Гольц-Баумерт Герхард
      АЛЬФОНС ЦIТТЕРБАКЕ
      Веселi iсторiї невдахи, записанi Герхардом Гольцом-Баумертом
      З нiмецької переклав МИКОЛА НАСТЕКА
      Любi друзi!
      Ми сподiваємося, що ви з цiкавiстю прочитаєте веселi iсторiї про невдаху Альфонса Цiттербаке -- часом надто сором'язливого i наївного, iнколи трохи хвалькуватого i лiнивого пiонера, вашого нiмецького ровесника. Може, й декому з вас траплялося так жартувати першого квiтня, так готуватися в космонавти чи так намагатися бути пiдкреслено ввiчливим, як героєвi цiєї книги?
      ЗМIСТ
      Частина I
      Завжди у мене прикрощi через прiзвище
      Що довелося пережити менi й моєму папузi Чистуновi
      Як я жартував першого квiтня
      Мої пригоди на дорозi привидiв
      Як я вдавав п'яного
      Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри
      Як я вперше стрибнув головою вниз у воду
      Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука
      Чому я завжди попадаю в халепу?
      Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби
      Як ми з Великого Змiєю звалили тацю з пирогом
      Як я мiняв свого складаного ножика
      Чому називають мене "Вогняним Альфонсом"
      Як менi на сходах зустрiвся лев
      Що сталося зi мною в трамваї
      Чому в мене з рук випав тромбон
      Частина II
      Як я програв змагання слiдопитiв
      Як я проводив домашнiй телефон
      Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"
      Яка пригода була в мене з макаронами й помiдорами
      Як я ходив до амбулаторiї
      Як я готувався стати космонавтом
      Космонавт номер 4 -- Цiттербаке
      Як я мовчав
      Все в тюбиках
      Десять квиткiв на карусель
      Великий старт
      Як я помилково порубав етажерку
      Як я доглядав звiрят
      Як я хотiв з'їсти шiстдесят яєць
      Як я катався на "кротовi"
      Як я перервав пiонерський ланцюжок
      Як я намагався бути ввiчливим
      Як я запускав паперового змiя
      Як запiдозрили, що я перший помiтив аеростат
      Як у мене була нежить
      Як я зробив з праски ракету ______________________________________________________________________
      Частина I
      Добридень!
      Звати мене Альфонс Цiттербаке, а рокiв менi стiльки ж, як i вам. Ви, мабуть, запитаєте, як це менi спало на думку написати книгу. До речi, твори у мене виходять не такi вже й хорошi. А все почалося ось iз чого. Якось я прочитав у "Робiнзон-Цайтунг"[*], що органiзовується конкурс на кращий твiр, i вирiшив: спробую напишу щось. Рукопис я сам понiс у дитяче видавництво, щоб вiн, бува, не пропав, коли б я його надiслав поштою. [* Газета нiмецьких пiонерiв.]
      У видавництвi мене зупинив якийсь чоловiк.
      -- Добрий день, -- привiтався я. -- Чи можна побачити Робiнзона? Менi треба дещо йому передати.
      Той чоловiк зазирнув у список.
      -- Такий у нас не працює.
      -- Е, нi, -- заперечив я. -- Робiнзон тут, у видавництвi.
      Та чоловiк не пропустив мене. Я зашарiвся. Коли серджусь, я завжди червонiю. Я стояв i не знав, чим його переконати. На щастя, повз нас якраз проходила красива молода жiнка.
      -- Товаришко, -- звернувся чоловiк до неї. -- Цей юнак хоче пройти до Робiнзона. Чи працює такий у видавництвi?
      Жiнка тiльки усмiхнулась i повела мене з собою.
      -- Авжеж, працює, -- сказала вона й пiдморгнула менi. -- Вiн сидить на четвертому поверсi. Ходiмо зi мною.
      Я зрадiв i вiдрекомендувався так, як мене завжди напучує мама:
      -- Мене звати Альфонс Цiттербаке.
      Ця жiнка була така люб'язна, що теж назвалась:
      -- А мене -- Цвой.
      Панi Цвой (мама каже, що всi незнайомi жiнки -- панi) хотiла йти пiшки. А я побачив лiфт i захотiв проїхатися.
      -- Гаразд, -- погодилася панi Цвой. -- Пiдiймемось лiфтом, якщо ти вмiєш ним користуватися.
      Я зачинив дверi i натис на кнопку. Лiфт рушив угору.
      -- Куди краще, нiж на каруселi, -- сказав я. -- Нiколи ще не катався на такому класному лiфтi.
      Тут я ненароком зачепив плечем кнопку. Щось клацнуло i лiфт зупинився. Панi Цвой зблiдла. Я теж злякався. В лiфтi погасло свiтло. Я поцiкавився:
      -- А лiфт, часом, не обiрветься?
      Та Панi Цвой, здається, не чула мене. Вона натискувала на кнопку, але марно: лiфт не рухався.
      -- Застряли. Боюся, що тут ми довго просидимо, -- iз смутком у голосi нарештi обiзвалася вона.
      А я вже заспокоївся. Може, приїде пожежна команда, i ми виберемося з лiфта драбиною. Менi так закортiло спуститися пожежною драбиною! В нашому класi ще нi з ким такого не бувало. Головне, щоб лiфт не обiрвався.
      -- А Ви не захопили з собою чогось попоїсти? -- запитав я. -- А то, може, довго тут пробудемо.
      -- Ой лишенько! -- забiдкалася панi Цвой. -- У мене ж важливе засiдання!
      -- Погано? -- знову запитав я.
      -- Ще й як! Наш директор дуже пунктуальний.
      -- Нашi вчителi теж, -- додав я.
      Панi Цвой стукнула кулаком у стiнку кабiни й закричала:
      -- Я поспiшаю на засiдання! Допоможiть!
      -- Не хвилюйтесь, -- заспокоював я панi Цвой. -- Менi теж треба здати оповiдання на конкурс, та якщо ми просидимо тут довго, я не подам його вчасно i не одержу премiї.
      Якийсь час ми мовчали, а тодi панi Цвой обiзвалася:
      -- Розкажи що-небудь. Альфонсе. Ми тут мов той Робiнзон на безлюдному островi, то треба ж якось провести час.
      -- Гаразд, -- сказав я. Уявив себе Робiнзоном у печерi та й почав розповiдати. Спочатку про папугу та про постiйнi клопоти iз своїм прiзвищем. Побачив, що це їй сподобалося, i розказав про те, як ми ходили в гостi, а також про жарти на перше квiтня, прикрощi iз складаним ножиком i ще дещо.
      Панi Цвой голосно смiялася, приказуючи:
      -- Це ми видамо. Альфонсе. Це ми видамо...
      Та я не збагнув до пуття, що це мало означати. Вона ж наполягала, i менi довелося ще розповiсти про долю дядькового емальованого бiдончика.
      Раптом спалахнуло свiтло, i ми помчали вгору. На тому поверсi, де ми вийшли, бiля лiфта стояли два чоловiки. Один iз них скидався на вчителя. Другий, нижчий на зрiст, дивився на нас крiзь окуляри пронизливим поглядом. Вищий заговорив:
      -- Товаришко Цвой, ми ж запросили вас рiвне на другу годину. -Вiн дiстав кишеньковий годинник, поглянув на нього i насупився. Панi Цвой прошепотiла:
      -- Наш директор.
      А я голосно:
      -- Вибачте, товаришу директоре. Винний я i можу це довести.
      -- Тебе не питають, хлопче, -- перепинив мене той, в окулярах. -Зачекай, поки до тебе звернуться.
      -- Товаришi, -- вставила слово моя супутниця. -- Це ж Альфонс Цiттербаке!
      -- Невже? -- сказав чоловiк в окулярах i глузливо посмiхнувся. А директор ще раз позирнув на годинник i сказав:
      -- Перепрошую.
      Вiн узяв люб'язну панi Цвой пiд руку, i вони пiшли. А зараз я сиджу тут, у видавництвi, i знiчев'я записую все, що розповiв панi Цвой. Пiду аж тодi, як повернеться панi Цвой. Треба ж таки здати оповiдання на конкурс. Отакої, сердито думаю я: стiльки протримали в лiфтi, примусили все розповiсти i навiть лимонадом не почастували.
      Завжди у мене прикрощi через прiзвище
      Хто мене добре знає, тому вiдомо, що я не забiяка. Вдачi я лагiдної i нiколи не встряю у сварки. Але нещодавно не стримався, то й мав неприємностi вiд дорослих. I все через моє прiзвище. Альфонс -погане iм'я. Всiм у нашому класi воно здається смiшним, i частенько мене називають не Альфонсом, а Альфонсiусом. Але Цiттербаке[*] -- ще гiрше. У кожного воно викликає посмiшку. Через нього надi мною нерiдко кепкують у класi. Новий учитель вперше зайшов до класу, я назвав своє прiзвище, i вiн теж посмiхнувся. Та найдужче дошкуляють менi дiти iз сусiднiх будинкiв. Тiльки вийду надвiр, вони й заводять: "Цiттербаке з'їв собаку!". Менi боляче таке чути про себе. I я бiжу вулицею, посвистую i мiркую собi над прiзвищами, якi б я хотiв мати: Альфонс Цеппелiн, Альфонс Мюллер ба навiть Альфонс Кнебельбарт[*], тiльки не Цiттербаке. Ось того разу, коли я вийшов на вулицю, почулося:
      -- Цiттербаке з'їв собаку! [* Цiттербаке по-нiмецькому означає "тремтяча щока".] [* Кнебельбарт по-нiмецькому -- "борiдка клинцем".]
      Нi, я бiльше не мiг цього стерпiти. Я обернувся, щось крикнув (що саме, зараз не пригадую) i сердито посварився кулаком, та де там! Навiть малюки почали дражнитися. Я чкурнув геть, але вони не вiдставали. Зупинився -- вони теж.
      -- Цiттербаке з'їв собаку -- не вгавали вони. Саме проходив якийсь хлопчик, мабуть, рокiв чотирьох. Вiн чув, як мене дражнили iншi, i сам зупинився неподалiк вiд мене, посмiхнувся та й собi:
      -- Цiттербаке...
      -- Але не закiнчив. Я наздогнав його i дав йому прочухана. Правда, не так вiдлупцював, як налякав. Але не встиг оглянутись -- i менi дiсталось вiд його мами.
      -- I не сором? Такий здоровий хлопець б'є малого! Що вiн тобi зробив? -- закричала вона i дала менi ляпаса. Тим часом навколо нас уже зiбралась юрба. Дiти, що дражнилися, зникли, а дорослi пронизували мене сердитими поглядами i докоряли:
      -- Бив малого... пiдняв руку... поганець такий!
      Бачу, що менi не виправдатися. Вони обурювались, хоч не знали, за що перепало малому. Коли б їм хтось кричав услiд такi слова!
      I тут я помiтив, що за дорослими стоїть Фреддi, найзухвалiший хлопець iз нашої вулицi. Вiн шепотiв, але по губах можна було розiбрати, що вiн каже:
      -- Цiттербаке з'їв собаку!
      Я показав йому кулак, i Фреддi зник. Погроза збунтувала людей, що оточили мене:
      -- Бачте, вiн i досi своє поганяє! Треба розказати його батькам!
      Менi нiчого не лишалося, як пiти геть.
      Увечерi я сказав татовi:
      -- Не подобається менi наше прiзвище.
      А вiн:
      -- Чому б це? Люди мають усякi прiзвища. Є багато Шульцiв, а Цiттербаке...
      Дорослi, от як тато, можуть називатись i Цiттербаке. А коли тобi десять рокiв, то й прiзвище може завдати прикрощiв, i тодi мимоволi даси волю рукам.
      -- Цiттербаке... -- навiть за вечерею тато мiркував над моїми словами. -- Не пiдходить прiзвище, так?
      Я зрозумiв, що вiн гнiвається.
      -- Ти ще пiдрости. Всi ми, Цiттербаке, кремезнi люди, а ти мов стеблина. Коли ми були ось такi, то вмiли здачi дати, а ти що?
      Якби ж вiн знав, що в мене i досi щоки горять вiд ляпасiв! Нi, не люблю я свого прiзвища!
      Що довелося пережити менi й моєму папузi Чистуновi
      На iменини тiтка Зiгрiд подарувала менi папугу. Це був надзвичайний подарунок.
      -- Спасибi, -- подякував я. -- Тепер у мене буде така чудова пташка!
      Я назвав папугу Чистуном. Менi спало на думку приручити його i навчити розмовляти. Вже наступного дня я взявся до роботи. Мама пiшла до магазину, дома був я сам. Я пiдiйшов до клiтки, обережно вiдчинив дверцята.
      Менi хотiлося взяти Чистуна в руки, щоб вiн звикав до мене. Вважається ж, що тварини впiзнають свого хазяїна по його запаховi. Але перш нiж я встиг його схопити, папуга вилетiв iз клiтки й закружляв по кiмнатi. Що прудкiше я ганявся за ним, то швидше вiн лiтав. Сiдав я, сiдав i Чистун -- на карниз для гардини. Коли я пiдкрадався до нього. Чистун стежив за мною, переступаючи з нiжки на нiжку, i вмить злiтав, як я кидався до нього. Довгенько так тривало.
      Раптом пролунав дзвоник. Я кинувся в коридор. Чистун вилетiв за мною i сiв на газовому лiчильнику. Було зрозумiло, що тiльки-но я вiдчиню квартирнi дверi, як Чистун вилетить, i не впiймати його бiльше нiколи.
      -- Хто там? -- запитав я.
      -- Газiвник, хлопче. Вам треба заплатити за газ.
      Ага, мама ж приготувала й грошi -- ось вони лежать на кухонному столi.
      -- Хвилиночку, будь ласка! -- крикнув я в щiлину для листiв i знову повернувся в кiмнату. Чистун влетiв слiдом за мною. Я миттю вибiг iз кiмнати й причинив дверi. Чистун знову лiтав у коридорi.
      -- До мене! -- сказав я. -- Хазяїн наказує!
      Та Чистун сiв на газовому лiчильнику i не збирався його залишати. Тодi я пiдiйшов до кiмнатних дверей i тiльки просунув у них голову. Якби папуга влетiв у кiмнату, я просто зачинив би його там. Але вiн не зрушив з мiсця.
      -- Ну вiдчиняй, нарештi, хлопче! У мене ж нема часу, -нетерпеливився газiвник за дверима.
      -- Почекайте ще хвилинку, будь ласка, -- попрохав я його в щiлину для листiв.
      Я вже й не знав, що його робити. Спробував ще раз старий номер. Я в кiмнату -- i Чистун туди. Прослизну в коридор, а вiн ще й випередить мене. Я пiдiйшов до дверей.
      -- На жаль, не можу вам вiдчинити -- мiй Чистун немов сказився! -прокричав я.
      -- То ти вiдчиниш чи нi? -- розсердився газiвник. Вiн став грюкати у дверi, дзвонити, але зрештою пiшов геть. Я чув його лункi кроки на сходах. Якщо тепер газова контора не дасть нам газу, адже ми не заплатили їм, то хай Чистун начувається. Я взяв вiника i добряче поганяв Чистуна. Шкода тiльки, що зачепив велике фото -- на ньому молодi мама й тато гуляють весiлля. Те фото впало на пiдлогу й розбилось. А Чистун налетiв на маленьку вазу з квiтами, що стояла на буфетi, i розлив усю воду. Я скочив на диван, а Чистун перелетiв на шафу.
      Коли це чую, прийшла мама. Якщо вона зайде в коридор, а тодi в кiмнату, Чистун вилетить надвiр. Я пiдпер спиною дверi. Мама заклацала клямкою.
      -- Облиш жарти, Альфi, -- почувся з коридору її голос.
      -- Я не жартую, мамо. Будь ласка, не вiдчиняй! -- попрохав я. Але мама не слухалася.
      -- Будь ласка, не вiдчиняй, а то Чистун вилетить! -- закричав я. Мама перестала клацати клямкою.
      -- Чистун вилетить, коли ти вiдчиниш! -- ще раз пояснив я.
      Мама пiшла на кухню.
      Папуга сидiв на карнизi для гардин.
      -- Досить вже! -- люто крикнув я i полiз на шафу, тодi на грубку, скочив на диван, звiдти на стiл, але Чистуна так i не впiймав. Я саме лежав на шафi i чхав -- там стiльки пилюки! -- коли увiйшла мама. На щастя. Чистун у той час сидiв на грубцi, недовiрливо поглядаючи на мене, i не помiтив одчинених дверей. Мама швидко причинила дверi, але мене нiде не побачила.
      -- Я тут, нагорi, -- тихенько обiзвавсь я.
      Мама побачила мене i сплеснула руками. А як її засмутили перекошенi гардини, розбита фотографiя, перекинута ваза -- увесь той розгардiяш, який панував у кiмнатi!
      -- Нiяк не впiймаю. Що робити?
      Я замахав вiником. Чистун облетiв кiмнату i знову сiв на грубцi. Вже й мама стала допомагати менi ловити папугу. Я заходив з одного боку, мама -- з iншого. Ненароком вона скинула iз столу чашку. Добре, що нашкодила мама. А якби це зробив я?
      -- Нiзащо нам його не впiймати, -- промовив я i мало не заплакав. Я вже уявляв собi, як Чистун вилiтає надвiр, як вiн чубиться з горобцями та дроздами.
      Десь за годину прийшов тато. Вiн штовхнув дверi, але цього разу їх пiдпирала мама.
      -- Паулю, будь ласка, не вiдчиняй! -- благала вона. -- Чистун вилетiв.
      -- Будь ласка, зачекай, -- обiзвався i я.
      Тато щось буркнув про свiй голод i про те, що йому треба роздягтися.
      -- Зачини всi дверi, -- попрохала його мама в замкову щiлину.
      Тато зробив так, як казала мама. Тiльки пiсля цього мiг вiн увiйти. Тепер жахнувся тато. Вiн похитав головою i витер на обличчi у мами пил.
      -- Я думав, ви менi приготували щось особливе, -- сказав вiн, -а ви просто перекинули квартиру догори дном.
      -- Тату, допоможи нам, -- попрохав я.
      -- Тут нема нiчого складного, -- сказав вiн, узяв мисочку з кормом i показав її Чистуновi. Той саме сидiв на карнизi для гардин. Побачивши мисочку, папуга радiсно застрибав по карнизовi. Тодi тато поставив мисочку в клiтку. Чистун облетiв навколо клiтки i обережно пролiз у дверцята. Мить -- i тато зачинив його.
      -- А тепер давайте прибирати, -- переможно сказав вiн. Чистун жадiбно клював свої зернятка, а ми до самого вечора наводили лад у квартирi.
      Перед сном мама помiтила, що грошi за газ лежать на кухонному столi.
      -- Хiба не приходив газiвник? -- запитала вона. Я саме читав дитячу газету i затулився нею.
      -- Не знаю, -- пролепетав я. -- Вiн мав прийти ще раз.
      Через тиждень iз газової контори надiслали нам листа. В ньому йшлося про те, що сiм'я Цiттербаке не впустила газiвника до помешкання i не заплатила за газ. Якщо в триденний строк ми не заплатимо, то газу не буде. Чи це не пiдло?
      Мама взялася була допитувати мене, як це так сталося, що газiвника не впустили до помешкання. Та в цю мить Чистун вiдчинив дверцята i випурхнув iз клiтки. Я кинувся його ловити. Тепер мама вже не могла розпитувати мене. Вона тiльки злякано вигукувала:
      -- Обережно! Картина! Обережно! Ваза! Обережно! Чашка!
      Завтра я напишу в газову контору листа i поясню, що у всьому винний Чистун. Отакий подаруночок, одержав я вiд тьотi Зiгрiд!
      Я чув, що смугастих папуг можна навчити добре розмовляти. Мiй Чистун теж повинен розмовляти. Менi б хотiлося, щоб спочатку вiн опанував нiмецьку, а потiм разом ми вивчали б росiйську. Мабуть, вiн мiг би тодi питати мене окремi слова. Отже, до роботи! Я сiв перед клiткою i почав:
      -- Любий Чистуне, будь уважний. Припини розваги. Будемо старанно вчитися. Ти хочеш?
      Я уважно подивився на нього. Може, вiн щось скаже або зробить. Чистун здавався розумним i покiрливим, але великої охоти до науки у нього не було. Вiн пiдскочив до мисочки i почав їсти.
      -- Спочатку попрацюй, а тодi їж, -- зауважив я. Та Чистун наче нiчого й не чув. Що ж, нашим учителям теж нелегко з нами! Я зачекав, поки вiн наївся, i почав знову:
      -- Кажи за мною: мене звати Чистун Цiттербаке. Папуга помахав крильцями i, мов спересердя, двiчi хрипко каркнув. Для початку i це добре.
      -- Браво, -- похвалив я. -- Ану ще раз: мене звати...
      В цей час до кiмнати зайшла мама, i Чистун заверещав. Я попрохав маму не заважати -- менi як треба працювати з Чистуном. Мама тiльки здивовано подивилася на мене i вийшла. Пiсля того, як я разiв сто повторив "мене звати Чистун Цiттербаке", папуга зручно вмостився, сховав пiд крило голiвку i заснув. Оце так вiдповiв!
      Наступного дня заняття вiдновилися. Проте Чистун нiчого не розумiв, i я помалу став сумнiватися, чи смугастi папуги взагалi можуть розмовляти. Але ж про це я десь читав.
      I раптом згадав. У Робiнзона на островi теж був смугастий папуга, правда, трохи бiльший, та хiба мiй Чистун дурнiший за iнших папуг?
      Бiльше тижня щодня навчав я Чистуна. Вiд тих занять я аж очманiв. Двiчi помилково назвав тата Чистуном. А коли пан Фiлькендорф, наш новий вчитель фiзкультури, прийшов у клас, i всi ми називали свої прiзвища, я сказав: "Чистун Цiттербаке".
      В класi знявся страшенний регiт. Вчитель щось собi занотував, а менi тiльки лишалося здогадуватись, що вiн подумав про мене. На перервi мене присоромив Петер, голова ради нашого загону. Тодi я пiшов до пана Фiлькендорфа i пояснив:
      -- Пане Фiлькендорф... вибачте менi, це не жарт. Насправдi мене звати Альфонсом, а не Чистуном, а Чистуна треба навчити розмовляти. Я весь час повторюю "Чистун, Чистун", -- i це слово застрягло у моїй головi.
      З мого пояснення пан Фiлькендорф, мабуть, нiчого не второпав. Я ще щось пробелькотiв i кинувся геть. Нi, так не може бути далi. Я порадився з Ервiном. Вiн теж тримає вдома тварин i доглядає звiрят нашого класу -- тих, що в зеленому куточку.
      -- Це зовсiм просто, -- сказав Ервiн, -- треба тiльки дресирувати i до того ж правильно.
      Ервiн теж бiльше нiчого не знав. Вiн тiльки додав, що треба пильнувати, бо можна пiдхопити дуже небезпечної папужої хвороби. Я злякався. Може, у мене вже є ця хвороба, якщо я на себе та на iнших людей кажу "Чистун". В наступнi днi я тiльки й робив, що прислухався, чи не загострюється у мене папужа хвороба. Та нiяких змiн не помiчав. Тим часом я все обмiрковував, як менi дресирувати Чистуна. Ервiн дав менi нову пораду: шукати книжки про дресирування. Я витрусив iз скарбнички всi свої заощадження i пiшов до книгарнi.
      -- Ну, малий, -- сказала менi продавщиця, -- що тобi: книжечку з малюнками чи цiкаву казку?
      Я почервонiв, не знав, що й сказати. Хiба ж я малий? Якусь мить ми мовчки дивилися одне на одного.
      -- То чого тобi? -- допитувалася продавщиця.
      Поки я мовчав, спантеличений отим "малий", вона дiстала з полицi книжку:
      -- Глянь, ось тут гарнi оповiдання i казки.
      -- Нiчого не сказавши, я обернувся i кинувся навтiкача. Невже це таки папужа хвороба у мене?
      Перебiг через двi вулицi й надибав iншу книгарню. Зайшов i вiдразу сказав продавщицi:
      -- Добридень! Менi потрiбна книжка про дресирування тварин.
      Там було безлiч гарних книжок: про мурашок, коней, левiв, жаб, але жодної про смугастих папуг. Продавщиця показала менi ще книжки про спiвочих пташок та орлiв.
      -- А про смугастих папуг? -- поцiкавився я. Такої не було. Про дресирування взагалi була тiльки одна -- "Як я дресирую свого собаку". Але ж Чистун не собака. Одначе просто обернутись i пiти я не мiг. Менi довелося купити цю книжку, хоч i коштувала вона чималенько. Вдома я перечитав її всю.
      Що ж, може, ще куплю собi собаку. Собака скрiзь ходитиме зi мною, виконуватиме мої команди, а коли щось загублю, принесе. А ще кусатиме моїх ворогiв. Тодi нехай хтось спробує дражнити мене!
      А може, ця книжка добра i для Чистуна? Я став наказувати йому: "Дай лапу" i "На мiсце", -- але вiн нiби й не чув. Нi, з такою книжкою не навчу я Чистуна розмовляти.
      Я почав усе спочатку. Два тижнi пiдряд щодня по годинi повторював "Чистун, Чистун, Чистун..." Потiм я захворiв -- почало болiти горло. Лiкар сказав, що це вiд перенапруження. Я повернувся додому дуже сердитий. А все через Чистуна.
      -- Ти дурний! -- крикнув я.
      Чистун кивнув, подивився на мене своїми оченятами-вуглинками i проскрипiв:
      -- Дурний, дурний, дурний...
      Я метнувся на кухню:
      -- Мамо, Чистун говорить! Я навчив його.
      Проте Чистун бiльше нiчого не сказав. Заговорив вiн аж тодi, коли до нас прийшла тiтка Анна.
      -- Ой, що це в тебе за маленька гарна пташка? -- запитала вона мене.
      -- Гм, це Чистун, -- вiдповiв я.
      Чистун сидiв собi у мене на пальцi й дивився на тiтку Анну.
      -- Ану ж iди до мене, Чистунчику, -- покликала вона.
      Спочатку папуга тiльки дивився на тьотю, а потiм заскрипiв:
      -- Дурна, дурна!
      У всiх зiпсувався настрiй. Мама сказала, я вiдбиваю охоту в усiєї рiднi ходити до нас у гостi.
      Я вирiшив бiльше не дресирувати Чистуна. От коли куплю собаку, то спробую його навчати. Учора я зустрiв на вулицi тiтку Анну. На мiй "добридень" вона лише кивнула, не промовила до мене жодного слова.
      Вiдколи Чистун так образив тiтку Анну, минуло чимало часу. Бiльше вiн нiчого не навчився. Тiльки те дурне слово затямив i промовляв його саме тодi, коли це було вкрай небажано. Скiльки неприємностей мав я через того Чистуна! I найприкрiше те, що всi думають, я зумисне навчив папугу ображати людей. Та хiба ж доведеш, що ти цього не хотiв?
      Помалу Чистун став зовсiм ручний. Вiн лiтав по кiмнатi, сiдав менi на голову чи плече, скуб за вухо. Пiд час обiду Чистун сидiв на столi i дзьобав з моєї тарiлки. Вiн розумiв також, коли його гукали. Свисну двiчi, i Чистун уже тут як уродився -- знає, що одержить ласий шматочок.
      Якось до нашого мiста приїхав цирк, i я пiшов подивитися. Все менi дуже сподобалось. Особливо зацiкавили мене номери, що їх виконували тварини. Слони робили стiйку на переднiх ногах. Леви плигали крiзь обруч. Тюленi жонглювали м'ячами. Виступали також конi.
      Вдома менi спало на думку: а чому немає циркових номерiв iз смугастими папугами? Я подумав собi, що коли б пiшов туди з Чистуном i показав, як вiн прилiтає на свист, по командi скубе за вухо чи промовляє своє "дурний", то було б ой як цiкаво. А коли б там пояснили менi, як навчити папугу iнших трюкiв, ми з ним, мабуть, змогли б виступати в цирку. Хай навiть не в цирку, а де-небудь у пiонерськiй кiмнатi чи на батькiвському вечорi. Подумав я, подумав i вирiшив таки пiти з Чистуном до цирку.
      Наступного ж дня випала слушна нагода. Як на те, мами не було вдома, а то б вона не дозволила менi носитися з Чистуном по мiсту. В картонну коробку з-пiд взуття я насипав трохи корму, посадив туди Чистуна, замотав коробку рушником i пiшов до цирку. Але цирк був на замку. Я оббiг навколо нього. Десь усерединi лунали голоси. Тодi я просто перелiз через паркан i пiшов помiж фургонами до великого намету. Але не встиг я зробити й кiлькох крокiв, як раптом хтось схопив мене за комiр.
      -- Пустiть! -- крикнув я i озирнувся. Але що це? Позаду стояв слон! Вiн простяг свого довгого хобота i став дмухати на мене та обмацувати моє обличчя'.
      -- Рятуйте! -- заволав я, з переляку впустив коробку з Чистуном i ну тiкати. Я кидався з одного закутка в iнший, аж поки наштовхнувся на товстого чоловiка з чорною бородою. Згодом я довiдався, що то був сам директор.
      -- Стiй! -- гукнув вiн. -- Куди так поспiшаєш?
      -- Я... слон... схопив хоботом... -- заїкаючись, пробелькотiв я.
      Директор усмiхнувся i запитав:
      -- Це Емiр так тебе налякав? Емiр хороший. То вiн просив у тебе ласощiв.
      Менi знову стало страшно.
      А що, коли слон прийме коробку з Чистуном за ласощi i з'їсть?
      -- Але я... Чистуна... з'їсть...
      Директор знов усмiхнувся, скубнув себе за бороду i сказав:
      -- Заспокойся. Добре, що ти прийшов. Зараз пiдемо на манеж i потренуємося.
      Я знову злякався. Звiдки цей чоловiк знає про мiй план? Раптом я згадав, як тут, у цирку, виступав чарiвник. Може, то чарiвник розгадав мої думки?
      Директор погукав:
      -- Августе, йди-но сюди!
      Iз найближчого фургона вилiз якийсь заклопотаний молодик i дружньо привiтався зi мною.
      -- Це Август, клоун, -- пояснив директор. Я впiзнав його не вiдразу.
      Августовi ж директор сказав:
      -- А це наш новий спiвробiтник.
      Я промовчав i вирiшив поки що взагалi нiчого не казати. Хотiлося побачити, що ж то буде далi. Признаюся, у цю мить я геть забув про Чистуна, такий був схвильований.
      Ми вийшли на манеж. Тут було якось незатишно, пахло тваринами. Вправлялися кiлька жонглерiв. Директор звернувся до них:
      -- Товаришi, дайте мiсце ось цьому хлопчинi, подивимось, на що вiн здатний.
      А потiм до мене:
      -- Будеш так виступати чи одягнеш спортивний костюм?
      На жаль, костюма у мене не було, i я вiдповiв:
      -- З вашої згоди я виступлю так.
      -- Тiльки не забрудни одягу, -- застерiг мене клоун.
      -- Почали! -- крикнув директор. -- Давайте сюди понi!
      Вiн був такий жвавий, не давав нiкому й слова сказати. Все мало робитися швидко.
      -- Отже, -- звернувся вiн до мене, -- тобi ясно: ти виступаєш iз клоуном. Поки що сиди у залi. Вийдеш на манеж, коли скiнчить Август. Сядь отам ззаду.
      Я послухався i сiв на лавку. Ввели понi. Клоун Август спробував був на нього сiсти. Вiн незграбно скочив кониковi на спину i вiдразу ж сповз на землю з протилежного боку. Тодi вiн спробував сiсти ззаду, але знову впав. Цього разу головою в пiсок.
      Ой же ж i реготав я! Тепер коник утiкав, Август слiдком за ним. Але сiсти йому не пощастило. Вiн тiльки мiцно вхопився за хвiст i двiчi пiдряд перекинувся в повiтрi. Нарештi Август таки опинився на конику. Тiльки лежав вiн якось кумедно, а коник дико мчав по манежу. Ось клоун зробив сальто, упав iз коника i побiг з манежу.
      -- Браво! -- вигукнув директор. -- Чудово, Августе. А зараз черга нашого Бамбiно.
      Менi кортiло швидше побачить, що ж то за звiр вискочить тепер. Але жоден звiр не вискочив на манеж. Директор гукнув менi:
      -- Тепер твоя черга!
      Що? Я не Бамбiно i хотiв тiльки запитати, чи вийде який цирковий номер iз Чистуном!
      -- Я ж... не можу... -- почав я.
      Та директор, певно, не почув мене. Вiн гукнув:
      -- Не можна гаяти часу, а то публiка занепокоїться. Негайно виходь на манеж. Стрибок -- i на понi!
      Що менi було робити? Я послухався. Коли коник пробiгав повз мене, спробував скочити на нього. Мiцно вхопився за гриву i ледве-ледве видряпався на нього.
      -- Добре, Бамбiно, -- похвалив мене директор, -- це так, нiби ти ще нiколи не сiдав на коня. Глядачi смiються. А тепер вставай!
      Що? Я занепокоївся. Яких зусиль коштує менi утриматися на спинi, а тепер ще стати на ноги?
      -- Швидше, швидше, не гай часу! -- пiдганяв директор.
      Я спробував. Трохи випростався, вiдразу втратив рiвновагу i впав у пiсок.
      -- Може статися, -- заспокоїв мене директор, -- але швидше вставай. Темп! Темп!
      Понi бiг спокiйно, i взагалi це була дуже сумирна тварина. Я знову розiгнався, побiг i скочив на нього. Обережно став на колiна, звiвся на ноги. Та ледве я став, як знову почав сповзати iз коникової спини. У мене запаморочилась голова, i я зiскочив. Упав просто директоровi в ноги i звалив його на землю.
      -- Тьху! Хай тобi всячина! -- крикнув вiн i смикнув себе за чорну бороду. -- Чи у тебе нема нервiв? Навiщо ти стiльки вправлявся? Ти поводишся, мов жовторотий початкiвець, Бамбiно!
      Я лежав у пiску i дивився на нього знизу вгору.
      -- Та я ж тiльки заради Чистуна...
      В цю мить у намет кулею влетiв якийсь хлопець, невеликий на зрiст, зграбний такий, з довгим чорним волоссям. Кiлька стрибкiв -- i вiн на манежi. Раз, i вже стоїть на конику. Розвiв руки й закричав:
      -- Гоп, гоп!
      -- Що за оказiя? -- вигукнув директор. -- Хто ти i звiдки ти?
      Той хлопець саме робив стiйку на головi на спинi коника. Не мiняючи пози, вiн сказав:
      -- Та ви ж мене запрошували. Я Бамбiно. Мої батьки прийдуть за годину. Ми разом покажемо новий номер.
      Тут вiн пiдвiвся i почав пританцьовувати на однiй нозi.
      -- Ну, а ти хто? -- запитав мене спантеличений директор.
      -- Альфонс Цiттербаке, -- вiдповiв я, все ще лежачи в пiску.
      -- Цiттербаке? Отже, з родини клоунiв?
      -- Та нi, -- сказав я, -- мiй тато ходить на нормальну роботу.
      Але директор уже не слухав мене. Вiн плескав у долонi й приказував:
      -- Браво, Бамбiно, просто чудово. Тепер ще вiдпрацюємо кiнець номера, кiнець повинен вражати найдужче.