Тут менi теж дали чималу паку паперу. Тепер я був так навантажений, що ледве мiг повернути голову. Треба було спускатися. Раптом я став, мов укопаний. Пiд професоровими дверима сидiв лев. Вiн пильно дивився на мене i не ворушився. Я блискавично вiдскочив назад i з переляку присiв. Чи це не привид морочить мене? I ще раз скоса глянув за поруччя. Справдi, там, втупивши в мене погляд, тихо сидiв лев, немов приготувався стрибнути. А може, вiн почув запах кiсток?
      Куди менi тiкати? Якщо я зроблю рiзкий рух, кинуся по сходах вниз, напевне, вiн теж кинеться за мною. Вислизнути у вiкно надвiр? Праворуч, поряд зi мною, було напiврозчинене вiкно. Обережно я вiдчинив його навстiж i поглянув униз. Там чекав на мене мiй загiн бiля вiзка. Я трохи висунувся i прошепотiв:
      -- Я не можу вийти -- лев не пускає!
      Але говорив я пошепки, i вони нiчого не зрозумiли. Тодi я сказав трохи голоснiше:
      -- Лев! Обережно!
      I обернувся. Та звiр сидiв собi й тiльки дивився на мене. Однокласники ще постояли якусь мить, показали менi язика i пiшли до iншого будинку.
      Я сiв на схiдець i закляк. А лев сидiв унизу i теж не ворушився. Так продовжувалося, мабуть, з годину. Бiльше я не мiг терпiти. Покликати на допомогу? Два стрибки -- i лев опиниться бiля мене. Я мiг утекти крiзь вiкно, але як спуститися на землю? Пiд вiкном рiс каштан. Невисокий, щоправда, пiд ним трава. Почекавши ще з пiвгодини, я вирiшив тiкати. Тихенько взяв увесь зiбраний папiр (треба ж його врятувати) i викинув у вiкно. Та якраз дмухнув вiтер i рознiс так тяжко зiбраний папiр, але одна пака впала просто пiд ноги якiйсь старiй жiнцi. Я хутко влiз у вiкно i озирнувся на лева. Той сидiв, витрiщивши на мене очi, немов набрав у рот води. 'Я обережно перелiз на товсту гiлку. Каштан був не дуже високий, гiлки -- товстi, i все йшло гаразд. Лише кульок iз кiстками та латуннi палички заважали менi. Я саме збирався пустити останню гiлку, як хтось ухопив мене за штани.
      -- Ага, -- загув чийсь бас, -- то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах i витоптує траву? I папiр це ти теж понакидав?
      Це був двiрник. Вiн дивився суворо i мiцно тримав мене дужою рукою.
      -- Та нi, -- пробелькотiв я. -- То не я.
      -- А що ж ти тут робиш? I чи не тебе впiймав я на цьому деревi?
      -- Нi, -- сказав я. -- Ви справдi впiймали мене на деревi. Але я не пустун, я тiкаю вiд лева. Я -- пiонер Альфонс Цiттербаке, збираю макулатуру.
      -- Отакої! Де ж узятися левовi на каштанi? -- здивувався двiрник. Вiн усе ще мiцно тримав мене за штани.
      -- Та не на каштанi! Вiн сидить пiд професоровими дверима, отож менi довелося тiкати у вiкно, -- пояснив я.
      Двiрник змiряв мене суворим поглядом.
      -- Ходiмо нагору! -- наказав вiн.
      -- Нi, нi! -- зарепетував я. -- Не хочу, щоб мене зжер лев!
      Тим часом навколо нас зiбрався гурт людей. Вони перешiптувалися :
      -- Побачив лева i вискочив у вiкно!
      Хто засмiявся, хто спохмурнiв.
      -- А де ж той лев? -- поцiкавився один чоловiк.
      -- Сидить отам на площадцi, -- вiдповiв я.
      Тут нагодилися нашi пiонери, i Петер проштовхався до мене.
      -- Ти щось накоїв, Цiттербаке? -- запитав вiн. -- Знову прикрощi?
      I я розлютився.
      -- А як менi збирати макулатуру, коли на сходах сидить лев i не пускає? Нiколи не щастить менi!
      Довелося-таки менi повести нагору двiрника та ще одного чоловiка, щоб показати їм лева. Двiрник узяв iз собою лопату, а той чоловiк -дрючка. Я здогадався взяти з собою кульок iз кiстками. Кину їх левовi, вiдверну його увагу, а сам утечу.
      Раптом у дверях будинку з'явився професор. Двiрник -- до нього.
      -- Пане професоре, -- сказав вiн. -- Цей хлопець запевняє, що пiд вашими дверима сидить лев.
      Професор заперечливо похитав головою:
      -- То не лев, а гiєна.
      Всi навколо захвилювались, а я голосно сказав:
      -- Бачите, я сказав правду.
      Петер прошепотiв менi на вухо:
      -- Ти сказав неправду. Гiєна не лев. Не лови гав на уроках бiологiї...
      А чоловiк iз дрючком сказав професоровi:
      -- Чому ж ви пускаєте гiєну на сходи? Ось хлопцевi довелося лiзти у вiкно.
      Професор нiчого не зрозумiв:
      -- У вiкно? Пускаю гiєну?
      I раптом професор страшенно зареготав. Вiн аж трусився вiд смiху. Тодi скинув окуляри i протер їх, бо на очах у нього виступили сльози.
      -- Нiчого смiятися, -- зауважив я. -- Гiєна теж небезпечна, вона кусається.
      -- Нi, ха-ха-ха... Нi, ця гiєна... ха-ха-ха... -- реготав професор, хапаючися за живiт, мабуть, вiд смiху в нього болiло всерединi.
      -- Вона вже не кусається. Це опудало! Його з'їла мiль, i я виставив на сходи, гадав, ти вiзьмеш його.
      I всi зареготали, та так голосно, що прибiг полiцейський з'ясувати, що тут дiється.
      -- Нiчого не сталося, -- сказав двiрник i пирснув зо смiху. -Просто цей хлопчина злякався опудала гiєни i вискочив у вiкно.
      Тим часом позбирав я свiй папiр i вiднiс до вiзка.
      Отаке буває, коли дуже стараєшся.
      Наступного тижня ми вивчали з бiологiї тваринний свiт Африки. Коли вчитель згадав про гiєн, Бруно пiдняв руку i сказав:
      -- Хай Цiттербаке розповiсть, як вiн полював на гiєн!
      Весь клас закихкотiв, а я зашарiвся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. I хто його знає, що я ще накою.
      Що сталося зi мною в трамваї
      Якось я вирiшив поїхати до тiтки Зiгрiд. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нiкого не було. Поступово людей ставало все бiльше й бiльше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стiльки, що я не мiг їх порахувати. Трамвай зупинився, i тут почалися мої пригоди. Один лiтнiй чоловiк сказав iншому:
      -- Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.
      Я почув це i злякався. Чому дорослi кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад i -- просто на ногу жiнцi. Як вона лаялася! Тодi я протиснувся далi назад, став i подумав собi: ви ще побачите, який я ввiчливий. I став зовсiм позаду. Всi сiли. Коли ж я хотiв ускочити в дверi, водiй гукнув:
      -- От лобуряка! Прибiгає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!
      I трамвай поїхав без мене.
      Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував i став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:
      -- Таке мале, рябе, а як штовхається!
      Я тихенько вiдказав:
      -- Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тiєї ж.
      Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна лiтня жiнка в чорному капелюсi з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шулiки, не витримала i крикнула верескливим голосом:
      -- Вiн ще й сперечається!
      Тут я пригадав, як мама завжди мене напучує: "Альфонсе, навiть коли тебе несправедливо в чомусь звинувачують, не сперечайся, краще помовч, бо розмова -- срiбло, а мовчанка -- золото", -- i негайно замовк.
      Жiнка з крилами шулiки над вухами не заспокоїлася. Вона звернулася до свого сусiди, чоловiка, що палив люльку:
      -- Ну й зухвалий хлопчисько i впертий до того ж.
      Чоловiк вийняв люльку з рота i сказав:
      -- Але ми теж iнодi поводимося не так, як слiд.
      Ззаду протискувались у вагон i так штовхнули чоловiка з люлькою, що вiн ледве втримався на ногах.
      До тiтки їхати шiсть зупинок. Я мало не проїхав свою зупинку. Щоб проштовхатися до виходу, довелося добряче попрацювати лiктями. Що тiльки кричали менi навздогiн дорослi!
      Я часто задумуюсь: як же треба входити в трамвай? Протискуватися вперед -- погано, тупцювати позад усiх -- теж не годиться. Ох, нелегко буває, коли тобi десять рокiв i ти нiчого не можеш сказати на свiй захист.
      Iнколи менi сниться, що я водiй i мiй трамвай мчить так швидко, що пасажирам стає моторошно. I всi вони нiби нiмiють i робляться маленькi на своїх сидiннях. Вони все меншають, а я бiльшаю, зловтiшно смiюсь i лечу з ними темними, тихими вулицями.
      А вам таке не сниться?
      Чому в мене з рук випав тромбон
      Все почалося з того, що на Новий рiк менi дозволили провiдати дiдуся й бабусю. Вони живуть у маленькому гарному мiстi. Я дуже зрадiв. Звiсно, зрадiв я не тiльки тому, що знову побачу те мiстечко, а передовсiм тому, що в дiдуся i бабусi зможу робити все, що схочу. Та коли я приїхав, усе склалося не так, як гадалось.
      Якось я застав за розмовою трьох дiдусiв. Перший був мiй дiдусь. Другий i третiй -- не мої дiдусi, але я знаю їх давно. Це дiдусi Поллiх i Мюркельмайер. Вони сидiли за столом дуже сердитi i розмовляли так голосно, нiби сварились.
      Дiдусь Поллiх сказав:
      -- Паулю (це так звати мого дiдуся), ти мусиш це зробити, а то що подумають про нас люди?
      Мiй дiдусь у вiдповiдь:
      -- Фрiдрiху, повiр менi, я б охоче пiшов, але з нежиттю i хворим горлом...
      А йому дiдусь Мюркельмайєр:
      -- Паулю, не кидай нас у бiдi. Вже двадцять рокiв ми робимо це. А що тепер мiсто подумає про нас?
      Мiй дiдусь мало не заплакав:
      -- Але ж, Евальде, зрозумiй, я просто не можу!
      В цю мить вони помiтили мене i почали бурчати -- чому, мовляв, такої чудової зимової днини я сиджу в хатi. А я все крутився коло вiкна, намагаючись зрозумiти, про що сперечаються дiдусi. Нарештi збагнув: мiй дiдусь не може грати на тромбонi. Три дiдусi завжди в новорiчний вечiр грають пiсень на баштi ратушi. Мiй дiдусь грає на тромбонi, дiдусь Мюркельмайєр -- на маленькiй сурмi, а дiдусь Поллiх -- на рiжку.
      Тепер же мiй дiдусь такий застуджений, що не хоче i не може грати. Два iншi дiдусi дуже непокоїлися i, коли суперечка загострювалась, вони знову присiкувалися до мене, нiби я був винний.
      -- Паулю, ти мусиш грати, -- знову й знову наполягали дiдусi.
      Але мiй дiдусь тiльки заперечливо похитав головою i крекчучи сказав:
      -- Я й так голосу не пiдведу.
      Дiдусь Поллiх, мастак на жарти, засмiявся:
      -- А що, як Альфонс пiде з нами? Вiзьмiмо його на башту. Вiн замiнить тебе, Паулю.
      Мiй дiдусь сердито зиркнув на нього крiзь окуляри:
      -- Фрiдрiху, не жартуй. Альфонс же не вмiє грати!
      -- Але ж ми повиннi грати, -- правив своєї дiдусь Мюркельмайер. -А то що подумає про нас мiсто?
      Дiдусь Поллiх захопився своєю iдеєю:
      -- Чому б йому не пiти? Хлопець майже такий, як ти на зрiст. Одягнемо його у твiй кожух i хутряну шапку. Вiн тiльки стоятиме з нами, а ми з Евальдом будемо грати за трьох. Може, люди, що знизу дивитимуться на нас, нiчого не помiтять.
      Всi три дiдусi подивилися на мене.
      -- А як пiдiймаються на башту? -- поцiкавився я (у мене ж вiд висоти наморочиться голова).
      -- Як? Що за дурнi питання! Звiсно ж, по дерев'яних сходах! -сердито сказав мiй дiдусь i сьорбнув грогу[*] iз склянки. Однак пропозицiя дiдуся Поллiха йому начебто сподобалася, бо вiн покликав мене: [* Грог -- напiй iз рому чи коньяку та окропу з цукром.]
      -- А пiдiйди-но сюди!
      Я пiдiйшов i став поруч нього. Ще трохи, i я дожену його зростом (бабуся ж значно вища за дiдуся). Обiзвався дiдусь Мюркельмайер:
      -- Отже, вирiшили. Менi теж подобається такий вихiд iз становища. Альфонс iз тромбоном стане бiля нас, а ми гратимемо. Тодi буде вже без десяти хвилин дванадцята, i люди не роздивляться, хто там стоїть на баштi.
      Бiльше вони зi мною не стали розмовляти, а я не зважився сказати, що у мене вiд висоти паморочиться голова.
      Настав новорiчний вечiр. Моя бабуся вкотре умовляла трьох дiдусiв:
      -- Ви мов дiти. Облиште хоч раз своє грання...
      А менi сказала:
      -- Альфонсе, ти щось дуже блiдий.
      Але я мовчки влiз у дiдусiв кожух, натяг на вуха його шапку, вiд чого удвiчi поважчав, i пiшов iз дiдусями Мюркельмайєром та Поллiхом до ратушi. Мiй дiдусь стояв бiля вiкна i дивився нам услiд. Його шия, вуха i нiс були вкутанi у величезну вовняну шаль.
      Як стали пiдiйматися сходами, дiдусь Поллiх, узяв у мене тромбона, а менi дав рiжка. Але навiть iз рiжком я зумiв зачепитися за поруччя. Рiжок трохи погнувся. Це було погано, але найгiрше чекало нас попереду. Коли ми вийшли з великих поточених шашелем дерев'яних дверей на майданчик башти, у мене аж пожовкло в очах (чом не почорнiло -адже був вечiр?). Внизу, мов маленькi жучки, метушилися люди -- вони поспiшали до ратушi, бо знали: незабаром на баштi має початися концерт.
      Дiдусi ще раз нагадали менi:
      -- Не дми в тромбон, стiй собi спокiйно, а коли ми закiнчимо, щоб i ти разом iз нами махав шапкою.
      Я кивнув i мiцно притис до грудей тромбон. Дiдусi почали концерт. Думаю, вони грали добре. Внизу, наче мурашки, ворушилися люди. Другу пiсню дiдусi пiшли грати на iнший край майданчика. Тут, нагорi, почуваєш себе так, наче ти повис над прiрвою. У мене аж похололо в грудях. В цю мить десь поруч двiчi страшенно гримнуло. Менi здалося, що то пальнули з гармат. Мов божевiльний, я подув у тромбон. З переляку, звiсно. Тромбон застогнав, потiм забурчав.
      Дiдусь Поллiх вмить перестав грати i гукнув до мене:
      -- Облиш, Альфонсе, облиш!
      Вiн знову почав грати, але нiяк не мiг попасти в такт iз дiдусем Мюркельмайєром.
      -- Геть! -- зашипiв вiн на мене.
      Я вiдiйшов убiк i задивився в чорну глибину на барвистi лiхтарi та натовп. Поруч мене дiдусi грали якихось неймовiрно гарних пiсень. А потiм знову пролунав той самий грiм. Цього разу аж тричi. З переляку я мало знову не подув у тромбон, та в головi блискавично промайнула думка: ти не смiєш дути! I тут я впустив тромбон, а може, вiн просто вислизнув у мене з рук. Я спробував пiдхопити це страховисько, притиснути його до поруччя. Руки в мене заклякли вiд холодного вiтру та страху i були мокрi вiд снiгу, що лежав на поруччi. А тромбон все далi й далi перехилявся через поруччя. В розпачi я вхопився просто за холодне пузо тромбона. Наче велика золота рибина, пропав вiн з очей.
      -- Допоможiть! -- зарепетував я. -- Вiн же всiх повбиває!
      Дiдусi Поллiх i Мюркельмайєр перестали грати.
      Тримаючи свого рiжка задубiлими пальцями, дiдусь Поллiх запитав мене:
      -- Альфонсе, а де тромбон?
      Я показав униз. Але тромбон нiкого не вбив. Вiн покотився по даху i застряв там у глибокому снiгу, зачепившись за ринву. На жукiв, тобто на юрбу внизу, посипалася цiла снiгова лавина. Ми бачили, як люди махали нам, чули їхнi вигуки. Я кинувся вниз сходами. Я чув, як позаду сварилися дiдусi Поллiх i Мюркельмайєр.
      -- Це ти запропонував, Евальде!
      -- А ти наполiг узяти Альфонса!
      Коли я знову вiдчув пiд ногами тверду землю, то трохи повеселiв. Однак в ту ж мить чиясь мiцна рука вхопила мене за вухо, i я почув дiдусiв голос:
      -- Що ти, хлопче, зробив iз нами? Вже двадцять рокiв ми даємо чудовi концерти на баштi. Тепер люди смiються над нами. А мiй тромбон, де мiй тромбон?
      Цього разу я показав угору.
      Не знаю, чого вiд мене завжди хочуть дорослi. Адже тодi нiхто як слiд не дослухався до тих пiсень, дехто в той час уже пiдпалював фейєрверки. Може, люди навiть подумали, що падiння тромбона було в програмi новорiчного вечора.
      До речi, дiдусiв тромбон уцiлiв. Наступного дня пожежники полiзли драбиною i дiстали його. Пропав тiльки мундштук. Це найнезначнiша частина тромбона. Звiсно ж, дiдусi кажуть, що мундштук найголовнiший.
      Сьогоднi 4 сiчня, а троє дiдусiв усе ще сперечаються, хто з них узяв мене нагору. Я знаю, то був дiдусь Поллiх, але мовчу, бо дiдусi не надто зважають на мої слова. Вони мають мене за невиправного шибеника i йолопа. Вони аж нiяк не самокритичнi. Вся ця iсторiя сталася через дiдусiв нежить. А я хiба винний, що у мене так легко наморочиться голова? Я не збираюся ставати покрiвельником -- коли виросту, будуватиму тунелi. I нарештi, про те, що гримiло. Тiльки наступного дня я збагнув, що то був годинник на ратушi. Вiн бив половину, а потiм без чвертi дванадцяту. Уявiть себе з тромбоном у руках поруч такого велетня. Як би ви повелися?
      * * *
      Ага, ось i панi Цвой.
      -- А вже скоро вечiр, вже посутенiло, -- кажу я.
      -- Вибач, Альфонсе, але в мене було таке важливе засiдання, -вiдповiдає вона.
      -- Еге ж, -- кажу я, -- тато завжди так говорить, коли приходить додому пiзно ввечерi. Мама каже, що вона цього не зносить.
      Панi Цвой нiяковiє i каже: -- Воно то так...
      Там часом вона гортає мої папери, де я все позаписував.
      -- Це ми надрукуємо, це ми надрукуємо, -- весь час приказує вона, смiється i поплескує мене по плечу. Потiм дає менi 50 пфенiгiв на зворотний шлях -- 20 пфенiгiв на проїзд i 30 на лимонад.
      Тiльки випивши на вокзалi ситра, пригадую, що через усю ту метушню в дитячому видавництвi я так i не здав те оповiдання, що написав на конкурс -- воно лишилось у мене в кишенi. Але туди я бiльше не пiду. Краще вiдмовлюся вiд конкурсу. Я ж невдаха, чи не так?
      Якщо вам сподобалися (чи не сподобалися) мої оповiдання, напишiть у дитяче видавництво.
      Ваш Альфонс Цiттербаке.
      Частина II
      Озеро Кюдер, що бiля нашого мiста, невелике, але дуже поросле очеретом. Одначе дехто в ньому купається. А я там проводжу цiлi днi -готуюся до першостi школи з плавання. Заважають водоростi, але дарма, я наполегливо тренуюся, бо вважаю, що хоч i важко в навчаннi, зате пiзнiше, на змаганнях у басейнi легко вирвуся вперед. Он радянський чемпiон свiту iз стрибкiв у висоту Брумель тренувався iз свинцевим поясом i в черевиках iз свинцевими пiдошвами. А я вправляюсь серед водоростей. Пропливши дистанцiю двадцять разiв i добряче втомившись, лягаю на пiсок, весь у зеленiй рясцi, з баговинням у волоссi. Уявляю, як пiд час шкiльних змагань усi на трибунах захоплено вiтатимуть мене i хором гукатимуть: "Альфонс, Альфонс!"
      Аж раптом чую жiночий крик. Бачу, жiнка стоїть у човнi недалеко вiд острова i махає руками.
      Якусь мить я спостерiгав за нею, але вона все не заспокоювалася. Тодi я ввiйшов у воду i поплив до тiєї жiнки. Врятувати людину -- це ж прекрасно! Ти вчинив по-геройському, i тебе всi шанують. Виявилось, її човен застряв у баговиннi й дуже розгойдався. Коли я пiдплив ближче, жiнка сказала:
      -- Я звiдси не виберусь, тут так заросло...
      -- Не турбуйтесь, я вас врятую! -- гукнув я.
      -- Ой-ой! -- забiдкалася жiнка. -- Цього ще не вистачало!
      -- Заспокойтесь! Покладiться цiлком на мене -- я майже майстер з плавання стилем брас серед школярiв! Не бiйтеся, усе буде гаразд!
      Та далi сталося таке, чого я досi не можу збагнути. Чи то борт човна був слизький, чи жiнка була не уважна, але коли я спробував улiзти в човен, вiн перекинувся. Добре, що тут хоч не дуже глибоко. Стоячи по шию у водi, з зеленим баговинням у волоссi, жiнка приголомшено дивилася на мене. Я заплутався у вудках (це ж ними вона щойно розмахувала!) i зашарiвся. Найнеприємнiше те, що я завжди червонiю, навiть без причини.
      -- Нiчого, -- сказав я, -- ходiмо он туди, на острiвець, -- там ви будете справдi врятованi.
      Жiнка знову влiзла в човен, i я попхав його до острiвця. Там ми посiдали поруч. Жiнка роззулася i вилила на пiсок воду з туфель.
      -- Дуже вдячна за порятунок, -- тихо мовила вона. -- А вудки пропали... Справдi, дуже вдячна.
      -- Ет, це не бiда, -- вiдказав я. -- Я ж говорив, що залюбки врятую вас.
      Але жiнка, мабуть, не дуже радiла, що її врятовано. Вона мовчала.
      -- Озеро дуже заболочене, правда? -- аби не мовчати, сказав я.
      I раптом жiнка почала смiятися. Здавалося, тому смiховi не буде кiнця.
      "Може, у неї сонячний удар", -- злякано подумав я i став пригадувати, як навчав нас пан Фiлькендорф рятувати потерпiлих вiд сонячного удару. У мокрому одязi, вся в зеленому баговиннi, жiнка качалася по пiску.
      -- Просто неможливо, -- приказувала вона, -- помру зо смiху... хто ж iще мiг бути... це ж Альфонс Цiттербаке... хто рятує мене i перекидає човна, переплутує мої вудки... не можу повiрити... Альфонс Цiттербаке...
      Мене мов громом приголомшило. Звiдки вона знає мене? Та ще й смiється надi мною.
      -- Ти ж Альфонс? -- запитала вона i ласкаво поплескала мене по щоцi. А я цього взагалi не люблю.
      -- Так! -- стримано пiдтвердив я. -- Це справдi я, ваш рятiвник Альфонс Цiттербаке.
      -- I ти не впiзнаєш мене? -- запитала жiнка i змахнула зi своєї брови нитку баговиння. Я уважнiше придивився до неї i вмить зблiд. Упiзнав! Це ж панi Цвой! Це їй розповiдав я тодi про свої пригоди, а вона зробила з них ту дурну книжку, в якiй усi смiються надi мною i нiхто не сприймає мене всерйоз.
      -- От так зустрiч! -- сказала вона. -- Яка зворушлива зустрiч!
      -- Гм, я теж радий зустрiчi з вами, панi Цвой, -- промимрив я.
      -- Так, любий Альфонсе, -- витягуючи з волосся шматочки латаття, сказала панi Цвой. -- Нам доведеться довгенько посидiти на цьому острiвцi. По-перше, я так не можу з'явитися на люди, -- i вона показала на свiй мокрий одяг, що прилип до тiла, а по-друге, мене може затримати рибiнспектор Шмiдтке. Коли ми перекинулись, я загубила дозвiл на ловлю риби, а Шмiдтке ой який суворий!
      -- Я можу перепливти на той берег, -- сказав я.
      -- Нi, любий Альфонсе, лишайся тут. Удвох буде веселiше.
      -- А що менi робити? -- невдоволено пробурчав я. -- Можу шiсть разiв пiдтягтися на руках або зробити стiйку на головi -- сiм хвилин стою! Це рекорд нашого класу.
      Панi Цвой засмiялася.
      -- Краще розкажи що-небудь, а це облишмо.
      Я розповiв їй про свої пригоди з шiстдесятьма яйцями, про те, як я був космонавтом номер 4, як катався на "кротовi". Панi Цвой безугавно смiялась.
      -- Ви давно висохли, -- зауважив я. -- А я вже стомився розказувати.
      -- Нi, Альфонсе, розповiдай далi. Це ми надрукуємо, так, це ми надрукуємо! -- приказувала вона.
      Довелося продовжувати. Сонце сховалося за деревами, стало прохолодно, а панi Цвой не вiдпускала мене, i я весь час розповiдав.
      Як я програв змагання слiдопитiв
      Всiм класом ми вирушили в подорож. Вона тривала два днi -- суботу i недiлю. Я вперше їхав разом з усiма i дуже радiв. Адже ми будемо спати в сараї i самi куховарити. На жаль, iз самого початку подорожi у мене почалися прикрощi. Все через те, що мама наготувала менi велику валiзу.
      -- Щоб не простудився, щоб не був голодний, щоб не натер ноги в походi, -- приказувала вона, кладучи у валiзу ту чи iншу рiч.
      А тато ж учора застерiгав:
      -- Тiльки не накладай хлопцевi багато. Вiн же сам усе нестиме. В дорогу беруть тiльки найнеобхiднiше.
      Менi й самому хотiлося взяти тiльки найнеобхiднiше, але мама вважала, що й валiзи замало. Бо коли похолоднiє, мовляв, то будуть потрiбнi пiдштанки i товстий пуловер. Шкода, що тато був саме на роботi.
      Тiльки-но я прийшов до школи, як мої однокласники почали смiятися.
      -- Що за дурний смiх? -- крикнув я, хоч i розумiв, що смiються надi мною та моєю валiзою.
      Ервiн був iз рюкзаком. Смiючись, вiн сказав усiм:
      -- Альфонсовi потрiбен носильник! Може, замовимо?
      -- Я ще посмiюсь над вами, коли ви їстимете дрижаки, а менi в пуловерi буде тепло, -- вiдрiзав я.
      Всi зареготали ще дужче.
      -- В червнi не буває холодно i пуловер нi до чого, -- не вгавали вони.
      Я розсердився не на жарт.
      -- А якщо в дорозi пiде дощ. Вас намочить, а в мене є накидка! -закричав я.
      Усi знову засмiялися. Вони гадали, нiби я хочу, щоб нас застав дощ. Пiд час нашої першої подорожi! На щастя, прийшов Гаррi, наш вожатий.
      Всi замовкли i тiльки презирливо позирали на мене, а я мовчав.
      Петер почав шикувати нас.
      -- Рiвняйся! -- скомандував вiн.
      У строю я став поруч Бруно i поставив бiля себе свою пузату валiзу.
      -- Альфонсе, глянь, твоя валiза псує стрiй, -- пробурчав Петер.
      Я поставив валiзу перед строєм. Петер лишився задоволений i хотiв уже доповiсти Гаррi, що загiн вишикувано. Вiн пiшов уперед i перечепився через мою валiзу. I знову прикрощi. Всi сказали, що я iз своєю валiзою порушую дисциплiну. А в нiй же тiльки найнеобхiднiше, так сказала мама.
      Вже на вокзалi я помiтив у себе на руках пухирi. Це вiд валiзи. У поїздi нашi спiвали веселих пiсень, а я шукав у валiзi рукавицi. Вони були б так до речi для моїх пухирiв. Але мама, певно, подумала, що в червнi рукавицi не потрiбнi.
      До нашого сарая треба було йти три кiлометри. Через кiлометр Гаррi взяв у мене валiзу. Вiн чудовий хлопець. А iнших це розсердило. Петер пробурчав:
      -- Через його валiзу перечепився голова ради загону, а за нього несуть iншi!
      Прийшли. У сараї було повно свiжої соломи. На лузi ми запалили вогнище i стали спiвати пiсень.
      Наступного ранку мало вiдбутися змагання слiдопитiв. Три групи за компасом повиннi були розшукати закопаний скарб. Спочатку не знали, що взяти за скарб. Тодi Бруно запропонував:
      -- Вiзьмiмо Альфонсову валiзку i заховаймо.
      Всi пiдтримали його, i то iз зловтiхи. Я погодився. Гаррi не заперечував. Мої речi склали в ковдру. Потiм Луїза, Поллi та Сiмон пошепталися з Гаррi, i вiн вiдправив їх кудись iз валiзою. Тепер це був скарб. Ми роздiлилися на три групи.
      Спочатку вирiшили, що нашу групу поведе Ервiн, та Гаррi порадив iнакше:
      -- Альфонс Цiттербаке добровiльно вiддав у наше розпорядження свою валiзу, то нехай вiн поведе вашу групу.
      Наша група невдоволено загула, але їм довелося погодитись. Я став командиром!
      Кожна група мала свiй маршрут. Хто перший знайде заховану валiзу, той переможець. Нам треба було пройти чотириста крокiв вулицею, потiм три тисячi крокiв на пiвнiч, тодi кiлометр на захiд i там шукати.
      Я наказав своїй групi рушати. Ми йшли, рахуючи кроки. Настав час повертати на пiвнiч. Я витяг iз кишенi компас, що його дав менi Гаррi. Покрутив. Де ж та пiвнiч? Всi нетерпляче позирали на мене.
      -- Швидше! -- пiдганяли вони. -- Ми гаємо час.
      Я показав праворуч. Бруно не витримав:
      -- Менi здається, пiвнiч має бути в iншому напрямку.
      Менi теж мало вiрилося, що треба повертати саме праворуч, але ж я був командир i тому крикнув:
      -- Бруно, не порушуй дисциплiни!
      I той замовкнув.
      Далi шлях нам заступив густий чагарник. Продираючись крiзь нього, ми подряпали собi ноги.
      -- Пiонери вмiють переборювати труднощi! -- не припиняючи рахувати, кинув я. Iншi теж рахували. Я наказав групi зупинитися.
      -- Вам не треба рахувати. Рахує командир, -- оголосив я i далi рахував сам. -- Тисяча сорок вiсiм, сорок дев'ять...
      Раптом Ервiн заверещав i вiдскочив за дерево.
      -- Знайшов скарб! -- закричали всi.
      -- Нi, -- вiдказав Ервiн. -- Там ящiрка.
      Ми всi залягли, вичiкуючи, -- може, та ящiрка з'явиться знову? I тут я згадав про скарб:
      -- Мерщiй вставайте! Треба йти далi!
      А скiльки ж я нарахував крокiв? Вiсiмсот дванадцять чи двi тисячi двiстi вiсiм? Через ту кляту ящiрку я збився з рахунку. Проте я нiчого нiкому не сказав.
      Раптом лiс розступився, i ми опинилися перед великим полем жита. Далi йти було нiкуди.
      -- Ще триста крокiв, -- пошепки сказав я. -- Вперед.
      Одначе група не послухалася. Ервiн навiть покрутив пальцем бiля лоба.
      -- То я пiду сам! -- спересердя крикнув я, бо вони мене сердили всю дорогу. Жито шелестiло i хилилося менi до самiсiньких нiг.
      -- Гей, ти, телепню, а йди-но сюди!
      Бiля моєї групи стояв якийсь чоловiк. Я повернув назад. Може, вiн знає, куди нам треба йти? Проте чоловiк не дав менi й слова сказати.
      -- Ти пiонер, а не знаєш, що таке народне добро? Ти ж топчеш хлiб!
      I чого вiн менi тiльки не наказав! Виявилося, що вiн -- бригадир мiсцевого кооперативу. Гаразд, його слова правильнi. Але що робити, коли дорога до скарбу проходить саме тут? Один Ервiн погодився з бригадиром:
      -- Цiттербаке все робить сам. I хтозна, куди вiн нас завiв.
      Ми знову йшли мовчки i рахували. Зробили три тисячi триста сорок два кроки, обiйшли якесь велике озеро i попали на заболочений луг. Коли ми переходили через струмок по колодi, Бруно впав у воду. Знову ж винен був я. Пройшли три тисячi триста вiсiмдесят шiсть крокiв i зупинилися перед залiзничним насипом.
      -- З того боку неодмiнно має бути скарб, -- промимрив я, але нiхто менi не йняв вiри. Ми ще довгенько поневiрялися. Група перешiптувалась. Вони хотiли мене вiдлупцювати, якби я завiв їх у болото.
      Раптом зовсiм близько почулися голоси.
      -- Гаррi! -- закричали ми i навiть спробували бiгти, але не змогли. I як це ми опинилися за нашим сараєм? Двi iншi групи давно вже повернулися, попоїли i навiть каструлi вишкребли. На наше щастя, Гаррi залишив для нас трохи їжi.
      -- Де ви ходили? Вже двi години, як ми тут. Гаррi вже став побоюватися за вас, -- галасували всi навколо нас.
      А моя голодна група сидiла на землi i наминала манний суп. Я став доповiдати Гаррi.
      -- Навiть не знаю, чому так сталося, -- почав я.
      -- А покажи менi на компасi, де пiвнiч, -- звелiв Гаррi.
      Я показав. Гаррi сплеснув руками:
      -- Якраз навпаки! Стрiлки компаса спецiально пофарбованi в рiзнi кольори.
      -- Мене ж не було тодi, коли ти пояснював, як треба користуватися компасом. Я саме хворiв на свинку.
      Але ж хiба це виправдання для них?
      Мов на зло, скарб розшукала дiвчача група, яку вела та чванькувата Зiгрiд. Мою валiзу! Пiсля гри я нiяк не мiг зачинити валiзу. Мама наклала менi дуже багато необхiдних речей, але я ними так i не скористався. Згодом Зiгрiд написала такий допис до нашої стiннiвки:
      "Наше змагання слiдопитiв.
      Ми мали знайти скарб. Ним була порожня валiза Альфонса Цiттербаке. Наша група перемогла. А Цiттербаке повiв свою групу не в тому напрямку. Вони дуже потомилися, бо багато ходили. Цiттербаке не знав, де пiвнiч, i неправильно порахував кроки. Тепер усi називають Цiттербаке Альфонсом-Скарбошукачем. Подорож була чудова. Нам було так весело!"
      Отаке написала Зiгрiд. Той допис читала вся школа. Я розповiв про все татовi. Вiн каже, що то критика. Критика, мовляв, гарна рiч, а самокритика ще краща. Але я iншої думки. Хiба у всьому винен тiльки я? Винна валiза, а напхала її так мама. Тато каже, щоб у наступний похiд я не брав стiльки речей. Про це вiн поговорить iз мамою. Ту Зiгрiд я теж критикую, -- бiльше не розмовляю з нею. А всi на мене сердяться. Хiба це справедливо?