Я обережно вiдповз трохи вбiк.
      -- А тодi випустимо левiв, -- додав директор.
      "Оце так, -- подумав я. -- Коли тут слони на волi, то й левiв, мабуть, випустять на манеж без клiток. Леви ж не знають Альфонса Цiттербаке i ще приймуть мене за шмат корму!" Я схопився на ноги i кинувся з намету, та так прудко, як той, справжнiй Бамбiно вбiг сюди. I раптом я згадав про Чистуна. Його ж треба рятувати! Обережно визирнув iз-за фургона. Слон Емiр стояв на тому самому мiсцi. Перед ним лежала моя коробка. Емiр саме розв'язував рушника -- мабуть, хотiв подивитися, що там усерединi. Повiльно i дуже обережно я пiдiйшов ближче.
      -- Можна забрати коробку. Емiре? -- звернувся я до слона.
      Я аж нiяк не хотiв розгнiвити його. Емiр пiдняв хобот i тихенько форкнув. Але що це означало? "Так" чи "Нi"? Я намацав у кишенi липку цукерку.
      -- Давай помiняємось, -- запропонував я. -- Ти вiддаєш менi Чистуна, а я тобi даю смачну цукерку.
      Слон простяг хобот i обережно взяв у мене з руки цукерку. В ту ж мить я схопив свою коробку. Звiдти почулося Чистунове "дурний".
      Я низько вклонився слоновi (чого взагалi не роблю) i поволi пiшов од нього. Слон помахав хоботом, не зводячи з мене своїх маленьких очей. Менi навiть здалося, що вiн усмiхнувся. Я перелiз через паркан i опинився на вулицi. Витяг хустинку, витер рясний пiт iз чола i закрокував додому.
      На жаль, я досi не знаю, як треба дресирувати Чистуна. Мабуть, нiчого не вийде з мого дресирування.
      Про свої пригоди в цирку я розповiв у класi. Хоч я нiчого й не вигадав, мене назвали хвастуном. А то ж усе чистiсiнька правда! I на циркових афiшах тепер великими лiтерами написано: "Бамбiно, малий вершник". Я неодмiнно подивлюся цей номер. Та нiхто не вiрить, що директор прийняв мене за Бамбiно i що я навiть робив красивi вправи на понi.
      Як я жартував першого квiтня
      Це було рано-вранцi. Я вже одягся, коли до мене в кiмнату ввiйшов тато. Вiн завжди каже менi "до побачення", перш нiж iти на роботу.
      -- Альфонсе, -- насупився тато, -- яка дiрка он у тебе в шкарпетцi!
      Я взагалi не терплю дiрок у шкарпетках. Тому зразу ж оглянув свої шкарпетки, але не знайшов нiякої дiрки.
      -- Вище, -- казав тато уже з порога, -- i трохи лiворуч. Не бачиш такої великої дiрки?
      Я мало в'язи собi не скрутив, але дiрки так i не знайшов.
      -- Перше квiтня! -- сказав тато, зареготав i пiшов собi, тiльки дверi хряпнули.
      З самого ранку отак попався! I я розсердився -- вперше, але не востаннє за цей день. От би тепер пожартувати над кимось iншим, та й собi посмiятися.
      Коли я йшов до школи, кiлька малюкiв гукнули менi навздогiн:
      -- Он у тебе випала хустинка!
      Я навiть не озирнувся, а тiльки покрутив вказiвним пальцем коло скронi та й подумав собi: "Думаєте, знайшли дурнiшого за себе? Вдруге я не дам себе обдурити!"
      Згодом, уже в школi, полiз я в кишеню по хустинку, хотiв витерти носа. Хустинки не було. Отже, вона справдi випала, коли я йшов до школи. Це знову зiпсувало менi настрiй.
      Тiльки-но зайшов я до класу, як Ервiн похвалився менi, що сьогоднi буде контрольна робота з географiї, i вiн, Ервiн, страшенно боїться.
      -- Сьогоднi? -- здивовано перепитав я. Ервiн заклопотано кивнув. Сьогоднi контрольна з географiї, а я й не знав про це! Швидко дiстав я пiдручник i до дзвоника встиг дiзнатися про багато що на свiтi. Звiсно ж, нiякої контрольної не було. Я запитливо подивився на Ервiна. Той вишкiрився i самими губами сказав:
      -- Перше квiтня...
      Нiхто цього не почув, але я зрозумiв добре. Тодi я теж спробував пожартувати. Пiтовi сказав, що у нього у шкарпетцi дiрка, але той навiть не поглянув на мене, тiльки буркнув:
      -- Я вже це вшосте чую! Облиш!
      Ервiну я сказав, що вiн загубив хустинку, а той негайно витяг її з кишенi, пiднiс менi до очей i сказав:
      -- Ти помилився. Альфонсе. Придумати таке, як контрольна з географiї, ти нiзащо не зможеш. Заяложенi у тебе жарти.
      Я зрозумiв, який це препоганий день, перше квiтня. Бiльше я вже не намагався жартувати. А менi чого тiльки не казали: двiчi про порванi шкарпетки, чотири рази про загублену хустинку i раз про дiрку в костюмi! Пустунiв я перепиняв одразу ж.
      -- На менi не поїдете, -- казав я. -- Облиште цi заяложенi жарти.
      Потроху першоквiтневi жарти в класi вичерпалися. До кiнця урокiв усе йшло добре. Я був пильний, i бiльше нiхто мене не пiддурив.
      Вдома послала мене мама в льох по петрушку та iншу зелень на суп.
      -- А чому це зелень у льоху? -- здивувався я.
      -- Там вона краще зберiгається. Бо проростає, коли довго лежить на свiтлi, Альфi.
      Я взяв великий ключ i пiшов до льоху. Завжди я проливаю сто потiв, поки вiдiмкну цей замок. Нiякої зеленi у льоху я не знайшов, тiльки розсунув купу вугiлля по всiй долiвцi, та й повернувся геть чорний вiд вугiльної пилюки.
      -- Вишукав скрiзь, але зеленi не знайшов, -- сказав я мамi.
      -- Не може бути цього, -- цiлком серйозно почала мама, але не витримала i засмiялась. -- Та сьогоднi ж перше квiтня!
      Вона сiла на кухонний стiльчик.
      -- Зелень на суп у льоху... бо проростає... -- смiялася вона i втирала сльози.
      Я пiшов у кiмнату, сiв за стiл i став мiркувати. Менi хотiлося вигадати якийсь неймовiрний першоквiтневий жарт. Знадвору було чути, як усе ще смiялась мама, приказуючи :
      -- Зелень у льоху, зелень у льоху...
      Я вирiшив приголомшити батькiв за вечерею.
      Повернувся з роботи тато. Мама мерщiй розповiла йому про мої пошуки зеленi у льоху. Пiд час вечерi я був нiмий. Тато дивувався.
      -- Що це ти. Альфонсе, повiсив носа? -- запитав вiн. -- Тому, що не знайшов зеленi у льоху?
      Хотiв я так погрозливо зиркнути на тата, але передумав i мовчки заходився знову бiля своєї тарiлки.
      -- Певно, щось сталося, -- сказав тато до мами.
      -- Неприємностi в школi? -- запитав вiн мене. Пiсля вечерi я завжди показую татовi свої зошити i щоденник.
      Мою мовчанку вiн пояснив, мабуть, тим, що в якомусь iз моїх зошитiв стоїть четвiрка чи п'ятiрка[*]. [* Нiмецькi оцiнки "5" i "4" вiдповiдають нашим "1" i "2".]
      -- Ну, розповiдай, -- пiдбадьорив мене тато.
      Я нiби зовсiм знiтився i пробелькотiв:
      -- Я... сьогоднi... ти знаєш... ну... одержав зауваження.
      Тато вiдкашлявся. Це погана ознака. Перше зауваження за весь час мого навчання в школi! Завжди з поведiнки у мене було "вiдмiнно" i лише iнколи "добре".
      -- То, кажеш, зауваження. А чому? -- руба поставив питання тато.
      -- Я... я пропустив чотири уроки i вчителя назвав твердолобим.
      Мама злякано вiдсунулась iз своїм стiльцем назад. Вона спочатку не повiрила моїм словам.
      -- Ти прогуляв i свого вчителя... -- затнулася вона, -- свого вчителя назвав твердолобим?
      Я втупився в тарiлку i кивнув. Але цього менi було замало, i я додав:
      -- А ще я плювався в класi i тепер менi хоч тiкай iз школи.
      Я ще не договорив до кiнця, як тато грюкнув кулаком об стiл.
      -- Неймовiрно! Ти поводишся у школi мов дикун!
      Мама зблiдла. Вона лише сказала:
      -- Що ти тiльки собi думаєш?
      Я вже хотiв вигукнути:
      "Та сьогоднi ж перше квiтня!" i "Гарно ж я вас пiддурив!", але не зважився. Тато й мама тим часом напосiлися на мене. Тато так стис менi руку, що аж заболiло. Я не мiг виправдатися -- вони жне давали менi й слова промовити.
      -- Може, завтра ти назвеш i мене твердолобим? -- гнiвно запитав тато i ще дужче стис мою руку.
      -- Марш спати! -- наказала мама (вона побоювалася, що тато ще дужче розгнiвається).
      Мама виштовхнула мене в спальню i зачинила за мною дверi. Тепер можна б i засмiятись, адже я славно пожартував! Але менi було не до смiху. Засмiюсь, а тато почує i подумає: я вчителя назвав твердолобим, у класi плювався, а тепер i над ним смiюся!
      Через хвилину я знову пiшов до вiтальнi. Менi хотiлося все пояснити.
      -- Я ж тiльки...
      Тато зразу ж перепинив мене:
      -- Не виправдовуйся, Альфонсе.
      Мама теж додала:
      -- I взагалi, чому ти досi не роздягся? Тебе ж вiдправили спати!
      Грюкнули дверi, i менi довелося лягати спати. Потроху розлютився i я. Ну, коли так, то нiчого вам не скажу!
      Якийсь час я чув, як тато з мамою говорили про мене, але що саме, не дiбрав. Лише почув, що менi треба дещо прикрутити гайки.
      Спав я погано, а серед ночi й зовсiм прокинувся. Приснилося менi, начебто я плювався в кiмнатi, за що тато замкнув мене в льоху, де було повно петрушки та iншої зеленi. Не спалося, i я став думати про свiй першоквiтневий жарт. Тодi тихо встав, узяв аркуш паперу, ручку i пiшов у вбиральню. Ввiмкнув свiтло й написав великими лiтерами таку цидулку:
      "Зауваження, яке я нiбито одержав за те, що назвав учителя твердолобим, плювався в класi i прогуляв уроки, -- вигадка. Все це першоквiтневий жарт.
      Ваш Альфонс".
      Я поклав записку бiля дзеркала, де вранцi голиться тато, i задоволений пiшов спати. Вранцi я не побачив тата. Вiн пiшов на роботу не попрощавшись, як звичайно, зi мною. Мама мовчки подала менi снiданок. Я мiркував собi: чи вони образилися на мене за той першоквiтневий жарт, чи вважають, що я справдi одержав зауваження i своєю запискою хочу викрутитися.
      Другого квiтня вся наша сiм'я була якась сердита. Певно, так буває завжди пiсля справдi вдалого першоквiтневого жарту.
      Мої пригоди на дорозi привидiв
      Якось до нашого мiста приїхав мандрiвний атракцiон. Ми, хлопцi, тiльки й говорили, що про всiлякi розваги, але мама не пускала мене туди.
      -- Це дорого. До того ж кататися на чортовому колесi небезпечно, -- сказала вона.
      Я розумiв, що найкраще пiти з татом, але в нього саме було якесь засiдання. Потай вiд мами тато дав менi марку[*]. [* Марка -- нiмецька грошова одиниця i монета, дорiвнює 100 пфенiгам.]
      -- Тiльки не кажи мамi, -- шепнув вiн менi.
      Коли я зiбрався йти, мама поклала менi в кишеню ще п'ятдесят пфенiгiв.
      Нас було четверо: Ервiн, Петер, Бруно i я. Спочатку ми побiгали мiж наметами i каруселями.
      -- Почнемо з чортового колеса, -- запропонував Ервiн. Менi не дуже хотiлось, бо в мене легко паморочиться голова.
      -- Боїшся, Цiттербаке? -- спитали хлопцi.
      Я вдав, наче нiчого й не чув. Тодi ми пiшли далi, до росiйських гiрок.
      -- Давай! -- гукнув Ервiн. Якраз мимо прогримiв вiзок, у ньому верещали дiвчатка.
      -- Для мене це дорого, -- сказав я. -- Хiба ж можна брати з дiтей по п'ятдесят пфенiгiв? Тодi у мене залишиться хiба що на яблуко та цукрову вату.
      Ервiн розсердився:
      -- Я так i знав, що ти не зважишся.
      У Петера теж не було великої охоти. Вiн сказав, що й для нього це дорого.
      Ми попрямували далi. Пiдiйшли до "дороги привидiв". Це був великий намет, над яким свiтився напис iз електричних лампочок:
      "Хто ще не навчивсь боятись -- тут навчиться неодмiнно! Навiть на найсильнiших чоловiкiв "дорога привидiв" Цезаря Штiльмана наганяє жах, вiд якого течуть сльози i мороз проходить поза шкiрою".
      Я прочитав це вголос i вiдчув, нiби хтось провiв холодною рукою у мене по спинi.
      Петер i Бруно зовсiм принишкли, тiльки Ервiн буркнув щось.
      У наметi були вхiд i. вихiд, а мiж ними лежали рейки, по яких мчали маленькi вiзки. Люди сiдали, вiзок зривався з мiсця, клацали дверi i... хтозна, що було далi. Через добру хвилину вiзок вилiтав у iншi дверi. Але якi... Жiнки й дiвчата ховалися за плечима чоловiкiв, а в чоловiкiв капелюхи були натягненi на лоба. Iз гучномовця щось завивало i вищало.
      Ми стояли перед наметом i мовчали.
      Перший обiзвався Ервiн:
      -- Менi здається, що тридцять пфенiгiв за одне катання забагато.
      -- Що, боїшся? -- запитав я, сподiваючись, що той скаже "так". Тодi ми пiшли б далi, геть вiд цього намету привидiв. Але Ервiн i так був уже сердитий. Вiн крикнув менi:
      -- Сам ти боїшся!
      -- Я боягуз? -- ображено перепитав я. -- Менi б хотiлось покататися "дорогою привидiв", але ж ти не хочеш.
      Вiдверто кажучи, не дуже менi й хотiлося. Тато часто каже, що для справжнього Цiттербаке менi не вистачає мужностi. Але щоб мене називали боягузом...
      -- Давай! -- гукнув я. -- Їдьмо!
      -- Гаразд, -- понуро вiдповiв Ервiн i полiз до кишенi по мiдяки.
      Ми пiдiйшли до каси. Петер i Бруно не рушили з мiсця. Вони хотiли побачити, що буде з нами. Касир проголосив:
      -- Заходьте! Тут ви почуєте, як цокотять вашi зуби, тут ви затремтите, мов пси взимку.
      Вiд цих слiв менi стало моторошно. Ми сiли у вiзок. Проїжджаючи повз Бруно й Петера, ми весело помахали їм. Тiльки усмiшки у нас вийшли якiсь болiснi. Вiзок рвонувся вперед, позад нас клацнули великi дверi, i ми опинилися в пiтьмi. Навкруги вило i ревло. Дорога весь час петляла, тож доводилося мiцно триматись, щоб не вилетiти з вiзка. Раптом у нас втупились якiсь палючi очi, i ми промчали пiд величезною совою. Потiм грюкнули кiлька дверей. Вiд страху я втяг голову в плечi. Зненацька перед нами постала блакитно-рожева примара i посварилася на нас пальцем.
      -- Тiкаймо! -- заволав Ервiн. -- Швидше звiдси!
      Але як вийти iз вiзка на ходу, що невпинно мчав уперед, та й справжнi пригоди ще тiльки починалися! Чиїсь довгi тремтячi пальцi вхопили нас за голови i обмацали нашi обличчя.
      -- Пальцi мертвяка! -- закричав я i заплющив очi. Потiм бiля нас спалахнула блискавка i загримiв грiм. Коли ми розплющили очi, нас заслiпило яскраве свiтло. Раптом ми побачили двох вiдьом, якi танцювали навколо нашого вiзка. Але найгiрше чекало нас попереду. Вiзок рiзко сповiльнив рух, стало трохи виднiше. Ми з Ервiном перезирнулись i вже хотiли полегшено зiтхнути, коли зненацька щось помiтили. В освiтленiй нiшi стояв скелет i кивав нам. Тепер ми їхали ще повiльнiше, все ближче й ближче до скелета. У мене волосся стало сторч. Я скочив на ноги й закричав:
      -- Не можу бiльше!..
      Ервiн хотiв мене затримати, але тут вiзок сiпнуло. Наступної митi я лежав на холодному пiску i нiчого не бачив. Тiльки здаля долинав жалiбний крик Ервiна:
      -- Допоможiть! Де ти, Цiттербаке?
      В наметi привидiв я лишився сам. Хутчiй геть звiдси! Я звiвся на ноги. Мимо саме промчав iнший вiзок, i жiночий голос сказав:
      -- Евальде, знову примара!
      Це, мабуть, вона мала на увазi мене. Навпомацки я став пробиратися вперед. При свiтлi наступного вiзка я помiтив, що стояв якраз поруч скелета. Я страшенно злякався, спiткнувся i впав, зваливши скелет. Тьху, лиха година! Яка пилюка! Скелет розвалився. Тiльки в головi у нього ще свiтилася зелена лампочка. Отак обдурюють людей, подумав я. Це ж лампочка горить! Навпомацки пiшов я далi, вiд лампочки до лампочки, пильнуючи, щоб на мене не наїхав вiзок. Я й не помiтив, як пiдiйшов до примари i заплутався в її довгому бiлому вбраннi.
      -- Клятий привид! -- вигукнув я. -- Тут усе з картону.
      Саме проїздив вiзок iз двома дiвчатками.
      -- Воно живе, воно ворушиться! -- запхикали вони i, гучно схлипуючи, знову зникли в пiтьмi.
      Я почвалав далi. Натрапив також на пальцi мертвяка. Смiх та й годi! Просто зi стелi звисали вiрьовки. Мабуть, усi цi страхи -чистiсiньке ошуканство. Але я нiяк не мiг виблукати надвiр. Раптом менi спало на думку: вскочу у якийсь вiзок, коли вiн проїздитиме повз мене, i так виберуся з цiєї дурної "дороги привидiв". Бiля скелета вiзки їхали повiльнiше, i я вирiшив стрибати там. Пiсля довгих пошукiв я нарештi знайшов скелет i став чекати.
      У першому вiзку для мене не було мiсця. В ньому цiлувались юнак i дiвчина.
      -- Гу-гу! Ви попали в пекло! -- крикнув я, щоб настрахати їх. Але це анiтрохи не стурбувало ту пару. З наступним вiзком пощастило бiльше. Мої очi призвичаїлися до темряви, тож навiть у присмерку я побачив, що у вiзку сидiла одна жiнка.
      Коли я стрибнув у вiзок, то хотiв сказати: "Добрий день! Вибачте, будь ласка, я заблукав на цiй "дорозi привидiв". Але не встиг навiть слова мовити. Жiнка зчинила такий галас, якого я ще нiколи в життi не чув. Раптом вона затихла i повалилася на мене. Я мало знову не випав iз вiзка. Жiнка була непритомна.
      Коли далi дорогою траплялися новi страхiття, менi вже не було страшно. Закривавлена рука на столi i ноги повiшеного, якi звисали iз стелi, зовсiм не злякали мене.
      -- Все це картон, все пiдробка, -- сердито приказував я.
      Аж ось нарештi ми виїхали з пiтьми. Спершу мене заслiпило свiтло. Потiм я помiтив Петера i Бруно. Вони приголомшено витрiщилися на мене. Кiлька дiвчисьок, що стояли поруч них, заверещали, побачивши мене. Моя сусiдка важко дихала i плакала в хустинку. Я глянув на себе i побачив, що весь аж сiрий вiд пилюки. З плеча у мене звисав чималий шмат бiлого покривала примари. Тiльки тепер я помiтив, що тримаю картонну руку скелета. Блискавкою зiскочив я з вiзка i кинувся навтiки. Лише встиг гукнути Бруно й Петеровi:
      -- Тiкаймо!
      Хлопцi побiгли за мною, i ми сховалися в парку.
      -- А де Ервiн? -- перевiвши подих, запитав я.
      -- Вiн вискочив iз намету та як дремене! Лише крикнув: "Альфонса вхопила примара!" -- i зник.
      Наляканi словами Ервiна, хлопцi збиралися покликати полiцiю, аж тут i я з'явився.
      -- Що, натерпiвся? -- запитав Бруно i показав на пiдроблену кiстку, яку я все ще тримав у руцi.
      -- Та було, -- буркнув я i шпурнув геть картонну руку i покривало примари. Петер i Бруно стали благати мене, щоб я ще розповiв про свої пригоди на "дорозi привидiв", але я тiльки сказав:
      -- Ви ж бачили, хто боягуз? Коли почалося найстрашнiше, Ервiн утiк.
      Вдома тато запитав:
      -- Ну, як воно було, Альфi?
      -- Ох! -- зiтхнув я. -- Страшенна нудьга. Ти б тiльки розсердився, коли б пiшов.
      -- Принеси з льоху вугiлля, -- обiзвалася мама. Менi не хотiлось. Вiдверто кажучи, я боюсь ходити увечерi до льоху. Тож я вiдмовлявся, аж поки тато пiшов зi мною. Там, у льоху, стiльки павутиння, певно, є й пацюки. I хто його знає, що там ще ховається.
      Як я вдавав п'яного
      Це було на день народження Бруно. Нас, своїх друзiв, вiн запросив прийти пiсля урокiв на каву. Ми були самi в помешканнi. Батьки Бруно працювали. Його мама приготувала для нас пiсочний торт i повний кавник кави. Все було смачне.
      Попоївши, ми стали гратися. Спочатку в iндiанцiв. Бруно обрали вождем, бо це ж його день народження. Завжди вiн був простим iндiанцем i звався Косий Вуж, а сьогоднi ми його назвали Соколиним Оком. Я став чаклуном i одержав iм'я Мудрий Вугор. Люлька миру, що її менi як чаклуновi доводилося весь час палити, не подобалась менi. Люльку Бруно взяв у свого батька, i була вона, звiсно, без тютюну. Але й без тютюну менi стало погано вiд неї (виросту i то нiколи не торкнуся до люльки).
      Потiм ми гралися в пiратiв. Це теж надзвичайно цiкаво. Канапа стала пiратським кораблем, а килим -- кораблем, на який напали пiрати. Бруно, знову ж таки через свiй день народження, був капiтаном. На жаль, пiд час битви вiдламалася нiжка у канапi, i нам довелося припинити гру. Та Бруно знайшов вихiд. Вiн узяв кiлька книжок iз батькової шафи i пiдклав їх замiсть вiдламаної нiжки. Канапа знову стояла мiцно.
      Ми не знали, в що грати далi.
      -- Придумав, -- обiзвався я. -- Вгадайте, у що ще можна зiграти?
      -- В пожежникiв, -- випалив Бруно.
      Я тiльки посмiхнувся.
      -- В лiкаря i хворих.
      -- В пiжмурки.
      -- В залiзницю.
      -- В прикордонникiв.
      Нi, нiхто не вгадав.
      -- Пограємося в ресторан. Ми святкуємо день народження Бруно. Потiм будемо наче п'янi.
      Всi вiдразу погодилися. Ми переодяглись. Я був дiдусем Бруно i тому одержав капелюх i рукавицi.
      Ервiн став офiцiантом, а ми всi -- гостями за столом у ресторанi.
      -- Офiцiанте! -- покликав я.
      Але Ервiн, що саме щось шукав на кухнi, не обiзвався.
      Я гукнув знову:
      -- Офiцiанте, книгу скарг!
      Ервiн негайно ж з'явився.
      Через руку у нього був перекинутий рушник.
      -- Сьогоднi у мого онука день народження, -- повiльно, басом почав я. -- Будь ласка, принесiть нам п'ять чарок чогось мiцненького.
      Ервiн щось записав на папiрцi i зник на кухнi. Назад вiн повернувся iз чарками на тацi. В чарках була якась червона рiдина. Ми цокнулися, побажали Бруно здоров'я i випили. Це було ситро.
      Потiм усi страшенно смiялись, бо воно справдi схоже на вино. Петер замовив ще раз. Ми випили знову. Ервiн хотiв випити з нами, але ж офiцiантовi не можна. Тодi Бруно звелiв:
      -- Хай Ервiн наллє й собi чарку. Коли в ресторанi святкується день народження, офiцiант може теж випити.
      Коли ми випили по п'ять склянок ситра-вина, я сказав:
      -- Тепер ми п'янi i можемо потанцювати.
      Ми танцювали, щось вигукували. Похитуючись, я пройшовся по кiмнатi, пiд сорочку спереду запхнув подушку i попрохав:
      -- Ще... чарочку ви...на, офiцiанте.
      Надзвичайно цiкава була гра.
      Але мама Бруно думала iнакше. Ми не чули, як вона зайшла до кiмнати. I треба ж було менi заточитися i впасти просто їй пiд ноги!
      -- Що тут коїться? -- голосно запитала вона.
      Бруно пiдморгнув менi. Вiн хотiв i далi продовжувати гру.
      -- Добрий день, матусю! -- якось дивно сказав вiн. -- Ви...но... таке смачне!
      Тут я гукнув:
      -- Офiцiанте! Ще ч...ар...очку!
      Мама Бруно швидко пiдiйшла до столу i побачила чарки.
      -- Ой лишенько! Що ви наробили? Ви ж усi п'янi!
      Ми засмiялися -- гра вийшла на славу.
      -- Де ви взяли вино? Хто вас пiдбурив?
      Мама Бруно поодинцi перетягла нас усiх на канапу.
      -- Мамо, -- смiючись, почав Бруно, -- хiба ти не бачиш, що все це жарти?
      -- Жарти? Ось я покажу вам жарти!
      Вона була така серйозна i сердита, що ми перестали смiятись. Бруно намагався все пояснити.
      -- Мамо, я повинен тобi сказати... -- але доказати не змiг.
      -- Бруно! Хто вас пiдбурив пити вино? Скажи менi правду!
      Бруно знову спробував пояснити, що ми пили ситро i що все це просто гра, але його мама тiльки ще дужче розсердилася i закричала:
      -- Хто вас пiдбурив, скажи правду? Хто?!
      Тодi Бруно показав на мене:
      -- Цiттербаке пiдбурив нас.
      Вона кивнула, немов iнакше i бути не могло.
      -- Ти ж на таке не здатний, Бруно.
      Я почервонiв, на лобi у мене виступив пiт.
      -- Ти аж розчервонiвся вiд вина, -- зауважила мама Бруно.
      -- Та ми ж нiчого поганого не зробили, -- пробелькотiв я.
      -- Що? Нiчого поганого? Ось я вiдведу тебе додому i про все розповiм твоїм батькам!
      Що ми могли iще сказати? Треба було розходитись. Мама Бруно повела мене до батькiв. Я тiльки показав Бруно кулака i шепнув йому на вухо:
      -- Зрадник!
      Коли я з мамою Бруно став на порозi, моя мама зблiдла.
      -- Щось сталося? -- схвильовано запитала вона. Я похитав головою.
      -- Можна, я вам розповiм, панi Цiттербаке? -- спитала мама Бруно.
      Мене залишили в коридорi. Одначе я чув, як вони розмовляли в кiмнатi.
      -- Приходжу додому... нiчого не пiдозрюю, аж там цiлковите безладдя... дiти п'янi... ваш син пiдмовив... чарками вино.
      Таке почув я крiзь дверi.
      Потiм покликали мене.
      -- Що ти накоїв, Альфонсе? -- в розпачi запитала мама.
      -- Таж нiякого вина ми не пили!
      Мама Бруно обурилася.
      -- Кажи правду! -- крикнула вона.
      -- Ми... пили...
      -- А чому ж ти сказав, що ви не пили? -- тихо запитала мама.
      -- Нi, ми не пили.
      Я зовсiм заплутався.
      -- Ми пили, -- сказав я.
      -- Вiн навiть не розумiє, що говорить, панi Цiттербаке, -- сказала мама Бруно i похитала головою.
      Я не заперечував. Тепер менi було однаково. Мама ще запитала, може, то мене хтось пiдмовив? Я вiдповiв, що все зробив сам.
      -- Еге ж, мiй Бруно на таке не здатний, -- сказала насамкiнець мама Бруно.
      Тодi я спересердя крикнув, що Бруно боягуз i вiн намагається все звалити на когось iншого, хоча теж пив разом з усiма i так само спотикався.
      Мама сiла, мов пiдкошена:
      -- Що з тебе буде, Альфонсе? Ти не в мене удався.
      Менi довелося негайно лягати в лiжко. Я був покараний. Цього чудового дня я мусив лежати в лiжку через якiсь кiлька склянок ситра. Бувало, пив його досхочу i нiчого менi не казали.
      Прийшов тато, i мама негайно розповiла йому про все. Вiн спочатку засмiявся, але мама сказала, що все це небезпечно, i вiн одразу ж спохмурнiв. Тато пiдiйшов до мого лiжка i зажадав пояснень. Я розповiв, як усе було насправдi, сказав, що то було не вино, а ситро. Тато слухав i смiявся так, що аж шибки деренчали. Зайшла мама, така сердита. Тато розповiв їй про все, i вона теж розсмiялася. Менi дозволили встати i за вечерею дали чарочку ситра.
      Тепер щоразу, коли зустрiчаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумiю, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, панi Еке.
      Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри
      Якось я знайшов на вулицi рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкiри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось iз кишенi. Поперед мене поспiшала кудись жiнка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:
      -- Може... ви...
      -- Я не роздаю грошей. Не старцюй, -- вiдрiзала жiнка i зиркнула на мене крiзь свої блискучi окуляри.
      Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зеленi рукавички, кинувся далi. А та жiнка гукнула менi навздогiн:
      -- Нахабний хлопчисько!
      Аж ось iде менi назустрiч якась бабуся.
      -- Чи не ви, бува, загубили? -- запитав я i показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.
      -- Га? Кого набили? -- перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тодi я гукнув дужче:
      -- Та нi! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?
      -- Еге ж, -- вiдказала бабуся, -- бридка звичка.
      Я закричав ще голоснiше:
      -- Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?
      -- Чого ти кричиш на стару жiнку, йолопе? -- гримнув якийсь перехожий i вхопив мене за комiр.
      -- Та хiба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?
      -- От нахаба! -- розлютився перехожий.
      I я хутенько накивав п'ятами.
      Потiм я звертався ще до багатьох людей. До залiзничника, до молодої жiнки, до мотоциклiста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив менi запотиличника, ще до якоїсь жiнки i до якогось чоловiка. Чоловiк був дуже люб'язний. Вiн пояснив, що рукавичка з козиної шкiри i зроблена зi смаком. А жiнка була iншої думки. Мовляв, ця рукавичка -- справжнiсiнький мотлох, бо пошита iз штучної шкiри, i такої вона нiколи б не носила.
      Цього було досить. Менi перехотiлося бiгати з рукавичкою iз штучної козиної шкiри, питати всiх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я пiдфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу i лясь! -- упала на брук. I лясь! -- тут-таки одержав я звiдкись ляпаса.
      -- Поганець! -- просто над вухом крикнула якась жiнка. -- Моєю рукавичкою в футбол грає!
      Довелося менi побiгти i принести жiнцi рукавичку. Тодi жiнка почала мене вичитувати. Все менi не запам'яталося, тiльки дещо:
      -- Хiба так роблять, знайшовши рукавичку? Слiд бути порядним. Не грати знахiдкою в футбол, а вiддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти...
      -- М-е-е! -- замекав я. Такого ще нiколи зi мною не було, бо я ввiчливий з дорослими. Але зараз я мiг собi таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була iншої думки. Мене покарали -- заборонили на цiлий день виходити з дому. Де ж справедливiсть?
      Як я вперше стрибнув головою вниз у воду
      Одного чудового дня я мав необережнiсть розповiсти, що ще нi разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотiв мати свiдоцтво плавця i склав майже всi потрiбнi нормативи. Лишався тiльки стрибок головою вниз, i я матиму свiдоцтво.
      -- Навiть iз однометрової висоти не насмiлюєшся? -- не вiрив тато.
      Iз тону запитання я зрозумiв, що вiн цього аж нiяк не схвалює.
      -- Та насмiлююся, -- випалив я, -- тiльки що з того, коли на тебе всi дивляться i ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всi смiються.
      -- Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмiлюєшся, боїшся висоти.
      -- Свiчкою плигаю ж, а от головою вниз...
      Тато вiдмахнувся. Це означало, що я звичайнiсiнький боягуз i край.
      -- Отже, мiй син Альфонс Цiттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скiльки ж тобi рокiв?
      Я мовчав, адже вiн знає не гiрше за мене, скiльки менi рокiв.
      -- Вiдповiдай!
      -- Ну, десять, -- сердито буркнув я. -- Ти сам знаєш.
      -- В десять рокiв я стрибав головою вниз iз триметрової висоти!
      В розмову встряла мама.
      -- Паулю, облиш хлопця, -- сказала вона татовi. -- Хiба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе i без того дурного стрибка. Я теж не вмiю стрибати головою вниз i взагалi боюся стрибати з вишки.
      Я вдячно подивився на маму. Тато вiдсунув убiк тарiлку i дав волю своєму гнiву.
      -- Вiд тебе й не вимагається, -- сказав вiн мамi. -- А для хлопця його вiку боятися стрибнути головою вниз -- це просто ганьба.
      -- Я не боюся, тiльки ж усi смiються, коли стрибок не виходить, -пробурчав я, бо слово "ганьба" не сподобалося менi.
      -- Ти просто боїшся. Ти взагалi боягуз i край!
      Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.
      -- Справжнiй мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс -боягуз, -- сказав тато насамкiнець, i мама пiшла на кухню.
      Ми помовчали добру хвилину.
      Нарештi обiзвався тато, i я зрозумiв, що ми з ним домовимося:
      -- Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тiльки соромишся, бо не опанував ще технiки.
      Я задоволене кивнув. Так воно й було.
      -- Ось поглянь, як це робиться.
      Тато вiдсунув стiльця, скинув пiджака i став перед килимом. Килим, напевне, правив за воду.
      -- Руки витягаєш над головою, голову трохи вниз i падаєш. Повiльно... отак, а як настане критичний момент, коли здається, що ось-ось складешся, мов кишеньковий ножик, тодi сильно вiдштовхнися i випростайся. Не розставляй широко ноги, не згинай у колiнах, бо найчастiше роблять саме цi помилки.