У м'якій фіолетовій напівтемряві обличчя її мовби світилося зсередини рожевим світлом і незвичайним видавався його овал у чорній хвилі важкого волосся. Дивним було лице, нерухомим, лише один вираз застиг на ньому — вираз безнадійності. Можливо, темінь очей приховувала і біль її, і сльози, але слова були різкими, рішучими й чужими. Нещадні слова, від яких холодом повіяло в повітрі… І Гнат мовив якось байдуже, аби припинити цю розмову, аби на душі їй полегшало (він ще не усвідомив остаточно, не хотів усвідомити, що вона йде від нього), аби тягар провини — та й чи була вона винною? — ліг на них обох:
      — Гаразд, більше не будемо про це.
      Аларіка зітхнула з полегкістю, підвела голову й знову опустила — тепер уже вибачливо. І було в цьому жесті те, чого Гнат ніяк не міг збагнути, — невпевненість.
      Мовчання зависло в кімнаті, гнітюче, напружене. Чому так сталося? Чому? Десять років дитячої дружби, десятки суперечок і примирень — завдяки друзям (обоє були вперті й горді) і коханню… Кохання? Виходить, не було кохання?
      — Даруй мені. — Він насилу ворухнув губами. — Я, певно, від природи інфантильний і тому не збагну, що відбувається. Поясни, зрештою, це що — так серйозно?
      Аларіка кивнула. На слова забракло сил, а ще боялася, що її рішучість згасне зовсім і ця агонія кохання, яку він не хоче помічати, триватиме довго-довго…
      — Я тебе завжди погано розумів, — провадив далі Гнат, усе ще на щось сподіваючись. — Мабуть, я надто повільно дорослішаю. І все ж… ось який парадокс — я тобі не вірю!
      Якусь мить він удивлявся в її обличчя, що нараз стало чужим і далеким. Рвучко підвівся.
      — Тоді прощавай… Що ж іще кажуть у таких випадках? Хай щастить!
      Попрямував до дверей. І тільки коли вони зачинилися, відчув у грудях дивну порожнечу, холодну, як крижаний грот, і зрозумів, що це справді серйозно, серйозніше не буває, і йому до болю запраглося кинутися назад, упасти біля її ніг — і нехай навіть не бачити її, тільки знати, що вона поруч, тільки відчувати її тепло, її дихання. Але назад не можна було, мур там виріс, товстий мур з двох слів: «Кохаю іншого…»
      Хтось пройшов коридором.
      Гнат розплющив очі…
      Провинно усміхнувся, все ще перебуваючи в полоні спогадів. Поруч за пультом обчислювача стояв Травицький і дивився на екран проектора думок, перебираючи пухкенькі пальчики на грудях. На екрані було вписане обличчя Аларіки.
      — Прошу вибачення, — пробурмотів Гнат, стираючи зображення. — Замислився… Травицький сумно покивав.
      — Я не дивуюся. Звик. У тебе, здається, завтра відповідальний матч?
      — Фінал Кубка континентів, — сказав Гнат, не підводячи голови. «І навіщо я сьогодні прийшов сюди? — подумав він. — Все одно від мене користі мало. У Травицького й так клопоту вистачає. Треба ж, розмріявся з контактором на голові! Намалював Аларіку… Чому я згадав про неї? Згідно з усіма нормами псих-моделістів я маю зараз думати про гру. А на Аларіку, виходить, заборони немає. Слабак ти ще, Ромашин, конструкторе, спортсмене, й так далі…»
      — Іди відпочивай, — порадив Травицький. — Цю конструкцію, — він кинув на екран, — списую лише за рахунок твого хвилювання. На твоєму місці я злітав би кудись у музей історії.
      Вийшов. Маленький, кругленький, заклопотаний. Начальник конструкторського бюро, кращий спеціаліст Інституту ТФ-зв'язку, де розроблялася таймфагова апаратура — системи миттєвої передачі людей на космічні відстані.
      Гнат зняв з голови контактор, постояв біля пульта, розмірковуючи про свої взаємини з людьми, котрі розуміли його більше, ніж він сам себе. Начальник бюро Кирило Травицький… людина, яка виростила з Гната конструктора-функціонала… яка ніколи не висловлювала невдоволення його нескінченними захопленнями, його примхами… волейболом. Хоча волейбол не захоплення, не примха, це життєво важлива потреба, без якої слово «спорт» позбавлене змісту. Як їх сполучити — роботу в Інституті, що вимагає постійних занять, і великий спорт, що вимагає повної самовіддачі? Як поєднати непоєднуване?
      — Проблема! — пробурмотів Гнат, ховаючи контактор у нішу під пультом. «Сьогодні я і справді загальмований, не позначилося б це на грі. Треба розворушитись… як тоді, п'ять років тому…»
      …Кроки стихли. Гнат розплющив очі і швидко рушив до дверей. Ступати було боляче, як босому по битому склу, але він пройшов порожнім коридором до таймфага медцентру Далекого Сходу, де Аларіка працювала лікарем-універсалом швидкої допомоги.
      На станції не гаявся. Пряма лінія сполучення з Москвою була зайнята, і він вирішив таймфагуватися на Марс, а звідти додому — так сильно кортіло втекти з цього проклятого місця! Одначе на другій ТФ-станції Марсу Гнат затримався майже на добу. Просто зі станції він пішов у гори, в один з найменш досліджених куточків Країни Огигу. Душевний біль вимагав виходу, якихось відчайдушних дій, і він у молодечому запалі подався на гребінь виступу Огигу, через дикі скелі, над прірвами і бескиддям.
      На зовсім лисому вершечку однієї з гір він раптом упав на коліна й закричав. Повітря Марсу, повітря, створене тут людьми століття тому, озвалося гучним зітханням і довго шуміло, як океанський прибій, поки не вмовкла луна. Сонце зайшло за зламаний пруг обрію…
      Назад він спускався шість годин…
      Гнат опам'ятався, пройшовся кімнатою, злегка торкаючись пальцями шорстких голубих стін, гладенької поверхні апаратури сусідніх конструкторських комбайнів — співробітники лабораторії давно закінчили роботу, 1 комбайни на якийсь час осиротіли.
      Пам'ять… Пам'ять — єдиний місток, що сполучає минуле із сучасним і майбутнім. Тендітний, нематеріальний місток, по якому можна йти лише в один бік — від минулого часу. Можливо, це й необхідно? Недаром хтось у давнину сказав: «Усе буде
      так, як має бути, навіть якщо буде інакше». І все ж іноді смертельно хочеться вернутися назад, з усім своїм набутим досвідом, умінням зробити все інакше, краще й правильніше…
 
 
      Зал був повен, незважаючи на те, що зустрічі розиграшу Кубка континентів з волейболу транслювало Центральне інформбачення Землі по всій Системі. У Гната раптом спітніли долоні, і він машинально тер їх об майку. Пробігши очима передні ряди уболівальників, Гнат зустрів погляд дівчини, яка з цікавістю розглядала майданчик і гравців. Дівчина була схожа на Аларіку… А втім, це ж вона сама! Тут?! У залі?!
      Серце стрибнуло донизу, хвиля гарячої крові ударила в лице… Яким чином Аларіка, що завжди ставилася до волейболу, спорту взагалі, з упередженням, опинилася в залі на змаганнях? Аларіка… Той самий овал смаглявого тонкого обличчя, вигин брів, чіткий малюнок губ…
      Гнат дивився на неї лише мить, але цього було досить, щоб воскресити в пам'яті минулі зустрічі…
      Залунала сирена, і команди вишикувалися.
      — Фінальна зустріч з волейболу на Кубок континентів! — почувся в залі голос судді-інформатора.
      — Ну, орли! — мовив Гладишев, коли команди обмінялися привітаннями і було розіграно подачу. — Наш майданчик. Залишаємося?
      — Залишаємося, — поспіхом кинув Гнат. Аларіка сиділа навпроти їхнього майданчика…
      Перший сет вони програли з рахунком одинадцять — п'ятнадцять.
      Зал гудів. Гнат глянув на Аларіку. Дівчина, сміючись, щось говорила сусідові праворуч, кремезному, з довгим і вузьким обличчям. «Років сорок п'ять — п'ятдесят», — прикинув Гнат, і зненацька до нього дійшло, що він усе ще думає про Аларіку, що її присутність заважає йому грати так, як він може. «І чого я так рознервувався? Невже щось зосталось у серці від колишнього? Ні, з Аларікою покінчено раз і назавжди… Що я знаю про неї? Вона не одна, ось і все. І досить про це!..»
      Його команда, програвши дві перші партії, виграла наступні три.
      У коридорі Гната наздогнав Солінд, якусь хвилю йшов поруч мовчки, а потім сказав з несподіваною осмутою:
      — Ти грав здорово, Гнате! Я не знаю іншого такого гравця в жодній збірній Системи. Одначе ти здатен на більше, хто-хто, а я бачу.
      Гнат зціпив зуби.
      — Але?.. Я добре чую «але». Солінд зупинився.
      — Ніякого «але» немає, просто… не забувай, що перемоги роблять нас щасливішими, а поразки — людянішими. Теза не нова, проте вона й досі не застаріла, — Тренер легенько підштовхнув Гната в спину. — Ти зрозумієш це згодом. Ну, йди.
      Гнат не збагнув до кінця суті тренерових натяків, лише згодом усвідомив їхній справжній зміст. Зараз же він тільки кивнув і повернув до роздягальні. А біля її дверей Гладишев, усміхаючись, підвів до нього трьох:
      — Це до тебе.
      Високий, довгобразий чоловік у куртці і чорних штанях блиснув чіпкими очима, кинув коротко: «Вибачте, — і подав руку, — Май Ребров».
      Гнат лише тепер упізнав його — це був тренер збірної Землі з волейболу. А поруч — Аларіка! Невже він — її чоловік?! Чи, може, оцей, другий, її супутник?
      Збентеження не зразу полишило Гната. Він ще раз пережив миттєве відчуття втрати й заздрості до незнайомих людей, які знали Аларіку, напевне, давно, і йому знову здалося, що не було між ними п'яти років часу й простору, а був тільки дивний сон, і досить лише струснути головою, як Аларіка засміється і подасть руку…
      Він помітив глузливі іскорки в очах дівчини, отямився і назвався.
      Молодий супутник Реброва, нижчий за нього на голову, мовив холодно:
      — Леон.
      — Аларіка, — сказала дівчина, тонко вловивши Гнатове вагання. Ребров узяв Гната під руку і відвів убік:
      — Ви, мабуть, здогадуєтеся, чого я сюди завітав. Я знаю вас уже два роки…
      Так-так, не дивуйтеся, два роки. Солінд мій друг, і тому я знаю все про гравців. Починали ви…
      — У «Буревіснику».
      — Так, у «Буревіснику», потім друга молодіжна збірна континенту, потім перша… Ви спортсмен настрою. Для спортсмена екстра-класу, яким ви, безперечно, є, це велика вада. І, незважаючи на це, я запрошую вас до збірної Землі. По-перше, тому, що, коли пік форми збігається у вас із піком настрою, ви здатні на чудову віддачу. По-друге, вірю: ми з вами зможемо усунути вашу ваду. Звичайно, моя думка ще не рішення Земного спорткомітету, але й вона досить вагома. У вас буде тиждень відпочинку, у вівторок наступного тижня, будь ласка, на тренування.
      — Але Валентин… — почав Гнат. Ребров усміхнувся.
      — Солінд знає. Він виховав не одного видатного спортсмена. Я вірю у вас, інакше не було б цієї розмови. Від вас залежить перетворити мою віру на впевненість. Ну, до зустрічі.
      Ребров по-дружньому стиснув плече Гната і підморгнув. Коли всі троє рушили, Гнат, опустивши голову, постояв з хвилину в задумі й не помітив, що Аларіка на повороті коридору озирнулась і кинула на нього такий же задумливий погляд.
      Позаду почулися голоси, кроки — поверталися гравці, й він поспішив до своїх.
 
 
      — Я радий, що ти пройшов Реброва, — сказав Гладишев, зазираючи в замислене обличчя Гната.
      Вони стояли на верхньому оглядовому майданчику спортивного комплексу, шпиль якого піднісся на шістсот метрів над рівнем зеленого океану — над панорамою Москви двадцять третього століття. Смарагдові хвилі гаїв, парків і заповідників не могли приховати білих шатрищ, площин і полірованого пластику будівель, але перше, що згори впадало в очі, — це соковита буйна зелень лісового масиву. І вже потім у цій зелені починали блищати перлини будівель.
      «Із розв'язанням проблем транспорту зникла й проблема міст», — згадав Гнат чиюсь фразу, не слухаючи приятеля. Поглянув на недалекий силует Останкінської вежі — музею телебачення двадцятого століття, і обернувся до Івара.
      — Мені чомусь жаль Солінда. Хоч ми й не йдемо від нього назавжди, та все ж у душі якийсь смуток…
      — Ребров дуже схожий на Валентина.
      — Хіба? По-моєму, вони зовсім різні. Солінд сухий і шорсткий, як вітер пустелі, а Ребров твердий і холодний, як північний камінь.
      — О, заговорив, наче поет. Вони різняться лише зовні. В обох єдина спільна риса, яка зближує їх більше, аніж зблизили б кровні узи. Це їхня непохитна впевненість у тому, що домінанта людини — доброта. Саме тому вони такі вимогливі до себе й до інших.
      У Гладишева пискнув зумер відео, він повернув руку браслетом догори і над сірим квадратиком приймача зображень виникла мініатюрна голограма обличчя дружини.
      — Я вже давно звільнилась, Іве, — сказала вона сердито. — Гру твою не бачила, можеш хвалитися скільки завгодно, але вдома!
      Гладишев провинно глянув на приятеля.
      — Я з Гнатом, Юро. Буду за півгодини… Зайдеш до нас, Гнате?
      — Ні, — Гнат заперечливо похитав головою. — Я до себе. Треба дещо обміркувати на завтра.
      — Надумаєшся — будемо тобі раді, — сказала Кіра, жартівливо погрозила чоловікові пальцем, і зображення зникло.
      — Я пішов, — сказав Гладишев. — Щасливо тобі! Прилітай, не забувай нас.
      Він усміхнувся своєю звичайною доброю усмішкою і рушив до ліфта. Гнат стояв на місці, неуважно крутив у руках браслет свого відео. Потім раптом рвонувся вперед, гукаючи:
      — Іваре, зачекай! Я забув запитати… Ти знайомий з… ну, словом, з Аларікою?
      — Я знайомий з двома Аларіками.
      — З тією, що була із Ребровим?..
      — А-а-а, — Гладишев лукаво примружився. — Аларіка Консолата. Це дружина брата Мая Реброва. До речі, я здивований її присутністю на матчі. Наскільки мені відомо, вона не терпить волейбол.
      «Мені це теж відомо», — подумав Гнат, однак промовчав.
      — Її телексу не знаю, — провадив далі Гладишев, — але, напевне, його знає Ребров.
      — А чому в неї інше прізвище?
      — Сергій Ребров загинув два роки тому під час ліквідації аварії на підводній фермі.
      Гнат нерозуміюче втупився в Гладишева.
      — Загинув? Ребров загинув? Чоловік Аларіки… Отже, вона тепер самотня?
      — Ну, цього я не знаю… Що, зачепило? Подзвони їй. — Івар засміявся і помахав рукою. — Гаразд, бувай. А телекс Мая Реброва: три одиниці сорок сім тринадцять ес бе. Він живе десь на Курилах, точної адреси, на жаль, не знаю.
      Гнат постояв з хвилину, мружачись від сонця, зітхнув глибоко, записав телекс і теж поспішив до ліфта.
      Пізно ввечері він вимкнув у кімнаті освітлення, походив з кутка в куток у пітьмі, потім задивився в оксамитову гладінь неба. Зринула в пам'яті розмова з тренером, коли Гнат був ще у другій збірній.
      «Ти чудовий конструктор, я чув це від Травицького, — сказав Солінд. — Але ти ще здібніший волейболіст. Я далекий від того, щоб вважати волейбол короною спорту, як Кирило Травицький од того, щоб вважати діяльність конструктора ТФ-апаратури вершиною творчої роботи. Але колись випаде тобі вибирати…»
      — Вибирати, — вголос повторив Гнат. Він не хотів вибирати. Хотів бути і конструктором, і гравцем, спортсменом вищого класу, і не бачив причин кинути чи те, чи те заняття. Так, сучасний волейбол вимагав таких навантажень і забирав стільки часу, що багато хто з гравців міг займатися лише спортом і нічим іншим; творчим, пошуковим, але спортом. А Гнатові ставало тоскно, коли він три дні підряд не надягав на голову контактор і не «занурювався думкою» в глибінь чергової проблеми, відчуваючи при цьому незбагненне задоволення, що знімає будь-яку фізичну втому.
      Вибирати… Ні, цей час іще не настав, і дай боже, щоб він не настав зовсім. З іншого боку, Гнат розумів, що якби Травицький чи Солінд були настирливіші, то вибір зміг би уже відбутися, причому не на користь того, хто пропонує.
      Гнат помилувався небом і сів перед віомом.
      Стіна кімнати щезла, і перед ним виникла інша кімната, майже така сама, як і в нього: одна стіна в чашечках кристалобібліотеки, біля другої стіл, два крісла, з третьої виросло ліжко, четверта — суцільне вікно у ранній ранок.
      «У них уже розвидняється? Ага, стривай. Івар же казав, що живуть Реброви на Курилах…»
      Просто перед Гнатом сидів Май Ребров і вичікувально дивився на нього, нічим не виказуючи свого здивування чи нетерпіння. Гнат відчув, що червоніє.
      — Доброго ранку.
      — Доброго вечора.
      — Вибачте, що турбую… я, власне…
      — Хочете поділитися думками про минулу першість?
      — Та… н-ні! Дайте мені, будь ласка, телекс Аларіки, — бухнув Гнат відверто. Ребров продиктував номер і знову глянув на Гната, все такий же рівний і спокійний, з плавними й точними рухами.
      — Все?
      Гнат кивнув і одразу віом став білим, як молоко, — Ребров вимкнув канал зв'язку зі свого боку.
      — Х-ху! — з полегкістю зітхнув Гнат і засміявся. — Кремінь, а не людина! Нічим його не здивуєш! Але ж і я нахаба! Для чого мені її телекс? Що я їй скажу? Аларіко, привіт, як життя? Не забула, як ми з тобою?.. Тьху! Що б вона відповіла на моє запитання? П'ять років — і ні голосу її, ні зображення, тільки дедалі рідше і бурхливіше — сплески спогадів у сумбурних снах на світанку, коли явина переплутується з маренням і ятрить душу рана в пам'яті… Й уже два роки вона без чоловіка!.. Чорт! Яке мені до цього діло? Все було з'ясовано п'ять років тому, часу достатньо, щоб вилікувати будь-кого! Але чого раптом барометр настрою повернув стрілку на поділку «Чекання»? Чого так нестерпно хочеться побачити Аларіку, поговорити?..
      Гнат набрав телекс Томаха. Це була єдина людина, з якою він міг поділитися горем, радістю, сумнівами чи тривогами…

      О третій годині ночі Богданов підвівся з-за пульта обчислювача, зняв з голови контактор і кинув Станіславу Томаху, що сидів поруч у самих шортах:
      — Порядок. Причина помилки в другому ряду комплексного змінного. Регімантас сподівався на свій геній математика і… навіть автомат не встиг би пройти всі етапи розв'язання задачі за той час, який лишався в нього до аварії.
      — Я радий і не радий, — хрипко відповів Станіслав, теж встаючи і потягуючись. — Шкода, що так сталось, і добре, що тягар провини не лягає на працівників управління. Негарно, коли аварії трапляються наперекір усім вжитим заходам, але вже зовсім погано, коли вони трапляються з вини рятувальника. Може, поспимо тут? Все одно до ранку кіт наплакав…
      — Ні. — Богданов надягнув сорочку. — Дружина непокоїтиметься. Я обіцяв, що буду сьогодні… себто, уже вчора ввечері.
      — Тоді і я піду.
      Станіслав зв'язався з диспетчером обчислювального центру, сповістив йому, що машина звільнилась, і не встиг вимкнути віом, як зображення в ньому змінилося: перед інспекторами виникла темна кімната, всередині якої вгадувалася розстелена постіль, а в світлому конусі передачі стояв молодий, міцної статури чоловік. Обличчя у нього було відкрите, вилицювате, очі карі, губи великі, але пругкі. Псувала це обличчя лише нерішуча усмішка.
      — Вибачте, що так пізно, — сказав, хвилюючись, юнак; це був Гнат. — Я шукав Станіслава, і мені і дали цей телекс.
      — Знайомтесь, — обернувся Томах до Богданова. — Це Гнат Ромашин, я казав тобі про нього. Конструктор ТФ-апаратури.
      — Микита, — назвався Богданов і, розглядаючи Гната, подумав: красивий хлопець, однак чогось йому бракує… Впевненості, чи що?
      — Власне, я зникаю, — провадив він далі, одягаючи куртку, — а ви поговоріть. С восьмій до мене, Славо.
      — Якщо проснусь, — озвався Томах. — Ну, що нового, Гнате? Щось останнім часом я тебе рідко бачу. Де ти пропадаєш? Ти, здається, мав грати за Континентальний кубок? Вибач, що не зміг тобі подзвонити…
      Подальшої розмови Богданов не чув. Вийшовши з обчислювального центру, він викликав швидколіт і, відчуваючи втому у всьому тілі, зробив кілька спеціальних гімнастичних вправ. Втома відступила.
      Світло в парку було вимкнуте, громаддя центру ледве вгадувалося на тлі нічного неба, але Богданов знав, який оманливий цей зовнішній спокій величезної будівлі, постійно увімкненої в безперервне пильнування аварійно-рятувальної служби, пов'язаної незримою мережею з десятками станцій, баз і патрулів УАРС, з відділами однієї з найширших служб людства. Мільярди людей спокійні в своїх пошуках, устремліннях, експериментах, ризикованих діях саме тому, що УАРС — дійова, оперативна служба, роботу якої видно не завжди і не у всьому, але результативність не вимагає доказів. Скільки ж їх, тих, хто вдивляється в чорноту екранів, зелень індикаторів на пультах, хто мчить у патрульних машинах над Землею, в просторі, хто працює на всіх освоєних планетах? Скільки їх, близьких йому думкою і серцем людей?
      Богданов задер голову, споглядаючи сріблясту вуаль Чумацького Шляху, пробурмотів:
      — Легіон!..
      Підійшов швидколіт, змигнув оком індикатора, відкриваючи ковпак.
      Богданов сів, і тут же запищав зумер відео на руці. Над браслетом засвітився мініатюрний об'єм і відтворив важке обличчя Керрі Йоса, начальника відділу безпеки спецсектора УАРС. Богданов машинально зафіксував час — за десять хвилин четверта ночі, — перевів його на середньосонячний, вийшло: за десять шоста.
      — Не спиш? — запитав Йос скрипучим голосом. — Щось я тебе погано бачу. Де ти?
      — Щойно закінчив з Томахом цикл розрахунків по аварії на сто третьому супутнику. Ти мав рацію — Регімантас зробив помилку, не подавши сигнал в УАРС. Найближчий оперативний патруль міг устигнути, але…
      — Я ж казав.
      — Пам'ятаю. Я зараз вибрався з центру, в парку немає світла. Що сталося?
      — Таймфагуйся в управління. Скільки тобі потрібно часу?
      — Хвилин двадцять п'ять, якщо терміново.
      — У нас не буває не терміново. До речі, в тебе немає знайомого спеціаліста з ТФ-зв'язку?
      — Ні… а втім, зачекай. — Богданов згадав недавнє знайомство з Гнатом Ромашиним. — Є один спеціаліст, конструктор ТФ-апаратури.
      — Теж непогано. Хапай його, хоч би де він був, і тягни в управління. Даю тобі для цього годину. Все.
      Віом погас. Богданов якусь мить посидів, відчуваючи в серці холодок тривоги, потім викликав сто сімнадцяту кімнату обчислювального центру, звідки щойно вийшов. На щастя, Станіслав був ще там.
      — Славо, тут таке діло: викликає Керрі, а що сталося, не каже. Напевне, щось серйозне, інакше б він не став нас тривожити вночі. А ще йому потрібен спеціаліст з ТФ-зв'язку. Твій Гнат досвідчений інженер?
      — Він інженер-синектор [Синектор — спеціаліст, який володіє «механізмами творчості», від слова «синектика» — складання різнорідних елементів у творчості].
      Богданов з повагою прицмокнув язиком.
      — Добре! Схарактеризуй його коротко.
      — Тридцять один рік, майстер спорту з волейболу, неодружений. Батьків немає, загинули під час другої розвідконтакторської експедиції на Дзор. От і все, якщо коротко. Можу додати, що я його знаю з дитинства, мешкали в одному будинку.
      — Добре, — повторив Богданов. — Викликай його негайно. Де він живе?
      — Живе він близько, у Басовому, восьме коло Москви. Хвилин десять льоту до найближчого таймфагу. Але невже Керрі не знайшов фахівців у технічному секторі?
      — Не знаю, мабуть, не знайшов. Дай координати управління своєму Гнатові й добирайся туди сам, а я на хвилину заскочу додому, попереджу дружину. Чує моє серце, звільнюся нескоро.
      Богданов закрив ковпак ключем, якого має кожен працівник аварійно-рятувальної служби, і вимкнув обмежувач швидкості.
 
 
      Гублячись у здогадах з приводу несподіваного виклику, Гнат у супроводі Томаха попростував до дверей і зупинився. Кабінет начальника відділу безпеки спецсектора УАРС являв собою в ці хвилини галявину в глибині тропічного лісу. Густо пахло зеленню, квітами, баговинням і ще чимось терпким і незнайомим, але дихалося легко й вільно, зовсім не так, як у справжньому тропічному лісі.
      Темах сміливо рушив через усю «галявину» до групи людей, що обступили якусь прозоро-кришталеву кулю. Гнат завагався, хоча й розумів, що вся ця тропічна чарівність була ілюзією, створеною апаратурою відеопласту.
      Один з тих, хто стояв біля кулі, обернувся, і одразу ліс довкола зник, а за ним і половина людей, лишилося троє; з'явилась обстановка кабінету: гнуті бурштинові стіни з іскрами в глибині, пульт відеоселектора, що висів над чорною безоднею підлоги, кришталево-прозора куля з роєм золотих бджіл усередині, сім крісел біля стола.
      — Прошу сідати, — сказав господар кабінету. На лобі в нього ніби сам по собі ворушився рожевуватий, ледь помітний косий рубець.
      Гнат, відчуваючи незручність, пройшов слідом за Томахом і сів поруч. Одного з тих, хто прибув раніше, Микиту Богданова, він упізнав, хоча той був одягнений інакше. Тепер можна було розгледіти його краще. Заступник начальника відділу був худорлявий, середнього зросту, рухався повільно, дивлячись на все і всіх пронизливими очима ясновидця. Гнат поволі оглянув кабінет, кулю, гадаючи, що це за прилад, і, освоюючись зі своїм новим становищем, став вивчати керівника одного з найлегендарніших секторів Управління аварійно-рятувальної служби.
      Керрі Йос був невисокий, з плечима різної висоти; обличчя важке, з масивним підборіддям, близько посадженими чи те сірими, чи то карими очима; ніс картоплиною, великі прямі губи. «Красенем його не назвеш, — подумав Гнат. — На когось він мені здається схожим… На кого?..»
      Станіслав, очевидно, зрозумів його стан, гмукнув і зашепотів щось на вухо Богданову. Той ледь помітно усміхнувся і підморгнув Гнатові, від чого той знову відчув себе ніяково: як-не-як до спецсектора його запрошували вперше.
      Керрі Йос закінчив розмову і вичікувально дивився на присутніх.
      — Давайте знайомитися. Мене звати Керрі, я начальник відділу безпеки спецсектора.
      — Це Гнат Ромашин, — відрекомендував Гната Томах. — З ним ми знайомі давно.
      — Я теж устиг познайомитися, — мовив Богданов.
      — Бассард, — коротко назвав себе четвертий — незнайомець.
      — Гнат — конструктор ТФ-апаратури і майстер спорту з волейболу планетарного класу.
      — Добре, — з повагою сказав Керрі Йос. — Дуже добре. У нас буде час познайомитися ближче, а зараз — до діла. Викликав я вас ось з якої причини: три дні тому до системи зірки Садальмелек було здійснено ТФ-посил транспорту з вантажем. На фініш транспорт не прибув.
      У кімнаті стало зовсім тихо.
      — Другий випадок, — ледь чутно мовив Богданов.
      — Справді, другий, але головне — обидва сталися в діаметрально протилежних1 точках простору. Ви пам'ятаєте перший випадок — не прийшов ТФ-посил до гамми Суїнберна. Середній радіус стаціонарного ТФ-зв'язку п'ятдесят парсеків. До Садальмелека — сто десять. Перша і друга проміжні станції просигналізували, що вантаж пройшов, але на фініші не з'явився. Те ж саме було, коли вантаж посилали до системи Суїнберна: до гамми Суїнберна сто вісімдесят парсеків, усі три проміжні станції дали «добро», і… вантаж до місця призначення не прибув!
      — Можливо, транспортники зірвалися з траси? — спитав Бассард, поворушивши волохатими бровами. — Адже був випадок…
      — Ні, — похитав головою Гнат. — Внаслідок зриву летять і самі ТФ-станції — вибухають генератори поля. Тут же у вас станції відпрацювали нормально… — Він замовк і недовірливо поглянув на Керрі Йоса. — Але ж це нонсенс! Для прийому ТФ-передачі потрібен як мінімум ТФ-приймач! Інакше просто не може бути!
      — Отак! — сухо сказав Йос. — Тоді десь є ТФ-приймач, установлений… — Він знову зробив паузу. — Установлений не людьми.
      Тишу, яка запала, порушив Богданов:
      — Накладок немає?
      Керрі Йос, ледь примружившись, покосував на нього.
      — Технічний відділ, на відміну від нашого, помиляється рідко. Експерти перетрусили всі ТФ-станції в контрольованому нами регіоні космосу, вантажі зникли безслідно. Але якщо вірити словам Ромашина… — начальник відділу затнувся, — не ображайтеся, Гнате, це просто невдалий зворот. Я хотів сказати: виходячи з вашої інформації, слід зробити висновок, що вантажі пішли до чужих станцій.
      — Тепер зрозуміло. — Богданов перезирнувся з Томахом. — Отже, ми вийшли на передові пости чужої цивілізації. Так?
      — Це вам і належить з'ясувати, — сказав Керрі, і було в звичайності його тону щось таке, від чого Гнат відчув у душі тривогу й невпевненість. До нього лише зараз дійшов зміст слів «чужа цивілізація».
      — Я запросив вас, Гнате, ось чому, — вів далі начальник відділу. — Експерти сектора зараз у роз'їздах, а ви досвідчений фахівець з ТФ-зв'язку. Чи не могли б ви допомогти нам у цій справі? Доведеться, звичайно, на деякий час покинути Землю.
      Гната не здивувало запитання, він чекав на нього, і все ж відповісти зразу було нелегко.
      — Ви знаєте… загалом-то, фахівець я… Ось якщо начальник бюро Травицький…
      — На жаль, часу на переговори в нас немає, та й немолодий уже Кирило Травицький, такі неспокійні подорожі йому не під силу. У вас є інші причини для відмови?
      — Та н-ні, причин, власне… тренування в збірній хіба що, — пробурмотів Гнат. — Мене запрошено до збірної Землі, і тренер буде невдоволений… якщо це надовго.
      — Тренера я беру на себе, — сказав Томах. — Із форми ти не вийдеш, запевняю. До речі, а на скільки, справді, розраховане відрядження?
      — На тиждень, — подумавши, відповів Бассард. — Можливо, на два або на три.
      — Цілком конкретно, — усміхнувся Томах. — Плюс-мінус рік.
      — Згодні? — Керрі Йос лишався серйозним, спокійним, і Гнат нараз здогадався, на кого він схожий, точніше, звідки в нього оці знайомі риси: стриманість, спокій, внутрішня сила, готовність до дії, швидкість оцінки співрозмовника. Ці риси були притаманні й Томаху, і Богданову, і, мабуть, усім працівникам аварійно-рятувальної служби, і відбивали вони не випадкове явище, а домінанту характеру, стан душі й тіла.
      — Згоден, — відповів Гнат.
      Керрі Йос підвів Богданова до освітленої зсередини кришталевої кулі — об'ємної, моделі другої спіралі Галактики, так званого Рукава Стрільця, до якого входила і зірка-карлик Сонце.
      — Є ще одна проблема, — сказав Йос. — Тривожніша, ніж усі інші. Система Золотоволосої, планета Рицар…
      — Дзор — мовою аборигенів, — уточнив Бассард.
      — Так, Дзор. Над планетою літають три наші орбітальні станції, одна заселена, дві резервні, законсервовані. Вчора звідти надійшов сигнал: обидві резервні станції відкриті, хтось там побував.
      — Ого! — сказав Богданов. — Цікаво. А з персоналу робочої станції ніхто не міг туди забратися?
      — Це неможливо. Раз на півроку до станції вирушає зміна техніків для проведення профілактичних робіт, ось ця зміна і виявила на станціях сліди чиєїсь присутності. Захист станцій не пробитий, діє, одначе сліди там є.
      — Наскільки я пам'ятаю, у цих станцій багатошарова ізоляція плюс ТФ-екран. Керрі мовчки відшукав на кулі зірку, про яку вони говорили, доторкнувся в цьому
      місці кінчиком щупа: куля озвалася тихим дзвоном.
      — Але крізь ТФ-екран не може проникнути жодне матеріальне тіло!
      — Ми не можемо! — похмуро, з притиском сказав Керрі йос. — Ми! А вони, виходить, можуть.
      — Хто вони? Не дзорити ж…
      — Усі ці повідомлення ще не завадило б перевірити, — вагомо вирік Бассард. — Особисто я сумніваюся в їхній істинності. Наслідити в станціях могли й самі техніки.
      — Сто сорок три парсеки, — пробурчав Керрі Йос— До Садальмелека сто десять, до гамми Суїнберна сто вісімдесят, а до Золотоволосої з її Рицарем — Дзором сто сорок три. І всі три зірки в різних секторах, і всі три — на межі дослідженої нами зони. Про що це говорить?
      — Не знаю, — помовчавши, сказав Богданов.
      — І я поки що не знаю. А коли не знає відділ безпеки…
      — Виходить, треба оголошувати «Шторм» по управлінню!
      — Ну, «Шторм» не «Шторм», а хоча б ступінь «А»: готовність служби спостереження, косморозвідці перейти на форму «Екстра».
      — Чи не зарано? — Бассард скептично скривив губи. — Ви уявляєте наслідки тривоги?
      Вони глянули один на одного, три чоловіки, які знають ціну випадковостям.
      — Ну, Керрі, що ж ти… — дозволив собі усміхнутися Богданов. — Нас же тридцять мільярдів!
      — Заспокоїв, — сумовито похитав головою начальник відділу. — Справді, нас тридцять мільярдів, з них двадцять п'ять на Землі, решта в Системі та на інших зірках. І я подумав: а чи не забагато це для інших зірок?
      Бассард поворушив бровами.
      — Що ти хочеш цим сказати?
      Керрі Йос зиркнув на браслет відео, у квадратику якого проступили цифри часу, і стенув плечима. Мовляв, розумій, як знаєш.
 
 
      «Тіртханкар», черговий крейсер УАРС — кілометровий циліндр вийшов із власного ТФ-коридора. До найближчої зірки було трохи менше семи парсеків, мізерність щільності космічного поля тут відчувалася з особливою гостротою, тому здавалося, що станція давно покинута і не функціонує — дуже вже неефектний мала вона вигляд на тлї зіркового пилу Батиєвої Дороги, як звали Чумацький Шлях древні монголи. Саме з цієї станції і пішов у невідомому напрямку транспорт з вантажем перед тим, як диспетчери на Історії, другій планеті Садальмелека, куди адресувався вантаж, спохопившись, розгублено доповідали на Землю, що до Садальмелека долинуло тільки хвильове відлуння передачі, а сам вантаж щез у невідомості.
      Станція була автоматичною, точнісінько такою ж, як і всі проміжні ретранслятори, що посилювали стаціонарний ТФ-тунель між станціями Сонячної системи і планет інших зірок.
      Обслуговуючий персонал з'являвся тут раз на два роки — для профілактичних оглядів силових агрегатів і настроювання дубль-систем. Але зараз на ній не було жодної живої душі. Складалася вона з двох десятикілометрових решіток, що створювали приймально-передавальний об'єм, двох еміттерних воронок та енергоспоживачів, які скидалися на крила доісторичного птаха.
      Прибульців у першу чергу цікавив відсік управління, що приліпився до торця однієї з воронок.
      Гнатові було цікаво блукати в лабіринтах енерговловлювачів та антен, які обснували кілометрові тіла еміттерів, порівнювати інженерні вирішення спеціалістів Землі майже двадцятирічної давності із сучасними. Разом з ним блукав по станції і Богданов, ставлячи іноді такі ділові запитання, що Гнат тільки дивувався і якось поцікавився, чи не працював інспектор коли-небудь в Інституті ТФ-зв'язку.
      Увечері наступного дня, повертаючись з Богдановим на станцію, Гнат, піддаючись скоріше інстинкту, аніж свідомому наміру, завернув раптом до невеликого залу відпочинку крейсера, звідкіля в коридор долинали звуки музики. Хтось, очевидно, забув зачинити двері, і Гнат, перш ніж увійти, якусь хвилю розмірковував, що потягло його сюди.
      У залі панував червонуватий напівморок. Тут було порожньо, лише у віддаленому кутку, де мерехтіло створене відеопластом багаття, хтось сидів за столиком, поклавши голову на схрещені пальці рук.
      Музика стихла. Той, хто сидів, підняв руку, поворушив пальцями — залунала нова мелодія. Гнат здригнувся. Це була старовинна атонія «Знак біди». Мелодія напівзабутих літ, що нагадувала про гіркоту втрат. Вона завжди викликала у Гната лірично-сумний настрій. А що таке настрій? Клімат серця. І клімат серця у Гната після розриву з Аларікою довго мав дощовий характер. Звідки ж тут оця мелодія?..
      На душі стало так щемко, що Гнат прикусив губу, — відсутньо дивився на тріпотіння оранжевих омахів полум'я.
      Музика урвалась, людина за столом підвелася і тут же розтанула у напівмороці. Гнат раптом із забобонним острахом збагнув — жінка! Він не вірив ні в збіги, ні в містику, ні в передчуття, однак цього разу відчув у собі такий владний поклик серця, що не роздумуючи ступив до залу.
      Жінка повернула голову… Він не помилився: то була Аларіка.
      — Це ти? — сказала вона низьким спокійним голосом, ніби вони розійшлися годину тому, ніби не розділяв їх океан часу глибиною в п'ять років. — Не гадала, що зустріну тебе серед рятувальників.
      — Я всього лиш експерт ТФ-апаратури і то тимчасово. — Голос у нього виявився таким же спокійним, і він усміхнувся про себе: в глибинах пам'яті ворухнулася надія, але то була така ефемерна її тінь, що здоровий глузд легке розправився з нею. І все ж… не вмерла в душі пам'ять рук, пам'ять губ… Пам'ять голосу, руху, думки…
      — Я теж не сподівався зустріти тебе на крейсері.
      — Я, як і раніше, лікар-універсаліст, тільки працюю тепер в УАРС. Так сталося, що моє чергування збіглося з експедицією «Тіртханкара».
      — Чому ж я не бачив тебе з часу старту?
      — Ти був зайнятий і… хоча, кажу неправду. Просто не хотіла, щоб ти мене бачив.
      — Що ж змінилося сьогодні? На крейсері такого типу можна прожити рік і не зустрітися.
      Аларіка відвернулася до віому. Тріпотливе полум'я штучного багаття робило її профіль загадковим.
      — Мені розповідав про тебе друг мого чоловіка Микита Богданов… А я захоті-* ла… перевірити.
      — Розповідав Богданів? Друг чоловіка? — запитання прозвучало недостатньо природно і спокійно. Він наказав собі бути стриманішим, але в груди знову хлюпнуло хвилею смутку, і Гнат нараз уявив Аларіку в обіймах її чоловіка — абстрактної постаті, схожої на Мая Реброва. Це протверезило.
      — Так, вони певний час працювали разом. — Аларіка лишалася незворушною. — Адже він теж був рятувальникам. А ти все там же?
      Щоки у Гната спалахнули. Запитання було як незаслужений ляпас.
      — Так, усе там же, — підтвердив він майже весело. — І, як раніше, граю у волейбол, ти ж сама могла впевнитись. Я спортсмен настрою, як сказав Ребров. Я вразливий і самозакоханий, і не осуджую себе за це. Кожен з нас п'ять років тому вирішив по-своєму: під впливом емоцій — я, під тиском невідомого мені розрахунку — ти…
      — Я… — повторила вона в задумі. — Тобі не здається, що ти досить часто вживаєш займенник «я»?
      — Можливо, але ми не про це. Ти тоді мені ясно сказала, що спорт — це несерйозно, це на рік, на два, поки молодий і недосвідчений і на вершині успіху. Неправильно! Моя вершина ще попереду і з висоти п'яти літ, відколи ми не бачились, я можу лише повторити свої слова: волейбол, спорт — це на все життя! Тому що в кожному з нас живе дух змагання, а для мене волейбол — не просто гра для себе й для глядачів, це передусім школа життя, де є все: радість перемоги й гіркота поразки, шаленство атаки, і гнів від помилки, і напруженість думки, і дія, в якій викладаєшся весь, до кінця! — Гнат зупинився, перевів подих. — Ти бач, я завжди захоплююся. І в цьому я не змінився.
      Вона мовчала, згадуючи, як уперше зустріла Сергія Реброва.
      Того вечора Гнат, на свою біду, запросив її на зустріч з друзями — було свято Відкритих Кордонів, він обіцяв познайомити її з легендарними асами аварійно-рятувальної служби. Урочистості були в розпалі, коли Гнат на хвилю залишив її одну — помітив когось із знайомих, і в цей час до залу ввійшов Ребров.
      Він не був ні надто широкоплечим поміж цих дужих хлопців, ні надто вродливим, і все ж вона миттєво вирізнила його з юрми, так і не збагнувши тоді, чим же ьін змусив привернути до себе увагу. Лиш потім, через кілька днів, після двох зустрічей з ним — він тоді теж запримітив її одразу, — вона зрозуміла, чим: Сергій Ребров був урівноважений у всіх відношеннях. Такого самовладання, міцних переконань і впевненості в собі, як у нього, Аларіка не зустрічала ні в кого із своїх попередніх знайомих, і це вирішило її долю, а заразом — і долю Гната…
      — Прощавай, — сказав Гнат, ступивши крок до дверей. — На добраніч.
      — Стривай. — Вона підійшла до столика, багаття згасло, спалахнуло біле світло. Мружачись від зміни освітлення, вони розглядали одне одного. Звичайно ж, п'ять років наклали на них свій відбиток: він став мужнішим, хоча губи все ще приховували слід нерішучості, вона — жіночнішою… але чи вродливішою?
      — До побачення, — уже вільніше вимовив він. — Ти мені дуже допомогла сьогодні, дякую. Ти ще хочеш щось сказати?
      — Гаразд, нехай я помиляюсь. — В її словах почулися нотки внертості. — Але й ти в одному помилився. П'ять років тому мною керував не розрахунок, а кохання. Я любила Сергія.
      Гнат уклонився і вийшов, несучи в серці гіркоту й сум'яття. Але йому тепер, хоч як дивно — стало легше. Аларіка змінилася, однак змінився й він…
      На третій день Гнат уже міг викласти свої міркування керівництву експедиції.
      Командний зал крейсера був невеликий, але завдяки відеопласту створювалася ілюзія, ніби освітлений квадрат підлоги з кріслами і столом завис у порожнечі космосу.
      Гнат із зусиллям відірвав погляд од пильного ока якоїсь далекої голубої зірки й обернувся до рятувальників, що розсілися в кріслах.
      — Автоматика станції у повному порядку, — почав він, відчуваючи незвичну боязкість і хвилювання: як експерту йому ще не доводилося виступати. — Це, мабуть, і не підлягало сумніву, надійність станції подібного типу практично дорівнює одиниці. Щоб змінити параметри хоча б одного ланцюга, необхідно знищити всю станцію, а то не так просто. Станція працює нормально, в усякому разі наші депеші Земля одержує, як і ми відповіді звідтіля. Потрібен експеримент з передачею вантажу на Садальмелек, тільки тоді можна буде з упевненістю сказати про ефективність лінії. Ось, власне, і все.
      — Висновок зрозумілий, — мовив начальник експедиції Шалва Тектуманідзе. Зодягнений у простору білу сорочку з шнурівкою, — компенсаційний костюм рятувальника він чомусь не полюбляв, хоч той був зручний і розрахований на всі випадки життя, — сухий, жилавий, чорновусий і чорнобровий, він мав вигляд гостя, подорожнього, який випадково забрів до хижки, а опинився в технічно досконалому палаці. — Але дозвольте запитання, — вів далі Тектуманідзе. — Чи можна запеленгувати приймальну станцію, якщо при передачі вантаж знову зірветься з траси Садальмелека?
      — Ні, — поміркувавши, відповів Гнат. — Під час збудження ТФ-поля при передачі будь-якого повідомлення чи вантажу в просторі створюється хвильова луна, але тут ми стикаємося одразу з двома нерозв'язаними проблемами. Перша — принцип невизначеності: чим довша і якісніша передача, тим луна слабкіша і більша помилка у визначенні координат передавача. Друга — апаратури для точної пеленгації ТФ-передач не існує, досі вона була не потрібна. Звичайний ТФ-приймач, як і величезні трасери, не підходить. Річ у тім, що ТФ-поле — це не енергетичне поле в нашому розумінні, а властивість простору…
      Гнат замовк, інтуїтивно збагнувши, що пояснення ці зайві: хоча його й слухали, але за ледь вловимими ознаками можна було зрозуміти — людей цікавило інше…
      — А тут ще ці «дзеркала». — Начальник експедиції знову зробив паузу, чекаючи на запитання, і, не діждавшись їх, заговорив далі: — Уявіть, що на скелі, повз яку проходили раніше десятки разів, раптом починає відбивати світло одна з пласких граней! Як дзеркало! Це тим паче вражає, бо колір скель тут — самі бачили — чорний або темно-коричневий. Природно, ми зацікавилися цим явищем, виявили ще кілька «дзеркал» у різних місцях, стали вивчати і… зчинилася паніка з вантажем. А найцікавіше те, що «дзеркала» здатні переміщатися. Тобто бачити їх у момент переміщення ніхто не бачив, але досить групі змінити місце базування чи роботи, як на новому місці незабаром з'являється «дзеркало». А на старому — зникає.
      — Не дуже воно й вражає, — промовив Томах. — Схоже, ви відкрили нове фізичне явище — і тільки. З чим і вітаю. Хіба мало дивовижного в природі?
      — Хай живе скептицизм! Так, чи що?
      — Ні, але я не бачу причини, через яку нас погнали за тридев'ять земель.
      — Славо, ти просто не поінформований, — втрутився Богданов. — Річ у тім, що і на Історії, яка обертається навколо Садальмелека, виявлено «дзеркала».
      — Он як? Чому ж тоді ми не висадили десант на Садальмелеку, а одразу рушили сюди?
      — «Дзеркала» на Садальмелеку досліджують зараз інші групи відділу, — сказав Тектуманідзе. — Коли надійшов наказ рухатися до Шемалі, ще не було відомо про зникнення вантажу. А тепер зрозуміло, що «дзеркала» з'явилися не просто так і нам доведеться зайнятися ними впритул.
      Три дні провів Гнат біля таємничих «дзеркал». Йому допомагали Томах та інженери «Тіртханкара», мовчазні хлопці, які розуміли один одного з напівпогляду.
      Наприкінці другої доби зненацька спрацював один з малих ТФ-трасерів, які застосовувалися на космольотах для визначення координат виходу корабля з ТФ-каналу. Гнат наполіг узяти два апарати скоріше з упертості, аніж з необхідності, все-таки таймфагова апаратура була його уподобанням, і ось один з цих трасерів подав червоний сигнал.
      Гнат спершу не повірив очам, але гудок, що пролунав слідом за цим, змусив його кинутися до піраміди трасера.
      — Відлуння! — розгублено мовив він, помітивши запитальний погляд Томаха. — Трасер виявив хвильове відлуння у просторі! Хтось щойно провів сеанс ТФ-зв'язку!
      — Точно, — сказав один з інженерів, підходячи до трасера і нахиляючись над плечем Гната. — Трасер виявив таймфаговий слід, ще тепленький…
      — Ну й що? — сказав Томах. — «Тіртханкар» передав на Землю ТФ-граму… Або Вернигора розмовляв із Землею…
      Гнат заперечливо похитав головою.
      — Частота наших каналів ТФ-зв'язку лежить далеко від прийнятого відлуння. Та й потужність невелика… До речі, чомусь не спрацював другий трасер. Дивно…
      — Нічого дивного, — сказав інженер. — Діапазон частот другого приладу тільки для визначення фону і грубого орієнтування в евклідовому просторі.
      Гнат згадав свої дивні припущення, і серце знову тривожно стислося. Він побіжно переглянув дані, одержані за допомогою численних датчиків, вимірювачів полів та іншої апаратури і вирішив поговорити з Томахом. Але Станіслав сам підійшов до нього, якимось незбагненним чуттям уловивши його сум'яття: обличчя людей ховалися під масками, і Гнатової міміки він бачити не міг.
      — Щось трапилося?
      Гнат мимоволі поглянув на блискуче «дзеркало».
      — Відійдемо, — Томах відвів його вбік. — Ти зрозумів, що «дзеркало» — спостерігач?
      — А ти звідки це знаєш?
      — Ну, здогадатися було неважко, а от довести — складніше.
      — Чому? Є ж підтвердження.
      — Хвильове відлуння, яке виявив трасер?
      — Еге ж. Ніколи не думав, що таке можливе! Тоді виходить, що «дзеркала» — це таймфагові станції з неактивним виходом, іншими словами — пасивні передавачі зображень. Вони не мають енергосистем, але досить їх опромінити векторним ТФ-полем, як вони зразу ж віддають нагромаджену інформацію.
      Станіслав оглянувся на помічників, що засперечались, і зітхнув.
      — Учися дивуватися спокійно, експерте. Так, «дзеркала», очевидно, це пристрої для стеження. Але чиї? На Шемалі немає інтелекту, як і на Історії, між іншим. — Томах замислився. — Ти не ображайся, у твоїй компетентності ніхто не сумнівається, однак… чи не помиляєшся ти?
      Гнат усміхнувся, даючи знати, що ображатися тут нічого й треба буде не раз перевірити нові властивості «дзеркал», але Томах знову якимось шостим чуттям відгадав його думки й вдячно стиснув руку.
      — А ми тебе недаремно-таки взяли, їй-богу! Допоміг ти нам здорово! Та все ж постарайся перевірити свої висновки, га?
      — Чекатимемо на відлуння, — сказав Гнат. Йому, правду кажучи, давно остобісіли похмурі пейзажі Шемалі, що пригнічували психіку, праглося швидше на Землю, пірнути у звичну атмосферу клопотів, тренувань і творчого пошуку в ТФ-інституті, але вголос він цього не сказав.
      …«Тіртханкар» повернувся на Землю лише через два тижні після розгадки таємниці «дзеркал». Повторні вимірювання полів навколо них, а також в околицях планети, підтвердили Гнатову гіпотезу — «дзеркала» виявилися своєрідними системами стеження, встановленими невідомо ким і невідомо з якою метою. Точніше, можна було здогадатися, що мета цих невідомих допитливців, яких нарекли збірною назвою Око, — спостереження за діями дослідницьких груп на Історії та Шемалі («дзеркала» на Історії вивчали справжні експерти УАРС, про це Гнат довідався від Томаха вже на Землі), але чи так це насправді — ніхто з певністю не міг знати. На жаль, запеленгувати передачі з «дзеркал» не вдалося: по-перше, тому, що чутливість апаратури була набагато нижчою, ніж вимагалося, по-друге, «дзеркала» незабаром зникли, спочатку на Шемалі, потім на Історії. Як вони утворювалися — чи то виростали, як живі істоти, чи то передавалися по ТФ-каналу з планет Ока, — фізики встановити не змогли.
      Але спецвідділу УАРС ця обставина на перешкоді не стала, і полетіли в усі кінці контрольованого космосу, на периферію досліджуваної зони ТФ-депеші про дивні явища в прикордонних її шарах, на передньому краї незвіданого, де з'являлися поки що лише земні розвідкораблі, й напружилася в сторожкому мовчанні, чутливо вслухаючись у поля сили-силенної непізнаних просторів, гігантська захисна система людської цивілізації…

      Перед ранком йому приснився сон, нібито він складає іспит на сертифікат працівника аварійно-рятувальної служби, і приймають цей іспит четверо: розважливий, діловитий Керрі Йос, стриманий Микита Богданов, похмурий Бассард і Аларіка… Подробиць сну Гнат не запам'ятав, лишилося відчуття якоїсь невдачі й тривоги, але тіло було легким, слухняним, хотілося дихати, рухатися, їсти і працювати, одне слово, жити.
      Він одягнув костюм, зачинив двері квартири і піднявся на дах будинку. Там викликав кіб-таксі, хоча раніше, як правило, йшов пішки до найближчої зупинки циркулера.
      Уже в повітрі, спохопившись, він спробував зв'язатись по відео з Томахом, одначе той не відгукнувся: або спав, або, навпаки, працював, а може, взагалі не був у цей час на Землі.
      «Ні, мабуть, таки працює, — подумав Гнат. — У них там тепер багато проблем: «дзеркала», зникнення вантажів, спостерігач… Та й просто оперативна робота — не позаздриш!.. Цікаво, чи задовольнила моя допомога УАРС? Тектуманідзе нібито задоволений, ну а Керрі Йос?.. І ще не забути б запитати у Славка, чи схожа емблема квартир'єрів на слід людини…
      У третій розрахунковій лабораторії працювали двоє, чоловік і жінка, але його комбайн ніхто не зайняв.
      «Чудово! Отже, Травицький на мене чекає. Де він, до речі?»
      Автомат відшукав провідного конструктора в чиїйсь порожній лабораторії біля комбайна. Той підвів голову від пульта дисплея, і погляд його потеплішав.
      — Повернувся? Усе в нормі?
      — У мене — так, у них — не знаю.
      — У них — це в Управлінні рятувальників?
      — У спецсекторі.
      — Ну, коли в них усе в нормі — не та служба… Я запитував про тебе, але ти був далеко. Якщо все гаразд, берись до роботи. Темою твоєю ніхто не займався.
      Гнат витримав його пильний і добрий погляд, тепла хвиля якоїсь сором'язливої ніжності увійшла в нього з тим поглядом і викликала таку ж ніжність і різь в очах — реакція на любов з боку цієї маленької, терплячої, чомусь завжди опечаленої людини. І раптом Гнат з докором подумав: чому він нічого, ну, нічогісінько не знає про Травицького? Може, Кирило пережив якесь горе, і воно мучить його досі? Може, у нього щось трапилося з сім'єю?.. Здавалось би, хто йому Гнат? Інженер-конструктор, підпорядкований по службі, стороння людина, яка приходить на роботу залежно від емоційного стану… Але ж ні! Чому ж тоді така ніжність в очах? І радість? Чому?..
      — Викликай, коли знадоблюсь. — Травицький погасив усмішку, кивнув і заглибився в роботу.
      Гнат вимкнув віом, поглянув на сусідів — вони напівлежали в кріслах, сховавши голови в сітках контакторів, тоді як екрани проекторів думки перед ними то вибухали потоком схем, то гасли, щоб спалахнути знову, і надягнув свій контактор. Так він сидів, аж поки на пульті спалахнуло червоне світлове табло: «Межа психонавантаження!» — спрацював таймер, і Гнат відключив його від машини. Зразу налягла втома, зашуміло у вухах, ніби дощ сипонув по сухому листю.
      Гнат відкинувся в кріслі, мимохіть спостерігши, що в лабораторії він сам: сусіди — Леонід Угловський та Лія Бексултанова, очевидно, виконали свої завдання і пішли.
      «Скільки ж часу я працював?.. Гм, всього-на-всього дві години з чвертю… і так стомився! Чи моє рішення варте того?!»
      На екрані дисплея красувалося його творіння — антена міжзоряного таймфагового зв'язку. Тільки тепер замість двох паралельних решіток вона мала вигляд тонкої голки з парасолькоподібним вушком. Згідно з формулою, виведеною Гнатом, така антена виграє в потужності і дозволяє перекидати будь-яку масу на будь-які відстані без проміжних станцій! І то ще не все: у формулі було потенційне рішення, від якого буквально перехоплювало подих, але проаналізувати його у Гната вже забракло сил.
      Він записав формулу в пам'ять машини і стер зображення антени на екрані, тоді увімкнув стандартний сигнал: «Обчислювач вільний».
      А власна пам'ять усе ще опиралася вимкненню з роботи, все ще перебирала етапи конструювання, і в Гнатовій уяві пропливали низки хитромудрих конструкцій, багатоповерхові формули різних станів вакууму, поки, зрештою, не лишилося одне видіння: крізь космос, як промінь світла, летить людина у вогненному комбінезоні з маленьким диском на пояску — це все, що зосталося від громаддя ТФ-станцій, умістившись у кількох кубічних сантиметрах ТФ-блоку… ТФ-блочок замість ТФ-станції…
      — Завтра, завтра… — пробурмотів Гнат, підвівшись і виходячи з лабораторії. — Хорошого потрошку…
      Він не помітив, як із сусідньої кімнати вийшов Травицький і провів його довгим поглядом, в якому було більше тривоги, аніж подиву…
      Удома Гнат прийняв душ, і йому закортіло в спортзал. Але поки що лише перералило за полудень, та й чи було сьогодні тренування, він не знав. Довелося набирати телекс спорткомітету і довідуватися про розклад тренувань збірної Землі. З'ясувалося, що тренування проходять у спортзалах комплексу «Перемога» в Ленінграді, через день, починаючи з понеділка, а сьогодні був четвер.
      Гнат засмутився, потім вирішив побачитись по відео з друзями і тим піднести настрій. Однак і тут на нього чекала невдача: Івара Гладишева не було вдома, як і його дружини. Солінда теж відшукати не вдалося, автомат сповістив, що той полетів кудись до зовнішніх планет і не лишив координат. Гната це здивувало — Солінд рідко покидав межі Землі, та й то тільки в тих випадках, коли відбувалися міжпланетні змагання і першості світу, як за традицією називалися першості Сонячної системи.
      І тут йому спало на думку зв'язатися з Аларікою. А чого б і ні? Що в цьому особливого? Колишній експерт УАРС хоче дізнатися, як здоров'я колишньої співробітниці, і взагалі…
      Гнат усміхнувся, але думка вже працювала, а разом з нею і серце, і він, зрештою, вирішив замість відеовізиту побачити Аларіку наяву. Хутко набрав телекс диспетчера інформаційного сектора УАРС, який дав йому Станіслав, і запитав, де можна знайти Аларіку Консолату, лікаря БМТ-патруля.
      — Ваші координати? — пожвавішав диспетчер.
      — Мої? — розгубився Гнат і збагнув: — А-а… виклик приватний, не турбуйтеся, нічого у мене не трапилося.
      Диспетчер напустив на обличчя суворості (хлопцю виповнилося від сили двадцять років, певне, стажер) і з хвилину щось шукав на пульті селектора. Затим сухо продиктував адресу Аларіки й відключився.
      — Інститут відеопластики… — пробурмотів збитий спантелику Гнат. — До чого тут відеопластика?
      Диспетчер не став пояснювати, що робить Ала;«іка на Місяці, в Геоградському інституті відеопластики, а запитувати його повторно не хотілося. Гнат знічев'я бродив кімнатами, прибрав на кухні і, затримавшись на порозі, сумовито подумав: «Правду казали мислителі минулого, ми ніколи не буваємо у себе вдома, ми завжди перебуваємо десь… І все ж дім для нас — частка нас самих, тільки для одного він дорівнює розмірам кімнати, а для другого — всієї Землі, а є, мабуть, і такі, для кого дім — космос… Дивно, але мене чомусь вабить додому саме сюди, де я виріс, а не в іншу географічну точку, де я мав би таку ж саму квартиру… Свого роду атавізм? Чи відімре він колись, чи Земля для всіх нас — дім космічного масштабу?»
      Музика у кімнаті стихла, і Гнат зачинив за собою двері, покидаючи дім, як доброго й ласкавого друга, якому належало провести до ночі час у самотині.
      Сьома ТФ-станція на Місяці була розташована на західному узбережжі Моря Ясності, а Геоград виріс на сході, в кратері Лемоньє, тому Гнатові довелося брати на стоянці вакуумщільний — здатний літати у безповітряному просторі — швидколіт і впродовж п'ятнадцяти хвилин польоту терпіти скупі «зручності» рейсу. Але цей трансперт він вибрав сам, щоб роздивитися згори древнє обличчя природного супутника Землі…
      Невдовзі швидколіт плавно пішов донизу, і Гнат побачив п'ятдесятикілометровий кратер Лемоньє, всередині якого сріблом блищав широкий десятикілометровий конус Геограда. За кратером здіймалися гори Тавр, але Гнат не встиг як слід їх розгледіти. Швидколіт пірнув до конуса, що стрімко зростав, на пульті блимнув червоний вогник — апарат минув силовий приймач-вікно в оболонці Геограда, майнули осторонь якісь конструкції, і швидколіт майже без поштовху зупинився.
      Гнат зафіксував час і поспішив до кабіни циркулера.
      Притягання у Геограді з восьмої години «ранку» до четвертої «дня» встановлювалося таким, як земне, — людський організм вимагав відпочинку.
      Порожній циркулер (у Геограді, як і всюди на Місяці та Землі, любили ходити пішки, транспортом користувалися рідко, лише в тих випадках, коли хтось кудись поспішав) доставив Гната до Інституту відеопластики, невисокої будівлі, спорудженої в стилі «мангровий ліс».
      Автоінформатор сповістив йому місцезнаходження кімнати сто п'ять, де зараз перебувала Аларіка Консолата.
      — Проходь, коли завітав, сідай. Ще кілька хвилин, і ти б мене не застав. Що сталося? — зустріла його Аларіка.
      Гнат сів навпроти, намагаючись не дивитися на спокійне вродливе обличчя жінки.
      — Нічого. Просто закортіло тебе побачити. Якщо ти поспішаєш, то я, мабуть, піду.
      Вона похитала головою, відверто розглядаючи його.
      — Не поспішаю. Просто на сьогодні свою роботу закінчила. Помовчали.
      — Ти неодружений? — нарешті поспитала вона.
      — Ні.
      — І не був одружений?
      — Не був. — Він усміхнувся. — Не через тебе…
      — Вірю.
      Знову помовчали. Потім Гнат обвів поглядом кімнату.
      — Чому ти тут?
      — Тому, що я, окрім усього іншого, художник-відеопластик. Рік тому скінчила Ленінградський інститут естетики.
      — Я не знав.
      — Ти багато чого не знаєш. Приміром…
      — Що твій чоловік, Сергій Ребров, два роки тому…
      — Не треба про це, я не те хотіла сказати, його смерть мало що змінює. Гнат змусив себе промовчати. Аларіка силкувалася вдавати з себе незалежну й щасливу, але не варто було опускатися до словесних спростувань її неправоти. П'ять років тому він занадто багато говорив… І все-таки яка ж вона вродлива! І недоступна.
      — Втомився від космічних мандрів? Усе ж незаплановані заходи. Як тобі видалася робота рятувальника?
      — По-моєму, одноманітна й стомлива.
      Аларіка знову засміялася знайомим грудним сміхом. Давно він не чув цього сміху — вічність!
      — Специфіка роботи спецсектора. Ця робота не так помітна, як робота лінійних рятувальних відділів. Сподіваюсь, із спортивної форми не вийшов? Адже ти завжди так опікувався своєю формою…
      Знайомі кпини, знайомі інтонації… Все повертається на кола свої… А чи все?
      — З форми я, звичайне, вийшов, усе-таки пропустив стільки тренувань. Надолужу.
      — Надолужиш. Май казав, що ти пікер.
      — Хто-хто?
      — Пікер, це його власний словотвір, означає — спортсмен, який залежить од збігу піків форми: фізичної, емоційної, інтелектуальної.
      Гнат з цікавістю поглянув на Аларіку.
      — Май — це Ребров? На жаль, він мені сказав, що це негативна якість для спортсмена і її треба позбуватися.
      —    А хіба в тебе інша думка?
      Тепер уже розсміявся він.
      — Ого! Ти опускаєшся до розмови про спорт! Це явний прогрес! До речі, твоя поява тоді в залі під час гри була для мене настільки несподіваною, що я мало не зійшов з дистанції.
      На мить обличчя Аларіки стало холодним, чужим.
      — Над чим працюєш? — запитав він, відчуваючи, як кудись вислизає нитка взаєморозуміння, що з'єднувала їх кілька хвилин тому. — І як тобі вдається поєднувати роботу лікаря швидкої допомоги і художника?
      — А як тл поєднуєш спорт і роботу конструктора?
      — Не знаю, — усміхнувся Гнат… «Розумниця! Як давно ми не розмовляли в такому ключі! Невинний обмін словами… який потягнув за собою серйозні наслідки. На жаль, п'ять років тому я не побачив за її зовнішністю серйозності вдумливої жінки… а тепер пізно!»
      — І все-таки? Не думав, що твої шкільні та інститутські досліди з об'ємними картинками стануть таким сильним захопленням.
 
 
      — Я теж не думала, то все Сергій… — Вона прикусила губу. — А займаюсь я практичною відеопластикою, а не тим, чим бажалося б. Як тепер кажуть: естетичним оформленням замкнутих площин. Створюю інтер'єри для робочих кабінетів, кімнат відпочинку, кают-компаній для космольотів далекої розвідки і так далі. Не можна сказати, що рутина, одначе… — Аларіка махнула рукою і враз пожвавішала. — Зате у вільний час ми займаємося вільною творчістю. Нині моїх колег цікавлять дві теми: одна — моделювання почуттєвого сприйняття світу, описаного в стародавніх художніх творах, друга — порівняльний пошук homo sire ira et studio — людини середньої, що жила в різні епохи. Я веду другу тему, й уже вдалося дещо розкопати. Ми з Вітторіо (це наш інженер-відеомоделіст) провели порівняльний аналіз історичних хронік і збережених художніх полотен великих майстрів минулих століть, аж до сімнадцятого. Глибше спуститися поки що не пощастило, дані про фізичне обличчя наших пращурів стають надміру скупими. До того ж справа ускладнюється яскраво вираженими національними особливостями народів, розмаїттям типів облич і методів роботи художників.
      — У такому випадку ваша «людина середня» — фікція, — скептично мовив Гнат. — Навряд чи змішування типів дасть потрібне вирішення.
      — На щастя, вихід знайшовся — жінка, — усміхнулась Аларіка. — Жінка — мірило краси й досконалості в усі епохи. Як кажуть індійські тантри: «Жінка — пальці природи і коштовні камінці світу».
      — Але фізичне обличчя людини змінюється дуже повільно, впродовж сотень тисячоліть, а ви хочете побачити зміни через сотні років…
      — Воно так, зміни в будові людського тіла майже не помітні, зате зміни в людській моралі значно разючіші, і наш метод визначення «людини середньої» — це ставлення до неї згідно з нормами моралі кожного століття.
      — Тепер ясно. І що ж вийшло?
      Аларіка увімкнула ряд темних екранів, схожих на стінні ніші, в них заклубочи-лась імла й розтанула, лишивши «живі» постаті людей.
      — Це вісімнадцяте століття. Ліворуч — узаконений, середній тип жінки європеїдної групи, праворуч — зображення ідеалу в працях великих художників цього століття Рафаеля, Рубенса, Ван Дейка, Кареджо та інших.
      — Я не скажу, що ідеал у даному випадку кращий… — гмукнув Гнат. Аларіка похитала головою.
      — Зачекай, подивимось далі.
      Віоми погасли, затим спалахнули знову.
      — Це вже дев'ятнадцяте століття.
      Гнат звів брови. У правому об'ємі відеопроектора він спостеріг знайомі риси «Дівчинки за столом» Жана Батіста Грьоза. Цей портрет він бачив у Станіслава Томаха вдома.
      Аларіка помітила його подив.
      — Тобі знайома ця композиція?
      — Жан Батіст Грьоз, «Дівчинка за столом».
      — Правильно! — Аларіка була вражена його обізнаністю в мистецтві. — Хоч і не зовсім. Ми сумістили два прототипи: один — «Дівчинка за столом» Грьоза, другий — «Дівчинка з віялом» Ренуара. Я не знала, що ти знавець живопису дев'ятнадцятого століття.
      — Який там знавець… Ну, а як же в нашу освічену добу?
      Аларіка збентежилась.
      — Розумієш, з нашою добою все просто і все складно. Середній тип вибрати легше, тим більше що людство поступово наближається до єдиної раси, а от ідеал… Ну, про це ми поговоримо якось іншим разом. Мені пора.

      Під час тренування Гнат познайомився з усіма членами команди, хоч із багатьма вже зустрічався в іграх чемпіонатів Землі, щоправда, як супротивник. Обняв Гладишева, зрадівши його усмішці, мов теплому весняному ранку.
      У Реброва була інша тактика тренувань, ніж у Солінда. Май давав завдання й незворушно спостерігав, як воно виконується.
      Гнат двічі побував у залі електронного моделювання, відпрацьовуючи імітацію нападу з третього номера, і двічі на майданчику в нього нічого не вийшло.
      Ребров за звичаєм промовчав, одначе після тренувальної гри відвів похмурого Гната вбік і сказав:
      — Ви відволікаєтесь, Гнате, щось заважає вам працювати в повну силу. Точніше, не працювати, а думати. У вас якісь неприємності?
      — Ні. По-моєму, ні…
      Тренер вдавав, що все йде нормально, а може, і не вдавав, просто був певний себе.
      — Бажання грати з повною віддачею у вас, бачу, є, але водночас воно блокується не менш сильним бажанням… Яким — вам самому краще знати, я можу лише здогадуватись. І не засмучуйтесь, Гнате, у нас із вами все попереду.
      Гнат з полегкістю провів очима Реброва, зустрів глузливий погляд Леона Хрустальова, та не надав йому значення. Був заклопотаний іншим.
      Наступного дня він подзвонив Аларіці вранці, однак господарки вдома не виявилось, а домашній координатор не зміг відповісти, де вона. Не було її і в Інституті відеопластики, очевидно, чергувала в патрулі УАРС. Подумавши, Гнат подався на роботу.
      У лабораторії зустрів Травицького. Той сидів у кріслі й роздивлявся на екрані проектора думок Гнатову конструкцію ТФ-антени. Обличчя в начальника бюро було якимось дивним, неначе він хотів засміятись і заплакати водночас. Помітивши конструктора, кивком привітав його і розглядав так довго, що у Гната виникло відчуття непоправної втрати, якоїсь трагедії, що сталася перед його приходом.
      Травицький стер на екрані зображення, відтворив виведену Гнатом формулу ТФ-трансгресії і втупився в неї з тим же виразом обличчя. Потім сказав:
      — Хлопчику мій, я не люблю гучних слів, як тобі відомо… Сядь і послухай. Гнат, стурбований його поведінкою, з тривогою глянув на витончену в'язь знаків
      і цифр формули, потім обережно сів на краєчку дивана.
      — Я знав, що ти досвідчений конструктор, що ти оволодів кількома видами синектичних аналогій у конструюванні, але… даруй мені, я не помітив, що ти виріс у синектора вищого класу! Адже те, що ти зробив, можливе лише за умов використання всіх синектичних елементів! До речі, а сам ти зрозумів, до яких наслідків веде відкриття?
      — Зрозумів, учителю.
      Травицький ураз посмутнів, став схожим на звичайного Травицького, що носить у собі чийсь біль, чи печаль, чи провину.
      — Так, зізнаюся, це досить велике відкриття… — говорив він тихо, зовсім тихо. — Досить велике, щоб бути єдиним. Але, дай боже, аби я помилився!
      Відкриття, зроблене Гнатом на стику багатьох наук фізики простору, обговорювалося на черговому засіданні Технічної Ради Землі й породило зливу захоплених відгуків нефахівців з цих питань і хвилю зауважень та експериментальних перевірок формули всіма спеціалістами з ТФ-зв'язку.
      Травицького викликав до себе голова Технічної Ради Хейдо Уессон з приводу присвоєння Гнатові Ромашину звання магістра технічних наук. Проти звання Травицький не заперечував, але просив зачекати з присвоєнням місяць-два. Уессон не став розпитувати начальника бюро про мотиви його прохання, хоч і, ясна річ, здивувався, почувши, що вони досить серйозні.
      — Цей Ромашин — теоретик таймфага? — запитав він.
      — Ні, конструктор ТФ-апаратури, — відповів Травицький.
      — Неймовірно! Для виведення формули локальної трансгресії потрібна глибока обізнаність у галузі структури простору і ТФ-поля.
      — Справді, випадок унікальний. Ромашин підійшов до суто теоретичного відкритті» з протилежного боку — від конструкції, в той час як нормальним вважається зворотне — від теорії до конструкції. Що ж, іще у вузі він був відомий і як здібний математик, автор праць з підвищення інформаційної місткості ТФ-каналу.
      — Тоді це прихований геній.
      Млява усмішка торкнулася губ Травицького.
      — Не геній, а талановитий творець. Один мій знайомий сказав би: не геній, але вже близький до божевілля. На жаль, Ромашин неврівноважений, метається, він — спортсмен високого класу, і, можливо, це заважає йому бути… генієм.
      — А може, навпаки? Я думаю інакше: спорт аж ніяк не перешкоджає генію, якщо то, звичайно, геній. Спорт виховує людське в людині, мабуть, більше, ніж будь-яка наукова дисципліна.
      Травицький, не бажаючи заперечувати, тільки плечима знизав, у нього була своя думка.
      Після повернення з Рязані, де перебував управлінський апарат Технічної Ради, Травицький зібрав усіх працівників бюро і повідомив:
      — Наш інститут буде головним розроблювачем нового типу ТФ-апаратури. Але не квапте час: ця формула поки що рай для теоретиків, а для експериментаторів і практиків — то суще пекло. Тому наші кращі математичні уми — Ільга, Гнат, Денис — займуться «приватними» висновками, а решта візьметься за деталізацію та вузлову проробку антени. Це зараз основне. Усвідомлюєте, яка тепер на вас відповідальність?
      — Само собою… — почулися голоси.
      — Тоді — до діла, — зітхнув Травицький. Він-бо знав, з якими труднощами доведеться зіткнутися працівникам бюро.
      На долю (Гната випало продовжувати пошук оптимального обсягу ТФ-передачі, шо даватиме кожній людині можливість переміщуватися ТФ-каналами з будь-якої точки простору, не вдаючись до послуг транспорту. Всі інші конструктори почали працювати з енергетикою та автоматикою нових мікростанцій.
      До кінця серпня ажіотаж навколо відкриття пішов на спад, природа не хотіла здавати свої позиції без бою. Всім було відомо, що механіка миттєвого переміщення в просторі наштовхується на здавна відомий у фізиці принцип невизначеності, за яким неможливо з граничною точністю визначити одночасно енергію тіла, імпульс і координати. Стаціонарний ТФ-зв'язок обходив цей закон тим, що переміщувані тіла жорстко «прив'язувались» до таймфагових ліній і, покидаючи передавач, фінішували в приймачі. Для індивідуального ж використання векторний зв'язок не годився, оскільки, образно кажучи, мандрівник, зникаючи в одному місці, не знав точно, коли й де він «вирине»: у повітрі, на землі чи під землею.
      Гнат працював до знемоги, по шість-сім годин на день, двічі пропустив тренування, за що мав не вельми приємну розмову з Ребровим. З Аларікою бачився за цей, час лише раз, та й то випадково — у театрі мініатюр, де вона була разом з Леоном Хрустальовим, гравцем збірної. Самовдоволена фізіономія Хрустальова відбила всяке бажання підійти, і Гнат подався з театру, навіть не додивившись спектакль. Не думати про Аларіку він не міг, але якась дивна нудотна порожнеча в грудях після зустрічі надовго вивела його з рівноваги.
 
 
      — Коли це сталося? — запитав Микита Богданов, трохи блідіший, ніж звичайно.
      — Учора вранці, — стомлено відповів Йос.
      Дві години тому каналом УАРС надійшло повідомлення із Дзора про зникнення одного з розвідників-спостерігачів на поверхні планети, Василя Богданова.
      Томах мимоволі порівняв цю пригоду з недавніми подіями: появою «дзеркала», пропажею вантажів і, головне, з проникненням у наглухо закапсульовані космостанції над Дзором. Чи не є це ланки одного ланцюга?
      — І ніяких припущень? — спитав він невесело. Начальник відділу безпеки похитав головою.
      — Ніяких. Несправність апаратури зв'язку відпадає, ситуаційна неможливість подати сигнал теж — уже другу добу він мовчить, пропустив три сеанси.
      — Хто веде розслідування? — поцікавився Богданов. Зовні він був незворушний, тільки біля губ пролягли скорботні зморшки.
      — Поки що Шалва Тектуманідзе, але що він може зробити звідти, з орбіти? А інших розвідників у цьому регіоні планети в нас немає, та й завантажені вони по горло своїми справами. Треба посилати нового соціоексперта чи хоча б спостерігача.
      — Я готовий, — вихопилося в Томаха.
      — Ні, — коротко відповів Йос, але так твердо, що Томах зрозумів — у начальника відділу визріло своє рішення.
      — Часу на навчання у нас, на жаль, немає, — неквапом вирік Богданов. — Інакше я б запропонував новенького. Рон Клітгорд, інспектор транспорту нашого сектора. Його добре знає Дикушин.
      — Кандидатура Владибора у мене не викликає сумніву. — Керрі Йос підвівся, ступив до Томаха і поклав йому на плече руку. — Та й ваш друг Гнат Ромашин підійшов би тут за всіма статтями. Але, повторюю, часу на навчання у нас таки справді немає, тому доведеться посилати професіонала, відривати його від роботи. Славка я не пошлю, на вас і без того повисла справа Ока. То кого ж?
      — Треба подумати, — сказав Станіслав. — Але ідея взяти Гната…
      — Що, не підходить?
      — Чому ж, підходить. Просто я думав… чи не рано? Ви ж пам'ятаєте відкриття, пов'язане з його іменем? Він талановитий конструктор і до того ж спортсмен високого класу…
      — Еге ж, самі достоїнства, — Керрі дозволив собі пожартувати. — Саме це мені й імпонує, особливо те, що він спортсмен. Хтось із вас знає його фізичні дані?
      — Я знаю, — сказав Томах, — не раз масажував його. Може, трохи запальний, але чудово розвинутий, реакція феноменального типу плюс смак до ризику.
      — Останнє, очевидно, зайве, — пробубонів Керрі. — Я б волів, щоб цей смак не розвивався за експонентом.
      — У Василя теж була реакція феноменального типу і відчуття небезпеки, — нагадав Богданов.
      Начальник відділу в задумі пройшовся кабінетом і сказав:
      — Поміркуйте до вечора, потім поговоримо. Сподіваюсь, ви усвідомлюєте важливість майбутнього завдання. Дуже вже схоже на те, що хтось недавно почав спостерігати нас, людство, спостерігати ще несміливо, на далеких підступах до нашого центру.
      — Як ми Дзор? — уточнив Богданов.
      Керрі Йос кинув гострий погляд на свого заступника.
      — Аналогія є, проте різниця між нашим і їхнім спостереженням значно більша, ніж схожість.
      — Авжеж, — погодився Томах. — При тих можливостях, які демонструє Око, — пригадайте розпечатані станції над Дзором, — він міг би стежити за нами, не відриваючись, дуже довго. У мене склалося враження, що відкрився він зумисне. Навіщо?
      — Мені теж хотілося б знати, — докинув Керрі Йос. — На це запитання відповідати поки що нікому.
      — А чи не перестраховуємося ми? — мовив Богданов. — Чи не видаємо бажане за дійсне? Вам не здається, що надто вже штучні наші побудови? Всі три випадки: «дзеркала», пропажа вантажів і розпечатання станцій можуть бути ще не відомими нам проявами сліпої природи і загалом не пов'язані одне з одним.
      — Можуть, — погодився Керрі Йос. — Але якщо сто років тому вчені для всіх космічних явищ шукали природні пояснення, то ми зобов'язані шукати неприродні, бо за цим стоїть контакт з розумними істотами, про яких ми нічого не знаємо! Для того й створено УАРС, організацію, яка відповідає за безпеку цивілізації, за те, щоб іншим людям контакт не загрожував бідою. Непереконливо?
      — Чого ж, — буркнув Томах. — Нас переконувати не треба. Хто з Ради працює зараз по «дзеркалах»?
      Керрі сів у своє крісло.
      — Генрі Бассард.
      Томах і Богданов перезирнулись.
      — А ви гадаєте, даремно я вас тут лякаю? Думка Генрі, між іншим, цілком збігається з твоєю, Микито. Словом, ось що. З розшуками Василя я впораюся сам. А вам даю два дні на архіви — пошукайте інформацію розвідників про всі явища, схожі з «дзеркалами» та іншими нашими загадками. Потім зійдемося, виробимо тактику і стратегію пошукових груп. А оскільки працювати їм випаде у прикордонних районах контрольованої нами зони космосу, то питанню відбору, психологічним якостям пошуковців приділити особливу увагу. Все зрозуміло?
      — Еге ж… — іронічно мовив Томах. — Звичайна річ: піди туди, не знаю куди…
 
 
      Гната Томах застав удома заглибленим, судячи з виразу обличчя, у не зовсім приємні роздуми.
      — Де це ти був? Я тебе розшукую вже другий тиждень, — не відповідаючи на привітання, накинувся на нього Ромашин.
      — Робота, — відбивався Станіслав. — Я був там, куди відео не дістає.
      До речі, в мене народилась одна ідея. Ти бував коли-небудь на СПАСах?
      — СПАСи? А-а… ці, станції аварійних… — пробурмотів Гнат.
      — СПАСи — це станції прийому аварійних сигналів.
      — Не доводилося.
      — Я тобі влаштую екскурсію, не пошкодуєш.
      — Ти вважаєш, мені це необхідно?
      — Переконаний — для зміни вражень. Почну знайомити тебе зі специфікою роботи УАРС. Тим більше, що тобі доведеться попрацювати у нас.
      По Гнатовому обличчю ковзнула тінь.
      — Це називається вербуванням.
      Томах тихо засміявся.
      — А ти, бачу, пам'ятаєш, що означає цей древній термін. Наш шеф відгукнувся про тебе надзвичайно схвально і просив мене провести роботу, спрямовану на з'ясування твого ставлення до аварійно-рятувальної служби… А якщо серйозно, Керрі пропонує тобі взяти участь в операції «Око», яку ти, власне, вже почав — як експерт. Між іншим, у мене таке відчуття, що ця операція не зовсім безпечна.
      Гнат довго мовчав. Нарешті запитав:
      — А коли я не погоджуся?
      — Погодишся, — відповів Томах. — Інакше я перекваліфікуюсь на конструктора одягу.

      Томах ступив слідом за Богдановим до кабінету начальника відділу і зупинився. Керрі Йос стояв біля стола-пульта і кашляв. З нутрощів пульта, як з печі, валив синій гіркий дим.
      Апаратура інженерно-технічного забезпечення, очевидно, автоматично вимкнулась, і в кабінеті, крім стола і кількох крісел, нічого не було.
      Керрі Йос угледів прибульців, витер засльозені очі.
      — Слабкострумові системи!.. — пробурчав він. — Це називається слабкострумові системи! Замкнуло, а де — один дідько знає! Проходьте, чого стали. Прошу сідати.
      — Викликати техніка? — запропонував Богданов.
      — Прийде сам, повинна спрацювати лінія аварійного оповіщення. А поки що не будемо гаяти час. Хто доповідатиме перший?
      — Підготовку інспектора для розшуку Василя Богданова на Дзорі завершено, — почав Микита Богданов. — Шалва зайнятий з ним контрактивною перевіркою на виживання.
      — Рон Клітгорд… Як він тримається?
      — Нормально, хоч трохи й хизується.
      — Ви пропонували Ромашину стати рятувальником?
      — Пропонували.
      — А чи не квапимося ми? Я чув, він зробив якесь відкриття в галузі ТФ-зв'язку.
      — Вивів формулу ТФ-трансгресії, за що здобув ступінь магістра технічних наук.
      — Але, наскільки мені відомо, він не зміг довести роботу до кінця. «Ого! — подумав Станіслав. — Ну й обізнаність у Керрі!»
      Вголос же мовив:
      — Не зміг — не те слово. Просто наша земна математика поки що неспроможна осягнути всю глибину цієї проблеми. Не доросла. Гнат не захотів працювати над локальними завданнями, не охопивши всієї проблеми зразу.
      — Максималізм найвищої міри! Мені це не дуже-то подобається. А що за проблема? Кажи ясніше, я не ТФ-фізик.
      — У формулі Ромашина — під цією назвою вона й увійде в наукову інформатуру — закладено потенційну можливість переміщення на наддалекі відстані без великих ТФ-станцій.
      — Ага, цікаво! Здібний хлопець. Можливо, йому місце не в спецсекторі, а, скажімо, в технічному центрі управління?
      — Я пропонував йому альтернативу, але він обрав наш відділ.
      — За правилами йому треба б пройти стажування.
      — Звичайно, що він і робить. Програму стажування я склав особисто. Випадок на СПАСі, мені здається, якоюсь мірою допоміг йому визначитися. Робота в Інституті ТФ-зв'язку, та й спортивні досягнення, давалися Ромашину легко, це й породило його кредо ковзання по життю. А він самозакоханий і, спізнавши смак боротьби, багато чого доб'ється. В нашій же роботі боротьби вистачає: з часом, з простором, з обставинами, з самим собою врешті. До того ж у нього є особиста мета.
      — Звучить інтригуюче.
      — Ні, все просто — кохання. Хоч для нього якраз усе вже непросто. Та коли він виграє і цю битву — бути йому…
      — Ким же?
      — Директором управління.
      Керрі Йос, гмукнувши, поглянув на Богданова.
      — Твоя думка?
      — Славкові видніше, — зауважив Микита. — Поживемо — побачимо. Я, наприклад, жодного разу не бачив Гната у грі, а Славко з таким захватом розповідає про нього як волейболіста, що розпалив в мені цікавість.
      — Незабаром чемпіонат Системи, я тебе поведу, — пообіцяв Томах.
      — Добре. — Керрі Йос склав руки на грудях. — Ми відхилилися від теми. Що іще?
      — Проведено інформаційний пошук, — робив Богданов свою коротеньку доповідь. — За всю історію таймфага вантажі зникали чотири рази: два нам відомі, третій — двадцятирічної давності історія з рятувальним шлюпом і четвертий — на самому початку експлуатації таймфагових ліній.
      — Уточнили, які саме вантажі не дійшли за призначенням?
      — В усіх випадках, крім другого, зникло обладнання тераформістів: тунелепрохідники, лазерні комбайни, автомати гравітаційного вибуху, плазморізи і таке інше.
      Помовчали.
      — Факт цікавий, — мовив Керрі Йос.
      — Точніше, насторожуючий, — уточнив Богданов. — Але поки що це інформація для роздумів, не більше. З висновками зачекаємо. По «дзеркалах» відомості зібрати важко, і хоч багато що зроблено, наші запити в головні інформаторії і банки даних ВКР, Академії наук та архів управління поки що, як то кажуть, залишаються відкритими. Єдина удача — щось схоже на «дзеркала» спостерігалося на Марсі близько ста років тому в ущелині Мрії, район Малого Лаокоонового Вузла.
      — Я був там, — відповів Томах на запитальний погляд начальника відділу. — Зараз там нічого немає, маю на увазі «дзеркала», а взагалі ущелина Мрії — найкрасивіше місце марсіанських оаз. Добре, що пращури додумалися не чіпати ландшафти ущелини. У зв'язку з чим у мене виникла думка провести один експеримент.
      — Славко багатий на божевільні ідеї, — серйозно мовив Богданов. — Хоча, не буду заперечувати, деякі з них ефективні. Сьогодні, приміром, він запропонував пошукати на Землі «дзеркала» серед НЛО.
      — Що-що? — перепитав Керрі Йос.
      — НЛО — непізнані літаючі об'єкти. Ті НЛО приголомшили Землю три сторіччя тому. Перші відомості про них з'явилися ще в дев'ятнадцятому столітті, найбільше суперечливої інформації припадає на двадцяте, ну а в двадцять першому — закономірний спад.
      — Чому закономірний?
      — Бо інформація про ці об'єкти, як правило, бездоказова, спекулятивна. Словом, дута сенсація…
      — Тоді в чому ж цінність ідеї?
      — У тому, що з десятків тисяч «достовірних» випадків появи НЛО можна вибрати близько десятка таких, у яких вони справді не пояснені навіть з наукової точки зору нашого століття.
      — Це нічого не доводить. Можливо, через сто літ чи навіть менше й ці ваші «справді» непояснювані явища легко пояснить наука того часу. І все ж ідея досить цікава. Які ж випадки ви відібрали?
      — Найцікавіші з них — трикутні «дзеркала».
      — «Дзеркала»?
      — Саме так. Появу цих «дзеркальних» НЛО зафіксовано в тисяча дев'ятсот сорок п'ятому році над Японією, а в тисяча дев'ятсот вісімдесят другому — над Китаєм після випробувань ядерного пристрою, в тисяча дев'ятсот дев'яносто другому — на території Сполучених Штатів Америки, в тисяча дев'ятсот дев'яносто сьомому — на Місяці. Всього відомо п'ять випадків. Природно, тоді не було такої апаратури аналізу, як тепер, і характеристики об'єктів збіднені. Але тут потрібна думка фахівця, можливо, деякі параметри «дзеркал» характерні й для наших. Пошук не закінчено, і хто знає, може, в минулому знайдуться нові сліди. От тільки — чиї?
      — Так, негусто. — Йос характерним жестом погладив рубець на брові. — Головне, чого ми не знаємо, — це які наслідки несе поява «дзеркал», з чим пов'язані загадкові пропажі вантажів… Та й зникнення Василя я зараховую до розряду тих же таємничих подій… Поки ми не з'ясуємо все це, забудьте про спокійний сон. За тиждень, двадцять дев'ятого, проведемо закриту нараду сектора, до того часу ви повинні бути готові прийняти тривогу за формою «Шторм».
      — Ого! — вигукнув Богданов. — Спецсектору буде дано «Шторм»?
      Здивувався Микита не випадково. За формою «Шторм» уся повнота влади над діяльністю УАРС зосереджувалася в руках одного сектора чи відділу. На пам'яті Богданова ще жодного разу не застосовували форму «Шторм», навіть у недавніх подіях, пов'язаних з вибухом космотрона.
      — А ти думав, проблема дріб'язкова? — примружився Керрі Йос. — Ні, колего, якщо вдуматися, то ми стоїмо на порозі кардинальних подій. Земля контролює зону простору діаметром усього близько двохсот парсеків. У цій зоні виявлено тільки дві цивілізації: нашу й дзорську. Так? І якщо «дзеркала» — суть знаряддя чужого розуму, то легкість їх появи і всюдисущість ставить творців таких апаратів на сходинку вище від нас, а то навіть і не на одну. Розгадати сенс усіх їхніх дій — отже, визначити стратегію людства в безпосередньому контакті. Зрозуміло? Звідси й «Шторм». А втім, його буде дано, мабуть, не всьому спецсектору, а лише нашому відділу громадської безпеки. Я знаю, вже багато років ми не маємо такого навантаження, як інші відділи сектора, що ж, настав час. Тільки не думайте, що я радий цьому, навпаки, я б утішався, якби й надалі відділ безпеки не мав роботи, тим паче в глибокому космосі. Слово «тривога» у спецсекторі звучить інакше, ніж в інших секторах: там рятувальники ведуть боротьбу з природними явищами, а ми змушені стикатися з розумом, частіше зі своїм власним, рідше з чужим. Тим важчий тягар відповідальності, тим вища мета, тим більше спитають з нас, якщо трапиться помилка.
      Керрі замовк, у його очах стояв смуток.
      — Все, хлопці. Є запитання? — Він хотів додати: «по суті», але утримався.
      — Ти нам сказав не все, — почувся голос Богданова. Йос затримав на ньому погляд.
      — На сьогодні я сказав усе.
      Богданов кивнув і підвівся.
      — Ходімо, Славо.
      Начальник відділу провів їх очима і подумав, що Богданов цілком міг би замінити його на посту головного координатора відділу.

      …Швидколіт спікірував униз, майнули обіч якісь конструкції і зникли за старим тополиним гаєм, Гнат хвацько посадив машину на галявину біля зарослої вербняком і лозою просіки. Там, куди сягала просіка, виднілися якісь будівлі сірого кольору, чотири великих конуси з металічних ферм та плит, високі закіптюжені димарі й щогли.
      Аларіка, з цікавістю роззираючись, обійшла галявину, нагнулася.
      — Дивно… Чому тут не росте трава?
      — Тому що під нами не земля, а бетонний майданчик. Цьому бетону вже два сторіччя, бачиш, як потемнів?
      Гнат подав Аларіці руку і повів за собою до просіки, оминаючи кущі й молоді тополі. За кілька хвилин вони опинилися перед високою сіро-коричневою, в іржавих патьоках стіною одного з корпусів заводу.
      У повітрі стояв незнищенний запах іржавого заліза, мазуту, асфальту б вугілля — весь комплекс заводських запахів двадцятого віку, хоч підприємство не працювало щонайменше півтора сторіччя, відтоді, як стали до ладу заводи метричної реплікації, винесені в космос. Ясна річ, людина використовувала метали й тепер, і далеко більшою мірою, але, по-перше, сучасні металургійні заводи-автомати нічим не нагадували колишні (це були самостійні комплекси з видобутку й переробки руд, установлені безпосередньо в місцях видобутку), а по-друге, метали вийшли з побуту людей — у космос, під землю, в лабораторії, їх замінили полімери й активні композитні матеріали.
      Гнат і Аларіка повільно рушили вздовж заводської стіни, переступаючи або обходячи труби, що тяглися з бетонних колодязів, зазираючи в розчахнуті двері. Потім ступили на територію цеху. Цех був довгий, може, з кілометр, і в міру того, як очі звикали до його напівтемряви (світло сонця ледве просочувалося крізь запилені ряди вікон), проступали обриси машин, конструкцій, круглі туші ковшів для розливу сталі, ґратчасті прольоти кранів, колони виливниць.
      — Холодно тут… і страшно.
      — Не бійся. Нікого тут нема. Тільки ти та я… — сказав Гнат, обнімаючи Аларіку за плечі. Його голос лунко злітав під високе склепіння цеху.
      Вони підійшли до однієї з конструкцій заввишки два десятки метрів, складеної з металевих швелерів, величезних циліндрів, труб, східців, загородок і настилів.
      — Мартен, — пояснив Гнат, — для виплавлення сталі. Аларіка глянула вгору і смикнула його за рукав.
      — А це, над нами?
      — Це мостовий кран, бачиш гаки? На них начіплювали ківш і подавали розплавлену сталь до інших установок цеху.
      З гаків звисав залізний ланцюг, Гнат відштовхнув його від себе, почувся металевий скрип.
      Аларіка зіщулилася.
      — У мене таке відчуття, ніби за нами хтось стежить. Гнат розсміявся, заспокоїв її:
      — Нікого тут немає. Завод, як правило, відвідують тільки екскурсії, тоді буває гамірно. А зараз…
      Він замовк. Угорі під стелею майнула якась тінь. Гнат хвилю прислухався до густої тиші цеху, відчуваючи тремтливий лікоть Аларіки.
      — Під дахом гніздяться птахи, оце й усе.
      Він пригорнув Аларіку до себе, поцілував у губи, тоді гарячково почав обсипати поцілунками плечі, шию, руки, поки вона силоміць не відштовхнула його.
      — Ні!.. — і ще тихіше: — Ні, Гнате, не треба…
      Він стояв, похиливши голову, і з усіх кутків гігантського приміщення відлунювало: ні, ні, ні…
      Вони вийшли із сутіні цеху надвір.
      — А все-таки на волі веселіше. — Аларіка на повні груди вдихнула повітря. — Було дуже цікаво! Я ніколи не бачила старих заводів. Знаєш, він не такий уже й маленький.
      — Ми побачили всього один цех, а їх на підприємстві близько десятка. Та це далеко не найбільший з відомих заводів.
      Раптом Гнат спантеличено зупинився.
      Від торця цеху починався пустир, порослий травою і бур'янами. Гнат не раз проходив тут, але ніколи не бачив на території пустиря яскраво-синіх контейнерів, на яких стояла емблема космічних розвідників: схрещені серп і кирка в обрамленні пшеничних колосків.
      Гнат обійшов кілька контейнерів, принюхався: незнайомий якийсь запах, точніше, знайомий, але чужий. Чужий цьому лісу й старому заводові.
      — Мабуть, збираються щось будувати, — висловила припущення Аларіка, не розуміючи його збентеження. — От вантаж і скинули.
      — Що ж тут можна споруджувати? Територія заводу не підлягає забудові. Та й емблема у будівельників інша… Не подобається мені все це.
      Сонце сіло за ліс. З півночі насувалася темна дощова хмара.
      — Ходімо, Гнате, — Аларіка нетерпляче переступала з ноги на ногу. — Звернися в інформцентр, вони тобі все пояснять.
      — І справді, — погодився Гнат. — Ну, біжімо, а то попадемо під зливу.
      Він провів рукою по шерехатій поверхні одного з контейнерів і враз аж здригнувся, побачивши на бічній стінці ще один знак: слід босої людської ноги з ледве помітною щербинкою біля пальців. Щербинка скидалася на силует метелика: Гнат бачив цей знак, не схожий на жодну з емблем космічних служб людства, за десятки парсеків од Землі… Опам'ятався лише тоді, коли Аларіка, не розуміючи, чого він гається, вперлася своїми маленькими кулачками йому в спину, штовхаючи до швидкольота.
      Узявшись за руки, вони побігли, так і не зустрівши ніде жодної живої душі, хоч неподалік, за кілька кілометрів, вирувало життя великого міста над Дніпром
      Наступного дня Гнат зв'язався з інформаційною службою міста на Дніпрі і спробував щось довідатися про контейнери. Оператори інформцентру провели регіональний пошук, але він нічого не дав: за жодною організацією контейнери не значилися.
      Тоді Гнат розшукав Станіслава Томаха й обережно натякнув йому про свою знахідку. Той сприйняв звістку серйозно.
      — Яка, кажеш, там була емблема? — запитав він, суплячи вилинялі брови.
      — Серп, кирка і колосся.
      Про те, що він бачив ще один знак — людський слід, Гнат поки що не сказав, вирішив показати його на місці.
      — Так, це емблема наших космічних колоністів. Дивно… Ну гаразд, дякую за сигнал, я взнаю і подзвоню. Або краще подзвони після чергування сам.
      — Добре, — кивнув Гнат і посмутнів. — Завтра наші грають на першість Системи, перша зустріч із збірною Місяця…
      — Отакої! — здивувався Томах. — Ти кажеш так, наче сам не граєш.
      — Граю, але… розумієш, не хочу. Не хочу! Перегорів? Чи вже вік?..
      — Вік твій тут ні до чого. Першість ти повинен зіграти, а там подивимося, звідки оця твоя нудьга. До речі, тебе шукала Аларіка.
      — Шукала Ала… — Гнат завмер. — То чого ж ти мовчав?! Коли?
      — Сьогодні вранці. — Томах пильно глянув на Гната. — В цій справі ти теж гравець чи всерйоз? Я до того, що жінка вона незвичайна…
      — Йшов би ти, Славо!.. — буркнув Гнат. — Подалі!
      — Ага, спасибі. Вже йду…
      І зображення Станіслава розтануло.
 
 
      …Швидколіт безшумно опустився поряд з контейнерами. Томах відсунув прозорий ковпак і першим стрибнув на землю.
      Біля контейнерів уже стояли швидкольоти оперативної служби УАРС, технічного сектора управління, юрмилися люди.
      Назустріч Томаху ступив цибатий, гостроносий, з ріденькою сивиною старий у формі експерта першого рангу.
      — Матеріал стінок контейнерів деформаційно несталий, — сказав він хриплувато. — Враження таке, ніби контейнери випробували тривекторний ТФ-резонанс.
      — Спасибі, Бруно, — мовив Станіслав. — Уже перевірили вміст контейнерів?
      — Так, звичайно. Обладнання тераформістів: комплекти для гірничо-підривних робіт, генератори плазми й таке інше.
      Томах обернувся до Богданова.
      — Безперечно, це зниклі вантажі, призначені для Садальмелека. Збігається все до дрібниць. А чого вони опинилися на Землі — хоч убий, не збагну!
      — Комплекти для гірничо-підривних робіт… — поволі проказав Богданов. — Такий же вантаж посилали на Шемалі і в систему Суїнберна.
      — Несподіваний висновок напрошується. Треба б дізнатися в центрі далекої розвідки, чи не пропадали у них такі вантажі.
      — Далека розвідка не використовує комплекти для гірничо-підривних робіт і обладнання тераформістів, але запитати їх можна. Між іншим, контейнери виявив Гнат. Таланить же хлопцю на відкриття…
      — Він запрошував мене на ігри чемпіонату Системи, завтра перший матч. Не бажаєш піти заради цікавості? Все ж гравець він першокласний, та й гра сама по собі красива, не пошкодуєш.
      Богданов завагався.
      — Навряд чи вдасться вибратися, але на всяк випадок нагадай завтра. Я б пішов тільки тому, що Гнат гратиме на такому рівні, можливо, востаннє… То тепер куди — в далеку розвідку чи зразу у відділ?
      — Треба взнати, що нового у Тектуманідзе, потім уже до себе у відділ. По-моєму, Керрі невдоволений тим, що справа посувається повільно.
      — Ми в цьому не винні. Надто вже розсіяна потрібна інформація, та й склад оперативних груп обмежений. Щодо Гната, то ти маєш слушність в одному: його допомога нам би ой як знадобилася.
      До них знову підійшов схожий на журавля експерт техсектора.
      — Скоро кінчаємо, докладні дані аналізу матимете сьогодні ввечері.
      — Гаразд, Бруно, — кивнув Богданов. — Я викликав бригаду транспортного забезпечення, вона доставить контейнери за призначенням. Дякуємо.
      — Нема за що, — буркнув Бруно, потоптався і додав: — Ваш стажер виявив на контейнерах цікаву деталь, хочете подивитись?
      Він підвів інспекторів до одного з контейнерів.
      — Ось…
      Богданов помацав пальцями викарбуване в стінці заглиблення, схоже на слід босої ноги людини, нагнувся.
      — Це? — Він якусь мить розглядав слід. — А знаєте, я десь уже його бачив…
      — Ну й що? — знизав плечима Станіслав. — Знак якоїсь фірми, мабуть.
      — Ні-ні, я бачив щось подібне, і зовсім недавно. — Богданов наморщив чоло, замислився. — Ні, не пам'ятаю, — сказав з досадою. — Але що бачив, це точно. Загалом форма справді цікава.
      Експерт докірливо глянув на нього.
      — Ех, ви, спостерігачі! Справа не у формі, хоч і вона змушує задуматися. Весь фокус у тому, що ми не знаємо, яким способом зроблено це заглиблення. Матеріал стінок контейнерів — порошок з магнієвим каркасом, ви розумієте? Магнітні лінії гладенькі, в них неможливо зробити заглиблення.
      Бруно знову обвів поглядом принишклих інспекторів і махнув рукою.
      — Потім докумекаєте, наше діло надіслати у відділ зведення з результатами аналізів та нашими висновками.
      Уже коли швидколіт злинув у небо і пустир з контейнерами став маленькою латочкою на жовто-зеленому килимі землі, Богданов ляснув себе по лобі:
      — Я згадав, де бачив знак. На Шемалі у квартир'єрів…
      Станіслав здивовано присвиснув.
      У відділі на них чекало повідомлення від Тектуманідзе, одержане через канал спецсектора.
      — Про вовка помовка, — сказав Томах, вислухавши рапорт чергового по відділу. — Що ж, послухаємо, чим Шалва нас порадує…
      Інспектор увімкнув відеозапис.
      — Славо і Микито, моє вам шанування, — сказав Тектуманідзе. Мовби заздалегідь знав, що саме вони першими слухатимуть його повідомлення. — Я дещо розкопав по вашій лінії. Керрі натякнув, що ви продовжуєте роботу з «дзеркалами». Перше: мої експерти мало не до гвинтика розібрали другу станцію над Дзором, ту саму, резервну, на якій гостював хтось невідомий. Слідів — жодних, якщо за ці сліди не вважати відсутність програм у бортовому комп'ютері. Таке враження, ніби записи на фероголках стерли. Як це можна здійснити без порушення структури ферокристалів — я не знаю. Експерти також. Крім того, виявлено один незвичайний знак, я покажу його згодом. Друге: перед тим, як зникнути… вибач, Микито, — Тектуманідзе глянув просто у відеокамеру; очі в нього були почервонілі й ніби налиті слізьми.
      Томах крадькома зиркнув на Богданова, але в того лише випнулися жовна і звузились очі.
      — Перед тим, як зникнути, — вів далі Тектуманідзе, — Василь намагався реалізувати ідею глобальної гіпнообробки Дзора. На його замовлення постачальники доставили у важкодоступний гірський район планети гіпногенератор — проґавили служби контролю наслідків. Своїми руками він склав випромінювачі й мав намір увімкнути генератор. На думку Василя, — ми знайшли його інформ, — щоб запобігти війні на Дзорі, найліпше провести превентивне лікування від агресивності гіпнонавіюванням. Утішусь, якщо вам знадобиться ця інформація. Тепер демонструю знак, викарбуваний на панелі головного пульта розпечатаної станції. — Шалва показав голографічний знімок панелі, на якій інспектори побачили знайомий контур сліду босої ноги. — Між іншим, на корпусі генератора і на кобурі у Василя, — пам'ятаєте, він, як і всі офіцери Дзора, носив пістолет, — викарбовано той самий знак. У мене все, до зв'язку.
      Тектуманідзе кволо помахав рукою, і запис закінчився.
      — Втомився Шалва, — по паузі мовив Томах, хоча сказати хотів зовсім інше.
      — Помітно, — погодився Богданов, теж думаючи про інше. — Що ж робитимемо? Слід цей, думається, перевершить і наші «дзеркала»! Чи не так?.. На кобурі, на генераторі, на пульті станції, на контейнерах і, врешті, на базі Шемалі — один і той же знак! Не тільки в далекому космосі, а й на Землі. Розумієш, чим це пахне? Адже той знак…
      — Знак Ока, — докінчив Томах. — Ти це хотів сказати? Можливо, він і ще десь є, а ми проґавили?
      — Але що він означає? Хто його ставить? Навіщо?.. Мене оце мучить думка: а що як між усім цим — ідеєю Василя, слідом та іншими явищами — є зв'язок?
      Томах помовчав, знічев'я переставляючи предмети на столі.
      — Не виключено. Шалва теж подумав про це, інакше не став би квапитися з повідомленням. Виходить, комусь було вигідне зникнення Василя… Кому? Аборигенам Дзора?
      Богданов похитав головою.
      — У такому разі наших спостерігачів на Дзорі було б давно розсекречено, а це малоймовірно. Ні, дзорити тут ні до чого.
      — Тоді це таки справді Око. Йому не подобається, що ми дедалі активніше втручаємося в життя нашого зіркового регіону. Не можу збагнути — чому.
      — А я можу. Воно хоче змусити нас частіше «оглядатися вперед», а то людство ще не вийшло з віку примхливого дитинства, котре всупереч волі вихователів робить те, чого не треба робити, і вже намагається диктувати свою волю. От Око й попереджає нас, що слід примхливого дитинчати на клумбі з квітами — не краще, що воно може залишити після себе.
      — Далі не кажи, мораль твоєї тиради ясна навіть мені. І все ж доведеться зайнятися цим слідом серйозно.
      — Я і не казав, що ми сидітимемо склавши руки. Доведеться просити помочі у Керрі, оперативних груп у відділі бракує. Я спробую підсумувати нові дані й дам їх машинам — для аналізу й пошуку аналогій, а ти повизбируй відомості про це по планетах Системи. Землю теж не завадило б потрусити, звернися в Інститут історії Землі, в Академію наук — нехай допоможуть знайти сліди і «дзеркала» в документах архівів.
      — Буде зроблено, — зітхнув Томах. — Щось у мене після звістки Шалви фантазія розбурхалася. Відчуття таке, наче і мене хтось збирається викрасти…

      Звіддалік споруда оперативного центру Управління аварійно-рятувальної служби скидалася на підсвічену зсередини кристалічну брилу аквамарину.
      Однак, підлітаючи ближче, Гнат спостеріг, що брила ця не суцільна, складена з тисяч модульних блоків, хитромудро сполучених в ажурну конструкцію, схожу на атомну решітку якогось мінералу.
      Наступної миті з дна чаші, що увінчувала відросток мінералу, зметнулась угору гнучка лапа, підхопила швидколіт і втягнула його досередини споруди.
      — Прибули, — сказав Томах і першим сплигнув з кабіни на підлогу елінгу. Богданов і Гнат вийшли за ним.
      Нараду відкрив генеральний секретар АУРС Норман Спенсер, темнолиций здоровань з гривою сивого волосся, що спадала на вуха і лоб. Він коротко торкнувся гострих проблем аварійно-рятувальної служби, навів статистику аварій і катастроф на Землі й у зоні космосу, яку освоювали земляни. Найбільшою з цих бід була катастрофа на космічному прискорювачі: загинуло сорок сім чоловік, а величезний район Сонячної системи між орбітами Землі та Марса забруднився радіоактивним газом.
      Тоді так само коротко відповідальні керівники секторів доповіли про наслідки своєї роботи, про вжиті заходи та методи контролю за безпекою людських колективів.
      Останнім слова попросив керівник першого сектора Дикушин.
      — Ось чим обертається оте наше людське «нехай»: зло, сподіяне предками, вдарило по нащадках! Заражену зону зараз розчищають, подібні сюрпризи вишукуємо у всіх куточках всесвіту. Щоб не повторилося…
      — Але ж патрульна служба таки проґавила ракетоносець, — гукнув хтось із залу.
      — Його виявили давно, та, як це в нас часто буває, махнули рукою: мовляв, автомат… А цими автоматами аж кишать простори Системи. Одне слово, як ото в прислів'ї мовиться: ти вгору, а чорт за ногу… Виходу в нас немає: треба очистити космос від техніки, яка своє відслужила. Тепер ще одне… Не секрет, що з січня наступного року Управління будівництва планетарних споруд планує почати спорудження зон сонячних конденсаторів в орбітальному поясі Меркурія. Справа надзвичайно важлива, адже людство, як ніколи, відчуває потребу в енергії: пояси надземних геліоелектростанцій уже на межі можливостей, а ми ще далеко не завершили освоєння Системи, та й інші світи чекають на своїх дослідників. Але потрібна спеціальна система заходів для попередження нещасних випадків. Масштаби нової роботи грандіозні, а ми всього-на-всього люди, здатні помилятись, та ще й як помилятись!
      І останнє. У зв'язку з відкриттям формули Ромашина Академія наук і Земплан передбачають найближчим часом провести експеримент так званого галактичного просвічування, а точкою експерименту вибрано Фебу, супутника Сатурна. Так ось, я категорично проти Феби! І взагалі будь-якої іншої планети Системи! Експеримент складний, небезпечний, і проводити його треба в глибокому космосі.
      — У чому суть експерименту? — почулися голоси. Дикушин, який збирався був сісти, глянув на Спенсера.
      — Поясніть, — коротко сказав той.
      — Нехай краще це зробить Хейдо, — мовив Дикушин. — То його парафія.
      Спенсер обернувся до голови Технічної ради Землі.
      — Як відомо, — почав Уессон, вмикаючи спік-візор, — сучасна космологія понині не розв'язала проблеми топології чорних дірок, пов'язаної з проблемою виникнення Великого Вибуху, що породив наш всесвіт. Себто, назріла необхідність перевірити деякі оригінальні гіпотези, що дасть змогу вченим уточнити космологічну модель всесвіту і почати практичну реалізацію найновіших теорій. Це перша передумова експерименту. Крім неї, є ще кілька, приміром, район космосу, контрольований нами, поступово розширюється, і для безпечного прокладання ТФ-трас необхідно знати точне розміщення мас тяжіння в цьому районі. Водночас експеримент дасть змогу фізикам розв'язати проблему телекінезу чи психокінезу — можливості керувати ТФ-переміщенням з допомогою наказу думкою. Як бачите, діапазон питань, які може розв'язати експеримент просвічування, досить широкий, хоч я і не назвав усього. Сам же експеримент полягає в збудженні галактичного ТФ-поля з допомогою ТФ-вибуху. Ударна ТФ-хвиля вмить облетить галактику, відіб'ється від усіх мас тяжіння: зірок, туманностей, чорних дірок — і дасть повну картину їх гравітаційної взаємодії. Це все.
      — Спасибі, — сказав Спенсер. — Отже, вчені передбачають провести ТФ-вибух на супутнику Сатурна? А чи є вже розрахунки вибуху?
      — Ні, — відповів Дикушин. — Ми дали завдання Інституту ТФ-зв'язку вирахувати параметри вибуху, але якісні характеристики вже відомі зараз.
      Спенсер помовчав.
      — Згоден, відкладемо обговорення цього питання до того часу, коли буде повен обсяг даних з експерименту. Залишилося останнє питання, найважливіше. Це операція «Око». Кажіть, Керрі.
      Перед учасниками наради з'явилося збільшене зображення Керрі Йоса.
      — Повідомляю тільки факти. Двічі з травня цього року і чотири рази за всю історію існування танмфага вантажі, що посилалися із Землі на планети інших зірок, не доходили до адресата. І ось один з цих вантажів виявлено недавно на Землі!
      Усі вантажі — це обладнання тераформістів, машини для активного впливу на планетографію, завважте це. Друге: уже вшосте косморозвідка та великі експедиції зустрічаються з так званими «дзеркалами». На думку спеціалістів, «дзеркала» — прилади для збирання інформації, точніше, своєрідні відеокамери, що передають зображення… куди — невідомо… Оці «дзеркала» люди вже тричі помічали на Марсі — піввіку тому, під час перерозподілу гірських хребтів, і чотири рази на Землі — два й півтора сторіччя тому. Дані перевірені в архівах і сумніву не викликають.
      Трете: над Дзором розпечатано обидві резервні станції, що були законсервовані й працювали в холостому режимі. Якщо виходити з сучасного розвитку науки й техніки, ми, люди, робити це ще не вміємо. Там же, на Дзорі, під час цих подій пропав безвісти наш спостерігач Василь Богданов. Розслідування обставин його зникнення, яке тільки-но завершилося, показало, що його викрадено! Хто це зробив — невідомо, але з якою метою, ми починаємо здогадуватися. Нас попереджають у такий спосіб, щоб ми частіше замислювалися над наслідками проникнення в зоряні світи. Щоб космос зостався таким, яким він є, щоб служив не лише нам, а й тим, хто прийде після нас.
      Керрі Йос помовчав. Хтось кашлянув, і знову в залі запала тиша.
      — Четверте, — вів далі начальник відділу. — Ми провели експеримент: запустили такі самі вантажі на ті ж станції, куди раніше вони не прибули. Все скінчилося щасливо, але… Дві доби тому з Історії, Шемалі та планет гамми Суїнберна надійшли повідомлення: знову появилися «дзеркала»! Це прямо підтверджує наші здогади. І останнє: на Землю повернувся далекий галактичний розвідник «Хевсур», який досліджував зірку Рігель, бету Оріона; шістсот світлових років, межа наших автоматичних експедицій. На його борту випадково виявлено викарбуваний знак, ось такий, — перед аудиторією з'явилося збільшене зображення — слід босої людської ноги з вм'ятиною біля пальців, що формою скидалася на метелика. — Такі знаки виявлено вже на трьох розвідниках першого класу, що ведуть розвідку на відстанях до двохсот парсеків, а також на станціях над Дзором, на проміжній ТФ-станції третього сектора і… на Землі.
      Керрі Йос сів і вимкнув спік-візор. Пролунав голос Спенсера:
      — Факти вражають. Який висновок?
      — Висновок досить тривожний, — вирік Морозов, з'являючись перед присутніми. — Хоча начальник відділу безпеки займає в цьому питанні, як на мене, дуже благодушну позицію. Той факт, що нами зацікавилася цивілізація вищого типу, повинен змусити нас переглянути принципи «зоряних походів» і серйозно зайнятися екоетикою. Щоправда, деякі натяки Ока вельми прозорі, як, наприклад, «крадіжка» вантажів. На попередження це мало схоже.
      — То тільки на перший погляд, — сказав Керрі Йос. — Я аж ніяк не благодушний і недарма звертав вашу увагу на характер зниклих вантажів. Справа, мабуть, у тому, що Історія, Шемалі, планети Суїнберна — прекрасні планети, немовби навмисне створені для того, щоб милуватися ними. А ми туди вибухову техніку, здатну пересунути гірські хребти і висушити ціле море! Уявіть собі, що в наш земний музей, скажімо, в Ермітаж, прийде хтось і почне пересувати стіни, перевертати догори ногами картини, класти на бік скульптури! І тільки тому, що йому так, бачте, зручніше споглядати.
      Після наради Гнат повертався до найближчого таймфага разом з Томахом і Богдановим.
      Уже біля синьо-білого вітрила таймфага, над яким горіли видимі навіть удень «ТФ», Гнат запитав:
      — Хіба Спенсер не знає про заходи, які ви вживаєте? Чому він спитав про це на нараді?
      — Звісно, знає, — відповів Томах. — Але не знають інші начальники секторів та відділів.
      — А чого ти мене притягнув на нараду? Я ж не входжу до керівництва Управління?
      — Поки що ні, але перший крок ти вже зробив.
      — Коли ж? — здивувався Гнат.
      — Коли висадив СПАС-сім.
      — А якщо серйозно?
      — Я тобі вже казав: через місяць-два ми вирушимо в нову експедицію, туди, де працюють поки що лише розвідники. Це й стане твоєю перевіркою, повною — від фізпідготовки тіла до психіки та інтелекту. Щоправда, фізпідготовку ти маєш непогану…
      — У наш час добре розвинені м'язи ще не можуть служити критерієм сили, — сказав задумливо-неуважний Богданов. — Дехто з юнаків нарощує м'язи за допомогою біотрансляції за два дні. Модно.
      Гнат посміхнувся, угледівши, як він іронічно примружився. У Станіслава в очах блиснули веселі іскорки.
      — Ну, особисто я в нього вірю. Тебе щось бентежить, Гнате? Гнат засміявся, потім стиха сказав:
      — Як я зрозумів, рано чи пізно доведеться кидати великий волейбол?
      — У тебе з'являться інші тренування, адже ти працюватимеш в оперативній групі, а там потрібна не лише розумна голова, а й сильне тіло.
      — Значить, втрачати таки доведеться…
      Томах кашлянув, замість нього відповів Богданов:
      — Цей біль ниє в грудях майже в кожного з нас. Може, ти не знаєш, але Славко, наприклад, був майстром спорту з регбі, наш начальник відділу в двадцять п'ять років мав чорний пояс з дзюцу, керівник сектора Морозов — екс-чемпіон Землі із стрільби з пістолета. Продовжувати?
      — Не треба, — буркнув Гнат. — Мені ж… — Він хотів сказати: «Мені від цього не легше», — але передумав.
      Вони стояли біля входу в таймфаг кілька хвилин, мовби не наважуючись розлучатися. Затим Богданов мовчки потиснув усім руки, збираючись іти, і тут Томах сказав:
      — Знаєте, у мене народилася дивна думка…
      Богданов зупинився на півкроці, обернувся.
      — Дивна, їй-богу, думка… — провадив далі Томах. — Чи не зацікавилася нами, людством у цілому, організація типу нашого управління? Так би мовити, УАРС галактики? А то й усього космосу?
      — Ого, оце масштаби! — усміхнувся Богданов. — Від чого ж нас, себто людство, треба рятувати?
      — Ну, хіба мало… може, не рятувати, а провести профілактику чи, скажімо, лікування від байдужості. Хіба не з'являються у нас рецидиви цієї хвороби? Ще й досі?..
      — Знову твоя сумнозвісна теорія байдужості! Коли-небудь тебе за неї добряче віддубасять теоретики-соціологи.
      — Це не теорія, це факт, — образився Томах.
      — Факт? — Богданов сумовито усміхнувся. — На жаль. Тут я з тобою згоден. Ну, до зв'язку.

      Крейсер УАРС першого класу «Шукач» стартував з австралійської бази другого лютого дві тисячі двісті вісімдесят першого року. Перший його стрибок довжиною десять парсеків до проміжної бази розвідфлоту «Дракон-два» було полегшено стаціонарним таймфагом — точнісінько так долають простір вантажі для людських поселень у різні кінці обжитої зони космосу. Далі в глибину сузір'я крейсер мав прямувати своїм ходом.
      «Шукач» був повністю спеціалізованим і автоматизованим кораблем аварійно-рятувальної служби, якого не лякали жодні планетарні катаклізми — скажімо, виверження вулкана, землетруси чи цунамі. Екіпаж «Шукача» складався з п'яти осіб: командира, двох інженерів бортових систем і двох інженерів-пілотів. Група рятувальників (дванадцятеро), серед яких був і Гнат Ромашин, розташувалася в шести каютах пасажирського відсіку, здатного вмістити до ста п'ятдесяти чоловік — коли проводили рятувальні операції й евакуйовували людей. Але тепер перед крейсером стояло завдання набагато складніше, тому й експедицію було екіпіровано особливо ретельно.
      Керував експедицією Богданов, який одержав сертифікат офіціала УАРС, тобто в разі необхідності мав найвищі повноваження.
      «Шукач» вийшов з ТФ-каналу за дві астрономічні одиниці від Етаміна — гамми Дракона. Визначившись у просторі й запеленгувавши маяк «Орла», він почав розгін з допомогою планетарних двигунів, прямуючи до маленької оранжевої зірочки, що майже не виділялася на зоряному фоні з відстані трьохсот мільйонів кілометрів.
      За п'ять годин «Шукач» підходив до другої планети Етаміна (вона ще не мала назви в каталогах земного астрономічного центру), намагаючись зрівнятися у швидкості з «Орлом», який неквапом плив по орбіті.
      — Не так уже й далеко вони забралися, — сказав Гнат. Він спостерігав, як наближається крапля розвідкосмольота, відбиваючи густе оранжеве світло зорі. — Близько п'ятдесяти парсеків. До Шемалі далі.
      — Недосліджені зоряні системи є ще ближче до Сонця, — мовив Богданов; вони разом з іншими, вже одягнені по-похідному в компенсаційні костюми рятувальників, стояли в кают-компанії біля головного віома. — В межах ста парсеків навколо Сонця майже шість тисяч зірок! А ми дослідили всього чотири десятки!
      — Чому ж розвідники такі непослідовні? Ще не досліджені найближчі зоряні околиці, а ми вирушаємо за сотні парсеків!
      — Це, брате, вирішує Академія зореплавання, — відповів своїм розкішним басом Романенко, схожий на билинного богатиря.
      — Точніше, Центр дальрозвідки Академії, — доповнив Томах. — Розвідники насамперед працюють з найцікавішими з точки зору астрофізики об'єктами. Експедиції донедавна укомплектовували здебільшого астрономами й фізиками.
      — А тепер?
      — Ну, тепер на першому місці ксенобіологія, все-таки унікальність життя у всесвіті, особливо життя розумного, змушує нас уважніше придивлятися до будь-якого його вияву. Нині в експедиції мало не на дві третини — співробітники Інституту позаземних культур та планетографи.
      За півсотні кілометрів од зовні безмовного «Орла» крейсер рятувальників загальмував остаточно.
      На стінах і стелі кают-компанії загорівся сигнал: «Вихід дозволяю». Богданов підняв руку вгору і першим покинув затишний зал.
      За двадцять секунд непомітного польоту всередині прозорої труби Гната прийняла пругка посадочна силова подушка, і він скочив з диска на підлогу ангара «Орла».
      Більшу частину площі стометрового конуса займали швидкольоти різного класу і два танки-лабораторії типу «Мастиф». Один з танків мав жалюгідний вигляд, біля нього, не звертаючи уваги на гостей, копирсалися три механіки. Біля похилої стіни навпроти виходу з ліфта стояв на довгому верстаку дивовижний механізм із довгим і чорним, мовби обвугленим, стволом, і Гнат з цікавістю затримав на ньому погляд.
      — Імпульсний розрядник, — прогув над вухом бас Романенка. — Скелі ним дроблять.
      — Не тільки скелі, — уточнив один з господарів, блідий, невисокий чоловік. На його рукаві червонів шеврон заступника начальника експедиції.
      — А для чого ж іще? — здивувався Романенко.
      — Побачите…
      У цей час з ліфта вийшов Богданов.
      — Дарій, — подав руку блідолиций. — Заступник начальника експедиції з екоетики.
      — Богданов, — назвався Микита. — Шеф-офіціал спецгрупи Управління аварійно-рятувальної служби. А де ж сам начальник експедиції?
      — У базовому таборі, — зніяковів Дарій. — Унизу, на планеті. Розумієте, я пробував доповісти йому про ваш візит, але зв'язок…
      — Що зв'язок?
      — Ви не турбуйтесь, у нас часто таке буває, — втрутився другий супроводжуючий.
      — Немає зв'язку з табором? — перепитав Богданов.
      — Немає, — стиха мовив Дарій.
      — Діла-а… — протягнув Томах, переглянувшись із Микитою.
      — Планета має індекс АД-8 за шкалою безпеки, — перейшов майже на шепіт Дарій. — Перерви в зв'язку не найгірше…
      — Ходімо, — сказав Богданов. — Розкажете що й до чого, а потім ми спустимося на планету. Сполучення з табором на поверхні — модулями?
      — Так, з допомогою ДМ. У нас було чотири модулі, лишилося… три.
      — АД-8 — це ж біомаксимум! — шепнув на вухо Томаху Гнат. — І поглянь на цього Дарія — видно, живеться йому несолодко!
      — Розберемося, — буркнув Станіслав.
      Планетологічній експедиції «Орла» пощастило, хоча Гнат, поміркувавши, дійшов висновку, що везіння — річ відносна. По-перше, в Етаміна виявилася планетна система з п'яти планет і трьох поясів газу й пилу. Відтак на другій планеті розвідники відкрили життя, активне і навіть буйне. Можливо, надміру буйне, тому що табір експедиції першої ж ночі був атакований фауною з усіх боків. Обійшлося без жертв, але побит на планеті виявився для розвідників важким випробуванням, плани досліджень горіли один за одним, строки зривалися, а життя Тріаса — так назвали планету — щодень підносило сюрпризи. Людям доводилося силою пробиватися на всіх маршрутах, рятувати один одного від хижих тварин і вести розвідку в основному на потужних «Мастифах», що звужувало район пошуку і планетографічних досліджень.
      — Таким чином, — вів далі Дарій, — ми перебуваємо у стані війни з фауною планети. І кінця-краю цьому не видно.
      — А ви не пробували розібратися в причинах агресивності тваринного світу? — запитав Томах.
      Дарій криво посміхнувся.
      — Пробували, але начальник експедиції сказав, що в плані робіт немає такого пункту.
      — А ви?
      — Що я?
      — Ви ж його заступник!
      Дарій спідлоба глянув на Станіслава.
      — Так, я його заступник з екоетики, а це все одно, що в складі експедиції зайвий рот.
      — Ну, це ви даремно… — м'яко сказав Богданов. — Повноважень у вас не менше, тим паче в таких умовах.
      Дарій розвів руками.
      — Гаразд, про це поговоримо окремо. Коли ви вперше помітили «дзеркала»?
      Дарій замислився.
      — Десь із місяць тому, але не надали цьому значення, думали: випадкові природні утворення.
      — А коли зрозуміли, що «дзеркала» не випадкові утворення?
      — Не іронізуйте, будь ласка, — сказав сусід Дарія, худорлявий молодий чоловік з випнутими вилицями і розкосими очима. — Через ці «дзеркала» довелося влаштувати пошуковий аврал: думали, що проморгали на планеті цивілізацію.
      — А ми не іронізуємо, — мовив Богданов. — 3 «дзеркалами» зіткнулись і ми, причому в інших секторах космосу. У нас інтерес до них особливий. Що ж, час уже знайомитися з обстановкою на Тріасі, — звернувся він до Томаха.
      — Може, все-таки спершу попередимо Момму, — нерішуче сказав Дарій. — Зв'язок переривається ненадовго.
      — Ні, в несподіванках є свої переваги. Якщо зв'язок відновиться, повідомте начальника про наше прибуття, а ми спеціально ждати сеансу не будемо.
      — Тоді хоч вивчіть особливості Тріаса, його тваринний та рослинний світ, інакше…
      — Інакше уподібнимось авантюристам, — резюмував Богданов. — Звичайно, почнемо з вивчення планети. Матеріалу у вас, очевидно, достатньо.
      До вечора рятувальники знали про тваринний світ планети стільки ж, скільки й Дарій. Після цього Богданов зібрав групу.
      — Відчалюємо, хлопці. Запитання до господарів є? Нема? Чудово!
      — Підете на нашому модулі? — запитав Дарій.
      — Його ж іще не відремонтовано, — втрутився вилицюватий.
      — А що з ним?
      — Напад горгон, — неохоче відповів Дарій. — Одна з них проповзла через модуль, у якому вимкнула захист.
      Коли рятувальники покидали зал зв'язку «Орла», Богданов спитав Дарія:
      — Повідомлення про «дзеркала» передали ви?
      — Я, — посміхнувся заступник начальника експедиції. — Через це й сиджу тепер отут, у кораблі. Момма усунув мене від планетарних робіт, звинувативши у використанні службового становища, злочинній перевитраті енергії і невідповідності посаді, яку займаю.
      Богданов у задумі пожував губу, потиснув Дарію руку і побіг наздоганяти своїх.

      Першим на поверхню Тріаса ступив Богданов, тут же спіткнувся й упав на пругкий дріт чагарника. Підвівшись, увімкнув генератор поля, що горбом випинався на спині, утвердився на голому ґрунті, тонучи в ньому мало не по коліно, і махнув решті рукою.
      Атмосфера планети справді була набагато щільнішою від земної, вона утруднювала рух майже так само, як і вода.
 
 
      — Маяки не вмикайте, — порадив з люка пілот (він залишався тут). — Горгони реагують на світло і на радіо миттєво. Напрямок запам'ятали?
      — Так, дякую, — сказав Богданов. — Постараємося не встрявати у конфлікти, я триматиму вас у курсі…
      — Ех, на вашому місці я б усе-таки зачекав, — сказав пілот. — Момма знову спитає за це з Дарія… — Він розвів руками і зник в отворі люка. Коротка плита пандуса лягла на місце.
      — Не відставати. — Богданов оглянувся і ступив уперед, вибираючи дорогу. За ним ланцюжком вишикувалися Томах, Бруно, Лихолєтов і Гнат.
      З низовини вибрели до лісу. Вітер тут стих, заплутавшись у гіллі, ступати стало трохи легше, хоч ноги й грузли по коліна в ґрунті. Зате погіршала видимість і Богданов наказав перейти на інфразір і зняти з поясів «універсали».
      Те, що рятувальники сприйняли за горб метрів за сто від космодрому, виявилося живим створінням. Створіння одним махом подолало відстань до людей і завмерло, нависаючи над ними чорною масою. У напівтемряві його важко було розгледіти, Гнат бачив у цій масі лише два якихось світлих косих трикутники.
      — Не стріляти! — тихо, але з притиском сказав Богданов. — Не рухатися…
      Люди, затамувавши подих, дивилися на потвору. Так минула хвилина, друга.
      Душі рятувальників млоїв неспокій, зринало бажання щось робити, бігти, кричати — тільки б не стояти на місці, не мовчати… Потім з'явилася байдужість до всього на світі, не хотілося ні думати, ні згадувати. Лягти б і заснути.
      «Схоже, що горгони випромінюють якесь поле… — подумав Гнат. — Чому ж потвора не нападає?.. А досить їй поворушитись — і де б ми й були зі своїми «універсалами»… Що ж ця клята горгона надумала?..»
      — Психоіндукція, — прошепотів Лихолєтов. — Щось близьке до хвилі «омега сімсот тридцять»: відчуття сонливості, втоми.
      — Ну, довго ще отак стояти? — нетерпеливився Томах. — Треба або тікати, або…
      — Стріляти?
      — Не стріляти, а діяти…
      Ніби у відповідь на слова Станіслава страховисько раптом витяглось угору, поточилося, аж задвигтів грунт, і з гучним бурмотінням, від якого завібрували скафандри, посунуло в темінь недалекого гірського пасма.
      — Якась містика… — задумливо мовив Лихолєтов. — Дарій казав, що варто людям вийти з-під захисту, як горгони накинуться на них…
      — Тут щось не те, — повернувся Томах до колег. — Та чого ви всі ніби води в рот набрали?..
      — А що тут скажеш? — подав голос Гнат. — Мабуть, стріляти справді не треба. Адже горгона теж кинулася до нас, а ми не стріляли… Можливо, у працівників експедиції вже виробився стереотип: біжить до них отака озія — отже, збирається напасти…
      — Чому у вас немає зв'язку з кораблем? — суворо запитав Богданов одного з тих, хто їх зустрів і супроводжував, — сутулого хлопця з вилинялою до жовтизни чуприною.
      — Та-а… — хлопець почухав потилицю. — Велику антену пошкодили горгони, аеросторожа знищили диноптери, а малі ТФ-передавачі не пробивають захисну завісу.
      — То вимкніть захист — і буде зв'язок, — пробурмотів Бруно. — Там же люди непокояться…
      Хлопець іронічно посміхнувся.
      — Вимкнути захист!.. У тім-то й річ, що ми не можемо його вимкнути. Ось тільки перед вашим приходом трохи втихомирилося, а то ці горгони дихнути не дають. Ви ще їх не знаєте…
      — Вже зустрічалися, — мовив Томах. — І уявіть собі, нас потвора не зачепила, зате модуль ваш утоптала в грунт.
      Хлопець здивовано глянув на Станіслава.
      — Не зачепила? Не може бути! Рятувальники перезирнулись, і хлопець знітився.
      — За модуль не переживайте, — сказав він. — Це просто болванка з пластика, копія… Горгони, як правило, після розправи з модулем зникають. От ми й вигадали їм забавку… А в нас у таборі зараз майже нікого немає. Загін пішов на плато Спокою. Там виявлено багато печер із слідами якихось двоногих істот. Група Шеміса вирушила туди третього дня — і ні слуху ні духу. Ну, Момма й послав усіх на пошуки. Ходімо за мною.
      Хлопець завів рятувальників до кімнати, схожої на кают-компанію крейсера: гнуті янтарні стіни з іскрами, стандартні крісла, стіл з чорною матовою поверхнею, величезне вікно віома, пульт відеоселектора під стіною.
      У кімнаті було двоє: червонощокий здоровань з руками, як лопати, і сивий, сухорлявий чоловік із зморшкуватим обличчям. Сивий глянув на незнайомців холодно.
      — Рятувальники, — якось несміливо сказав хлопець і відійшов до столу.
      — Ось уже кого не ждали, — вигукнув здоровань. — Яким побитом? Та ще й спец-сектор до того ж, га? .
      — Це, очевидно, з приводу ТФ-грами мого заступника? — мовив сивий.
      — Так. З приводу ТФ-грами вашого заступника з екоетики Дарія.
      У сивого зметнулися вгору брови, а в очах — заклопотаність і цікавість.
      — Що ж, гостям раді, проходьте. Я — Ісіро Момма, начальник експедиції «Орла». Це мій заступник з технічного оснащення груп Кузьма Зотов. — Він глянув на здорованя. — Інженер захисту Влад Гирич, — недбалий кивок у бік хлопця.
      Богданов відрекомендував прибульців.
      — Чудово. — Момма показав на крісла і сів сам. — Отже, чим вас зацікавило повідомлення Дарія? За яке, між іншим, він одержав прочухана… Наскільки я розумію, з доброго дива УАРС не стане ганяти крейсер у таку далечінь? На чому ви прибули?
      — До Етаміна на «Шукачі», сюди на модулі.
      — Модуль повернувся назад?
      — Ні. Чекає на зв'язок.
      Обличчя Момми похмарніло.
      — Владе, — звернувся він до інженера захисту. — Зніми на хвилину енергозавісу й накажи пілоту: нехай повертається на корабель.
      Влад підвівся.
      — Стривайте, — мовив Богданов. — Не треба давати такої команди.
      Момма ще більше насупився.
      — Я знаю, що кажу. З горгонами не жартують… Йди!
      — І все-таки, — незворушно сказав Богданов. — Пілот підлягає тільки мені, це раз; нашому модулю не страшні горгони, це два; і три: зв'яжіться з кораблем, люди ждуть вістей, непокояться за вас…
      Момма рвучко відкинувся в кріслі, забарабанив пальцями по столу.
      — Ви не знаєте особливостей Тріаса, а берете на себе відповідальність за життя людини. А що таке горгони, знаєте?
      — Саме тому й беремо на себе відповідальність, що знаємо…
      — Вони кажуть, що зустріли горгону поблизу бази і вона не напала, — кинув уже від дверей Влад.
      — Це щось новеньке! — Момма підвівся. — Горгона побачила вас і не напала?! Нонсенс! Може, ви сплутали її з диноптером?..
      — Диноптер нам теж зустрічався, — сказав Томах. — Але й він не зачепив нас.
      — Тоді здаюся! — Момма розвів руками. — Світ перевернувся.
      — Ми, власне, прибули на Тріас з іншого приводу: ваші дослідники виявили «дзеркала»…
      — Ах, це… Через таку дрібничку!.. Вибачте, не розумію.
      — І не треба. У нас свої завдання, у вас — свої. До речі, мене уповноважено розібратися в обстановці і вжити відповідних заходів.
      — Яких же?
      — Забезпечити експедицію необхідним обладнанням, — з іронією мовив Томах. Момма хитро посміхнувся — він зрозумів Станіслава.
      — Тепер далі. — Богданов помовчав і дуже лагідно додав: — Ви все-таки сповістіть на корабель про стан справ. Там чекають на зв'язок.
      — То що ви збираєтесь робити? — мовби не почувши цього, запитав Момма. — Врахуйте, машин зайвих у мене немає, людей теж. План досліджень горить, і я не можу зупинити пошукові роботи, навіть якби й захотів.
      — Постараємося не тривожити вас. Єдине прохання — покажіть «дзеркала». Без проводиря, звичайно, не обійтися.
      — Одного я вам дам — того хлопця, що зустрічав вас, Влада Гирича. Все?
      — Поки що все. — Богданов підвівся. — Хочу, проте, запитати: чи потрібна наша допомога в пошуках групи Шеміса?
      — Вже поінформовані? — буркнув Момма. — Самі дамо раду, спасибі.
      — Але ми б пришвидшили пошук, — мовив Гнат. — Ваших товаришів вивільнили б для планових робіт. Досвід у нас у таких справах, насмілюсь вас запевнити, є.
      — Нічого, півдня чи день ролі не відіграють, — з нетерпінням відповів Момма. З усього було видно, що він не звик змінювати своїх рішень, якщо навіть вони були й не кращими.
      «Ну й норов у начальника експедиції!..» — подумав Гнат.

      Влад таки зняв захист над базою, і Бруно зв'язався з «Шукачем» та з пілотом модуля, передав, яке спорядження необхідне рятувальникам на Тріасі. Після сніданку вони вже вивантажували із модуля, що прибув з орбіти, танк-лабораторію «Мастиф».
      Табір бази, розташований на рівному місці, займав площу з добрий гектар. З усіх боків його оточував ліс, хоч у смузі двохсот метрів від межі табору не росло жодного дерева.
      — Ви навіщо дерева біля бази повирубували? — запитав у Влада Гнат.
      — Мусили вирубати, — відповів той. — Мімікрозаври…
      — Про мімікрозаврів ми начулися, — втрутився у розмову Томах. — Побачити б…
      — Побачите… — якось загадково відповів Влад.
      За годину рятувальники об'їхали базу і виявили двоє «дзеркал». Одне було сховане на стовбурі пологого лабіринтопода, друге — в чагарнику.
      Момма тільки мугикнув, вислухавши гостей, а його заступник Зотов не приховував задоволення: неподалік від табору працювати було зручніше й безпечніше.
      Рятувальники вивантажили апаратуру і, розділившись на дві групи, заходилися досліджувати «дзеркала».
      До вечора першого дня стало відомо, що «дзеркала» точнісінько такі ж, як і на Шемалі. ТФ-трасери двічі фіксували відлуння хвильових передач: «дзеркала» справно передавали нагромаджену інформацію невідомому Оку. Однак визначити напрямок передач не вдалося, не допомогли ні розроблені спеціалістами методи ТФ-пеленгації ні надчутливі датчики.
      Гнат працював у парі з Бруно на трасерах: обидва добре розумілися на ТФ-апаратурі, знали її плюси й мінуси. Інші експерти техсектора під орудою Романенка вивчали фізичні властивості «дзеркал», спектральний розподіл випромінювань і щільність полів біля цих об'єктів.
      Відколи рятувальники повернулися на базу, горгони жодного разу не турбували їх, лише якось приповз мімікрозавр, але й той, ніби засоромившись свого грізного вигляду, поволікся в хащі.
      — Моторошне затишшя, — наче аж скрушно мовив Влад до Богданова. — Вимерли ці звірюки, чи що? То носа не могли виткнути через усе це відьомське поріддя, а тепер тихо, як у вусі.
      Богданов подивився на бузкове, з купками хмарин небо.
      — Так, — кивнув він. — Дивно.
      А за кілька хвилин по тому, немов почувши цю розмову, з лісу вистрибнула горгона. Й одразу завила сирена сторожового автомата.
      — Усі в танк! — наказав Влад, хапаючись за «універсал».
      До зони, захищеної енергозавісою, було всього метрів двісті п'ятдесят, але ніхто з рятувальників не зрушив з місця: бачили, що Богданов не збирається тікати.
      — Спокійно, хлопці, я вас прикрию, — гукнув з танка Томах. — Тільки станьте ближче один до одного.
      До них позадкував і Влад, виставивши короткий ствол зброї назустріч горгоні. Тепер Гнат міг добре роздивитися незвичайну тварину. Тіло горгони не мало певної форми, воно скидалося на складчастий наплив лави, завбільшки з добру гору.
      Голови в звичайному розумінні цього слова не було, замість неї на тулубі випинався нарост з двома світлими трикутниками, напевне, очима. За розмірами звір перевищував усі живі створіння, що їх будь-коли бачили рятувальники.
      Страховисько майже безшумно наблизилося до вкляклих людей. Якийсь час люди й тварина розглядали одне одного.
      Несподівано з бази почувся сигнал, і з дверей ангара викотилася платформа, на якій височів плазмовий розрядник.
      — Не стріляйте! — нестямно заволав Богданов. — Прошу, не стріляйте! ! Але його чи не почули, чи не зрозуміли. Платформа виїхала на космодромне поле, з решітчастого кожуха розрядника вихопилася неяскрава синя блискавка і вп'ялася в бік горгони. Звір гойднувся всіма своїми брижами і наростами й кинувся до лісу, на ходу зачепивши танк Томаха.
      Услід горгоні платформа викинула довгий хвіст прозоро-голубого вогню, в лісі гримнуло, і всіх накрила хвиля гуркоту, немов десь поблизу рушилися скелі.
      — Пронесло! — з полегкістю сказав Влад, ховаючи «універсал».
      — А що воно так грякало? — запитав його Бруно.
      — Кричала горгона…
      З протилежного боку галявини до них бігли Романенко та члени його групи.
      — Хто скомандував стріляти? — стримуючи гнів, запитав Богданов.
      — Я, звичайно, — підійшовши до розвідників, з олімпійським спокоєм сказав Момма. — Треба ж було її відігнати. Тільки плазмогармати тварюка й боїться, отож надалі неодмінно беріть цю надійну зброю з собою.
      — Ви чули крик? — допитувався в нього Лихолетов.
      — Чув. Ну й що?
      — А те, що немає крику без болю! Ви… Ви… — Гнат застережливо стиснув лікоть лікаря, і той замовк.
      — Славо, — наказав тихо Богданов Томаху, — візьми Януша й Романенка, проскочте до найближчої стоянки планетологів, поговоріть з розвідниками. Одне слово, шукайте «дзеркала».
      — Куди це вони? — здивовано спитав Влад, проводжаючи поглядом танк. — Небезпечно ж!
      Йому ніхто не відповів.
      Увечері наприкінці третьої доби перебування на планеті група рятувальників зібралася в кают-компанії бази. Ділилися враженнями дня.
      — Нічого не чути про зниклу групу? — запитав Томах Гната.
      — Чому ж? Живі, слава богу. Їх завалило в одній з печер, ледве вибралися на поверхню.
      — Знайшли що-небудь?
      — Новий вид тварин. Схожі на двопалих кротів.
      — Нападів не було?
      — Не цікавився.
      — Даремно. А то звернув би увагу на одну дивну річ…
      У цю мить до кімнати, широко ступаючи, зайшов Момма. З офіційно-холодним виразом на обличчі зупинився перед Богдановим:
      — Хто вам дав право знімати енергозавісу навколо бази?
      Балачки стихли, всі глянули на Момму. Микита нерозуміюче стенув плечима.
      — А хіба я вас не попереджав?
      — Щось не пам'ятаю…
      — По-моєму, немає сенсу вмикати завісу в нічний час. Над базою є аеросторож, він подасть сигнал тривоги, коли виникне небезпека. До того ж з'ясувалися деякі цікаві обставини.
      — Мене не цікавлять обставини, які не входять у компетенцію начальника експедиції. За безпеку експедиції відповідаю я, і ваші міркування, ваші аргументи… — Момма підвищив голос. — Надалі попрошу без мого дозволу не міняти внутрішній розпорядок бази.
      Богданов дістав з кишені куртки білий прямокутник.
      — Ось мій сертифікат офіціала УАРС.
      — Можете його сховати… Тут командую я, і тільки я маю право скасовувати власні розпорядження.
      — Ваші розпорядження я не скасовую, просто захист ночами вимикали, як було передбачено давнішою програмою. А єдиноначальність керівника експедиції поширюється до певних меж. Я не був готовий до сьогоднішньої розмови, та коли ви вже почали, то вислухайте. Право виносити рішення, що стосуються, до речі, не лише дотримання режиму роботи та необхідного ступеня безпеки, а й виконання норм екоетики, мають і ваші заступники. Чому ж тоді жодна з вимог заступника з екоетики Дарія не тільки не записана до журналу розпоряджень, а й взагалі не виконується? Чому Дарій, місце якого тут, на планеті, перебуває на борту корабля? І останнє: чому ви заохочуєте, підтримуєте конфліктну ситуацію експедиції з тваринним світом Тріаса?
      Богданов пригладив долонею чуба і провадив далі:
      — Ви можете запитати: чому торгони не напали на нашу групу, коли ми тільки-но приземлилися? Відповідь проста: ми не випромінювали страху і зла! І не випромінюємо зараз, тому й припинилися напади на базу, хоч захист і вимкнуто. А почуття, чи, якщо хочете, інстинкт, який змусив тварин звернути увагу на людину, не що інше, як допитливість! А ви тут з перших кроків сприйняли це як вияв агресивності, гатите з усіх стволів по не таких уже й дурних створіннях.
      «Дурниця», — промовляв погляд Момми, але вголос він цього не сказав.
      — Хвацько! — кинув репліку Зотов. — Хвацько ви підвели базу! Одначе дозволю собі засумніватися в деяких ваших висновках. Дуже вже швидко у вас виходить: прийшов, побачив, переміг! Фактичного ж матеріалу у вас майже немає. Я маю на увазі матеріал опрацьований, а не ті фантазії, якими вас напхали ваші хлопці-молодці…
      — Справді, фактів у нас мало, — мовив Богданов, — тим-то й треба все перевірити. Але я ще не згадав про головний наш доказ. Судячи з ситуації на Тріасі, «дзеркала», до яких ви ставитеся так байдуже, з'являються саме в тих місцях, де людина свідомо чи несвідомо переступає межу дозволеного, чітко визначену нормами екоетики. Вдумайтеся в це слово: екоетика! Глобальна відповідальність людини за все живе! А ви — плазмові розрядники, лазери, «універсали»!..
      У кают-компанії запала тиша, порушувана тільки тоненьким писком пульта біля незрячої стіни віома.
      Вранці наступного дня, що народжувався в сірому, студеному тумані, Богданов першим рейсом відіслав на крейсер непотрібну більше техніку та групу експертів на чолі з Бруно. Другим рейсом вирушали четверо: Богданов, Томах, Гнат і лікар Лихолєтов, задоволений тим, що його допомога нікому не знадобилася.
      Жодне з «дзеркал» взяти з собою не вдалося: на ранок їх просто не стало.
      Модуль голубою стрілою полинув у синьо-фіолетові хмари. А потім рятувальникам здалося, що він на повній швидкості наштовхнувся на кам'яний мур: удар струсонув рубку, і людей огорнула пронизливо холодна пітьма…

      Те, що рятувальники побачили за стіною, не очікував побачити ніхто з них. Вони опинилися… на Землі!
      Перед очима лежало поле нескошеного жита, ліворуч понад полем тягнувся ліс, охоплений осінньою пожежею, праворуч — поле палало насправді, і пасма чорно-білого диму пливли над путівцем навздогін приземкуватим потворним машинам у камуфляжних плямах.
      Здалеку гримкотіло, зблискувало, іноді гучно бухкало, і Гнат здогадався, що там точиться бій.
      — За мною! — різким, зчужілим голосом наказав Богданов, і вони побігли нагинці, переметнулися через пагорок і залягли в негустому вербняку за поваленим деревом.
      За ріденькими сизими пасмами диму Гнат побачив, як із знайомої їм порожнечі виходу (квадрат-тамбур) виповзло щось чудернацьке. Це щось карикатурно скидалось на людину: голова — куб, руки — паралелепіпеди, ноги й тулуб — теж куби. Ця мара хитнула головою — двічі вліво й двічі вправо, ніби роздивляючись, затим здійнялася в небо і зникла з очей.
      — Хто це був? — спантеличено запитав лікар, підводячись і обтрушуючись.
      — А ви не здогадались? — усміхнувся Богданов. — Глядач, як і ми з вами. Дивуюся, що ми не зіткнулися з ним раніше.
      — З ним?
      — Не з ним, то з іншим. Глядачів, очевидно, багато, якщо наші здогади вірогідні. Чи не для того нас перенесли сюди, щоб ми згадали, якими люди були… І чим усе кінчається для тих, хто з вогнем і мечем зазіхає на волелюбний, будівничий дух людини-творця.
      З колодязя-тамбура вийшли на висоті тридцять кілометрів. Звідси планета скидалася на кольоровий стільник. Пролетіли над зеленим квадратом, потім над голубувато-фіолетовим, за ним починався зовсім сірий, голий і рівний, як стіл. Траплялися квадрати білі, й чорні, й червоні, а над жовтим Богданов навіть пригальмував модуль — у цьому квадраті теж точилася війна: видно було, як армади незвичайних на вигляд машин методично винищували одна одну.
      — Та-а-ак. Усе правильно, — поворушився за пультом Богданов.
      — Що значить правильно? — обурено хитнув головою лікар. — Як на мене, то все тут неправильно й навіть жахливо! Немов зумисне зібрано колекцію воєн!..
      — І ти такої думки? — запитав Станіслав у Гната.
      — Та як тобі сказати… Ти мені якось розповідав, що в двадцятому столітті була так звана «Червона книга», в яку записували всі види земних тварин і рослин на межі вимирання…
      — Була така книга, вона й нині є як цікавий документ споживацького ставлення до природи. Ну й що?
      — Мені здається, що вся ця планета — «Червона книга» гинучих цивілізацій нашої галактики. Так, саме цивілізацій. Адже ми (я маю на увазі людство) з великими труднощами вилікувались від страшної хвороби — капіталізму; війни — тільки видима сторона цієї недуги. Ось і… — Гнат зустрівся з уважним поглядом Богданова і затнувся.
      — Приймай вітання, Ромашин, — кивнув Гнатові Микита. — Я дійшов майже такого ж висновку, але ти краще все це сформулював. «Червона книга» галактики… Перелік цивілізацій, котрі потребують термінової охорони генофонду чи, іншими словами, цивілізацій, котрі перебувають на обліку в якійсь вищій інстанції галактики…
      Рятувальники ще не встигли визначитися в просторі, як раптова темінь упала на модуль, напливла в тіло й обірвала свідомість. Невидимий господар «Червоної книги» повернув їх назад, до людей. Він показав усе, що хотів показати.
      Керрі Йос ждав їх у відділі. Разом з ним у кабінеті були Норман Спенсер, Генрі Бассард, Морозов і Тектуманідзе, який ще на порозі кинувся їх обнімати.
      — Розповідайте, — коротко сказав Керрі Йос після привітання.
      — Хвилинку! — Богданов дістав касети з відеозаписом, зробленим на планеті-мозаїці, і вставив у проектор.
      — Справді цікаво! — мовив Керрі по закінченні демонстрування. — «Червона книга галактики»!.. І все це ви пов'язуєте з так званим Оком? Які у вас докази?
      — На жаль, ніяких, — відповів Богданов. — Є лише гіпотези… та інтуїція.
      — На інтуїції не побудуєш ні теорії, ні плану подальших робіт, — втрутився Бассард.
      — І все ж збігів надто багато, і всі вони дуже промовисті. Ще одне свідчення того, що космічна експансія людства комусь не до душі. Точніше, не комусь, а саме Оку.
      — Гаразд, нехай буде по-вашому, нас притримують. Але дозвольте запитати — чому? З якої речі? — Бассард тицьнув перед собою пальцем у повітря. — І чому саме тепер, коли ми покінчили на Землі з антагонізмом у планетарному масштабі, коли соціальна гілка еволюції досягла, зрештою, своєї вершини?
      — Тому що ми, на жаль (і я вже про це казав не раз), продовжуємо експорт байдужості, — мовив Томах. — Тільки якщо раніше, сторіччя тому, все це було локально, в межах Землі, то тепер зачепили й космос…
      — Поясніть докладніше, — попросив Спенсер, який досі мовчав.
      — Будь ласка. Чи давно ми погодилися з тим, що космос — не звалище відходів нашої технології?
      Бассард спохмурнів.
      — Сказано сильно. Ми давно використовуємо безвідходну технологію. .
      — Помиляєтесь! У Сонячній системі — так, використовуємо, бо це наш дім. Але безвідходна технологія із замкнутими циклами водо-, повітря– та енергопостачання дуже дорога, і ми застосовуємо її далеко не на всіх планетах обжитої зони космосу. Приклади? Шемалі, Історія, гамма Суїнберна…
      — Але ж це… — спохопився Морозов. — Прошу вибачення, що перебив…
      — Ви зрозуміли правильно. Саме на тих планетах, де не все гаразд з чистотою досліджень, і з'явилось Око. А порушення екоетики? Адже випадок з експедицією Момми непоодинокий! Давайте подивимося на себе збоку. Якими нас бачить Око? Що ми встигли зробити великого за двісті років з часу виходу в космос? Як на мене, найбільше — це те, що подекуди виправили свої помилки! Чи ні? Я читав твори письменників-футурологів минулого. В одному з них писалося, що всесвіт починає боротися з людством, щоб зберегти себе, щоб залишитися таким, яким він є. Щось надпесимістичие! Мати народжує дитя в надії, що воно, підрісши, буде піклуватися про неї, любити, цінувати. Ми, людство, — дитя всесвіту, дитя природи. Чому ж ми нерідко забуваємо про неї? Забуваємо настільки, що пробуджується, за висловом Гната Ромашина, «глобальна совість всесвіту», голос якої ми й чуємо не завжди. Тож давайте частіше згадувати уроки історії, краще прогнозувати наслідки своїх дій, щоб надії і сподівання Матері збулися. Інакше!.. Людина-руйнівник — як це звучить? А мабуть, саме такими постаємо ми в очах Ока!
      — Вибирав би слова, — з кислою міною промовив Бассард. — 3 експедицією Момми треба ще розібратися, а то ми полюбляємо чіпляти ярлики. Порушив інструкцію — хижак! Посилив вимогливість — егоїст!
      Богданов і Йос перезирнулися.
      — У Станіславових словах, звичайно, чимало патетики, — сказав Морозов, підморгнувши Томаху, — але багато в чому його міркування справедливі. Отже, Бассард, на вашу думку, не має приводу для тривоги?
      — Приводу нема, і він водночас є, — подумавши, сказав Керрі Йос. — Поза сумнівом, людству зовні ніщо не загрожує. Тому приводу для тривоги такого масштабу немає. Око в делікатній формі попередило нас про згубність перенесення минулого досвіду насильства над природою, згубність експорту байдужості, кажучи словами Томаха. Тут привід для тривоги вже є. Він — у нас самих, у нашому ставленні до всього, чого торкається людська рука…

      Керрі Йос вислухав диспетчера і глянув на годинник.
      — За десять хвилин з'єднайте, я закінчу інструктаж.
      — Земплан? — запитав Богданов.
      — Земплан. А ти звідки знаєш?
      — Вони дзвонили, коли тебе не було. Наш відділ за січень — лютий перевищив якісь там норми витрат матеріальних ресурсів.
      — Якісь… Треба було з'єднати їх з плановим бюро і повідомити Морозова. А втім, тепер я це зроблю сам. Продовжимо. Відділ зобов'язали, вибачте за каламбур, забезпечити безпеку експерименту «Галактичне просвічування». У зв'язку з цим я перерозподілив обов'язки. Богданов і надалі вестиме роботу над «дзеркалами», в його розпорядженні залишається група Микульського. Томах з цієї хвилини займається тільки експериментом, йому на підмогу виділено групу Ромашина. Поточна робота переходить до Кротова. Запитання є?
      — Хто відповідає за проведення експерименту?
      — Інститут ТФ-зв'язку та Академія астрофізики. Якщо запитань більше немає, ви вільні. За винятком Томаха.
      Коли керівники груп вийшли з кабінету, Керрі Йос сказав:
      — Забув тебе попередити, Станіславе. Перевір розрахунки по експерименту. Експерти перевірять його зі свого боку, але…
      — Вчені стверджують, що під час експерименту нічого небезпечного не повинно бути. У всякому разі, місце його проведення — далеко за межами обжитої зони Системи.
      — У Дикушина щодо цього точка зору інша. Нептун, як і Сатурн, — не краще місце для експерименту такого масштабу. В тебе є ТФ-спеціалісти, той же Ромашин… Одне слово, ти мене зрозумів…
      Томах кивнув.
      — Перестрахуватися таки справді не завадить.
      Два дні Гнат витратив на перевірку параметрів ТФ-вибуху в майбутньому експерименті «Галактичне просвічування». Підтвердилися всі висновки про те, що вибух на Тритоні, супутнику Нептуна, де вирішили проводити експеримент, ніяк не відіб'ється на поселеннях людства в Сонячній системі. В перерахунку на еквівалент старовинної ядерної зброї він рівнозначний вибуху двохсот мільярдів атомних бомб, але оскільки його задумали здійснити під поверхнею Тритона на глибині тридцять кілометрів, то жодних видимих руйнувань рельєфу планети не повинно бути: вся енергія вибуху мала передатися ТФ-випромінюванню, яке вільно пронизує вміст планет і зірок.
      Доповівши про наслідки аналізу, Гнат вирушив на Меркурій, а звідти — на Плутон і Тритон: на всіх трьох планетах споруджувалися антени нового типу — кілометрові металеві голки, розраховані за його формулою. Інші три таких антени зводились у відкритому просторі: одна в поясі астероїдів, дві — над полюсами екліптики Сонячної системи. За кілька днів він повернувся в управління і доповів про хід будівництва Керрі Йосу й Томаху, а заразом передав і всі побажання будівельників.
      Аларіка все ще жила на Місяці, в центрі підготовки експедиції Реброва. До старту, призначеного на двадцяте травня, лишалося всього десять днів, і вона працювала майже цілодобово. Гнат досадував, мучився, що ніяк не вдавалося зустрітися з нею. До того ж передчуття якоїсь біди не полишало його ні вдень ні вночі, тому був настільки неуважний до роботи, що здивував навіть Томаха.
      Дванадцятого травня Гнат прибув на Австралійський полігон УАРС разом зі Станіславом і Керрі Йосом.
      Місце для проведення малого ТФ-вибуху, чи, як його називали фізики, «експерименту пробудження», вибрали на околиці полігона. Монтували установку не під землею, як на Тритоні, а на поверхні. Вигляд вона мала солідний: стометрової висоти рупор, що розширився в небі, ажурна в'язь конструкцій.
      Представників відділу безпеки зустрічав Кирило Травицький, непоспішливий і, як завжди, ніби чимось засмучений. У Гната в душі заворушилося почуття провини, але Травицький, мудрий Травицький, котрий знав його, як рідного сина, не дав йому заглибитися в хащі самоаналізу. Привітавшись з усіма, затримав Гнатову долоню в своїй і сказав:
      — Ти, звичайно, хочеш попрацювати на матеріалі?
      — Хоче, хоче, — мовив Томах і з удаваною безтурботністю махнув рукою. — Мені він добряче надокучив, забирайте його до себе.
      — Спихаєте? — теж напівжартома сказав Травицький, дорікаючи невідомо кому, і задумався. — Угловський працює на каскаді автоматики ініціатора, візьми на себе контроль управління, якщо… не втратив навичок.
      Ще один маленький докір. Ромашину-інженеру. Але Ромашин-рятувальник сприйняв його як належне. Кирило Травицький мав підстави бути невдоволеним його вибором, хоч і висловлював свої почуття дуже коректно.
      Керрі Йос і Томах залишилися з керівником експерименту, а Гнат, перш ніж рушити на свою ділянку, для ознайомлення обійшов будівництво навколо. Він був в універсальному робочому костюмі — голубувато-сірій куртці й таких самих штанях з автоматичним регулюванням температури — тож перевдягтися не довелося.
      Конструктори, з якими він пропрацював пліч-о-пліч шість років, прийняли його без зайвих розпитувань, і, втішений таким їхнім ставленням, Гнат з головою поринув у роботу.
 
 
      Старт першої міжгалактичної експедиції, в складі якої було два космольоти, передавали по загальному інформбаченню у всі куточки Сонячної системи. Обидва кораблі (на борту першого з них — флагмана — перебував Май Ребров), на відміну від крейсерів УАРС, не призначалися для посадки на планети і своєю формою навіть віддалено не нагадували стрімкі обводи перших ракетних кораблів.
      Аларіка і Гнат спостерігали цей старт з оглядового майданчика монітора, що плавав над Місяцем на висоті дві тисячі кілометрів.
      — От і полетів Май, — сумно мовила Аларіка, коли кораблі розтанули в глибинах космосу.
      — Вони повернуться. — Гнат обняв Аларіку за плечі, повернув до себе й обережно витер дві мокрі доріжки на щоках. — Повернуться через десять років. Експедиція захищена від усіх небезпек…
      — Я знаю. — Аларіка мерзлякувато зіщулилась і притиснулася щокою до його долоні.
 
 
      — Нічого ми там не знайшли. Рилися, як кроти, обшукали всю тридцятикіломет-рову шахту — і жодних слідів. А чому ти так певен, що вони мають бути? — запитав Томах.
      — А тому! Слід з'явився на установці в Австралії. Вона ж різниться від установки на Тритоні хіба що потужністю вибуху. Око не могло не застерегти нас про небезпеку експерименту на Тритоні, якщо поставило свій знак на Землі, — сказав Богданов.
      Томах подумав.
      — Логічно. І що ж тепер? Обстежити весь Тритон? Око, коли б воно перебувало в Системі, від оцих наших шукань, напевне, вже луснуло б зі сміху. Ти все ще грішиш на Керрі?
      — А ти ні?
      — Прирівняв! У мене ще отаке в голові… Все здається, що ми помиляємося в оцінці ситуації. Якби Око хотіло контактувати з нами, воно давно б це зробило. Очевидно, ми в якийсь момент щось десь там зачепили в зоні його впливу чи повелися не так, з його точки зору, от воно нас попередило і зникло. А Керрі сюди тулимо, як горбатого до стіни…
      — Та що ти кажеш?
      — Те, що чуєш.
      — Тоді Око не лишило б сліду на установці в Австралії. Ні, воно тут, у Системі, його щось тривожить, непокоїть.
      — Може, експеримент? Розрахунки вибуху перевірено, й перевірено не один раз. Сектор безпеки ВКР теж засідав двічі і не знайшов причин, через які можна було б експеримент заборонити.
      — Знаю. Але мене це не заспокоїло.
      — Мене теж, — зітхнув Томах. Вони невесело глянули один на одного.
      — І все ж, — сказав Станіслав, — зізнайся відверто, чому ти такий певний, що саме Керрі — Око? Я довго сушив собі голову, намагаючись підвести базу під твою впевненість, одначе…
      — А ти добре знаєш Керрі? — кинув йому зустрічне запитання Богданов.
      — Та ніби ж.
      — Він здатен дивуватися? Томах з цікавістю глянув у вічі Микиті.
      — В якому розумінні?..
      — У прямому. Ти пам'ятаєш такий випадок, щоб Керрі здивувався?
      — Не думав про це.
      — Так от, поява «дзеркал», зникнення вантажів і всі події, пов'язані з Оком, його не здивували.
      — І тільки на цій підставі ти вважаєш?..
      — Не тільки. А той факт, що на установці на Тритоні не виявлено сліду, лише підтверджує моє припущення. Свого загадкового знака він міг не залишити з двох причин: або боявся виявити себе, або тому, що великий вибух не загрожує небезпекою.
      — То яка ж тоді його мета?
      — Його мета — змусити сектор безпеки діяти ефективніше, пильніше «оглядатися вперед» на наслідки діяльності людства в космосі, думати не лише про людську цивілізацію, а й про середовище її існування.
      На Станіславове обличчя набігла тінь.
      — Але якщо справа стоїть так, ти ризикуєш зникнути, як і твій брат. Своєю поінформованістю ти стаєш небезпечним для Ока. І воно не зупиниться на попередженні, а просто ліквідує тебе як свідка.
      Микита усміхнувся.
      — Навряд чи це трапиться, однак я буду обережним. До того ж якщо Око розумне, а воно розумне, це поза всяким сумнівом, то, досягнувши мети, не стане розшифровуватися до кінця.
      — Ти в цьому переконаний?
      — Цілком.
 
 
      Гнат по відео перевірив пости, розставлені навколо ТФ-установки в радіусі двадцяти кілометрів, доповів Томаху про готовність усіх підконтрольних служб і залишився стояти на відкритій галереї, що з'єднувала броньовані конуси спостережних пунктів.
      Звідси до розтруба ТФ-установки, налаштованої здійснити вибух, було близько двадцяти кілометрів по прямій. Довкіл неї ледве не суцільною стіною розташувалися поглиначі ударної хвилі, захисні башти та інші машини, начинені автоматикою і молектронікою, готові втрутитися в хід подій при перших же ознаках небезпеки для людей за межами зони.
      Накрапав дрібний холодний дощик. Гнат розчаровано похитав головою і глянув на годинник: до пуску лишалося всього двадцять хвилин. Він повільно рушив до люка спостережного пункту.
      У круглому залі з похилими стінами, в які були вмонтовані віоми та екрани оптичних посилювачів, стояла тиша. Біля центрального розподільчого пульта юрмилися наукові керівники експерименту. Були тут і Кирило Травицький, Керрі Йос, Владибор Дикушин, Генрі Бассард…
      — Пости готові, — доповів Гнат Йосу. — Дезактиватори на вихідних позиціях, групи тривоги у всеозброєнні.
      — Добре, — озвався начальник відділу, ховаючи усмішку: Томах щойно доповів йому про це, причому тими ж словами.
      Гнат підійшов до Травицького.
      — А, це ти, — сказав той замість привітання. — Поки що побудь тут, я зараз прийду… Справа до тебе є.
      Начальник конструкторського бюро кудись зник, і Гнатові не лишалось нічого іншого, як гадати, що це за діло.
      Увімкнули відеосистеми, і досі сліпі вікна далекобачення прозріли, показуючи ТФ-установку з усіх боків і згори, звідки на неї націлилися завислі над пустелею відеозонди.
      — Одного не збагну, — сказав Дикушин, приплющивши очі. — Чому установки тут і на Тритоні неоднотипні? Там — під шаром материнської кори, тут — на поверхні землі…
      — Тому, що експерименти мають різну мету, — жваво пояснив котрийсь із учених. — Експеримент на Тритоні глобальний, завдяки йому ми висвітимо всю галактику, а те, що вибуховий пристрій встановлено на тридцятикілометровій глибині, так це, щоб ліквідувати вплив будь-яких факторів і не забруднювати Системи. Тут же, в Австралії, ТФ-вибух на п'ять порядків слабший, тому висвітити всю зоряну систему Чумацького Шляху він не зможе, і ми вирішили енергію вибуху сфокусувати у вузький промінь. Така спрямована ТФ-хвиля прониже галактику по радіусу через активне ядро, а ми спробуємо вловити відлуння за допомогою вже готових антен.
      — Увага! — пролунав голос координатора у залі. — Три хвилини до завершення ініціації! Даю відлік.
      З динаміків почулися клацання метронома і голос автомата, що рахував секунди у зворотному порядку. На баштах силового захисту спалахнули яскраво-червоні сигнальні вогні, завили сирени, попереджаючи людей про необхідність негайно спуститись у сховище.
      Гнат спершу з тривогою, потім з острахом подумав про Травицького: де він?
      Вибравшись із натовпу збуджених спеціалістів, він непомітно увімкнув відео й стиха наказав своєму заступникові:
      — Кельвін, перевір негайно, чи ніхто не появлявся в зоні без сигналу? І попередь пости. Чуєш, негайно!..
      Поруч з Гнатом виріс Томах. ;
      — Що трапилось?
      — Травицький…
      Пискнув сигнал відео.
      — У зоні швидколіт! — доповів стривожений Кельвін. — Тримає курс на лінію перехоплювання! Ніхто не думав, що він…
      — Ех, ви! — скрипнув зубами Гнат і вигукнув на весь зал: — Зупиніть пуск!
      — Негайно зупиніть пуск! — відлунням зринув скрик Томаха.
      Проте було вже пізно. Автомат дораховував секунди, реакція ініціації ТФ-розпаду досягла критичного рівня, і почалася ланцюгова реакція, яку вже не можна було зупинити нічим.
      За двадцять кілометрів від спостережних пунктів над похмурою мокрою пустелею спалахнув смарагдовий вогонь, клином увіткнувся в низьке небо. Задвигтіла земля. Гігантський смерч зірвав тисячотонні шари піску, з несамовитою силою погнав у повітрі, розкидаючи на всі боки. Раптово потемніло. Та ось наелектризовану піщану хмару пронизала блискавка, і за мить вона вдарилася в невидиму силову стіну, закрутилася дзиґами смерчів, здибилася на десятки кілометрів угору і знову з гулом наштовхнулася на захисний бар'єр. Повітряні потоки, видуті вибуховою хвилею, здерли з барханів кірку такира і накрили спостережні конуси жовто-коричневою пеленою…
      Гнат і ще кілька рятувальників з його групи, незважаючи на застережливі вигуки, вискочили із залу, але пробитися крізь піщану імлу не змогли. Лише за півгодини, коли буревій влігся, вони дісталися до машин у капонірі й вилетіли на пошуки невідомого швидкольота.
      Травицький лежав під розбитим «скудом» за три кілометри від захисних пристроїв. Цілими в нього були тільки руки, що прикипіли до руків'я аварійного викиду.
      Гнат з товаришами витягнув його обм'якле, обважніле тіло з-під уламків і став осторонь, неуважно дивлячись на не потрібну вже метушню лікарів «швидкої допомоги». Разом з медиками прибув сюди й Томах. Він теж трохи постояв мовчки, потім доторкнувся до Гнатового плеча.
      — Ходімо. Ніхто не винен у тому, що сталося. Передбачити таке ми не могли. Ходімо, йому вже нічим не зарадиш.
      Гнат не поворухнувся. Станіслав позітхав, потоптався поруч і відійшов.
      — Прошу вибачення, — по хвилі мовив до Ромашина старший з лікарів. — Ми прибули занадто пізно… п'ятдесят сім хвилин… численні крововиливи… Ось візьміть. — Він подав Гнатові якийсь невеличкий плаский предмет. — Це знайшли в нього…
      Гнат машинально поклав предмет до кишені й побрів у пустелю — навмання, не розбираючи дороги.
      — Навіщо Кирила сюди занесло? — пробурмотів Томах, відчувши поруч дихання Керрі Йоса.
      — Квапився, — похмуро сказав той, дивлячись на мертвого Травицького. — Значить, розраховував устигнути.
      — Куди встигнути? Всім обладнанням можна було керувати із спостережного пункту.
      — Не всім. На його прохання монтажники встановили в ланцюзі захисту переносну камеру таймфага.
      Вони зустрілися очима.
      Станіслав зачекав, поки лікарі заберуть тіло Кирила, і сів на крило швидкольота — ждав Гната.
      Перестало мжичити, і в просвіток між хмарами прозирнуло насторожене сонце.

      Кирило Травицький загинув, так і не встигнувши сповістити, що він хотів довести своїм експериментом. Майже усі в управлінні вважали, що він загинув безглуздо, і тільки Богданов, Томах і Гнат були іншої думки, хоч і не мали доказів. Єдиний відомий факт: за завданням Травицького фахівці змонтували пересувну ТФ-камеру, але для чого вона знадобилася, не знав ніхто.
      — Ясно як божий день: він хотів під час експерименту бути в ТФ-камері, — сказав після триденного розгляду нещасного випадку Томах на короткій нараді в керівника УАРС. — У камері була апаратура синхронізації пуску.
      — Але як це перевірити? — буркнув Спенсер. — Так чи інакше, а конкретний винуватець загибелі Травицького — ваш відділ.
      — Ми не знімаємо з себе провини, — блимнув почервонілими очима Керрі Йос. — Та, на жаль, Кирило не залишив жодних записів, які б відкрили нам його наміри, і що він мав перевірити — невідомо.
      — А я думаю — чи випадковість це? — мовив Богданов, косуючи на Томаха. — Що, як знову втрутилось Око?
      Він, мабуть, згадав зникнення брата.
      — Око не може бути байдужим, — похитав головою Керрі Йос. — У цьому випадку воно діяло б рішучіше. Зникнення Василя Богданова, звісна річ, якось пов'язане з появою Ока, але в цій події багато загадкового й випадкового. Те ж саме можна сказати й про загибель Травицького. Між іншим, не завадило б перевірити характеристики змонтованої за його вказівкою ТФ-камери.
      — А що це нам дасть?
      — Не знаю. — Керрі потер пучкою шрамик на лобі. — Може, й нічого. Очі часом бувають сліпі, треба шукати серцем…
      «Може, й нічого… — подумав за ним і Гнат. — І все-таки, що хотів перевірити Кирило? Нову конструкцію камери? Ціною життя? Безглуздя!.. Він або погано розрахував час на шляху до камери, або його просто затримали, от і не встиг долетіти. Але мета, мета?
      Експеримент в Австралії пройшов би вдало… якби не смерть Травицького. ТФ-промінь пронизав галактику і вихопився за її межі, антени спіймали відбитий сигнал від згустків матерії, що трапилися на шляху променя, і вчені засіли за нові розрахунки, з нетерпінням очікуючи великого вибуху на Тритоні.
      Частота таймфага… нестандартна частота… Кирило не залишив записів щодо цього… не залишив…»
      Гнат раптом згадав, як на місці загибелі Травицького один з лікарів сунув йому в руку якийсь плоский предмет — коробочку. Де ця коробочка? Може, в кишені? З досадою поморщився: костюм інший. Той, старий, місячної давності, вже, здається, в утилізаторі. Але не міг же він не перевірити кишені, перш ніж кинути костюм туди…
      Вдома він понишпорив у шафі і намацав у кишені куртки жовту коробочку. Там щось торохтіло. Відкривши, побачив кристал домашнього відео. Гарячково налаштував відеопроектор і вставив молочно-білий циліндр в отвір копіра. На відеопласті з'явилося зображення кімнати, в якій біля пульта обчислювача сидів живий Травицький.
      — Кириле! — глухо мовив Гнат. — А всі гадали, що ти не лишив записів… «Отже, проблема не розв'язується трансгресивно, — сказав Травицький, дивлячись кудись поперед себе. — Можливо, вона взагалі не розв'язується з позиції нашої фізики. Ти розберися, Гнате, ти зможеш…»
      Гнат скам'янів. Травицький, мертвий Травицький, звертався до нього, живого. Ніби знав, що Гнат перший почує його.
      «Тепер далі. — Кирило змінив позу, поклав руку на пульт. — Експеримент необхідний, це безперечно, але я боюся, що мала потужність вибуху дасть якісно інші характеристики ТФ-поля. По-перше, бідність спектра і, можливо, навіть відсутність гармонік, на яких працюють таймфаги дальнього зв'язку. По-друге, варто ще раз наголосити, що ТФ-поле не має нічого спільного з матеріальним силовим полем, це властивість простору, пов'язана з його топологією. І по-третє… — Травицький звів очі, і в Гната до болю стиснулося серце. — По-третє, як знати — чи не скористається ще хто-небудь у галактиці частотами таймфагової мережі, які стануться під час великого вибуху. Адже ми збираємося — не багато й не мало — струсонути всю ТФ-метрику простору…»
      Зображення затяглося кольоровим туманом, запис скінчився.
      Кілька хвилин Гнат сидів непорушно, потім вийняв кристал відеозапису, одягнувся і вийшов з дому.
      До Інституту ТФ-зв'язку він потрапив через годину, коли вже повечоріло. У знайомій лабораторії горіло світло, а на колишньому Гнатовому місці працював незнайомий опасистий чоловік у блакитному костюмі, що кидав виклик м'якому кольоровому комфорту кімнати.
      Привітавшись і трохи повагавшись, Ромашин сів за пульт свого комбайна.
      Спочатку Гнат пройшовся по етапах обчислення ТФ-вибуху, що забрало півтори години часу й силу-силенну енергії. Довелося вдатися до тонізуючих препаратів, хоч їх вживання під час роботи і заборонялося інструкцією. Результат обчислення нічим не різнився від попередніх висновків, та, власне, іншого Гнат і не чекав.
      «Проблема не розв'язується трансгресивно», — повторив він подумки слова Травицького. — Може, я проходжу повз вирішення, не помічаючи його? Всі характеристики вибуху розраховані з точністю до сорокового знака, частоти полів визначені, з Тритоном нічого не станеться, хіба що пробіжить п'ятибальна хвиля «тритонотрусу»… Що ж іще?
      Спектр частот, — згадав він. — Кирило натякав про спектр частот, на яких працюють наші стаціонарні таймфаги… «Струс усієї ТФ-метрики…» Що він хотів цим сказати? Що хотів перевірити, здійснюючи експеримент в Австралії? Кирило летів до камери таймфага, щоб дізнатись, як впливає ударна ТФ-хвиля на стан каналів під час ТФ-передачі на частоті вибуху! Він вирішив випробувати дію хвилі на собі й… не встиг! Навіщо він летів? Хіба не можна було встановити в камері регістратори?!
      Двічі під час роботи спрацьовував автомат психонавантаження, і двічі Гнат вимикав його, поки не заблокував намертво.
      О другій годині ночі він тремтливими руками зняв контактор і зморено відкинувся на спинку крісла. Точно так сидів у цьому ж кріслі місяць тому Кирило Травицький, але Гнат того не знав. Минуло півгодини, перш ніж крізь стихаюче гудіння крові до мозку пробилися сторонні звуки. Гнат прислухався і збагнув, що то сигнал вхідного автомата. Хтось просив дозволу ввійти.
      Гнат через силу підвівся й відчинив двері. Перед ним стояла Аларіка.
      — Ти тут? О господи! — притиснулася до нього і міцно обняла за шию.
      — Як ти мене знайшла?
      — Думала, з тобою щось сталося… раптом заболіло серце… Цілий місяць ти не дзвонив, і я зрозуміла — тобі потрібна допомога, але просити її ти не…
      — Не зміг би, — мовив Гнат і поцілував її в щоку. — В мене горе, Ріко, загинув Травицький…
      — Я знаю… Але ж ти не винен.
      — Може, й не винен. А все-таки… Він наштовхнув мене на одну думку!..
      І цієї миті у Гната в мозку зринуло тривожне: «Тритон! Експеримент небезпечний! Мерщій в управління!..»
      Він ступив крок, але ноги були як ватяні. Гнат заточився, мало не впав. Перелякана Аларіка допомогла йому добратися до крісла, і він одразу потягся рукою до пульта зв'язку.
      Кілька хвилин пішло на марні розшуки Керрі Йоса, потім Гнат згадав, що найлегше ж подзвонити диспетчеру відділу, і викликав чергового. Керрі Йос і Станіслав Томах мали тепер бути на Тритоні, і додзвонитися до них можна було тільки через спецканал рятувальної служби.
      Спалахнув віом і перетворив лабораторію на диспетчерський пункт.
      — Слухаю вас, — підвела голову статечна жінка-диспетчер з великими уважними очима.
      Гнат назвав себе, коротко виклав своє прохання, і жінка зв'язалася з Тритоном.
      — На Тритоні нікого з керівників експерименту «Галактичне просвічування» немає, — сказала вона, вислухавши відповіді абонентів. — Усі зараз на борту крейсера «Великий». А Керрі Йос годину тому вилетів на Землю…
      — Я-а-ак на Землю? — збентежено вигукнув Гнат. — Навіщо?.. Постривайте, — благав Гнат. — Тоді викличте Станіслава Томаха або Микиту Богданова, вони на крейсері…
      Однак ні Томаха, ні Богданова на «Великому» теж не було.
      — Може, вас з'єднати з керівником експерименту? — перейнялася тривогою Ро-машина диспетчер.
      Гнат глянув на годинник: до початку експерименту лишалося понад дві години.
      — Спробуйте, будь ласка, — хрипко мовив він і відкашлявся. — Хоча… ні, дякую, краще з'єднайте з ким-небудь із відповідальних за безпеку від управління.
      Віом змигнув і зображення в ньому змінилося: замість круглого приміщення диспетчерського пункту перед Гнатом відкрився трикутний командний зал крейсера «Великий». Біля центрального пульта координатора команд стояла група людей, серед яких Ромашин упізнав Дикушина і всюдисущого Генрі Бассарда у формі офіціала УАРС. Певне, він тут і був офіційним представником управління.
      Бассард у відповідь на виклик з подивом глянув на диспетчера центру і підступив ближче до відеокамери.
      — У вас до мене справа? — запитав він з притиском на останньому слові.
      — До всіх, — хрипко проказав Гнат. — І до вас теж. Річ у тім, що я зробив нові обчислення ТФ-вибуху, врахувавши деякі сумніви… точніше, рекомендації Кирила Травицького. Експеримент проводити не можна, він небезпечний, і небезпечний насамперед не нам, а…
      — Про що ви?! — перебив Гната Бассард. — Розрахунки вибуху зроблені давно, їх перевіряли спеціалісти, і ваші нові обчислення на основі «деяких сумнівів»… Погодьтеся, що говорити тепер, небезпечний чи ні запланований вибух. Та й самі ви визнаєте, що він загрожує не нам. А кому?
      — Іншим… Іншим розумним істотам.
      — Іншим? А хіба є докази, що інші існують? — запитав Бассард знущальним тоном.
      — Не блазнюйте! Ми були на «Червоній книзі»…
      — З цією вашою «Червоною книгою» ще треба розібратись. Я казав і не побоюся сказати знову, що то — міраж, фата моргана, чуєте? До речі, а яке нам діло до інших розумних істот? Експеримент не загрожує навіть Тритону, а ви оплакуєте всю галактику!
      — В попередніх обчисленнях вибуху не враховано фазових переходів…
      — Даруйте, мене ждуть. І повірте, ми зробили все необхідне для безпеки Системи. — Бассард повернувся до Гната спиною і через плече кинув: — Вас, здається, теж ждуть?
      Кров ударила Гнатові в голову, стислися кулаки, але зусиллям волі він стримав себе. Отямився від голосу диспетчера. Жінка дивилася на нього з віома і щось говорила.
      — Що? — не зрозумів її Гнат.
      — Зв'язок у ТФ-діапазоні припиняю, — повторила диспетчер. — Наказано перейти на світловий і радіо. Вибачте…
      Віом згас.
      Гнат безпорадно глянув на Аларіку, що стояла поруч. Аларіка ніжно, як це вміють робити тільки жінки, провела рукою по його щоці.
      З пульта пролунав тритональний сигнал загальної уваги. Гнат машинально ввімкнув віом.
      — Передаємо оголошення, — сказав диктор Центрального інформбачення. — У зв'язку з проведенням експерименту на супутнику Нептуна Тритоні пасажирські лінії таймфагів не працюватимуть з четвертої до шостої години за середньосонячним часом. Повторюю…
      Гнат кинув погляд на відеобраслет: йшла четверта година ночі. «Це ж тепер я навіть зі Спенсером не встигну зв'язатися. — Ромашина знову огорнув неспокій. — Особливо якщо він не на Землі…»
      — Що ж робити? — запитав Гнат уголос.
      — Треба летіти в управління, — рішуче мовила Аларіка, збагнувши всю складність ситуації. — Звідти ти зможеш потрапити на Тритон за розпорядженням Спенсера.
      — На Тритон — так, але не на крейсер «Великий», а саме звідти керують експериментом. Може, додзвонимося…
      — Ти ж чув, ТФ-зв'язок відключено, а радіозв'язок неоперативний. Ми ще встигнемо добратися до найближчої стоянки швидкольотів. Дорогою щось придумаємо…
 
 
      Швидколіт злинув у нічне небо. Гнат відключив обмежувач швидкості, й апарат зразу подолав звуковий бар'єр, не дозволений для машин цього класу.
      У відділенні загальнотранспортної інспекції диспетчер почув сигнал контрольного супутника, схопився за голову й оголосив тривогу в повітряному коридорі, де з'явився порушник.
      Усе б скінчилося щасливо, якби Гнат не змінив горизонт — за звичкою рятувальника обрав найкоротший шлях до північного таймфага міста. Саме в цю хвилину після профілактичних робіт запустили один з орбітальних ліфтів. Ромашин не помітив у повітрі попереджувальних знаків, а коли попереду виріс світловий стовп, було вже пізно…
      Патрульний автомат інспекції, який ішов на перехоплення порушника, встиг застосувати червону завісу, але на такій відстані компенсуюче силове поле лише трохи послабило силу удару. Швидколіт врізався в захисне поле ліфта («Треба було йти на автоматі!» — майнула думка), тріснув і розлетівся прозорими бризками ковпак кабіни, скрикнула Аларіка, і на Гната впала ніч…
      Опритомнів від болю і, ще не розплющивши очей, згадав катастрофу й крик Аларіки. Сперся на лікті, роздивився. Він лежав на схилі пагорба, а за кілька кроків, напівнакрита зім'ятим сидінням, під нерівною стіною кущів скорчилась Аларіка. Поодаль горів швидколіт, і на мокру від недавнього дощу траву, на бліде нерухоме обличчя жінки лягали оранжеві відблиски полум'я.
      Гнат звівся на ноги, застогнавши від болю в спині, дошкутильгав до Аларіки і, відкинувши зім'яте сидіння, опустився на коліна.
      — Ріко! — підклав їй під голову свої долоні. — Що з тобою, Ріко? Ну, не мовчи!.. Хтось доторкнувся до його плеча, Гнат озирнувся і побачив… Керрі Йоса.
      — Ви?! Тут? А я шукаю вас… Аларіка — бачите?..
      — Бачу. — Керрі Йос присів навпочіпки біля жінки, намацуючи пульс у неї на зап'ясті, і запитав: — Навіщо ж ти шукав мене?
      — Експеримент на Тритоні… але ось Аларіка!..
      — З хвилини на хвилину прибуде «швидка». Допоможи…
      Удвох вони поклали Аларіку зручніше, вона застогнала, і Гнат ледве не закричав від радості: жива!
      — Ну, експеримент — і що? — знову спитав Керрі Йос.
      — Його треба негайно зупинити! Він небезпечний!
      — Ясніше, будь ласка, і коротше. — Керрі випростався, витер носовичком спітнілий лоб.
      — ТФ-вибух дасть гармоніки частот вищого порядку — аж до світлового бар'єра, — пересилюючи млість, сказав Гнат, потім благально зазирнув начальнику відділу безпеки в очі: — Де ж «швидка»? Я боюся за Аларіку!
      — Не хвилюйся. У неї шок, але, думаю, нічого страшного. Ти сказав усе?
      Гнат сів, винувато всміхнувся.
      — Вибачте… Я перевантажив мозок роботою, а тут ще це. Проґавив попереджувальну зону ліфта. Вибачте… Що я казав? А… Отже, вибух на Тритоні збурить ТФ-поле на всіх частотах, а це значить, що таймфаги, які працюють, можуть під час вибуху розлетітися вщент. Щоправда, потужність збурюючої хвилі на тих частотах, що їх використовують наші таймфаги, мала, серйозних наслідків не буде, однак…
      — Правильно, я передбачив це.
      — Це ще не все. Травицький подав думку: інші цивілізації в галактиці можуть використати в своїх ТФ-системах саме той діапазон, на який падає основна потужність вибуху.
      — Припущення — не факт.
      — Є і факти. Коли ми досліджували «дзеркала» на Шемалі, одне з них передало імпульс на тій самій частоті. Але головне — коли наш модуль після відвідання «Червоної книги» дослідили експерти, з'ясувалося, що він зазнав багатовекторного ТФ-резонансу якраз на небезпечних частотах! Чи можна після цього ризикувати? Адже вибух, хай йому чорт, рознесе ТФ-метрику на шматки, загинуть десятки тисяч розумних істот!.. — Гнат здригнувся від цієї думки. — Я багато передумав після експерименту в Австралії. Микита мав слушність: треба підрахувати не те, що нам, людям, дадуть зірки, а що в кінцевому підсумку принесемо зіркам ми.
      — Та-ак! — протягнув Керрі Йос, підносячи до очей браслет відео. — До вибуху близько години, але експеримент уже почався. Ти повідомив про свої висновки на Крейсер?
      — Намагався, проте… Там Бассард… Він не хотів мене зрозуміти.
      Керрі якусь мить розмірковував, затим повернув кільце відео. В мініатюрному об'ємі передачі з'явилося обличчя головного диспетчера центру.
      — Сигнал «Шторм» по всіх секторах УАРС! — наказав Керрі Йос. — Вимкнути і заблокувати не тільки пасажирські ТФ-лінії, а й лінії зв'язку та контролю, крім спецканалу! Системі СПАС на час експерименту відключити від прослуховування ТФ-діапазон, одразу після експерименту перейти на вищі регістри частот! Черговим патрулям перевірити ТФ-станції; вивести весь обслуговуючий персонал з апаратних на лініях, що з'єднують далекі зоряні системи! Диспетчер дивився на Йоса, розкривши рота.
      — Та ви що, Керрі? Відключивши ТФ-станції, ми мінімум на півроку перервемо сполучення в Системі! Щоб запустити канали, треба…
      — Я знаю. Тому й не блокую станції зоряних систем, а тільки внутрісистемні таймфаги. Записав? — знову звернувся він до диспетчера. — Виконуй!
      — Я зобов'язаний доповісти Спенсеру…
      — Доповідай, але якнайшвидше. Хвилин за десять я зв'яжуся з ним.
      Керрі Йос повернувся до Гната, який усе ще сидів на землі. Аларіка глибоко зітхнула, і обидва водночас глянули на неї.
      — Я побуду біля неї, — тихо мовив Керрі. — А ти бери мій швидколіт. Таймфагом ще встигнеш добратися до Австралійської бази. Там пересядеш на «Шукач»…
      — Навіщо? — звів на нього почервонілі очі Гнат. — Легше зв'язатися з крейсером, вам повірять більше, ніж мені.
      — Пізно. Таймер уже спрацював, і за годину реакція ТФ-ініціації досягне критичної межі. Зупинити експеримент можна, лише знищивши пускову автоматику чи… не знаю, як ще, про це ти подумаєш сам. І тільки ти одразу зможеш визначити, що треба робити на місці. Іншим потрібно ще пояснювати.
      Керрі дістав з кишені куртки золотий значок, на якому була зображена людина, що затуляє голову руками, і подав Гнату.
      — Це сертифікат офіціала УАРС за сигналом «Шторм». Візьми. Покажеш командирові «Шукача». Карт-бланш на спецрейс візьмеш у сейфі в рубці крейсера, шифр на зворотному боці значка. Треба встигнути на Тритон і зупинити вибух. Роби що хочеш, але встигни! І повернись! Це наказ!
      Гнат узяв значок, підвівся і скорчився від болю.
      — Що таке? — з тривогою запитав Керрі.
      — Спина… Нічого, мине…
      Гнат поцілував Аларіку і попрямував до швидкольота Йоса. Оглянувся, на мить зупинився. Його обличчя відбило душевну муку. Керрі заспокійливо кивнув:
      — Не хвилюйся за неї, синку. Все буде гаразд. Хай тобі щастить!
      Подумки він уже бачив, як стартує з полігона потужний зореліт, беручи курс на Тритон, як тисячі, десятки тисяч людей уклякли біля віомів зв'язку, на станціях СПАС, готові на перший поклик кинутися на допомогу.
      «Нелегко тобі доведеться, хлопче, — зітхнув він. — Але найважчий крок ти вже зробив — подумав про інших. Не про себе — про інших розумних істот! І, отже, подумав про майбутнє! А це дуже непросто — пам'ятати про інших, не знаючи, хто вони й де…»
      «А чи не час втрутитися?» — почувся раптом у свідомості негучний голос.
      «Ні, — подумки відповів Керрі. — Я й так уже втрутився. Він устигне…»
      «Хочеш сказати, що контроль більше не потрібен?»
      «Не контроль — спостереження. Вони зрозуміли натяк, я бачу. Але ще довго вони шукатимуть контакту з Оком. Доти, доки не пересвідчаться, що Око — це вони самі, тільки на десять тисяч років старші».
      «І все-таки зникати тобі рано. Довго ще людський слід буде для нас знаком особливої уваги, знаком біди, поки вони, наші предки й твої сучасники, не навчаться уважно дивитися собі під ноги…»
      «Вони навчаться. Хоч багато хто з них ще помиляється жорстоко й прикро». — Голос виплив із свідомості й загубився в шумах зоряного вітру.
      Керрі Йос, примружившись, дивився в нічне небо Землі. Але думав він про людей, про тих, хто живе й працює в просторі неспокою.
 
      Василь Головачов