Чудовий кiнець, чи не так? Та менi довелося хутенько забиратися геть. Бруно, чий змiй теж упав, горлав менi вслiд:
      -- Ти сам змiй! Ти нiкчема. Альфонсе! Ось зв'яжу тебе i запущу в повiтря, ти...
      Коли я прийшов додому, мама запитала:
      -- Що це ти сьогоднi так рано вернувся, Альфонсе?
      Я повагом скинув шкiрянi рукавицi i вiдповiв: -- Вiн пiднявся дуже високо, вiдiрвався i десь залетiв. А то б я став переможцем.
      Тодi зачинився у своїй кiмнатi i до вечора не виходив. А ввечерi прийшов тато i мама похвалилася йому:
      -- Подумай тiльки, Альфi мало не став переможцем!
      Щось у її голосi менi не сподобалось. А змагання виграла Луїза. То ж треба!
      Як запiдозрили, що я перший помiтив аеростат
      Я ледве утiк од великих хлопцiв. Вони хотiли вiдлупцювати мене, а це ж пiдло! Нiчого я їм не зробив, нi в чому не винний. А на мене ще й кiлька дорослих нагримали.
      Це було так. Ми спускалися з горбка на санчатах. Тiльки-но я прийшов, усi й почали надi мною смiятись:
      -- Ось i Цiттербаке iз своєю качкою! Нiби так важливо, якi в кого санчата i на що вони схожi. Аби їздець був добрий. Тож я сказав:
      -- Не турбуйтесь. Iз своєю качкою я всiх вас переможу i встановлю рекорд!
      Ми каталися всiм загоном -- готувалися до шкiльних змагань. Але я нiяк не мiг здобути перемогу, хоч дуже старався. "Мабуть, справа таки в санчатах", -- подумав я. А потiм сталося оте трикляте зiткнення.
      Коли ми їхали вниз, а хтось стояв на дорозi, то кричали:
      -- Геть з дороги, носороги! Старт у мене вийшов чудовий, це я сам помiтив. Моя качка набрала добрячого розгону. Раптом я побачив: просто передi мною в снiгу лежать двоє дiвчаток, i санчата перекинутi. Не знаю, чому я не гукнув їм, як слiд було: "Геть з дороги, носороги!", а крикнув:
      -- Геть з дороги, доги-гоги!
      Просто таке спало менi на думку. Так чи iнак, дiвчатка не зважили на мiй крик -- подумали, певно, що я жартую. Я налетiв на їхнi санчата, розбив свою качку i трохи носа. Всi кинулися до мене. Але побачивши, що я тiльки розбив свої санчата i трохи носа, а бiльше нiчого й не сталося, вони перестали спiвчувати менi й почали мене лаяти. А Петер сказав:
      -- Альфонсе, ти порушив правила катання, а це ж могло призвести до бiди.
      -- А це що? -- показував я на рештки моєї качки.
      Однак, Петер був невблаганний:
      -- Я гадаю, що на сьогоднi ми виключимо Цiттербаке з нашої команди.
      Я тiльки викрикнув свою нiсенiтницю "Геть з дороги, доги-гоги!" i засмучений подався геть.
      Бруно кинув менi навздогiн:
      -- Погляньте, Альфонс ще й носа задирає!
      Я справдi задер голову, бо з носа трохи текла кров. Це тому, що я вдарився. З носом ставало все гiрше. На розi я зупинився i постояв, задерши угору носа. Тут нашi не могли побачити мене i подумати, що то пиха. Так я постояв хвилин п'ять, поки перестала бiгти кров. Тодi я вiдiйшов i здивувався: на тому мiсцi, де тiльки що стояв я, було кiлька старших хлопцiв й навiть двоє дорослих. Вони стояли, позадиравши вгору носи. "Мабуть, теж поламали санчата i порозбивали носи", -- подумав я i пiшов додому. Поклав у сараї свою поламану качку й знову пiшов на гiрку. Менi хотiлось хоч побачити, хто став переможцем. А на розi вже зiбрався чималий натовп. Чоловiк п'ятдесят. Вони сперечалися.
      -- Кажуть, пролiтав аеростат... нi, метеор... та то промайнув лiтак iз стрiлоподiбним крилом... тут один хлопчина перший бачив... -почув я.
      -- Ага, ось i вiн! -- вигукнув хтось.
      Я озирнувся. Про кого це?
      -- То що ж ти бачив? -- спитав мене якийсь чоловiк.
      -- Я-а-а? -- здивувався. -- Нiчогiсiнько!
      -- Що? -- закричали хлопцi. -- То вiн нас усiх пiддурив!
      -- Вiн же стояв на розi i вдавав, нiби щось там побачив угорi!
      Ох яке й лютi були всi! Я хутчiй накивав п'ятами, а то старшi хлопцi надавали б менi духопеликiв.
      I треба ж, щоб у цю мить мене помiтив Бруно! Завтра ж вiн обов'язково розповiсть у класi, що я знову щось утнув.
      Але хiба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?
      Як у мене була нежить
      Я помiтив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу iз закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене нiби корабельний дзвiн у головi бив, а з очей текли сльози, мов у дiвчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати i не говорити про мою нежить. Вирiшив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тодi я й ляжу в лiжко.
      В четвер увечерi в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись i почав гучно чхати i сякатися -- виходило, мабуть, не гiрше, нiж у хворого ведмедя.
      -- Хлопче, ти чхаєш так, що аж шибки деренчать, -- спiвчутливо сказала мама. Я подивився на неї очима, повними слiз. Мама приклала менi до лоба руку.
      -- I так зрозумiло, що є температура, -- швидко сказав я, щоб випередити маму.
      -- Певно, треба тобi трохи полежати. Альфi.
      Менi не хотiлося в лiжко, але я згадав про контрольну з арифметики i погодився. Закутав шию товстою колючою шаллю, лiг на канапi та наковтався таблеток. Щоразу, коли мама заходила до мене, я починав стогнати.
      Був чудовий вечiр. Я читав книжку i радiв, що через нежить не буду завтра писати контрольну з арифметики.
      Прийшов тато з роботи. Побачив мене на канапi. Вiн спочатку злякався.
      -- Альфонсе, ти що, хворий?
      Я повагом кивнув.
      -- Температура? -- запитав вiн.
      Ми з мамою здвигнули плечима. Тато принiс термометр. Я мiцно затис його пiд пахвою, але вище тридцяти семи ртутний стовпчик не пiдiйнявся, зупинився якраз на червонiй рисцi.
      Тато уважно подивився на мене, потiм звелiв мамi принести ложку i подивився менi в рот.
      -- Все гаразд, -- сказав вiн. -- Горло болить?
      Я похитав головою. Все одно правда випливла на поверхню.
      -- Послухай, -- тихо сказав тато мамi, -- у хлопця легенька нежить, таку дуже просто пiдхопити за цiєї погоди, а ти закутала його, мов тяжкохворого.
      Я не на жарт розiчхався i дав волю усiм дзвонам у своїй головi. З очей у мене струмками потекли сльози. А тато навiть не глянув на мене.
      -- Температури нема, горло не болить, отже не зачиняй його у квартирi. На свiжому повiтрi все швидше минеться.
      -- Я ж його не зачиняю. Вiн сам лiг. А попередити хворобу легше, нiж вилiкувати.
      Я помiтив, що мама сердиться -- мабуть, тому, що не може переконати тата.
      -- Простудi найкраще запобiгти на свiжому повiтрi, -- стояв на своєму тато.
      -- Вiд того вiн ще дужче захворiє. Не в кожного ж такий мiцний органiзм, як у тебе, -- не здавалася мама.
      А тато знову:
      -- Альфонс мiй син, для нього нежить -- наймiзернiша дрiбниця. Правда ж, Альфi?
      Що менi було сказати? Я вiдповiв:
      -- Нi, для мене це просто дрiбниця.
      -- Не збивай хлопця з пантелику. Хай вiн полежить i вилiкується, -- ще дужче розсердилася мама.
      -- Якщо нема хвороби, то нiчого й лiкувати. Нi температури, анi болю в горлi...
      За вечерею всi ми якось принишкли. А я залюбки виїв аж двi тарiлки рисового бульйону, зовсiм забувши про свою нежить. Перед сном i наступного ранку менi ставили термометр. Обидва рази було тридцять шiсть i вiсiм десятих. Довелося йти до школи. Менi не хотiлось, але тато суворо сказав:
      -- Альфонс не хворий, а обов'язок є обов'язок.
      Отак нежить пiдвела мене -- довелося йти на контрольну.
      Пан Фiлькендорф диктував задачi, а я сидiв собi, понуро втупившись в зошит. Побачивши, що я нiчого не роблю, пан Фiлькендорф здивувався i спитав, чи я вже розв'язав усi задачi. А я й не починав, бо не пiдготувався.
      -- Цiттербаке, не розумiю тебе. Ти ж мав досить часу, щоб пiдготуватися, -- сказав вiн.
      Замiсть вiдповiдi я чхнув так, що аж сльози бризнули на папiр i розвезлося написане.
      Був чудовий сонячний день, а я чхав, i все приказував:
      -- Тiльки тихiше, нежить, не зраджуй мене!
      Увечерi тато спроквола зайшов до кiмнати. Замiсть привiтання вiн гучно чхнув:
      -- У мене страшенна нежить, -- сказав вiн i протер хустинкою очi. -- Болить голова, нiби от-от розпадеться.
      Тато навiть не помiтив, що за вечерю я з'їв тiльки половину омлету. Я взагалi не полюбляю омлету, й тато завжди стежить, щоб я з'їдав усе до крихти. Пiсля вечерi вiн лiг на канапу.
      Я запропонував:
      -- Давай прогуляемося, тату. Воно ж добре при нежитi -- на свiжому повiтрi вiдразу стає легше.
      Тато тiльки махнув рукою i затулився газетою. Мама розхвилювалася:
      -- Тiльки не захворiй, Паулю. Так погано, коли ти хворiєш.
      -- Облиш мене, -- простогнав тато, ковтаючи таблетки, якi я не встиг попити.
      Я принiс термометр, але тато не схотiв мiряти температуру i сказав, щоб я не турбував його такими дурницями. Зрештою, вiн усе-таки помiряв температуру. Термометр показував тридцять сiм, точно на червонiй рисцi.
      -- Завжди у мене тридцять шiсть, а тридцять сiм -- це вже висока температура, -- буркнув вiн i знову затулився газетою.
      Потiм вiн одяг вовнянi шкарпетки i закутав собi шию хусткою.
      -- У тебе й горло болить? -- запитала мама.
      Тато буркнув iз-за своєї газети:
      -- Нi, але якось неприємно у ротi.
      -- У мене теж! -- вигукнув я. -- Це вiд омлету.
      Мама розсердилась. Ох, який це був довгий вечiр! Ми, чоловiки, лежали зайнятi нежиттю i наввипередки чхали. Коли говорити вiдверто, то тато чхав i стогнав бiльше, нiж я. Навiть увi снi я чув, як вiн чхає. Вранцi я зустрiв тата, коли вiн виходив iз ванни.
      -- Пiдеш сьогоднi на роботу? -- запитав я. Тато стояв перед дзеркалом i розглядав своє горло.
      -- Мушу йти, Альфонсе, -- буркнув тато. -- Хоч у мене гуде в головi, мов у цеху, але обов'язок є обов'язок. На мене чекає бригада.
      -- Теж писатимеш контрольну з арифметики? -- поцiкавився я.
      -- Верзеш казна-що, -- здвигнув плечима тато, ковтаючи таблетку.
      -- Еге ж, -- сказав я, i менi захотiлось якнайшвидше стати дорослим. Тодi легше буде терпiти нежить. I нiяких тобi контрольних з арифметики.
      Як я зробив iз праски ракету
      Це було за день до Нового року. Тато запросив у гостi всю свою бригаду. Вiн сидiв i мiркував, як приготувати крюшон[*]. Мама теж була заклопотана. Вона не знала, що їй одягти. [* Крюшон -- сумiш вина з ромом чи коньяком, готується iз свiжими фруктами.]
      -- Як ти гадаєш, що менi краще вдягти: довге чорне плаття чи коротке темно-блакитне? -- звернулася вона до тата.
      Тато не мав часу на марнi розмови. Вiн тiльки промимрив:
      -- Так, так, одягайся вже... Цукор, ананаси, а тодi поставити в холодильник...
      Я знiчев'я сортував фейєрверки, якi збирався запалити ввечерi.
      Мама щось прасувала на кухнi. Раптом вона почала проклинати праску. Тодi пiдiйшла до тата, що все ще роздумував над своїм крюшоном.
      -- Паулю, зiпсувалася праска. Що робити? Я ж не одягну плаття...
      Але тато був зайнятий своїм:
      -- Крюшон смачний...
      -- Крюшон, крюшон! Менi треба попрасувати чорне плаття! -- не витримала мама.
      Тато порадив:
      -- Однеси до майстернi. Там її полагодять. Пiсля ананасiв вино...
      Менi було невтямки, чого це мама не може обiйтися без плаття.
      Я зайшов на кухню. Мама зiтхала:
      -- Буде гарне свято. Прийдуть татовi товаришi, а я не зможу одягти плаття.
      -- У тебе ж є лижнi штани! -- сказав я.
      -- Лижнi штани! Таке вигадаєш. Альфi! Менi треба плаття.
      Мама була невтiшна, хоча у неї в шафi висiло чимало платтiв.
      -- Гаразд, -- подумавши, сказав я. -- Давай праску, несу її.
      -- Велике спасибi, Альфi, але вже не треба. Завтра переддень Нового року i праску не встигнуть полагодити.
      Раптом у мене виникла iдея.
      -- Заспокойся, мамо. Я полагоджу праску сам. Гаррi, наш пiонервожатий, завжди говорить: "Кожен повинен умiти все робити сам".
      Мама не дуже довiряла менi. Вона звернулася до тата:
      -- Послухай, Альфi хоче полагодити праску. Як ти гадаєш, вiн зумiє?
      Певно, тато не дочув, що сказала мама.
      -- Так, так. Тiльки дайте менi нарештi спокiй. На п'ять пляшок вина три пляшки шампанського...
      Мама дала менi праску, i я зачинився у своїй кiмнатi. Викрутив кiлька шурупiв i здивувався, коли побачив, що там усерединi. Досi я мав справу тiльки з кубиками та металевим конструктором. У порiвняннi з ними праска видалася менi дуже складною. Я покрутив викруткою тут i там. Потiм добряче струснув праску i насамкiнець зiгнув кiлька якихось дротинок. Коли все знову позакручував, то лишилося кiлька зайвих шурупiв, але праска була як праска. Я ввiмкнув штепселя в розетку. I зробив це дуже обережно. Ви ж знаєте, з електрикою не жартують. У прасцi щось зашипiло. Я зрадiв i вже хотiв побiгти до мами й сказати: "Все гаразд. Було маленьке пошкодження. Уже полагодив".
      Не встиг я це продумати, як у прасцi знову зашипiло (цього разу дужче), здiйнявся голубий димок i почувся гидкий запах паленої гуми. Я миттю вимкнув праску i знову все повiдкручував. Усерединi трохи почорнiло. Цього разу я стiльки крутив, сiпав, тис, i гнув, що в прасцi все стало нерухоме. Ввiмкнув i навiть не зашипiло. Я поклав її -- хай полежить пiвгодини, а сам тим часом почитав. "Може, вона прохолоне, -- подумав я, -- i сама собою полагодиться". Мама постукала i спитала, як справи.
      -- Ще трохи, -- вiдповiв я. -- Хвилинку i сюрприз буде готовий!
      Насправдi ж я не знав, що робити далi. Хотiв уже вийти i сказати, що з мого лагодження нiчого не вийшло, коли це раптом згадав про фейєрверки. Вставлю в праску штук три чи чотири, як ракетний заряд, вони нагрiють її i можна буде прасувати. Я пожертвував трьома iз своїх п'яти фейєрверкiв -- уставив їх у праску. Це було не легко!
      -- Тепер можна заходити. Ой, як здивує вас, мамо й тату, мiй винахiд!
      Мама недовiрливо подивилася на мене.
      -- Давай плаття, -- сказав я. Але мама вирiшила перевiрити мою роботу на фартусi. Вона хотiла ввiмкнути праску, а я сказав:
      -- Нi, мамо, штепсель i розетка тут не потрiбнi. Тепер прасуй за методом Альфонса Цiттербаке!
      Я запалив сiрничок i пiднiс до праски-ракети. Спочатку праска засвистiла, тодi, мов кiнь, вирвалася у мене з рук i з трiском та димом поскакала по фартусi.
      -- Тривога! -- заволав я i сховався пiд кухонний стiл. Мама кинулася вiдчиняти вiкна, а тато смiливо вскочив на кухню i спробував зупинити збожеволiлу праску. Але вона прискала в його руках, наче зла кiшка.
      Коли дим розвiявся, я обiзвався iз своєї схованки:
      -- Було дуже гарно, правда ж? Тiльки великуватий заряд. Якби два фейєрверки, тодi вийшло б чудово.
      Не знаю чому, але на мене нагримали. Мама сказала, що вона страшенно злякалась. Як же вона злякається завтра, коли буде салют! Тато обпiк собi руку i вважає, що я зовсiм не розумiюся на технiцi. I бригадi вiн завтра розповiсть про це, i менi слiд бути уважнiшим на уроках виробничого навчання...
      А менi ж хотiлося застосувати сучасну технiку! Електрична праска є у всiх, а праску-ракету має тiльки родина Цiттербаке.
      Я читав, що всiм великим винахiдникам спочатку було тяжко, i люди смiялися над ними. Отак i в мене. Та нiчого. Коли за своє вiдкриття одержу Нацiональну премiю, тодi вони побачать...
      Тато втiшив маму:
      -- Нема лиха без добра. Тепер тобi доведеться одягти червоне плаття -- воно менi дуже подобається. Але що це я кажу? Скiльки пляшок шампанського треба для крюшону?
      Внизу на мене вже чекають Бруно, Ервiн i Петер. Треба йти пускати фейєрверки. їх у мене лишилося небагато, але що вдiєш: витратив же для важливої справи.
      * * *
      Вже смеркло, коли хтось гукнув баском:
      -- Гей! Є хто на "островi любовi" ?
      -- Ой, лишенько! -- забiдкалася панi Цвой. -- Чому ж це "любовi"?
      -- Вiн же так називається, цей острiв, i ми не можемо змiнити назву, -- сказав я, а тодi крикнув:
      -- Так, тут нас двоє: Альфонс Цiттербаке i панi Цвой!
      Панi Цвой занепокоїлась i шепнула менi на вухо:
      -- Це ж iнспектор Шмiдтке!
      З очерету виринув важкий рибальський човен i пристав до берега.
      -- О! Панi Цвой? Добрий вечiр! О! То з вами ще й приємний хлопчина?
      Панi Цвой зовсiм знiяковiла i сказала:
      -- Вiн мене врятував, коли перекинувся мiй човен.
      -- Браво, хлопче, -- похвалив мене iнспектор Шмiдтке. -- А тепер, будь ласка, ваше посвiдчення.
      -- Любий пане Пiмiдтке, -- жалiбно сказала панi Цвой. -- Я його загубила, коли перекинувся човен.
      Та iнспектор Шмiдтке був невблаганний:
      -- Це не допоможе. Три марки штрафу.
      -- У мене ж i грошей нема з собою!
      -- Тодi я повинен заявити у Спiлку рибалок, -- сказав iнспектор Шмiдтке. -- А тепер сiдайте у мiй човен. Уже вечiр, а ввечерi нiхто не вудить.
      Я зрадiв, що менi бiльше не треба розповiдати. Але панi Цвой ще завдала менi прикрощiв. Ми сидiли в човнi позад iнспектора Шмiдтке, i я їй шепнув:
      -- Я знаю, де стоять вершi. Дозвольте, я завтра принесу вам лина. Це буде наша помста.
      -- Хлопче, -- сердито вiдказала панi Цвой, -- так не годиться. Невже ти збираєшся красти? Я в тобi розчарувалась.
      Так гарно почався день, i так я добре тренувався, а от увечерi знову прикрощi. До того ж я це тiльки так сказав, щоб розважити панi Цвой. Насправдi ж я навiть не знаю, де стоять тi вершi.
      Ну, гаразд, краще помовчу. Бо хто його знає, що зробить панi Цвой iз тим, що я їй нарозповiдав.