На видноколі забіліли снігові вершини, круті хребти. Вище й вище забирався маленький повітряний корабель, мотори аж бриніли від перенапруги.

Нарешті, переваливши через хребет, почали знижуватись. Іван поглянув в ілюмінатор і побачив невеличке, заросле хифами плато в оточенні білих засніжених вершин. У самому центрі плоскогір’я, недалеко від маленького штейподрому, в буйних заростях білів будиночок під похилим зеленим дашком.

Коли їхній штейп стояв уже на плато, а горбань зустрівся біля мальовничої вілли з розчуленим К’юсом, з перших же слів хазяїна гості дізналися, що К’юс уже не редактор «Філософського вісника», що він у відставці і що це його власна дача

— Їх Шістдесят дев’ята схильність така мила особа, — витираючи сльози зворушення, зітхав К’юс. — Шеф так хвилювався, коли мене лаяв… У нього таке хворе серце… Я навіть не виправдовувався…

— А за що ж він вас лаяв? Мені, до речі, теж перепало, — признався Купхейп.

— О, мене було за що лаяти! Я зовсім не інформував їх Шістдесят дев’яту схильність про всі розмови, які веди мої підлеглі.

— А чому ж ви… не інформували? — щиро здивувався горбань. — Хіба це так важко?

— Ні, ні! — Замахав руками К’юс. — Це зовсім не важко! І навіть більше, я знаю, що це потрібно, конче потрібно для процвітання нашої держави… Але… — і К’юс аж очі опустив від сорому, — я так захоплювався наукою… Ви розумієте? Чистою наукою, що зовсім про це забув. Тепер мені так соромно… Але чому ми стоїмо? Ходімте, я вам покажу мій всесвітньовідомий Сад Філософів.

Вони йшли затишною алейкою. Білі, покручені гілляки хифів так густо нависали над головами, що, навіть безлисті, утворювали приємну прохолоду. Між кривих шишкуватих стовбурів пурхали прозорокрилі фит. «Щось про оцих фит Шістдесят дев’ятий говорив… — пригадував Іван. — Здається так: «Як фот, будьте пильні і мудрі, як фит, смиренні й лагідні…»

Їх Шістдесят дев’ята схильність… Цікаво, чому його так називають? І, не довго думаючи, взяв Іван та й запитав у К’юса про це.

Горбань ошкірився: не ваша справа, мовляв! А К’юс, навпаки, зрадів. Старий, як видно, дуже любив, коли в нього запитували і він мав можливість поділитися тими безмежними знаннями, що буквально переповнювали його ветху істоту.

— Шістдесят дев’ять — цифровий псевдонім шефа. У його схильності стільки було псевдонімів, що він давно забув уже своє справжнє ім’я. Чому саме шістдесят дев’ять? Шістдесят дев’ять ячей свідків Безсмертного було на початку нашої історії, шістдесят дев’ять граней у Палаці Безсмертного, шістдесят дев’ять радіальних проспектів відходять від центру Міста-1. Шістдесят дев’ять секторів в Країні-1. Число 69 — священне. Воно — символ незмінності, сталості, вічності. І справді, як не обертай це число, все одно буде 69. Зовсім інші властивості у числа 6. Коли його перевернути, виходить 9. Число 6 — символ непостійності, число 9 — символ смерті. Саме з цього цифрового явища я і вивів великий філософський закон: «НЕПОСТІЙНІСТЬ + СМЕРТЬ = НЕЗМІННІСТЬ. Або, в цифровій транскрипції, 6 + 9 = 69.

Тим часом хазяїн вивів гостей на невеличку галявину.

Під старим хифом за масивним старим столом сидів лисий, дуже старий служитель і, поклавши голову підборіддям на руки, про щось напружено думав. Стіл його був завалений цілими горами чистого й пописаного паперу, вкритого товстим шаром пилу. Видно було, що принаймні з місяць ніхто до нього не торкався.

— Мислитель Чеф, — тихенько, щоб не переривати нить роздумів свого колеги, відрекомендував науковця К’юс. — Ось уже четвертий рік працює Чеф над чотиритомною історією щактифської сатири. Він мій давній гість — всі чотири роки живе і трудиться в мене. Бачу, бачу, вам не терпиться дізнатись, які ж основні ідейні засади його роботи. Насамперед — періодизація. Всю історію щактифської… е-е… так би мовити, сатири мій колега…

Купхейпові уривався терпець. Йому б швидше вияснити свою справу, К’юс же обіцяв допомогти, але — на чиєму возі їдеш, того і пісню слухай. І горбань терпляче слухав.

— …поділив на чотири періоди. Ні, ви тільки збагніть: всю історію — на чотири! Це — геніально! Чи не так? Ось послухайте про кожен з цих періодів. Коротенько, звичайно… е-е… вибачте… — К’юс знітився, — більш детально я пояснювати не зможу, попереду ще стільки цікавого… У мене тут ціла академія. Ви ж знаєте, мабуть, що у вашого покірного слуги завжди гостюють найвидатніші вчені Щактиф.

Так от, чотири періоди. Присядьмо тут, на лаву. Період перший: народження й становлення. Почався цей період за володарювання Хича Тринадцятого Метушливого. Сатирики тої епохи відзначались надзвичайною сміливістю. Вони навіть бралися критикувать такі високі установи, як благочестиві, іменем Безсмертного утворені акціонерні товариства по виробленню й запровадженню перших апаратів так званої «механічної, абстрактно-сексуальної музики» (предка теперішнього спикту). Цей перший етап розброду і вільнодумства, на щастя, був короткочасним і великої шкоди державі не заподіяв.

Що така сатира нічого корисного для суспільства не дасть, це авторам чітко й цілком переконливо пояснили в Легіоні Любові. А вже те, що самим сатирикам нічого доброго не принесе така сатира, це автори, побувавши в Легіоні, зрозуміли самі. Вони й тоді були на диво догадливими. На цьому й закінчується перший період.

На другому, вищому, етапі сатирики викривали і таврували вже не окремі установи і навіть не окремих осіб, а цілі узагальнені, абстраговані пороки, вади, хиби в житті. Але й тут сатирики дуже швидко зрозуміли свої помилки.

Зараз наша сатира переживає третій період, період свого найбільшого кількісного і якісного розквіту. Нині сатирики критикують і викривають кожен сам себе. Це так звана Са-Са (Самосатира), або, як її інакше називають, «сатира на вивертання». Вона полягає в тому, що кожен літератор-сатирик у сміливих, дотепних гротескових образах викриває, таврує свої особисті, часом навіть не існуючі вади й недоліки. Він ніби вивертає перед читачем свої етично-моральні нутрощі, і, якщо вони не такі вже й брудні, в дію вступає авторська фантазія.

— Ваша схильність, — лагідно промовив Купхейп, — ви мені обіцяли…

— Ах, так, так! — спохватився К’юс. — Це прекрасно, що ви нагадали. Я все уже зробив. Не пізніш як завтра вас прийме… мій брат Кап Шкеч. Ось вам лист до мого брата, — і К’юс подав Купхейпові старанно перев’язаний шнурочком товстенький пакет. — Можете буть спокійні: мій брат обов’язково влаштує вам зустріч з Хичем.

Ну, тепер Купхейп згоден був слухати К’юса хоч цілу добу. Ще б пак, така послуга! 3а неї, якщо діяти по закону, треба було б дати чималий дарунок щедрого серця. О, він, Купхейп, цілком згоден слухати свого колегу! Нехай говорить, більше говорить, не треба його дратувать. Може, він, якщо все буде по-хорошому, і не заломить багато.

Та по всьому видно було, що відставний філософ навіть і не думав про дарунки щедрого серця.

— Ваша схильність, — К’юс встав, взяв Купхейпа під руку, — ходімте. В моєму саду філософів ще стільки цікавого…

— Стривайте, — зупинився Іван, Купхейп знову метнув на нього злий погляд. — Чи не захворів, бува, ваш колега Чеф? Ось уже скоро тоца, як він сидить нерухомо, навіть очима не блимає.

— О, він абсолютно здоровий, — всміхнувся К’юс, — просто він інтенсивно мислить. Третій тиждень намагається він розгадати, якою стане сатира Щактиф у майбутньому, тобто в останньому своєму четвертому періоді. Що вона викриватиме і тавруватиме, коли Легіон заборонить і Самосатиру. Бачите, яка напружена робота думки! Він аж занімів…

І правда, філософ Чеф майже не дихав. По вологій лисині мислителя повільно повз великий рогатий равлик.

К’юс лагідно посміхнувся:

— Що за дивні створіння ці безхребетні! Все одно їм — чи стовбур дерева, чи голова вченого… — Знявши равлика з лоба свого колеги, К’юс обережно посадив його на старий пеньок.

— Ходімте, ходімте, друзі мої! — відставний редактор взяв під руки своїх гостей, повів їх далі по алеї.

Скільки, виявляється, найрізноманітніших вчених жило й працювало в гостинного і балакучого екс-редактора «Філософського вісника»! В наступній альтанці Купхейпа та Івана познайомили з астопатом — так у Щактиф називали науковців, що досліджували те одвічне ДЕЩО , з якого пішло і в якому зникне колись все існуюче. Зараз вчений якраз вирішував питання: Чи є ДЕЩО ЩОСЬ , яке може стати ЧИМСЬ , чи воно, ДЕЩО , є НІЩО і ЧИМСЬ стати не зможе?

В іншій альтанці Іван побачив зовсім уже незвичайну картину. На невеличкому розкладному ложі лежав зв’язаний сивоголовий служитель. Власне, «лежав» тут не те слово. Він не лежав, а весь час пручався, рвався кудись і аж пінився від люті. Іван спершу подумав, що то звичайнісінький божевільний, а потім виявилося, що це не зовсім так.

Облизуючи запалені губи, зв’язаний раз у раз вигукував якісь бойові гасла, окремі, часто зовсім незрозумілі речення, уривки слів. Поруч за столом сиділи два стенографісти: кожен вигук зв’язаного старанно занотовувався.

— Надістота — вища форма існування! — вигукував зв’язаний. — Надістота — насамперед повелитель! Надістота — напівбог, напівзвір, напівістота з крилами вічності на голові. Той, хто не може володарювати, той мусить підкорятися!..

Мова зв’язаного стала ще урочистішою. Він уже не вигукував, а натхненно пророкував:

— Наближається час великого полудня! Страшне просвітлення настає! Гряде надістота — сніп променів в її десниці! Моліться, моліться новому богові! Схиляйтеся перед Капом Шкечем, пророком грядущої надістоти! Нехай охопить вас священний трепет перед всепожираючою волею надістоти, волею до влади, до могутності, до нечуваного збагачення! В зародку задавіть нездійсненні мрії про краще майбутнє, про соціальні перетворення, про революції! Мета досягнута! Далі дороги нема! Розв’яжіть мене, розв’яжіть, я привітаю надістоту! Ось він гряде — сонце над його головою! Бачу його! Бачу, бачу, бачу!..

— Хто це? — боязко запитав горбань. — Це душевно хворий?

— І так, і не так, — мудро відповів К’юс. — І так, і не так. Він не хворий і не здоровий, він пророк. Оце вже третій рік провіщає він еру надістоти. І, ви знаєте, в його вигуках стільки правди… Адже і Хич, і Шістдесят дев’ятий, і Кап Шкеч — ще справжні предтечі грядущого богозвіра. О, які вони прекрасно-сильні, прекрасно-жорстокі, прекрасно-підлі! Але ходімте далі.

В альтанці, куди вони зайшли після цього, було якось особливо тьмяно й вогко. К’юс познайомив своїх гостей з високим, зовсім сивим мужем науки, що все своє життя присвятив вивченню і математичному обгрунтуванню такого методологічного принципу, як «вірую, бо неймовірно».

В іншій альтанці похмурий горбоносий науковець, який буквально був завалений горами книжечок, книг та книжищ, незаперечно доводив, що причини всіх революцій завжди лежать в мові. Досить із лексики бунтуючої черні вилучити слова «несхильництво», «боротьба», «повстання», як всякі заворушення самі собою втихомиряться.

Всі були згодні з ученим. Ця воістину геніальна теза ні в кого не викликала заперечень. Одного тільки ніяк не міг розгадати науковець, як же, яким способом вилучити із живої мови бунтівників оті крамольні слова…

Та найбільше зацікавив гостей пикатий лисий інтелектуал, який все своє життя присвятив вивченню й розв’язанню актуальних проблем демографії.

— Населення, — твердив цей учений муж, — зростає з такою швидкістю, що скоро всієї планети не вистачить для його розміщення. Учений вважав, що є тільки один засіб врятувати планету від перенаселення. І цей засіб — широке впровадження штучного запліднення, що дає можливість регулювати народжуваність, збалансовуючи її із смертністю.

Купхейп був просто у захваті від цих думок і навіть сказав, що коли б він не був такий зайнятий своїми проблемами, то обов’язково 6 зайнявся штучним заплідненням.

— Ну, а тепер ходімте до мене, — сказав К’юс і повів гостей до чепурного будиночка під зеленим дахом.

На білому столі в прозорих мисках парували страви.

Поки гості їли, К’юс розповідав, над чим він зараз працює.

— Всі мислячі організми, — говорив він своїм задумливим мелодійним голосом, — у своїй поведінці завжди керуються двома принципами. Перший: здобути якомога більшу насолоду; другий: за всяку ціну уникнути страждання. Коротше кажучи, всі мислячі організми прагнуть насолоди. Насолода — добро. Отже, всі істоти прагнуть добра. Всі істоти — добрі істоти.

— Геніально! — похвалив Купхейп і подивився на великий стінний тоццойт: — А чи не пора нам і честь знати?

Всі встали з-за столу.

— Як би добре було, — і К’юс мрійно примружив очі, — як би гарно було, коли б ми всі жили разом! Під час пори малого спокою кожен би займався своїми проблемами. А після роботи всі збиралися б і співали. Може, залишитесь? У мене живуть вчені найрізноманітніших, часто антагоністичних поглядів і напрямків. Але це ніяк не заважає нам збиратися і співати хором старовинні гімни любові. Ну то як, лишаєтесь?

Купхейп уклінно дякував, але від запрошення категорично відмовився: йому, мовляв, конче треба зустрітися з Хичем.

Штейп швидко набрав висоту. Через кілька цот дача відставного філософа і все мальовниче плато зникло із поля зору.

Іван глянув на невеличкий тоццойт, вмонтований у пульт управління: рівно через дві тоци до Міста-1 прибуде рейсовий штейп з Провінції-13—2! Скоро, зовсім скоро притисне він до грудей дорогого друга свого!

Та не так сталося, як гадалося. Уже біля самих околиць Міста-1 штейп різко нахилився і почав знижуватися.

Сіли на якомусь бугрі. Купхейп довго копирсався в моторах, кректав, лаявся потихеньку і нарешті, витерши руки, сказав:

— Доведеться йти пішки.

Ніколи б раніше такі обставини не вивели Івана з душевної рівноваги. Ходити пішки він любив і міг без відпочинку пройти не один десяток добрих земних кілометрів. Але через півтори тоци там, у Місті-1, Чакт ждатиме друга. І тому ця вимушена прогулянка аж ніяк не радувала Івана.

Горбань замкнув штейп, важко зітхнув:

— Ходімте.

Брели горбастою низовиною, порослою дикими хифами. Самі хифи та хифи, жодного клаптика обробленої землі.

Бідило уже знав: майже всі продукти, хіба що крім киптип’якового м’яса, виробляються на заводах органічного синтезу. Але ж труд на землі — така радість! Якщо відпала потреба орати, сіяти, косити, то нехай парки, квітники ростуть на чорній святій землиці! Але й землиця тут була не чорна, а бруднувато-руда.

Купхейп добряче-таки підтоптався, ледве волік ноги. Бідило втоми ще не відчував. Он уже й будови околиці бовваніють у далечині. Спершу з-за обрію виткнулися якісь шпилі, потім видно стало гостроверхі вежі, а там уже й усю будову. Це був, як потім Іван дізнався, один з тих парфюмерних комбінатів, що постачав Сачу Кепсту спеціальні, посилено ароматні фарби для його «Цікавої газети».

На найвищій вежі сяяв великий тоццойт. Був якраз час прильоту того штейпу, яким Чакт мав повернутися.

В конторі комбінату Купхейп зв’язався з центральною диспетчерською, і не минуло й десяти цот, як вони вже сиділи в комфортабельному повітряному кораблі, а ще через п’ятнадцять цот зійшли на дах академії.

Бідило зразу ж подався до Чактової кімнати.

Ось він уже в ліфті. Швидкісний новітній підйомник повз, здавалося, як отой равлик по лисині дослідника сатири.

Ось уже Іван у коридорі. Швидше, швидше!

Ось Чактова панель… Натискає кнопку, ще раз, ще раз, панель не відсувається.

Невже заснув?

А може, Чакт пішов шукати його, Івана? Може, вони просто розминулися? Бідило майже побіг по коридору і раптом біля ліфта знову зіткнувся з Шатом.

— Де Чакт? — вирвалось у Івана. — Він прилетів?

— Ні.

— Чому? З ним щось сталося? Де він зараз?

— Не знаю… — Шат опустив додолу очі. — Не знаю. Звідки я можу знати? Я всього тільки бідний старий шхуф…

«Ясно… — подумав Бідило хмурніючи. — З Чактом якась біда…»