Я нiкого не побачив i на лавi, i перше моє почуття в цю мить було приємне й радiсне. Лава, на якiй нiхто не сидить, також може радувати, запевняю вас!
      А Радан тимчасом робив усе, щоб справити на Теменужку враження героя якогось роману. Ось вона набрала два вiдра води й понесла, а вiн пiдбiг, вихопив у неї з рук вiдра ї вiднiс у хату. В цьому вчинку не було нiчого особливого, бо хлопець вiн був сильний i вiднести цi двi посудини для нього не становило нiяких труднощiв. Потiм нарубав дров, вiднiс у хату, i я знову ж таки не побачив у цьому нiчого особливого.
      Теменужка сiла на маленький стiльчик i почала доїти кiз. Робила це вона досить невмiло, i Радан безцеремонно вiдштовхнув її i так вправно взявся до дiла, що менi здалось, нiби чути, як молочна цiвка б'є в дiйничку.
      Признаюсь, я б нiколи не зважився на таке. Я далекий вiд поетичних вигадок такого роду. Менi було ясно, що Радан хоче показати себе героєм перед дiвчиною. Пробачте, скажете ви, що ж тут героїчного в доїннi кози?
      Все закiнчилось справжньою сценою. Бай Дiмо так був зворушений подвигами мого приятеля, що посеред двору обняв його, наче рiдного сина чи близького родича. А я ж знав, що мiж ними не було нiяких родинних зв'язкiв. Дядько Радана не був навiть сусiдою мiрошника.
      I дивна рiч! За весь вечiр нiхто й не згадав про мене, хоч я ж був однокласником Радана, а вiд бая Дiмо нас вiддiляв тiльки тин.
      Але час кiнчати цю частину моєї розповiдi. Через кiлька днiв бай Дiмо кiз продав. У цих тварин була надто весела вдача. Лагiдну Теменужку розважали їхнi витiвки. Щоб вона не сумувала за своїми вихованками, мiрошник вiдправив її у село Цвят до своєї замiжньої сестри.
      Отож, непоправно легковажний норов двох кiз спричинився до нашого втручання в iсторiю з берилом. Якби вони були бiльш слухняними i покiрними, ми не побували б у селi Цвят, на околицi якого розташувався табiр третьої геологiчної бригади.
      IV
      Настала пора лiтнiх канiкул, i тому в цi днi обидва перони кишiли людьми, особливо ввечерi, коли з станцiї вiдходило кiлька поїздiв у рiзнi сторони: однi - до Чорного моря, iншi - на пiвдень.
      Завбачливий Вилю Власев доручив завгоспу забезпечити бригаду квитками та плацкартами i зараз спокiйно курив цигарку перед вагоном i зневажливо посмiхався, спостерiгаючи метушню пасажирiв, якi марно шукали вiльних мiсць.
      На букву "К" в його блокнотi було записано: "Квитки з плацкартами". Цi слова були обведенi червоними рисками i пiдкресленi. Нижче йшов довгий стовпчик дат, i проти кожної з них була зелена помiтка. (Вилю Власев писав зеленим чорнилом).
      Пригадавши, що напроти сьогоднiшньої дати ще немає помiтки, вiн здригнувся вiд почуття провини i зразу ж сунув руку за блокнотом, але подумав i вирiшив зачекати: нехай тодi, як рушить поїзд. Звiдки знати, що в останню хвилину не трапиться щось непередбачене i поїздка або зовсiм не вiдбудеться, або її доведеться вiдкласти на другий день. Спаде на думку iнженеру Спиридонову нова iдея, - от i все! Треба буде викреслити написане, бо ж гумка протирає i псує папiр. А вiн згодний краще протерти новий ластиковий костюм, анiж зiпсувати хоча б один аркушик свого блокнота.
      Вилю Власев не мав нi жiнки, нi просто приятеля, нi щирого друга тiльки блокнот. З ним вiн розмовляв, радився, лише йому довiряв свої думки й почуття i, позбувшись блокнота-щоденника, почував би себе таким безпорадним, наче короткозорий без окулярiв.
      Зараз керiвник-бригадир стояв бiля вагона, трохи в сторонi вiд групи геологiв, намагаючись думати про роботу, яку мають вони виконати, але не знати чому прислухався до розмов, смiху i почував в душi незрозумiлу тугу. Цього почуття самотностi, що закрадається в свiдомiсть перед далекою дорогою, вiн досi не знав.
      Власев стояв один i курив, думаючи про свiй блокнот-щоденник, а його товаришi розмовляли з жiнками, подругами, сперечались i жартували мiж собою. У цi останнi хвилини перед вiд'їздом до нього, керiвника групи, навiть нiхто не заговорив, вiн стовбичив на перонi сам, як iноземець, як чужий усiм, що не має кому сказати "до побачення", не маючи нiкого, хто б побажав йому щасливої дороги, - все це його гнiтило, засмучувало, сповнювало серце заздрiстю.
      Так вiн стояв бiля вагона, коли раптом, глянувши на циферблат вокзального годинника, помiтив, що до вiдправки поїзда лишилось десять хвилин. Збентежений власною сентиментальнiстю, вiн зсунув на потилицю крислатий капелюх i почав лiчити своїх пiдлеглих: не було тiльки Андрiя.
      Досi цей хлопець завжди одним з перших прибував на вокзал. Що це перешкодило йому прийти вчасно? Може, вiн злякався зробленої дурницi i не смiє показатись на очi колегам? Як же бригада вирушить без нього? Хто буде виконувати його роботу? Адже вiн найспритнiший верхолаз, скорiше за всiх збирає проби? "Мабуть, я переборщив, був надто суворим", подумав Вилю Власев i вiд думки, що вiн муситиме викреслити його iм'я у своєму блокнотi, посилати телеграму Спиридонову про необхiднiсть взяти на роботу ще одну людину i вiдводити для неї додаткове мiсце в блокнотi, - вiдчув, що йому на чолi аж холодний пiт виступив.
      Перед очима Власева промайнуло вродливе обличчя Папазова. Недбало перекинувши на плече плащ, парторг весело розмовляв з молодою жiнкою, що тримала в руцi кiлька гладiолусiв, обгорнутих прозорим папером. Це була висока смуглява жiнка з яскраво нафарбованими повними губами; волосся солом'яного кольору спадало їй на похилi плечi.
      При iнших обставинах Вилю Власев нiколи б не насмiлився заговорити з Папазовим у присутностi такої жiнки (цей тип жiнок його лякав), але зараз вiн взяв його за лiкоть, злегка притягнув до себе i стривоженим тоном спитав:
      - Де Андрiй? Знаєте, що його нема?
      Павел Папазов, насупившись, знизав плечима, але тут же опанував себе i вимушено засмiявся.
      - Познайомся з нашим шефом, - сказав вiн до своєї супутницi. - Вiн неабиякий хiмiк.
      - О, дуже приємно! - простягла руку жiнка. - Я вас уже знаю, Павел часто розповiдав менi про вас.
      Вилю Власеву здалося, що вона занадто довго затримала його руку в своїй. Через це, а також вiд свiдомостi, що до вiд'їзду лишились лiченi хвилини, вiн знову облився потом.
      - Де цей чоловiк, i що за химернi витiвки вiн вигадує! - зiтхнув вiн.
      - Смарагдовi вигадки, - усмiхнувся Папазов. - Юнацькi примхи!
      Вiн запалив цигарку, вiдкинув сiрника i знову повернув лице до жiнки. Вiн нiби хотiв сказати розхвильованому чоловiку: "Адже бачиш, що заважаєш менi, чому б тобi не пiти до бiса!"
      Вилю Власев винувато всмiхнувся, навiть забувши попрощатися з смуглявою жiнкою, що була така уважна й привiтна до нього. Вiн досi вiдчував дотик її холодних пальцiв до своєї вологої долонi.
      "Ат, хай буде, що буде!" подумав вiн i вирiшив зайти в купе. В ньому ще жеврiла надiя: от вiн сяде, повернеться спиною до вiкна i, коли вже всi зайдуть у вагон, виявиться, що цей негiдник Андрiй теж тут.
      Як тiльки Власев взявся за ручку дверей, до нього пiдбiгла збентежена Олена Рашеєва, лаборантка бригади.
      - Товаришу Власев! - задихавшись, зупинила вона його. - Нема товариша Андрєєва!
      - А, доброго ранку! - в'їдливо посмiхнувся Вилю Власев. - Ти дiйсно вiдкрила Америку.
      Дiвчина дивилась на нього iз змiшаним почуттям тривоги й суму.
      Це була маленька тендiтна дiвчина з приємним обличчям, осяяним лагiдними блакитними очима. В своєму темно-синьому ситцьовому платтi з бiлим комiрцем вона була схожа на гiмназистку, що готується до екзаменiв на атестат зрiлостi.
      - Що з ним трапилося? - прошепотiла вона, i її очi з страхом i допитливiстю зупинились на сердитому обличчi хiмiка. - Що ж з ним трапилось? - ще тихше повторила вона, i двi глибокi зморшки лягли бiля її тонких губ.
      - Хай тiльки покажеться менi на очi, я занесу його в список найбiльш недисциплiнованих! - погрозливо промовив Власев i пiднявся у вагон.
      Вiн повернувся спиною до вiкна, дiстав блокнот, вiдкрив сторiнку на букву "А" i почав чекати. Серце в нього посилено билося. Ось зараз поїзд рушить, i вiн додасть до характеристики останнiй запис: "несерйозна людина".
      Вiн чув, як кондуктори запрошували пасажирiв займати свої мiсця, i в коридорi зчинився галас. Марко Маринов, чоловiк уже лiтнiй, але з усе ще по-дитячому рожевим обличчям, влетiв у купе i зразу ж висунувся у вiкно.
      - Увечерi неодмiнно одягай светр! - долинав з-за вiкна тоненький голосок його дружини. - Чи захопив ти пакетик з содою?
      - Так, так! - кивнув Марко. - А ти поливай троянду тiльки ввечерi, тiльки ввечерi, чуєш?
      - I на нiч не скидай светр! - вела своє жiнка.
      - Поливай квiти ввечерi - це найкраще! - хвилювався Марко. - Або рано-вранцi, поки ще не припiкає сонце.
      Прогудiв паровоз.
      - З богом, в добрий час! - прозвучав тонкий голосок.
      Поїзд рушив. Вилю Власев тяжко зiтхнув, пiдняв голову, щоб глянути на тих, хто сiв бiля нього. У цю мить мимо дверей купе пройшов Андрiй Андрєєв.
      Брови в нього були насупленi, вiн мав такий похмурий вигляд, нiби тiльки що вийшов з кабiнету зубного лiкаря. Свiй великий чемодан вiн тримав легко, нiби дитячу iграшку.
      - Товариш Андрєєв! - зiскочила з верхньої полицi Рашеєва. - Ваше мiсце тут, з нами. Будь ласка!
      Вона широко вiдчинила дверi.
      - А ми вже думали, що ви запiзнитесь, - промовила дiвчина.
      Андрiй ледве повернув голову, i Вилю Власев перехопив його погляд, холодний, каламутний вiд стриманої муки.
      - Дякую, - вiдповiв Андрiй. - В сусiдньому купе вiльнiше.
      I вiдiйшов. Марко Маринов засмiявся:
      - Смарагдовий герой! - Дiставши з кишенi пiджака жовту грушу, надкусив i, голосно жуючи, додав: - Таким великим вченим усюди тiсно й нудно. Навiщо кличеш його? Хай iде, куди хоче!
      Щоки в лаборантки почервонiли, вона гнiвно зиркнула на Марка:
      - Вiн же наш товариш, - вiдповiла вона, i її губи затремтiли, як у дiвчинки, що от-от розплачеться. - А ви ставитесь до нього... - Вона помовчала. - Ви ставитесь до нього, як до чужого.
      - Прошу пробачення, - засмiявся Марко Маринов, продовжуючи їсти грушу. - Бiльш не буду, обiцяю. - Але тут же обурився: - А ти чого втручаєшся в нашi справи, перепiлко? Я старший за нього рокiв на двадцять i можу говорити те, що хочу. Вiн менi в сини годиться, i мiй обов'язок навести його на розум. Хiба це я чужий йому, - ми ж разом терпiли всi злигоднi, а не ти, що тiльки вчора прийшла до нас?
      - Вибачте! - сказала лаборантка, навiть не глянувши на нього, i замовкла.
      Поїзд пiдходив до станцiї Подуєнська. Вилю Власев розкрив блокнот на букву "Р", вийняв ручку i доповнив характеристику лаборантки: "З усiх наших працiвникiв Олена Рашеєва найбiльш дисциплiнована. Вона одна хвилювалась, коли 29.VI цей негiдник Андрєєв мало не запiзнився на поїзд. Це свiдчить, що почуття дисциплiни в неї дуже розвинуте".
      В сусiдньому купе сидiло тiльки четверо: Павел Папазов, Iгнат Арсов, Зюмбюлев i Делчо Єнев. Зюмбюлев, як завзятий мисливець, одягнув свiй мисливський костюм. Не вистачало тiльки патронташа й зеленого капелюха з пером. Картограф був у своєму звичайному одязi - в яскраво-жовтiй велюровiй куртцi i коричньових бархатних брюках.
      Парторг i Iгнат Арсов сидiли, нахилившись один до одного, перешiптувались i курили. Зюмбюлев щось розповiдав Делчо Єневу про свою мисливську собаку; вiн гарячився i весь час скуб куценьку, посивiлу, клиноподiбну борiдку. А його спiврозмовник думав про лаборантку Рашеєву, складав плани, як перетягти її у своє купе, щоб вона сiла бiля нього, i час вiд часу вставляв свої улюбленi слiвця: "хто зна", "навряд", "сумнiваюсь" i вiд цього ще дужче розпалювалось пристрасне красномовство оповiдача. У Делчо Єнева була звичка не слухати того, що йому кажуть, а думати про свої справи, раз у раз спокiйним голосом повторюючи цi одноманiтнi реплiки.
      - Я ж тобi кажу, - запевняв його Зюмбюлев, - що мiй Тотка якось принiс менi живу курiпку - спiймав її прямо в гнiздi, коли та сидiла на яєчках. Я вiдпочиваю пiд кленом, набиваю люльку, аж гульк - Тотка бiжить до мене, крутить хвостом, а в зубах у неї трiпоче курiпка. Слово честi! Жива курiпка!
      - Хто зна! - хитнув головою картограф.
      - Говорю тобi - чесне слово! Була жива.
      - Навряд.
      Зюмбюлев вступив у третю бригаду недавно, i тому ще не знав звичок Делчо.
      - Ти глянь! Не вiрить! Невiруючий Хома, та й годi. А навiщо менi брехати? Я так добре все пам'ятаю, нiби це було вчора. Був серпень, так жарко - справжнє пекло, кажу тобi! Я вже пiдстрелив з десяток курiпок i вже не треба було лазити по чагарниках.
      - Хто зна!
      - Не було потреби, кажу тобi. Я не такий ненажера. З мене досить i десятка курiпок.
      - Сумнiваюсь.
      З досади, що йому не вiрять, Зюмбюлев смикнув свою козлину борiдку i нервово знизав плечима. В цей час чиїсь дужi руки вiдчинили дверi. З'явився Андрiй.
      - Здається, тут є вiльне мiсце, - промовив вiн.
      Павел Папазов струсив попiл з цигарки i привiтно посмiхнувся.
      - Хоч би й не було, ми б для тебе знайшли. Заходь, будь ласка!
      Iгнат Арсов зразу скочив з свого мiсця, допомiг Андрiю поставити чемодан у багажник, i благальним глухим тоном запропонував йому сiсти бiля вiкна.
      - Тут зручно, - сказав вiн. - А я не люблю сидiти бiля вiкна. Пiду до товариша Власева. Треба обговорити деякi справи. Добранiч! - i вийшов з купе.
      Андрiй примостився напроти парторга, дiстав цигарку i мовчки закурив.
      - Дивлюсь на тебе i дивуюсь, - раптом пожвавiшав Делчо Єнев. - Ти ж, здається, спортсмен, а куриш. Як же це так?
      - Я давно вже не займаюсь спортом, - вiдповiв Андрiй. - Коли грав в "Академiку" - не курив.
      - Буде непогано, якщо й тепер кинеш, - порадив Павел Папазов i багатозначно додав: - Тютюн iнколи забиває памороки так само, як жадоба слави та сенсацiї.
      - Може, й так! - прошепотiв Делчо Єнев, але тут же поспiшив погодитись. - Так, так, запаморочує голову, - сказав вiн i засмiявся.
      - Це стосується молодих людей, - з притиском промовив Папазов. Особливо колишнiх футболiстiв.
      - Та годi тобi насмiхатися! - втрутився Зюмбюлев. - У одних вiд тютюну, в других вiд вина, в третiх, - вiн вказав пальцем на Єнева, - вiд жiнок; у кожного вiд чогось паморочиться голова. Всi ми однаковi, - от що!
      - Вибач, але я не пiддаюсь жiночому впливу! - обурився Делчо Єнев.
      - Та невже? - Зюмбюлев смикнув борiдку. - А кому всмiхався тiльки що, перед ким крутив хвостом, як собака? Хiба я не бачив?
      - Усе це дурницi! - Делчо Єнев пiдняв голову. - Я не такий.
      - Так, так! - Зюмбюлев замовк. Але вiн не мiг довго мовчати i, нахилившись, штовхнув Андрiя в плече:
      - Ти, брат, кажуть, з фантазiєю. А менi такого й треба. Ану, сядь ближче, я розповiм тобi, як моя Тотка принесла менi одного разу живу курiпку.
      - А товариш Андрєєв потiм розповiсть тобi, як одного разу наповнив обидвi кишенi коштовними смарагдами, - пiдморгнув Делчо.
      Андрiй поклав цигарку в попiльничку, зачинив вiкно i повернувся до картографа:
      - А потiм ти розкажеш, як тебе викинули через вiкно на вулицю. Гаразд?
      Делчо Єнев зблiд i прихилився до спинки дивана.
      - Вибач, я пожартував! - промовив вiн.
      Андрiй якийсь час постояв мовчки. Обличчя в нього було спокiйне, в куточках уст затаїлась сумна посмiшка.
      - I я пожартував, - сказав вiн. - Ти даремно злякався.
      В купе стало тихо, чути було тiльки ритмiчний стукiт колiс. За вiкном поблискували в клубах паровозного диму iскри i зразу ж зникали в нiчнiй темрявi.
      - Якщо не хочете розмовляти, я вам запропоную симфонiчну музику до-мажор, - заявив Зюмбюлев. - Тiльки не гнiвайтесь!
      Вiн примостився бiля дверей, укрився плащем, i за хвилину з кутка почулось голосне хропiння, - наче кипiв великий казан.
      Делчо Єнев хоч i любив поглузувати, але був добродушний: розсердивши когось, вiн одразу ж розкаювався i всiляко намагався задобрити його. Так було i тепер. Збагнувши, що образив свого товариша, зачепив його найболючiше мiсце, вiн не мiг заспокоїтись i нiби на голках сидiв. Йому дуже хотiлося заглянути в сусiднє купе, посидiти поруч з лаборанткою, але хiба вiн мiг лишатися спокiйним, коли тут, бiля нього, похмуро мовчав один з покривджених товаришiв.
      Пiдсiвши до Андрiя, вiн боязко поклав руку на його плече i лагiдно всмiхнувся.
      - Ти не повинен на мене гнiватись, - сказав вiн. - З цього... Ну, з смарагдiв... берила... всi глузують, i це справдi смiшно. Але найбiльше смiються з тої карти, що ти показав, - з фореллю. Ти сам з себе пожартував, а тепер сердишся на нас. Ти неправий.
      Андрiй мовчав, зосереджено дивлячись на темний чотирикутник вiкна, нiби там, у непрогляднiй темрявi, було щось таке, що тiльки вiн бачить i розумiє.
      - Завтра ти поглузуєш з мене, - i квит! - закiнчив картограф i пiдвiвся, посмiхаючись. Вiн нахилився над дзеркалом, що висiло вище терморегулятора, зачесав волосся, весело махнув рукою i вийшов в коридор.
      Павел Папазов провiв його поблажливою посмiшкою i, опустивши абажур, пiдсiв до Андрiя; якийсь час вiн мовчки дивився на нього i нарештi похитав головою:
      - Ех, друже мiй дорогий! - зiтхнув вiн. - Навiщо ти таке собi накоїв? Для чого? Чому, скажи на милiсть? Який бiс штовхнув тебе подати Спиридонову цей смiховинний план? З яким почуттям ти зробив це? Що собi думав? Коли б я на власнi очi не бачив цього ескiза, то нi за що не повiрив би, що ти, саме ти, здатний на таку дурницю! Не повiрив би, хоча б увесь свiт був проти тебе. Я вважав тебе серйозною людиною, незважаючи на твої фантазiї про цей берил. Химери властивi юностi, тому я крiзь пальцi дивився на твої, скажу прямо, смiшнi й дурнi теорiї та гiпотези. Хто в молодi роки не мрiє, не фантазує, не намагається дiстати зiрки з неба? Але ж мрiї i фантазiї - то одне, а такi жарти в серйозних справах з своїми начальниками - то зовсiм iнше. Та ще, коли цi начальники - шановнi люди, як, примiром, iнженер Спиридонов. Як тобi отаке спало на думку?
      Андрiй слухав його, не вiдриваючи погляду вiд вiкна. Що вiн мiг сказати? Що карта, яку вiн показав Спиридонову, не справжня, не його?
      - Найгiрше в усiй цiй iсторiї це те, що ти комунiст, член партiї. Комунiст повинен бути чистим, як кристал. Обман, нахабна брехня - все це несумiсне iз званням комунiста. А ти що зробив? Ти не подумав, що обманюєш партiю, що жартуєш з найсвятiшим у нашому життi?
      До кровi прикусивши нижню губу, Андрiй мовчав.
      - Як повернемось з експедицiї, наша партiйна органiзацiя буде обговорювати питання про твою поведiнку i, будь певен, що ти не минеш покарання. - Вiн трохи помовчав i вiв далi: - Щоб це покарання не було таким суворим, я раджу тобi, як товариш, як людина, що любить тебе, - забудь свої фантазiї, перестань говорити про цей берил, що запаморочив твiй розум. Сумлiнно виконуй свої службовi обов'язки, не вiдхиляйся нi на крок вiд намiченого маршруту, бо пiсля того, що сталося, я не зможу тебе пiдтримувати. Ти мене розумiєш? Менi Спиридонов дав суворi iнструкцiї, i хоч як менi тяжко, я буду їх дотримувати, запевняю тебе. Якщо ж ти порозумнiшаєш i покажеш себе дисциплiнованим працiвником, обiцяю тобi, вiд усього серця обiцяю зробити все вiд мене залежне, щоб з тобою не сталося найгiршого. Запам'ятай це i вiр моєму слову - я заступлюсь за тебе!
      Андрiй продовжував мовчати, дивлячись у вiкно в нiчну темряву, в якiй час вiд часу виблискували iскри, миготiли далекi вогники, пропливало жовте око одинокого лiхтаря.
      Павел Папазов роззувся i поклав ноги на лаву.
      - Ну, тепер вже нiчого не зарадиш, - сказав вiн. - Треба думати тiльки про одне: як виправдати себе. Все iнше - до бiса. Добранiч!
      - Добранiч! - тихо вiдповiв Андрiй.
      Отак за кiлька годин все пiшло шкереберть: нiби якась буря перевернула все його життя. Вiн почував себе, як людина, що заснула в своєму лiжку, у своїй кiмнатi, а ранком прокинулась у чужiй хатi, серед незнайомих людей. До вчорашнього дня його вважали хорошим спецiалiстом, i хоч Вилю Власев не ставився до нього з особливим довiр'ям, всi члени бригади покладали на Андрiя великi надiї, як на сильного геолога, що внесе велику частку в загальну справу.
      А тепер для всiх Андрiй - об'єкт Iронiї, глузування, всi смiються з нього, нiби з блазня.
      На привокзальнiй площi Марко Маринов багатозначно пiдморгнув ї весело сказав жiнцi, показуючи на нього: "Ось глянь на цього товариша! Можеш попросити його, вiн привезе тобi жменьку смарагдiв, i матимеш казково прекрасне намисто!"
      Вiн сказав це так голосно, що Савка, яка проводжала Андрiя на вокзал, здригнулась i запитливо на нього глянула.
      - Про якi це смарагди вiн каже?
      - Та просто жартує, - вiдповiв їй Андрiй i обережно вiдвiв убiк.
      Як можна було вийти з нею на перон? Коли навiть Марко Маринов - людина, не схильна до жартiв, - глузує з нього, то чого ж можна чекати вiд iнших, вiд таких жартiвникiв, як, примiром, Зюмбюлев чи Делчо Єнев?
      А Савка спохмурнiла. Чому вiн не хоче вийти з нею на перон? Вона одягла своє найкраще шовкове плаття, приколола гарну венецiанську брошку - сiмейну коштовнiсть, яку дозволяла собi носити тiльки в урочистi днi.
      - Може, я тобi заважаю? - спитала вона сумно. - Чи тобi незручно показатися зi мною перед своїми колегами?
      Вiн щось вiдповiв, навiть не розумiючи гаразд, що каже.
      - Ти вчора працював допiзна, - сказала Савка. - Коли я засинала, в тебе ще горiло свiтло.
      - Так, я працював довго, - зiтхнув Андрiй.
      Вони помовчали. Потiм Савка знов заговорила:
      - Знаєш, менi хочеться, щоб ти в цiй експедицiї добився успiху. Набридло менi, що батько повторює без кiнця: хай прославиться, хай вiдкриє щось велике, а тодi... Ми повиннi, нарештi, побратися... Ти знаєш...
      - Знаю, - перервав Андрiй. Вiн подав їй руку. - Менi пора.
      У нього було таке почуття, нiбито все навколо раптом посiрiло, набрало буденного вигляду. Савка чекала вiд нього "великих" дiл, хотiла, щоб вiн сподобався її батьковi. Цi великi дiла мали одну мету: наближення термiну шлюбу... А колеги? Куди дiлось товариське спiвчуття, про яке так часто йому доводилось чути? Колеги нiби чекали цього скандального випадку ї зрадiли можливостi поглузувати з нього...
      Вiн зайшов у коридор. Всi пасажири вже були на своїх мiсцях. В найдальшому кутку, бiля тамбура, розмовляли офiцер i висока струнка дiвчина з хлоп'ячою зачiскою. Вiн весь час заглядав їй в очi, а вона вперто уникала його погляду i крутила головою, наче пташка.
      Андрiй пiдiйшов до найближчого вiдкритого вiкна, обiперся об раму. Вiтер зразу ж розкуйовдив йому волосся, i в цьому струменi повiтря, що бив йому в обличчя, вiдчувався аромат поля, сiна, змiшаний з неприємним запахом диму.
      Подих степового чи гiрського вiтру завжди вливав у його душу непоборне бажання - блукати по незнайомих мiсцях, вилазити на стрiмкi скелi i спускатись у провалля, жадiбними очима вдивляючись у розкритi земнi жили. Це почуття давало радiсть, бадьорило, наче келих мiцного, старого вина. Але зараз вiтер навiював йому лише гiркi, сумнi думи.
      Колись вiн був футболiстом - грав центральним нападаючим i знав, як неприємно й боляче в ту мить, коли щастя всмiхнулось, раптом опинитись "поза грою". Перед очима ворота, поле вiльне - вiрний гол - i тут рiзкий свисток суддi рiже нерви, як хiрургiчний нiж: офсайд. Якщо ти надiєшся на слiпий випадок i сам хитро приймаєш м'яч позаду оборони ворога, то просто махнеш рукою: "Трюк не вийшов". Але ж коли оборона ворога з своєї iнiцiативи зумiла лишити тебе позаду себе, а ти мчиш до ворiт i нiчого не пiдозрiваєш, - тодi раптовий свисток суддi дiє, як удар ножа в спину.
      Трапилось так, що вiн опинився в становищi "офсайд" у життi. Невидимi вороги зробили все, щоб виставити його перед розумними людьми як смiшного фантазера i наївного брехуна.
      Вiн був спокiйним гравцем, звик аналiзувати гру навiть в найбiльш напруженi, критичнi хвилини.
      Що ж трапилось?
      По-перше. Дивна пригода: якимсь незбагненним способом його ескiз пiдмiнюється кумедним топографiчним творiнням.
      По-друге. Викрадення справжнього ескiза i пiдмiна його iншим не знищувала гiпотези про берил, бо вона була в його мозку, iснувала незалежно вiд будь-яких ескiзiв.
      По-третє. Людина, що накреслила вигаданий ескiз, чудово знає мiсцевiсть.
      По-четверте. Гумористичний характер пiдкинутої йому карти - не випадковий, це не плiд веселої дотепностi. Жарти були такi, що мали принизити його в очах начальства, похитнути його авторитет, представити його легковажним брехуном.
      З якого метою? Одне з двох: або щоб вiн був звiльнений з роботи, або, коли залишиться, - щоб довгий час був посмiховищем i об'єктом глузування. Такiй людинi, звичайно, нiхто нiколи не буде вiрити.
      П'яте. Вiн буде поставлений у такi "службовi" умови, що в нього не лишиться часу для будь-якої самостiйної дослiдницької роботи.
      Це констатацiя фактiв. Тепер треба пiдвести риску i зробити висновки.
      Перший висновок: вiн потрапив у розумно влаштовану пастку i має ворогiв, та ще й неабияких, справжнiх ворогiв.
      Другий висновок. Цi вороги обiзнанi з геологiчною справою, стежили за його роботою i, напевно, їм були вiдомi їхнi розмови з Спиридоновим.
      I знову питання: чому в нього з'явились вороги? Вiдповiдь ясна: тому, що йдеться про берил, а не про залiзо чи мiдь. Мiнерал берил має величезне значення для легких i найлегших стiйких сплавiв. Вiн необхiдний для виробництва реактивних лiтакiв, ракетних двигунiв, стратосферних лiтаючих апаратiв. Ясно, що є люди, якi не бажають, щоб у нас вiдкрили такий мiнерал. Сама тiльки гiпотеза, припущення про його iснування викликали тривогу i страх у деяких людей, змусили їх дiяти, влаштовувати пастки. Цi люди, таким чином, не його особистi вороги, а вороги його батькiвщини, соцiалiстичного ладу.
      Все зрозумiло i ясно, як день. Але яка користь вiд цiєї ясностi? Хто вороги i де вони ховаються, - ось питання, яке треба з'ясувати.
      Поки вороги не будуть викритi, вiн буде "поза грою", в нього будуть зв'язанi руки. Адже тепер, якщо послати Спиридонову не один, а хоч десять "офiцiальних" ескiзiв, становище не полiпшиться. Чому? Тому що нiхто не повiрить шахраю, безсовiсному брехуну...
      Але хто ж вони, цi близькi, а проте - невидимi вороги?
      Iнженер Спиридонов чи Вилю Власев? На них це зовсiм не схоже. Спиридонов - справжнiй комунiст, його життя кришталево-ясне, як крапля роси. Вилю Власев - бездоганно чесна людина, до того ж вiн дуже обережний i надто педантичний, щоб пiти на таке дiло. Павел Папазов? Найбiльш чуйний з усiх його колег, єдиний, хто радiв його шуканням i виправдував перед Вилю Власевим його вiдсутнiсть. Iгнат Арсов? Хiба здатний на злочин цей боязкий чоловiк, що страждає манiєю нiкчемностi? Вiн, може, найбiльш здiбний з усiх геологiв, але душа його спотворена якоюсь дивною хворобою, невгамовним прагненням валятися в ногах у iнших. Така людина неспроможна бути мерзотником. Зюмбюлев - надто обмежений; крiм роботи, знає одне - полювання. Це його пристрасть. Марко Маринов? Про цього ремiсника не варто й думати. Хворобливий, полохливий, вiн весь тремтiв, як дитина, коли починалась гроза, а ввечерi боявся вiдiйти вiд палатки i на п'ять крокiв. Картограф Делчо Єнев? Вiн був легковажний, любив випивати i завжди впадав за якоюсь жiнкою. Але це добрий i хороший товариш. Лаборантка Рашеєва чи хтось iз технiчного персоналу?
      Андрєєв перебрав усi позитивнi й негативнi риси їх характерiв i, нарештi, переконався, що це безглуздо. Насамперед, нiхто з цих людей не мав наукової пiдготовки, щоб креслити геодезичнi ескiзи великих масштабiв. Та й хто з них знає його почерк, щоб так досконало скопiювати?
      Викрити ворога не менш важко, нiж довести iснування берила в земних надрах.
      Хтось повинен йому допомогти. Але ж до кого звернутися, хто повiрить, що ескiз зник таким дивним способом i що так само дивно на його мiсцi опинився iнший. Кожний скаже: це химерний трюк, невправний виверт, який ти сам вигадав, щоб вийти з незручного становища! йому скажуть так: "Щоб привернути до себе увагу (подивiться, який талановитий геолог!), ти зчиняєш галас про якийсь берил, а коли тебе притиснуть до стiни (тобто, коли треба довести, що ти серйозна людина i справдi здiбний геолог), ти по-пiлатовськи вмиваєш руки: мiй план викрали i пiдмiнили iншим!".
      Ось у якiй пастцi опинився Андрiй.
      Що вiн буде робити далi?
      Андрєєв не звик легко здаватися, але зараз у ньому нiби щось надiрвалось, вiн почував себе, як актор, незаслужено освистаний публiкою. Нiчого поганого вiн не зробив, не мав намiру заподiяти комусь неприємнiсть, а його затюкали, зацькували, як звiра.
      Незабаром йому мине тридцять рокiв. Це такий бадьорий веселий вiк. Жахливо, якщо в цi роки починаєш сумнiватися в людях, втрачати вiру в добро, бачиш навколо тiльки сiре, буденне життя, егоїзм i холоднi, байдужi обличчя.
      Ще на початку своєї розповiдi я вже говорив, що я студент ветеринарного iнституту, i ви, очевидно, догадуєтесь, що в мене нема нахилу до фiлософування. Та коли я згадую про всi цi подiї, то мимоволi думаю: чи вiрнi були фiлософськi висновки Андрiя про життя i про людей взагалi? Не знаю, як на вашу думку, але менi здається, що вони були помилковими. Як кожен щасливець, вiн усе бачив у рожевому свiтлi. Такi вже вони всi! Я знав одного такого. Якось iшов дощ, та ще який! Цiлi потоки лилися з неба, а вiн iшов вулицею i насвистував. "Iди-но сюди!" гукаю до нього i вказую на мiсце пiд "балконом, де сам сховався. А вiн, веселий, пiдiйшов до мене й каже: "Ходiмо! Чого це ти заховався? Глянь, який приємний дощик!". Розумiєте? Злива здавалась йому тихим теплим дощиком!.. I йому було весело, хоч вiн весь був мокрий i з плечей стiкала вода. Отакi бувають щасливцi. Таким був i Андрiй, поки його не спiткало це лихо з планом. Як я вже сказав, вiн бачив усе в рожевому свiтлi. Молоде тендiтне деревце здавалось йому величезним дубом. А згодом, коли його спiткала бiда, вiн пiд впливом настрою змiнив свої рожевi окуляри на чорнi; а цi чорнi скельця мають незвичайну властивiсть: вони зменшують усе видиме до мiзерних розмiрiв. Цi окуляри перетворюють великий дуб у маленький кущик. Ось як небезпечно дивитись на життя i на людей крiзь призму своїх настроїв, своєї долi. Я, ветеринар, зовсiм не схильний до абстрактних фiлософських мiркувань i гадаю, що найкраще - це не надiвати кольорових окулярiв. Не знаю, звiдки прийшла до нас ця мода...