Гольц-Баумерт Герхард
      АЛЬФОНС ЦIТТЕРБАКЕ
      Веселi iсторiї невдахи, записанi Герхардом Гольцом-Баумертом
      З нiмецької переклав МИКОЛА НАСТЕКА
      Любi друзi!
      Ми сподiваємося, що ви з цiкавiстю прочитаєте веселi iсторiї про невдаху Альфонса Цiттербаке -- часом надто сором'язливого i наївного, iнколи трохи хвалькуватого i лiнивого пiонера, вашого нiмецького ровесника. Може, й декому з вас траплялося так жартувати першого квiтня, так готуватися в космонавти чи так намагатися бути пiдкреслено ввiчливим, як героєвi цiєї книги?
      ЗМIСТ
      Частина I
      Завжди у мене прикрощi через прiзвище
      Що довелося пережити менi й моєму папузi Чистуновi
      Як я жартував першого квiтня
      Мої пригоди на дорозi привидiв
      Як я вдавав п'яного
      Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри
      Як я вперше стрибнув головою вниз у воду
      Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука
      Чому я завжди попадаю в халепу?
      Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби
      Як ми з Великого Змiєю звалили тацю з пирогом
      Як я мiняв свого складаного ножика
      Чому називають мене "Вогняним Альфонсом"
      Як менi на сходах зустрiвся лев
      Що сталося зi мною в трамваї
      Чому в мене з рук випав тромбон
      Частина II
      Як я програв змагання слiдопитiв
      Як я проводив домашнiй телефон
      Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"
      Яка пригода була в мене з макаронами й помiдорами
      Як я ходив до амбулаторiї
      Як я готувався стати космонавтом
      Космонавт номер 4 -- Цiттербаке
      Як я мовчав
      Все в тюбиках
      Десять квиткiв на карусель
      Великий старт
      Як я помилково порубав етажерку
      Як я доглядав звiрят
      Як я хотiв з'їсти шiстдесят яєць
      Як я катався на "кротовi"
      Як я перервав пiонерський ланцюжок
      Як я намагався бути ввiчливим
      Як я запускав паперового змiя
      Як запiдозрили, що я перший помiтив аеростат
      Як у мене була нежить
      Як я зробив з праски ракету ______________________________________________________________________
      Частина I
      Добридень!
      Звати мене Альфонс Цiттербаке, а рокiв менi стiльки ж, як i вам. Ви, мабуть, запитаєте, як це менi спало на думку написати книгу. До речi, твори у мене виходять не такi вже й хорошi. А все почалося ось iз чого. Якось я прочитав у "Робiнзон-Цайтунг"[*], що органiзовується конкурс на кращий твiр, i вирiшив: спробую напишу щось. Рукопис я сам понiс у дитяче видавництво, щоб вiн, бува, не пропав, коли б я його надiслав поштою. [* Газета нiмецьких пiонерiв.]
      У видавництвi мене зупинив якийсь чоловiк.
      -- Добрий день, -- привiтався я. -- Чи можна побачити Робiнзона? Менi треба дещо йому передати.
      Той чоловiк зазирнув у список.
      -- Такий у нас не працює.
      -- Е, нi, -- заперечив я. -- Робiнзон тут, у видавництвi.
      Та чоловiк не пропустив мене. Я зашарiвся. Коли серджусь, я завжди червонiю. Я стояв i не знав, чим його переконати. На щастя, повз нас якраз проходила красива молода жiнка.
      -- Товаришко, -- звернувся чоловiк до неї. -- Цей юнак хоче пройти до Робiнзона. Чи працює такий у видавництвi?
      Жiнка тiльки усмiхнулась i повела мене з собою.
      -- Авжеж, працює, -- сказала вона й пiдморгнула менi. -- Вiн сидить на четвертому поверсi. Ходiмо зi мною.
      Я зрадiв i вiдрекомендувався так, як мене завжди напучує мама:
      -- Мене звати Альфонс Цiттербаке.
      Ця жiнка була така люб'язна, що теж назвалась:
      -- А мене -- Цвой.
      Панi Цвой (мама каже, що всi незнайомi жiнки -- панi) хотiла йти пiшки. А я побачив лiфт i захотiв проїхатися.
      -- Гаразд, -- погодилася панi Цвой. -- Пiдiймемось лiфтом, якщо ти вмiєш ним користуватися.
      Я зачинив дверi i натис на кнопку. Лiфт рушив угору.
      -- Куди краще, нiж на каруселi, -- сказав я. -- Нiколи ще не катався на такому класному лiфтi.
      Тут я ненароком зачепив плечем кнопку. Щось клацнуло i лiфт зупинився. Панi Цвой зблiдла. Я теж злякався. В лiфтi погасло свiтло. Я поцiкавився:
      -- А лiфт, часом, не обiрветься?
      Та Панi Цвой, здається, не чула мене. Вона натискувала на кнопку, але марно: лiфт не рухався.
      -- Застряли. Боюся, що тут ми довго просидимо, -- iз смутком у голосi нарештi обiзвалася вона.
      А я вже заспокоївся. Може, приїде пожежна команда, i ми виберемося з лiфта драбиною. Менi так закортiло спуститися пожежною драбиною! В нашому класi ще нi з ким такого не бувало. Головне, щоб лiфт не обiрвався.
      -- А Ви не захопили з собою чогось попоїсти? -- запитав я. -- А то, може, довго тут пробудемо.
      -- Ой лишенько! -- забiдкалася панi Цвой. -- У мене ж важливе засiдання!
      -- Погано? -- знову запитав я.
      -- Ще й як! Наш директор дуже пунктуальний.
      -- Нашi вчителi теж, -- додав я.
      Панi Цвой стукнула кулаком у стiнку кабiни й закричала:
      -- Я поспiшаю на засiдання! Допоможiть!
      -- Не хвилюйтесь, -- заспокоював я панi Цвой. -- Менi теж треба здати оповiдання на конкурс, та якщо ми просидимо тут довго, я не подам його вчасно i не одержу премiї.
      Якийсь час ми мовчали, а тодi панi Цвой обiзвалася:
      -- Розкажи що-небудь. Альфонсе. Ми тут мов той Робiнзон на безлюдному островi, то треба ж якось провести час.
      -- Гаразд, -- сказав я. Уявив себе Робiнзоном у печерi та й почав розповiдати. Спочатку про папугу та про постiйнi клопоти iз своїм прiзвищем. Побачив, що це їй сподобалося, i розказав про те, як ми ходили в гостi, а також про жарти на перше квiтня, прикрощi iз складаним ножиком i ще дещо.
      Панi Цвой голосно смiялася, приказуючи:
      -- Це ми видамо. Альфонсе. Це ми видамо...
      Та я не збагнув до пуття, що це мало означати. Вона ж наполягала, i менi довелося ще розповiсти про долю дядькового емальованого бiдончика.
      Раптом спалахнуло свiтло, i ми помчали вгору. На тому поверсi, де ми вийшли, бiля лiфта стояли два чоловiки. Один iз них скидався на вчителя. Другий, нижчий на зрiст, дивився на нас крiзь окуляри пронизливим поглядом. Вищий заговорив:
      -- Товаришко Цвой, ми ж запросили вас рiвне на другу годину. -Вiн дiстав кишеньковий годинник, поглянув на нього i насупився. Панi Цвой прошепотiла:
      -- Наш директор.
      А я голосно:
      -- Вибачте, товаришу директоре. Винний я i можу це довести.
      -- Тебе не питають, хлопче, -- перепинив мене той, в окулярах. -Зачекай, поки до тебе звернуться.
      -- Товаришi, -- вставила слово моя супутниця. -- Це ж Альфонс Цiттербаке!
      -- Невже? -- сказав чоловiк в окулярах i глузливо посмiхнувся. А директор ще раз позирнув на годинник i сказав:
      -- Перепрошую.
      Вiн узяв люб'язну панi Цвой пiд руку, i вони пiшли. А зараз я сиджу тут, у видавництвi, i знiчев'я записую все, що розповiв панi Цвой. Пiду аж тодi, як повернеться панi Цвой. Треба ж таки здати оповiдання на конкурс. Отакої, сердито думаю я: стiльки протримали в лiфтi, примусили все розповiсти i навiть лимонадом не почастували.
      Завжди у мене прикрощi через прiзвище
      Хто мене добре знає, тому вiдомо, що я не забiяка. Вдачi я лагiдної i нiколи не встряю у сварки. Але нещодавно не стримався, то й мав неприємностi вiд дорослих. I все через моє прiзвище. Альфонс -погане iм'я. Всiм у нашому класi воно здається смiшним, i частенько мене називають не Альфонсом, а Альфонсiусом. Але Цiттербаке[*] -- ще гiрше. У кожного воно викликає посмiшку. Через нього надi мною нерiдко кепкують у класi. Новий учитель вперше зайшов до класу, я назвав своє прiзвище, i вiн теж посмiхнувся. Та найдужче дошкуляють менi дiти iз сусiднiх будинкiв. Тiльки вийду надвiр, вони й заводять: "Цiттербаке з'їв собаку!". Менi боляче таке чути про себе. I я бiжу вулицею, посвистую i мiркую собi над прiзвищами, якi б я хотiв мати: Альфонс Цеппелiн, Альфонс Мюллер ба навiть Альфонс Кнебельбарт[*], тiльки не Цiттербаке. Ось того разу, коли я вийшов на вулицю, почулося:
      -- Цiттербаке з'їв собаку! [* Цiттербаке по-нiмецькому означає "тремтяча щока".] [* Кнебельбарт по-нiмецькому -- "борiдка клинцем".]
      Нi, я бiльше не мiг цього стерпiти. Я обернувся, щось крикнув (що саме, зараз не пригадую) i сердито посварився кулаком, та де там! Навiть малюки почали дражнитися. Я чкурнув геть, але вони не вiдставали. Зупинився -- вони теж.
      -- Цiттербаке з'їв собаку -- не вгавали вони. Саме проходив якийсь хлопчик, мабуть, рокiв чотирьох. Вiн чув, як мене дражнили iншi, i сам зупинився неподалiк вiд мене, посмiхнувся та й собi:
      -- Цiттербаке...
      -- Але не закiнчив. Я наздогнав його i дав йому прочухана. Правда, не так вiдлупцював, як налякав. Але не встиг оглянутись -- i менi дiсталось вiд його мами.
      -- I не сором? Такий здоровий хлопець б'є малого! Що вiн тобi зробив? -- закричала вона i дала менi ляпаса. Тим часом навколо нас уже зiбралась юрба. Дiти, що дражнилися, зникли, а дорослi пронизували мене сердитими поглядами i докоряли:
      -- Бив малого... пiдняв руку... поганець такий!
      Бачу, що менi не виправдатися. Вони обурювались, хоч не знали, за що перепало малому. Коли б їм хтось кричав услiд такi слова!
      I тут я помiтив, що за дорослими стоїть Фреддi, найзухвалiший хлопець iз нашої вулицi. Вiн шепотiв, але по губах можна було розiбрати, що вiн каже:
      -- Цiттербаке з'їв собаку!
      Я показав йому кулак, i Фреддi зник. Погроза збунтувала людей, що оточили мене:
      -- Бачте, вiн i досi своє поганяє! Треба розказати його батькам!
      Менi нiчого не лишалося, як пiти геть.
      Увечерi я сказав татовi:
      -- Не подобається менi наше прiзвище.
      А вiн:
      -- Чому б це? Люди мають усякi прiзвища. Є багато Шульцiв, а Цiттербаке...
      Дорослi, от як тато, можуть називатись i Цiттербаке. А коли тобi десять рокiв, то й прiзвище може завдати прикрощiв, i тодi мимоволi даси волю рукам.
      -- Цiттербаке... -- навiть за вечерею тато мiркував над моїми словами. -- Не пiдходить прiзвище, так?
      Я зрозумiв, що вiн гнiвається.
      -- Ти ще пiдрости. Всi ми, Цiттербаке, кремезнi люди, а ти мов стеблина. Коли ми були ось такi, то вмiли здачi дати, а ти що?
      Якби ж вiн знав, що в мене i досi щоки горять вiд ляпасiв! Нi, не люблю я свого прiзвища!
      Що довелося пережити менi й моєму папузi Чистуновi
      На iменини тiтка Зiгрiд подарувала менi папугу. Це був надзвичайний подарунок.
      -- Спасибi, -- подякував я. -- Тепер у мене буде така чудова пташка!
      Я назвав папугу Чистуном. Менi спало на думку приручити його i навчити розмовляти. Вже наступного дня я взявся до роботи. Мама пiшла до магазину, дома був я сам. Я пiдiйшов до клiтки, обережно вiдчинив дверцята.
      Менi хотiлося взяти Чистуна в руки, щоб вiн звикав до мене. Вважається ж, що тварини впiзнають свого хазяїна по його запаховi. Але перш нiж я встиг його схопити, папуга вилетiв iз клiтки й закружляв по кiмнатi. Що прудкiше я ганявся за ним, то швидше вiн лiтав. Сiдав я, сiдав i Чистун -- на карниз для гардини. Коли я пiдкрадався до нього. Чистун стежив за мною, переступаючи з нiжки на нiжку, i вмить злiтав, як я кидався до нього. Довгенько так тривало.
      Раптом пролунав дзвоник. Я кинувся в коридор. Чистун вилетiв за мною i сiв на газовому лiчильнику. Було зрозумiло, що тiльки-но я вiдчиню квартирнi дверi, як Чистун вилетить, i не впiймати його бiльше нiколи.
      -- Хто там? -- запитав я.
      -- Газiвник, хлопче. Вам треба заплатити за газ.
      Ага, мама ж приготувала й грошi -- ось вони лежать на кухонному столi.
      -- Хвилиночку, будь ласка! -- крикнув я в щiлину для листiв i знову повернувся в кiмнату. Чистун влетiв слiдом за мною. Я миттю вибiг iз кiмнати й причинив дверi. Чистун знову лiтав у коридорi.
      -- До мене! -- сказав я. -- Хазяїн наказує!
      Та Чистун сiв на газовому лiчильнику i не збирався його залишати. Тодi я пiдiйшов до кiмнатних дверей i тiльки просунув у них голову. Якби папуга влетiв у кiмнату, я просто зачинив би його там. Але вiн не зрушив з мiсця.
      -- Ну вiдчиняй, нарештi, хлопче! У мене ж нема часу, -нетерпеливився газiвник за дверима.
      -- Почекайте ще хвилинку, будь ласка, -- попрохав я його в щiлину для листiв.
      Я вже й не знав, що його робити. Спробував ще раз старий номер. Я в кiмнату -- i Чистун туди. Прослизну в коридор, а вiн ще й випередить мене. Я пiдiйшов до дверей.
      -- На жаль, не можу вам вiдчинити -- мiй Чистун немов сказився! -прокричав я.
      -- То ти вiдчиниш чи нi? -- розсердився газiвник. Вiн став грюкати у дверi, дзвонити, але зрештою пiшов геть. Я чув його лункi кроки на сходах. Якщо тепер газова контора не дасть нам газу, адже ми не заплатили їм, то хай Чистун начувається. Я взяв вiника i добряче поганяв Чистуна. Шкода тiльки, що зачепив велике фото -- на ньому молодi мама й тато гуляють весiлля. Те фото впало на пiдлогу й розбилось. А Чистун налетiв на маленьку вазу з квiтами, що стояла на буфетi, i розлив усю воду. Я скочив на диван, а Чистун перелетiв на шафу.
      Коли це чую, прийшла мама. Якщо вона зайде в коридор, а тодi в кiмнату, Чистун вилетить надвiр. Я пiдпер спиною дверi. Мама заклацала клямкою.
      -- Облиш жарти, Альфi, -- почувся з коридору її голос.
      -- Я не жартую, мамо. Будь ласка, не вiдчиняй! -- попрохав я. Але мама не слухалася.
      -- Будь ласка, не вiдчиняй, а то Чистун вилетить! -- закричав я. Мама перестала клацати клямкою.
      -- Чистун вилетить, коли ти вiдчиниш! -- ще раз пояснив я.
      Мама пiшла на кухню.
      Папуга сидiв на карнизi для гардин.
      -- Досить вже! -- люто крикнув я i полiз на шафу, тодi на грубку, скочив на диван, звiдти на стiл, але Чистуна так i не впiймав. Я саме лежав на шафi i чхав -- там стiльки пилюки! -- коли увiйшла мама. На щастя. Чистун у той час сидiв на грубцi, недовiрливо поглядаючи на мене, i не помiтив одчинених дверей. Мама швидко причинила дверi, але мене нiде не побачила.
      -- Я тут, нагорi, -- тихенько обiзвавсь я.
      Мама побачила мене i сплеснула руками. А як її засмутили перекошенi гардини, розбита фотографiя, перекинута ваза -- увесь той розгардiяш, який панував у кiмнатi!
      -- Нiяк не впiймаю. Що робити?
      Я замахав вiником. Чистун облетiв кiмнату i знову сiв на грубцi. Вже й мама стала допомагати менi ловити папугу. Я заходив з одного боку, мама -- з iншого. Ненароком вона скинула iз столу чашку. Добре, що нашкодила мама. А якби це зробив я?
      -- Нiзащо нам його не впiймати, -- промовив я i мало не заплакав. Я вже уявляв собi, як Чистун вилiтає надвiр, як вiн чубиться з горобцями та дроздами.
      Десь за годину прийшов тато. Вiн штовхнув дверi, але цього разу їх пiдпирала мама.
      -- Паулю, будь ласка, не вiдчиняй! -- благала вона. -- Чистун вилетiв.
      -- Будь ласка, зачекай, -- обiзвався i я.
      Тато щось буркнув про свiй голод i про те, що йому треба роздягтися.
      -- Зачини всi дверi, -- попрохала його мама в замкову щiлину.
      Тато зробив так, як казала мама. Тiльки пiсля цього мiг вiн увiйти. Тепер жахнувся тато. Вiн похитав головою i витер на обличчi у мами пил.
      -- Я думав, ви менi приготували щось особливе, -- сказав вiн, -а ви просто перекинули квартиру догори дном.
      -- Тату, допоможи нам, -- попрохав я.
      -- Тут нема нiчого складного, -- сказав вiн, узяв мисочку з кормом i показав її Чистуновi. Той саме сидiв на карнизi для гардин. Побачивши мисочку, папуга радiсно застрибав по карнизовi. Тодi тато поставив мисочку в клiтку. Чистун облетiв навколо клiтки i обережно пролiз у дверцята. Мить -- i тато зачинив його.
      -- А тепер давайте прибирати, -- переможно сказав вiн. Чистун жадiбно клював свої зернятка, а ми до самого вечора наводили лад у квартирi.
      Перед сном мама помiтила, що грошi за газ лежать на кухонному столi.
      -- Хiба не приходив газiвник? -- запитала вона. Я саме читав дитячу газету i затулився нею.
      -- Не знаю, -- пролепетав я. -- Вiн мав прийти ще раз.
      Через тиждень iз газової контори надiслали нам листа. В ньому йшлося про те, що сiм'я Цiттербаке не впустила газiвника до помешкання i не заплатила за газ. Якщо в триденний строк ми не заплатимо, то газу не буде. Чи це не пiдло?
      Мама взялася була допитувати мене, як це так сталося, що газiвника не впустили до помешкання. Та в цю мить Чистун вiдчинив дверцята i випурхнув iз клiтки. Я кинувся його ловити. Тепер мама вже не могла розпитувати мене. Вона тiльки злякано вигукувала:
      -- Обережно! Картина! Обережно! Ваза! Обережно! Чашка!
      Завтра я напишу в газову контору листа i поясню, що у всьому винний Чистун. Отакий подаруночок, одержав я вiд тьотi Зiгрiд!
      Я чув, що смугастих папуг можна навчити добре розмовляти. Мiй Чистун теж повинен розмовляти. Менi б хотiлося, щоб спочатку вiн опанував нiмецьку, а потiм разом ми вивчали б росiйську. Мабуть, вiн мiг би тодi питати мене окремi слова. Отже, до роботи! Я сiв перед клiткою i почав:
      -- Любий Чистуне, будь уважний. Припини розваги. Будемо старанно вчитися. Ти хочеш?
      Я уважно подивився на нього. Може, вiн щось скаже або зробить. Чистун здавався розумним i покiрливим, але великої охоти до науки у нього не було. Вiн пiдскочив до мисочки i почав їсти.
      -- Спочатку попрацюй, а тодi їж, -- зауважив я. Та Чистун наче нiчого й не чув. Що ж, нашим учителям теж нелегко з нами! Я зачекав, поки вiн наївся, i почав знову:
      -- Кажи за мною: мене звати Чистун Цiттербаке. Папуга помахав крильцями i, мов спересердя, двiчi хрипко каркнув. Для початку i це добре.
      -- Браво, -- похвалив я. -- Ану ще раз: мене звати...
      В цей час до кiмнати зайшла мама, i Чистун заверещав. Я попрохав маму не заважати -- менi як треба працювати з Чистуном. Мама тiльки здивовано подивилася на мене i вийшла. Пiсля того, як я разiв сто повторив "мене звати Чистун Цiттербаке", папуга зручно вмостився, сховав пiд крило голiвку i заснув. Оце так вiдповiв!
      Наступного дня заняття вiдновилися. Проте Чистун нiчого не розумiв, i я помалу став сумнiватися, чи смугастi папуги взагалi можуть розмовляти. Але ж про це я десь читав.
      I раптом згадав. У Робiнзона на островi теж був смугастий папуга, правда, трохи бiльший, та хiба мiй Чистун дурнiший за iнших папуг?
      Бiльше тижня щодня навчав я Чистуна. Вiд тих занять я аж очманiв. Двiчi помилково назвав тата Чистуном. А коли пан Фiлькендорф, наш новий вчитель фiзкультури, прийшов у клас, i всi ми називали свої прiзвища, я сказав: "Чистун Цiттербаке".
      В класi знявся страшенний регiт. Вчитель щось собi занотував, а менi тiльки лишалося здогадуватись, що вiн подумав про мене. На перервi мене присоромив Петер, голова ради нашого загону. Тодi я пiшов до пана Фiлькендорфа i пояснив:
      -- Пане Фiлькендорф... вибачте менi, це не жарт. Насправдi мене звати Альфонсом, а не Чистуном, а Чистуна треба навчити розмовляти. Я весь час повторюю "Чистун, Чистун", -- i це слово застрягло у моїй головi.
      З мого пояснення пан Фiлькендорф, мабуть, нiчого не второпав. Я ще щось пробелькотiв i кинувся геть. Нi, так не може бути далi. Я порадився з Ервiном. Вiн теж тримає вдома тварин i доглядає звiрят нашого класу -- тих, що в зеленому куточку.
      -- Це зовсiм просто, -- сказав Ервiн, -- треба тiльки дресирувати i до того ж правильно.
      Ервiн теж бiльше нiчого не знав. Вiн тiльки додав, що треба пильнувати, бо можна пiдхопити дуже небезпечної папужої хвороби. Я злякався. Може, у мене вже є ця хвороба, якщо я на себе та на iнших людей кажу "Чистун". В наступнi днi я тiльки й робив, що прислухався, чи не загострюється у мене папужа хвороба. Та нiяких змiн не помiчав. Тим часом я все обмiрковував, як менi дресирувати Чистуна. Ервiн дав менi нову пораду: шукати книжки про дресирування. Я витрусив iз скарбнички всi свої заощадження i пiшов до книгарнi.
      -- Ну, малий, -- сказала менi продавщиця, -- що тобi: книжечку з малюнками чи цiкаву казку?
      Я почервонiв, не знав, що й сказати. Хiба ж я малий? Якусь мить ми мовчки дивилися одне на одного.
      -- То чого тобi? -- допитувалася продавщиця.
      Поки я мовчав, спантеличений отим "малий", вона дiстала з полицi книжку:
      -- Глянь, ось тут гарнi оповiдання i казки.
      -- Нiчого не сказавши, я обернувся i кинувся навтiкача. Невже це таки папужа хвороба у мене?
      Перебiг через двi вулицi й надибав iншу книгарню. Зайшов i вiдразу сказав продавщицi:
      -- Добридень! Менi потрiбна книжка про дресирування тварин.
      Там було безлiч гарних книжок: про мурашок, коней, левiв, жаб, але жодної про смугастих папуг. Продавщиця показала менi ще книжки про спiвочих пташок та орлiв.
      -- А про смугастих папуг? -- поцiкавився я. Такої не було. Про дресирування взагалi була тiльки одна -- "Як я дресирую свого собаку". Але ж Чистун не собака. Одначе просто обернутись i пiти я не мiг. Менi довелося купити цю книжку, хоч i коштувала вона чималенько. Вдома я перечитав її всю.
      Що ж, може, ще куплю собi собаку. Собака скрiзь ходитиме зi мною, виконуватиме мої команди, а коли щось загублю, принесе. А ще кусатиме моїх ворогiв. Тодi нехай хтось спробує дражнити мене!
      А може, ця книжка добра i для Чистуна? Я став наказувати йому: "Дай лапу" i "На мiсце", -- але вiн нiби й не чув. Нi, з такою книжкою не навчу я Чистуна розмовляти.
      Я почав усе спочатку. Два тижнi пiдряд щодня по годинi повторював "Чистун, Чистун, Чистун..." Потiм я захворiв -- почало болiти горло. Лiкар сказав, що це вiд перенапруження. Я повернувся додому дуже сердитий. А все через Чистуна.
      -- Ти дурний! -- крикнув я.
      Чистун кивнув, подивився на мене своїми оченятами-вуглинками i проскрипiв:
      -- Дурний, дурний, дурний...
      Я метнувся на кухню:
      -- Мамо, Чистун говорить! Я навчив його.
      Проте Чистун бiльше нiчого не сказав. Заговорив вiн аж тодi, коли до нас прийшла тiтка Анна.
      -- Ой, що це в тебе за маленька гарна пташка? -- запитала вона мене.
      -- Гм, це Чистун, -- вiдповiв я.
      Чистун сидiв собi у мене на пальцi й дивився на тiтку Анну.
      -- Ану ж iди до мене, Чистунчику, -- покликала вона.
      Спочатку папуга тiльки дивився на тьотю, а потiм заскрипiв:
      -- Дурна, дурна!
      У всiх зiпсувався настрiй. Мама сказала, я вiдбиваю охоту в усiєї рiднi ходити до нас у гостi.
      Я вирiшив бiльше не дресирувати Чистуна. От коли куплю собаку, то спробую його навчати. Учора я зустрiв на вулицi тiтку Анну. На мiй "добридень" вона лише кивнула, не промовила до мене жодного слова.
      Вiдколи Чистун так образив тiтку Анну, минуло чимало часу. Бiльше вiн нiчого не навчився. Тiльки те дурне слово затямив i промовляв його саме тодi, коли це було вкрай небажано. Скiльки неприємностей мав я через того Чистуна! I найприкрiше те, що всi думають, я зумисне навчив папугу ображати людей. Та хiба ж доведеш, що ти цього не хотiв?
      Помалу Чистун став зовсiм ручний. Вiн лiтав по кiмнатi, сiдав менi на голову чи плече, скуб за вухо. Пiд час обiду Чистун сидiв на столi i дзьобав з моєї тарiлки. Вiн розумiв також, коли його гукали. Свисну двiчi, i Чистун уже тут як уродився -- знає, що одержить ласий шматочок.
      Якось до нашого мiста приїхав цирк, i я пiшов подивитися. Все менi дуже сподобалось. Особливо зацiкавили мене номери, що їх виконували тварини. Слони робили стiйку на переднiх ногах. Леви плигали крiзь обруч. Тюленi жонглювали м'ячами. Виступали також конi.
      Вдома менi спало на думку: а чому немає циркових номерiв iз смугастими папугами? Я подумав собi, що коли б пiшов туди з Чистуном i показав, як вiн прилiтає на свист, по командi скубе за вухо чи промовляє своє "дурний", то було б ой як цiкаво. А коли б там пояснили менi, як навчити папугу iнших трюкiв, ми з ним, мабуть, змогли б виступати в цирку. Хай навiть не в цирку, а де-небудь у пiонерськiй кiмнатi чи на батькiвському вечорi. Подумав я, подумав i вирiшив таки пiти з Чистуном до цирку.
      Наступного ж дня випала слушна нагода. Як на те, мами не було вдома, а то б вона не дозволила менi носитися з Чистуном по мiсту. В картонну коробку з-пiд взуття я насипав трохи корму, посадив туди Чистуна, замотав коробку рушником i пiшов до цирку. Але цирк був на замку. Я оббiг навколо нього. Десь усерединi лунали голоси. Тодi я просто перелiз через паркан i пiшов помiж фургонами до великого намету. Але не встиг я зробити й кiлькох крокiв, як раптом хтось схопив мене за комiр.
      -- Пустiть! -- крикнув я i озирнувся. Але що це? Позаду стояв слон! Вiн простяг свого довгого хобота i став дмухати на мене та обмацувати моє обличчя'.
      -- Рятуйте! -- заволав я, з переляку впустив коробку з Чистуном i ну тiкати. Я кидався з одного закутка в iнший, аж поки наштовхнувся на товстого чоловiка з чорною бородою. Згодом я довiдався, що то був сам директор.
      -- Стiй! -- гукнув вiн. -- Куди так поспiшаєш?
      -- Я... слон... схопив хоботом... -- заїкаючись, пробелькотiв я.
      Директор усмiхнувся i запитав:
      -- Це Емiр так тебе налякав? Емiр хороший. То вiн просив у тебе ласощiв.
      Менi знову стало страшно.
      А що, коли слон прийме коробку з Чистуном за ласощi i з'їсть?
      -- Але я... Чистуна... з'їсть...
      Директор знов усмiхнувся, скубнув себе за бороду i сказав:
      -- Заспокойся. Добре, що ти прийшов. Зараз пiдемо на манеж i потренуємося.
      Я знову злякався. Звiдки цей чоловiк знає про мiй план? Раптом я згадав, як тут, у цирку, виступав чарiвник. Може, то чарiвник розгадав мої думки?
      Директор погукав:
      -- Августе, йди-но сюди!
      Iз найближчого фургона вилiз якийсь заклопотаний молодик i дружньо привiтався зi мною.
      -- Це Август, клоун, -- пояснив директор. Я впiзнав його не вiдразу.
      Августовi ж директор сказав:
      -- А це наш новий спiвробiтник.
      Я промовчав i вирiшив поки що взагалi нiчого не казати. Хотiлося побачити, що ж то буде далi. Признаюся, у цю мить я геть забув про Чистуна, такий був схвильований.
      Ми вийшли на манеж. Тут було якось незатишно, пахло тваринами. Вправлялися кiлька жонглерiв. Директор звернувся до них:
      -- Товаришi, дайте мiсце ось цьому хлопчинi, подивимось, на що вiн здатний.
      А потiм до мене:
      -- Будеш так виступати чи одягнеш спортивний костюм?
      На жаль, костюма у мене не було, i я вiдповiв:
      -- З вашої згоди я виступлю так.
      -- Тiльки не забрудни одягу, -- застерiг мене клоун.
      -- Почали! -- крикнув директор. -- Давайте сюди понi!
      Вiн був такий жвавий, не давав нiкому й слова сказати. Все мало робитися швидко.
      -- Отже, -- звернувся вiн до мене, -- тобi ясно: ти виступаєш iз клоуном. Поки що сиди у залi. Вийдеш на манеж, коли скiнчить Август. Сядь отам ззаду.
      Я послухався i сiв на лавку. Ввели понi. Клоун Август спробував був на нього сiсти. Вiн незграбно скочив кониковi на спину i вiдразу ж сповз на землю з протилежного боку. Тодi вiн спробував сiсти ззаду, але знову впав. Цього разу головою в пiсок.
      Ой же ж i реготав я! Тепер коник утiкав, Август слiдком за ним. Але сiсти йому не пощастило. Вiн тiльки мiцно вхопився за хвiст i двiчi пiдряд перекинувся в повiтрi. Нарештi Август таки опинився на конику. Тiльки лежав вiн якось кумедно, а коник дико мчав по манежу. Ось клоун зробив сальто, упав iз коника i побiг з манежу.
      -- Браво! -- вигукнув директор. -- Чудово, Августе. А зараз черга нашого Бамбiно.
      Менi кортiло швидше побачить, що ж то за звiр вискочить тепер. Але жоден звiр не вискочив на манеж. Директор гукнув менi:
      -- Тепер твоя черга!
      Що? Я не Бамбiно i хотiв тiльки запитати, чи вийде який цирковий номер iз Чистуном!
      -- Я ж... не можу... -- почав я.
      Та директор, певно, не почув мене. Вiн гукнув:
      -- Не можна гаяти часу, а то публiка занепокоїться. Негайно виходь на манеж. Стрибок -- i на понi!
      Що менi було робити? Я послухався. Коли коник пробiгав повз мене, спробував скочити на нього. Мiцно вхопився за гриву i ледве-ледве видряпався на нього.
      -- Добре, Бамбiно, -- похвалив мене директор, -- це так, нiби ти ще нiколи не сiдав на коня. Глядачi смiються. А тепер вставай!
      Що? Я занепокоївся. Яких зусиль коштує менi утриматися на спинi, а тепер ще стати на ноги?
      -- Швидше, швидше, не гай часу! -- пiдганяв директор.
      Я спробував. Трохи випростався, вiдразу втратив рiвновагу i впав у пiсок.
      -- Може статися, -- заспокоїв мене директор, -- але швидше вставай. Темп! Темп!
      Понi бiг спокiйно, i взагалi це була дуже сумирна тварина. Я знову розiгнався, побiг i скочив на нього. Обережно став на колiна, звiвся на ноги. Та ледве я став, як знову почав сповзати iз коникової спини. У мене запаморочилась голова, i я зiскочив. Упав просто директоровi в ноги i звалив його на землю.
      -- Тьху! Хай тобi всячина! -- крикнув вiн i смикнув себе за чорну бороду. -- Чи у тебе нема нервiв? Навiщо ти стiльки вправлявся? Ти поводишся, мов жовторотий початкiвець, Бамбiно!
      Я лежав у пiску i дивився на нього знизу вгору.
      -- Та я ж тiльки заради Чистуна...
      В цю мить у намет кулею влетiв якийсь хлопець, невеликий на зрiст, зграбний такий, з довгим чорним волоссям. Кiлька стрибкiв -- i вiн на манежi. Раз, i вже стоїть на конику. Розвiв руки й закричав:
      -- Гоп, гоп!
      -- Що за оказiя? -- вигукнув директор. -- Хто ти i звiдки ти?
      Той хлопець саме робив стiйку на головi на спинi коника. Не мiняючи пози, вiн сказав:
      -- Та ви ж мене запрошували. Я Бамбiно. Мої батьки прийдуть за годину. Ми разом покажемо новий номер.
      Тут вiн пiдвiвся i почав пританцьовувати на однiй нозi.
      -- Ну, а ти хто? -- запитав мене спантеличений директор.
      -- Альфонс Цiттербаке, -- вiдповiв я, все ще лежачи в пiску.
      -- Цiттербаке? Отже, з родини клоунiв?
      -- Та нi, -- сказав я, -- мiй тато ходить на нормальну роботу.
      Але директор уже не слухав мене. Вiн плескав у долонi й приказував:
      -- Браво, Бамбiно, просто чудово. Тепер ще вiдпрацюємо кiнець номера, кiнець повинен вражати найдужче.
      Я обережно вiдповз трохи вбiк.
      -- А тодi випустимо левiв, -- додав директор.
      "Оце так, -- подумав я. -- Коли тут слони на волi, то й левiв, мабуть, випустять на манеж без клiток. Леви ж не знають Альфонса Цiттербаке i ще приймуть мене за шмат корму!" Я схопився на ноги i кинувся з намету, та так прудко, як той, справжнiй Бамбiно вбiг сюди. I раптом я згадав про Чистуна. Його ж треба рятувати! Обережно визирнув iз-за фургона. Слон Емiр стояв на тому самому мiсцi. Перед ним лежала моя коробка. Емiр саме розв'язував рушника -- мабуть, хотiв подивитися, що там усерединi. Повiльно i дуже обережно я пiдiйшов ближче.
      -- Можна забрати коробку. Емiре? -- звернувся я до слона.
      Я аж нiяк не хотiв розгнiвити його. Емiр пiдняв хобот i тихенько форкнув. Але що це означало? "Так" чи "Нi"? Я намацав у кишенi липку цукерку.
      -- Давай помiняємось, -- запропонував я. -- Ти вiддаєш менi Чистуна, а я тобi даю смачну цукерку.
      Слон простяг хобот i обережно взяв у мене з руки цукерку. В ту ж мить я схопив свою коробку. Звiдти почулося Чистунове "дурний".
      Я низько вклонився слоновi (чого взагалi не роблю) i поволi пiшов од нього. Слон помахав хоботом, не зводячи з мене своїх маленьких очей. Менi навiть здалося, що вiн усмiхнувся. Я перелiз через паркан i опинився на вулицi. Витяг хустинку, витер рясний пiт iз чола i закрокував додому.
      На жаль, я досi не знаю, як треба дресирувати Чистуна. Мабуть, нiчого не вийде з мого дресирування.
      Про свої пригоди в цирку я розповiв у класi. Хоч я нiчого й не вигадав, мене назвали хвастуном. А то ж усе чистiсiнька правда! I на циркових афiшах тепер великими лiтерами написано: "Бамбiно, малий вершник". Я неодмiнно подивлюся цей номер. Та нiхто не вiрить, що директор прийняв мене за Бамбiно i що я навiть робив красивi вправи на понi.
      Як я жартував першого квiтня
      Це було рано-вранцi. Я вже одягся, коли до мене в кiмнату ввiйшов тато. Вiн завжди каже менi "до побачення", перш нiж iти на роботу.
      -- Альфонсе, -- насупився тато, -- яка дiрка он у тебе в шкарпетцi!
      Я взагалi не терплю дiрок у шкарпетках. Тому зразу ж оглянув свої шкарпетки, але не знайшов нiякої дiрки.
      -- Вище, -- казав тато уже з порога, -- i трохи лiворуч. Не бачиш такої великої дiрки?
      Я мало в'язи собi не скрутив, але дiрки так i не знайшов.
      -- Перше квiтня! -- сказав тато, зареготав i пiшов собi, тiльки дверi хряпнули.
      З самого ранку отак попався! I я розсердився -- вперше, але не востаннє за цей день. От би тепер пожартувати над кимось iншим, та й собi посмiятися.
      Коли я йшов до школи, кiлька малюкiв гукнули менi навздогiн:
      -- Он у тебе випала хустинка!
      Я навiть не озирнувся, а тiльки покрутив вказiвним пальцем коло скронi та й подумав собi: "Думаєте, знайшли дурнiшого за себе? Вдруге я не дам себе обдурити!"
      Згодом, уже в школi, полiз я в кишеню по хустинку, хотiв витерти носа. Хустинки не було. Отже, вона справдi випала, коли я йшов до школи. Це знову зiпсувало менi настрiй.
      Тiльки-но зайшов я до класу, як Ервiн похвалився менi, що сьогоднi буде контрольна робота з географiї, i вiн, Ервiн, страшенно боїться.
      -- Сьогоднi? -- здивовано перепитав я. Ервiн заклопотано кивнув. Сьогоднi контрольна з географiї, а я й не знав про це! Швидко дiстав я пiдручник i до дзвоника встиг дiзнатися про багато що на свiтi. Звiсно ж, нiякої контрольної не було. Я запитливо подивився на Ервiна. Той вишкiрився i самими губами сказав:
      -- Перше квiтня...
      Нiхто цього не почув, але я зрозумiв добре. Тодi я теж спробував пожартувати. Пiтовi сказав, що у нього у шкарпетцi дiрка, але той навiть не поглянув на мене, тiльки буркнув:
      -- Я вже це вшосте чую! Облиш!
      Ервiну я сказав, що вiн загубив хустинку, а той негайно витяг її з кишенi, пiднiс менi до очей i сказав:
      -- Ти помилився. Альфонсе. Придумати таке, як контрольна з географiї, ти нiзащо не зможеш. Заяложенi у тебе жарти.
      Я зрозумiв, який це препоганий день, перше квiтня. Бiльше я вже не намагався жартувати. А менi чого тiльки не казали: двiчi про порванi шкарпетки, чотири рази про загублену хустинку i раз про дiрку в костюмi! Пустунiв я перепиняв одразу ж.
      -- На менi не поїдете, -- казав я. -- Облиште цi заяложенi жарти.
      Потроху першоквiтневi жарти в класi вичерпалися. До кiнця урокiв усе йшло добре. Я був пильний, i бiльше нiхто мене не пiддурив.
      Вдома послала мене мама в льох по петрушку та iншу зелень на суп.
      -- А чому це зелень у льоху? -- здивувався я.
      -- Там вона краще зберiгається. Бо проростає, коли довго лежить на свiтлi, Альфi.
      Я взяв великий ключ i пiшов до льоху. Завжди я проливаю сто потiв, поки вiдiмкну цей замок. Нiякої зеленi у льоху я не знайшов, тiльки розсунув купу вугiлля по всiй долiвцi, та й повернувся геть чорний вiд вугiльної пилюки.
      -- Вишукав скрiзь, але зеленi не знайшов, -- сказав я мамi.
      -- Не може бути цього, -- цiлком серйозно почала мама, але не витримала i засмiялась. -- Та сьогоднi ж перше квiтня!
      Вона сiла на кухонний стiльчик.
      -- Зелень на суп у льоху... бо проростає... -- смiялася вона i втирала сльози.
      Я пiшов у кiмнату, сiв за стiл i став мiркувати. Менi хотiлося вигадати якийсь неймовiрний першоквiтневий жарт. Знадвору було чути, як усе ще смiялась мама, приказуючи :
      -- Зелень у льоху, зелень у льоху...
      Я вирiшив приголомшити батькiв за вечерею.
      Повернувся з роботи тато. Мама мерщiй розповiла йому про мої пошуки зеленi у льоху. Пiд час вечерi я був нiмий. Тато дивувався.
      -- Що це ти. Альфонсе, повiсив носа? -- запитав вiн. -- Тому, що не знайшов зеленi у льоху?
      Хотiв я так погрозливо зиркнути на тата, але передумав i мовчки заходився знову бiля своєї тарiлки.
      -- Певно, щось сталося, -- сказав тато до мами.
      -- Неприємностi в школi? -- запитав вiн мене. Пiсля вечерi я завжди показую татовi свої зошити i щоденник.
      Мою мовчанку вiн пояснив, мабуть, тим, що в якомусь iз моїх зошитiв стоїть четвiрка чи п'ятiрка[*]. [* Нiмецькi оцiнки "5" i "4" вiдповiдають нашим "1" i "2".]
      -- Ну, розповiдай, -- пiдбадьорив мене тато.
      Я нiби зовсiм знiтився i пробелькотiв:
      -- Я... сьогоднi... ти знаєш... ну... одержав зауваження.
      Тато вiдкашлявся. Це погана ознака. Перше зауваження за весь час мого навчання в школi! Завжди з поведiнки у мене було "вiдмiнно" i лише iнколи "добре".
      -- То, кажеш, зауваження. А чому? -- руба поставив питання тато.
      -- Я... я пропустив чотири уроки i вчителя назвав твердолобим.
      Мама злякано вiдсунулась iз своїм стiльцем назад. Вона спочатку не повiрила моїм словам.
      -- Ти прогуляв i свого вчителя... -- затнулася вона, -- свого вчителя назвав твердолобим?
      Я втупився в тарiлку i кивнув. Але цього менi було замало, i я додав:
      -- А ще я плювався в класi i тепер менi хоч тiкай iз школи.
      Я ще не договорив до кiнця, як тато грюкнув кулаком об стiл.
      -- Неймовiрно! Ти поводишся у школi мов дикун!
      Мама зблiдла. Вона лише сказала:
      -- Що ти тiльки собi думаєш?
      Я вже хотiв вигукнути:
      "Та сьогоднi ж перше квiтня!" i "Гарно ж я вас пiддурив!", але не зважився. Тато й мама тим часом напосiлися на мене. Тато так стис менi руку, що аж заболiло. Я не мiг виправдатися -- вони жне давали менi й слова промовити.
      -- Може, завтра ти назвеш i мене твердолобим? -- гнiвно запитав тато i ще дужче стис мою руку.
      -- Марш спати! -- наказала мама (вона побоювалася, що тато ще дужче розгнiвається).
      Мама виштовхнула мене в спальню i зачинила за мною дверi. Тепер можна б i засмiятись, адже я славно пожартував! Але менi було не до смiху. Засмiюсь, а тато почує i подумає: я вчителя назвав твердолобим, у класi плювався, а тепер i над ним смiюся!
      Через хвилину я знову пiшов до вiтальнi. Менi хотiлося все пояснити.
      -- Я ж тiльки...
      Тато зразу ж перепинив мене:
      -- Не виправдовуйся, Альфонсе.
      Мама теж додала:
      -- I взагалi, чому ти досi не роздягся? Тебе ж вiдправили спати!
      Грюкнули дверi, i менi довелося лягати спати. Потроху розлютився i я. Ну, коли так, то нiчого вам не скажу!
      Якийсь час я чув, як тато з мамою говорили про мене, але що саме, не дiбрав. Лише почув, що менi треба дещо прикрутити гайки.
      Спав я погано, а серед ночi й зовсiм прокинувся. Приснилося менi, начебто я плювався в кiмнатi, за що тато замкнув мене в льоху, де було повно петрушки та iншої зеленi. Не спалося, i я став думати про свiй першоквiтневий жарт. Тодi тихо встав, узяв аркуш паперу, ручку i пiшов у вбиральню. Ввiмкнув свiтло й написав великими лiтерами таку цидулку:
      "Зауваження, яке я нiбито одержав за те, що назвав учителя твердолобим, плювався в класi i прогуляв уроки, -- вигадка. Все це першоквiтневий жарт.
      Ваш Альфонс".
      Я поклав записку бiля дзеркала, де вранцi голиться тато, i задоволений пiшов спати. Вранцi я не побачив тата. Вiн пiшов на роботу не попрощавшись, як звичайно, зi мною. Мама мовчки подала менi снiданок. Я мiркував собi: чи вони образилися на мене за той першоквiтневий жарт, чи вважають, що я справдi одержав зауваження i своєю запискою хочу викрутитися.
      Другого квiтня вся наша сiм'я була якась сердита. Певно, так буває завжди пiсля справдi вдалого першоквiтневого жарту.
      Мої пригоди на дорозi привидiв
      Якось до нашого мiста приїхав мандрiвний атракцiон. Ми, хлопцi, тiльки й говорили, що про всiлякi розваги, але мама не пускала мене туди.
      -- Це дорого. До того ж кататися на чортовому колесi небезпечно, -- сказала вона.
      Я розумiв, що найкраще пiти з татом, але в нього саме було якесь засiдання. Потай вiд мами тато дав менi марку[*]. [* Марка -- нiмецька грошова одиниця i монета, дорiвнює 100 пфенiгам.]
      -- Тiльки не кажи мамi, -- шепнув вiн менi.
      Коли я зiбрався йти, мама поклала менi в кишеню ще п'ятдесят пфенiгiв.
      Нас було четверо: Ервiн, Петер, Бруно i я. Спочатку ми побiгали мiж наметами i каруселями.
      -- Почнемо з чортового колеса, -- запропонував Ервiн. Менi не дуже хотiлось, бо в мене легко паморочиться голова.
      -- Боїшся, Цiттербаке? -- спитали хлопцi.
      Я вдав, наче нiчого й не чув. Тодi ми пiшли далi, до росiйських гiрок.
      -- Давай! -- гукнув Ервiн. Якраз мимо прогримiв вiзок, у ньому верещали дiвчатка.
      -- Для мене це дорого, -- сказав я. -- Хiба ж можна брати з дiтей по п'ятдесят пфенiгiв? Тодi у мене залишиться хiба що на яблуко та цукрову вату.
      Ервiн розсердився:
      -- Я так i знав, що ти не зважишся.
      У Петера теж не було великої охоти. Вiн сказав, що й для нього це дорого.
      Ми попрямували далi. Пiдiйшли до "дороги привидiв". Це був великий намет, над яким свiтився напис iз електричних лампочок:
      "Хто ще не навчивсь боятись -- тут навчиться неодмiнно! Навiть на найсильнiших чоловiкiв "дорога привидiв" Цезаря Штiльмана наганяє жах, вiд якого течуть сльози i мороз проходить поза шкiрою".
      Я прочитав це вголос i вiдчув, нiби хтось провiв холодною рукою у мене по спинi.
      Петер i Бруно зовсiм принишкли, тiльки Ервiн буркнув щось.
      У наметi були вхiд i. вихiд, а мiж ними лежали рейки, по яких мчали маленькi вiзки. Люди сiдали, вiзок зривався з мiсця, клацали дверi i... хтозна, що було далi. Через добру хвилину вiзок вилiтав у iншi дверi. Але якi... Жiнки й дiвчата ховалися за плечима чоловiкiв, а в чоловiкiв капелюхи були натягненi на лоба. Iз гучномовця щось завивало i вищало.
      Ми стояли перед наметом i мовчали.
      Перший обiзвався Ервiн:
      -- Менi здається, що тридцять пфенiгiв за одне катання забагато.
      -- Що, боїшся? -- запитав я, сподiваючись, що той скаже "так". Тодi ми пiшли б далi, геть вiд цього намету привидiв. Але Ервiн i так був уже сердитий. Вiн крикнув менi:
      -- Сам ти боїшся!
      -- Я боягуз? -- ображено перепитав я. -- Менi б хотiлось покататися "дорогою привидiв", але ж ти не хочеш.
      Вiдверто кажучи, не дуже менi й хотiлося. Тато часто каже, що для справжнього Цiттербаке менi не вистачає мужностi. Але щоб мене називали боягузом...
      -- Давай! -- гукнув я. -- Їдьмо!
      -- Гаразд, -- понуро вiдповiв Ервiн i полiз до кишенi по мiдяки.
      Ми пiдiйшли до каси. Петер i Бруно не рушили з мiсця. Вони хотiли побачити, що буде з нами. Касир проголосив:
      -- Заходьте! Тут ви почуєте, як цокотять вашi зуби, тут ви затремтите, мов пси взимку.
      Вiд цих слiв менi стало моторошно. Ми сiли у вiзок. Проїжджаючи повз Бруно й Петера, ми весело помахали їм. Тiльки усмiшки у нас вийшли якiсь болiснi. Вiзок рвонувся вперед, позад нас клацнули великi дверi, i ми опинилися в пiтьмi. Навкруги вило i ревло. Дорога весь час петляла, тож доводилося мiцно триматись, щоб не вилетiти з вiзка. Раптом у нас втупились якiсь палючi очi, i ми промчали пiд величезною совою. Потiм грюкнули кiлька дверей. Вiд страху я втяг голову в плечi. Зненацька перед нами постала блакитно-рожева примара i посварилася на нас пальцем.
      -- Тiкаймо! -- заволав Ервiн. -- Швидше звiдси!
      Але як вийти iз вiзка на ходу, що невпинно мчав уперед, та й справжнi пригоди ще тiльки починалися! Чиїсь довгi тремтячi пальцi вхопили нас за голови i обмацали нашi обличчя.
      -- Пальцi мертвяка! -- закричав я i заплющив очi. Потiм бiля нас спалахнула блискавка i загримiв грiм. Коли ми розплющили очi, нас заслiпило яскраве свiтло. Раптом ми побачили двох вiдьом, якi танцювали навколо нашого вiзка. Але найгiрше чекало нас попереду. Вiзок рiзко сповiльнив рух, стало трохи виднiше. Ми з Ервiном перезирнулись i вже хотiли полегшено зiтхнути, коли зненацька щось помiтили. В освiтленiй нiшi стояв скелет i кивав нам. Тепер ми їхали ще повiльнiше, все ближче й ближче до скелета. У мене волосся стало сторч. Я скочив на ноги й закричав:
      -- Не можу бiльше!..
      Ервiн хотiв мене затримати, але тут вiзок сiпнуло. Наступної митi я лежав на холодному пiску i нiчого не бачив. Тiльки здаля долинав жалiбний крик Ервiна:
      -- Допоможiть! Де ти, Цiттербаке?
      В наметi привидiв я лишився сам. Хутчiй геть звiдси! Я звiвся на ноги. Мимо саме промчав iнший вiзок, i жiночий голос сказав:
      -- Евальде, знову примара!
      Це, мабуть, вона мала на увазi мене. Навпомацки я став пробиратися вперед. При свiтлi наступного вiзка я помiтив, що стояв якраз поруч скелета. Я страшенно злякався, спiткнувся i впав, зваливши скелет. Тьху, лиха година! Яка пилюка! Скелет розвалився. Тiльки в головi у нього ще свiтилася зелена лампочка. Отак обдурюють людей, подумав я. Це ж лампочка горить! Навпомацки пiшов я далi, вiд лампочки до лампочки, пильнуючи, щоб на мене не наїхав вiзок. Я й не помiтив, як пiдiйшов до примари i заплутався в її довгому бiлому вбраннi.
      -- Клятий привид! -- вигукнув я. -- Тут усе з картону.
      Саме проїздив вiзок iз двома дiвчатками.
      -- Воно живе, воно ворушиться! -- запхикали вони i, гучно схлипуючи, знову зникли в пiтьмi.
      Я почвалав далi. Натрапив також на пальцi мертвяка. Смiх та й годi! Просто зi стелi звисали вiрьовки. Мабуть, усi цi страхи -чистiсiньке ошуканство. Але я нiяк не мiг виблукати надвiр. Раптом менi спало на думку: вскочу у якийсь вiзок, коли вiн проїздитиме повз мене, i так виберуся з цiєї дурної "дороги привидiв". Бiля скелета вiзки їхали повiльнiше, i я вирiшив стрибати там. Пiсля довгих пошукiв я нарештi знайшов скелет i став чекати.
      У першому вiзку для мене не було мiсця. В ньому цiлувались юнак i дiвчина.
      -- Гу-гу! Ви попали в пекло! -- крикнув я, щоб настрахати їх. Але це анiтрохи не стурбувало ту пару. З наступним вiзком пощастило бiльше. Мої очi призвичаїлися до темряви, тож навiть у присмерку я побачив, що у вiзку сидiла одна жiнка.
      Коли я стрибнув у вiзок, то хотiв сказати: "Добрий день! Вибачте, будь ласка, я заблукав на цiй "дорозi привидiв". Але не встиг навiть слова мовити. Жiнка зчинила такий галас, якого я ще нiколи в життi не чув. Раптом вона затихла i повалилася на мене. Я мало знову не випав iз вiзка. Жiнка була непритомна.
      Коли далi дорогою траплялися новi страхiття, менi вже не було страшно. Закривавлена рука на столi i ноги повiшеного, якi звисали iз стелi, зовсiм не злякали мене.
      -- Все це картон, все пiдробка, -- сердито приказував я.
      Аж ось нарештi ми виїхали з пiтьми. Спершу мене заслiпило свiтло. Потiм я помiтив Петера i Бруно. Вони приголомшено витрiщилися на мене. Кiлька дiвчисьок, що стояли поруч них, заверещали, побачивши мене. Моя сусiдка важко дихала i плакала в хустинку. Я глянув на себе i побачив, що весь аж сiрий вiд пилюки. З плеча у мене звисав чималий шмат бiлого покривала примари. Тiльки тепер я помiтив, що тримаю картонну руку скелета. Блискавкою зiскочив я з вiзка i кинувся навтiки. Лише встиг гукнути Бруно й Петеровi:
      -- Тiкаймо!
      Хлопцi побiгли за мною, i ми сховалися в парку.
      -- А де Ервiн? -- перевiвши подих, запитав я.
      -- Вiн вискочив iз намету та як дремене! Лише крикнув: "Альфонса вхопила примара!" -- i зник.
      Наляканi словами Ервiна, хлопцi збиралися покликати полiцiю, аж тут i я з'явився.
      -- Що, натерпiвся? -- запитав Бруно i показав на пiдроблену кiстку, яку я все ще тримав у руцi.
      -- Та було, -- буркнув я i шпурнув геть картонну руку i покривало примари. Петер i Бруно стали благати мене, щоб я ще розповiв про свої пригоди на "дорозi привидiв", але я тiльки сказав:
      -- Ви ж бачили, хто боягуз? Коли почалося найстрашнiше, Ервiн утiк.
      Вдома тато запитав:
      -- Ну, як воно було, Альфi?
      -- Ох! -- зiтхнув я. -- Страшенна нудьга. Ти б тiльки розсердився, коли б пiшов.
      -- Принеси з льоху вугiлля, -- обiзвалася мама. Менi не хотiлось. Вiдверто кажучи, я боюсь ходити увечерi до льоху. Тож я вiдмовлявся, аж поки тато пiшов зi мною. Там, у льоху, стiльки павутиння, певно, є й пацюки. I хто його знає, що там ще ховається.
      Як я вдавав п'яного
      Це було на день народження Бруно. Нас, своїх друзiв, вiн запросив прийти пiсля урокiв на каву. Ми були самi в помешканнi. Батьки Бруно працювали. Його мама приготувала для нас пiсочний торт i повний кавник кави. Все було смачне.
      Попоївши, ми стали гратися. Спочатку в iндiанцiв. Бруно обрали вождем, бо це ж його день народження. Завжди вiн був простим iндiанцем i звався Косий Вуж, а сьогоднi ми його назвали Соколиним Оком. Я став чаклуном i одержав iм'я Мудрий Вугор. Люлька миру, що її менi як чаклуновi доводилося весь час палити, не подобалась менi. Люльку Бруно взяв у свого батька, i була вона, звiсно, без тютюну. Але й без тютюну менi стало погано вiд неї (виросту i то нiколи не торкнуся до люльки).
      Потiм ми гралися в пiратiв. Це теж надзвичайно цiкаво. Канапа стала пiратським кораблем, а килим -- кораблем, на який напали пiрати. Бруно, знову ж таки через свiй день народження, був капiтаном. На жаль, пiд час битви вiдламалася нiжка у канапi, i нам довелося припинити гру. Та Бруно знайшов вихiд. Вiн узяв кiлька книжок iз батькової шафи i пiдклав їх замiсть вiдламаної нiжки. Канапа знову стояла мiцно.
      Ми не знали, в що грати далi.
      -- Придумав, -- обiзвався я. -- Вгадайте, у що ще можна зiграти?
      -- В пожежникiв, -- випалив Бруно.
      Я тiльки посмiхнувся.
      -- В лiкаря i хворих.
      -- В пiжмурки.
      -- В залiзницю.
      -- В прикордонникiв.
      Нi, нiхто не вгадав.
      -- Пограємося в ресторан. Ми святкуємо день народження Бруно. Потiм будемо наче п'янi.
      Всi вiдразу погодилися. Ми переодяглись. Я був дiдусем Бруно i тому одержав капелюх i рукавицi.
      Ервiн став офiцiантом, а ми всi -- гостями за столом у ресторанi.
      -- Офiцiанте! -- покликав я.
      Але Ервiн, що саме щось шукав на кухнi, не обiзвався.
      Я гукнув знову:
      -- Офiцiанте, книгу скарг!
      Ервiн негайно ж з'явився.
      Через руку у нього був перекинутий рушник.
      -- Сьогоднi у мого онука день народження, -- повiльно, басом почав я. -- Будь ласка, принесiть нам п'ять чарок чогось мiцненького.
      Ервiн щось записав на папiрцi i зник на кухнi. Назад вiн повернувся iз чарками на тацi. В чарках була якась червона рiдина. Ми цокнулися, побажали Бруно здоров'я i випили. Це було ситро.
      Потiм усi страшенно смiялись, бо воно справдi схоже на вино. Петер замовив ще раз. Ми випили знову. Ервiн хотiв випити з нами, але ж офiцiантовi не можна. Тодi Бруно звелiв:
      -- Хай Ервiн наллє й собi чарку. Коли в ресторанi святкується день народження, офiцiант може теж випити.
      Коли ми випили по п'ять склянок ситра-вина, я сказав:
      -- Тепер ми п'янi i можемо потанцювати.
      Ми танцювали, щось вигукували. Похитуючись, я пройшовся по кiмнатi, пiд сорочку спереду запхнув подушку i попрохав:
      -- Ще... чарочку ви...на, офiцiанте.
      Надзвичайно цiкава була гра.
      Але мама Бруно думала iнакше. Ми не чули, як вона зайшла до кiмнати. I треба ж було менi заточитися i впасти просто їй пiд ноги!
      -- Що тут коїться? -- голосно запитала вона.
      Бруно пiдморгнув менi. Вiн хотiв i далi продовжувати гру.
      -- Добрий день, матусю! -- якось дивно сказав вiн. -- Ви...но... таке смачне!
      Тут я гукнув:
      -- Офiцiанте! Ще ч...ар...очку!
      Мама Бруно швидко пiдiйшла до столу i побачила чарки.
      -- Ой лишенько! Що ви наробили? Ви ж усi п'янi!
      Ми засмiялися -- гра вийшла на славу.
      -- Де ви взяли вино? Хто вас пiдбурив?
      Мама Бруно поодинцi перетягла нас усiх на канапу.
      -- Мамо, -- смiючись, почав Бруно, -- хiба ти не бачиш, що все це жарти?
      -- Жарти? Ось я покажу вам жарти!
      Вона була така серйозна i сердита, що ми перестали смiятись. Бруно намагався все пояснити.
      -- Мамо, я повинен тобi сказати... -- але доказати не змiг.
      -- Бруно! Хто вас пiдбурив пити вино? Скажи менi правду!
      Бруно знову спробував пояснити, що ми пили ситро i що все це просто гра, але його мама тiльки ще дужче розсердилася i закричала:
      -- Хто вас пiдбурив, скажи правду? Хто?!
      Тодi Бруно показав на мене:
      -- Цiттербаке пiдбурив нас.
      Вона кивнула, немов iнакше i бути не могло.
      -- Ти ж на таке не здатний, Бруно.
      Я почервонiв, на лобi у мене виступив пiт.
      -- Ти аж розчервонiвся вiд вина, -- зауважила мама Бруно.
      -- Та ми ж нiчого поганого не зробили, -- пробелькотiв я.
      -- Що? Нiчого поганого? Ось я вiдведу тебе додому i про все розповiм твоїм батькам!
      Що ми могли iще сказати? Треба було розходитись. Мама Бруно повела мене до батькiв. Я тiльки показав Бруно кулака i шепнув йому на вухо:
      -- Зрадник!
      Коли я з мамою Бруно став на порозi, моя мама зблiдла.
      -- Щось сталося? -- схвильовано запитала вона. Я похитав головою.
      -- Можна, я вам розповiм, панi Цiттербаке? -- спитала мама Бруно.
      Мене залишили в коридорi. Одначе я чув, як вони розмовляли в кiмнатi.
      -- Приходжу додому... нiчого не пiдозрюю, аж там цiлковите безладдя... дiти п'янi... ваш син пiдмовив... чарками вино.
      Таке почув я крiзь дверi.
      Потiм покликали мене.
      -- Що ти накоїв, Альфонсе? -- в розпачi запитала мама.
      -- Таж нiякого вина ми не пили!
      Мама Бруно обурилася.
      -- Кажи правду! -- крикнула вона.
      -- Ми... пили...
      -- А чому ж ти сказав, що ви не пили? -- тихо запитала мама.
      -- Нi, ми не пили.
      Я зовсiм заплутався.
      -- Ми пили, -- сказав я.
      -- Вiн навiть не розумiє, що говорить, панi Цiттербаке, -- сказала мама Бруно i похитала головою.
      Я не заперечував. Тепер менi було однаково. Мама ще запитала, може, то мене хтось пiдмовив? Я вiдповiв, що все зробив сам.
      -- Еге ж, мiй Бруно на таке не здатний, -- сказала насамкiнець мама Бруно.
      Тодi я спересердя крикнув, що Бруно боягуз i вiн намагається все звалити на когось iншого, хоча теж пив разом з усiма i так само спотикався.
      Мама сiла, мов пiдкошена:
      -- Що з тебе буде, Альфонсе? Ти не в мене удався.
      Менi довелося негайно лягати в лiжко. Я був покараний. Цього чудового дня я мусив лежати в лiжку через якiсь кiлька склянок ситра. Бувало, пив його досхочу i нiчого менi не казали.
      Прийшов тато, i мама негайно розповiла йому про все. Вiн спочатку засмiявся, але мама сказала, що все це небезпечно, i вiн одразу ж спохмурнiв. Тато пiдiйшов до мого лiжка i зажадав пояснень. Я розповiв, як усе було насправдi, сказав, що то було не вино, а ситро. Тато слухав i смiявся так, що аж шибки деренчали. Зайшла мама, така сердита. Тато розповiв їй про все, i вона теж розсмiялася. Менi дозволили встати i за вечерею дали чарочку ситра.
      Тепер щоразу, коли зустрiчаю маму Бруно, я починаю хитатися, мов п'яний. Я розумiю, що це погано, але ж за всяку провину має бути кара, каже наша вчителька, панi Еке.
      Прикрощi через рукавичку iз штучної козиної шкiри
      Якось я знайшов на вулицi рукавичку. Непогана ще рукавичка з червоної шкiри, з жовтою кнопкою. Мабуть, випала у когось iз кишенi. Поперед мене поспiшала кудись жiнка. Я кинувся за нею. Ледве переводячи подих, запитав її:
      -- Може... ви...
      -- Я не роздаю грошей. Не старцюй, -- вiдрiзала жiнка i зиркнула на мене крiзь свої блискучi окуляри.
      Я простяг їй рукавичку, але побачив, що у неї зеленi рукавички, кинувся далi. А та жiнка гукнула менi навздогiн:
      -- Нахабний хлопчисько!
      Аж ось iде менi назустрiч якась бабуся.
      -- Чи не ви, бува, загубили? -- запитав я i показав їй рукавичку з жовтою кнопкою.
      -- Га? Кого набили? -- перепитала старенька. Певно, вона недочувала. Тодi я гукнув дужче:
      -- Та нi! Я питаю, чи це не ваша рукавичка?
      -- Еге ж, -- вiдказала бабуся, -- бридка звичка.
      Я закричав ще голоснiше:
      -- Чи це не ваша ру-ка-вич-ка?
      -- Чого ти кричиш на стару жiнку, йолопе? -- гримнув якийсь перехожий i вхопив мене за комiр.
      -- Та хiба я кричу! Лише питаю про рукавичку. А може це ваша?
      -- От нахаба! -- розлютився перехожий.
      I я хутенько накивав п'ятами.
      Потiм я звертався ще до багатьох людей. До залiзничника, до молодої жiнки, до мотоциклiста, що саме лагодив свого мотоцикла, до юнака, за що той одважив менi запотиличника, ще до якоїсь жiнки i до якогось чоловiка. Чоловiк був дуже люб'язний. Вiн пояснив, що рукавичка з козиної шкiри i зроблена зi смаком. А жiнка була iншої думки. Мовляв, ця рукавичка -- справжнiсiнький мотлох, бо пошита iз штучної шкiри, i такої вона нiколи б не носила.
      Цього було досить. Менi перехотiлося бiгати з рукавичкою iз штучної козиної шкiри, питати всiх людей та щоб за це мене ще й ображали. Я пiдфутболив рукавичку ногою. Вона описала круту дугу i лясь! -- упала на брук. I лясь! -- тут-таки одержав я звiдкись ляпаса.
      -- Поганець! -- просто над вухом крикнула якась жiнка. -- Моєю рукавичкою в футбол грає!
      Довелося менi побiгти i принести жiнцi рукавичку. Тодi жiнка почала мене вичитувати. Все менi не запам'яталося, тiльки дещо:
      -- Хiба так роблять, знайшовши рукавичку? Слiд бути порядним. Не грати знахiдкою в футбол, а вiддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти...
      -- М-е-е! -- замекав я. Такого ще нiколи зi мною не було, бо я ввiчливий з дорослими. Але зараз я мiг собi таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була iншої думки. Мене покарали -- заборонили на цiлий день виходити з дому. Де ж справедливiсть?
      Як я вперше стрибнув головою вниз у воду
      Одного чудового дня я мав необережнiсть розповiсти, що ще нi разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотiв мати свiдоцтво плавця i склав майже всi потрiбнi нормативи. Лишався тiльки стрибок головою вниз, i я матиму свiдоцтво.
      -- Навiть iз однометрової висоти не насмiлюєшся? -- не вiрив тато.
      Iз тону запитання я зрозумiв, що вiн цього аж нiяк не схвалює.
      -- Та насмiлююся, -- випалив я, -- тiльки що з того, коли на тебе всi дивляться i ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всi смiються.
      -- Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмiлюєшся, боїшся висоти.
      -- Свiчкою плигаю ж, а от головою вниз...
      Тато вiдмахнувся. Це означало, що я звичайнiсiнький боягуз i край.
      -- Отже, мiй син Альфонс Цiттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скiльки ж тобi рокiв?
      Я мовчав, адже вiн знає не гiрше за мене, скiльки менi рокiв.
      -- Вiдповiдай!
      -- Ну, десять, -- сердито буркнув я. -- Ти сам знаєш.
      -- В десять рокiв я стрибав головою вниз iз триметрової висоти!
      В розмову встряла мама.
      -- Паулю, облиш хлопця, -- сказала вона татовi. -- Хiба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе i без того дурного стрибка. Я теж не вмiю стрибати головою вниз i взагалi боюся стрибати з вишки.
      Я вдячно подивився на маму. Тато вiдсунув убiк тарiлку i дав волю своєму гнiву.
      -- Вiд тебе й не вимагається, -- сказав вiн мамi. -- А для хлопця його вiку боятися стрибнути головою вниз -- це просто ганьба.
      -- Я не боюся, тiльки ж усi смiються, коли стрибок не виходить, -пробурчав я, бо слово "ганьба" не сподобалося менi.
      -- Ти просто боїшся. Ти взагалi боягуз i край!
      Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.
      -- Справжнiй мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс -боягуз, -- сказав тато насамкiнець, i мама пiшла на кухню.
      Ми помовчали добру хвилину.
      Нарештi обiзвався тато, i я зрозумiв, що ми з ним домовимося:
      -- Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тiльки соромишся, бо не опанував ще технiки.
      Я задоволене кивнув. Так воно й було.
      -- Ось поглянь, як це робиться.
      Тато вiдсунув стiльця, скинув пiджака i став перед килимом. Килим, напевне, правив за воду.
      -- Руки витягаєш над головою, голову трохи вниз i падаєш. Повiльно... отак, а як настане критичний момент, коли здається, що ось-ось складешся, мов кишеньковий ножик, тодi сильно вiдштовхнися i випростайся. Не розставляй широко ноги, не згинай у колiнах, бо найчастiше роблять саме цi помилки.
      Ми повправлялися перед килимом-водою. Все йшло блискуче. Тато дав менi ще кiлька порад. Наприклад, пальцi нiг повиннi мiцно обхоплювати край дошки -- це щоб можна було краще вiдштовхнутися. Так ми вправлялися цiлу годину. Це було просто чудово. Тут, у кiмнатi, я сам собi здавався одним iз найкращих стрибунiв у воду.
      Наступного дня пiшов я на безплатний пляж. Робив усе так, як пiд час тренування з татом. Виходило все, аж до того моменту, коли менi починало здаватися, що я ось-ось складуся, мов кишеньковий ножик. А що, як усе-таки плюснуся животом? I я знову випростовувався.
      Кiлька менших хлопчакiв звернули на мене увагу.
      Вони загукали:
      -- Ну, стрибай уже! Хочеться почути, як ти гепнешся животом.
      Я кинувся до хлопчакiв, прогнав їх геть, озирнувсь, а вишка далеко позаду. Так я й пiшов додому, не зробивши жодного стрибка.
      Може, тато уже й забув про тi стрибки. Я так сподiвався на це. I справдi, за весь вечiр тато нi разу не запитав мене про мої успiхи пiсля наших вправ коло килима.
      Кiлька наступних днiв я не ходив купатися. Все мiркував, чи взагалi потрiбне менi те свiдоцтво плавця. Може, краще зайнятися легкою атлетикою? Я так нiчого й не вирiшив, бо в суботу за вечерею (мама подала смажену картоплю з маринованим оселедцем -- мою улюблену страву, i я був у чудовому настрої) тато раптом згадав про стрибки вниз головою.
      -- Ну, як. Альфi, ти вже стрибав?
      Я кивнув i напхав собi повен рот картоплi. Хоч вiдповiдати не доведеться. Бо мамi дуже не подобається, коли розмовляють iз повним ротом. Тато почекав i, коли я пережував ту картоплю, що мав у ротi, запитав:
      -- Ну то як? Виходить у тебе стрибок головою вниз?
      Та в мене рот знову був повний. Я жував i жував.
      -- Ну то як? Виходить за нашим методом?
      Я нiчого не мiг вiдповiсти, бо якраз одкусив чималий шмат оселедця та ще й кiлька зерняток гiрчицi застряло в зубах.
      -- Ти нiмий, чи що? -- запитав тато, i на його чолi залягла зморшка.
      -- Ти ж бачиш, у хлопця повно в ротi, -- втрутилася мама.
      Певно, вона помiтила, що я в скрутному становищi й вирiшила допомогти менi. Я тiльки промимрив "угу".
      -- Гаразд, зачекаю, поки ти доїси. Та я й так здогадуюся, чому ти мовчиш, -- мабуть, знову не наважився стрибнути.
      Я ще раз щось промимрив iз повним ротом, але тато махнув рукою.
      -- Одинадцять рокiв хлопцю, i вiн не може стрибнути вниз головою.
      -- Менi тiльки десять, -- заперечив я. Завжди, коли тато присiкується до мене, то додає менi рокiв.
      -- То незабаром буде одинадцять, i вже треба вмiти стрибати вниз головою.
      Тато помiркував трохи i сказав:
      -- Завтра недiля, тож ходiмо разом на пляж. Повiр менi, ти навчишся стрибати головою вниз.
      Я здригнувся. Мама теж.
      -- Ти ж нiчого йому не зроби, -- попрохала мама.
      А тато сказав:
      -- Тiльки навчу його стрибати головою вниз i бiльше нiчого.
      Хоч би цiєї недiлi пiшов дощ. Чи заради мене хай би снiг випав у липнi. Покатався б я на ковзанах чи зайнявся б чимось iншим. Та, на жаль, погода не зiпсувалася.
      Тато був у чудовому настрої. Вiн голився i наспiвував.
      -- Ну, Альфi, тепер ми побушуємо у водi.
      Мама дала нам два рушники та чималого пакунка з їжею, а коли вийшли надвiр, помахала нам рукою. Я помiтив, що вона трохи потерпає за мене.
      Дорогою тато жартував i розповiдав паромниковi, який вiз нас через рiчку на пляж, що я нова олiмпiйська надiя у стрибках iз вишки, а вiн -- мiй тренер.
      На пляжi спочатку все йшло добре. Ми плавали кролем i на спинi. Я не вiдставав вiд тата. Потiм ми змагалися, хто далi пiрне, i тут тато перемiг, та ще й як! Вiн довго не виринав, i я вже злякався, чи вiн, бува, не втонув. Раптом тато виринув далеко позад мене. Ой же й здивувавсь я! А тато був такий гордий, що я ним захоплююсь.
      Весь цей час я пильнував, щоб ми не пiдпливли надто близько до вишки. Я все ще мав малесеньку надiю, що тато забуде про тi клятi стрибки вниз головою.
      -- А зараз чи не зробити б нам по красивому стрибку? -- запитав тато, пiдморгнув i поплескав мене по спинi. Поволi пiшли ми до вишки.
      Я вилiз на вишку, пальцями нiг вчепився в край дошки, витяг руки над головою, зiгнув ноги в колiнах i вiдразу ж випростався.
      -- Так правильно, тату? -- запитав я.
      -- Так, так, -- сказав вiн. -- А тепер треба стрибати.
      -- Знаєш, ноги непокоять мене. Як я їх втримаю вкупi? Коли ж ноги розставленi, всi смiються, -- так я намагався розмовами виграти час.
      Тато наморщив чоло, але спокiйно сказав:
      -- Поглянь, як треба робити стрибок. Показую. Будь уважний, запам'ятовуй усе, тодi й ти зумiєш.
      Тато став на моє мiсце, обхопив край дошки пальцями нiг, повiльно нахилився... Чи то вiн надто повiльно нахилявся, чи з якої iншої причини, цього я не знаю, але тато не стрибнув, а просто звалився у воду, та ще й ударив ногою об ногу. Вiн вирнув i, мабуть, помiтив, що я смiюсь. Я вмить схаменувся i, коли тато знову вилiз на вишку, хотiв уже якось похвалити його. Але тато лише буркнув:
      -- Мабуть, моя поза була не бездоганна. Я покажу тобi ще раз.
      Та й цього разу менi здалося, нiби ноги у тата не були притиснутi одна до одної i трохи зiгнутi в колiнах.
      Я сказав йому це.
      -- Мели, мели -- цього разу стрибок вийшов. Не придирайся, краще сам покажи щось.
      Мусив я знову ставати на дошку. Знову до критичного моменту все йшло добре. Та кинутись одразу у воду я не мiг, немов мене тримала рука чарiвника. Я знову випростався.
      -- Ну, яка тепер у тебе вiдмовка? -- сердито запитав тато.
      -- Та нiякої. Здається, там хтось пiрнув саме -- не можна ж стрибати!
      Тато уважно подивився у воду, потiм на мене.
      -- Тепер стрибай! -- наказав вiн.
      Я обережно нахилився, але не стрибнув. В цю мить тато вхопив мене за кiсточки i пiдняв у повiтря. У нього великi дужi руки.
      -- Нi... -- тiльки й встиг я крикнути, але критичний момент минув, i я плюснувся у воду. А що я не випростався в польотi, то впав, мабуть, як дошка. А знизу саме виринав якийсь чоловiк. Того не бажаючи, я добряче штовхнув його в бiк.
      Потираючи живiт, я швидко лiз драбиною на вишку i чув позаду могутнє сопiння. Той чоловiк, якого я ненароком штовхнув, був обурений i гнався за мною. Я сховався за тата.
      -- Ах ти ж, телепню! Я тобi дам.
      -- Спокiйно, нiхто тут нiкому не дасть.
      -- Слухайте, -- почав той чоловiк. Тепер я помiтив, який вiн гладкий. -- Хiба ви не бачили, як цей хлопець топтався по менi?
      -- Такий малий хлопець? Не смiшiть, -- цiлком правильно заперечив тато.
      -- Ах так? -- не вгамовувався гладкий чоловiк. -- Не втручайтесь у чужi справи!
      -- Нi, це моя справа, -- вiдказав тато. I я так вважав. Зрештою, це ж вiн мене кинув.
      Гладкий чоловiк хотiв обiйти тата. Мабуть, щоб надавати менi. Тато заступив йому дорогу. При цьому вiн вiдтiснив мене до краю дошки, не помiтивши цього. Я впав у воду. Коли я побачив, що падаю, то вiдштовхнувся.
      Важко повiрити, але вийшов чудовий стрибок вниз головою.
      Вода, нiби шовк, облягла тiло. Я розплющив очi й зрадiв: яке все зелене i мчить мимо! "Отже, все так просто", -- подумав я i мерщiй виринув на поверхню. Тато i той гладкий чоловiк все ще сперечалися.
      -- Добрий менi батько -- власну дитину шпурляє у воду, та ще людям на голову.
      -- В мої родиннi справи нiхто ще не втручався, то й ви будь ласка, не втручайтесь.
      -- Але ж хлопець важкий, знаєте, як було боляче... -- почув я, протискуючись мiж ними, i знову стрибнув. Ой, гарно ж! Немов летиш! Яка це насолода -- стрибати у воду сторч головою! Коли я знову виринув, тато i той чоловiк саме злазили з вишки. Я злякався. Чи не йдуть вони в полiцiю через мене? Пiшов за ними назирцi. До моїх вух долинули татовi слова:
      -- Важко повiрити, що ти -- той самий Альфред. Просто неймовiрно. Треба ж було спочатку посваритись, щоб усе отак з'ясувалось.
      Гладкий чоловiк називав тата Паулем, -- таке дозволяла собi тiльки мама. Я вже нiчого не розумiв. Обидва сiли за стiл у прибережному ресторанi, а я повернувся до вишки. Стрибав, поки запаморочилося в головi. Тодi пiшов по тата. Вiн усе ще сидiв iз тим чоловiком за столом. Обидва пили вино.
      -- Дай пановi руку, -- сказав тато.
      Гладкий чоловiк щиро усмiхнувся i показав на свiй правий бiк.
      -- Вибачся.
      Я здивовано подивився на тата.
      -- Але ж ти сам мене... -- почав я.
      Але той чоловiк тiльки засмiявся i сказав:
      -- Забудьмо все.
      Гладкий чоловiк, якого я торпедував, виявився татовим шкiльним товаришем. Колись вони сидiли за однiєю партою, а пiсля школи не бачилися тридцять рокiв.
      -- Який ти став гладкий, Альфреде! -- сказав тато смiючись.
      А той показав на татову голову:
      -- А де твої кучерi, Паулю?
      Я розсердився -- тато ж нiколи не був кучерявий.
      Потiм усi разом пiшли до вишки. Тато i його шкiльний товариш хотiли показати менi, як слiд стрибати вниз головою. Я вибiг наперед, стрiмголов шугнув униз i, не здiйнявши бризок, пiрнув у воду.
      -- Божевiльний! -- вигукнув тато, коли я виринув на поверхню. Татiв шкiльний товариш тiльки схвально кивнув головою.
      Аж увечерi прийшли ми додому. -- Паулю, ти пив пиво? -здивувалася мама. -- Сподiваюсь, ви все ж таки купалися?
      Ми засмiялись. Тато розповiв про свого товариша Альфреда, якого вiн зустрiв на пляжi. Але не сказав, як це трапилось i що тепер я добре стрибаю вниз головою. Тiльки за вечерею, коли мама помiтила мої червонi очi, я похвалився:
      -- Це тому, що я багато стрибав у воду.
      Тато пiдтвердив:
      -- Ось бачиш, Луїзо: пiшов батько, показав, i тепер хлопець умiє стрибати вниз головою.
      Раптом йому щось спало на думку.
      -- Коли ж ти перший раз стрибнув як слiд? -- пiдозрiливе запитав тато.
      Але цього я не сказав. Татовi було б неприємно, якби я розповiв мамi про всi нашi пригоди на пляжi. Хай це буде таємниця мiж нами, чоловiками.
      Що сталося пiсля того, як я вранцi побачив павука
      Того ранку я одягався швидко, бо встав трохи пiзнiше, нiж звичайно. Раптом я помiтив павука -- вiн бiг по ковдрi. Я натяг сорочку на голову i гукнув:
      -- Мамо, мерщiй iди сюди з вiником! Тут павук! Вимети, мамо!
      Я знаю, що мама не терпить павукiв i завжди воює з ними. З кухнi долинув мамин голос:
      -- Ото лихо! Побачиш уранцi павука -- бути прикрощам!
      Вона тут таки прибiгла з вiником у руцi й вимела павука геть.
      Я швидко одягся i вже зашнуровував черевики. Коли це лусь! -перервався шнурок. На однiй нозi я поскакав до мами на кухню. Вона знайшла менi нового шнурка i сказала:
      -- Це ж через того павучиська, правда, Альфонсе?
      Коли панi Еке зробила менi в класi зауваження, що я запiзнився (звiдки їй було знати про мою пригоду з шнурком?), я згадав павука i вирiшив сьогоднi пильнувати як нiколи. Згодом панi Еке викликала мене до дошки -- розказати домашнє завдання. "Красненько дякую, павуче", -розлютився я.
      А що я нiяк не мiг викинути з голови того павука, то весь час затинався, вiдповiдаючи на питання, i одержав слабеньку "трiєчку" та ще одне зауваження вiд учительки. Але це було ще не все. На уроцi нiмецької мови нам повернули вчорашнiй диктант. У мене знову була слабенька "трiйка", бо я забув поставити три коми i в двох словах пропустив по лiтерi.
      На уроцi фiзкультури у мене не вийшла вправа на турнiку.
      -- Клятий павук! -- сердито пробурмотiв я, викинув ноги вперед i напружив м'язи живота. Але це не допомогло. Вправа не вийшла. Нашi спортсмени смiялися надi мною. Забули, що я плаваю краще за них, а ще я чудово стрибаю у воду головою вниз. I, як на те, на уроцi працi я врiзав собi пальця.
      Як же я зрадiв, коли скiнчились уроки! Так зрадiв, що навiть забув сказати "до побачення" панi Еке, коли ми йшли додому.
      -- Цiттербаке, ти став нечемний. Не кажеш "до побачення" i навiть шапки не скидаєш.
      -- Старий отруйний павук, -- буркнув я.
      -- Ти щось сказав? -- сердито запитала вчителька.
      Я почервонiв. Звiсно ж, я мав на увазi не її, а того клятого павука, що з самого ранку приносить менi самi невдачi.
      -- Нi, нi, -- пролепетав я, -- просто я вас не помiтив. Будь ласка, вибачте.
      I я скинув шапку. З неї посипалися шматочки паперу -- певно, Ервiн пiдклав. Вiн мастак на такi речi.
      Я вирiшив сьогоднi не виходити з дому, щоб не дати павуковi нагоди ще якось дозолити менi. Однак мама послала мене в магазин, i я загубив дрiбнi грошi -- 34 пфенiги. А коли повернувся, мама почала вичитувати менi:
      -- Ти, Альфонсе, мов маленький. Вже он який вирiс, а покластися на тебе не можна.
      Я заперечив:
      -- До чого тут я? Ти ж сама казала, що павук...
      Та мама й знати нiчого не хотiла:
      -- Ти просто неуважний, i павук тут зовсiм не винний. Отож, не виправдовуйся!
      Я вийшов у двiр погуляти, бо дома ж самi прикрощi. Хлопцi з нашої вулицi грали в футбол iз командою iз сусiдньої вулицi. Ми програли з рахунком 18:7. Всi казали, що найслабшими гравцями були воротар i я. Воно й правда, адже я весь час думав про того павука. I як тiльки вiн мiг принести менi стiльки невдач за один день! I я сказав товаришам по командi:
      -- Сьогоднi вранцi я побачив павука. Це все через нього.
      Але хлопцi не зрозумiли мене, вилучили з нападу, i я пiшов геть.
      Увечерi тато помiтив, що у мене поганий настрiй, i запитав:
      -- Що скоїлось, Альфонсе? Неприємностi у школi?
      Я кивнув:
      -- Так, неприємностi.
      I я розповiв про все, що сталося протягом дня. Але тато не хотiв нiчого й чути:
      -- Ти погано пiдготувався i був неуважний. Ось де причина. А та вправа на турнiку у мене теж нiколи не виходила.
      Те, що вправа не виходила у тата, втiшило мене, але я залишився при своїй думцi: все було через того павука.
      Тато розсердився:
      -- Невже, Альфонсе, ти серйозно вiриш у цi дурницi?
      А потiм звернувся до мами:
      -- Це ти, Луїзо, збила хлопця з пантелику тим павуком?
      Мама сказала, що павук -- то не дурницi.
      Тато сказав, все це дурнi забобони. Вiн так розхвилювався, що перекинув солянку.
      -- Тепер напевно будуть неприємностi, -- тихо мовила мама.
      -- Оце ж вони й є, -- вiдказав тато.
      Я кивнув:
      -- Ми програли в футбол. У цьому винний павук, а також розсипана сiль.
      Ми ще довгенько сперечалися. Тато дуже сердився. Мама мовчала. А я собi сидiв i думав, що й вечiр не минув без прикрощiв. Розмова так i не вiдновилася. Тато читав газету i час од часу бурчав:
      -- Бiльше б сидiв над домашнiми завданнями... павук вранцi... березової кашi дати б...
      Мама мовчки лагодила татовi й мої шкарпетки. А я сидiв i в альбомi малював страшних, неймовiрно великих. павукiв iз трьома та п'ятьма лапами, з хрестами та ще чимось.
      Ми з мамою таки маємо рацiю -- павуки i розсипана сiль приносять неприємностi й невдачi. Ось ми зараз мовчимо i всi сердитi -- хiба це не доказ?
      Тiльки тато думає iнакше.
      Чому я завжди попадаю в халепу?
      Всi кажуть: я винний, а я зовсiм не винний. Що менi робити? Я ж справдi не винний! Останнiм часом у мене самi невдачi. Почалося з того, що до нас прийшов новий учитель. Гiрцiг його прiзвище. Дуже симпатична людина. Коли вiн зайшов до класу, я подумав собi: у нього на уроках поводитимуся добре. Вчитель розкрив класний журнал i сказав:
      -- Давайте знайомитись. Почнемо з кiнця -- так буде цiкавiше. Хто Альфонс Цiттербаке?
      Це я. Але я так засоромився, що не встав i не вiдповiв. Я ж останнiй за алфавiтом, а мене викликали першого. Запала напружена тиша.
      Вчитель помовчав i сказав:
      -- Отже, першого нема.
      Всi у класi скалили зуби. Менi стало жарко, на лобi виступив пiт, але я так i не наважився встати. Бо тодi пан Гiрцiг сказав би:
      -- Цiттербаке, ти, бува, не заснув?
      Я страшенно засоромився, а вчитель записав у журналi, що мене нема.
      Петер, голова ради загону, поцiкавився пiсля уроку:
      -- Цiттербаке, чому ти не обiзвався? Чому ти викидаєш такi коники?
      Я сказав:
      -- Просто не насмiлився.
      Наступного дня пан Гiрцiг запитав:
      -- А сьогоднi Альфонс Цiттербаке є?
      Я знiяковiло вiдповiв:
      -- Тут!
      Наш новий учитель не помiтив, що вчора я теж був. Вiн ще не знав усiх в обличчя.
      -- А де ти був учора? -- приязно запитав вiн.
      Заїкаючись, я почав:
      -- Я...
      Знову на лобi у мене виступив пiт i, певно, я ще й почервонiв.
      Вчитель насупився:
      -- Ну, Цiттербаке, що сталося?
      Я, нарештi, признався, бо перед цим добре все обдумав:
      -- Я був тут, пане Гiрцiг.
      Вчителеве обличчя спохмурнiло.
      -- Слухай, таких витiвок у нашiй школi не повинно бути. Вчитель -твiй друг, але його не обведеш навколо пальця. Де записка вiд батькiв?
      -- Нема, -- вiдповiв я. -- Та й навiщо вона?
      -- Отже, прогуляв урок, -- зробив висновок учитель. -- Хочу сказати, що я в тобi розчарований.
      Пiсля занять вiн дав менi записку для мами. Я можу тiльки здогадуватися, що в нiй було написано. Вдома я мовчки поклав записку на стiл. Мама прочитала i, мов пiдкошена, опустилася на стiлець. Вона тiльки сказала:
      -- Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!
      -- Я не... -- почав я знову, але чомусь не закiнчив.
      А мама сказала:
      -- Хлопче, будь правдивий. -- I поклала менi на плечi руки. -- Ти дуже м'який. Альфонсе, -- продовжувала вона. -- Спробуй стати справжнiм мужчиною. Iнколи ти буваєш занадто боязкий, i це тобi шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?
      Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:
      -- Альфонсе, пiди краще купи щось. Набридло менi дивитися на твоє сумне обличчя.
      Треба було принести чаю, масла, хлiба i гiрчицi. Я взяв кошик i пiшов.
      В магазинi було людей -- нiде яблуку впасти. Я нiяк не мiг знайти кiнця черги i крутився помiж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарештi знайшов кiнець черги i перелiчив свої грошi, то побачив, що не вистачає однiєї марки. Я злякано обернувся i помiтив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме пiдiймав iз пiдлоги марку. Я глянув йому просто в вiчi, а вiн кивнув i сказав:
      -- Тiльки що впустив.
      Я вийшов iз черги, став у кутку i почав спостерiгати за тим хлопцем. Вiн купив цукерок.
      Продавщиця помiтила мене, бо я все крутився у неї на очах, i раптом голосно сказала:
      -- Хлопче, щось ти довго крутишся бiля вiтрини з цукерками. Нiчого не купуєш, а тiльки шастаєш по магазину!
      Всi подивились на мене й загомонiли, а дехто сказав:
      -- Так, так!
      Я почервонiв. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив iз магазину i сховався за колонкою для афiш.
      Той хлопець теж вийшов надвiр. Вiн спокiйнiсiнько ласував цукерками. Я пiшов за ним назирцi. Ось вiн зайшов у високий будинок i грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить i пiшов до того будинку. Вiдчинив дверi й налетiв на якогось чолов'ягу.
      Мабуть, то був швейцар.
      -- Ну, хлопчиську, -- сказав вiн сердито, -- нарештi я тебе здибав!
      -- У чому справа? -- спитав я запинаючись.
      -- Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?
      На лобi у мене виступив пiт, i я вiдчув, що червонiю. Я мовчав i тiльки кусав собi губи.
      Чолов'яга струсонув мене:
      -- Востаннє кажу тобi: зачиняй дверi як слiд! У цьому будинку живуть люди, якi працюють вночi, а вдень хочуть спати. Розумiєш?
      Я кивнув.
      -- Тепер ще раз зачини дверi, але тихенько, -- сказав чолов'яга.
      Я мусив ще i ще раз тихенько зачинити дверi.
      -- От тепер ти зрозумiв! -- сказав, вiн i вiдпустив мене.
      Ледве я переступив порiг, мама запитала:
      -- Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи менi.
      Я тiльки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я мiг сказати?
      -- Надалi я буду ходити сама до магазину, -- сказала мама.
      Я промовчав, а потiм вибiг надвiр. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогоднi пiонерськi збори! Щодуху помчав до школи. Справдi, збори вже почалися. Я став пiд дверима i почув голоси. Ввiйти чи нi? Одному стати перед усiма i пояснити, чому запiзнився. Але ж я напевне заплутаюсь i знову всi подумають погано про мене.
      Я взявся за ручку дверей i не знав, що робити далi. Раптом дверi розчинилися -- передi мною стояв Петер, голова ради загону. Петер i весь загiн дивилися на мене.
      -- Вiн пiдслуховував, -- сказав Петер. -- Я ж казав, що хтось є пiд дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.
      Я вiдчув, що червонiю.
      -- Та я...
      -- Так, -- сказав Петер, -- ти надто боязкий, щоб увiйти i вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?
      Отак i виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хiба це справедливо?
      Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби
      По суботах тато часто ходить на рибалку. Мене з собою вiн нiколи не бере. Коли я його прошу, вiн каже:
      -- Нi, Альфi, не можна. В човнi ти не всидиш спокiйно, розженеш менi всю рибу i сам нiчого не впiймаєш.
      Днями я написав на "вiдмiнно" контрольну з арифметики, i тато пообiцяв менi:
      -- Наступної недiлi вiзьму тебе з собою на рибалку.
      Ми вирушили з дому в суботу надвечiр i переночували в готелi.
      -- Нам треба встати о пiв на четверту. Отже, негайно лягай спати, -- наказав тато.
      Так рано менi ще нiколи не доводилося вставати. Я боявся проспати. Перший раз прокинувся, коли надворi було зовсiм темно. Я довго сiпав .тата, поки розбудив його. Вiн увiмкнув свiтло i поглянув на годинника.
      -- Повернися на другий бiк i не здумай ще раз будити мене, -сердито сказав тато.
      Годинник показував чверть на першу.
      Згодом я знову прокинувся. Впевнений, що ми проспали, увiмкнув свiтло i подивився на годинника: була друга година.
      -- Хай йому грець, -- позiхаючи, пробурчав тато. -- Ти спатимеш нарештi?
      Я лiг i став мiркувати, чи не краще менi взагалi бiльше не спати до пiв на четверту. Але так не вийшло. Коли задрiмав, менi приснилося, що я впiймав на вудку золоту рибку i вона стала прохати мене подарувати їй життя. За це вона пообiцяла завжди допомагати менi з арифметики. Ледве втяг я золоту рибку у свiй човен, i сон минув, бо я впав з лiжка.
      Тато дуже злякався i вилаяв мене.
      Менi здалося, вiн навiть тихо сказав:
      -- Для чого тiльки я взяв iз собою цього телепня?
      Була без п'яти хвилин третя.
      Ми знову заснули, а коли прокинулися, годинник показував пiв на п'яту.
      -- Проспали! -- крикнув тато. -- Це ти винний. Крутився цiлу нiч, а тепер вугри вже пройшли.
      Ми примчали до човна i попливли. Як це було чудово! Над водою висiла величезна сiра завiса туману, а в лiсi кричала iволга. Я спробував заспiвати iволгою.
      -- Тихiше поводься в човнi! -- гримнув тато. -- Попереджую востаннє, а то прожену.
      Невже вiн мене викине в озеро?
      Тато веслував обережно. Ми прибули на мiсце й прив'язали човна до двох тичок. Тато дав менi маленьку вудочку, наживив дощового черв'яка i показав, як пiдсiкати, коли клює, i як витягати рибу. Собi вiн узяв довгу вудку i закинув далеко.
      Ми стали чекати. Сидiли довгенько. Раптом мiй поплавець смикнуло.
      -- У мене клює! -- крикнув я.
      -- Тс-с-с-! -- зашипiв тато. -- Тягни!
      Я пiдсiк. У водi щось стрепенулося. Потiм над водою показалася чимала гарна рибина. Вудлище зiгнулося. Я розгубився.
      -- Тягни! -- гукнув тато.
      Я тяг репетуючи:
      -- Щука! Ура! У мене щука!
      Тато гримнув:
      -- Тихiше поводься у човнi!
      Я витяг рибину. Вона впала татовi просто на штани й забруднила їх.
      -- Це лин. Добрих пiвфунта буде, -- сказав тато i насупився.
      Знаю, вiн не дуже зрадiв, що я перший упiймав рибину. Тато знову наживив менi черв'яка. Я закинув i знов у мене клюнуло. Цього разу пiдсiк добре. На жаль, рибка була маленька -- окунь.
      -- Спробуй здогадайся, чому вона у нього клює, -- буркнув тато.
      Його поплавець спокiйнiсiнько плавав на водi.
      Згодом у мене знову клюнуло. Я пiдсiк, та, мабуть, заранi. Порожнiй гачок вискочив iз води, пролетiв повз татове вухо i вп'явся йому в куртку. Чудовий був гачок. В тканинi вiн засiв так мiцно, що витягти його ми не змогли. Врештi-решт, нам довелося перерiзати волосiнь ножем. Гачок залишився в куртцi назавжди.
      Ледве встиг я закинути новий гачок iз наживкою, як поплавець вмить потонув. Не гаючи часу, я смикнув, i на гачку затрiпотiла рибина. Цього разу попався жирний окунь. Я показав татовi свої три рибини i сказав:
      -- Правда, чудово?
      Тато ледь кивнув. Вiн пильно дивився на свого нерухомого поплавця. Не пройшло й пiвгодини, як я впiймав ще маленького окунця, двi плiтки i лина. А тато не зловив нiчого. Вiн все частiше витягав свою вудку i уважно оглядав, нiби щось там було не так. Але все було в порядку. Нарештi, клюнуло i в нього.
      -- Пiдсiкай! -- крикнув я.
      -- Нi, -- заперечив тато. -- Я дам їй краще вхопитись. Тодi буде певнiше.
      -- Зiрветься! -- не вгамовувався я. -- Пiдсiкай!
      Тато смикнув, але вудлище не зiгнулось. Рибина, завдовжки з палець, затрiпотiла на гачку. Я зареготався, а тато сердито зиркнув, на мене. Одразу пiсля цього я впiймав ще рибину, втричi бiльшу за татову. Я хотiв знову закинути вудку, i тато теж розмахнувся. Волосiнi заплуталися. Пiвгодини морочилися ми з ними, перш нiж знову змогли закинути.
      Тато гнiвався:
      -- Краще б ти залишився вдома!
      А я казав:
      -- Але ж до мене йде найкраща риба!
      I тато замовкав.
      Потiм я ще впiймав окуня i двi плiтки, а тато знову нiчого.
      -- Ану, давай помiняємося мiсцями. Переходь! -- запропонував вiн. Менi не хотiлося.
      -- Ти менi тiльки рибу розженеш, -- пробурчав я, але послухався.
      Коли ми мiнялися мiсцями, я пiдсковзнувся. Човен сильно захитався, i я випустив з рук вудку, її вмить однесло течiєю геть. Татовi довелося вiдв'язати човна, щоб дiстати мою вудку. Вiн знову дуже розсердився, але сказав тiльки:
      -- Рибалцi край. Ми розiгнали всю рибу.
      Тодi ми попливли в очерети i знову закинули вудки. Тато попрохав мене:
      -- Поглядай на мою вудку, а я налаштую спiнiнг.
      Гаразд. Поглядаю на його вудку. Аж раптом клюнуло. Я смикнув, але вудка й не зворухнулася. Здавалося, гачок зачепився за дно. На допомогу менi прийшов тато з пiдсакою. Витягли ми коропа -- фунтiв зо два було в ньому, не менше.
      -- Це я впiймав, -- кажу татовi.
      А вiн не погоджується:
      -- Але ж моя вудка!
      Справдi, чий же це короп? Чи мiй, бо я його впiймав, чи татiв, адже на його вудку? Ми так i не дiйшли згоди. Посидiли ще трохи, але бiльше нiчого не ловилося. Стало жарко. Знiчев'я вирiшив я дати своїм рибинам iмена. Коропа назвав Юмбо, великого окуня -- Максом, а плiток -- Анною i Петрою. А тато тим часом змотав вудки i запропонував :
      -- Ану, берись за весла. Тiльки веслуй поволi. Сподiваюся, впораєшся. А я закидатиму спiнiнг -- може, впiймаю щуку.
      Вiн узяв маленьку вудочку з котушкою i причепив до неї блискучу металеву рибинку. Яка смiшна наживка!
      -- Це ж як? -- поцiкавився я. -- Зовсiм без черв'яка? Невже щука така дурна, що схопить цей шмат бляхи?
      Тато взявся за голову.
      -- Ой леле! Кого я взяв на рибалку! Це ж блешня.
      Але щуку, мабуть, нелегко ошукати. Я веслував, тато закидав, та нiщо не чiплялось. Раптом тато крикнув:
      -- Альфонсе, зупинимось тут.
      Але човен плив собi далi -- я нiяк не мiг його зупинити. Тато стояв на кормi. Вудлище нап'ялося, нiби лук.
      -- Назад! -- крикнув вiн. -- Ти ж порвеш менi всi снастi.
      Але як подати назад, я не знав i геть розгубився. Одне весло вислизнуло у мене з руки i попливло. Я нахилився, щоб дiстати його, i впустив друге весло. Волосiнь у татової вудки перервалась, i наш човен загойдався на хвилях.
      -- Що робити? -- спитав я тата. -- У нас тепер нема жодного весла!
      Тато тiльки сумно кивнув. Чим же веслувати?
      -- Може, руками? -- запропонував я.
      Ми спробували веслувати руками. Виходило дуже повiльно. Тато мовчав. Я хотiв був утiшити його:
      -- Зате ми наловили такої гарної риби.
      Але тато навiть не поглянув на мене.
      Тiльки десь о другiй годинi нас узяв на буксир якийсь рибалка, що саме пропливав мимо, i вiн дотяг нас до берега. Ми прив'язали човна i пiшли шукати весла. Заради тих весел нам довелось обiйти майже все озеро. Проблукали три години. Нарештi наша згуба знайшлася на другому боцi озера в очеретi.
      Я роззувся, скинув шкарпетки i побрiв у воду по весла. Тато взяв одне весло на плече, я -- iнше. Я крокував попереду, тато за мною. Назад iшли швидше. Дорогою я склав i тут-таки проспiвав пiсеньку про нашу рибалку:
      Ловлю-ловлю, тягаю
      I спритно пiдсiкаю
      Плiток та окунiв,
      Линiв та коропiв.
      Рибинка є i в тата,
      Що я помiг пiймати.
      -- Припини свою дурну пiсню! -- гримнув на мене тато.
      I чого моя пiсенька йому не сподобалася?
      -- Тут же нема риби, щоб я її наполохав, -- вiдказав я.
      Далi я зробив цiкаве вiдкриття. Наче якийсь кумедний сiрий дзвоник прилiпився до стовбура дерева. Що воно могло бути? Я колупнув того дзвоника веслом. Ми й не зоглядiлись, як навколо нас загуло. Звiдки менi було знати, що то осине гнiздо? Тато став вiдмахуватися на всi боки веслом, але це не допомогло. Тодi я кинувся навтiкача, тато за мною.
      Ми ще легко вiдбулися. Одна оса вжалила мене в ногу, а татовi дiсталось у праву щоку. Вiдразу ж пiсля цiєї пригоди з осами поїхали ми додому. Всю дорогу тато мовчав. На кожнiй зупинцi ми вискакували з поїзда i бiгали примочувати вжаленi мiсця.
      Додому прибули не пiзно. Мама дуже зрадiла.
      -- Коли тато їздить сам, вiн нiколи не повертається так рано, -сказала мама.
      Тато лише кивнув, тримаючись за щоку, а я пошкандибав на кухню i переможно висипав рибу.
      -- Що ти на це скажеш? -- спитав я маму, пiднявши коропа Юмбо.
      -- Чудово! -- захоплено сказала мама. -- Пощастило ж татовi!
      -- Та це я все сам наловив, -- заперечив я.
      Тато тiльки махнув рукою i лiг на канапу. Мамi довелося прикласти йому до щоки глину з оцтом.
      -- Наступної недiлi знову поїдете на рибалку? -- поцiкавилася вона.
      Тато заперечливо похитав головою.
      -- Ви ж стiльки наловили цього разу! -- не розумiла мама.
      -- Не в тому справа, -- якось невиразно пробурмотiв тато i затулився газетою.
      Наспiвуючи свою пiсеньку, я пошкутильгав надвiр, щоб розповiсти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонедiлi. Це ж так чудово -ходити на рибалку!
      Як ми з Великою Змiєю звалили тацю з пирогом
      Скiльки всього доводиться менi терпiти! Але найгiрше для мене -це ходити в гостi. Менi стає погано, вже коли мама каже:
      -- Не плануйте нiчого на недiлю. Поїдемо до тiтки Анни.
      Тiтка Анна хороша -- для мене у неї завжди є цукерки. Але всi приготування -- вони просто жахливi. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас iз татом, як слiд поводитися в гостях.
      Якось тато одержав поштову листiвку. Вiн зрадiв i загукав до мене:
      -- Альфонсе, мiй шкiльний товариш запрошує нас до себе в гостi на цю недiлю. Ти ж його знаєш -- ми з ним зустрiлись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.
      Звiсно ж, я пам'ятав його. Однак менi не дуже хотiлося йти до нього в гостi, бо я передчував, що вiд цього походу будуть самi прикрощi.
      Настала недiля. Мама одягла мене в синiй матроський костюм. Не люблю я такого вбрання -- на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, i пильнувати, щоб нiде на костюмi не з'явилася пляма -- привiд мамi посварити мене. До костюма та ще бiлi гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як тi гольфи вже чорнi, i знову мама сердиться.
      -- Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? -запитала мама.
      -- Ну, вiтаюся, -- здивовано вiдповiв я.
      -- Нi, ти чекаєш, поки дорослi подадуть тобi руку, i лише тодi кажеш: "Добрий день". А взагалi, ти не повинен говорити, коли говорять дорослi.
      Я кивнув i подумав: почалися готування.
      Мама запитувала далi:
      -- А що пiсля того, як привiтаєшся?
      -- Ну, тодi сяду i буду їсти.
      А то ж як iще?
      -- Зовсiм не те, -- заперечила мама. -- Даси дядьковi Альфреду руку й низько вклонишся.
      -- Не буду кланятись, -- вiдказав я.
      -- Хлопець має рацiю, -- втрутився тато, що вже добрих пiвгодини морочився з краваткою -- у нього нiяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собi отаке на шию!..
      -- Ось ти не носиш краватки, а сьогоднi вдягаєш, бо ми йдемо в гостi, -- сказала мама. -- I Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!
      Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гостi, їй не можна перечити, бо вона вiдразу починає сердитись.
      До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не змiг навiть у вiкно виглянути, бо мама безугавно повчала:
      -- Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собi найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.
      Я тихенько заперечив:
      -- Поганого шматка я теж не їстиму.
      I так усю дорогу.
      Татiв шкiльний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослi вiталися довго. Тато вiдрекомендував маму, дядько Альфред -- свою дружину. Тодi настала моя черга. Дорослi знайомилися i весь час приказували:
      -- Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода... роздягайтеся...
      Я мiркував, чи й менi треба щось сказати. Менi хотiлося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирiшив промовчати. Дядько Альфред потис менi руку.
      -- Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?
      Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, i забув про уклiн. Як подивилася на мене мама! Уклiн дружинi дядька Альфреда вийшов чудовий.
      Раптом я помiтив, що тут є ще й дiвчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Iльза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотiла мама, я зробив низький уклiн. Однак я не помiтив, що при цьому Iльза ледь-ледь присiла. В той час, коли я нахиляв голову, Iльза саме випростувалася. I ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Iльза заплакала. Моя мама геть знiтилася. Мої та Iльзинi батьки стали взаємно вибачатися. Нiхто на нас не дивився, тож Iльза показала менi язик, а я їй -- кулак.
      Потiм ми зайшли до кiмнати. На столi було повно всякої всячини, але я вiдразу ж прикипiв поглядом до чудового пирога. Я не витримав i прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.
      Всi посiдали. Я зрадiв, що не було нiяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою i вiдкусив стiльки, що не мiг i язиком повернути. Раптом я вiдчув, що хтось наступив менi на ногу. "Еге, ця дурна Iльза тепер хоче менi вiддячити", подумав я. Я скорчив їй таку пику, що вона аж рота роззявила з несподiванки.
      I знову хтось штовхнув мене. Я зовсiм розлютився.
      -- Хто тут штовхається ногами? -- голосно запитав я i подивився на Iльзу.
      Мама поклала менi на плече руку i я зрозумiв, що хто-хто, а вона мої слова почула.
      -- Бери пирiг ложкою, -- зашипiла мама.
      -- Та їх же тут нема, а тiльки виделки, -- теж пошепки вiдказав я.
      Тодi мама тихенько пояснила:
      -- Та це ж i є виделки для пирога.
      Таких виделок у нас нема. Я кивнув i почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помiтив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!
      Довелося покласти виделку. Помiтивши це, дядько Альфред сказав:
      -- Альфонсе, якщо ти так їстимеш весь час, то нiколи не виростеш.
      -- Красно дякую. Я наївся, -- вiдповiв я i скоса глянув на пирiг.
      Дружина дядька Альфреда теж взялася припрошувати:
      -- Та вiзьми ще шматочок, вiзьми!
      Я тiльки похитав головою.
      -- Не манiрся, -- додав тато i вiдразу ж здригнувся.
      Певно, мама наступила йому на ногу.
      Я бiльше нiчого не їв. Пiсля кави нам з Iльзою довелося вийти з кiмнати. Спочатку ми не розмовляли. Одначе згодом я дiзнався, що вона чудово вмiє гратися в пiжмурки. А коли я довiдався, що їхнiй загiн любить бавитися в iндiанцiв, що там Iльза -- дружина ватажка i звати її Велика Змiя, вона менi сподобалася.
      Раптом у мене забурчало в животi.
      -- Страшенно голодний, -- пробурчав я.
      Велика Змiя теж хотiла їсти. Її мама сказала, що не можна багато їсти, коли вдома гостi. Але Iльза знайшла вихiд iз становища.
      -- В комiрчинi є таця з пирогом, -- згадала вона. -- Ми проберемось туди i вiзьмемо трохи.
      Спочатку я вагався. Мама, безперечно, сказала б, що гiсть не смiє заходити в чужу комiрчину. Та Велика Змiя нагадала, що ми iндiанцi, а iндiанцям усе дозволяється. До того ж ми голоднi. Ми зайшли до кiмнати й попрощалися з дорослими. Я вклонився, вона присiла. Дорослi приємно здивувалися, що ми добре затямили їхнi настанови.
      Потiм ми прокралися на кухню. Велика Змiя тихо вiдчинила комiрчину. Пирiг був високо вгорi. Ми принесли стiльця. Полiз я, бо був вищий на зрiст.
      -- Нам ще потрiбнi виделки, -- нагадав я. Гостi ж не повиннi забувати про такi речi.
      Велика Змiя показала менi язик:
      -- Нащо тi дурнi виделки? Обiйдемось i без них.
      Я захоплено кивнув. Ми з'їли по шматку. Потiм я полiз iще. Цього разу у мене вийшло не зовсiм як слiд. Тiльки я простягнув руку, як таця з рештками пирога посунулася. Один шматок я зумiв пiдхопити, а другий упав Великiй Змiї на праве плече, крихти посипалися їй за комiр. Та найгiрше було те, що, впавши, таця страшенно загримiла. З переляку ми так i вклякли на мiсцi. Через якусь мить батьки вже стояли в кухонних дверях. Попереду були нашi мами.
      -- Ой лишенько! Що ти тут накоїв, Альфонсе? -- сердито запитала моя мама.
      Я стояв на стiльцi й лепетав:
      -- Я дуже хотiв їсти, i Велика Змiя теж, тодi ми...
      -- Як ти називаєш Iльзу? -- крикнула мама. -- Негайно вибачся перед нею!
      -- Але ж її звати Велика Змiя.
      -- Цить! Ти невихований хлопець! -- гримнула мама. У Великої Змiї, чи то пак Iльзи, праве плече було геть обсипане крихтами пирога. А вона цього не помiчала. На неї напосiлася її мама:
      -- Що тiльки подумає про тебе Альфонс! Гарний же приклад подаєш ти йому! А який вигляд у твоєї блузки!
      Iльзу повели у ванну.
      На щастя, тато з дядьком Альфредом пiшли собi, смiючись, у кiмнату.
      Ми з мамою лишилися вдвох. Вона й почала, та голосно так:
      -- Нiчого ти не затямив iз того, що я тобi говорила. Ти поводишся мов дикун! Подумати тiльки; мiй син Альфонс вривається в чужу комiрчину, краде пирiг, хоч вiн його тiльки що їв, та ще й називав милу Iльзу змiєю!
      Решту вечора просидiли ми з Iльзою поруч своїх мам, прямi, мов жердини. Тiльки позирали одне на одного, але й слова не сказали.
      Дорогою додому мама зауважила, що мої бiлi гольфи стали бруднi. Ми ж гралися в пiжмурки! Мама лише застогнала i сказала:
      -- Що воно з тебе буде?
      Я вирiшив надалi щоразу прикидатися хворим, як треба буде йти в гостi.
      Як я мiняв свого складаного ножика
      Тато подарував менi складаного ножика. З двома лезами i з напилочком для нiгтiв.
      Чудовий ножик! Вiн так менi сподобався, що за вечерею я почав нарiзати ним хлiб. Мамi це не сподобалося, i ножика довелося заховати.
      Через три-чотири тижнi по тому хлопцi з нашого класу вигадали нову гру: прищiпковий футбол. Для гри брали одинадцять строкатих прищiпок, за м'яча була паперова кулька. Грали двома командами, як i в справжньому футболi.
      Менi теж дуже хотiлося мати такий футбол, i я вже придумав назву для своєї команди. Вона називатиметься "Лок-Цiттербаке". Однак моїх заощаджень не вистачало на коробочку строкатих прищiпок.
      Що я мав робити? Менi спало на думку помiняти ножика на прищiпки. Дуже шкода було вiддавати його, але ж менi не дозволяли рiзати ним хлiб i так хотiлося мати прищiпки, тож я i помiнявся. Ервiн iз нашого класу погодився на це. Вiн оглянув мого ножика з усiх бокiв, випробував на шматку газетного паперу, чи гострi леза, i на знак згоди кивнув головою. Я одержав його прищiпковий футбол, а вiн мого ножика. Тепер я переграв усю вищу лiгу, взяв також участь у мiжнародних змаганнях i без шахрайства здобув перемогу. Мiй найкращий матч був: "Лок-Цiттербаке" проти збiрної Туреччини. "Лок-Цiттербаке" виграла з рахунком 23:4.
      Якось я запропонував у нашому класi влаштувати турнiр з прищiпкового футболу. Всi подивилися на мене, мов на дивака.
      -- Хiба ти граєш у цей футбол, Альфонсiусе?
      -- Звичайно!
      Вони засмiялися i сказали:
      -- Прищiпки -- це не сучасно. Тепер ми влучаємо iз рогаток в цiль.
      Я пiшов подивитись, як вони це роблять.
      На гiлцi дерева в мiському парку хлопцi повiсили мiшень iз тонкого паперу. Вони понамальовували на тiй мiшенi рiзних звiрiв i з вiдстанi десяти крокiв стрiляли в них з рогаток. Ох, якi то були чудовi рогатки! Деякi дерев'янi, та найкращi -- з металу. З широкими гумовими стьожками, а в деяких там, де закладається кругленький камiнець, -шкiряний кружок!
      Ось свиснув камiнець, i там, де був намальований крокодил, вмить стала дiрка.
      Звiсна рiч, у мене теж мала бути рогатка i обов'язково металева. Я кинувся в льох -- шукати стару парасольку. Iз ребер вiд парасольки вийшла б добра рогатка. Але парасольки не було. Незабаром трапилася нагода: один хлопець iз паралельного класу запропонував менi обмiн. Я дав йому свiй прищiпковий футбол i зiпсовану автомашину, а вiн менi -рогатку.
      Це була добряча рогатка iз ребер вiд парасольки. Дома я негайно заходився стрiляти в дверi -- хотiв випробувати, чи точно вона влучає. Мама перервала мої вправи. Вона показала менi облуплену фарбу, i менi довелося полишити поле бою.
      Через якийсь час я досить вправно стрiляв з рогатки. Але через кiлька тижнiв рогатка менi обридла. Тепер я хотiв навчитись жонглювати, бо саме в цей час побачив у цирку виступ жонглера. Вирiшивши стати артистом, я почав тренуватися старими тенiсними м'ячиками. Жонглер мiг легко впоратися з шiстьма м'ячиками, а я почав з трьох. Дома я знайшов тiльки одного м'ячика. Грошi на новi м'ячики у мене, звiсна рiч, були, але вони лежали в скарбничцi, тож я вирiшив знову мiнятися. На щастя, в четвертому класi саме ввiйшла в моду стрiльба з рогатки. Свою рогатку разом iз колекцiєю щонайменше п'ятдесяти камiнцiв я помiняв на тенiсного м'ячика. Третього м'ячика я вимiняв за магнiт i кiлька камiнцiв iз своїх запасiв.
      Тренувався знову в кiмнатi. Та коли якось м'ячик упав на клiтку Чистуна i мiй папуга, мов божевiльний, заметався, застрибав, аж пiр'я полетiло, а другий м'ячик мало не перекинув лампу, я злякався i перейшов у двiр.
      Жонглювати двома м'ячиками було легко. Тодi я спробував трьома, але не впорався. Один за одним всi три м'ячики падали менi на голову.
      -- Терпiння, терпiння!
      Цi слова нашого вчителя фiзкультури пана Фiлькендорфа я повторював уголос, знову й знову починаючи все спочатку. На жаль, один м'ячик влетiв у вiкно бельетажа. З вiкна визирнула якась жiнка i, перш нiж вiддати м'ячика, прочитала менi довгеньку нотацiю. Адже м'ячик потрапив просто в каструлю з супом.
      Iз парку мене прогнав сторож, -- йому не сподобалося те, що я топтався по травi, коли туди падали м'ячики.
      Скрiзь, де тiльки можна було, я тренувався з трьома м'ячиками. У мене тремтiли руки, але я не припиняв тренування. Найкраще, мабуть, було б пiти в цирк до жонглера i попрохати в нього допомоги. Коли я до цього додумався, то вiдразу ж побiг туди, але тiльки-но повернув за рiг, як побачив оголошення: цирк уже поїхав. Спересердя я пiдфутболив м'ячика ногою. Вiн залетiв аж на дах якогось сарая i зник. Я хотiв дiстати м'ячика i вiдчинив хвiртку в той двiр, де стояв сарай. Але тiєї ж митi й зачинив хвiртку i так врятувався вiд великих жовтих зубiв пса-боксера.
      Отже, тепер у мене лишилося два м'ячики. З двома м'ячиками жонглером не станеш, i я вiдмовився вiд свого намiру опанувати цей фах.
      Засмучений повернувся я додому i раптом побачив кiлькох хлопцiв iз саморобними вiзками. Тепер я знав, що менi робити: змайструю вiзка. Непотрiбнi вже тенiснi м'ячики, великого м'яча, що став м'який, а також зiпсованого компаса я помiняв на четверо колiщат iз осями вiд дитячої коляски. Фанери я дiстав -- у торговця огiрками. Тато допомiг менi майструвати. Так з'явився на свiт неоковирний вiзок. Я нарiк його "Кометою", а себе назвав Альфонсом Розенгаммером. На змаганнях нашого класу я посiв третє мiсце й одержав бронзову медаль (паперову, звичайно).
      Пiд час змагань у кар'єрi, де ранiше добували гравiй, я йшов другий, коли у мого вiзка зламалися осi. Мене "диспропорцiонували"! Я довго сперечався з нашим суддею Ервiном, доводив, що це називається не "диспропорцiонувати", а "дисквалiфiкувати". Та хiба може спортсмен сперечатися з суддею?
      Я мiг би ще багато розповiдати про свої обмiни. Я дав четверо колiс без осей одному другокласниковi, що саме почав майструвати вiзка. За них я одержав п'ять свинцевих фiгурок звiрiв, кульку, яка дзвiнко клацає, коли її кинеш на землю, i маленького гумового м'ячика. Власне, все це менi не було потрiбне, але тих колiс я не мiг бiльше бачити. Наступного дня Тео запропонував менi свої автомобiльнi окуляри за мої колiщата. Я кинувся до того другокласника -- хотiв умовити його помiнятися назад. Але той глянув на мене i сказав:
      -- Обмiняне лишається обмiняним. Забирати назад -- це все одно що красти.
      Що було робити? Аби позбутися тих цяцьок, я вiддав Петеру свинцевих звiрiв, кульку i гумового м'ячика за сорок картинок iз сигаретних коробочок i кiлька трибочкiв од кишенькового годинника. Iз трибочкiв вийшли чудовi дзиги.
      Саме тодi, коли я вимiняв картини i трибочки, у наш клас прийшов Юлiус. Вiн приїхав iз своїми батьками з Рудних гiр. Юлiус розмовляв якось кумедно, зате чудово рiзьбив по дереву. Ми не повiрили йому, коли вiн показав нам деякi речi й сказав, що зробив їх сам. Я сказав:
      -- Нi, нi! Ти купив їх у магазинi, у вiддiлi подарункiв. Там завжди стоять баранцi та оленi.
      Наступного дня Юлiус принiс у школу ножа, шматок дерева i пiсля урокiв у нас на очах вирiзав чудову фiгурку собачки. Нам фiгурка дуже сподобалась, i ми всi захопилися рiзьбою. Але у мене не було ножа. Я довго шукав, у кого б вимiняти складаного ножика, аж поки знайшов охочого у восьмому класi. Я дав йому за ножика сорок картинок вiд сигаретних коробок, усi трибочки, двi струни вiд мандолiни, велику нитку для паперового змiя i три свої найкращi кольоровi олiвцi. Щоправда, вимiняний ножик не дуже подобався менi. Одне лезо пощерблене, друге iржаве i весь вiн був якийсь пошкрябаний. Але ж ножик був украй потрiбен менi. Я взяв його i поспiшив геть, поки хлопець не передумав. Вдома я назбирав цурпалкiв i заходився вирiзувати. Мама сварилася, бо по всiй кiмнатi валялися скалки та стружки. Але тато сказав їй увечерi:
      -- Хай працює -- це тренує руки й очi.
      Вiн оглянув мою роботу i висловив припущення, що це може бути свиня чи бочка з вухами. Насправдi то була козуля, i я сердився, що вiн того не помiчав.
      Потiм тато взяв у мене ножика, оглянув його з усiх бокiв i сказав:
      -- Оце такий став той ножик, що я подарував тобi? Вiн же в тебе зовсiм недавно, а здається, нiби його знайшли в курганi пiд час розкопок.
      Що я мiг сказати? Я вдавав, нiби з ножем нiчого не сталось, а тим часом думав, що б його вiдповiсти. Раптом нiж наче обпiк менi руку. Краще б я викинув його -- адже це був мiй ножик! Серед численних подряпин я розгледiв на ньому дрiбненькi лiтери "А" i "Ц". Отак мiй ножик знову повернувся до мене.
      -- Що ти з ним зробив? -- запитав тато, i я з острахом помiтив зморшку у нього на лобi. На щастя, в цю мить зайшов наш сусiда i запросив батькiв на телевiзор, а я тим часом хутко заховав ножика в кишеню.
      Бiльше я вже не вирiзую. Кому ж тепер помiняти цього ножика на ракетку для настiльного тенiса? Я так хочу стати чемпiоном нашого класу з тенiса!
      Чому називають мене "Вогняним Альфонсом"
      Коли тато й мама сказали, що на осiннi канiкули пошлють мене в село до дядька Тео, я невимовно зрадiв. Адже я нiколи не був у селi i, крiм папуги Чистуна, не бачив жодної свiйської тварини.
      Вперше менi дозволили самому їхати поїздом, та ще й цiлi чотири години. На жаль, не обiйшлося й без прикрощiв. Коли я з вiкна поїзда махав татовi й мамi хустинкою, вiтер вирвав її у мене з рук. Незабаром у мене потекло з носа, i я не знав, чим собi зарадити. Спробував рукавом. Воно б нiчого, та це не сподобалося жiнцi, що сидiла навпроти. Тодi я спробував шморгати. Це стурбувало чоловiка, що сидiв поруч мене. Отож я просто облишив носа -- хай тече. Тодi провiдник сказав:
      -- Хлопче, хiба ти не бачиш, що в тебе тече з носа? Ти ж не мала дитина!
      Дядько Тео зустрiв мене i повiв через усе село. Найдужче менi сподобався кооперативний корiвник. Вiн був чистий i свiтлий. Тiльки сталася тут зi мною пригода. Я стояв у проходi мiж коровами i тримався за дядька Тео. Я хотiв дiзнатись, як дояться корови, бо на технiцi не знався. Раптом щось тепле й мокре тернуло мене по литцi. З переляку я закричав, спiткнувся i впав у годiвницю. I тут я побачив над собою мокрi коров'ячi морди, що дихали менi просто в обличчя.
      -- Дядьку Тео, допоможiть! Вони кусаються! -- зарепетував я.
      Але дядько Тео та iншi селяни, що стояли поруч, тiльки надривали животи зо смiху.
      -- Корова лизнула язиком, а вiн -- у годiвницю... Корови кусаються... Ха-ха-ха...
      Лютий скочив я на ноги i зарiкся робити надалi щось таке, над чим могли б посмiятися селяни. Менi кортiло показати їм, що я за молодець. I коли наступного дня (дивно, як швидко розповсюджуються чутки в такому маленькому селi) дiти гукали менi вслiд: "Чи бачили дивака -злякався коров'ячого язика!", я подумав собi: "Ви ще побачите, який я". Через кiлька днiв трапилася чудова нагода показати себе. Тiтка Марта, дружина дядька Тео, дала менi великого голубого емальованого бiдончика з кавою i корзинку з їжею -- обiд для дядька. Все це я мав однести дядьковi Тео в поле.
      -- Вiн на картоплi за березовим гайком, -- сказала тiтка Марта.
      Я нiчогiсiнько не зрозумiв. Як це дядько Тео може бути на картоплi?
      -- Вiн копає картоплю, -- пояснила тiтка Марта. -- Второпав?
      Я кивнув, але й це пояснення здалося менi кумедним. У нас же тiльки дiти копають, i то пiсочок. Картоплю ж треба збирати. Тiтка Марта розказала менi, як потрапити на поле, i я рушив. Вийшов iз села i подався вздовж вигону; далеченько обiйшов корiв, добре пам'ятаючи пригоду в корiвнику, i незабаром прийшов до лiсу. Тут було чудово, але я згадав про диких кабанiв, i менi стало моторошно. Вепри такi небезпечнi! Тож я весь час пильнував, щоб поблизу було дерево, на яке можна було б швидко видряпатися, коли б з'явився кабан.
      Все було гаразд, але зненацька щось зашелестiло в кущах. Я кинувся до старої сосни i подерся на неї. Ой, яка товстелезна була ця сосна! Я трохи пiдлiз угору i, мов ганчiрка, повис на гiлцi, заплющивши очi. Але нiчого не сталося. То зашелестiв заєць, а злякався вiн не менше за мене. Я збагнув, що не варто через якогось зайця рвати штани (а в них таки зробилася чимала дiрка). Та ще й в обiд дядька Тео насипалося пiску, бо я впустив корзинку на землю. Проте менi поталанило. Я таки не здибав жодного дикого кабана. Незважаючи на все, я зрадiв, коли вийшов iз лiсу i побачив поля.
      Позаду був лiс, а попереду -- березовий гайок, за яким працював дядько Тео з бригадою. Але що це? Над березовим гайком повисли голубi пасма диму. Так, я не помилився. Десь там горiло. А он там ще бiльше диму, i там, i там... Лiс горить!!! Миттю я повернувся i кинувся назад.
      "Тепер я вам покажу, на що здатний, -- мiркував я. -- Я врятую лiс, врятую село. Про мене напише пiонерська газета, а в нашому класi всi заздритимуть менi. Може, мене навiть нагородять медаллю".
      Я щодуху мчав i тепер уже зовсiм не боявся диких кабанiв. Незабаром у мене щось кольнуло в боцi. "Це, певно, так завжди болить у бiгунiв", -- подумав я. Тодi повернув голову набiк i роззявив рота, але не зупинився. Щоб скоротити шлях, я подався через вигiн. Корови обмахувалися хвостами i пряли вухами, витрiщивши на мене свої дурнуватi баньки.
      -- Дайте дорогу, скотиняки, горить! -- крикнув я, але вони спокiйнiсiнько обмахувались собi й зовсiм не зважали на мої слова. Я прошмигнув пiд парканом i зробив ще одну дiрку в штанях. Та що там штани, коли треба рятувати село!
      Коли я влетiв до хати, тiтка саме куховарила. Побачивши мене, вона побiлiла, мов стiна.
      -- Альфонсе, що скоїлося? Тебе набили хлопцi?
      Тiтка стулила у мене на спинi розiрвану сорочку. Я навiть не пам'ятав, коли розпанахав її.
      -- Все це пусте! -- випалив я. -- Село... Я повинен врятувати село...
      Тiтка не розумiла, в чому справа. Вона тiльки хитала головою.
      Я напружив усi свої сили i закричав:
      -- Тiтко Марто, горить!
      -- Ой лишенько! Де?
      -- Пожежа, пожежа! Лiс горить!
      Тiтка Марта вибiгла надвiр у своїх дерев'яних черевиках. Я за нею.
      А тiтка Марта теж непогано бiгає! Вона зупинилась аж бiля пожежного сарая, що над сiльським ставком, i щосили закалатала в рейку, яка там висiла, ще й закричала так, що у вухах лящало:
      -- Пожежа, пожежа! Лiс горить!
      -- Я сам бачив! -- закричав i я.
      Вмить село стало мов розворушений мурашник. Спочатку з будинкiв повибiгали дiти. Потiм жiнки. Останнi з'явилися чоловiки. На бiгу вони одягали пожежну форму. Сам бургомiстр очолив пожежну команду. Вiн уже одяг каску, але був тiльки в сорочцi й штанях з пiдтяжками.
      Я швидко розповiв, де горить. Чоловiки вiдчинили пожежний сарай i гуртом витягли помпу. Привели коней.
      -- Недотепи! -- закричав бургомiстр. -- Назад помпу! В лiсi ж нема води. Помпа нам не потрiбна!
      Принесли лопати. Приїхала пiдвода. Шестеро чоловiкiв iз добровiльної пожежної команди i я вискочили на неї. Я мав показувати шлях.
      Конi помчали учвал. Я мiцно тримався, щоб не впасти. Тим часом пожежники повдягали, хто що прихопив. Усi лаялися, бо кожен щось забув. Один був у формi, але на ногах мав дерев'янi черевики. Iнший встиг узяти портупею. Бургомiстр забув пожежну куртку i, помiтивши це, крикнув:
      -- Стiй!
      Кучер смикнув за вiжки. Бричка зупинилась, i ми всi попадали одне на одного.
      -- Я забув свою куртку! -- випалив бургомiстр, поправляючи каску, що спала йому на нiс.
      -- Та хай уже буде так, -- сказав вiн, трохи подумавши, i махнув рукою. -- Поїхали, Йоганне. Лiс же горить!
      Тодi я гукнув:
      -- Стiй!
      Коней вмить зупинили, i ми знову попадали одне на одного, а бургомiстрова каска знову спала йому на нiс.
      -- В чiм рiч? -- стурбувалися пожежники.
      Я пояснив:
      -- Ми можемо скоротити шлях, якщо поїдемо навпростець.
      Пожежники здивовано подивилися на мене. Бургомiстр потер забитого носа i пробурчав:
      -- Сонько! Хiба пiдводою переїдеш через паркан?
      Поїхали далi.
      Тепер ми мчали лiсом. Раптом я помiтив на дорозi щось строкате. Спочатку я не розгледiв, що воно таке, а коли розгледiв, було вже пiзно. Емальованого бiдончика i корзинку дядька Тео розчавили колеса.
      -- Зупинiть! -- гукнув я.
      Кучер рвонув за вiжки. Всi попадали, а бургомiстр голосно зойкнув, бо каска ударила його по носi.
      -- Хай тобi всячина! Що таке?
      -- Там обiд для дядька Тео! -- пояснив я, зiскочив iз брички i побiг назад. Бiдончик став плоский, мов поштова марка. Чудовий гороховий суп весь витiк у пiсок. Я ледь не завив зi злостi. I нащо я залишив обiд серед дороги?
      -- Поїхали! -- закричали пожежники. -- Дiло не жде. У нас нема часу!
      Ми помчали далi. Проїхали березовий гайок i опинилися там, де працював дядько Тео iз своєю бригадою. Побачивши пожежну команду на пiдводi, вся бригада збiглася до нас.
      Я хотiв щось сказати, але бургомiстр заволав:
      -- Всi чоловiки за мною! Пожежа!
      Я смикнув його за пiдтяжку.
      -- Та вiдчепись ти! -- гримнув бургомiстр. -- Ти й так уже двiчi нас затримав.
      А менi ж треба було сказати їм щось таке важливе!
      Чоловiки повсiдалися на пiдводi, кучер смикнув вiжки, i ми помчали далi. Тiльки тепер дядько Тео помiтив мене. Вiн кинув погляд на сплющеного бiдончика у моїх руках i на мою розiрвану сорочку.
      -- Що ти тут робиш? -- запитав вiн.
      Всi обернулися до мене.
      -- Вiн же виявив пожежу, -- сказав бургомiстр, потираючи свiй червоний нiс.
      -- Стiй! -- крикнув я. -- Негайно зупинiться!
      Кучер рвонув за вiжки. Всi попадали одне на одного, а каска знову вдарила бургомiстра по носi.
      -- Прокляття! -- заволав той. -- З мене досить!
      -- Але ж пожежа! -- вигукнув я.
      -- Де, де? -- закричали всi.
      Я показав назад на поле. Там же горiло! По всьому полю були розкиданi маленькi вогнища, просто в небо здiймалися голубi димки.
      -- Та он i он -- скрiзь!
      Вся добровiльна пожежна команда спантеличено витрiщилася на мене. Бургомiстр скинув з голови каску. Засмiявся один, тодi другий, засмiялися також дядько Тео та бургомiстр. Вони всi аж почервонiли вiд смiху, втирали сльози, а бургомiстр тiльки ляскав долонею по своїй касцi. Вiн прохрипiв:
      -- Хлопче, то ж не пожежа, то картоплиння палять! Пiсля цього сiльськi хлопцi бiльше не гукали менi вслiд: "Чи бачили дивака -злякався коров'ячого язика", а дражнили мене "Вогняним Альфонсом". Я попрохав дядька Тео нiчого не писати додому про пригоду з пожежею. За свої кишеньковi грошi я куплю їм нового емальованого бiдончика, може, тодi вони й не напишуть. Картоплi ж тепер i в рот не беру через ту пожежу. I якщо про цю справу взагалi надрукують, то тiльки на тiй сторiнцi, де вмiщують жарти.
      Як менi на сходах зустрiвся лев
      Якось Петер, наш голова ради загону, повернувся iз засiдання ради дружини i запропонував нам влаштувати змагання, хто найбiльше збере макулатури. Всi охоче погодилися. Мене обрано вiдповiдальним за збiр макулатури по загону, чим я дуже пишався. Ми вирiшили ходити по квартирах, дзвонити i питати, чи є непотрiбний папiр. Адже макулатура має велике значення.
      Вирушили ми одного чудового дня. Кожен обрав собi. будинок. Як вiдповiдальний за збiр макулатури по загону, я пiшов у перший будинок. Вiзок ми залишили бiля дверей будинку. Я подзвонив на першому поверсi. Починати слiд було не з першого поверху, але до цього я додумався значно пiзнiше. Дверi вiдчинила чорнява дiвчина. Пильно подивилася на мене i в'їдливо так запитала:
      -- Чого тобi?
      Рiзкий тон запитання збив мене з пантелику, i, не знаючи, що вiдповiсти, я вмить почервонiв. Я страшенно серджусь на себе, але нiчого не можу вдiяти з собою, коли зi мною так розмовляють.
      Грюк! -- i дверi зачинились. Якусь мить я постояв, а тодi подумав: спробую ще раз, може, у неї справдi є папiр, i знову подзвонив. Чорнява дiвчина вийшла знову.
      -- Чи ти не з тих дзвонарiв, що ходять скрiзь попiд дверима та людей дратують?
      -- Нi, -- пролепетав я. -- Менi потрiбен папiр.
      -- I ти прийшов до мене? Купи собi, що треба, в магазинi письмових приладь!
      Грюк! -- i дверi знову зачинилися. Оце так початок! Але я вiдразу збагнув, що в усьому винен сам. Я мав би точно сказати, чого прийшов. Далi справи пiшли краще. Маленька повна жiнка дала менi цiлий стiс газет. Я зрадiв i сказав:
      -- Дуже вам вдячний, панi Таде.
      Її прiзвище я щойно прочитав на табличцi. Жiнка була така добра, що дала менi ще й невеличкого картопляного млинця. Я пiднявся на другий поверх. Тепер у мене був досвiд. Але вже на третьому поверсi нести стало важко. Я тримав обiруч купу паперу i кульок iз кiстками. На четвертому поверсi теж дали чимало. Тут жив професор. Вiн познаходив у себе багато старого паперу, латунних паличок та всякого iншого непотрiбу. Професор теж був дуже добрий.
      Я сердився, що не почав згори. Нести весь цей папiр униз було б легше. Пiдiймаючись на останнiй поверх, я хекав i кректав. Тут менi теж дали чималу паку паперу. Тепер я був так навантажений, що ледве мiг повернути голову. Треба було спускатися. Раптом я став, мов укопаний. Пiд професоровими дверима сидiв лев. Вiн пильно дивився на мене i не ворушився. Я блискавично вiдскочив назад i з переляку присiв. Чи це не привид морочить мене? I ще раз скоса глянув за поруччя. Справдi, там, втупивши в мене погляд, тихо сидiв лев, немов приготувався стрибнути. А може, вiн почув запах кiсток?
      Куди менi тiкати? Якщо я зроблю рiзкий рух, кинуся по сходах вниз, напевне, вiн теж кинеться за мною. Вислизнути у вiкно надвiр? Праворуч, поряд зi мною, було напiврозчинене вiкно. Обережно я вiдчинив його навстiж i поглянув униз. Там чекав на мене мiй загiн бiля вiзка. Я трохи висунувся i прошепотiв:
      -- Я не можу вийти -- лев не пускає!
      Але говорив я пошепки, i вони нiчого не зрозумiли. Тодi я сказав трохи голоснiше:
      -- Лев! Обережно!
      I обернувся. Та звiр сидiв собi й тiльки дивився на мене. Однокласники ще постояли якусь мить, показали менi язика i пiшли до iншого будинку.
      Я сiв на схiдець i закляк. А лев сидiв унизу i теж не ворушився. Так продовжувалося, мабуть, з годину. Бiльше я не мiг терпiти. Покликати на допомогу? Два стрибки -- i лев опиниться бiля мене. Я мiг утекти крiзь вiкно, але як спуститися на землю? Пiд вiкном рiс каштан. Невисокий, щоправда, пiд ним трава. Почекавши ще з пiвгодини, я вирiшив тiкати. Тихенько взяв увесь зiбраний папiр (треба ж його врятувати) i викинув у вiкно. Та якраз дмухнув вiтер i рознiс так тяжко зiбраний папiр, але одна пака впала просто пiд ноги якiйсь старiй жiнцi. Я хутко влiз у вiкно i озирнувся на лева. Той сидiв, витрiщивши на мене очi, немов набрав у рот води. 'Я обережно перелiз на товсту гiлку. Каштан був не дуже високий, гiлки -- товстi, i все йшло гаразд. Лише кульок iз кiстками та латуннi палички заважали менi. Я саме збирався пустити останню гiлку, як хтось ухопив мене за штани.
      -- Ага, -- загув чийсь бас, -- то це ти й є той лобур, який завжди лазить у нас по деревах i витоптує траву? I папiр це ти теж понакидав?
      Це був двiрник. Вiн дивився суворо i мiцно тримав мене дужою рукою.
      -- Та нi, -- пробелькотiв я. -- То не я.
      -- А що ж ти тут робиш? I чи не тебе впiймав я на цьому деревi?
      -- Нi, -- сказав я. -- Ви справдi впiймали мене на деревi. Але я не пустун, я тiкаю вiд лева. Я -- пiонер Альфонс Цiттербаке, збираю макулатуру.
      -- Отакої! Де ж узятися левовi на каштанi? -- здивувався двiрник. Вiн усе ще мiцно тримав мене за штани.
      -- Та не на каштанi! Вiн сидить пiд професоровими дверима, отож менi довелося тiкати у вiкно, -- пояснив я.
      Двiрник змiряв мене суворим поглядом.
      -- Ходiмо нагору! -- наказав вiн.
      -- Нi, нi! -- зарепетував я. -- Не хочу, щоб мене зжер лев!
      Тим часом навколо нас зiбрався гурт людей. Вони перешiптувалися :
      -- Побачив лева i вискочив у вiкно!
      Хто засмiявся, хто спохмурнiв.
      -- А де ж той лев? -- поцiкавився один чоловiк.
      -- Сидить отам на площадцi, -- вiдповiв я.
      Тут нагодилися нашi пiонери, i Петер проштовхався до мене.
      -- Ти щось накоїв, Цiттербаке? -- запитав вiн. -- Знову прикрощi?
      I я розлютився.
      -- А як менi збирати макулатуру, коли на сходах сидить лев i не пускає? Нiколи не щастить менi!
      Довелося-таки менi повести нагору двiрника та ще одного чоловiка, щоб показати їм лева. Двiрник узяв iз собою лопату, а той чоловiк -дрючка. Я здогадався взяти з собою кульок iз кiстками. Кину їх левовi, вiдверну його увагу, а сам утечу.
      Раптом у дверях будинку з'явився професор. Двiрник -- до нього.
      -- Пане професоре, -- сказав вiн. -- Цей хлопець запевняє, що пiд вашими дверима сидить лев.
      Професор заперечливо похитав головою:
      -- То не лев, а гiєна.
      Всi навколо захвилювались, а я голосно сказав:
      -- Бачите, я сказав правду.
      Петер прошепотiв менi на вухо:
      -- Ти сказав неправду. Гiєна не лев. Не лови гав на уроках бiологiї...
      А чоловiк iз дрючком сказав професоровi:
      -- Чому ж ви пускаєте гiєну на сходи? Ось хлопцевi довелося лiзти у вiкно.
      Професор нiчого не зрозумiв:
      -- У вiкно? Пускаю гiєну?
      I раптом професор страшенно зареготав. Вiн аж трусився вiд смiху. Тодi скинув окуляри i протер їх, бо на очах у нього виступили сльози.
      -- Нiчого смiятися, -- зауважив я. -- Гiєна теж небезпечна, вона кусається.
      -- Нi, ха-ха-ха... Нi, ця гiєна... ха-ха-ха... -- реготав професор, хапаючися за живiт, мабуть, вiд смiху в нього болiло всерединi.
      -- Вона вже не кусається. Це опудало! Його з'їла мiль, i я виставив на сходи, гадав, ти вiзьмеш його.
      I всi зареготали, та так голосно, що прибiг полiцейський з'ясувати, що тут дiється.
      -- Нiчого не сталося, -- сказав двiрник i пирснув зо смiху. -Просто цей хлопчина злякався опудала гiєни i вискочив у вiкно.
      Тим часом позбирав я свiй папiр i вiднiс до вiзка.
      Отаке буває, коли дуже стараєшся.
      Наступного тижня ми вивчали з бiологiї тваринний свiт Африки. Коли вчитель згадав про гiєн, Бруно пiдняв руку i сказав:
      -- Хай Цiттербаке розповiсть, як вiн полював на гiєн!
      Весь клас закихкотiв, а я зашарiвся. Завтра ми знову збираємо макулатуру. I хто його знає, що я ще накою.
      Що сталося зi мною в трамваї
      Якось я вирiшив поїхати до тiтки Зiгрiд. Коли я прийшов на трамвайну зупинку, там нiкого не було. Поступово людей ставало все бiльше й бiльше. А коли з-за рогу з'явився трамвай, людей було вже стiльки, що я не мiг їх порахувати. Трамвай зупинився, i тут почалися мої пригоди. Один лiтнiй чоловiк сказав iншому:
      -- Поглянь на цього хлопця. Не знає, чого хоче: шастав то вперед, то назад.
      Я почув це i злякався. Чому дорослi кажуть таке про мене? Я ж перший прийшов сюди. Ступив назад i -- просто на ногу жiнцi. Як вона лаялася! Тодi я протиснувся далi назад, став i подумав собi: ви ще побачите, який я ввiчливий. I став зовсiм позаду. Всi сiли. Коли ж я хотiв ускочити в дверi, водiй гукнув:
      -- От лобуряка! Прибiгає в останню мить, та ще й стрибав, хоче поламати ноги!
      I трамвай поїхав без мене.
      Наступний трамвай був переповнений. Цього разу я краще пильнував i став проштовхуватися вперед. Люди почали знову:
      -- Таке мале, рябе, а як штовхається!
      Я тихенько вiдказав:
      -- Коли не пробивався, то бурчали, а як пробиваюся, ви тiєї ж.
      Говорив я дуже тихо, але дехто почув. Одна лiтня жiнка в чорному капелюсi з широкими крисами, що звисали над вухами, мов крила шулiки, не витримала i крикнула верескливим голосом:
      -- Вiн ще й сперечається!
      Тут я пригадав, як мама завжди мене напучує: "Альфонсе, навiть коли тебе несправедливо в чомусь звинувачують, не сперечайся, краще помовч, бо розмова -- срiбло, а мовчанка -- золото", -- i негайно замовк.
      Жiнка з крилами шулiки над вухами не заспокоїлася. Вона звернулася до свого сусiди, чоловiка, що палив люльку:
      -- Ну й зухвалий хлопчисько i впертий до того ж.
      Чоловiк вийняв люльку з рота i сказав:
      -- Але ми теж iнодi поводимося не так, як слiд.
      Ззаду протискувались у вагон i так штовхнули чоловiка з люлькою, що вiн ледве втримався на ногах.
      До тiтки їхати шiсть зупинок. Я мало не проїхав свою зупинку. Щоб проштовхатися до виходу, довелося добряче попрацювати лiктями. Що тiльки кричали менi навздогiн дорослi!
      Я часто задумуюсь: як же треба входити в трамвай? Протискуватися вперед -- погано, тупцювати позад усiх -- теж не годиться. Ох, нелегко буває, коли тобi десять рокiв i ти нiчого не можеш сказати на свiй захист.
      Iнколи менi сниться, що я водiй i мiй трамвай мчить так швидко, що пасажирам стає моторошно. I всi вони нiби нiмiють i робляться маленькi на своїх сидiннях. Вони все меншають, а я бiльшаю, зловтiшно смiюсь i лечу з ними темними, тихими вулицями.
      А вам таке не сниться?
      Чому в мене з рук випав тромбон
      Все почалося з того, що на Новий рiк менi дозволили провiдати дiдуся й бабусю. Вони живуть у маленькому гарному мiстi. Я дуже зрадiв. Звiсно, зрадiв я не тiльки тому, що знову побачу те мiстечко, а передовсiм тому, що в дiдуся i бабусi зможу робити все, що схочу. Та коли я приїхав, усе склалося не так, як гадалось.
      Якось я застав за розмовою трьох дiдусiв. Перший був мiй дiдусь. Другий i третiй -- не мої дiдусi, але я знаю їх давно. Це дiдусi Поллiх i Мюркельмайер. Вони сидiли за столом дуже сердитi i розмовляли так голосно, нiби сварились.
      Дiдусь Поллiх сказав:
      -- Паулю (це так звати мого дiдуся), ти мусиш це зробити, а то що подумають про нас люди?
      Мiй дiдусь у вiдповiдь:
      -- Фрiдрiху, повiр менi, я б охоче пiшов, але з нежиттю i хворим горлом...
      А йому дiдусь Мюркельмайєр:
      -- Паулю, не кидай нас у бiдi. Вже двадцять рокiв ми робимо це. А що тепер мiсто подумає про нас?
      Мiй дiдусь мало не заплакав:
      -- Але ж, Евальде, зрозумiй, я просто не можу!
      В цю мить вони помiтили мене i почали бурчати -- чому, мовляв, такої чудової зимової днини я сиджу в хатi. А я все крутився коло вiкна, намагаючись зрозумiти, про що сперечаються дiдусi. Нарештi збагнув: мiй дiдусь не може грати на тромбонi. Три дiдусi завжди в новорiчний вечiр грають пiсень на баштi ратушi. Мiй дiдусь грає на тромбонi, дiдусь Мюркельмайєр -- на маленькiй сурмi, а дiдусь Поллiх -- на рiжку.
      Тепер же мiй дiдусь такий застуджений, що не хоче i не може грати. Два iншi дiдусi дуже непокоїлися i, коли суперечка загострювалась, вони знову присiкувалися до мене, нiби я був винний.
      -- Паулю, ти мусиш грати, -- знову й знову наполягали дiдусi.
      Але мiй дiдусь тiльки заперечливо похитав головою i крекчучи сказав:
      -- Я й так голосу не пiдведу.
      Дiдусь Поллiх, мастак на жарти, засмiявся:
      -- А що, як Альфонс пiде з нами? Вiзьмiмо його на башту. Вiн замiнить тебе, Паулю.
      Мiй дiдусь сердито зиркнув на нього крiзь окуляри:
      -- Фрiдрiху, не жартуй. Альфонс же не вмiє грати!
      -- Але ж ми повиннi грати, -- правив своєї дiдусь Мюркельмайер. -А то що подумає про нас мiсто?
      Дiдусь Поллiх захопився своєю iдеєю:
      -- Чому б йому не пiти? Хлопець майже такий, як ти на зрiст. Одягнемо його у твiй кожух i хутряну шапку. Вiн тiльки стоятиме з нами, а ми з Евальдом будемо грати за трьох. Може, люди, що знизу дивитимуться на нас, нiчого не помiтять.
      Всi три дiдусi подивилися на мене.
      -- А як пiдiймаються на башту? -- поцiкавився я (у мене ж вiд висоти наморочиться голова).
      -- Як? Що за дурнi питання! Звiсно ж, по дерев'яних сходах! -сердито сказав мiй дiдусь i сьорбнув грогу[*] iз склянки. Однак пропозицiя дiдуся Поллiха йому начебто сподобалася, бо вiн покликав мене: [* Грог -- напiй iз рому чи коньяку та окропу з цукром.]
      -- А пiдiйди-но сюди!
      Я пiдiйшов i став поруч нього. Ще трохи, i я дожену його зростом (бабуся ж значно вища за дiдуся). Обiзвався дiдусь Мюркельмайер:
      -- Отже, вирiшили. Менi теж подобається такий вихiд iз становища. Альфонс iз тромбоном стане бiля нас, а ми гратимемо. Тодi буде вже без десяти хвилин дванадцята, i люди не роздивляться, хто там стоїть на баштi.
      Бiльше вони зi мною не стали розмовляти, а я не зважився сказати, що у мене вiд висоти паморочиться голова.
      Настав новорiчний вечiр. Моя бабуся вкотре умовляла трьох дiдусiв:
      -- Ви мов дiти. Облиште хоч раз своє грання...
      А менi сказала:
      -- Альфонсе, ти щось дуже блiдий.
      Але я мовчки влiз у дiдусiв кожух, натяг на вуха його шапку, вiд чого удвiчi поважчав, i пiшов iз дiдусями Мюркельмайєром та Поллiхом до ратушi. Мiй дiдусь стояв бiля вiкна i дивився нам услiд. Його шия, вуха i нiс були вкутанi у величезну вовняну шаль.
      Як стали пiдiйматися сходами, дiдусь Поллiх, узяв у мене тромбона, а менi дав рiжка. Але навiть iз рiжком я зумiв зачепитися за поруччя. Рiжок трохи погнувся. Це було погано, але найгiрше чекало нас попереду. Коли ми вийшли з великих поточених шашелем дерев'яних дверей на майданчик башти, у мене аж пожовкло в очах (чом не почорнiло -адже був вечiр?). Внизу, мов маленькi жучки, метушилися люди -- вони поспiшали до ратушi, бо знали: незабаром на баштi має початися концерт.
      Дiдусi ще раз нагадали менi:
      -- Не дми в тромбон, стiй собi спокiйно, а коли ми закiнчимо, щоб i ти разом iз нами махав шапкою.
      Я кивнув i мiцно притис до грудей тромбон. Дiдусi почали концерт. Думаю, вони грали добре. Внизу, наче мурашки, ворушилися люди. Другу пiсню дiдусi пiшли грати на iнший край майданчика. Тут, нагорi, почуваєш себе так, наче ти повис над прiрвою. У мене аж похололо в грудях. В цю мить десь поруч двiчi страшенно гримнуло. Менi здалося, що то пальнули з гармат. Мов божевiльний, я подув у тромбон. З переляку, звiсно. Тромбон застогнав, потiм забурчав.
      Дiдусь Поллiх вмить перестав грати i гукнув до мене:
      -- Облиш, Альфонсе, облиш!
      Вiн знову почав грати, але нiяк не мiг попасти в такт iз дiдусем Мюркельмайєром.
      -- Геть! -- зашипiв вiн на мене.
      Я вiдiйшов убiк i задивився в чорну глибину на барвистi лiхтарi та натовп. Поруч мене дiдусi грали якихось неймовiрно гарних пiсень. А потiм знову пролунав той самий грiм. Цього разу аж тричi. З переляку я мало знову не подув у тромбон, та в головi блискавично промайнула думка: ти не смiєш дути! I тут я впустив тромбон, а може, вiн просто вислизнув у мене з рук. Я спробував пiдхопити це страховисько, притиснути його до поруччя. Руки в мене заклякли вiд холодного вiтру та страху i були мокрi вiд снiгу, що лежав на поруччi. А тромбон все далi й далi перехилявся через поруччя. В розпачi я вхопився просто за холодне пузо тромбона. Наче велика золота рибина, пропав вiн з очей.
      -- Допоможiть! -- зарепетував я. -- Вiн же всiх повбиває!
      Дiдусi Поллiх i Мюркельмайєр перестали грати.
      Тримаючи свого рiжка задубiлими пальцями, дiдусь Поллiх запитав мене:
      -- Альфонсе, а де тромбон?
      Я показав униз. Але тромбон нiкого не вбив. Вiн покотився по даху i застряв там у глибокому снiгу, зачепившись за ринву. На жукiв, тобто на юрбу внизу, посипалася цiла снiгова лавина. Ми бачили, як люди махали нам, чули їхнi вигуки. Я кинувся вниз сходами. Я чув, як позаду сварилися дiдусi Поллiх i Мюркельмайєр.
      -- Це ти запропонував, Евальде!
      -- А ти наполiг узяти Альфонса!
      Коли я знову вiдчув пiд ногами тверду землю, то трохи повеселiв. Однак в ту ж мить чиясь мiцна рука вхопила мене за вухо, i я почув дiдусiв голос:
      -- Що ти, хлопче, зробив iз нами? Вже двадцять рокiв ми даємо чудовi концерти на баштi. Тепер люди смiються над нами. А мiй тромбон, де мiй тромбон?
      Цього разу я показав угору.
      Не знаю, чого вiд мене завжди хочуть дорослi. Адже тодi нiхто як слiд не дослухався до тих пiсень, дехто в той час уже пiдпалював фейєрверки. Може, люди навiть подумали, що падiння тромбона було в програмi новорiчного вечора.
      До речi, дiдусiв тромбон уцiлiв. Наступного дня пожежники полiзли драбиною i дiстали його. Пропав тiльки мундштук. Це найнезначнiша частина тромбона. Звiсно ж, дiдусi кажуть, що мундштук найголовнiший.
      Сьогоднi 4 сiчня, а троє дiдусiв усе ще сперечаються, хто з них узяв мене нагору. Я знаю, то був дiдусь Поллiх, але мовчу, бо дiдусi не надто зважають на мої слова. Вони мають мене за невиправного шибеника i йолопа. Вони аж нiяк не самокритичнi. Вся ця iсторiя сталася через дiдусiв нежить. А я хiба винний, що у мене так легко наморочиться голова? Я не збираюся ставати покрiвельником -- коли виросту, будуватиму тунелi. I нарештi, про те, що гримiло. Тiльки наступного дня я збагнув, що то був годинник на ратушi. Вiн бив половину, а потiм без чвертi дванадцяту. Уявiть себе з тромбоном у руках поруч такого велетня. Як би ви повелися?
      * * *
      Ага, ось i панi Цвой.
      -- А вже скоро вечiр, вже посутенiло, -- кажу я.
      -- Вибач, Альфонсе, але в мене було таке важливе засiдання, -вiдповiдає вона.
      -- Еге ж, -- кажу я, -- тато завжди так говорить, коли приходить додому пiзно ввечерi. Мама каже, що вона цього не зносить.
      Панi Цвой нiяковiє i каже: -- Воно то так...
      Там часом вона гортає мої папери, де я все позаписував.
      -- Це ми надрукуємо, це ми надрукуємо, -- весь час приказує вона, смiється i поплескує мене по плечу. Потiм дає менi 50 пфенiгiв на зворотний шлях -- 20 пфенiгiв на проїзд i 30 на лимонад.
      Тiльки випивши на вокзалi ситра, пригадую, що через усю ту метушню в дитячому видавництвi я так i не здав те оповiдання, що написав на конкурс -- воно лишилось у мене в кишенi. Але туди я бiльше не пiду. Краще вiдмовлюся вiд конкурсу. Я ж невдаха, чи не так?
      Якщо вам сподобалися (чи не сподобалися) мої оповiдання, напишiть у дитяче видавництво.
      Ваш Альфонс Цiттербаке.
      Частина II
      Озеро Кюдер, що бiля нашого мiста, невелике, але дуже поросле очеретом. Одначе дехто в ньому купається. А я там проводжу цiлi днi -готуюся до першостi школи з плавання. Заважають водоростi, але дарма, я наполегливо тренуюся, бо вважаю, що хоч i важко в навчаннi, зате пiзнiше, на змаганнях у басейнi легко вирвуся вперед. Он радянський чемпiон свiту iз стрибкiв у висоту Брумель тренувався iз свинцевим поясом i в черевиках iз свинцевими пiдошвами. А я вправляюсь серед водоростей. Пропливши дистанцiю двадцять разiв i добряче втомившись, лягаю на пiсок, весь у зеленiй рясцi, з баговинням у волоссi. Уявляю, як пiд час шкiльних змагань усi на трибунах захоплено вiтатимуть мене i хором гукатимуть: "Альфонс, Альфонс!"
      Аж раптом чую жiночий крик. Бачу, жiнка стоїть у човнi недалеко вiд острова i махає руками.
      Якусь мить я спостерiгав за нею, але вона все не заспокоювалася. Тодi я ввiйшов у воду i поплив до тiєї жiнки. Врятувати людину -- це ж прекрасно! Ти вчинив по-геройському, i тебе всi шанують. Виявилось, її човен застряв у баговиннi й дуже розгойдався. Коли я пiдплив ближче, жiнка сказала:
      -- Я звiдси не виберусь, тут так заросло...
      -- Не турбуйтесь, я вас врятую! -- гукнув я.
      -- Ой-ой! -- забiдкалася жiнка. -- Цього ще не вистачало!
      -- Заспокойтесь! Покладiться цiлком на мене -- я майже майстер з плавання стилем брас серед школярiв! Не бiйтеся, усе буде гаразд!
      Та далi сталося таке, чого я досi не можу збагнути. Чи то борт човна був слизький, чи жiнка була не уважна, але коли я спробував улiзти в човен, вiн перекинувся. Добре, що тут хоч не дуже глибоко. Стоячи по шию у водi, з зеленим баговинням у волоссi, жiнка приголомшено дивилася на мене. Я заплутався у вудках (це ж ними вона щойно розмахувала!) i зашарiвся. Найнеприємнiше те, що я завжди червонiю, навiть без причини.
      -- Нiчого, -- сказав я, -- ходiмо он туди, на острiвець, -- там ви будете справдi врятованi.
      Жiнка знову влiзла в човен, i я попхав його до острiвця. Там ми посiдали поруч. Жiнка роззулася i вилила на пiсок воду з туфель.
      -- Дуже вдячна за порятунок, -- тихо мовила вона. -- А вудки пропали... Справдi, дуже вдячна.
      -- Ет, це не бiда, -- вiдказав я. -- Я ж говорив, що залюбки врятую вас.
      Але жiнка, мабуть, не дуже радiла, що її врятовано. Вона мовчала.
      -- Озеро дуже заболочене, правда? -- аби не мовчати, сказав я.
      I раптом жiнка почала смiятися. Здавалося, тому смiховi не буде кiнця.
      "Може, у неї сонячний удар", -- злякано подумав я i став пригадувати, як навчав нас пан Фiлькендорф рятувати потерпiлих вiд сонячного удару. У мокрому одязi, вся в зеленому баговиннi, жiнка качалася по пiску.
      -- Просто неможливо, -- приказувала вона, -- помру зо смiху... хто ж iще мiг бути... це ж Альфонс Цiттербаке... хто рятує мене i перекидає човна, переплутує мої вудки... не можу повiрити... Альфонс Цiттербаке...
      Мене мов громом приголомшило. Звiдки вона знає мене? Та ще й смiється надi мною.
      -- Ти ж Альфонс? -- запитала вона i ласкаво поплескала мене по щоцi. А я цього взагалi не люблю.
      -- Так! -- стримано пiдтвердив я. -- Це справдi я, ваш рятiвник Альфонс Цiттербаке.
      -- I ти не впiзнаєш мене? -- запитала жiнка i змахнула зi своєї брови нитку баговиння. Я уважнiше придивився до неї i вмить зблiд. Упiзнав! Це ж панi Цвой! Це їй розповiдав я тодi про свої пригоди, а вона зробила з них ту дурну книжку, в якiй усi смiються надi мною i нiхто не сприймає мене всерйоз.
      -- От так зустрiч! -- сказала вона. -- Яка зворушлива зустрiч!
      -- Гм, я теж радий зустрiчi з вами, панi Цвой, -- промимрив я.
      -- Так, любий Альфонсе, -- витягуючи з волосся шматочки латаття, сказала панi Цвой. -- Нам доведеться довгенько посидiти на цьому острiвцi. По-перше, я так не можу з'явитися на люди, -- i вона показала на свiй мокрий одяг, що прилип до тiла, а по-друге, мене може затримати рибiнспектор Шмiдтке. Коли ми перекинулись, я загубила дозвiл на ловлю риби, а Шмiдтке ой який суворий!
      -- Я можу перепливти на той берег, -- сказав я.
      -- Нi, любий Альфонсе, лишайся тут. Удвох буде веселiше.
      -- А що менi робити? -- невдоволено пробурчав я. -- Можу шiсть разiв пiдтягтися на руках або зробити стiйку на головi -- сiм хвилин стою! Це рекорд нашого класу.
      Панi Цвой засмiялася.
      -- Краще розкажи що-небудь, а це облишмо.
      Я розповiв їй про свої пригоди з шiстдесятьма яйцями, про те, як я був космонавтом номер 4, як катався на "кротовi". Панi Цвой безугавно смiялась.
      -- Ви давно висохли, -- зауважив я. -- А я вже стомився розказувати.
      -- Нi, Альфонсе, розповiдай далi. Це ми надрукуємо, так, це ми надрукуємо! -- приказувала вона.
      Довелося продовжувати. Сонце сховалося за деревами, стало прохолодно, а панi Цвой не вiдпускала мене, i я весь час розповiдав.
      Як я програв змагання слiдопитiв
      Всiм класом ми вирушили в подорож. Вона тривала два днi -- суботу i недiлю. Я вперше їхав разом з усiма i дуже радiв. Адже ми будемо спати в сараї i самi куховарити. На жаль, iз самого початку подорожi у мене почалися прикрощi. Все через те, що мама наготувала менi велику валiзу.
      -- Щоб не простудився, щоб не був голодний, щоб не натер ноги в походi, -- приказувала вона, кладучи у валiзу ту чи iншу рiч.
      А тато ж учора застерiгав:
      -- Тiльки не накладай хлопцевi багато. Вiн же сам усе нестиме. В дорогу беруть тiльки найнеобхiднiше.
      Менi й самому хотiлося взяти тiльки найнеобхiднiше, але мама вважала, що й валiзи замало. Бо коли похолоднiє, мовляв, то будуть потрiбнi пiдштанки i товстий пуловер. Шкода, що тато був саме на роботi.
      Тiльки-но я прийшов до школи, як мої однокласники почали смiятися.
      -- Що за дурний смiх? -- крикнув я, хоч i розумiв, що смiються надi мною та моєю валiзою.
      Ервiн був iз рюкзаком. Смiючись, вiн сказав усiм:
      -- Альфонсовi потрiбен носильник! Може, замовимо?
      -- Я ще посмiюсь над вами, коли ви їстимете дрижаки, а менi в пуловерi буде тепло, -- вiдрiзав я.
      Всi зареготали ще дужче.
      -- В червнi не буває холодно i пуловер нi до чого, -- не вгавали вони.
      Я розсердився не на жарт.
      -- А якщо в дорозi пiде дощ. Вас намочить, а в мене є накидка! -закричав я.
      Усi знову засмiялися. Вони гадали, нiби я хочу, щоб нас застав дощ. Пiд час нашої першої подорожi! На щастя, прийшов Гаррi, наш вожатий.
      Всi замовкли i тiльки презирливо позирали на мене, а я мовчав.
      Петер почав шикувати нас.
      -- Рiвняйся! -- скомандував вiн.
      У строю я став поруч Бруно i поставив бiля себе свою пузату валiзу.
      -- Альфонсе, глянь, твоя валiза псує стрiй, -- пробурчав Петер.
      Я поставив валiзу перед строєм. Петер лишився задоволений i хотiв уже доповiсти Гаррi, що загiн вишикувано. Вiн пiшов уперед i перечепився через мою валiзу. I знову прикрощi. Всi сказали, що я iз своєю валiзою порушую дисциплiну. А в нiй же тiльки найнеобхiднiше, так сказала мама.
      Вже на вокзалi я помiтив у себе на руках пухирi. Це вiд валiзи. У поїздi нашi спiвали веселих пiсень, а я шукав у валiзi рукавицi. Вони були б так до речi для моїх пухирiв. Але мама, певно, подумала, що в червнi рукавицi не потрiбнi.
      До нашого сарая треба було йти три кiлометри. Через кiлометр Гаррi взяв у мене валiзу. Вiн чудовий хлопець. А iнших це розсердило. Петер пробурчав:
      -- Через його валiзу перечепився голова ради загону, а за нього несуть iншi!
      Прийшли. У сараї було повно свiжої соломи. На лузi ми запалили вогнище i стали спiвати пiсень.
      Наступного ранку мало вiдбутися змагання слiдопитiв. Три групи за компасом повиннi були розшукати закопаний скарб. Спочатку не знали, що взяти за скарб. Тодi Бруно запропонував:
      -- Вiзьмiмо Альфонсову валiзку i заховаймо.
      Всi пiдтримали його, i то iз зловтiхи. Я погодився. Гаррi не заперечував. Мої речi склали в ковдру. Потiм Луїза, Поллi та Сiмон пошепталися з Гаррi, i вiн вiдправив їх кудись iз валiзою. Тепер це був скарб. Ми роздiлилися на три групи.
      Спочатку вирiшили, що нашу групу поведе Ервiн, та Гаррi порадив iнакше:
      -- Альфонс Цiттербаке добровiльно вiддав у наше розпорядження свою валiзу, то нехай вiн поведе вашу групу.
      Наша група невдоволено загула, але їм довелося погодитись. Я став командиром!
      Кожна група мала свiй маршрут. Хто перший знайде заховану валiзу, той переможець. Нам треба було пройти чотириста крокiв вулицею, потiм три тисячi крокiв на пiвнiч, тодi кiлометр на захiд i там шукати.
      Я наказав своїй групi рушати. Ми йшли, рахуючи кроки. Настав час повертати на пiвнiч. Я витяг iз кишенi компас, що його дав менi Гаррi. Покрутив. Де ж та пiвнiч? Всi нетерпляче позирали на мене.
      -- Швидше! -- пiдганяли вони. -- Ми гаємо час.
      Я показав праворуч. Бруно не витримав:
      -- Менi здається, пiвнiч має бути в iншому напрямку.
      Менi теж мало вiрилося, що треба повертати саме праворуч, але ж я був командир i тому крикнув:
      -- Бруно, не порушуй дисциплiни!
      I той замовкнув.
      Далi шлях нам заступив густий чагарник. Продираючись крiзь нього, ми подряпали собi ноги.
      -- Пiонери вмiють переборювати труднощi! -- не припиняючи рахувати, кинув я. Iншi теж рахували. Я наказав групi зупинитися.
      -- Вам не треба рахувати. Рахує командир, -- оголосив я i далi рахував сам. -- Тисяча сорок вiсiм, сорок дев'ять...
      Раптом Ервiн заверещав i вiдскочив за дерево.
      -- Знайшов скарб! -- закричали всi.
      -- Нi, -- вiдказав Ервiн. -- Там ящiрка.
      Ми всi залягли, вичiкуючи, -- може, та ящiрка з'явиться знову? I тут я згадав про скарб:
      -- Мерщiй вставайте! Треба йти далi!
      А скiльки ж я нарахував крокiв? Вiсiмсот дванадцять чи двi тисячi двiстi вiсiм? Через ту кляту ящiрку я збився з рахунку. Проте я нiчого нiкому не сказав.
      Раптом лiс розступився, i ми опинилися перед великим полем жита. Далi йти було нiкуди.
      -- Ще триста крокiв, -- пошепки сказав я. -- Вперед.
      Одначе група не послухалася. Ервiн навiть покрутив пальцем бiля лоба.
      -- То я пiду сам! -- спересердя крикнув я, бо вони мене сердили всю дорогу. Жито шелестiло i хилилося менi до самiсiньких нiг.
      -- Гей, ти, телепню, а йди-но сюди!
      Бiля моєї групи стояв якийсь чоловiк. Я повернув назад. Може, вiн знає, куди нам треба йти? Проте чоловiк не дав менi й слова сказати.
      -- Ти пiонер, а не знаєш, що таке народне добро? Ти ж топчеш хлiб!
      I чого вiн менi тiльки не наказав! Виявилося, що вiн -- бригадир мiсцевого кооперативу. Гаразд, його слова правильнi. Але що робити, коли дорога до скарбу проходить саме тут? Один Ервiн погодився з бригадиром:
      -- Цiттербаке все робить сам. I хтозна, куди вiн нас завiв.
      Ми знову йшли мовчки i рахували. Зробили три тисячi триста сорок два кроки, обiйшли якесь велике озеро i попали на заболочений луг. Коли ми переходили через струмок по колодi, Бруно впав у воду. Знову ж винен був я. Пройшли три тисячi триста вiсiмдесят шiсть крокiв i зупинилися перед залiзничним насипом.
      -- З того боку неодмiнно має бути скарб, -- промимрив я, але нiхто менi не йняв вiри. Ми ще довгенько поневiрялися. Група перешiптувалась. Вони хотiли мене вiдлупцювати, якби я завiв їх у болото.
      Раптом зовсiм близько почулися голоси.
      -- Гаррi! -- закричали ми i навiть спробували бiгти, але не змогли. I як це ми опинилися за нашим сараєм? Двi iншi групи давно вже повернулися, попоїли i навiть каструлi вишкребли. На наше щастя, Гаррi залишив для нас трохи їжi.
      -- Де ви ходили? Вже двi години, як ми тут. Гаррi вже став побоюватися за вас, -- галасували всi навколо нас.
      А моя голодна група сидiла на землi i наминала манний суп. Я став доповiдати Гаррi.
      -- Навiть не знаю, чому так сталося, -- почав я.
      -- А покажи менi на компасi, де пiвнiч, -- звелiв Гаррi.
      Я показав. Гаррi сплеснув руками:
      -- Якраз навпаки! Стрiлки компаса спецiально пофарбованi в рiзнi кольори.
      -- Мене ж не було тодi, коли ти пояснював, як треба користуватися компасом. Я саме хворiв на свинку.
      Але ж хiба це виправдання для них?
      Мов на зло, скарб розшукала дiвчача група, яку вела та чванькувата Зiгрiд. Мою валiзу! Пiсля гри я нiяк не мiг зачинити валiзу. Мама наклала менi дуже багато необхiдних речей, але я ними так i не скористався. Згодом Зiгрiд написала такий допис до нашої стiннiвки:
      "Наше змагання слiдопитiв.
      Ми мали знайти скарб. Ним була порожня валiза Альфонса Цiттербаке. Наша група перемогла. А Цiттербаке повiв свою групу не в тому напрямку. Вони дуже потомилися, бо багато ходили. Цiттербаке не знав, де пiвнiч, i неправильно порахував кроки. Тепер усi називають Цiттербаке Альфонсом-Скарбошукачем. Подорож була чудова. Нам було так весело!"
      Отаке написала Зiгрiд. Той допис читала вся школа. Я розповiв про все татовi. Вiн каже, що то критика. Критика, мовляв, гарна рiч, а самокритика ще краща. Але я iншої думки. Хiба у всьому винен тiльки я? Винна валiза, а напхала її так мама. Тато каже, щоб у наступний похiд я не брав стiльки речей. Про це вiн поговорить iз мамою. Ту Зiгрiд я теж критикую, -- бiльше не розмовляю з нею. А всi на мене сердяться. Хiба це справедливо?
      Як я проводив домашнiй телефон
      Якось Бруно спала думка, що ми з ним могли б частiше радитись, наприклад, коли виконуємо домашнi завдання. Якби був телефон, то можна було б подзвонити i запитати, як розв'язати задачу з арифметики. Ми могли б також передавати один одному таємнi телеграми. "Будь ласка, привiтай тьотю Емiлiю" могло б означати: приходь о третiй до грота в парку. Чи щось подiбне. Така iдея спала на думку Бруно тому, що нашi будинки поруч. Вона менi теж сподобалася.
      -- А де ж ми вiзьмемо телефон? Пошта, напевно, нам його не поставить.
      -- Навпаки, вона й знатиме про це. Зробимо потай. Це ж чудово!
      -- А коли буде проводити не пошта, то де ми вiзьмемо телефонний апарат?
      Бруно розповiв менi про мотузяний телефон. Це робиться так: до обох кiнцiв довгого шматка шпагату прикрiплюють по кришечцi вiд коробки з-пiд вакси або чогось iншого. Над кришечками натягують пергаментний папiр.
      Все це ми проробляємо. Бруно iде в один куток кiмнати, я -- в iнший. Кришечку тримаю бiля вуха.
      -- Нiчого не чути, -- кажу я.
      -- Зараз буду шкрябати.
      Бруно шкрябає по паперовi. Справдi, в коробочцi шарудить. Чути досить чiтко. Потiм шкрябаю я. Бруно теж чує. Тепер Бруно притуляє свою кришечку до рота i щось говорить. Спочатку я не розумiю нiчого. Та коли вiн починає говорити голоснiше, чути добре:
      -- Чудовий телефон, правда ж, Цiттербаке?
      -- Так! -- кричу я.
      Бруно теж зрозумiв. Це ж так просто! Папiр, шпагат, коробочка з-пiд вакси -- i телефон готовий.
      -- Протягнемо шпагат вiд квартири до квартири i тодi зможемо розмовляти, коли захочемо. Пошкрябав, i другий бере коробочку.
      Ми вийшли у двiр. Нашi будинки стоять зовсiм поруч. Бруно живе на першому поверсi, я -- поверхом вище.
      -- А тепер давай протягнемо шпагат через двiр вiд квартири до квартири, -- запропонував Бруно.
      Спочатку ми позв'язували шматки шпагату, щоб вистачило вiд будинку до будинку. Вийшло багато вузлiв, i я побоювався, що буде погано чути. Почали з моєї кiмнати.
      -- Треба просвердлити у вiкнi дiрку, -- сказав Бруно.
      Менi не хотiлося цього робити, i я запропонував:
      -- Можна причепити телефон до вiкна знадвору. Коли ти подзвониш, я вiдчиню вiкно, i будемо говорити.
      -- А якщо я подзвоню вночi? Тодi ти не почуєш i не вiдчиниш вiкна.
      -- А чому це вночi? -- здивувався я.
      -- Ну, коли влiзе злодiй або так просто...
      Це мене переконало, i ми стали свердлити дiрку. На жаль, ми зламали татiв свердел, та хоч те добре, що зламався вiн у ту мить, коли робота була майже закiнчена.
      Приладнавши телефон у мене, ми заховали його пiд лiжком, а другий кiнець шпагату опустили надвiр. Тепер треба протягти його в кiмнату Бруно.
      -- Проведемо над цим деревом, -- дiловито сказав Бруно. -- Вилазь на дерево, мiцно прив'яжи проводку до гiлки, а далi потягнемо в нашу квартиру.
      -- Гаразд, -- погодився я, хоч i не дуже менi хотiлося вилазити на дерево. Адже у мене легко наморочиться голова, i до того ж, це дерево -- не просто дерево, а слива панi Матнер.
      Водночас менi так хотiлося мати таємний телефон! Тримаючи кiнець шпагату в зубах, я видерся на сливу й мiцно прив'язав його до гiлки. Знову Бруно допомагав менi порадами.
      -- Здається, нiби справдi натягнуто телефонну проводку. Тепер треба тiльки слiдкувати, щоб нiхто не вiшав на неї бiлизни.
      Раптом до моїх вух долинув крик панi Матнер.
      -- А побий його лиха година! Цiттербаке на моїй сливi!
      Я не встиг злiзти, а Бруно накивав п'ятами.
      -- Менi зовсiм непотрiбнi вашi сливи, -- сказав я i залився рум'янцем.
      Панi Матнер тiльки зловтiшно засмiялась:
      -- А чого ж ти на сливi? Не вигадуй казочок. А сливи ж iще зеленi!
      -- Та не треба менi ваших слив! Мама щойно купила в магазинi п'ять фунтiв!
      -- А що ж ти тодi робиш на моєму деревi, га? -- запитала панi Матнер.
      Мама радить завжди бути чесним, i я вирiшив признатись :
      -- Я проводжу телефон.
      Але це не заспокоїло панi Матнер. Навпаки, вона ще дужче розсердилася.
      -- Телефон? -- перепитала вона. -- Не забивай менi баки своїми вигадками! Ти що, глузуєш надi мною?
      В будинку стали вiдчинятися вiкна.
      -- Еге ж, Цiттербаке на сливi. А в мене обiрвали агрус, -- почувся чийсь голос.
      Менi хотiлося негайно обернутися в той бiк i сказати, що я взагалi не їм агрусу, а тим бiльше у своєму дворi. Обертаючись, я спiткнувся i впав додолу. Прямо пiд ноги панi Матнер. Я скочив на ноги i кинувся навтiкача. Ще почув, як панi Матнер гукнула менi вслiд:
      -- Ось я розповiм твоїй матерi.
      У дверях мого будинку я зустрiв Бруно.
      -- Утiк, Цiттербаке?
      Ох, який я був сердитий!
      -- Та втiк, але ж тепер усi думатимуть, що я крав сливи. I що, як про це довiдається мама?
      Та Бруно думав тiльки про телефон.
      -- Проводити низом не годиться, треба спробувати горою.
      -- По зовнiшнiй стiнi будинку? Дерись туди сам!
      -- Навiщо дертися? Проводитимемо вiд квартири до квартири.
      -- А хто нам дозволить ходити по квартирах, i що ми казатимемо людям?
      -- Це я сам владнаю.
      I Бруно таки все владнав.
      -- У школi нам дали завдання обмiряти зовнiшню стiну будинку, -сказав вiн пановi Гонфенгайту, який живе над нами.
      Той буркнув:
      -- Новомоднi витiвки.
      Але зайти дозволив. З вiкна пана Гопфенгайта Бруно опустив шпагат униз. Коли надворi знову все стихло, я прив'язав кiнець проводки до свого вiкна. Потiм треба було тягти проводку до сiнешнього вiкна, далi до Мiхалакiв, тодi до Штенiв i, нарештi, вниз до вiкна Бруно. Це не так просто -- передати провiд од вiкна пана Гопфенгайта до сiнешнього вiкна. Бруно знову знайшов вихiд iз становища. Менi довелося розшукати камiнця i прив'язати його до кiнця шнура.
      -- Розгойдай камiнця так, щоб вiн долетiв до сiнешнього вiкна, а там я вхоплю його i прив'яжу проводку, -- сказав вiн.
      Бруно висунув свою круглу голову з сiнешнього вiкна i гукнув:
      -- Розгойдуй!
      Я почав гойдати. Тiльки-но я добре розгойдав камiнця, коли це розчинилося вiкно панi Матнер. Вона, певно, помiтила камiнця, що саме пролiтав повз її вiкно, i спробувала його схопити. Угледiвши мене, вона крикнула:
      -- Та хай його поб'є лиха година, цього Цiттербаке! Спершу вилiз на мою сливу, а тепер хоче побити менi вiкна!
      Пан Мiхалак теж виглянув iз вiкна. Вiн уже почув од Бруно про обмiрювання будинку, i тому сказав панi Матнер:
      -- Не чiпайте хлопцiв! Вони працюють для науки.
      Панi Матнер сказала, що ми плетемо небилицi, а наша наука -- це те саме, що й краденi сливи. Ще й порадила пановi Мiхалаку займатися його власними справами.
      Камiнець усе ще розгойдувався, i панi Матнер знову мало не спiймала його.
      Я так розхвилювався, що випустив з рук шпагат. Камiнець ударив по сливi так, що зеленi сливи посипалися градом.
      В цей день ми не встигли провести телефон, бо весь будинок тiльки й говорив, що про нас. Через цей телефон у мене була ще й не зовсiм приємна розмова з мамою.
      Наступного дня у нас вийшло. Ми провели проводку до вiкна Штенiв, а тодi вниз до вiкна Бруно.
      -- От i все, Цiттербаке, -- сказав Бруно.
      -- Так, все готово, -- сказав я.
      -- Все гаразд, -- сказав Бруно (звiсно, у нього не було прикрощiв, вiн полишив їх менi). -- Все гаразд, Альфi. Отепер ми як слiд поговоримо по телефону.
      I ми розiйшлися по своїх кiмнатах. Я взяв кришечку i притулив до вуха, але нiчого не було чути. Прочекав двi години, а тодi пiшов до Бруно. Його мама сказала, що вiн давно пiшов грати в футбол. Сердитий, побiг я до нього. Бруно саме забив гол.
      -- Чому ти не подзвонив? -- запитав я.
      А вiн:
      -- Зараз у мене часу нема, але менi здається, з проводкою не все гаразд. Перевiр ще раз.
      Я перекривив його.
      -- З мене досить, не хочу бути злодiєм, що краде сливи, i не хочу обдурювати пана Гопфенгайта.
      Бруно побачив, що я розгнiвався, i полагiднiшав.
      -- Подзвоню тобi сьогоднi ввечерi, -- сказав вiн. -- А ти щоб вiдповiв менi росiйською.
      -- Гаразд, -- великодушно погодився я. -- Тричi пошкрябаєш.
      Ввечерi знову нiчого не було чути. Я вiдчинив вiкно i крикнув через двiр:
      -- Бруно, ти подзвониш нарештi?
      Його вiкно було за деревами. Аж ось i вiн обiзвався до мене:
      -- Ти здурiв, чи що? Дзвоню тобi вже чверть години, а ти мовчиш!
      -- Перевiряй проводку i вивчай слова сам! -- сердито крикнув я.
      В цю мить повiдчинялися вiкна у панi Матнер i пана Мiхалака i звiдти залунало:
      -- Тихiше! Хай вам всячина! Лиха година!..
      Цього вечора я лiг спати сердитий, а вночi не раз прокидався вiд шкряботiння. Так, я добре чув його. Це дзвонив Бруно. Я подумав, що коли вiзьму телефон i Бруно скаже, що до них влiз бандит, менi, мабуть, доведеться побiгти i вигнати бандита. Бруно страшенний боягуз. Я сам упораюся з бандитом, а Бруно сховається пiд ковдрою. Але брати телефон менi не хотiлося. Проте шкряботiння не припинялось. Я взяв коробочку i тихо сказав:
      -- Цiттербаке слухає. Що там таке?
      У коробочцi -- нiчичирк. Може, Бруно втiк? А може, скоїлося щось ще гiрше? Я вiдчув, як у мене волосся стало дибом, а по спинi наче поповзли мурашки. Я гукнув у коробочку:
      -- Бруно, вiдповiдай же! Чи ти ще живий?
      Я крикнув, мабуть, занадто голосно. Спалахнуло свiтло. У дверях з'явилася мама, в халатi наопашки.
      -- Що тобi, Альфi? -- схвильовано запитала вона i потермосила мене. -- В чому справа?
      -- Я... коли з Бруно щось сталося... весь час дзвонить телефон...
      -- Що дзвонить?
      -- В коробочцi шкрябає, кажу...
      -- Що шкрябає? Альфi, тобi приснилося щось страшне. Може, ти захворiв?
      -- Ну, а ти хiба нiчого не чуєш? -- запитав я. -- Чуєш, як шкрябає?
      -- То ж дощ iде, синку. Дощ то шкрябає, то стукоче у вiкно.
      I справдi, надворi йшов дощ.
      Мама дала менi випити ковток якогось напою i добре вкрила ковдрою.
      -- Тобi щось страшне приверзлося. Хай насниться приємне!
      Вранцi я викинув свiй телефон на смiтник. I тут я зустрiв пана Гопфенгайта.
      -- Ну як, обмiряли будинок? -- буркнув вiн.
      -- То ми проводили телефон, -- зiзнався я.
      Пан Гопфенгайт не зрозумiв мене. Зате Бруно добре зрозумiв, коли я йому сказав:
      -- Можеш дзвонити кому хочеш, а менi зась!
      -- Чому це? -- здивувався вiн. -- Учора ввечерi у тебе дзвонило? Я дзвонив, але ти знову не взяв трубки.
      Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"
      Якось приїхала до нас iз Захiдної Нiмеччини моя двоюрiдна бабуся Паулетта. Бабусi завжди хорошi. Я люблю бабусь i бабусю Паулетту теж, хоч вона завжди приносить нам прикрощi. Але тут я не винний. Бабуся Паулетта завжди сперечається з татом. Вона починає:
      -- Ось ви, злидарi зi Сходу...
      I не доказує, бо тато гнiвається i в розмову втручається мама:
      -- Тiтонько, коли ти, нарештi, все зрозумiєш?
      Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповiсти по порядку.
      Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татовi:
      -- Паулю, дивись, щоб обiйшлося хоч цього разу без суперечок.
      Тато насупився.
      -- Це не моя рiдня, а твоя, тiтка Паулетта -- твоя тiтка, але коли у неї такi дивнi погляди, я не можу мовчати.
      Гостювання тiтки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, i спершу все було гаразд.
      -- Ну, як у вас справи? Нiчого хорошого, правда ж? -- усмiхаючись, запитала бабуся Паулетта i витягла чималу пачку маргарину. -- Це вам знадобиться. Тут же його нема.
      Цiлком спокiйно тато сказав:
      -- Дорога тiтко Паулетто! Ти у нас бажаний гiсть, але ж ти нiчогiсiнько не знаєш про те, що дiється в свiтi.
      -- Будь ласка, -- звернувся вiн до мами, яка сидiла зiщулившись, -- принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець i масло, хай тiтонька побачить на власнi очi.
      Тiтка Паулетта побачила.
      -- Ну, гаразд, коли так, -- сказала вона, -- але у мене є щось для нашого дорогенького Альфi. Цього у вас точно нема! -- I вона витягла пакетика, вдвiчi бiльшого за сiрникову коробку.
      -- Це справжня американська жувальна гумка! -- урочисто проказала бабуся.
      Тато не витримав:
      -- Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собi вивихне.
      Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Менi кортiло скуштувати, яка вона на смак. Я пiшов у вбиральню i оглянув пакетика. "Шахрайська гумка" -- було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й нашi м'ятнi таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру -- її було дуже мало. Пiсля четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справдi шахрайська, i мало не викинув усей пакетик.
      Я вернувся до кiмнати. Тато i бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.
      -- О, ви навiть уявити собi не можете, якi в нас чудовi квартири.
      -- Хай так, -- не заперечував тато. -- А яка квартплата?
      Бабуся образилась i замовкла. А я вставив:
      -- Тато має рацiю, а жувальна гумка -- то казна-що. Зовсiм не смачна. Найкраще проковтнути її одразу, як злижеш цукрову пудру.
      -- Альфi, -- стурбувалась бабуся Паулетта. -- А ти, бува, не проковтнув тiєї гумки?
      "Що за дурницi, -- подумав я. -- Всяку їжу треба ковтати. Хай то буде що завгодно: цукерка, шоколад чи щось iнше".
      -- Гумку треба тiльки жувати! -- вигукнула бабуся.
      -- Чому тiльки жувати? -- здивувався я. -- Жують же для того, щоб з'їсти. Пережоване має бути в шлунку.
      -- Та нi ж бо! -- схвильовано скрикнула бабуся Паулетта. -Жувальна гумка тiльки для жування!
      Якесь безглуздя та й годi.
      -- Скiльки ти з'їв? -- злякано запитала бабуся.
      -- Ну, так... чотири плитки чи п'ять.
      -- Ой горенько! -- скрикнула бабуся i кинулась до мами на кухню. -- Альфi проковтнув жувальну гумку! У нього ж залiпиться кишечник... Негайно клiзму i заварити м'ятний чай... чи викликати лiкаря?
      Хорошi справи! Мене вкутали теплими хустками, дали випити гiркуватого чаю. В мене у шлунку бурчало i булькало. Тато вийшов. Вiн був дуже сердитий. Мама прикладала менi до живота теплi компреси, а спантеличена бабуся Паулетта розповiдала казки про снiгурочку, про малого Ганса i його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусинi казки.
      -- Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою? -- запитав я бабусю, аби тiльки вона припинила розповiдати свої казки.
      -- Це ось так, -- сказала вона i, поклавши гумку в рот, почала жувати. -- Весь час жуєш i перекидаєш язиком: то в правий кут, то в лiвий, то в правий, то в лiвий.
      -- Як безглуздо! -- не витримав я. -- Це ж так жує жуйку корова.
      Я не хотiв образити бабусю, але мама думала iнакше. Вона влаштувала справжнiсiнький спектакль. Менi довелось сiм разiв вибачатися перед бабусею Паулеттою через ту кляту гумку.
      Раптом бабуся перестала жувати.
      -- М-м-м... -- вирвалося в неї з рота.
      Я подумав, що так воно й має бути; мабуть, коли людина пожує хвилин десять, такi звуки починають вилiтати самi собою. I я поцiкавився:
      -- Це так завжди мимрять, коли жують гумку?
      Замiсть вiдповiдi у бабусi ще раз вирвалося "м-м-м..." i в розпачi вона показала собi на рот. Е, тут щось не те I Бабуся Паулетта якось не так жувала гумку, їй скорчило рота, i вона могла тiльки промимрити "м-м-м"!
      Мама принесла велику каструлю теплої води. Насилу вдалося розтулити бабусi рота.
      Менi було так смiшно -- що ж у цьому поганого? Тiльки мама сказала, що це нечувано, i знову взялася напучувати мене.
      Ввечерi бабуся Паулетта говорила зовсiм мало. Пригода з гумкою дуже стомила її. У нашому помешканнi стало тихо. Бабуся Паулетта мовчала. Я прислухався до свого живота. Тато думав, що вiн нарештi вгамував бабусю. А мама була задоволена.
      Наступного ранку бабуся Паулетта сама почала розмову про жувальну гумку:
      -- Знаєш, Альфi, то вчора вийшло погано, але повiр менi: жувальна гумка -- чудова рiч! Коли ти кiнчив жувати i хочеш їсти чи палити, тодi витягаєш її i де-небудь прилiплюєш.
      Якби я не брав бiльше гумки в рот, то не було б i прикрощiв. Половину гумок я вже встиг викинути. А тепер почав жувати решту, але так, щоб нiхто не бачив. Пожувавши, я вийняв гумку з рота i прилiпив пiд столом. Такi тримається. Тодi я ще прилiпив одну знизу до тарiлки, одну за вухом, хоч i розумiв, що це безглуздо. Швидко пожувавши решту сорок вiсiм гумок, якi ще були в пакетику, я прилiпив їх до сидiння стiльця. Вийшов нiби садочок iз пластилiнових дерев. Ну, а потiм почалися прикрощi.
      Мама приготувала обiд i покликала нас:
      -- Iдiть їсти печеню! Тiльки швидше, а то захолоне! Альфонсе! Захопи свого стiльця, бо тут не вистачає.
      Я знаю, як пильно мама стежить, щоб за столом все було в порядку i щоб у мене були чистi руки, тому я щодуху кинувся до умивальника, швиденько причесався, взяв стiльця i занiс у кiмнату. Мама послала мене також по суп i компот. Тим часом бабуся Паулетта i тато вже посiдали. Печеня була чудова. Не те, що жувальна гумка -- печеню можна ковтати, нею наїдаєшся, i вона смачна.
      Пiсля їжi ми збиралися пiти на прогулянку, повставали, сидiла тiльки бабуся.
      -- Ти ж, напевно, пiдеш з нами? -- запитала мама.
      Бабуся Паулетта чомусь скривилася i вiдповiла:
      -- Я... я... не... не можу.
      Ми перезирнулись.
      -- Тобi недобре? -- стурбувалася мама. -- Чи в тебе, може, ще болить рот?
      Бабуся Паулетта жалiбно похитала головою.
      -- Я не можу звестися на ноги, -- сказала вона. -- Мабуть, у мене прострiл. Може, тут у вас на Сходi таке повiтря, що вiд нього буває прострiл.
      Бабуся силкувалася встати, але це їй не вдавалось. Вона була немов прибита цвяхами до стiльця. Мама i тато здивовано дивилися на неї. Бабуся почала схлипувати. I тут я згадав про сорок вiсiм жувальних гумок! Зрозумiло, чому бабуся Паулетта прилипла до стiльця.
      -- До побачення! Пiду попереду! -- кинув я i подався геть.
      Отакий був у нас Великдень, iз прикрощами. Мама перестала зi мною розмовляти, тато теж. Вони думали, що я все навмисне влаштував.
      Тато знову посварився з бабусею Паулеттою. Вiн сказав їй:
      -- Так тобi й треба, що ти приклеїлася. Тi янкi, якби могли, всiх людей поприклеювали б на свої гумки.
      Всi троє дорослих розсердилися на мене. Я бiльше не жую цiєї поганi. Прикро тiльки те, що мiй Чистун знайшов прилiплену пiд столом гумку i занiс до себе в клiтку. Коли вже вiн щось ухопить у свiй дзьоб, то нiзащо не вiдбереш.
      Хай йому всячина, тому великодню!
      Яка пригода була в мене з макаронами й помiдорами
      Мабуть, нiколи в життi я бiльше не їстиму макаронiв i помiдорiв. Вiд самої згадки про них менi стає погано. А було ось як.
      В суботу наш клас поїхав на екскурсiю. Як це було чудово! Ми спали в барацi на солом'яних матрацах. Приємно пахла свiжа солома. Самi варили собi їсти. Першого дня готували дiвчатка -- гороховий суп i сосиски. Другого дня дiвчатка приготували суп iз локшиною i м'ясо.
      Наступного дня мала вiдбутися мандрiвка до руїн замку. Бруно сказав менi:
      -- Щось не хочеться плентатись до тих руїн. Це ж далеченько -кiлометрiв з п'ять буде.
      Я вiдповiв:
      -- У мене теж нема охоти. Ми з татом уже були там.
      -- Давай залишимося, -- прошепотiв Бруно.
      -- Нi, так не годиться, -- вiдповiв я теж пошепки. -- Дисциплiна є дисциплiна.
      Бруно невдоволено кивнув, а потiм скорчив страшну пику.
      -- Я дещо придумав, Цiттербаке, -- сказав вiн. -- Ось побачиш.
      А що вiн придумав -- не сказав.
      Наступного дня Гаррi, наш пiонервожатий, знову призначив куховарити дiвчаток, але тi вiдмовилися, їм теж хотiлось побачити руїни. Раптом обiзвався Бруно:
      -- У мене пропозицiя. Ми з Цiттербаке вмiємо куховарити, то й побудемо сьогоднi за кухарiв.
      Всi здивувались, а Гаррi нам просто не повiрив. Але Бруно так розходився, що Гаррi таки погодився. Всi пiшли, а ми з Бруно залишилися куховарити. Бруно навiть не схотiв вислуховувати вiд дiвчаток поради. Коли всi пiшли, вiн запитав мене:
      -- А ти вмiєш куховарити, Цiттербаке?
      -- Так, -- сказав я. -- Можу насмажити смачної картоплi.
      Зупинилися на смаженiй картоплi. Але тiльки поговорили, та на тому й кiнець. Смажити картоплю передумали, а як приготувати щось iнше, я не знав.
      -- А я гадав, ти вмiєш куховарити, -- сердився Бруно.
      -- Чому ж саме я? Це ж ти не захотiв iти разом з усiма! -обурився я.
      -- А чому я? -- гарячкував Бруно. -- Ти ж сказав, що не хочеш iти до руїн, бо вже бачив їх!
      Трохи посперечавшись, ми знову заходилися думати, що ж готувати.
      -- Треба щось зварити, -- вголос мiркував Бруно. -- Без обiду не можна. У мене самого вже бурчить у животi. Як же так без обiду?
      -- Я залюбки попоїв би макаронiв з томатним соусом.
      Це я чудово придумав.
      -- Гаразд, -- погодився Бруно. -- Якщо ти бiльше нiчого не вмiєш, давай хоч це приготуємо.
      Ми пiшли до сiльської крамницi й попросили макаронiв.
      -- Скiльки фунтiв? -- запитала продавщиця.
      Ми здивовано переглянулись.
      -- Хвилинку, -- попросив я її, -- ми зараз повернемось.
      Надворi ми стали гадати, скiльки ж фунтiв узяти. Нас двадцять п'ять чоловiк i пiонервожатий. Бруно гадав, що треба купити двадцять п'ять фунтiв. А я думав, що пiвфунта макаронiв на людину досить. Ми вернулись в крамницю i купили дванадцять фунтiв. Бруно попрохав також дванадцять фунтiв помiдорiв.
      -- Е, хлопче, на початку лiта помiдорiв не буває! -- продавщиця, мабуть, гадала, що ми смiємося над нею.
      -- Хвилинку, -- заїкаючись, попрохав я. -- Нам треба ще раз вийти.
      Надворi Бруно пробурчав:
      -- Таке запропонував! Макарони без помiдорiв не пiдуть.
      Що я мiг сказати? Ми вернулися в крамницю, i я запитав:
      -- А чогось iншого у вас нема?
      Продавщиця, мабуть, здогадалася, що нам треба:
      -- Є консервованi помiдори у банках.
      Ми були врятованi. Купили дванадцять банок помiдорiв i всi покупки принесли в табiр. Бруно вiдразу ж заходився розпалювати вогнище. Зрозумiло, чому. Бруно не вмiє куховарити. Отже, вiн хотiв бути за кочегара, а менi лишалася кухня. Вiн розпалив у плитi величезне вогнище i все пiдкладав дров, а я ходив сюди-туди по кухнi.
      -- Ну, Цiттербаке, -- запитав мене Бруно, -- скоро варитимеш?
      -- А чому саме я? Я не знаю, як варити макарони з помiдорами! -закричав я.
      Ми знову посперечались, але нiчого не вдiєш, обiд треба готувати. Мама варить макарони якось у водi. Я намагався пригадати, як саме.
      -- Принеси води! -- трохи подумавши, звелiв я. Ми висипали макарони в каструлю, налили туди трохи води i все це поставили на вогонь.
      -- А помiдори?
      Я знову мало не посварився з Бруно.
      -- Ти не маєш нiякого уявлення про кулiнарiю! -- крикнув я. -Помiдори вкинемо наостанку.
      Поки варилася повнiсiнька каструля макаронiв, ми тим часом пiшли пограти в бадмiнтон.
      Десь за годину Бруно раптом закляк iз ракеткою в пiднятiй руцi.
      -- Цiттербаке, щось смердить! -- крикнув вiн. Я хотiв заперечити, але й сам вiдчув запах. Вiн долинав з кухнi. Ми прожогом кинулися туди. Каструля димувала й шипiла. Фунтiв зо два макаронiв здулися над каструлею i, мов довгi бiлi черев'яки, падали на плиту. Пiд каструлею теж лускотiло й шипiло. Ми перекинули каструлю над великою мискою, хотiли висипати макарони. Але висипалась тiльки частина. Решта макаронiв прикипiли до дна i не випадали. Ми втупилися в каструлю. Скидалося на те, що ми зварили купку вугiлля.
      -- Може, вистачить тих, що висипалися? -- стиха промовив Бруно. Висипалося чимало. Ми вишкребли каструлю i знову налили води. Бруно покуштував уцiлiлих макаронiв i вiдразу виплюнув, просто менi на черевик:
      -- Ще зовсiм сирi, -- сказав вiн.
      Ми поставили макарони доварюватись, а самi знову пiшли грати в бадмiнтон. Перегодом Бруно згадав;
      -- Цiттербаке, а пiди поглянь, чи не закипiла вода.
      -- А як дiзнатися, чи кипить? -- запитав я. -- Вдома ми кип'ятимо воду в чайнику. Коли кипить, чайник посвистує.
      Велика каструля не свистiла. Бруно порадив менi встромити пальця в каструлю -- тодi, мовляв, буде видно, закипiло чи нi. Я пiшов на кухню i зробив так, як вiн порадив. В ту ж мить я закричав, вискочив надвiр i, мов навiжений, заходився дмухати на червоний ошпарений палець.
      -- Отже, кипить. Все гаразд, -- нiби нiчого й не сталося, сказав Бруно. Я сiв на траву. Палець так болiв, що грати в бадмiнтон бiльше не хотiлося.
      Потiм ми досипали в каструлю ще макаронiв i варили їх зо двi години. Цього разу вони не пригорiли, а тiльки трохи розварилися.
      -- Погано, -- сказав Бруно. -- Та будемо вважати, що це суп iз макаронами.
      Ми вiдкрили банки i висипали помiдори в каструлю.
      -- А тепер покуштуй! -- запропонував Бруно. Я взяв велику ложку i сьорбнув. Пiсля цього з пiвгодини я не мiг сказати й слова, так обпiк рота. Суп мав якийсь дивний присмак. Чогось йому бракувало.
      -- Не солоний, -- пояснив Бруно. I справдi, суп треба посолити. Ми стали мiркувати, скiльки ж треба солi. Я гадав, що для двадцяти шести чоловiк вистачить чотирьох фунтiв. Бруно був iншої думки.
      -- Трьох фунтiв вистачить, -- сказав вiн.
      Ми висипали в каструлю три пачки солi i дали суповi поваритися ще з пiвгодини.
      -- А тепер ти покуштуй, бо я не можу, -- запропонував я Бруно.
      Вiн покуштував i вмить роззявив рота, нiби йому на зуб потрапив камiнець.
      -- Води! -- заволав вiн. -- Рятуйте! Води!
      Тiльки випивши з пiвкухля, вiн заговорив:
      -- Мабуть, вистачило б пучки солi. А то...
      Добре, що я обпiк рота i не мiг бiльше куштувати. I тут ми почули пiсню. Загiн вертався, спiваючи:
      -- Ми хочемо їсти, їсти, їсти...
      Швидко всi похапали тарiлки та ложки. Ми з Бруно мали роздавати обiд.
      -- Ну, що там у вас? -- поцiкавився Гаррi, витираючи ложку. Я не мав часу для розмов. Треба було викинути чорнi макарони. А Бруно тихо вiдповiв:
      -- Та є дещо добреньке... Макарони з помiдорами.
      Всi нетерпляче застукотiли ложками. Бруно став насилати макарони великим ополоником.
      -- Якiсь вони не такi, вашi макарони, -- сказала котрась iз дiвчат.
      -- Зате смачнi, -- вiдказав я.
      Поки що нiхто не їв. Всi чекали на застiльну промову. Я сiв бiля дверей. Бруно вмостився поруч мене -- чому, не знаю.
      Пiсля застiльної промови кожен зачерпнув по повнiй ложцi.
      Тим часом я шепнув Бруно:
      -- А чому ти не їси?
      -- Менi й так погано, -- вiдповiв той.
      Я знову:
      -- Менi теж, я краще зовсiм не їстиму.
      Раптом -- всi стали плюватись i кашляти. А Луїза зарепетувала:
      -- Я отруїлась!
      Ми кинулися до дверей. Хтось кинув нам услiд помiдора. Помiдор влучив Бруно в потилицю. Йому це зовсiм не дошкулило. А в мене щемiв обпечений палець i в ротi палало, мов у печi.
      Тепер ми з Бруно сидимо на березi озера i ловимо рибу. А там нагорi дiвчатка швиденько готують манну кашу i малиновий сiк. З нами нiхто не розмовляв, бо ми завинили перед ними.
      -- Нiчого, -- порушує мовчанку Бруно. -- Впiймаємо кiлька рибин, засмажимо i обiйдемося без їхньої манки.
      -- А хiба ми знаємо, як смажити рибу -- з кiстками чи без кiсток? Краще перестань.
      Про макарони й помiдори я бiльше i чути не хочу. А в животi у мене гарчить так, нiби там сидить лев.
      Як я ходив до амбулаторiї
      Ця пригода почалася просто з прикрощiв, а скiнчилася ще бiльшими прикрощами. Менi треба було йти грати в футбол. Ми грали з командою сусiдньої школи. Перед початком гри ми хотiли прокричати хором:
      "Ми у наступ пiдем мужньо,
      бо команда наша дружна!
      Ми ваш захист прорвемо,
      ми вам гол заб'ємо!"
      Тiльки-но зiбрався йти, а мама каже:
      -- Можеш пiти на футбол, але спочатку -- швиденько збiгай в амбулаторiю i забери мою довiдку.
      Я вже й так запiзнювався на футбол, але в амбулаторiю теж треба збiгати. Це на вулицi Шмiдта. Мама пояснила, як туди йти. I я подався. Якраз на вулицi Шмiдта я зустрiв нашу команду та iнших хлопцiв, що йшли на футбол.
      -- Хiба ти не будеш грати? -- закричали друзi. -- Ходiмо з нами.
      -- Обов'язково! Тiльки швиденько принесу мамi з... -- Я не мiг пригадати, як воно називається.
      Бруно помiтив, що я затнувся, i вiдразу напосiв на мене:
      -- Що, не знаєш, як викрутитись?
      -- Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду! -вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тодi подумають хлопцi?
      Але куди менi йти? Я зовсiм забув. На вулицi Шмiдта є велика кооперативна крамниця, де продають електричнi лампочки. Над дверима вивiска: "Лампочки -- свiтильники -- абажури". А чи не називається та установа, куди менi треба сходити, ламполаторiя? Я зайшов до крамницi й звернувся до продавця:
      -- Я хотiв би одержати медичну довiдку для мами.
      Продавець насупився:
      -- Медичну довiдку? -- перепитав вiн. Я помiтив, що в нього зiпсувався настрiй.
      -- Ти що, глузуєш надi мною? -- запитав вiн сердито.
      Я почервонiв.
      -- Нi, зовсiм нi! -- Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?
      -- Хiба це не ламполаторiя?
      Продавець раптом засмiявся:
      -- Ти, певно, маєш на увазi амбулаторiю, лiкарню? Через чотири будинки далi по нашiй вулицi.
      Лютий вибiг я з крамницi. Але згадав, що забув подякувати i знову влетiв до крамницi, наштовхнувся на якогось чоловiка у дверях, гукнув "дякую" i вибiг надвiр. Ух! Ну й справи!
      Аж ось i амбулаторiя. При входi -- медсестра:
      -- Ну, малий, де в тебе болить?
      Вiд бiгу я так захекався, що не мiг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!
      -- Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всi дiти бояться.
      Хоч я й не боявся зубного лiкаря, але так важко дихав, що не мiг заперечити. Я опинився у великiй приймальнi, а медсестра гукнула:
      -- Тут малий пацiєнт до зубного лiкаря Генкеля.
      Раз! I я вже сиджу на бiлому стiльцi у зубного i чую, як сестра шепоче йому:
      -- Це, мабуть, боязкий -- не промовив жодного слова. Лiкар пiдiйшов до мене i звелiв кiлька разiв зробити вдих i видих, щоб заспокоїтися. Та менi й так не було страшно. Я ж прийшов по довiдку для мами.
      -- А тепер оглянемо зуби.
      Зубний лiкар Генкель пильно поглянув на мiй рот, але я не вiдкрив його. Навiщо?
      Лiкар суворо дивився на мене. Настрiй у нього зiпсувався. Вiн насупився:
      -- Такий великий i боїшся?
      -- Нi, -- заперечив я i бiльше не встиг нiчого сказати, бо лiкар уже вставив менi мiж зубiв дзеркальце i паличкою став шкрябати мої зуби.
      -- Гм... я... по... ма... -- Це мало означати: "Я ж прийшов по довiдку для мами". Але лiкар нiчого не зрозумiв.
      Вiн усе нишпорив дзеркальцем у мене в ротi i шкрябав мої зуби.
      -- Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка...
      -- Гм... я... по... -- Та вже гула бормашина.
      -- Ну, хiба було боляче? -- привiтнiше запитав лiкар. -- Все. До побачення, малий.
      Лiкар назвав мене малим, хоч i сам був не набагато бiльший за мене. В ротi у мене було солодко i пекло.
      Я знову стояв сам у порожнiй приймальнi. Вiдчинилися iншi дверi, й сестра гукнула:
      -- Наступний, будь ласка!
      Я озирнувся. Певно, це я наступний.
      -- Що в тебе болить? -- запитав новий лiкар i, не чекаючи вiдповiдi, заговорив сам. -- Зараз подивимось, тiльки не хвилюйся, сiдай...
      У цього лiкаря була сива борода i веселий погляд -- це впало менi в очi. Я слухняно роззявив рота, дозволив обмацати собi шию, вiдчув, як лiкар щось устромив менi в нiс, а потiм посвiтив у вуха.
      -- Все гаразд! -- вигукнув лiкар i засмiявся. Потiм враз посерйознiв:
      -- Правда, вуха...
      Я злякався. Що з моїми вухами?
      -- ...треба краще мити. А то доведеться посiяти в них моркву.
      Точнiсiнько, як мама. Вона теж завжди присiкується до моїх вух.
      "Якась дурна ам..." -- подумав я i знову забув, як воно називається. Знову я стояв сам у порожнiй приймальнi. В третiх дверях з'явився третiй лiкар. Я скоса глянув на табличку на дверях: "Лiкар по всiх хворобах Пайкельт".
      Що ж цей буде зi мною робити? Я вирiшив мовчати та й годi. Навiщо говорити, коли нiхто тебе не розумiє?
      -- Пiзненько ти прийшов, -- сказав лiкар Пайкельт, позирнувши на мене крiзь окуляри. Я мовчав.
      -- Ти останнiй з гандбольної команди. Малуватий, як на воротаря.
      Але ж я не граю в гандбол, не записувався до доктора Пайкельта i нiякий не останнiй.
      Лiкар Пайкельт обслухав мене, звелiв зробити десять присiдань i знову обслухав.
      -- Здоровий, -- сказав вiн. -- Тiльки заслабкi м'язи. Дуже худий. Погано їси?
      Я кивнув.
      -- Треба бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, а повернувшись додому, знову добре їсти. Якнайбiльше овочiв.
      Точнiсiнько теж саме завжди каже тато. Я похнюпив голову, коли лiкар Пайкельт записав у якомусь паперi, що я не годжуся в гандбольну команду. Замалий, дуже худий. I лiкар, мов тато.
      Нарештi я пройшов усiх лiкарiв. Мерщiй тiкати з цiєї дурної... а... а... Ет, все одно, як воно називається.
      Коли я пробiгав повз крамницю, де продають лампочки, то знову згадав про мамину довiдку. Я ж не для того ходив до а... амбулаторiї (знову згадав), щоб комусь показувати зуби та робити присiдання. Ще швидше я помчав назад.
      Час прийому скiнчився. Дверi замкнули. Я подзвонив. Нарештi вийшла та сама медсестра.
      Цього разу я спершу теж не мiг нiчого сказати, так захекався.
      -- Ти ж тiльки-що був тут. Чого тобi ще треба?
      -- Я не хотiв... менi... Я не боявся, бо менi ж треба тiльки довiдку для мами... Цiттербаке.
      Сестра була невдоволена. Мабуть, подумала, що я просто дратуюся з нею.
      -- Ти мiг би це зразу сказати.
      Сестра неабияк розсердилась. Вона швидко знайшла записку для мами. "По три краплi тричi на день" -- так було там написано.
      Я зарiкся ходити в амбулаторiю. Краще завжди чиститиму зуби, митиму вуха i добре їстиму.
      Але на цьому прикрощi не скiнчились. Ще ж футбол!
      Коли я прийшов на спортмайданчик, якраз пролунав фiнальний свисток закiнчити гру. Наша команда програла з рахунком 11:3. Всi сердито дивилися на мене, нiби я був винний у цьому.
      -- З тобою ми куди краще прокричали б наше гасло. I напевне виграли б.
      Навiть Петер, наш справедливий голова ради загону, просто лютував:
      -- Де твоє слово. Альфонсе? Ти ж збирався вчасно прийти!
      -- Я був у лам... лампо... Як воно, кляте, називається?
      Не дочекавшись мого пояснення, Бруно крикнув:
      -- Викручується! Кинув нас напризволяще. Викликати Цiттербаке на раду загону!
      Мабуть, завтра доведеться менi виправдовуватися перед радою загону. А що скаже рада, коли розповiм, як лiкарi говорили менi: чистити зуби, мити вуха, бiльше їсти. Вони ще й закинуть менi, що, мовляв, я не виконую пiонерського правила: "Пiонер дбає про чистоту i здоров'я свого тiла".
      А ще довготелесий Герберт iз сьомого "А" скаржиться, що хтось був у лiкаря i видавав себе за воротаря гандбольної команди. Хай той нахаба тiльки попадеться Гербертовi, то вiн йому... Ну, зробить щось погане.
      Отака пригода сталася зi мною. А хто у всьому винний?
      Як я готувався стати космонавтом
      Космонавт номер 4 -- Цiттербаке
      Iнколи тато каже:
      -- Альфонсе, не будь такий балакучий. Ти вибовкуєш усi свої таємницi. Ми, Цiттербаке, зовсiм iншi -- ми мовчазнi. Це у тебе, мабуть, вiд маминої рiднi.
      Отакої! А мама сердиться. Вона каже, що її рiдня не балакуча, але у неї нема таємниць вiд тата i їй нема потреби бути мовчазною.
      Я вирiшив довести, що добре вмiю мовчати. I сподiвався, що обiйдеться без прикрощiв. Адже тривало це недовго.
      Почалося в середу. Я вирiшив стати космонавтом номер 4 або номер 5 чи принаймнi номер 6. Ранiше менi хотiлося бути продавцем овочiв, клоуном, водiєм таксi, водолазом, гонщиком на велосипедi, генералом Народної Армiї i бригадиром на вугiльнiй шахтi. Але все це менi якось не зовсiм личило. Та й час у мене ще був.
      А цiєї середи я прочитав книжку Гагарiна, космонавта номер 1, i вирiшив остаточно -- стану космонавтом. Вирiшив також: нiкому про це нi слова. Нi вдома, нi в школi. Тато, можливо, не мав би нiчого проти, а мама, певно, скаже, що ця професiя дуже важка. А ще вона скаже так:
      -- Альфонсе, у тебе з мигдаликом не все гаразд. Як же ти станеш космонавтом?
      У класi я не скажу нiчого, щоб iншi теж не захотiли стати космонавтами. Бо тодi буде вiдбiр. Можливо, буде багато охочих i я не пройду. Петер, Ервiн чи Бруно -- всi троє мiцнi хлопцi. До того ж Петер ще й голова ради загону.
      Наступного дня запитав Петера:
      -- Ким ти хочеш стати?
      -- Конструктором телевiзорiв, -- вiдповiв той. Я йому зразу ж пiвкулька цукерок насипав у жменю, чим здивував його.
      -- Бери, -- сказав я. -- Та старайся.
      Ервiн хотiв iти у прикордонники.
      -- Чудовий намiр, -- похвалив я. -- Добре загартовуй себе i тренуй зiр, щоб мiг бачити у пiтьмi й не пропустив жодного ворога.
      З Бруно було гiрше. Вiн мрiяв стати льотчиком-випробувачем. Ще трiшки i йому теж спаде на думку готуватися в космонавти.
      -- О-о-о! Льотчик-випробувач -- це дуже небезпечно, мiй любий. Тобi доведеться стрибати з висоти сорок тисяч метрiв!
      -- Ну то й що? Я вiзьму з собою два парашути.
      -- А як обидва не розкриються, що тодi?
      Бруно насупився. Вiн не знав, що вiдповiсти.
      -- А уяви собi, що пошкоджено мотор i лiтак загорiвся або раптом вiдвалилося крило.
      У вiдповiдь Бруно тiльки щось буркнув.
      -- Я нiзащо не став би льотчиком-випробувачем, -- продовжував я. -- Дуже небезпечна професiя. Нi, нi! Знаєш що? Краще бути водiєм таксi, водолазом чи клоуном у цирку.
      Бруно спалахнув:
      -- Клоуном у цирку? Я тебе зараз вiдлупцюю! Буду льотчиком-випробувачем, хоч би що ти говорив.
      Як менi його ще розраяти? Проте льотчик-випробувач -- це ще не космонавт.
      Я склав собi програму, як стати космонавтом. А для цього потрiбно багато чого. Зокрема, треба терпiти -- рiзнi муки. i я почав з мовчання.
      Як я мовчав
      У космосi має бути зовсiм тихо. Смiшно уявити тiльки: нiякого шуму, нi пташок, нi дерев, нi радiо, нi шелесту листя. Найважливiше для космонавта -- це щоб нерви витримали до кiнця. Я вирiшив три днi мовчати. Це буде моє перше тренування.
      Я взяв два ватянi тампони i позатикав вуха, зачинив вiкна, позавiшував їх i сiв посеред кiмнати на стiльцi. Спочатку все йшло добре, i я вже подумав, що сидiти нерухомо зовсiм легко. Та за кiлька хвилин у мене засвербiли ноги, а у вухах почало дзвенiти.
      Незабаром нiби здалеку крiзь ватянi тампони долинув мамин голос:
      -- Альфонсе! Альфi! Ти що, не чуєш?
      "Навiть у космосi мене гукає мама", -- сердито подумав я. Аж ось у коридорi почулися її кроки, грюкнули дверi. Потiм вона зазирнула до мене в кiмнату, але, мабуть, нiчого не побачила, пiдiйшла ближче i наштовхнулася на мiй стiлець.
      -- Ой! -- з несподiванки зойкнула вона, ввiмкнула свiтло i сплеснула в долонi. -- Що це за витiвки, Альфi? Такий чудовий день, а ти сидиш на стiльцi у темнiй кiмнатi! Iди погуляй!
      Спершу я хотiв усе пояснити, але вчасно похопився. Космонавти ж повиннi бути мовчазнi. -- Чи ти оглух? -- запитала мама.
      Я втупився в стелю i уявив, що бачу там сузiр'я Великої Ведмедицi.
      -- Далi нiкуди, -- зробила висновок мама. Тодi дала менi грошi, господарську сумку i сказала:
      -- А тепер сходи до магазину. Принеси мармеладу, маргарину i пiвфунта сала.
      Вiдмовитися не можна було нiяк. Отож я взяв мовчки грошi, сумку i пiшов. У магазинi пальцем показав, що менi треба.
      -- Чи в тебе язика нема? -- здивувалася продавщиця.
      А я дивився кудись у порожнечу i думав собi: звiдки їм знати, що я саме пролiтаю повз Мiсяць, а там же цiлковита тиша. За вечерею тато спочатку пильно подивився на мене, а тодi звернувся до мами:
      -- Чи не здається тобi, що сьогоднi Альфонс якийсь мовчазний? Певно, щось сталося. Може, заробив погану оцiнку, чи викликали на раду загону. Або покритикували в стiнгазетi.
      Я мовчки їв картоплю.
      -- Ану покажи щоденник.
      Тато не знайшов у щоденнику жодного запису. Я мовчки вийшов у свою кiмнату i знову сiв на стiлець. Тихенько зайшла мама, притулила руку до мого лоба.
      -- У тебе, мабуть, температура. Альфi. Чуєш, -- гукнула вона татовi, -- вiн хворий! Це точно. Вже й вуха позатикав ватою. Напевне, протягло i йому болить у вухах.
      Наче старiй бабi, мама закутала менi хусткою голову. Я все стерплю, але буду мовчати!
      Як на те, увечерi прийшов Петер, щоб обмiркувати зi мною новий номер стiнгазети. Вiн говорив так тихо, що я його ледве чув крiзь вату у вухах. А Петер говорив i говорив щось про велику статтю, в якiй треба засудити пiдказування. До мене ж долинало тiльки якесь: блуб, блуб, блуб.
      "Щось негаразд iз трансмiсiєю, -- подумав я. -- Досi ж не було перебоїв". I я почав ходити по кiмнатi туди й сюди -- мiркував, як урятувати себе i ракету. Петер не витримав i схопився за голову:
      -- Та вiн збожеволiв, геть збожеволiв!
      I пiшов собi.
      Вранцi наступного дня в школi я теж мовчав. Менi хотiлося витримати три днi (власне, три днi -- нiщо, коли летиш до сузiр'я Орiона). Пан Фiлькендорф поставив менi "п'ятiрку", бо я стояв бiля дошки, мов нiмий. А шкода, задача була легка, як дитяча забава. А пан Дорiан, наш учитель музики, подивився на мене крiзь окуляри й запитав:
      -- Альфонсе, чому ти не спiваєш з усiма?
      Я не вiдповiв:
      -- Еге, ти не хочеш розмовляти з учителем, -- розсердився вiн. -Добре, тодi, будь ласка, заспiвай сам.
      Весь клас повернув до мене голови. Раптом Петер сказав, щоб усi чули:
      -- Я вам скажу: Альфонс геть збожеволiв!
      Вiн пiдвiвся й розповiв учителевi про нашу зустрiч напередоднi ввечерi. Пан Дорiан викликав мене до дошки i звелiв роззявити рота.
      -- Може, порвав голосовi зв'язки, -- припустив вiн. -- Ану, скажи "а".
      -- А-а-а, -- видавив я.
      В класi розлiгся регiт. Я б розiрвав себе, якби мiг. Отак пiдвели мене! Але сказати "а" -- це ще не означав заговорити.
      Того дня бiльше я не видав жодного звуку, хоча прикрощiв зазнав ще чимало. До всього ще й запис у щоденнику дiстав. Звiсно ж, увечерi тато побачив той запис i насупився, а це вже погано.
      -- Не вчора, то сьогоднi запис у щоденнику. Я ж казав, -- зробив висновок тато.
      Мовчки я пiшов спати. Добре, що швидко заснув. Коли спиш, усе мовчить, i нiхто тебе не запитає, чому ти мовчиш. А космонавт мусить мовчати. Мовчати i мужньо терпiти мовчанку.
      Все в тюбиках
      Мама завжди каже, що я поганий їдун та ще й дуже вередливий. Вона, мабуть, гадає, що я в цьому винний. Тато завжди її заспокоює. Бо вiн теж не все їсть охоче. Не любить, наприклад, зелених бобiв. А коли я не хочу їсти бурячкiв чи гребую макаронами з томатним соусом (це ще вiд тiєї подорожi), чи не їм печiнки, бо вiд неї менi стає погано, чи вiдмовляюсь од ванiльного пудингу i холодцю, то мама завжди свариться зi мною.
      Дарма. Коли стану космонавтом, тодi не матиму прикрощiв через маму, бо, як пише Юрiй Гагарiн, космонавти не їдять нi холодцю, нi бурячкiв, анi ванiльного пудингу. Смiшно було б, якби космонавт брав iз собою в полiт на Мiсяць, скажiмо, десять фунтiв холодцю. Космонавти харчуються тiльки з тюбикiв. Менi це дуже подобається. I швидше, i не треба довго сидiти за столом. Бо мама завжди говорить:
      -- Альфi, чому ти поспiшаєш, мов на пожежу? У тебе ж є час! А насправдi у мене того часу нiколи нема. Надворi на мене чекають хлопцi з футбольної команди, або менi треба на пiонерськi збори чи йти пускати паперових змiїв. Тому менi так хочеться їсти з тюбикiв. Просто мимохiдь видавлюєш пiвтюбика в рот: смачно i наїдаєшся вiдразу. Я вирiшив потренуватись: харчуватися тiльки з тюбикiв. Космонавти все спочатку вiдпрацьовують. Почав я вранцi:
      -- Дякую, мамо. Сьогоднi менi не хочеться нiчого.
      А мама:
      -- Отакої! Знову своєї. Чого це ти не хочеш їсти?
      Та як менi вiдповiсти на її питання?
      На уроках у мене так бурчало в животi, що пан Фiлькендорф занепокоївся i спитав:
      -- У кого це весь час рипить парта?
      Петер сердито зиркнув на мене i зашипiв:
      -- Альфонсе, пам'ятай про дисциплiну!
      Але шлунок, у який не потрапило нi крихти їжi, не дотримується нiякої дисциплiни. На перервi я попрохав Бруно:
      -- Дай менi пiвбутерброда.
      З'їв тi пiвбутерброда, i розiзлився на себе, що не витримав. "Добре почав ти харчуватися з тюбикiв, Цiттербаке", -- подумав я.
      А державна торгiвля, як тут не нарiкати на неї? У магазинi нема їжi в тюбиках! Раптом я згадав про зубну пасту, що, як i мiй папуга, називається "Чистун", а на смак, мов шоколад. Ось де вихiд! Паста потрiбна менi не для того, щоб чистити зуби, а щоб їсти. Я видавив усю пасту собi в рот. Спочатку паста справдi була на смак, мов шоколад, а вже потiм, як гiпс iз клейстером.
      За вечерею тато не витримав:
      -- Альфi, Альфi, чому це ти не їси? Певно, щось iз тобою не гаразд?
      -- Я попоїв.
      -- Ох, Альфi, -- i мама сумно поглянула на мене, -- кажи правду. Ти не їв i потай нiчого не брав. Я ж бачу.
      -- Я...
      Я мало не виказав, що перейшов на їжу в тюбиках. Саме в цю мить менi так сильно вiддало шоколадним клейстером, що я не мiг бiльше нi слини ковтнути, нi слова промовити. Моє щастя! А потiм занудило. Менi здавалося, нiби скрiзь у квартирi пахне шоколадним клейстером. Нарештi мама сказала:
      -- Альфi, йди спати, вмийся, почисть зуби... Ой лишенько! Який ти блiдий! Мов стiна. Що в тебе болить?
      Коли вона сказала: "Почисть зуби", я згадав про порожнiй тюбик, i мiй шлунок ракетою рвонувся до горла. Мене перенесли в лiжко. Я не опирався. Мої думки знову були про тренування. Яка це важка справа!
      Вранцi менi стало краще. Але їсти зубної пасти я бiльше не мiг. До того ж це помiтили б. Бо прийшовши з ванної, мама сказала:
      -- Альфi, ти витрачаєш страх скiльки зубної пасти! Ти що, їси її?
      Вдруге я не дозволив собi просити у Бруно хлiба. Я зайшов до магазину i спитав у люб'язної продавщицi:
      -- Що у вас є в тюбиках?
      Спершу вона подумала, що я глузую з неї, але потiм усе-таки вiдповiла:
      -- Майонез, гiрчиця i анчоусова паста.
      Дивна якась їжа! А де вiн росте, той анчоус? Я витрусив усi свої грошi й купив усього по тюбику. Вирiшив почати з гiрчицi, бо знав, що воно таке. Зайшов у якийсь пiд'їзд, видавив гiрчичного черв'яка i злизав. Припекло так, що я закричав, наче навiжений, i стрiмголов вискочив надвiр. Менi здалося, що у мене просто з рота стартує ракета, а з носа б'є полум'я.
      Якийсь добродiй саме збирався зайти в будинок, але помiтив мене i схопив за руку.
      -- Чого ти плачеш, малий? -- спiвчутливо запитав вiн. -- Хтось набив тебе? Чи, може, загубив маму?
      Я тiльки застогнав: -- о-о-о-х, у-у-у, а тодi вирвався у нього з рук i помчав вулицею. Коли пробiгав повз пожежний сигнал, то ледве втримався, щоб не розбити скло -- може, пожежники допомогли б менi.
      Вдома я припав до крана i випив лiтрiв зо три води. Згодом я ще спробував видавлювати гiрчицю по рiсочцi, але пекло однаково. Пiсля того, як я з'їв пiвтюбика, язик у мене геть затерп i став, як ганчiрка. З очей безперестанку текли сльози. Мама вже хотiла повести мене до лiкаря. Менi треба було засмiятись, але замiсть смiху вийшло якесь хрипiння. Чого це я мав iти до лiкаря? Космонавт же не пiде до лiкаря через те, що вiн їсть iз тюбикiв. Вночi менi приснилося, що в мене день народження i все на столi, -- i тiстечка, i хлiб, i печеня, -- було з гiрчицi. Я закричав.
      Прибiгла мама i приклала менi до лоба руку. Я чув, як вона прошепотiла татовi:
      -- Наче не скарлатина, а очi червонi. Обкладений язик i горло ясно-червоне.
      Наступного ранку я був дуже кволий i потай з'їв п'ять шматочкiв хлiба. Ой, яке тяжке тренування! Тiльки тепер я зрозумiв, який мужнiй був Гагарiн. Вiд тюбика гiрчицi довелося вiдмовитись, бо це нi до чого хорошого не привело б. Майонез, мабуть, кращий. На тюбику написано: "Майонез додає їжi смаку. Приправляйте їжу хорошим майонезом". Я обережно видавив трохи на нiготь i лизнув. Так, майонез смачний. Тодi я взяв тюбик у зуби, а їсти менi хотiлося добряче, i все вичавив у рот. Трохи перегодом менi стало так, нiби тюбик майонезу перетворився в животi на величезний камiнь.
      -- Слухай, Петере, я не зможу пiти на тимурiвське завдання, -насилу проказав я.
      -- Це чому ж? -- запитали всi хором.
      -- Я... я...
      -- Не викручуйся! -- сказав Ервiн.
      -- У мене не гаразд iз животом, -- вiдповiв я i миттю вилетiв у дверi.
      -- Поговоримо на радi пiонерського загону, -- навздогiн менi кинув Петер. Але я не мав часу на вiдповiдь, треба було поспiшати до вбиральнi. Там я пробув цiлу годину. I в мене сяйнула думка: чи не вiдмовитися вiд їжi в тюбиках, а набрати в ракету смаженої картоплi i мисливської ковбаси? Але ж космонавт повинен виконувати до кiнця все, за що береться.
      Увечерi я з'їв пiвтюбика анчоусної пасти. О, в нiй є щось вiд риби, але вiдчуття таке, нiби з'їв ножа чи тертушку. А може, у мене язик став нечутливий од гiрчицi. Я попрохав маму пошепки:
      -- Завари менi, будь ласка, ромашки.
      Вигляд у мене, мабуть, був кепський, бо, нiчого не кажучи, мама швидко приготувала настiй. Цiлу годину я полоскав ним горло.
      Вiд сьогоднiшнього ранку я знову п'ю какао з сухариками, а на нiч їм щось тепле.
      Сьогоднi перед вечерею мама сказала:
      -- Я принесла тобi дещо смачненьке. Намаж скибку хлiба. Це анчоусна паста.
      Не знаю, як воно трапилось, але я заплакав i дозволив татовi перенести мене в лiжко.
      Але я стану космонавтом! Всупереч усьому!
      Десять квиткiв на карусель
      Моє тренування посувається вперед. Пiсля того як я повправлявся мовчати в космосi, а також їсти з тюбикiв, тепер маю виконувати фiзичнi вправи, як Гагарiн чи Титов. Найважливiша фiзична вправа -- на невагомiсть. Це незвичайна вправа. Кружляєш, як, наприклад, папуга Чистун по кiмнатi. Я довго обдумував, як би менi зробити те ж саме. Спочатку спробував простягтися, пiдскочивши в лiжку. Але вiд цього невагомим не став. Тiльки здiйняв страшенну пилюку. Якраз увiйшла мама. Вона закашлялась i спитала, чому так димить грубка.
      Я перечитав багато книжок, кiлька номерiв журналу "Троммель"[*], аж поки натрапив на потрiбну менi думку. [* "Троммель" ("Барабан") -- журнал нiмецьких пiонерiв.]
      Щоправда, це коштувало б багато грошей. Я вичитав, що космонавти тренуються витримувати невагомiсть на центрифузi. В мене легко паморочиться голова, але коли хочеш стати космонавтом, то маєш пройти всi тренування. На центрифузi треба крутиться, аж поки з'явиться вiдчуття, нiби ти в ракетi. Але де взяти центрифугу? Я питався скрiзь, однак нiхто не мiг допомогти. Аж ось одного разу, коли ми з татом їхали до рiчки, я побачив невеличкий майданчик, де були i ланцюгова карусель, i гойдалки, i дитяча карусель iз бiлими кониками. Я врятований!
      Звiсна рiч, за одне катання на каруселi не натренуєшся. Треба купити вiдразу п'ятдесят квиткiв, а це дорого. На жаль, свої заощадження я витратив на їжу в тюбиках. Спробую попросити у мами.
      -- Мамо, дай менi, будь ласка, три марки! Розумiю, це багато, але я поверну їх тобi згодом, -- сказав я.
      Мама здивовано подивилася на мене:
      -- Так, це чимало, але знаєш, Альфi: коли це справдi щось важливе, я дам тобi охоче. Та хто його знає, чи ти не розтринькаєш їх на якусь дурницю. Купиш собi щось непотрiбне або кататимешся до неохочу на каруселi.
      Я, мабуть, почервонiв, адже мама розгадала мої намiри. Але ж це був мiй обов'язок -- покататися на каруселi. Тiльки як про це сказати мамi?
      -- Нi, -- заперечив я. -- Це серйозна службова справа, але таємна.
      Мама насупилась. Треба було швидко ще щось сказати, щоб домогтися свого.
      -- Сподiваюся, згодом ти прочитаєш про це в газетах, -- додав я.
      Тепер мама зацiкавилась:
      -- А чи не можеш ти хоч трохи менi розповiсти?
      Я засмучено похитав головою.
      -- Ми, пiонери, повиннi також учитися зберiгати таємницi, -пояснив я. -- Це державна таємниця.
      Мама не була цiлком певна i зажадала вiд мене чесного пiонерського слова, що я не розтринькаю грошей на дурницi.
      Один квиток на ланцюгову карусель коштує 30 пфенiгiв. Моїх грошей вистачить якраз на десять разiв. Цього замало. Та нiчого, вистачить i десяти. Щоб заощадити на трамваї, я пiвгодини бiг пiшки, поки дiйшов до тих атракцiонiв. Було десь опiвднi. Карусельник налаштовував музику.
      -- Хiба сьогоднi не працюєте? -- запитав я.
      -- Ще рано, -- буркнув вiн. -- От увечерi тут усе закрутиться.
      Я витяг свої три марки:
      Чи можна у вас за один раз покататися на всi цi грошi?
      Карусельник здивувався:
      -- Десять квиткiв -- i все за один раз?
      -- Це важливо. Треба десять, не менше.
      -- А як тобi стане погано?
      -- Я вже пройшов харчування з тюбикiв, тепер уже нiчого менi не станеться.
      Карусельник здвигнув плечима i попередив:
      -- Ну, гаразд, але щоб потiм не наскаржився мамi!
      Я сiв на сидiння i прив'язався ланцюжком. На жаль, своїм подвигом я мiг здивувати лише кiлькох малих хлопчакiв. "Дуже шкода, -- сердито подумав я. -- От якби було багато людей i всi дивувалися!"
      Карусель заскрипiла i стала поволi обертатися. Карусельник ще гукнув до мене:
      -- Коли стане погано, подай менi знак.
      Я замахав на нього обома руками.
      З гучномовця полинуло:
      "Як люблю я мандрувати по країнi..."
      А я почув тiльки: "... люблю я... вати... їнi..." Голосно пiдспiвуючи, я вигукнув:
      -- Ракета, старт! Дати газ! Другу швидкiсть!
      Карусель закрутилася швидше. Я летiв у напiвлежачому положеннi. Миготiли будинки i дерева парку. А коли я глянув на дерева, то здалося, нiби вони обхопили мене своїми гiлками. З пiснi до мене дiйшло тiльки: "... вати... раїнi..."
      Я вже не вiдрiзняв будинкiв од дерев. Все злилося в сiро-зеленi плями. Заплющивши очi, я ледь чутно гукнув:
      -- Якщо можна, вимкнiть другу швидкiсть! Здається, я вже став невагомий!
      Тiльки мiй живiт ще був вагомий. Навiть поважчав.
      Певно, я вже катався за п'ятий квиток. Лунала iнша пiсня, але я вже нiчого не розумiв. Дуже нудило. Але ж космонавт мусить терпiти також нудоту. Тому я не сказав нiчого, а тiльки дужче заплющив очi й поклав руки на живiт, сподiваючись, що скоро буде край цьому польоту в невагомостi. Коли карусель нарештi зупинилась, я -- не мiг пiдвестися.
      Карусельник пiдiйшов i злякано сказав:
      -- Ти бiлий, мов крейда!
      Говорити я теж не мiг. У мене i язик, мабуть, став невагомий. Карусельник пiдняв мене. Спотикаючись, я ледве спромiгся перетнути майданчик i лiг пiд кущем. Розплющив очi, але дерева все кружляли, i грала музика. Звучала знайома мелодiя. "Можливо, це справжня невагомiсть", -- подумав я. Мимо проходила якась дiвчинка. Побачила мене i заверещала:
      -- П'яний! П'яний!
      Одразу ж до мене пiдiйшов дiдусь, з яким гуляла та дiвчинка. Вiн поглянув на мене i сказав:
      -- Вставай, хлопче, а то застудишся!
      Я спробував пiдвестися, але знову поточився i впав на другий бiк. Дiдусь нахилився до мого рота i понюхав. Вiн, певно, подумав, що я справдi напився. Але ж нi, я тiльки з'їв бутерброд iз сиром.
      -- Тобi погано, хлопче?
      Я хотiв похитати головою, але дерева все кружляли навколо мене, i я навiть не зворухнувся. Пiдiйшла якась жiнка.
      -- У нього, мабуть, розлад кровообiгу, -- сказала вона.
      Я хотiв усе їм пояснити, але язик зовсiм не слухався мене. Здавалося, вiн став товстий, як цеглина. Тому я тiльки промимрив:
      -- Як люблю я мандрувати... за три марки... десять квиткiв...
      Дiдусь задумливо похитав головою, а тодi пiдвiв мене. Хоча вiн пiдтримував мене, але я заточувався то в один бiк, то в другий. Здавалося, разом iз дiдусем я кружляю все швидше i швидше.
      -- А де ти живеш? -- запитав дiдусь.
      Це я мiг сказати.
      -- Ходiмо, Фрiдо, -- сказав дiдусь дiвчинцi. -- Вiдведемо хлопця додому. Пiдтримуй його з того боку.
      Вони привели мене на трамвайну зупинку, а потiм i додому.
      Мама перелякалася, побачивши мене з дiдусем i дiвчинкою. Коли вони пустили мене в коридорi, я поточився, намацав стiну, якось дiстався до лiжка i впав.
      Дiдусь почав розповiдати. Мама дуже розхвилювалась i тiльки сказала:
      -- З ним ще нiколи нiчого подiбного не було! Де ви його знайшли?
      -- А бiля атракцiонiв, -- защебетала Фрiда. -- Цей хлопець усе кружляв i кружляв на каруселi.
      -- А покажи-но три марки, -- зажадала мама.
      Я тiльки похитав головою.
      -- Отже, ти все-таки був на каруселi? -- доскiпувалася мама.
      Я кивнув, а менi здалося, нiби захиталися пiчка й шафа.
      -- Отже, ти порушив обiцянку? -- докiрливо сказала мама, розгнiвалась i вийшла з кiмнати.
      Три днi у мене паморочилася голова. Про карусель я не смiв навiть думати. Варто було менi про неї згадати, як усе починало перевертатися в животi. А мама ще довго гнiвалася на мене. Вона вважала, що я її обдурив, i навiть не бажала розмовляти зi мною. А все це я робив заради важливої справи! Тепер знаю, що терпiти невагомiсть дуже тяжко; але що має бути, те вiдбудеться. Адже пан Фiлькендорф завжди говорить: "Заради хорошої справи треба вмiти йти на жертви". Менi здається, я вже склав безлiч жертв. Тепер мене справдi можуть узяти в космонавти. Я досить натренований.
      Лишається зовсiм небагато: дiстатися до Москви i там сказати про це.
      Великий старт
      Їхати в Москву найкраще пiд час канiкул. Я так i вирiшив зробити. Грошей на дорогу у мене не було. Я знав, що вiд мами нiчого бiльше не одержу, хоч би як доводив їй, що це потрiбно для дуже важливої справи. Вiдкритися ж їй я не мiг. Навiть татовi. Бо це дiйсно дуже важлива справа, i краще хай вона залишиться в таємницi.
      Канiкули почнуться тiльки за два тижнi, а я вже все пiдготував. Поклав у рюкзак нiчну сорочку, спортивнi черевики, атлас для орiєнтування i дещо iз заощаджених харчiв: двi пачки сухарiв, кiлька шматкiв хлiба, а ще шматок сала. Всього цього мало вистачити. В передню кишеню рюкзака поклав пiонерський галстук, бинт -- на випадок, якщо в космосi я вдарю молотком по пальцю або вивихну ногу, а також пiонерський квиток.
      Отже, можна вирушати в подорож до Москви. Якби не одна заковика: на час канiкул наш загiн наче зумисне збирається в iншу подорож. Триденну подорож iз змаганням слiдопитiв i екскурсiєю в частину Народної Армiї.
      Як менi хочеться бути з ними! Та коли Петер наш голова ради загону, запитав мене, чи зможу пiти разом з ними, я вiдповiв:
      -- Друзi, я охоче пiшов би з вами, коли б не надумав щось важливiше.
      -- Що саме? -- нетерпляче запитав Бруно.
      А Луїза пирснула:
      -- Важливiше!
      -- Ось побачите, -- сказав я. -- Ваша екскурсiя -- нiщо в порiвняннi з моїм задумом.
      Я наче бджiл розворушив у вулику. Вони напосiлися на . мене, почали дорiкати, що я, мовляв, егоїст i виступаю проти колективу. Але ж насправдi це не так! Полiт у космос таки набагато важливiший за справи пiонерського загону. До того ж я часто сперечаюсь з Луїзою та Бруно, тому краще летiти в космос, анiж мандрувати з ними.
      -- Друзi, -- сказав я. -- Менi справдi шкода, але я не можу.
      Гаррi, наш пiонервожатий, навiть хотiв поговорити з моїми батьками, щоб довiдатися, що ж то у мене за важлива справа. Тодi б я мав клопiт! Бо мама й тато також стали б допитуватись.
      Бруно написав до стiнгазети дописа про мене, а ще мене викликають на раду дружини. А я ж назбирав стiльки макулатури минулого мiсяця, що посiв друге мiсце! Але нiчого. Коли стану космонавтом i проїздитиму автомашиною, а вони всi стоятимуть на вулицi й вiтатимуть мене, я дозволю собi зупинитись i скажу:
      -- Це стоїть мiй загiн. Коли я зiбрався летiти на Мiсяць, вони посварилися зi мною через якусь там екскурсiю. -- I всi люди на вулицi докiрливо подивляться на мiй загiн. А пiонери мого загону похнюплять голови, бо зрозумiють, як недооцiнювали вони мене.
      В останнiй день перед канiкулами нiхто зi мною не розмовляв у класi. Вдома я написав листа:
      "Дорогi батьки!
      Не турбуйтесь за мене. Я був i лишаюся Вашим хорошим пiонером Альфi. Поїду на якийсь час у Москву сказати товаришевi Гагарiну, що хочу бути наступним космонавтом, який полетить до Мiсяця (ось чому, люба мамо, я катався на каруселi). Отже, Вам доведеться трохи почекати на мене. Мамо, не забувай годувати Чистуна. Ти ж знаєш -- через день йому треба мiняти воду. Напишу з дороги. А коли полечу, слухайте радiо, я передам привiт i вам.
      Будьте здоровi й бадьорi. Чого й собi бажаю. Щиро вiтаю i цiлую.
      Ваш Альфонс Цiттербаке".
      Цього листа я поклав на столi в кухнi, коли рано-вранцi першого дня канiкул тихо виходив з дому.
      Я подивився в атлас, але вiн нiчим не мiг менi допомогти. Тож я запитав полiцейського:
      -- Може, ви скажете, куди буде Москва?
      -- Як на пiонера, то ти дуже нахабний! -- вiдрiзав той. -Прокритикували б тебе в стiннiй газетi.
      Я почервонiв.
      -- Це вони давно зробили, -- сказав я сердито. -- Але менi треба в Москву! -- I швидко пiшов далi.
      За двi години наше мiсто скiнчилось, i почалися поля й лiси. Я зробив невеликий перепочинок i з'їв половину свого хлiба i пачку сухарiв. "Схаменися, -- подумав я, -- ти вже витратив майже половину своїх .запасiв. А тобi ж має вистачити до Москви!"
      Трохи я пiд'їхав кооперативною пiдводою, а за наступним селом рушив далi пiшки. Тут зi мною сталася незвичайна пригода.
      Тiльки-но пiдiйшов я до лiсу, як раптом бiля самого шосе, за кущами, почувся страшний рев. Мозок менi пронизала думка: тiкати! Але тут я пригадав, що космонавти йдуть тiльки вперед, i кинувся через рiв у кущi -- треба негайно перемогти страховисько! Може, то лев утiк iз цирку. А воно все ревло в самiсiнькiй гущавинi. Якщо це лев, то вiн з'їсть мене i оком не моргне. Тодi подорожi на Мiсяць кiнець. I тут я побачив на шосе двох дiвчаток, якi, нiчого не пiдозрюючи, котили велосипед. Певно, вони не знали про небезпеку.
      "Альфонсе, -- сказав я собi, -- ти й так незабаром станеш героєм, а тепер трапилася нагода стати героєм одразу". Я теж заревiв i кинувся туди, звiдки долинав той рев. Але перечепився через корч i впав. I в цю мить чудовисько стало надi мною. Воно ревнуло i почало товкти мене в спину. Я закричав, трохи обернувся i схопив його за рiг. "Однорiг, -- подумав я, -- однорiг iз казки! Тепер менi кiнець!"
      I я закричав так голосно, як тiльки мiг. Але хоч i перелякався, та рога не вiдпустив. Коли накричався, то помiтив, що той рiг не такий уже й великий та гострий. До того ж вiн уже не ворушився. Тодi я обернувся зовсiм i побачив, що то був коров'ячий рiг, маленький коров'ячий рiг. Вiн належав рябому телятi в чорних i бiлих плямах. Теля стояло поруч i здивовано дивилося на мене.
      -- Гей, тут хтось є? -- почувся дiвчачий голос.
      -- Так, тут Цiттербаке! -- вiдгукнувся я. -- Пiдiйдiть сюди!
      Дiвчатка зайшли в чагарник. Побачили, що я сиджу на землi i тримаюся за рiг рукою, а мокра теляча морда схилилась до мого обличчя, i зареготали.
      -- Лiзо! -- озвалася одна з них. -- Лiзо, ми тебе шукаємо, а ти забiгла аж сюди!
      Я зрозумiв, що це теля втекло, i виходить, я його впiймав. -- Ось воно. Це я так, ненароком, ради вас упiймав його, -- повагом сказав я.
      Дiвчатка були менi дуже вдячнi. Вони залигали теля, i ми разом рушили до сусiднього села.
      Бригадир iз ферми подякував менi i потис руку, та так, що я зойкнув, але тихенько, щоб не почули дiвчатка.
      -- Не варто дякувати, -- була моя вiдповiдь. -- Готуюсь до бiльшого.
      Пiсля цього я знову рушив у дорогу. Йшов десь до другої години. Далi йти не змiг. Довелося роззувати черевики, бо на лiвiй нозi я натер великого пухиря. Подивився в атлас нi, далеко не зайшов. Мабуть, воно й краще. В Москву можна б надiслати телеграму, щоб вийшли мене зустрiчати. Може, в наступному селi я домовлюся з телеграфiсткою. Отак роздумуючи, пошкутильгав я далi i доїв рештки своїх харчiв. Через годину, ледве переставляючи ноги, я входив у наступне село. Треба було зайти в аптеку i на пошту. Але я не дiйшов нi до аптеки, нi до пошти. Десь поблизу почувся дитячий гамiр. Голоси видалися менi дуже знайомими. Раптом хтось крикнув:
      -- Усi сюди! Цiттербаке прибув!
      I ту ж мить iз будинку пiд вивiскою "Молодiжна база "Ганно Гюнтер" назустрiч менi ринувся мiй загiн.
      -- Ура вiрному Цiттербаке! -- галасував Бруно. -- Вiн усе-таки прийшов!
      Я намагався не шкутильгати i мiркував, як бути. Кинутися назад я не мав нi сил, нi часу. Всi радо потискували менi руки.
      -- Нiчого дякувати. Кожен робить те, нащо здатний. Ви що, здивованi? А я впiймав дорогою бика -- небезпечна тварюка! Ох i дав же вiн менi по нозi! -- показав я на свого великого пухиря.
      Нiхто не заперечував. Лише Гаррi засумнiвався:
      -- Мабуть, сильний удар -- його мiг завдати й бик. Але менi здається, це звичайнiсiнький пухир.
      I вони гуртом повели мене на базу та все приказували:
      -- Чудово, що ти прийшов, Цiттербаке!
      Незабаром прибула вантажна машина Народної Армiї i вiдвезла нас на аеродром. Ми зустрiлися з вiйськовими льотчиками. Нам дозволили навiть залiзти в лiтак. Офiцер розповiв, що для того, щоб стати льотчиком, треба дуже багато знати й тренуватися.
      Ой-ой-ой! Для цього потрiбно в тисячу разiв бiльше, нiж оте моє мовчання, харчування з тюбикiв та катання на каруселi. Менi сподобалося на аеродромi. Я вирiшив не йти в Москву, а поки що нишком тренуватися далi.
      Увечерi я розповiв про все Гаррi, нашому пiонервожатому. Згадав i про записку батькам. Вiн негайно подзвонив додому i все пояснив мамi. Мама сприйняла записку за один iз моїх жартiв i зрадiла, що я з усiма.
      Гаррi -- хороший хлопець. Вiн пообiцяв тримати в таємницi те, що я йому розповiв. Вiн, мовляв, нiкому не скаже, що я випадково потрапив на молодiжну базу, а насправдi прямував на Москву.
      -- Але покарати тебе треба, -- пiдморгнув вiн менi.
      А наступного ранку Гаррi оголосив:
      -- Сьогоднi ввечерi Альфонс Цiттербаке розповiсть про полiт у космос. У нього є досвiд!
      Увечерi, коли всi зiбрались, я розповiв про свої пригоди. Не забув i про зустрiч у лiсi з биком. Я признався, що то, власне, був не великий бик, а теля, але все-таки бичок, не теличка. Було дуже весело. Бруно навiть забрав назад свiй допис.
      Пiсля всiх цих пригод я замислився: а чи не краще спочатку стати льотчиком на реактивному винищувачi? Вiд льотчика на винищувачi до космонавта вже недалеко. Тепер менi хоча б автограф одержати вiд когось iз радянських космонавтiв.
      А катання на каруселi? Наступнi три роки про нього не може бути й мови. Вiд самої згадки про нього менi стає погано. А того анчоусу нiколи в життi навiть у рот не вiзьму.
      Як я помилково порубав етажерку
      Я люблю читати книги. Дуже подобається менi книжка "Тимур i його команда". Ми теж працюємо так, як тимурiвцi з книжки. Петер, наш голова ради загону, якось запитав нас:
      -- Чи не створити нам тимурiвську команду? Що скажете, хлопцi?
      Всi захопилися. Всi, крiм Бруно.
      -- Якщо тимурiвцям треба так багато працювати... -- почав вiн.
      -- То й що ж, як працювати? -- перепинив його я. -- Ми допомагатимемо, а це ж так важливо!
      Всi пiдтримали мене. I Гаррi, наш пiонервожатий. Вiн сказав:
      -- Альфонс має рацiю. Допомагати -- це дуже важливо. На радi загону ми склали довгий список. Записали, де живуть старi й хворi, де малi дiти лишаються самi вдома, а також iз яких родин служать в армiї солдати. Вирiшили всiм їм допомагати, але по змозi таємно. Домовилися на їхнiх будинках понамальовувати голубою крейдою великi "Т" -- це мав бути наш знак.
      Коли не вдасться допомогти таємно, тодi треба подзвонити i ввiчливо усе пояснити.
      Я одержав доручення принести однiй бабусi вугiлля з пiдвалу, нарубати дров хворому пенсiонеровi, доглянути маленьку дiвчинку, бо її мама пiзно повертається з роботи.
      -- Все зрозумiло. У Цiттербаке все буде гаразд, -- сказав я.
      Примчавши додому, я взяв у пiдвалi сокирку i подався виконувати завдання. Гаррi попередив:
      -- Подзвониш до бабусi Тiфтрунк i попросиш у неї ключ вiд сарая.
      Та я був хитрiший. Цiкавiше ж усе зробити потай. Спочатку я крадькома обiйшов навколо будинку, а потiм пiдiйнявся i спустився сходами. На подвiр'ї гралося кiлька малят.
      -- Гей, карапузи, де тут сарай бабусi Тiфтрунк? -- запитав я.
      Вони показали. На сараї висiв замок, але вiкно було прочинене.
      "Витримка, Цiттербаке", -- подумав я i пригадав, як заради важливої справи Тимур їздив на мотоциклi. I я тихо залiз в сарай. Дiти на подвiр'ї закричали:
      -- Тепер будемо гратися у вовка й сiмох козенят. А вовка ми замкнемо!
      Грюк! I вони зачинили вiкно. Отак просто попав у пастку! Я постукав тихенько, потiм дужче. Дiти показали менi язика i повтiкали. Я застукотiв у дверi так, що вони аж задрижали. Менi ж треба вийти, щоб виконати завдання. Проте нiхто не приходив. У мене пiд курткою була сокирка. А чи не вибити дверi? Нi, це не годиться. Щоб не марнувати часу, я пiдгорнув на купу вугiлля, перебрав картоплю, вичистив стару гасову лампу i з сокиркою став полювати мишей.
      Вже смеркало, коли до сусiднього сарая прийшов якийсь дiдусь. Вiн, певно, хотiв набрати вугiлля. Я загупав у дверi й погукав:
      -- Випустiть мене! Я в сараї бабусi Тiфтрунк!
      -- А хто ж ти? -- недовiрливо запитав дiдусь. -- I як ти туди попав?
      -- У мене тимурiвське доручення, а малюки зачинили вiкно!
      Нарештi той дiдусь привiв бабусю Тiфтрунк. Бабуся здивовано поглянула на мене:
      -- Чим ти тут займаєшся, i що тобi треба?
      Я показав їй прибраний сарай.
      -- Маленьке тимурiвське доручення, -- пояснив я i, схопивши вiдро з вугiллям, кинувся повз обох старих людей сходами нагору. Поставив вiдро перед дверима бабусi Тiфтрунк i прожогом шмигнув крiзь сiнешнi дверi надвiр. "Блискуче впорався. Альфонсе", -- похвалив я сам себе. А тепер за друге доручення. Треба нарубати дров для пана Тiлеке. З бабусею Тiфтрунк менi пощастило, то й тут я вирiшив допомагати потай.
      Пан Тiлеке мешкає у маленькому будиночку в кiнцi вулицi Шмiдта.
      Я обережно перелiз через паркан i побачив у кутку кiлька дощок, якi стояли там нiби зумисне для того, щоб їх порубали. Я заходився колоти. Але це виявилося не такою простою справою. Мабуть, дошки були з дуба чи з якогось iще твердiшого дерева. Моя сокирка пiдскакувала, мов пружина, вогнем горiли руки, i я вкрай розлютився. Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за карк.
      -- Що це ти робиш iз моєю етажеркою?
      В напiвтемрявi я побачив бiлi вуса i двоє голубих очей.
      -- Рубаю дрова для пана Тiлеке. Виконую невiдкладне тимурiвське доручення.
      Рука на мить вiдпустила мiй карк.
      -- Чого це ти рубаєш для мене дрова?
      -- Цього не можу сказати, -- сказав я i ступив кiлька крокiв назад. -- Тимурiвськi справи.
      -- Облиш лихi жарти. Ти вже й так добряче понiвечив мою етажерку. Хiба тепер поставиш її в кiмнатi?
      I довелося менi хутенько забиратися геть.
      Я пiшов до родини Радтке. Довго дзвонив i стукав. Нарештi за дверима почувся тоненький голосок:
      -- Хто там?
      -- Це хороший дядечко Альфонс, -- сказав я. -- Вiдчини. Будемо разом гратись.
      Маленька дiвчинка повiльно вiдчинила дверi. Раз! I я ввiйшов. Але побачивши мене, дiвчатко закричало й кинулося тiкати в кiмнату.
      -- Чорний чоловiк! -- репетувало воно. -- Чорний чоловiк!
      -- Тс-с-с, -- спробував я заспокоїти дiвчатко. -- Не так голосно! Не бiйся. Нумо гратися!
      Аж раптом передi мною справдi з'явився чорний чоловiк! Я злякався i сам хотiв тiкати, але, придивившись, упiзнав себе в дзеркалi. Я був брудний з голови до п'ят, аж чорний. Синя крейда, якою я мав малювати тимурiвськi "Т", перемiшалася з вугiльною пилюкою. На чубовi почiплялось павутиння, а черевики були жовтi вiд глини iз саду пана Тiлеке.
      Було вже пiзненько. Незабаром повернулася з роботи панi Радтке. Схлипуючи, дiвчатко сховалося за своєю мамою.
      -- Цей чорний чоловiк хотiв мене зарубати! -- вигукнуло воно.
      -- Дурницi. Я Альфонс Цiттербаке, з тимурiвської команди, -пояснив я.
      Але панi Радтке не стала мене слухати, а взяла за руку й повела додому.
      Тiльки-но ми переступили порiг, як мама сказала:
      -- Альфонсе, Альфонсе, щоразу нове горе. Що ти знову накоїв?
      Та найгiрше було наступного дня в школi. На великiй перервi в учительськiй я побачив бабусю Тiфтрунк, пана Тiлеке i панi Радтке. Вони розповiдали про якогось телепня, який був у них вчора. Я зразу ж пiдiйшов до Петера i сказав:
      -- Коли вам потрiбнi дописи до стiнгазети, я напишу.
      Петер недовiрливо поглянув на мене:
      -- Ти ж не любиш писати до стiнгазети.
      -- Напишу щось про тимурiвську команду.
      -- Чудово, -- погодився Петер.
      Я гадав, що коли сам напишу, то мене не так гостро критикуватимуть. В цю мить до нас пiдiйшов Гаррi. Обличчя у нього було заклопотане. Вiн спитав:
      -- Хто вчора виконував тимурiвське доручення у бабусi Тiфтрунк...
      А я тихенько доказав:
      -- ...i в пана Тiлеке, i в родини Радтке?
      Отаке виходить, коли хочеш зробити добре дiло! Всi кажуть, що тепер менi треба написати до стiнгазети самокритичний допис, бо я все зробив не так, як слiд.
      Звiсно, хорошi вчинки робити нелегко. Завтра треба знову йти на завдання.
      Що ж я робитиму, якщо прийду, а вiкно в сарай буде зачинене?
      Як я доглядав звiрят
      Якось приходить до мене Бруно та й каже:
      -- Цiттербаке, ти ж мiй друг.
      Ясна рiч, просто так вiн цього не казав би. Щось хоче вiд мене. Тож я тiльки пiдтакував.
      -- Знаєш що? -- продовжував Бруно. -- Через два тижнi я поїду. Хай мiй золотавий хом'як поживе трохи в тебе, згода?
      Я дуже люблю звiрят. У мене самого є папуга, на iм'я Чистун. Досi я тiльки чув про золотавого хом'яка. От менi б такого!
      -- Добре, але принеси корм, -- погодився я.
      Наступного дня прийшов Петер. Вiн теж щось хотiв.
      -- Альфi, -- почав вiн. -- Я їду до заводського пiонерського табору. Батьки теж їдуть. Чи не могла б у тебе тимчасово пожити моя кiшка?
      Взяв я i кiшку. А коли Ервiн запитав мене, чи не мiг би вiн принести менi своїх дев'ятеро бiлих мишей, бо теж їде до заводського пiонерського табору, я сказав:
      -- Ти третiй iз звiрятами. Та вже принось. Два тижнi побуду директором зоопарку.
      Я принiс усiх звiрят додому. Мама сплеснула руками i сказала:
      -- Їх же треба годувати! Що ти собi думаєш! А в квартирi ще й смердiтиме?
      -- Дарма, -- вiдказав я. -- Вже якось разом перебудуть.
      Вночi я проснувся вiд крику. Кiшка втекла вiдчиненим вiкном, а Чистун помiтив i закричав їй услiд:
      -- Дурний, дурний!
      Я насилу вгамував його. Гарний початок! Отак бути директором зоопарку.
      Наступного дня оббiгав я пiвмiста -- шукав Петерову кiшку. Аж увечерi вгледiв її чорно-бiлого хвоста у дверях м'ясного магазину. "Якщо кiшка з'їсть кiльце ковбаси, то доведеться менi заплатити iз своєї скарбнички", -- подумав я i кинувся за нею. Перескочив через прилавок i вже майже схопив її, але пiдсковзнувся i зачепив рукою великого горщика iз смальцем. Горщик розбився. Збiглися продавцi. Вони нiяк не хотiли вiрити, що я просто намагався врятувати ковбасу.
      На нiч я замкнув кiшку в коридорi. Вона не могла втекти, то хоч вискочила на вiшалку i звалила мамину парасольку. Бiльше нiчого вона не накоїла.
      Проте цiєї ночi сталося ще дещо.
      Я спав неспокiйно. Все думав про кiшку: чине вискочила вона знову в вiкно? I весь час дослухався. Раптом менi здалося, нiби десь у кiмнатi пиляє маленька пилка. Потер вуха -- нiчого не допомогло. В пiтьмi все пиляла пилочка: ж-ж-ж. Вранцi я сказав про це мамi.
      -- Альфi, ти з твоїми звiрятами... Хто його знає, що ти чув уночi. Ти вже став якийсь, мов не свiй.
      Але ж я справдi чув. Може, хтось хотiв покрасти звiрят? Якщо таке станеться, що тодi скажуть менi друзi? Я зазирнув пiд лiжко, за шафу. Нiде нiчого. Гаразд, простежу наступної ночi.
      Кiшка знову залишилася в коридорi. Шапки i парасольки я прибрав, то вона скочила на полицю i звалила корзину з бiлизною. Це трапилося серед ночi. Хiба тут заснеш? Я прокинувся. Знову чую пилку. I досить ясно. Однак я нiчого не знайшов. Зате мама знайшла. Прибираючи кiмнату, вона вимела з-пiд вiкна цiлу жменю тирси.
      -- Що це? -- запитала вона мене. Я здвигнув плечима. Мама обдивилася скрiзь i знайшла в пiдлозi дiрку, завбiльшки з кулак.
      -- Оце ж i є нiчна пилка! -- вигукнув я. -- Хто б це мiг бути?
      Третьої ночi, коли кiшка те й робила, що скакала на дверi i клацала клямкою, я знайшов i нiчного пиляра. Золотавий хом'як вилiз iз ящика, присiв i своїми гострими зубами взявся гризти дошку. Коли я спробував його впiймати, вiн укусив мене за палець. Я взяв його обценьками для вугiлля i так посадив назад у ящик.
      -- Альфонсе, iз цими звiрятами так далi не можна, -- сказала мама. -- Вони зруйнують нам квартиру. Через них не можна заснути. Щось треба робити. Ти їх хоч годуєш?
      Ой леле! Про це я зовсiм забув.
      Я швиденько розшукав пакетики, що їх менi дали Петер, Ервiн i Бруно. Який пакетик для кого? Щось я записував. Ага, ось i записи: "Бiльше молока", "Добре моркву", "Твердi сухарi".
      Я ламав собi голову над записами i не мiг второпати, кому що давати. "Молоко бiле, -- подумав я. -- Воно напевне, для бiлих мишей. Хом'як любить твердi речi, то нехай гризе сухарi, а кiшка -- моркву".
      Наступного ранку я дав хом'яковi молока, кiшцi сухарiв, а мишам овочiв. Але ж i вередливi цi тварини. I що менше вони їли, то дикiшi ставали. Кiшка вилiзла на кухонний стiл i зжерла пiвфунта фаршу -- з нього мама збиралася приготувати нам вечерю. Хом'як прогриз картонну накривку, якою я накрив його ящичок, вилiз i перегриз нiжку канапи. Мiй Чистун, що завжди був зовсiм ручний, через усiх цих звiрiв у квартирi геть здичавiв. Цiлими днями вiн кричав "дурний, дурний!" i "забирайся геть, забирайся геть!" Я ледве витримував усе це, але пiти кудись теж не смiв -- треба ж було дати раду тваринам.
      Наступної ночi я зачинив кiшку на кухнi, а все їстiвне поховав. Вона нiчого не могла поцупити, то хоч звалила чайника з кухонної плити.
      З хом'яком я вчинив ще хитрiше: зачинив його до Чистуна в клiтку.
      -- З цiєї дротяної хатки не втечеш, -- сказав я i посварився кулаком. Хом'як уважно подивився на мене своїми маленькими чорними очицями, якi, наче. перлинки, виглядали з коричневого хутра, i менi здалося, вiн смiється надi мною. Чистун не дуже охоче прийняв нового пожильця. Вiн сидiв угорi на жердинцi й розглядав хом'яка.
      Серед ночi розiгрався жахливий спектакль. Хом'як поперегризав жердинки. Чистун пурхав по клiтцi, своїм гострим дзьобом клював хом'яка в голову i кричав:
      -- Забирайся геть, дурний, дурний, дурний!..
      За це хом'як вирвав у нього iз хвоста три довгi чорнi пiр'їни. Менi вдалося їх вiдокремити аж пiд ранок, а моя пiжама стала на спинi мокра вiд поту.
      А вранцi скоїлося найгiрше. Я зiбрався погодувати мишей.
      -- Будьте розумнi, -- звернувся я до них. -- Сидiть у своїй склянцi, крутiть колесо i тiльки попискуйте.
      Я так розчулився, що перекинув посудину. Мов маленькi снiговi м'ячики з нiжками, розбiглися бiлi митi по квартирi.
      -- Тривога! -- заволав я.
      Кiшка саме лежала на печi. Вона вмить завважила тривогу. З очей у неї посипалися iскри. Одним стрибком скочила вона вниз i стрiлою кинулася за мишами. Я перелякався, адже вона всiх їх поїсть!
      -- А дзусь, злодiйко! -- крикнув я.
      Раптом на кухнi заверещала мама. Що там сталося? Я помчав туди. Мама стояла на стiльцi, закривши руками обличчя.
      -- На кухнi мишi! Забери геть цих жахливих створiнь! -- кричала вона.
      В цю мить одна бiла миша кулею влетiла на кухню, а за нею -кiшка, вишкiривши гострi зуби. Мама закричала знову. З переляку миша подерлася по моїх гольфах. Кiшка хотiла її вхопити, пiдскочила, та тiльки вкусила мене за литку, а миша тим часом упала додолу.
      -- Тривога! -- закричав я знову, схопив вiника i прогнав кiшку за дверi. Все б нiчого, тiльки дзеркальце, що висiло в коридорi, розлетiлося на друзки -- я зачепив його вiником.
      А зараз треба розшукати дев'ятеро мишей. Мама сiла на кухонний стiл i сказала, що не встане, поки всi мишi не будуть пiйманi. Двох я вже упiймав. Та де шукати решту? А кiшка? Доведеться знову бiгати по всьому мiсту. I якщо вона забiгла до м'ясного магазину, то треба брати з собою i скарбничку. Хом'як теж прокинувся. Чути, як вiн догризає другу нiжку канапи. Але я не можу вийти з кухнi, бо саме присвiчую пiд кухонною шафою -- шукаю бiлих мишей. Чистун, якому золотавий хом'як обiрвав хвоста, щодень стає злiший. Чiпляється за гратчасту стелю клiтки й кричить:
      -- Альфонс дурний! Забирайся геть!
      Отакi у мене лiтнi канiкули!
      Не можу вийти надвiр -- треба слiдкувати за звiрятами. От так халепа! Але те ще добре, що друзi не дали менi на утримання iнших тварин. Що, коли б це були орли, шакали чи крокодили? Але з мене й цих досить. Ще цiлий тиждень мушу нидiти з ними. Хто його знає, що може ще статися.
      Як я хотiв з'їсти шiстдесят яєць
      -- В цiлому ти не справжнiй Цiттербаке, -- сказав якось тато. -Ми, Цiттербаке, ось такi! -- I показав на шафу для одягу. -- А ти?
      -- Тобi теж далеко до шафи, навiть до половини її! -- спересердя вiдказав я.
      Мама хотiла щось додати, але промовчала, побачивши, що тато набурмосився. Потiм вiн зiгнув руку. Пiд сорочкою здiйнялася справжня гора м'язiв.
      -- Спробуй i переконаєшся! -- запропонував тато.
      Я натиснув спочатку вказiвним пальцем, потiм великим. Гора м'язiв здавалася залiзною.
      -- Бачиш! -- I тато задоволене усмiхнувся. -- А в тебе?
      -- Давай попробуємо у мене, -- вiдповiв я i зiгнув руку.
      Коли тато вхопив мене своєю дужою рукою, я зойкнув, бо вiн придавив мої м'язи аж до кiстки.
      -- Пхе, нiщо, -- скривився тато.
      Тепер заговорила мама:
      -- Ти не повинен бути таким кволим, Альфi. Передовсiм масло i вiвсяна каша...
      Суп iз вiвсяної крупи! Менi аж замлоїло. Я закопилив губу. А далi пiшло й пiшло: бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, пiсляобiднiй сон...
      -- I взагалi, намагайся стати справжнiм Цiттербаке, -- так закiнчив нашу розмову тато. I я заходився наминати вiвсяну кашу.
      Звiсно, мати такi м'язи, як у тата, -- непогано, обдумував я нашу розмову, лежачи ввечерi в лiжку. Тодi, певно, я змiг би вiдлупцювати Бруно, якби той розсердив мене. I пiднiс би вiдразу четверо вiдер вугiлля -- по двоє в кожнiй руцi.
      Прийшовши наступного дня iз школи, я мав, як завжди, пiдiгрiти собi обiд. Мама поставила його на плиту, i менi треба було тiльки запалити газ. Про це я часто забував, а сьогоднi згадав. Щоб стати справжнiм Цiттербаке, за раз виїм цiлу каструлю, вирiшив я. Каструля саме стояла на плитi. Чималесенька! Я зняв накривку i здивувався. Каструля була повнiсiнька яєць. Я повинен їх усi поїсти? "Це, напевне, випробування, -- подумав я. -- Щоб стати Цiттербаке, як шафа, всi цi яйця треба з'їсти за один раз". Я зварив усi яйця i заходився їсти. Пiсля третього менi уже не хотiлось, але все-таки я з'їв п'ятеро. Здавалося ж, я не взяв жодного. Я виклав яйця з каструлi й перелiчив їх. Лишалося 55 яєць! Нi, стiльки я не зможу з'їсти. Навiть одного не подужаю. А як не доїм яйця, будуть прикрощi. Мама скаже:
      -- Ти знову не їв?
      А тато додасть:
      -- Справжнiй Цiттербаке... -- ну, ви вже знаєте, що вiн скаже далi.
      Нiчого, я придумав. Вийшов надвiр i звернувся до Бруно, Петера й Ервiна:
      -- Ви хочете їсти?
      -- Нi, а що таке? -- запитали вони.
      -- У нас є класнi яйця, i треба їх знищити.
      Як справжнi друзi, вони прийшли до мене додому, i ми з'їли ще чимало: Бруно четверо, Петер двоє, Ервiн двоє з половиною i я пiв-яйця. Але ж це тiльки дев'ятеро! Лишилося ще 46 штук. Одне яйце я дрiбненько покришив i висипав у миску Чистуновi. Але той теж не великий любитель яєць. Отже, ще 45. Я знову вийшов надвiр i привiв цiлу ватагу дiтвори. Всi разом з'їли 17 яєць. Одна мала дiвчинка навiть запхикала, бо вiд яєць у неї заболiв живiт. У мене самого живiт уже давно болiв, та я терплячий.
      Що робити з рештою яєць, я не знав. Пересиливши себе, з'їв ще одне. Пiсля цього менi не лишалося нiчого iншого, як лягти на канапу i попивати воду.
      "Що ж воно буде? -- думав я. -- Тато з мамою скажуть, що менi треба нарештi стати справжнiм юнаком, а я навiть яєць не поїв".
      Менi таки перепало, але трохи не за те. Я все ще лежав на канапi, коли повернулася з роботи мама. Спершу вона зайшла на кухню i гукнула до мене:
      -- Альфi, ти знову нiчого не їв? Що з тебе буде?
      -- Що? Я нiчого не їв? Їх залишилося всього кiлька! -- вiдповiв я. -- Не збираюся тебе обдурювати.
      Було чути, як мама торохтить на кухнi посудом.
      -- Навiть до смаженої картоплi не торкнувся, -- долинуло до моїх вух.
      "Чому це смаженої картоплi? -- сердито подумав я. -- Спершу 60 яєць, а тодi ще й смаженої картоплi!"
      Раптом мама зойкнула, i на пiдлогу впала металева накривка.
      -- Що... це? Де яйця? Що ти з ними зробив?
      -- Та яйця... -- почав я, i менi захотiлося бути чесним. -- Я їх поїв iз своїми друзями, але бiльше ми не подужали.
      Мама стояла у дверях i сердито свердлила мене поглядом.
      -- Яйця, яйця! -- приказувала вона. -- Ними я хотiла пiдсипати квочку! Такi чудовi яйця! -- ще раз вигукнула вона.
      На кухонному столi лежала мамина записка: "Пiдiгрiй смажену картоплю i приготуй собi яєшню". У мене в животi бурчала купа яєць, а мама ж наказувала менi з'їсти тiльки одне.
      Мама вкотре каже, що я страшенно неуважний. А що менi робити? Гадав, хоч раз по-справжньому попоїв, а виявляється, знову все не так, як треба.
      Я лежу на канапi й спостерiгаю за Чистуном. Вiн сидить у своїй клiтцi, схилив набiк голiвку i дивиться в миску на покришене яйце.
      -- Так, так, -- уголос подумав я. -- Обом нам тяжко...
      Як я катався на "кротовi"
      Я завжди думаю собi: в селi не буває нiяких пригод, адже там нема технiки, а тiльки корови, конi та собаки, що на технiцi не розумiються.
      На лiтнi канiкули я знову поїхав до дядька Тео й тiтки Марти.
      -- Тiльки цього разу в корiвник я не пiду, -- з самого початку попередив я дядька Тео, бо добре затямив торiшню пригоду з коровами.
      Дядько Тео засмiявся: -- О, у нас новий корiвник, i доїмо по-новому, "ялинкою". Цю рiч тобi треба обов'язково побачити, хлопче з мiста.
      "Що воно за ялинка?" -- подумав я, але промовчав. На вечерю тiтка Марта подала картоплю в лушпиннi й маринованого оселедця. Чудовий оселедець! Я їв, а думав про ялинку в корiвнику. Дiдько його знає, як можна ялинкою доїти корiв? Може, то корiвника вистеляють ялинками? Але чи подобається коровам лежати на глицi? Чи ялинками годують корiв? Може, вони залюбки їдять такий корм?
      Я похвалився тiтцi Мартi й дядьковi Тео, що у нас тепер смiття вивозять не кiньми, а машинами. Ззаду до машини пiдносять ящики, i вона сама вигрiбає смiття. I смiттярам тепер менше мороки.
      Тiтка Марта i дядько Тео зовсiм не здивувалися, коли я розповiв їм про це.
      Тiтка Марта сказала:
      -- А у нас тут комбайни. Вони самi косять збiжжя, зразу ж його обмолочують i викидають готовий хлiб.
      Дядько Тео пiдморгнув менi:
      -- Печеного хлiба комбайн ще не викидає, але до цього вже недалеко, i тодi праця селянська стане ще легша.
      -- У нас нове електричне освiтлення на вулицях, -- гордо повiдомив я.
      -- А в нас у кооперативi тепер електричнi доїльнi апарати, -сказав дядько Тео i знову пiдморгнув менi. А я подумав собi: "Того, що у нас є, у вас не буде, а ваше ми побачимо".
      Наступного дня ми з дядьком Тео пiшли подивитися на новий корiвник. Який же вiн чудовий, а чистота -- мов у лiкарнi!
      -- Тут коровам добре, i молока вони дають бiльше, нiж давали у тих старих темних хлiвах, -- розповiдав дядько Тео, погладжуючи корову по лобi. Я вже був навчений i остерiгався пiдходити близько до корiв. Але менi не хотiлося здаватись, i я сказав:
      -- Так, у вас у кооперативi гарний корiвник. Що правда, то правда. Але одне незрозумiло: де ви рубаєте для корiвника ялинки?
      Дядько Тео здивовано подивився на мене:
      -- Якi ялинки?
      -- Ну, найновiша наука. Ви ж самi казали, що доїте корiв ялинкою?
      Спочатку менi здалося, що заревiв бугай. Але це так зареготав дядько Тео, приказуючи:
      -- Ялинки... може, ними лоскочуть корiв, щоб надоїти бiльше молока? Го-го! Ну й насмiшив ти мене!
      Дядько Тео реготав так гучно i так сопiв, що всi корови, якi були в цьому науковому корiвнику, повернули до нас голови i понашорошували вуха.
      Я був ображений.
      Дядько Тео поплескав мене по плечу своєю широкою, мов лопата, рукою.
      -- "Ялинка", Альфонсе, -- це така установка, нове досягнення науки. Нею ми доїмо корiв швидко й чисто. Глянь, зовнi вона скидається на ялинову гiлку. Ось чому i назва така. Хiба ти цього не знав?
      Отак я осоромився iз своєю машиною-смiттєвозом та новим освiтленням вулиць.
      Тут, на селi, у них таки багато цiкавого. А скiльки ще прикрощiв тут було у мене!
      У дiтей сiльської школи теж є пiонерський табiр. Я ходив туди, хотiв побачитись iз торiшнiми знайомими. З ними було дуже весело. Ходив я також на їхню пiонерську лiнiйку. Щоб вони не мали мене зовсiм дурним, я їм сказав при першiй же зустрiчi:
      -- У вас чудовий корiвник. А "ялинка"? Це ж найновiше досягнення технiки!
      I я вдав, нiби давно вже все це знаю.
      Якось до мене прийшов Вiллi, агрономiв син. Вiн хотiв порадувати мене хорошою новиною:
      -- Завтра ми, найкращi пiонери школи, йдемо в МТС -- побачимо "гусеницi" i "крота".
      Ото знайшов, чим мене здивувати!
      -- Пхе, -- махнув я рукою. -- Гусеницi та кроти для мене не новина. Вони є i в нашiй школi. Один крiт стоїть у нас у вiтринi.
      Вiллi витрiщив на мене очi.
      -- Отож, -- гордовито сказав я, -- не думайте, що тiльки ви щось можете.
      Наступного дня ми пiшли в МТС. Нас вiв молоденький тракторист.
      Вiллi сказав дiтям:
      -- Альфонс уже вивчив будову "гусениць" i "крота".
      Всi здивувалися. На подвiр'ї МТС стояли трактори та багато iнших машин, яких я нiколи не бачив i не знав, для чого вони потрiбнi. Тракторист пояснив усе: якi машини самi збирають картоплю, якi кукурудзу, а якi -- буряки. Був тут також комбайн, заввишки майже з наш будинок. Я вiдразу ж уявив, як iз нього вискакують хлiбини.
      Що тут iще може бути? Кiлька строкатих гусениць i напхане опудало крота. Отут буде нагода розповiсти, чому крiт слiпий i чому такi сильнi у нього лапи-лопати.
      -- Отже, оце "гусеницi", -- сказав тракторист. Я дивився на трактор i не бачив нiяких гусениць.
      -- А де ж тi гусеницi? -- тихо запитав я Вiллi.
      -- Ось тут, -- сердито буркнув вiн.
      -- Та де ж? -- прошепотiв я.
      -- А я гадав, ти знаєш, де "гусеницi", -- зовсiм розсердився Вiллi. Я лише кивнув головою.
      Ми стояли перед могутнiм трактором, що височiв на широчезних ланцюгах.
      -- Цi гусеничнi трактори виготовляються в Радянському Союзi. Цим трактором можна їздити по найгрузькiшому болоту, -- пояснював тракторист.
      Оце здорово! Якi цi "гусеницi" товстi та широкi! Тракторна таких "гусеницях" має бути сильний, мов слон, вiн може проїхати просто крiзь наш будинок.
      -- А оце "крiт", вiдоме самохiдне шасi.
      Але перед нами був не крiт, а трактор, до якого можна чiпляти багато рiзних знарядь. Я мовчки дивився i не знав, чим би похвалитися. Сказати було нiчого. А тракторист звернувся до мене:
      -- Я чув, ти вже знаєш "крота". Може, у себе в мiстi ти вивчав його на уроках виробничого навчання й навiть їздив на ньому?
      Я кивнув. Не хотiлося зiзнаватись, що я не знаю нової технiки, зокрема "крота".
      -- Ну, то сiдай, -- усмiхнувся тракторист.
      Признатися б...
      Я набундючився i вилiз на трактор.
      -- Одне коло зробимо вдвох... Тут натисни ногою... так, угору важiль... Добре тримай кермо!
      -- Я ж iще... ще... не...
      Загуркотiв двигун, i залiзний "крiт" поволi рушив. Поруч мене стояв тракторист i разом зi мною мiцно тримав кермо.
      -- Обережно вiдпускай педаль, -- голосно сказав вiн. Я був дуже схвильований i вiдразу прийняв ногу з педалi. "Крiт" плигонув, нiби тигр, що доганяє зайця.
      -- Прокляття! -- долинуло до моїх вух, i тракторист упав iз "крота". А я таки утримався за кермом. Описуючи велику дугу, "крiт" мчав уперед, слiдком за ним бiгли дiти. Серед них я помiтив Вiллi. Вiн бiг, витрiщивши очi i роззявивши рота. Крiзь гуркiт двигуна я чув, як тракторист гукав:
      -- Гальмуй! Гальмуй!
      Але ж як я загальмую, коли не знаю, де гальма! Спочатку "крiт" мчав мене сiльською вулицею, потiм -- польовою дорогою просто до корiвника. Корови, що були надворi, збилися докупи i безтямно дивилися на мене. Краєм ока я ще помiтив, як дядько Тео впустив на землю великi вила.
      Мiцно тримаючись за кермо, я приказував:
      -- Зупинися! Стiй! Загальмуй! Ну, зупинися, кроте!
      Там, де, гуркочучи, проїздив "крiт", кури кудкудакали так, нiби на них напала сотня шулiк. Вони лопотiли крильми понад парканами, пiдлiтали аж до вершкiв дерев. Один кудлатий собака якусь хвильку бiг поруч трактора i все намагався гризнути його за колесо.
      Розворушилося все село. Коли я проїздив повз наш будинок, iз вiкна визирнула тiтка Марта. Побачивши мене на тракторi, вона впустила з рук тарiлку i та розбилася на дрiбненькi черепочки.
      "Хоч би викликали пожежну команду", -- подумав я, i сльози потекли у мене з очей.
      "Крiт" уже виїхав iз села. Польова дорога кiнчалась. Я посiпав за важелi, натис на педаль. "Крiт" загув дужче i помчав ще швидше. Вдалинi виднiв великий лiс. "Крiт" їхав саме туди. Я спробував керувати, але хоч куди повертав кермо, трактор уперто повертав до лiсу. На очi менi навернулися сльози. Раптом поруч, немов iз води, виринула руда трактористова голова. Я ще дужче налякався. Тракторист наздогнав "крота" на старому-престарому велосипедi. Пiт струмками стiкав у нього з лоба. Зненацька тракторист зiскочив з велосипеда, пiдбiг i одним стрибком вискочив на "крота". Трактор запирхав i зупинився, а тракторист люто зиркнув на мене.
      -- Хiба я погано їхав? -- обережно запитав я.
      -- Я думав, ти вмiєш поводитися з "кротом". Ти ж сам казав це!
      -- Ну, я ж мав на увазi справжнього крота.
      -- А це хiба не справжнiй?
      Тракторист, певно, трохи заспокоївся. Вiн поплескав свого трактора рукою, точнiсiнько як дядько Тео поплескує корiв, якi. дають найбiльше молока.
      -- Та нi-бо, я мав на думцi справжнього крота, того, що нагортує купи землi, слiпого крота, у якого великi лапи-лопати, -- пояснив я.
      -- Ой леле! -- тiльки й сказав тракторист, утираючи пiт на лобi.
      Коли ми поверталися селом назад, -- тракторист на своєму залiзному "кротовi", а я на старому-престарому велосипедi з кiлькома спицями, -менi довелося витерпiти багато образ. Навiть не хочеться повторювати все те, що про мене казав Вiллi. А iншi сiльськi дiти!
      Тепер вони смiються надi мною:
      -- Вiн же не уявляє, що воно таке технiка! Де йому вiдрiзнити крота вiд "крота"-трактора! Не знає навiть, де гальма, хоч це вiдомо дiтям другого класу.
      Вiд Петера, нашого голови ради загону, я одержав гнiвного листа. Нещодавно я написав йому, що їздив на кротовi, а як саме, не розповiв. I ось що написав менi Петер: "Що ти. Альфонсе, умiєш викидати коники, це вiдомо. А про те, що можна їздити на кротовi, розповiси на наступному уроцi бiологiї -- ото буде смiху! Ти хвастун! Кроти дуже малi, на них не можна їздити, i до того ж у них лапи, а не колеса".
      Скрiзь усi розсердилися на мене. Не скажу бiльше анi слова. Краще мовчатиму.
      Тут, у селi, так багато всiлякої технiки. Я вже думаю, чи не приїхати менi пiсля школи в село i не очолити усi цi корiвники та доїльнi установи або чи не стати трактористом на гусеничному тракторi чи на "кротовi"?
      Як я перервав пiонерський ланцюжок
      На пiонерських зборах Гаррi запропонував:
      -- Що, коли ми створимо пiонерський ланцюжок?
      Ми не знали, що воно таке. Тодi Гаррi пояснив. Наприклад, нам треба: термiново зiбратись у дуже важливiй справi. Тодi Петер, наш голова ради загону, дає сигнал, а ми передаємо його один одному i швидко збираємось. Ми захопилися пропозицiєю Гаррi. Розробити, пiонерський ланцюжок доручили Луїзi. Через кiлька днiв вона прийшла з великим списком. Ми розташувалися навколо столу, i Луїза все пояснила. Я був п'ятий. Мене мав викликати Бруно, а я повинен був бiгти до Луїзи та Ервiна.
      -- А що робити вночi, коли дверi до пiд'їзду зачиненi? -- запитав я.
      Обiзвався Петер:
      -- Альфонс має рацiю. Це треба обмiркувати. Запропонуй нам щось, Цiттербаке.
      Тут вихопився Бруно:
      -- Треба взяти камiнця i кинути у вiкно.
      Я згадав про маятник i панi Матнер i зауважив:
      -- Бруно збожеволiв. Це ж призведе до прикрощiв.
      Зчинився галас. Однi казали, що я образив Бруно, iншi пiдтримували мене. Тим часом менi сяйнула iнша думка:
      -- Мабуть, краще свиснути! А кожний наступний умовним свистом передає сигнал далi.
      -- Я не вмiю свистiти, -- не погодилася Луїза.
      Зiйшлися на тому, що Луїза має заспiвати. З'ясувалося, що бiльшiсть дiвчат не вмiє свистiти. То нехай усi вони спiвають.
      Гаррi слухав-слухав нашу суперечку, а тодi усмiхнувся й сказав:
      -- Пiд час наступної подорожi дiвчата повиннi навчитись свистiти.
      Отже, згода. Всi були радi, що створили гарний пiонерський ланцюжок. Насамкiнець Гаррi сказав:
      -- Я, мабуть, влаштую репетицiю, щоб подивитись, як воно вийде насправдi. Треба дiяти швидко. Ви ж знаєте: коли того вимагають важливi справи, пiонер має з'являтися негайно.
      Як уже всi розходились, я пошепки запитав Гаррi:
      -- Може, зробиш нiчну репетицiю?
      Гаррi тiльки пiдморгнув менi. А це могло означати все, що завгодно.
      Ввечерi я спакував речовий мiшок. Мама здивувалася:
      -- Що це ти робиш, Альфi?
      Я розповiв їй про пiонерський ланцюжок. Татовi наша вигадка сподобалася. Вiн сказав, що в його робiтничiй дружинi теж є такий ланцюжок, але не радив укладати речовий мiшок негайно.
      -- Хто його знає, коли це трапиться. Вас можуть викликати через чотири, а може й п'ять днiв, -- сказав тато. А мама стурбувалася:
      -- Коли це затягнеться надовго, то вiзьми й бiлизну. Вона добряче напакувала речовий мiшок. Може, вона не вiрила в ланцюжок i хотiла тiльки пожартувати, адже я насилу завдав мiшок собi на плечi. Ще й нагадала менi:
      -- Альфi, раптом пiонерський ланцюжок буде вночi, то звечора добре начисть черевики.
      Того вечора я довго не спав, все дослухався, але нiхто не свистiв. Не чути було нiчого також наступного вечора. Побачивши Гаррi, я пошепки запитав його: -- Що робить пiонерський ланцюжок? Гаррi тiльки пiдморгнув менi.
      Восьмого дня ввечерi, о пiв на десяту (це я пам'ятаю точно, бо подивився на годинник) почувся свист. Я добре чув свист, але коли пiдбiг до вiкна i виглянув, надворi не було нiкого. Певно, Бруно вже помчав до школи. Я вбiг у кiмнату. Тато саме перевiряв, як мама виконала шкiльнi завдання. Вона вчиться заочно.
      -- Оголошено пiонерський ланцюжок! -- крикнув я. -- Менi треба поспiшати!
      Мама розсердилася, що їй заважають. А тато сказав, що це важлива справа, i все iнше має вiдступити на заднiй план. Мама швидко зробила менi кiлька бутербродiв i нагадала, щоб я не дуже барився, бо вже темно. Тато дав менi свiй кишеньковий лiхтарик. Я нацупив речовий мiшок на плечi й подався з дому, та одразу ж вернувся i подзвонив. Мама вiдчинила.
      -- Я тiльки-но сiла за уроки, а ти знову заважаєш, Альфi. Що, порвався ваш пiонерський ланцюжок?
      -- Нi, забув ключ вiд дверей будинку, -- випалив я, вхопив ключ i помчав, як було передбачено, до Луїзи.
      Звiсно, її будинок був уже замкнений. Я став насвистувати. Моїм сигналом був уривок iз пiснi "Минула нiч". На третьому поверсi, де мешкає Луїза, не засвiтилося жодне вiкно. Я засвистiв голоснiше. Коли ми в класi намагаємося пiдказувати Луїзi, вона чує добре. "Будь чесний"! -- шипить вона тодi нам, а тепер, як iдеться про таку важливу справу, це капосне дiвчисько вдає, нiби недочуває. Я все свистiв i свистiв. Раптом вiдчинилось одне вiкно.
      -- Вибачте! -- швидко обiзвався я. -- Невiдкладна справа! Чи не могли б ви сказати Луїзi Заллiн, що оголошено пiонерський ланцюжок, а їй свистить Цiттербаке.
      -- Нiчого не розумiю, -- вiдповiв голос. -- Яка Луїза?
      -- Ну, тут же мешкає Луїза Заллiн?
      -- Нiяка Заллiн тут не мешкає i взагалi тут нема жодної Луїзи!
      -- Невже! -- розчаровано протяг я.
      Грюк! -- i вiкно зачинилося. Татовим кишеньковим лiхтариком я посвiтив на номер будинку. Це ж вiсiмдесят другий, а не тридцять другий номер! I даремно я стiльки свистiв.
      Я помчав до потрiбного будинку. На третьому поверсi свiтилося. Я свиснув. Вiкно не вiдчинилося. Я засвистiв голоснiше.
      Якийсь чоловiк iз дивною бiлою iстотою на повiдку пiдiйшов до мене.
      -- Слухай, хлопче, вже давненько ходжу я за тобою слiдком i скрiзь ти турбуєш людей своїм свистом. Облиш це заняття, -- сказав вiн менi.
      Бiла iстота, що у пiтьмi видалася менi вiвцею, стала бiля мене, i я вiдчув, як щось тепле потекло по моїх штанях.
      -- Лиха година! Ваша вiвця поводиться непристойно, -- закричав я i посвiтив кишеньковим лiхтариком на свої штани.
      -- Прошу вибачення, -- вiдразу той чоловiк став дуже люб'язний. -Моя довгошерста сiамська такса робить такi речi тiльки бiля людей, якi їй подобаються.
      Я пояснив йому, чого свищу, i вiн приєднався до мене. Тепер ми свистiли удвох. Виходило досить голосно, однак у Луїзи нiхто не обiзвався. Зате цього разу вiдчинились одночасно двоє вiкон.
      -- Ви тiльки подивiться на отаке! Пiдтоптаний парубiйко i молодий телепень весь вечiр свистять коло нашого будинку. Ану тихi-i-i-ше!
      Я хотiв запитати про Луїзу Заллiн, але не встиг. Полилася вода на другу, ще суху холошу. Це згори вилили на нас каструлю води. Чоловiк iз собакою вмить покинув мене. Я залишився сам i бiльше не насмiлювався свистiти. "Може, краще побiгти до Ервiна, -- подумав я. -- Втягну його в пiонерський ланцюжок, а тодi пошлю до Луїзи. Хай i його обiллють".
      Будинок Ервiна я знайшов швидко, але моє свистiння нiчого не дало. В кафе бiля його будинку грала музика, та так голосно, що заглушувала мiй свист, i тому Ервiн, напевне, нiчого й не чув. Тут до мене теж пiдiйшов якийсь чоловiк, тiльки цей був у чорному костюмi й вийшов iз кафе.
      -- Це, хлопче, державне кафе "Гордiсть виноградаря", -- почав вiн.
      -- Ну то й що? -- огризнувся я. -- Менi однаково, що це таке i як воно називається.
      -- Зате менi не однаково. В цьому кафе сьогоднi я справляю весiлля, -- сказав вiн i веселими очима подивився на мене. -- А ти самотнiй i невеселий. В цей день нiхто не повинен сумувати.
      Чоловiк у чорному костюмi витяг iз кишенi й простяг менi марку. Я вiдмовлявся, бо стояв на посту, а марка могла бути хабаром. Але вiн не дав менi навiть слова промовити.
      -- Бери i будь веселий, бо Пауль Кафка справляє сьогоднi весiлля з найкращою дiвчиною на свiтi.
      Мабуть, вiдмовлятися справдi не треба, адже Луїза та Ервiн однаково цього не почують.
      Я покинув будинок Ервiна i рушив до школи, нашого мiсця збору, намагаючись пiдiйти непомiтно. Я знав, вони знову будуть говорити, що Альфонс Цiттербаке погано виконує пiонерськi доручення, а Петер нищечком покаже менi кулак. Але i в школi i навколо школи -- скрiзь панувала цiлковита тиша. Я почекав якийсь час -- нiхто не приходив. Страшна пiдозра хробаком заворушилася в менi: це Бруно пожартував надi мною! "Свиснув пiд вiкном i втiк", -- вирiшив я. Хто ж iще мiг таке встругнути?
      -- Вiчна помста! -- крикнув я в пiтьму i пiшов додому.
      -- Ну як там, Альфi? -- запитала мама. Я показав їй на мокрi холошi.
      -- Оце собака, а це -- з третього поверху водою. А ще пан Кафка одружується з найкращою дiвчиною на свiтi, -- вiдповiв я i забряжчав подарованою маркою. Мама не повiрила менi, а тато -- навпаки.
      -- Справдi, у цього Пауля Кафки iз сусiдньої бригади сьогоднi весiлля. Там уся його бригада. А звiдки ти знаєш? -- запитав тато.
      Нiчого не пояснивши, я пiшов спати. Хай самi здогадаються.
      Наступного ранку ми з Бруно зустрiлися на розi.
      -- Здоров! -- улесливо привiтався вiн. -- Сьогоднi божевiльний день!
      Я промовчав i навiть не глянув на нього. Бруно занепокоївся:
      -- Що сталося, Цiттербаке?
      -- Якщо ти думаєш, що пiддурив мене своїм свистом, то помиляєшся. Я нiкуди не побiг, як тобi хотiлося, навiть iз лiжка не вилiз, от!
      Бруно здивовано подивився на мене. Саме пiдiйшла Луїза.
      -- Альфонс наче збожеволiв. Плете казна-що, -- сказав Бруно Луїзi.
      -- А ти, -- напосiвся я на неї, -- не так мiцно спи i повiдтикай вуха!
      На першiй же перервi Бруно i Луїза поскаржилися Петеру, що я їх образив.
      Наступний урок була бiологiя. Пан Фiлькендорф принiс малюнки птахiв i програв нам пластинку iз записом голосiв соловейка, дрозда, вiвсянки та iволги.
      Раптом пролунав той самий свист, що я чув учора ввечерi! Я глянув на Бруно. Нi, це не вiн.
      Свиснуло ще раз.
      -- Пiонерський ланцюжок! -- крикнув я i схопився з мiсця.
      -- Так свистить шпак. Саме тепер його можна часто почути... -сказав учитель i невдоволено подивився на мене.
      Петер пiднiс руку:
      -- Сьогоднi весь день Цiттербаке якийсь неспокiйний.
      А дехто з учнiв показав менi язика.
      Отак пташка пошила мене в дурнi. Я нiкому не розказував про свої нiчнi пригоди, щоб не смiялися надi мною. А з Бруно ми домовилися про iнший сигнал. Тепер Бруно повинен густи в лiйку. Це мов лев'яче гарчання, а левiв у нашому мiстi не так багато, як шпакiв. Тепер я не переплутаю.
      -- Пiонерський ланцюжок -- чудова рiч, -- сказав я Бруно, -- але перш нiж сигналити вночi, не забудь одягти водонепроникнi штани.
      Бруно подумав, що я все ще серджусь на нього. Вiн показав менi язика i побiг собi. А я ж хотiв його застерегти. I це називається дружба?
      Як я намагався бути ввiчливим
      На осiннi канiкули менi дозволили знову поїхати до бабусi i дiдуся.
      -- Тiльки одне прошу тебе. Альфi, будь ввiчливий. Просто не знаю, що сталося з хлопцем останнiм часом! -- сказала мама i суворо подивилася на мене. Я кивнув. Тато щось буркнув. Я так i не збагнув, що вiн хотiв сказати. Мама продовжувала:
      -- Чи настане коли-небудь такий час, що ти запам'ятаєш усi правила ввiчливостi: перед самим носом у людей не зачинятимеш дверi, не триматимеш руки в кишенях, розмовляючи з людьми, не вискакуватимеш перший, а чекатимеш, поки до тебе звернуться...
      Навiть на вокзалi, коли я вiд'їздив, мама гукнула менi навздогiнцi:
      -- Прошу тебе, Альфi, будь ввiчливий, це ж так важливо!
      "Гаразд, постараюся", -- подумав я. I постарався. А що з того вийшло? Хiба хто зважив на мої старання?
      Оце я й хочу розповiсти, як я намагався бути ввiчливим та що з того вийшло.
      Все почалося в поїздi. Ми вже якийсь час їхали, i я подумав: ану ж трохи провiтрю вагон i покажу, який я ввiчливий! Я вiдчинив вiкно i привiтно подивився на сусiдiв.
      -- Хай йому грець! -- пробурчав один iз пасажирiв. -- Куди це годиться? Тягне, аж свистить. Неподобство!
      Оце так вiдповiдь на мою ввiчливiсть! Пiсля цього я бiльше не показував своєї ввiчливостi в поїздi i все було гаразд.
      Вiд залiзничної станцiї до мiстечка, де живуть дiдусь i бабуся, треба їхати автобусом. На мене знову найшло -- закортiло бути особливо ввiчливим. Я вирiшив перечекати, поки всi ввiйдуть в автобус. Я хотiв сiсти останнiй, щоб мене стали вважати за найввiчливiшого. Поки я тупцював, автобус вiдiйшов. Водiй посварився менi пальцем i гримнув iз вiкна:
      -- Граєш бiля автобуса! Iди бався деiнде!
      -- Менi ж хотiлося ввiчливо зайти в автобус! -- гукнув я. Але водiй, певно, не почув. Наступного автобуса менi довелося чекати цiлу годину.
      Бабуся i дiдусь дуже зрадiли моєму приїздовi. "Поводитимусь, як завжди, без пiдкресленої ввiчливостi, так буде краще", -- подумав я собi. Але згадав маминi слова i вирiшив: щойно трапиться нагода, негайно доведу, який я ввiчливий.
      Менi так добре в бабусi й дiдуся. Вони ладнi виконати будь-яку мою забаганку. Бабуся знає, що я дуже люблю пироги з маком. Вона й спекла пирога -- завбiльшки, як стiл i завширшки, мов цеглина.
      А потiм бабуся налила в чашки з голубого кавника кави i попередила мене:
      -- Обережно, хлопче, -- може, кава ще гаряча!
      Ось, нарештi, нагода показати ввiчливiсть! Я пiдхопився i похапцем вiдпив по ковтку з бабусиної та дiдусевої чашок.
      -- Не гаряча, все гаразд. Можете пити, -- сказав я i дуже запишався, адже я такий ввiчливий.
      Дiдусь якось дивно подивився на мене.
      -- Що з тобою сталося. Альфонсе!
      -- Нiчого! -- бадьоро вiдповiв я.
      Бабуся похитала головою. Мабуть, їй не дуже сподобалася моя ввiчливiсть.
      Пiсля кави треба було прибрати зi столу.
      -- Я встану останнiй, -- попередив я. -- Мама ж каже, що хлопець не повинен протискуватися поперед усiх. Я так i зроблю.
      -- Чого це останнiй? -- невдоволено запитала бабуся. -- Ти що, запанiв i не хочеш прибрати посуд? Хай прибирають твої старенькi дiдусь i бабуся, а ти розвалишся в крiслi? Бери кавника i марш!
      Оце так виявив увiчливiсть! "Завжди у мене все виходить не так, як слiд", -- сумно подумав я.
      Дiдусь, мабуть, помiтив, що у мене зiпсувався настрiй.
      -- Ходiмо на прогулянку пiсля кави. Ти ще раз оглянеш наше старе мiсто i все буде гаразд, -- сказав менi дiдусь. Я вмить пригадав маминi настанови: "Не штовхайся мiж людей, а йди збоку. Коли йдеш iз дамою, то тримайся лiворуч. Альфонсе. Це ти добре затям". Правда, бабуся для мене нiяка не дама, а дорога бабуся, мiркував я собi, проте менi саме зараз хотiлося бути винятково ввiчливим. Але ж лiворуч уже йшов дiдусь. Я смикнув його за рукав i попросив:
      -- Будь ласка, дiдусю, стань з правого боку. Тут я повинен iти.
      Дiдусь знову здивовано подивився на мене.
      -- Що з тобою? -- запитав вiн тихо, але сердито. -- Ти змiнився, став якийсь смiшний!
      Вiн похитував головою, але зробив так, як я просив. Тепер я йшов бiля бабусi з лiвого боку, ввiчливий i нiжний.
      Щоправда, коли ми пiдiйшли до великої калюжi, я розгубився. Iз ввiчливостi я пройшов просто через калюжу, щоб тiльки весь час бути в бабусi з лiвого боку.
      -- Альфонсе, -- сказала вона. -- По калюжах не ходять! Я обходжу стороною, а ти не звертаєш... i мене оббризкав!
      -- Я ж хотiв тiльки...
      -- Еге ж, ти тiльки хотiв, -- передражнила мене бабуся. -- В хлопця наче дiдько вселився!
      На щастя, нам зустрiвся дiдусь Мюркельмайєр, товариш нашого дiдуся, i бабуся перестала дорiкати менi. Дорослi привiталися. Я пригадав маминi слова: "Почекай, поки дорослi звернуться до тебе, не встрявай у розмову перший!" I я стояв мовчки, заклавши руки за спину, втупивши в землю очi. Бабуся пiдштовхнула мене. "Еге, значить, поводжусь правильно", -- подумав я. Дiдусь Мюркельмайєр вiдкашлявся, а бабуся, яка нiколи так не говорила, швидко сказала:
      -- Ви тiльки гляньте. У хлопця вселився дiдько. Цiлий день такий неввiчливий, чи його блоха вкусила. Може, ти нарештi привiтаєшся з дiдусем Мюркельмайєром?
      Я пiдвiв погляд угору i не сказав жодного слова. Спочатку ж повиннi говорити дорослi.
      -- Ну, що з тобою? -- сердито запитав дiдусь. Тодi крiзь сльози я сказав:
      -- Але ж дiдусь Мюркельмайєр нiчого не говорить, то й я нiчого не скажу.
      Бабуся й дiдусь iще дужче розгнiвались, а дiдусь Мюркельмайєр усмiхнувся i погладив мене по головi.
      По обiдi ми сидiли мовчки, настрiй у всiх був поганий. Тiльки ввечерi, коли прийшли дiдусi Мюркельмайєр i Поллiх, знову стало весело. В недiлю всi три дiдусi завжди грають у карти. Бабусi це не подобається. "Коли вони грають, то палять люльки, а вiд диму жовтiють гардини", -- каже бабуся.
      Три дiдусi грали в карти i були дуже веселi. То один, то другий вигукував:
      -- Ану, придави його, Паулю... тепер йому край... поглянь, як вiн сердиться.
      Тим часом бабуся готувала для них бутерброди.
      У мене сяйнула нова думка. Я ще раз покажу, який я ввiчливий i бiльше не буду. Я хотiв помиритися iз своїм дiдусем, виявивши до нього особливу ввiчливiсть. Отож я обiйшов навколо столу i подивився в карти iнших гравцiв. Пiдiйшов знову до дiдуся i шепнув йому на вухо:
      -- У дiдуся Мюркельмайєра два валети i два тузи, а в дiдуся Поллiха все чирви, крiм дев'ятки й сiмки.
      Дiдусь Мюркельмайєр грюкнув кулаком об стiл.
      -- Тепер усе ясно! -- вигукнув вiн так, що аж шибки задеренчали. (Дужий у нього голос!) -- Спершу хлопчисько не подавав менi руки i мовчав, як риба, а тепер виказує мої карти!
      Дiдусь Поллiх теж розсердився. Моєму дiдусевi на превелику силу вдалося заспокоїти їх i переконати, що вiн нiчого не знає i не пiдбурював мене шпигувати. Вiн зовсiм засмутився.
      -- Iз хлопцем щось таки скоїлося. Весь день тiльки й робить дурницi, а тепер зiпсував нам таку чудову гру. Геть звiдси! -- гримнув дiдусь на мене.
      Менi довелося пiти на кухню, з'їсти ковбаси з хлiбом i лягти спати. Наступного дня я вiдмовився вiд пiдкресленої ввiчливостi i тодi все стало на свої мiсця. Всi ми почали розумiти одне одного, i менi знову стало добре у бабусi й дiдуся.
      Зате прикрощi чигали на мене вдома. Мама помахала у мене перед носом поштовою карткою. Я впiзнав на нiй бабусин почерк.
      -- В чому справа? -- запитала мама i почала читати листiвку: "З Альфонсом усе добре, але де в чому ми з ним не знаходимо спiльної мови. Вiн якийсь дивний i не люб'язний. Але, може, це минеться".
      -- Мабуть, ти не був увiчливий, синку? Хiба ж я тобi не наказувала бути ввiчливим? Коли ти це затямиш нарештi?
      Отаке буває, коли хочеш бути особливо ввiчливим!
      Як я запускав паперового змiя
      Якось Петер запропонував:
      -- Давайте влаштуємо змагання: хто краще запустить паперового змiя. Хто хоче зробити змiя i взяти участь у змаганнях?
      Звiсно, я захотiв i ще багато однокласникiв. Шестеро з нас утворили команду. До команди потрапила й дiвчина Луїза. Я прямо сказав:
      -- Дiвчата -- самi змiї, але робити змiїв вони не можуть. Нам не виграти змагання, коли з нами буде Луїза.
      Та iншi зi мною не погодилися.
      Потiм виробили умови змагань. Визначили, якого розмiру має бути кожен змiй, коли вiдбудуться змагання тощо. Менi не сподобалося, що встановлюються норми. Я вирiшив зробити величезного змiя. З ним наша команда неодмiнно переможе.
      Ервiн теж був у нашiй командi. Вiн хотiв, щоб ми майстрували змiя разом. Iншi так робили, але я не схотiв. Свого я робив дома сам. I вийшла справдi дивовижна рiч завбiльшки з паровозне колесо. Я працював чотири днi, а потiм ще й намалював на змiєвi страшну пику, якої й сам злякався, коли прокинувся вранцi й побачив її в кутку. Змiй був важкий, iз триметровим хвостом.
      Настав день змагань. Я все вiдмовчувався, коли Петер, Ервiн, Бруно i Луїза допитувались, як посувається у мене робота над змiєм. Врештi-решт Бруно не витримав i сказав:
      -- Альфонс i не починав робити свого змiя.
      Ще трохи i я зацiдив би йому. Та дарма, незабаром вони всi побачать, що я зробив.
      Мiсце для змагань вибрали недалеко за мiстом. Там i зустрiтися мали. Я прихопив iз собою татовi шкiрянi рукавицi, щоб шпагат не так рiзав у руки, коли змiй пiдiйматиметься вгору.
      На трамвайнiй зупинцi мене спiткала перша невдача. Кондукторка дала сигнал дзвiнком i крикнула:
      -- Посуду з пальним, товару в бочках i велетенських паперових змiїв у трамвай не вносити!
      Я розсердився, бо й так запiзнювався. Кондукторка наступного трамваю була значно люб'язнiша, але сталась iнша бiда: якийсь пiдстаркуватий добродiй наступив на змiя своїм великим черевиком.
      Папiр трiснув, та так гучно, що всi обернулися до мене. Змiєва пика тепер нiби смiялася. Прорваний рот обвис, мов одна товста губа.
      -- Ви розтоптали мого змiя! Неподобство! -- закричав я. -- Може, ви тепер виграєте менi змагання своїми черевиками?
      В суперечку встряла добра кондукторка i почала мене лаяти. Тож довелося менi вийти однiєю зупинкою ранiше. Коли я протискувався до виходу, в мого змiя вiдiрвався такий чудовий триметровий хвiст. Цього я спочатку не помiтив, а лише згодом побачив, що залишилось саме охвiстя.
      Через мою вiдсутнiсть наша команда була неповна i у всiх був поганий настрiй. Щойно я прийшов на мiсце змагань, як усi стали менi дорiкати. Найдужче галасував Бруно:
      -- Це через тебе! Через тебе у нас неповна команда!
      -- Я ж прийшов, -- тихенько сказав я. -- I погляньте: хiба у мене поганий змiй?
      Прийшли суддi, члени Вiльної Нiмецької Молодi з 10-го класу, i один iз них сказав менi:
      -- З такою штукою тебе не допустимо!
      -- Штукою? -- обурився я. -- Сам зроби такого змiя. Вам буде не до смiху, коли вiн пiдiйметься на п'ятсот метрiв!
      Петер тiльки сердито зиркнув на мене. Всi були такi схвильованi перед початком змагань.
      Подивитися на змагання прийшли навiть учителi. Пан Фiлькендорф виголосив напутню промову.
      Мене таки дисквалiфiкували. Змiй у мене був завеликий та й прийшов я пiзно. Гаразд. Я ще вам докажу, я все одно запущу його! Тодi ви попадаєте на колiна i знову приймете мене в команду, але я тiльки зневажливо посмiхнусь i скажу:
      -- Нi, самi тепер змагайтеся! Змагання почалися.
      Паперовi змiї поволi лiтали туди й сюди, пiдiймалися i падали.
      Я вiдiйшов убiк, щоб запустити свого змiя. Тепер вони звернуть на мене увагу! Але запускати змiя треба удвох. Один тягне, а другий тримає змiя високо над головою. Нiхто не схотiв допомогти менi. Тодi я поклав змiя на землю, одяг татовi рукавицi i потяг його за собою. Вiн скрипiв i трiщав, але не здiймався. Тiльки ще дужче пошкодився. Я по-справжньому розлютився. Це ж саботаж!
      Обережно я почепив змiя на паркан i додав шпагат, а тодi потяг. Тепер злетить, мов орел! А вiн тiльки ледь пiдскочив. Шпагат перервався i я впав. Просто Луїзi пiд ноги.
      -- Не заважай, -- продзижчала Луїза своїм мушиним голоском та ще й на руку менi наступила. -- Поглянь, як здорово мiй пiдiймається!
      -- Стара коза! -- крикнув я. -- Куди твоїй воронi до мого змiя!
      I пiшов зв'язувати шпагат, потираючи руку, що болiла в тому мiсцi, де наступила Луїза.
      Я добрих пiвгодини проморочився i все даремно. У iнших змiї злiтали, а мiй був нiби зачарований. Я геть знервувався.
      -- Чи ти полетиш, нарештi? -- тихенько буркнув я до свого змiя. -Ну, давай.
      I допомогло! Змiй неохоче пiднявся над парканом. Так, тепер настав мiй час.
      -- Мiй пiшов! -- закричав я. Всi почули той крик i звернули увагу на мене i на мого змiя. Страшна пика поволi здiймалася вгору. Вiтер пiдхопив її i ну кидати на всi боки.
      -- Вiдiйдiть убiк, -- закричав я. -- Всi вiдiйдiть!
      Змiй труснув головою, наче хотiв .вирватися на волю. Пика обернулася праворуч i, мов снаряд, врiзалася в гущу iнших змiїв.
      -- Забери його! Все нам зiпсував!.. Усе заплутав! -- закричали мої товаришi.
      Але змiй мене вже не слухав. Вiн кидався на всi боки, плутався в шпагатах iнших змiїв, а тодi раптом закляк на якусь мить i ракетою пiшов до землi. Це б ще нiчого, але ж вiн падав просто на суддiв!
      -- Тривога! -- заволав я. -- Мiй падає!
      Єдиний, хто зумiв урятуватися, був пан Фiлькендорф. Вiн одскочив убiк. А потiм пролунав трiск, чiткий, мов удар гонга. Суддi, троє з 10-го класу i двоє вчителiв, опинилися пiд уламками змiя. Видовище було таке, наче сталась автокатастрофа. Всi жертви лежали на землi. В одному мiсцi з паперу стирчала чиясь рука, в iншому -- голова, i не чиясь там, а саме того десятикласника, який дисквалiфiкував мене. Вiн роззявив рота, мов риба на сухому. Тут i там упало ще кiлька змiїв. То мiй потяг їх за собою.
      Чудовий кiнець, чи не так? Та менi довелося хутенько забиратися геть. Бруно, чий змiй теж упав, горлав менi вслiд:
      -- Ти сам змiй! Ти нiкчема. Альфонсе! Ось зв'яжу тебе i запущу в повiтря, ти...
      Коли я прийшов додому, мама запитала:
      -- Що це ти сьогоднi так рано вернувся, Альфонсе?
      Я повагом скинув шкiрянi рукавицi i вiдповiв: -- Вiн пiднявся дуже високо, вiдiрвався i десь залетiв. А то б я став переможцем.
      Тодi зачинився у своїй кiмнатi i до вечора не виходив. А ввечерi прийшов тато i мама похвалилася йому:
      -- Подумай тiльки, Альфi мало не став переможцем!
      Щось у її голосi менi не сподобалось. А змагання виграла Луїза. То ж треба!
      Як запiдозрили, що я перший помiтив аеростат
      Я ледве утiк од великих хлопцiв. Вони хотiли вiдлупцювати мене, а це ж пiдло! Нiчого я їм не зробив, нi в чому не винний. А на мене ще й кiлька дорослих нагримали.
      Це було так. Ми спускалися з горбка на санчатах. Тiльки-но я прийшов, усi й почали надi мною смiятись:
      -- Ось i Цiттербаке iз своєю качкою! Нiби так важливо, якi в кого санчата i на що вони схожi. Аби їздець був добрий. Тож я сказав:
      -- Не турбуйтесь. Iз своєю качкою я всiх вас переможу i встановлю рекорд!
      Ми каталися всiм загоном -- готувалися до шкiльних змагань. Але я нiяк не мiг здобути перемогу, хоч дуже старався. "Мабуть, справа таки в санчатах", -- подумав я. А потiм сталося оте трикляте зiткнення.
      Коли ми їхали вниз, а хтось стояв на дорозi, то кричали:
      -- Геть з дороги, носороги! Старт у мене вийшов чудовий, це я сам помiтив. Моя качка набрала добрячого розгону. Раптом я побачив: просто передi мною в снiгу лежать двоє дiвчаток, i санчата перекинутi. Не знаю, чому я не гукнув їм, як слiд було: "Геть з дороги, носороги!", а крикнув:
      -- Геть з дороги, доги-гоги!
      Просто таке спало менi на думку. Так чи iнак, дiвчатка не зважили на мiй крик -- подумали, певно, що я жартую. Я налетiв на їхнi санчата, розбив свою качку i трохи носа. Всi кинулися до мене. Але побачивши, що я тiльки розбив свої санчата i трохи носа, а бiльше нiчого й не сталося, вони перестали спiвчувати менi й почали мене лаяти. А Петер сказав:
      -- Альфонсе, ти порушив правила катання, а це ж могло призвести до бiди.
      -- А це що? -- показував я на рештки моєї качки.
      Однак, Петер був невблаганний:
      -- Я гадаю, що на сьогоднi ми виключимо Цiттербаке з нашої команди.
      Я тiльки викрикнув свою нiсенiтницю "Геть з дороги, доги-гоги!" i засмучений подався геть.
      Бруно кинув менi навздогiн:
      -- Погляньте, Альфонс ще й носа задирає!
      Я справдi задер голову, бо з носа трохи текла кров. Це тому, що я вдарився. З носом ставало все гiрше. На розi я зупинився i постояв, задерши угору носа. Тут нашi не могли побачити мене i подумати, що то пиха. Так я постояв хвилин п'ять, поки перестала бiгти кров. Тодi я вiдiйшов i здивувався: на тому мiсцi, де тiльки що стояв я, було кiлька старших хлопцiв й навiть двоє дорослих. Вони стояли, позадиравши вгору носи. "Мабуть, теж поламали санчата i порозбивали носи", -- подумав я i пiшов додому. Поклав у сараї свою поламану качку й знову пiшов на гiрку. Менi хотiлось хоч побачити, хто став переможцем. А на розi вже зiбрався чималий натовп. Чоловiк п'ятдесят. Вони сперечалися.
      -- Кажуть, пролiтав аеростат... нi, метеор... та то промайнув лiтак iз стрiлоподiбним крилом... тут один хлопчина перший бачив... -почув я.
      -- Ага, ось i вiн! -- вигукнув хтось.
      Я озирнувся. Про кого це?
      -- То що ж ти бачив? -- спитав мене якийсь чоловiк.
      -- Я-а-а? -- здивувався. -- Нiчогiсiнько!
      -- Що? -- закричали хлопцi. -- То вiн нас усiх пiддурив!
      -- Вiн же стояв на розi i вдавав, нiби щось там побачив угорi!
      Ох яке й лютi були всi! Я хутчiй накивав п'ятами, а то старшi хлопцi надавали б менi духопеликiв.
      I треба ж, щоб у цю мить мене помiтив Бруно! Завтра ж вiн обов'язково розповiсть у класi, що я знову щось утнув.
      Але хiба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?
      Як у мене була нежить
      Я помiтив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу iз закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене нiби корабельний дзвiн у головi бив, а з очей текли сльози, мов у дiвчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати i не говорити про мою нежить. Вирiшив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тодi я й ляжу в лiжко.
      В четвер увечерi в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись i почав гучно чхати i сякатися -- виходило, мабуть, не гiрше, нiж у хворого ведмедя.
      -- Хлопче, ти чхаєш так, що аж шибки деренчать, -- спiвчутливо сказала мама. Я подивився на неї очима, повними слiз. Мама приклала менi до лоба руку.
      -- I так зрозумiло, що є температура, -- швидко сказав я, щоб випередити маму.
      -- Певно, треба тобi трохи полежати. Альфi.
      Менi не хотiлося в лiжко, але я згадав про контрольну з арифметики i погодився. Закутав шию товстою колючою шаллю, лiг на канапi та наковтався таблеток. Щоразу, коли мама заходила до мене, я починав стогнати.
      Був чудовий вечiр. Я читав книжку i радiв, що через нежить не буду завтра писати контрольну з арифметики.
      Прийшов тато з роботи. Побачив мене на канапi. Вiн спочатку злякався.
      -- Альфонсе, ти що, хворий?
      Я повагом кивнув.
      -- Температура? -- запитав вiн.
      Ми з мамою здвигнули плечима. Тато принiс термометр. Я мiцно затис його пiд пахвою, але вище тридцяти семи ртутний стовпчик не пiдiйнявся, зупинився якраз на червонiй рисцi.
      Тато уважно подивився на мене, потiм звелiв мамi принести ложку i подивився менi в рот.
      -- Все гаразд, -- сказав вiн. -- Горло болить?
      Я похитав головою. Все одно правда випливла на поверхню.
      -- Послухай, -- тихо сказав тато мамi, -- у хлопця легенька нежить, таку дуже просто пiдхопити за цiєї погоди, а ти закутала його, мов тяжкохворого.
      Я не на жарт розiчхався i дав волю усiм дзвонам у своїй головi. З очей у мене струмками потекли сльози. А тато навiть не глянув на мене.
      -- Температури нема, горло не болить, отже не зачиняй його у квартирi. На свiжому повiтрi все швидше минеться.
      -- Я ж його не зачиняю. Вiн сам лiг. А попередити хворобу легше, нiж вилiкувати.
      Я помiтив, що мама сердиться -- мабуть, тому, що не може переконати тата.
      -- Простудi найкраще запобiгти на свiжому повiтрi, -- стояв на своєму тато.
      -- Вiд того вiн ще дужче захворiє. Не в кожного ж такий мiцний органiзм, як у тебе, -- не здавалася мама.
      А тато знову:
      -- Альфонс мiй син, для нього нежить -- наймiзернiша дрiбниця. Правда ж, Альфi?
      Що менi було сказати? Я вiдповiв:
      -- Нi, для мене це просто дрiбниця.
      -- Не збивай хлопця з пантелику. Хай вiн полежить i вилiкується, -- ще дужче розсердилася мама.
      -- Якщо нема хвороби, то нiчого й лiкувати. Нi температури, анi болю в горлi...
      За вечерею всi ми якось принишкли. А я залюбки виїв аж двi тарiлки рисового бульйону, зовсiм забувши про свою нежить. Перед сном i наступного ранку менi ставили термометр. Обидва рази було тридцять шiсть i вiсiм десятих. Довелося йти до школи. Менi не хотiлось, але тато суворо сказав:
      -- Альфонс не хворий, а обов'язок є обов'язок.
      Отак нежить пiдвела мене -- довелося йти на контрольну.
      Пан Фiлькендорф диктував задачi, а я сидiв собi, понуро втупившись в зошит. Побачивши, що я нiчого не роблю, пан Фiлькендорф здивувався i спитав, чи я вже розв'язав усi задачi. А я й не починав, бо не пiдготувався.
      -- Цiттербаке, не розумiю тебе. Ти ж мав досить часу, щоб пiдготуватися, -- сказав вiн.
      Замiсть вiдповiдi я чхнув так, що аж сльози бризнули на папiр i розвезлося написане.
      Був чудовий сонячний день, а я чхав, i все приказував:
      -- Тiльки тихiше, нежить, не зраджуй мене!
      Увечерi тато спроквола зайшов до кiмнати. Замiсть привiтання вiн гучно чхнув:
      -- У мене страшенна нежить, -- сказав вiн i протер хустинкою очi. -- Болить голова, нiби от-от розпадеться.
      Тато навiть не помiтив, що за вечерю я з'їв тiльки половину омлету. Я взагалi не полюбляю омлету, й тато завжди стежить, щоб я з'їдав усе до крихти. Пiсля вечерi вiн лiг на канапу.
      Я запропонував:
      -- Давай прогуляемося, тату. Воно ж добре при нежитi -- на свiжому повiтрi вiдразу стає легше.
      Тато тiльки махнув рукою i затулився газетою. Мама розхвилювалася:
      -- Тiльки не захворiй, Паулю. Так погано, коли ти хворiєш.
      -- Облиш мене, -- простогнав тато, ковтаючи таблетки, якi я не встиг попити.
      Я принiс термометр, але тато не схотiв мiряти температуру i сказав, щоб я не турбував його такими дурницями. Зрештою, вiн усе-таки помiряв температуру. Термометр показував тридцять сiм, точно на червонiй рисцi.
      -- Завжди у мене тридцять шiсть, а тридцять сiм -- це вже висока температура, -- буркнув вiн i знову затулився газетою.
      Потiм вiн одяг вовнянi шкарпетки i закутав собi шию хусткою.
      -- У тебе й горло болить? -- запитала мама.
      Тато буркнув iз-за своєї газети:
      -- Нi, але якось неприємно у ротi.
      -- У мене теж! -- вигукнув я. -- Це вiд омлету.
      Мама розсердилась. Ох, який це був довгий вечiр! Ми, чоловiки, лежали зайнятi нежиттю i наввипередки чхали. Коли говорити вiдверто, то тато чхав i стогнав бiльше, нiж я. Навiть увi снi я чув, як вiн чхає. Вранцi я зустрiв тата, коли вiн виходив iз ванни.
      -- Пiдеш сьогоднi на роботу? -- запитав я. Тато стояв перед дзеркалом i розглядав своє горло.
      -- Мушу йти, Альфонсе, -- буркнув тато. -- Хоч у мене гуде в головi, мов у цеху, але обов'язок є обов'язок. На мене чекає бригада.
      -- Теж писатимеш контрольну з арифметики? -- поцiкавився я.
      -- Верзеш казна-що, -- здвигнув плечима тато, ковтаючи таблетку.
      -- Еге ж, -- сказав я, i менi захотiлось якнайшвидше стати дорослим. Тодi легше буде терпiти нежить. I нiяких тобi контрольних з арифметики.
      Як я зробив iз праски ракету
      Це було за день до Нового року. Тато запросив у гостi всю свою бригаду. Вiн сидiв i мiркував, як приготувати крюшон[*]. Мама теж була заклопотана. Вона не знала, що їй одягти. [* Крюшон -- сумiш вина з ромом чи коньяком, готується iз свiжими фруктами.]
      -- Як ти гадаєш, що менi краще вдягти: довге чорне плаття чи коротке темно-блакитне? -- звернулася вона до тата.
      Тато не мав часу на марнi розмови. Вiн тiльки промимрив:
      -- Так, так, одягайся вже... Цукор, ананаси, а тодi поставити в холодильник...
      Я знiчев'я сортував фейєрверки, якi збирався запалити ввечерi.
      Мама щось прасувала на кухнi. Раптом вона почала проклинати праску. Тодi пiдiйшла до тата, що все ще роздумував над своїм крюшоном.
      -- Паулю, зiпсувалася праска. Що робити? Я ж не одягну плаття...
      Але тато був зайнятий своїм:
      -- Крюшон смачний...
      -- Крюшон, крюшон! Менi треба попрасувати чорне плаття! -- не витримала мама.
      Тато порадив:
      -- Однеси до майстернi. Там її полагодять. Пiсля ананасiв вино...
      Менi було невтямки, чого це мама не може обiйтися без плаття.
      Я зайшов на кухню. Мама зiтхала:
      -- Буде гарне свято. Прийдуть татовi товаришi, а я не зможу одягти плаття.
      -- У тебе ж є лижнi штани! -- сказав я.
      -- Лижнi штани! Таке вигадаєш. Альфi! Менi треба плаття.
      Мама була невтiшна, хоча у неї в шафi висiло чимало платтiв.
      -- Гаразд, -- подумавши, сказав я. -- Давай праску, несу її.
      -- Велике спасибi, Альфi, але вже не треба. Завтра переддень Нового року i праску не встигнуть полагодити.
      Раптом у мене виникла iдея.
      -- Заспокойся, мамо. Я полагоджу праску сам. Гаррi, наш пiонервожатий, завжди говорить: "Кожен повинен умiти все робити сам".
      Мама не дуже довiряла менi. Вона звернулася до тата:
      -- Послухай, Альфi хоче полагодити праску. Як ти гадаєш, вiн зумiє?
      Певно, тато не дочув, що сказала мама.
      -- Так, так. Тiльки дайте менi нарештi спокiй. На п'ять пляшок вина три пляшки шампанського...
      Мама дала менi праску, i я зачинився у своїй кiмнатi. Викрутив кiлька шурупiв i здивувався, коли побачив, що там усерединi. Досi я мав справу тiльки з кубиками та металевим конструктором. У порiвняннi з ними праска видалася менi дуже складною. Я покрутив викруткою тут i там. Потiм добряче струснув праску i насамкiнець зiгнув кiлька якихось дротинок. Коли все знову позакручував, то лишилося кiлька зайвих шурупiв, але праска була як праска. Я ввiмкнув штепселя в розетку. I зробив це дуже обережно. Ви ж знаєте, з електрикою не жартують. У прасцi щось зашипiло. Я зрадiв i вже хотiв побiгти до мами й сказати: "Все гаразд. Було маленьке пошкодження. Уже полагодив".
      Не встиг я це продумати, як у прасцi знову зашипiло (цього разу дужче), здiйнявся голубий димок i почувся гидкий запах паленої гуми. Я миттю вимкнув праску i знову все повiдкручував. Усерединi трохи почорнiло. Цього разу я стiльки крутив, сiпав, тис, i гнув, що в прасцi все стало нерухоме. Ввiмкнув i навiть не зашипiло. Я поклав її -- хай полежить пiвгодини, а сам тим часом почитав. "Може, вона прохолоне, -- подумав я, -- i сама собою полагодиться". Мама постукала i спитала, як справи.
      -- Ще трохи, -- вiдповiв я. -- Хвилинку i сюрприз буде готовий!
      Насправдi ж я не знав, що робити далi. Хотiв уже вийти i сказати, що з мого лагодження нiчого не вийшло, коли це раптом згадав про фейєрверки. Вставлю в праску штук три чи чотири, як ракетний заряд, вони нагрiють її i можна буде прасувати. Я пожертвував трьома iз своїх п'яти фейєрверкiв -- уставив їх у праску. Це було не легко!
      -- Тепер можна заходити. Ой, як здивує вас, мамо й тату, мiй винахiд!
      Мама недовiрливо подивилася на мене.
      -- Давай плаття, -- сказав я. Але мама вирiшила перевiрити мою роботу на фартусi. Вона хотiла ввiмкнути праску, а я сказав:
      -- Нi, мамо, штепсель i розетка тут не потрiбнi. Тепер прасуй за методом Альфонса Цiттербаке!
      Я запалив сiрничок i пiднiс до праски-ракети. Спочатку праска засвистiла, тодi, мов кiнь, вирвалася у мене з рук i з трiском та димом поскакала по фартусi.
      -- Тривога! -- заволав я i сховався пiд кухонний стiл. Мама кинулася вiдчиняти вiкна, а тато смiливо вскочив на кухню i спробував зупинити збожеволiлу праску. Але вона прискала в його руках, наче зла кiшка.
      Коли дим розвiявся, я обiзвався iз своєї схованки:
      -- Було дуже гарно, правда ж? Тiльки великуватий заряд. Якби два фейєрверки, тодi вийшло б чудово.
      Не знаю чому, але на мене нагримали. Мама сказала, що вона страшенно злякалась. Як же вона злякається завтра, коли буде салют! Тато обпiк собi руку i вважає, що я зовсiм не розумiюся на технiцi. I бригадi вiн завтра розповiсть про це, i менi слiд бути уважнiшим на уроках виробничого навчання...
      А менi ж хотiлося застосувати сучасну технiку! Електрична праска є у всiх, а праску-ракету має тiльки родина Цiттербаке.
      Я читав, що всiм великим винахiдникам спочатку було тяжко, i люди смiялися над ними. Отак i в мене. Та нiчого. Коли за своє вiдкриття одержу Нацiональну премiю, тодi вони побачать...
      Тато втiшив маму:
      -- Нема лиха без добра. Тепер тобi доведеться одягти червоне плаття -- воно менi дуже подобається. Але що це я кажу? Скiльки пляшок шампанського треба для крюшону?
      Внизу на мене вже чекають Бруно, Ервiн i Петер. Треба йти пускати фейєрверки. їх у мене лишилося небагато, але що вдiєш: витратив же для важливої справи.
      * * *
      Вже смеркло, коли хтось гукнув баском:
      -- Гей! Є хто на "островi любовi" ?
      -- Ой, лишенько! -- забiдкалася панi Цвой. -- Чому ж це "любовi"?
      -- Вiн же так називається, цей острiв, i ми не можемо змiнити назву, -- сказав я, а тодi крикнув:
      -- Так, тут нас двоє: Альфонс Цiттербаке i панi Цвой!
      Панi Цвой занепокоїлась i шепнула менi на вухо:
      -- Це ж iнспектор Шмiдтке!
      З очерету виринув важкий рибальський човен i пристав до берега.
      -- О! Панi Цвой? Добрий вечiр! О! То з вами ще й приємний хлопчина?
      Панi Цвой зовсiм знiяковiла i сказала:
      -- Вiн мене врятував, коли перекинувся мiй човен.
      -- Браво, хлопче, -- похвалив мене iнспектор Шмiдтке. -- А тепер, будь ласка, ваше посвiдчення.
      -- Любий пане Пiмiдтке, -- жалiбно сказала панi Цвой. -- Я його загубила, коли перекинувся човен.
      Та iнспектор Шмiдтке був невблаганний:
      -- Це не допоможе. Три марки штрафу.
      -- У мене ж i грошей нема з собою!
      -- Тодi я повинен заявити у Спiлку рибалок, -- сказав iнспектор Шмiдтке. -- А тепер сiдайте у мiй човен. Уже вечiр, а ввечерi нiхто не вудить.
      Я зрадiв, що менi бiльше не треба розповiдати. Але панi Цвой ще завдала менi прикрощiв. Ми сидiли в човнi позад iнспектора Шмiдтке, i я їй шепнув:
      -- Я знаю, де стоять вершi. Дозвольте, я завтра принесу вам лина. Це буде наша помста.
      -- Хлопче, -- сердито вiдказала панi Цвой, -- так не годиться. Невже ти збираєшся красти? Я в тобi розчарувалась.
      Так гарно почався день, i так я добре тренувався, а от увечерi знову прикрощi. До того ж я це тiльки так сказав, щоб розважити панi Цвой. Насправдi ж я навiть не знаю, де стоять тi вершi.
      Ну, гаразд, краще помовчу. Бо хто його знає, що зробить панi Цвой iз тим, що я їй нарозповiдав.