зачекати до обiду! - кинув йому докiрливо "мисливець" Зюмбюлев.
      Делчо Єнев помовчав, немов обдумуючи вiдповiдь.
      - Сумнiваюсь, - нарештi сказав вiн, весело дивлячись на лаборантку. I раптом здригнувся, нiби зненацька облитий крижаною водою. - Зуб у мене розболiвся, товаришу Власев, от я й забiг в одну установу вихилити склянку коньяку. У нас попереду серйозна робота, а зубний бiль, як вiдомо, дуже заважає.
      - Це факт, - пiдтвердив стрiлочник.
      - От народ, чого ж ви мене не покликали? В мене теж зуб ниє, засмiявся в бороду Зюмбюлев.
      Вилю Власев знову кашлянув.
      - Товаришi, - почав вiн. - Ось автомашини, якi довезуть нас до села Цвят. Машина, на мiй погляд, справна, напевно, i шини не пошкодженi. Все за те, щоб ми без зволiкань i в призначений час прибули на мiсце. Я прошу вас пiд час їзди не стояти в кузовi, а сидiти на своїх мiсцях.
      - Хто знає, - пробурмотiв картограф.
      Вилю Власев хотiв ще сказати про дисциплiну, але, почувши його реплiку, зовсiм передумав говорити.
      - Займайте мiсця, - сказав вiн. - Я сяду останнiм.
      - Тобто передi мною! - усмiхнувся парторг.
      Бригада прибула в село пiсля обiд, їх радiсно зустрiли старi знайомi, тут вони якось зимували, - допомогли перенести бiльшу частину багажу в читальний зал.
      - Доведеться зачекати - бiльше нiде! - вибачався голова сiльради, а очi в нього хитро посмiхались. - Всi склади забитi зерном, ще будемо молотити. I де ми все дiнемо, не уявляю. В читальнi можна. Зараз такий час, що нiколи про книги думати. Вашi речi не заважатимуть!
      - Своєчасно зiбрати врожай - це найважливiше! - заспокоїв його Павел Папазов. - Якi досягнення?
      - Трохи бiльшi, нiж у минулому роцi. Якщо в нас будете зимувати - на всiх бiлого хлiба вистачить.
      - Радий, дуже радий! - кивнув парторг. - У нас важливi термiновi завдання, але ми постараємося все ж знайти час, щоб прочитати одну-двi лекцiї на полiтичнi теми.
      - Ви ж дивiться, хоча б мiдь десь знайдiть! - пiдморгнув голова, пiдкручуючи вуса. - Як знайдете, то й наш край трохи розбагатiє: влiтку - на полi, зимою - в шахтах. Трудоднi плюс пiдробiток - оце життя!
      - Хто знає, - хитав головою Делчо Єнев. Вiн був у поганому настрої: сiльмаг закритий у зв'язку з польовими роботами. Нiде прополоскати хворий зуб.
      Вилю Власев склав список речей, i завiдуючий бiблiотекою пiдписався, вiдкрив щоденник на букву "Г" i записав: "Голова сiльради здався менi людиною з багатою фантазiєю. Треба буде зважати на це, укладаючи з ним договори. Необхiдно давати йому не бiльше одної третини того, що вiн вимагатиме з нас, особливо за коней".
      По обiдi, бiля третьої години, бригада вирушила в дорогу. Повагом чвалало троє мулiв, спокiйних й статечних, навантажених рiзним приладдям, iнструментами, похiдною лабораторiєю i двома скринями з провiзiєю. Далi швидкими кроками йшов високий худорлявий чоловiк, сивий, з перекинутою через плече старою берданкою. Це був сторож сiльського кооперативного складу бай Стаменко, якого начальник вiддiлення мiлiцiї вiдкомандирував для охорони табору геологiв вiд непроханих гостей. Бай Стаменко, як видно, усвiдомлював усю важливiсть дорученої йому начальством ролi i тому гордо дивився поперед себе. Вiн ледве вiдповiдав на запитання, якими засипав його циган - погонщик мулiв, хоч звичайно був досить балакучим.
      Сонце припiкало, вiд бруку вiяло розжареним повiтрям, розiгрiтим щебенем. Низькi горби обабiч дороги поросли рiдкими чагарниками та пожовклою травою.
      Вилю Власев важко дихав, хапаючи повiтря розкритим ротом, по вилицях у нього стiкали бруднi струмочки поту. Але йшов вiн упевненою твердою ходою, час вiд часу скидаючи фетровий капелюх, нiби когось вiтаючи. Розхристаний Зюмбюлев розповiдав Делчо Єневу якусь мисливську пригоду, а той неуважно кивав головою, повторюючи свої "навряд" i "хто зна".
      Андрiй iшов попереду - вiн не почував нi втоми, нi спеки. Старий знайомий шлях, чисте синє небо, широкий простiр окриляли його душу, наповнювали бажанням скорiше йти, добратися до тих мiсць, недалеко вiд яких вiн знайшов чудовий i таємничий берил.
      Ось тут, на висотi, i той поворот. Шосе тягнеться на схiд, зникає, як срiбна нитка, на зеленiй рiвнинi. Праворуч вiдходить стежка, спускається в глибокий рiв, густо порослий лiщиною, i знову пiднiмається вгору, в'ється, наче змiя, i повзе мiж лiсистими схилами все далi на пiвдень. Вона пробирається в тiнявi дубовi лiси, перетинає галявини, розкиданi серед чагарникiв i вкритi буйними високими травами, їхнiй табiр буде на однiй такiй галявинi - там, певно, ще є слiди торiшнього табiрного життя.
      Власне, звiдси починається загадкове.
      Минулого року вони дослiджували пiвденно-схiдний район. Тепер знову продовжать роботу - креслитимуть геодезичнi ескiзи, уточнюватимуть мiсця, куди пiзнiше прийдуть зондери.
      А берил - можливий чи вигаданий берил - лежить на пiвденному заходi, у протилежнiй сторонi. Як вiн тепер пiде туди, як порушить "графiк" Вилю Власева? Тепер, коли треба бути зразковим, дисциплiнованим, щоб вiдвернути страшну кару, що нависла над ним?
      Торiк, коли почались осiннi дощi, Андрiй двiчi ходив у пiвденно-захiдному напрямi. Тодi вiн i натрапив на загадковi слiди берила. Але тодi Павел Папазов вважав його "натхненним фантазером", поблажливо посмiювався з його розповiдей, однак все ж старався захистити його вiд нападок суворого начальника i виправдував його вiдсутнiсть у таборi... А зараз?
      Як же йому вирватись, щоб пiти на пiвденний захiд? Хто це дозволить йому, обманщику? Припустiмо, вiн пiде на риск i дiйсно принесе берил. Хорошi результати виправдають i найстрашнiший риск, виправдають порушення службової дисциплiни. Тодi його не каратимуть i не докорятимуть, а, навпаки, вибачатимуться перед ним - ось як буде! Але чи є певнiсть, що та трав'янисто-зелена кам'яна жила - неодмiнно берил? Так, мiнерал, що заповнив щiлину в гранiтi, має своєрiдний м'який блиск, навколо нього поблискують кристали слюди, отже, є пiдстави i навiть досить надiйнi, припустити, що це справдi берил.
      Можна припустити... Адже i Плiнiй Старший пише, що в схiднiй частинi колишнього середземноморського басейну, десь в районi Чорного моря, були шахти по видобутку смарагду.
      Вiн геолог i знає, що в найбiльш правдоподiбному теоретичному припущеннi завжди є якась частка сумнiву. В природi багато мiнералiв подiбного кольору i вiдблиску. Гiпотезi, що грунтується тiльки на зоровому сприйманнi, хоч i пiдтвердженiй точним зазначенням мiсцезнаходження i старими iсторичними документами, можна вiрити, як каже Вилю Власев, на п'ятдесят процентiв... I все ж його певнiсть далеко перевершувала цi п'ятдесят процентiв iмовiрностi. Iнстинкт чи надмiрний оптимiзм? А може, це нез'ясовне iнтуїтивне пiзнання iстини, яке звуть передбаченням?
      Таємна пiдмiна ескiза посилила в душi Андрiя певнiсть, що це передбачення вiрне. Однак, хоч би яким воно було сильним, все ж не можна було йти на необдуманий i останнiй риск. Вiн не належав до тих гравцiв, якi вiдчайдушне бiгають за м'ячем i слiпо прориваються до ворiт противника. Вiн грав обдумано i добре зважував кожну свою дiю на футбольному полi.
      Спокiйно проаналiзувавши все, вiн прийшов до висновку, що йому все-таки необхiдно вирушити на пiвденний захiд, не повiдомивши про це парторга, не взявши дозволу у Вилю Власева. Що ж тодi буде? результати можуть бути хорошi i поганi, а в умовах, в яких вiн дiятиме, поганих може бути два: вiн позбудеться партквитка або загине. Цим двом результатам iз знаком мiнус протистояло одне позитивне - берил...
      Я мiркую так: якби Андрiй по своїй природi справдi був позитивною людиною, розсудливою i врiвноваженою, вiн би здався i хоча б тимчасово покiнчив з своєю манiєю берила. Цифрам i богам поклоняються, адже ж так? А ви знаєте результати його розрахункiв: два негативних проти одного позитивного. Два проти одного! Кожна розсудлива людина вiдмовилась би закласти навiть носову хустинку, коли все так ясно: два проти одного.
      Але Андрiй, як ви побачите далi, не вiдмовився вiд гри, рискнув навiть партквитком i своїм життям. Таку людину я не можу вважати серйозною, якi б хорошi почуття не викликала вона в мене. З моєї розповiдi ви, напевно, помiтили, що я поважаю тiльки розсудливих, врiвноважених людей. Може, тому, що сам я дуже розсудливий i врiвноважений. На жаль, Андрiй не був таким. Гравцем вiн був спокiйним, - не заперечую. Та в життi (ви переконаєтесь у цьому) опинився в? полонi своєї, я б сказав, божевiльної пристрастi. Я говорю "божевiльної", бо об'єктом цiєї пристрастi є камiння. Так, камiння, як це не дивно... Правда, i я пiд час прогулянок збираю гладенькi кольоровi камiнцi; вони менi дуже до вподоби, iнколи ховаю деякi з них в кишеню. У мене вдома є одна коробка з скляною кришкою; вона лежить на видному мiсцi, на верхнiй поличцi моєї етажерки, наповнена рiзними гарними камiнцями. Прозорi, як краплини роси, червонi, наче обкипiлi кров'ю, синюватi, як вечiрнi присмерки в полi... Я милуюсь ними, люблю їх, вони будять у менi спогади, часто дають розраду в смутнi хвилини, навiваючи спокiйнi мрiї... Але я не романтик, ви, очевидно, вже пересвiдчились у цьому. Я нiколи не став би ризикувати життям заради неживої речi. Пристрасть до каменiв (ви це, певно, знаєте) приводила не одну людину до загибелi...
      Та повернiмось до Андрiя.
      Вiн сiв праворуч, неподалiк вiд шосе, i розмiрковував, куди завiв його невiдомий противник. В ньому боролися двi сили, кожна з них намагалась взяти гору, скерувати його поведiнку. Пристрасть до каменiв посилала пiд три чорти мiщанську розсудливiсть, штовхала до негайних дiй, вселяла вiру в успiх цiєї вiдчайдушної рискованої справи. Але розум не мовчав, - вiн хитро зайняв найвигiднiшу позицiю. Вiн не мав нiчого проти каменiв, але нагадував про рiзнi неприємнi речi, якi зустрiнуть Андрiя, коли вiн уперто шукатиме їх.
      "Все-таки я пiду їх шукати, але розумно!" наполегливо вирiшив Андрiй, якому набридла ця гамлетiвщина.
      Вiн хотiв був пiдвестись, але почув поблизу кроки - легкi, певно, не чоловiчi.
      - Ледве наздогнала тебе, - посмiхнулась лаборантка, важко дихаючи. Видно, що ти центральний нападаючий. Усе вперед i вперед! В мене серце мало не вискочить. Можна бiля тебе сiсти?
      - Постiй трохи, поки вiддишешся, - порадив Андрiй.
      Вiн пригадав, як вночi, в найтяжчi для нього хвилини, тiльки ця дiвчина зважилась пiдiйти до нього. Вона сказала йому спiвчутливi хорошi слова; вони пiдбадьорили, вселили вiру в перемогу. Звичайно, вiн вийшов би з скрутного становища i без цих слiв, бо не був слабкодухим, але вчора ввечерi вiн був iншим - почував себе бiльш нещасливим i вперше в життi - одиноким.
      - Тепер уже можеш сiсти, - сказав їй нарештi.
      Дiвчина вийняла з рюкзака ковбойку, розстелила i сiла.
      - Треба йти по цiй стежцi, - показав вiн. - I все лiсом, лiсом... десять кiлометрiв звiдси.
      Рашеєва ще не бувала в цих мiсцях.
      - Як тут гарно! - вигукнула вона. I додала, лукаво посмiхнувшись: - Я постараюсь не вiдставати вiд тебе.
      Але Андрiй не слухав. Вiн не вiдводив погляду вiд вершини гори на заходi, за якою ховалось сонце. Почувши, що вiн зiтхнув, дiвчина докiрливо похитала головою:
      - Знову ти пiддаєшся сумним думкам! Ти схожий на героя сентиментального роману. А сентиментальнi романи давно вийшли з моди, як мереживнi комiрцi моєї тьотi. Таких комiрцiв тепер нiхто не носить.
      - Звичайно, - погодився Андрiй ї вiдразу пожвавiшав: - Знаєш, я герой детективного роману. Ти читала детективнi романи? Нi? Жаль! Тодi ти мене не зрозумiєш!
      - Спробую, - вiдповiла вона.
      - А будеш менi вiрити?
      - Якщо розповiдатимеш про себе - так. Усьому повiрю.
      - Навiть якщо це буде схоже на казку з "Тисячi I одної ночi"?
      - Повiрю.
      Юнак глянув їй у очi. Вони були яснi й чистi, наче сапфiри. Таким очам можна довiритись.
      - I нiкому нi слова не скажеш?
      Дiвчина глянула здивовано.
      - А парторговi?
      - Навiть йому. В усякому разi поки що не можна!
      Така вiдповiдь її збентежила. Що за таємниця?
      Вона поклала на його руку свою.
      - Невже ти зробив якийсь злочин?
      Андрiй посмiхнувся.
      - Хтось дiйсно зробив злочин, але цей "хтось" - не я. Вiн невидимий, бродить по свiту в шапцi-невидимцi!
      Вiн повинен був розказати комусь про цю дивну пiдмiну ескiза. Випадок був таким неймовiрним, таким фантастичним, що кожний мiг розсмiятись йому в лице. "Що це ти вигадуєш?" скажуть йому. А Павел Папазов може навiть образитись.
      Тiльки ця дiвчина повiрить йому, бо певна, що вiн не обманщик, що вiн не може брехати.
      Вони пiшли по звивистiй стежцi, пробираючись мiж чагарниками. Андрiй розповiв дiвчинi, як вiн накреслив свiй геодезичний план i як сталася з ним "метаморфоза". Лаборантка мовчки напружено слухала його. "Невже й вона не вiрить?" на мить засумнiвався Андрiй.
      - От i все, - закiнчив вiн.
      Вони вийшли на галявинку.
      - На твоєму мiсцi я б не блукала одна в такому глухому мiсцi, прошепотiла Рашеєва. - Одна куля iз засiдки, - i цього досить, щоб покiнчити з твоєю загадковою iсторiєю. Адже нiхто, крiм тебе, не знає того мiсця, де, як ти гадаєш, є поклади берила?
      - Досi нiхто не знав, - сказав Андрiй. - Але тепер, мабуть, знають. "Невидимий" знає.
      - Якщо ти продовжуватимеш своє i шукатимеш мiнерал, - вона пiдняла палець, - то цьому можуть покласти край пострiлом.
      - Можливо, - промовив Андрiй. Вiн трохи помовчав, потiм посмiхнувся. Що ж ти менi порадиш? Здатись, скласти зброю?
      - Але ж вони тебе вб'ють, - схвильовано прошепотiла Рашеєва. - Я певна, що вб'ють. Люди, якi не хочуть, щоб у нас говорили про берил, не зупиняться нi перед чим, аби закрити тобi рот. Вони вже спробували скомпрометувати тебе i свого добились. Але це їх перша i найменша спроба.
      - Хоч i вб'ють, - сказав Андрiй, - нiчого! Я все-таки їх перехитрю. Вiн подивився дiвчинi в очi i довiрливо поклав їй руку на плече. - Я накреслю поверховий план тiєї мiсцевостi i дам його тобi, щоб ти зберiгала. Якщо зi мною щось трапиться, ти продовжиш пошуки. Згода?
      Рашеєва нiчого не вiдповiла, тiльки мовчки потиснула тонкими пальцями його руку. Потiм почала розпитувати Андрiя про хазяїв його квартири, про сусiдiв, що живуть на верхньому поверсi, про розташування його кiмнати i чи можна залiзти до нього через вiкно.
      - Я теж подумав про вiкно, - сказав Андрiй. - Цiлу нiч думав про це вiкно. "Невидимий" проник через нього - це факт. Я замкнув дверi, ранком вiдiмкнув, - ключi лежали на тому ж мiсцi. Замикаюсь я тому, що у мене в столi - службовi матерiали, якi не для чужих очей. Папазов кiлька разiв попереджав мене. А якось навiть сказав: "Ось прийду колись уночi перевiрити, i тобi добре перепаде, якщо дверi будуть незамкненi!" Вiн не знає, що я живу на першому поверсi, iнакше й вiкно заборонив би вiдчиняти! Пам'ятаєш, як вiн вичитував картографу Делчо Єневу за те, що ящик письмового столу в нього був увечерi вiдкритий. Наскiльки вiн хороший i добродушний в особистих стосунках, настiльки суворий i вимогливий, коли йдеться про роботу. Ось чому я замикаюсь, а не через хазяїв... А вiкно... Так, вiкно тiєї ночi було вiдчинене до ранку. Але як можна залiзти у вiкно, коли воно на висотi двох з половиною метрiв над землею? У мене зрiст майже два метри, i то я ледве дiстаю до нижньої рами. Треба пiдскочити, щоб добратись до вiкна, дертися по стiнi, i знявся б такий шум, що й глухий би прокинувся... Але так чи iнакше, "невидимий" пролiз через вiкно... Якщо це не якийсь дух, - усмiхнувся Андрiй.
      - Тепер уже немає значення, як злодiй забрався в кiмнату. - Вона глянула навколо i пiдiйшла до нього ближче. - Важливо iнше - хто цей "невидимий"?
      - Ах! Звiдки ж я знаю? - зiтхнув Андрiй.
      - Вiн десь поблизу, - стиха промовила дiвчина. - Вiн стежить за тобою, не зводить з тебе очей.
      Андрiй iнстинктивно озирнувся.
      - Бережись! - в її очах свiтились i тривога, i благання. В цю хвилину вони були подiбнi до тих дивних кристалiв, у прозорiй глибинi яких темнiє, наче привид, тiнь другого невидимого кристала. - Бережись, - повторила дiвчина. - Роби те, що пiдказує тобi совiсть i серце, але будь обережним. Я не раджу тобi складати зброю, здаватись. Я б зневажала себе все життя, якби малодушно порадила: "Забудь про цей берил!" Але я боюсь... Менi здається, що трапиться щось лихе.
      Вона здригнулась i тут же, поправляючи волосся, тихо промовила з посмiшкою:
      - Хай це лихе не станеться з тобою.
      Через кiлька хвилин їх наздогнали iншi геологи: Вилю Власев вдав, що не помiчає Андрiя. Вiн спинився, вийняв блокнот-щоденник i записав пiд буквою "А", де була характеристика Андрiя: "Дуже спритний i на рiвнiй дорозi i в горах. Це треба мати на увазi при виборi його супутника. Може заморити будь-кого до смертi. Обличчя Рашеєвої було блiде, мабуть, вiд перевтоми сердечних м'язiв!" Побачивши лаборантку з Андрiєм, картограф Делчо Єнев нахмурився, але зразу ж пiдморгнув йому з виглядом змовника, - мовляв: "Продовжуй, я тебе розумiю, не бiйся!" А Павел Папазов вiдiзвав Андрiя вбiк i запитав як нiколи холодним i рiзким тоном:
      - Оце так ти додержуєш дисциплiни?
      - Чим це я порушив дисциплiну? - здивувався Андрiй.
      - Чим? - парторг помовчав. - Ти дiйсно наївний чи прикидаєшся наївним? Менi здається, що прикидаєшся, - продовжував вiн. - Тут не кабiнет iнженера Спиридонова. Тут такi номери не проходять безслiдно, шановний! Ми серед природи, в горах, поблизу кордону, i тут етикет розумiють iнакше. Тому скажу прямо, без зайвих слiв: забороняю тобi деморалiзувати людей своїм iндивiдуалiзмом! Забороняю як парторг бригади! Що буде, коли кожен захоче вiдокремитись вiд колективу i блукатиме, де захоче i як захоче! Ми бригада чи якась банда? Ти - вперед, другий - назад, третiй - налiво, - що вийде, скажи? Що буде, коли кожний з нас буде наслiдувати твiй приклад? Ти комунiст, твоя поведiнка має бути бездоганною, ти повинен робити все, щоб згуртувати людей в одне неподiльне цiле. А ти тiкаєш вiд людей, проявляєш iнтелiгентський iндивiдуалiзм, руйнуєш колектив! Хiба ж так можна?