Дізнався також Іван, що зміст слова «топо» зовсім не відповідає високому змістові поняття «людина». Людина з великої літери. Топо в буквальному перекладі значить — розумна тварина, мислячий організм, думаючий біологічний особень.

Минала доба за добою, а сонце, як і раніше, непорушно стояло в зеніті.

— Чому це так? — запитав Іван у Купхейпа.

Горбань страшенно наприндився і прорік тоном оракула:

— Так побажав Безсмертний!

— А хто такий Безсмертний?

Купхейп — він сидів боком до Івана — різко повернувся, якось особливо неприязно подивився і ні слова не відповів. І це вже не вперше так.

Все більше й більше розуміє Іван, що ні горбань, ні його синок зовсім не збираються відкривати своєму іншопланетному гостю всієї правди про себе. Не раз уже бачив Іван в руках у Купхейпа якісь прямокутні, пластмасові скриньки. Скоро він пересвідчився, що то своєрідні книги, і попросив щось почитати — ну хоча б з історії Щактиф.

Горбань знову сердито насупився і, не дивлячись на Івана, буркнув:

— Не можна!

Так і не дав. І тільки інколи крадькома через Купхейпове плече Бідило розглядав дивні, дуже цікаві для нього Зразки щактифської цивілізації…

На одному боці кожної книги-скриньки надруковано зміст, що складається із коротеньких анотацій на кожну сторінку. Навпроти всіх анотацій чорніють кнопки найрізноманітніших форм і розмірів.

Перегляне читач такий зміст, дізнається, що, скажімо, на сторінці 1001 вже стає зрозумілим, про що написана ця книга, натисне відповідну кнопку, і з бокової площини тома швиденько висунеться потрібна сторінка. Просто і мудро! І зовсім не треба перечитувати тисячі сторінок!

Одного разу трапився незвичайний випадок. Іван і Чакт займалися в Тихому залі. Чакт показував таблички, Бідило говорив назви — все йшло своїм порядком. Повторивши пройдене і виклавши чергову порцію щактифських іменників та дієслів, Чакт подивився на тоццойт і став хутенько збирати своє педагогічне приладдя. Виходячи, кинув:

— Я поспішаю. До кімнати вас одведе Шат.

Іван встав і в ту ж мить помітив, що на кріслі, де сидів Чакт, лежить велика зеленаста книга.

Аж руки затремтіли! Мить — і він уже вхопив оте блискуче, поліроване диво.

— «Історія Щактиф. Том III. Секретно. Для службового користування», — прочитав і вп’явся очима в надрукований дрібним шрифтом зміст книги.

— «Цікаве і благочестиве пояснення, чому сучасний Вік Тьмяного Світла набагато приємніший для всіх топо, аніж минулий Вік Світлої Пітьми», — Іван натиснув невеличку трикутну кнопку — із легким свистом висунулася пластмасова сторінка.

— «Кожен топо, якщо він правдивий схильник Безсмертного, — похапцем читав Іван і з тривогою поглядав на нещільно засунуту панель, — кожен мислячий організм повинен відчувати, що сучасна доба набагато приємніша від попередньої. Зараз у нас яскравий Вік Тьмяного Світла, а раніше ми жили у тьмяному Віці Світлої Пітьми. Раніше нами правили неблагочестиві власники ланів і пасовищ, а зараз власники стали благочестивими. Нині оці божественні надістоти іменують себе свідками Безсмертного… Свята власність — основа основ нашої…»

Іван озирнувся на вхідну панель, натиснув кнопку, сторінка сховалася.

— «Повчальне й змістовне роз’яснення необхідності щоденного схиляння всіх топо», — прочитав Бідило ще одну анотацію і натиснув відповідну кнопку.

З нової сторінки Іван дізнався, що бог, в якого вірують громадяни Щактиф, зветься Сонячним Вседержителем, або Безсмертним, і що всі віруючі щоденно схиляються перед якимись тетраедрами Безсмертного і через це іменують себе схильниками. «Ваша схильність, — звертаються вони один до одного, — ваша найнижча схильність…»

Скоріше! Скоріше! Кожної доти може повернутися Чакт. Іван тисне на кнопку, сторінка засувається і, вже не читаючи змісту — кожна мить дорога, — знову натискає на якусь велику, найбільшу серед усіх, шестикутну кнопку. Висувається нова сторінка.

«Всі країни планети покірні волі Безсмертного. Вся планета давно підвладна Щактиф.

Іменем Сонячного Вседержителя партія Прогресивних Перукарів пліч-о-пліч з Легіоном Товариства по Сприянню Розвитку Любові до Ближнього, що скорочено зветься Легіоном Любові, благочестиво служить Хичу Мислячому. Пречистий дух приватної власності…»

Іван, поспішаючи, читає з п’ятого на десяте, але поступово захоплюється і вже не пропускає жодного слова, вчитується в кожен рядок.

Дивний — цікавий і страшний — світ відкривається з Цієї полірованої пластмасової сторінки!

Виявляється, в державі Щактиф («Щактиф» — у перекладі «блаженний спокій») гроші платять тільки за службу. За фізичну працю лише годують і одягають. Найбільшу платню отримують перукарі. Причому перукарі ці тільки називаються перукарями. Колись, іще у Вік Світлої Пітьми, вони займалися своїм справжнім ремеслом — голили, стригли, але поступово все більше й більше переходили до іншої, куди більш прибуткової діяльності.

Нині «перукар» — це почесне звання, що говорить про причетність до уславленої партії Прогресивних Перукарів.

Крім цієї організації, на сторінці згадувались іще «Легіон Любові», «Ліга Прихильників Веселого Настрою» та інші — всього десять назв. З плутаних і туманних пояснень Бідило зрозумів, що кожна з цих, нібито громадських, корпорацій часто виконує функції активної автономно діючої контррозвідки і що найвпливовішою організацією серед них вважається Легіон Любові. В кінці сторінки зазначалося, що всі оті ліги, партії, легіони давно вже, з самого свого утворення, підпорядковані безпосередньо Хичу.

«А хто ж такий Хич?» — подумав Бідило і в ту ж мить відчув, що в потилицю йому хтось дише.

Різко обернувся. За спиною стояв Чакт.

Іван схопився. Блискавкою майнула думка: «Кінець! Цього вже мені не пробачать!» Застиг, напружився, як для. стрибка, кожним м’язом готовий на відсіч.

Та, як не дивно, Чакт зовсім не гнівався. Не дивлячись на Івана, спокійно взяв книгу і так само спокійно, мовчки вийшов.

«Пішов доповідати батькові, — подумав Іван. — Зараз прибіжить горбань…» Але минали цоти, тоци, а Купхейп все не з’являвся. Нарешті, коли Бідило зовсім уже стомився чекати, до залу ввійшов Шат і з звичайним своїм кам’яним виразом на обличчі повів Івана до його постійної кімнати.

Наступної доби, тільки-но почалася пора малого спокою, з’явилися Купхейп і Чакт з усім навчальним приладдям. Обидва в прекрасному настрої. По всьому видно: Чакт батькові нічого не сказав…

Багато чого зрозумів Іван з отих трьох похапцем прочитаних сторінок. Не ждати йому добра в цій країні десяти контррозвідок… Десять контррозвідок! Проти кого вони? Адже давно уже всі країни планети перетворені на сателітів Щактиф. Значить, є сили, що борються проти держави мислячих перукарів! Але як зв’язатися з ними? Як знайти шлях до незнаного щактифського народу? Єдине, що зараз може Іван, — це терпіти, приглядатися, вивчати…

Якось після чергового уроку мови Бідило запитав у горбаня:

— Хто такий Хич? Поясніть, якщо можна.

Купхейп навіть зрадів:

— Звісно, можна! Не тільки можна, а й треба! Про велич і могутність нашого Хича Мислячого повинні знати не тільки всі топо нашої планети, але й всі мислячі організми Всесвіту!

Купхейп сів у крісло, надів білий шолом.

Картина за картиною з’являлися на жовтому екрані. Горбань з заплющеними очима пояснював, коментував.

…Материк, оточений по океану зелено-золотим колом, — держава Щактиф. Місто в центрі материка. Воно напливає, і от уже на весь екран — кільцеві вулиці, радіальні проспекти, що сходяться до кільцевого палацу.

Зображення все збільшується й збільшується, уже видно, що і центральний хмарочос, і кільцевий палац, який оточує його, — зовсім не круглі, а грановані.

— Шістдесят дев’ять граней, — пояснює Купхейп. — І радіальних проспектів також шістдесят дев’ять.

Ще і ще напливає зображення. Вже палац і хмарочос Займають весь екран. Вже вони не вміщаються на екрані. Мить — і глядач ніби входить до кільцевого палацу.

У широчезному залі йде засідання. Сотні істот у кріслах. Половина крісел — чорні в білу крапочку, половина — білі в чорну крапочку.

Іван придивляється: щось наче на парламент схоже…

За столом президії — висока струнка особа.

— Хич, — пояснює Купхейп. — Хич мислить…

— А про що ж він думає, цей Хич? — поцікавився Іван.

Купхейп ображається:

— Хич не думає! Хич не може думати! Думають лише прості смертні. Про дітей своїх, та щоб війни не було, та ще всяку всячину про злих багатих і добрих бідних. Державний діяч не думає, він мислить, державно мислить!

Бідило з цікавістю дивиться на жовтий екран: висока істота у високому кріслі…

А горбань уже показує, як саме, в який спосіб мислить щактифський колега земних фюрерів.

Хич примружився, тицьнув себе вказівним пальцем у перенісся — і от уже в горах і пустелях, на берегах озер і на океанському узбережжі оплутані дротами й трубами виростають височезні куби цехів. Вогонь схоплюється над ними, жовта пара повиває, а з широкого отвору найбільшого центрального куба пнеться-виповзає на металевому череві зелений повітряний хижак. Хич мислить…

Хич мислить — і над морем ревучою зграєю мчать повітряні кораблі. Попереду ціль. Вогонь! Мечі променів схрещуються на чепурненькому білому острівці. Жовта пара, зелений дим, і вже на місці острова рівне, спокійне море. Хич мислить…

— Хич мислить! — врочисто проголошує Купхейп, і жовтий екран заповнюється новим зображенням.

…Широчезний, яскраво освітлений зал. На стінах зеленим вогнем палають слова: «Іменем Безсмертного їж!», «Їж і ні про що не думай!»

Тисячі трудівників, охоплені патріотичним поривом, їдять, їдять схвильовано, їдять завзято, — радісно, натхненно їдять. А наївшись, дружним, солодкоголосим хором співають хвалу Хичу. Мовляв, спасибі йому, Мислячому, що так любить своїх підданих, любить трудівників, любить…

— Брехня!! — прогуркотав глухий бас за спинами горбаня й Бідила. В шафах затріщало, екран погас.

Червоне променисте марево сунуло Тихим залом. Гримів глухий голос, і в такт його перекатам трепетало таємниче сяйво:

— Хич Дев’ятнадцятий — гнобитель шхуфів! Двадцятому не бувать!

Допливши до протилежної стіни, сяйво пройшло крізь неї. В тому місці стіна зарожевіла, зробилась прозорою, і крізь сяючу пляму стало видно сусідній зал. Пляма тьмянішала й тьмянішала, і через кілька цот вона була вже такою, як і вся стіна. Голос подаленів, замовк.

Купхейп сидів немов приглушений: очі вирячені, губи сіпаються.

— Що це таке? — украй здивований, запитав Іван.

Горбань наче й не чув.

— Вам погано?

Купхейп грізно насупився, рука потяглася за плескатою скринькою з рефлектором. Іван знизав плечима:

— Чого ви гніваєтесь? Я ж тільки запитав, що це таке…

Купхейп схопився.

— Не смійте про це питать! — закричав він, розмахуючи чорною скринькою. — Ніяких запитань! Чуєте? Ніяких запитань! — І, трохи заспокоюючись, додав: — Якщо ви цінуєте мою приязнь — згодного запитання про це…

Поволі спливав час. Бідило наполегливо вчив мову. Він уже розмовляв, читав і навіть писав по-щактифськи. Останнім часом горбань змусив його не лише вчитися, а й вчити. І Купхейп, і Чакт, а потім і Хетат Ааф стали вчитися у Бідила мови землян. Застосовуючи рефлектори-інтенсифікатори, вони, як і Бідило, робили чималі успіхи, а з часом опанували цю Іванову мову майже в такій мірі, як і він їхню.

Купхейп узяв за звичку вечеряти удвох з Бідилом. Поїдять, сяде горбань в крісло, Іванове присуне поближче.

— Сідай!

І почне правити теревені. Та все про себе: і добрий він, мовляв, і щирий, і такий самотній… Ні з ким і словом перемовитися. І так же йому Бідило подобається, з першого погляду запав у душу.

Зробить таку психологічну і, на думку Івана, дуже примітивну підготовку, а тоді й випитувати почина: що в них на Землі є, чого нема, що буде…

Цікавість ця давно вже не подобалась Іванові… Все, що він уже знав про суспільство Щактиф, примушувало його Зважувати кожне слово.

Якось під час такої розмови — а сиділи вони у невеличкій кімнаті, відгородженій від Тихого залу, — і запитав Купхейп у Бідила:

— А що означає на вашій прекрасній мові слово «аапчхи»? Які благородні почуття хотіли висловити ви цим урочистим словом, вітаючи там, на березі океану, нашого мужнього генерала Хипіца? Чи не б оце звучне і лаконічне «аапчхи» точним перекладом нашого щактифського вітання «ехип»?

— Ні, — Бідило ніяково всміхнувся. — То я просто чхнув.

— Що значить «чхнув»? Вчора уві сні ви говорили: «Чхати я хотів на цю радіацію».

— Бачите, у нас, у слов’ян, є такий вираз: «Начхати мені на те». «Начхати» — значить виразити зневагу. Але я…

Та Купхейп уже не слухав. Мить — і в руках його блиснула рефлектором плеската скринька. Сліпучий промінь б’є Іванові у вічі. Вперше в житті Бідило відчуває, що ні рукою, ні ногою ворухнути не може. І, вже гублячи свідомість, помітив: Чакт посміхається. Дивно якось, сумно, презирливо… Чакт посміхається…

………………………

…Коли Бідило опритомнів, у кімнаті не було вже нікого. Невідь звідки долинав знервований, тремтячий голос Купхейпа:

— Він державний злочинець! Він образив Хипіца, довірену особу Хича! Я мушу віддати його Легіону. Хет, встань, засунь панель. Що за дурна звичка залазити на крісло з ногами!

Аж тепер тільки Іван помітив, що панель до Тихого залу не засунута.

— Ой татуню, я так добре вмостилася… Та він нічого не чуб! Після такої дози опромінювання тоци три, а то й чотири його хоч на шматки ріж. Він зараз такий гарненький! Татуню, а може, він зовсім не злочинець?

— Він державний злочинець.

— Ах, татуню! Ти ж завжди кохався у філології. Ну що таке злочинець? Всі злочинці — мислячі істоти. Всі мислячі істоти — злочинці. Ми всі — злочинці, так само як всі злочинці — ми. Все є всім. Елементарно!

— Прибери ноги з крісла! Вдруге кажу!

— Батьку, — це вже голос Чакта, — ти хоч би зараз розповів, у чому ж суть твоїх дослідів над Іваном?

— Причому тут досліди? Іван — політично небезпечна істота. Я мушу передати його Легіону Любові або партії Прогресивних Перукарів.

— А я хочу знати, — знов голос Чакта, — що більш потрібне населенню нашої країни: розкриття цього, як ти кажеш, злочину чи завершення твоєї наукової праці?

Мовчання.

Хет мугикає пісеньку.

І нарешті тихе Купхейпове буркотання:

— Ти маєш рацію, синку. Ти маєш рацію… Але ні риск, риск…

— Батьку, я хочу знати…

— Так, так… Ти правий. Я розповім дещо. Слухайте. Перше ніж говорити… Хет! Востаннє кажу: прибери ноги з крісла!

— Уже прибрала!..

— Перше ніж говорити про мої досліди, я мушу поділитися з вами деякими міркуваннями відносно самого піддослідного. Одразу після того як цей феномен з’явився на нашій планеті, ним, природно, зацікавилася Вища Рада Слуг. Мені доручили всебічно дослідити його і про все доповісти. Певна річ, ви розумієте, доповідати я не збираюсь, навіть можу взагалі нічого не досліджувати, бо, як і завжди, у Великому Графіку вже поставлена відповідна позначка. Але цей особень мене по-справжньому зацікавив. Одразу ж після прильоту, коли феномен перебував у стані повного виключення свідомості, я методами спіритичного, спіритологічного та спіритографічного контролю виявив у піддослідного наявність душі…

Іван напружено вслухався. Спіритика, спіритографія, спіритологія… Він уже не раз чув від Купхейпа про ці науки. По-щактифськи вони називалися штуфатeq \o (о;ґ)к, штуфатeq \o (а;ґ)к, штуфатeq \o (и;ґ)к — від слова «штуфeq \o (а;ґ)т», що точно відповідало латинському «spiritus» — дух, душа…

— Кілька діб наполегливого дослідження, — продовжував горбань, — дали вкрай дивовижні наслідки. Іванова душа не підходить під жодну з 12 категорій, 48 груп та 164 підгруп, на які поділяються всі душі інтелектуально розвинених мислячих організмів. Не підходить вона і під 4 категорії, 13 груп та 58 підгруп душ мислячих істот, позбавлених витонченого інтелекту.

В Івана дійсно загадкова, навіть більше — таємнича душа. Вона ласкава й жорстока, потайна і вкрай відверта, по-дитячому ніжна й непохитно тверда.

Та найцікавіше, що зараз на планеті Земля майже всі мислячі істоти мають такі ж переконання, як наш піддослідний. Про це свідчать-уже перші наслідки мого спіритологічного аналізу.

Потім, за всіма даними, Іван — типовий представник великого й авторитетного племені. Піддослідний часто згадував і показував на екрані тривалі й запеклі війни, в яких істоти, подібні Івану, захищали скривджених і визволяли поневолених. Це вже не тільки суперечить здоровому глуздові, а й… ну просто реакційно!

Слухайте далі. Після цього відкриття, трохи пізніше, порівнюючи Іванову душу з типовою душею (стандарт ХЦ-112-к) шхуфа, хворого на другу стадію хакахо, я відкрив їхню дивовижну тотожність. До речі, ХЦ-112-к — єдиний різновид хакахо, при якому хворий вважається цілком безпечним для навколишнього оточення. Так принаймні твердить офіційна наука. Я думаю… мені здається: може, воно й не зовсім так…

— Батьку, ти перебільшуєш…

— Можливо, Чакте, можливо… У всякому разі, ХЦ-112-к — явище надзвичайно рідкісне. Саме такого феноменального екземпляра не вистачало мені усі ці останні роки. Тепер, маючи Івана, я розпочав експеримент, що набув би дійсно вседержавного значення, якби я довів його до кінця. Я вирішив шляхом тонких спіритичних, спіритологічних та спіритографічних дослідів розгадати фізичну природу і хімічний склад таємничої Іванової душі. А розгадавши, я зможу вплинути на цю темну і хаотичну субстанцію. Я приведу її в нормальний стан статичної рівноваги. Я зумію нормалізувати п, або, як любить висловлюватись наш Хич Мислячий, — «причесати» розпатлану Іванову душу.

Так от, якщо мені дійсно вдалося б обернути цей феномен на звичайного шхуфа-схильника, тобто вилікувати його від хакахо, суспільство Щактиф отримало б могутню зброю в боротьбі з цим справді страшним недугом. Коротше кажучи, вилікувавши Івана, я б переміг хакахо! Я так захопився цим, що став навіть подумувати: чи не припинити на певний час роботу над апаратом «ХА»?

— Батьку, — це знову голос Чакта, — ти давно вже говориш про цей «ХА». Що це за апарат? Ти нам не довіряєш?

— Вам я довіряю, але таємниця є таємниця. Тим паче, коли вона державна. Пронюхають несхильники, загримить привид, що тоді? І потім, про цей винахід поки що рано говорити. На все свій час. Одне скажу: колись мій «ХА» зробить Хича Мислячого Хичем Всемогутнім! «ХА»… Ні, я навіть радий: Івана — легіонерам, і — геть спокусу! Сьогодні ж сідаю за креслення. От тільки… Є тут ще одна заковика. Хтозна, може, й залишити Бідила на дві—три доби… Потім здати… Розумієте, Іван потрібний не для самого дослідження хакахо. Рано чи пізно озброєні армади Хича вийдуть у космос. Може, й ми доживем до цього… Гряде новий аптахетоп, нова священна війна. Тільки вже не всепланетна — всегалактична! Ой як тоді нам потрібні будуть достовірні дані про всі галузі промисловості, про енергетичні ресурси тих планет, які ми почнемо колонізувати! Та головне — моральний став можливих противників, його треба знать! Ви думаєте, даремно ми з вами вивчали земну мову, а Івана вчили щактифської?

При цих Купхейпових словах Бідило трохи з ложа не схопився. Так от чому горбань розпитував про енергетику Землі!

— Діти мої, слухайте і пам’ятайте, — в голосі горбаня Змовницькі інтонації. — Все, що ви зараз почули, — наша фамільна таємниця Ми все-таки, мабуть, на кілька діб залишимо Івана в академії. Залишимо, поки не випитаємо все, що нам треба. Але…

Замовк. А потім знову:

— Хтозна… Може, справді віддати його до Легіону? Віддати — і квит, га? Все ж таки державний злочин… Риск… Дуже великий риск…

— Татуню, ну який риск? Який злочин?

— Мовчи! Тут тобі не філологічний диспут!

— Батьку…

— Мовчи, Чакте, мовчи й ти. Ви ще не знаєте, що таке Легіон…

— Ні, я не хочу мовчати, — по голосу чути, що Чакт хвилюється. — От ти завжди так: сам вигадаєш якесь страхіття, сам же і лякаєшся його. Цей космонавт зовсім не таке дике і зле створіння, як ти його собі уявляєш. І навіть більше: вітаючись із нашим бовдуром… От чого ти знову лякаєшся? Нас же ніхто не чує! Ти ж сам вмикав променеві штори. Ну не думав твій піддослідний ображати ні нашого генерала, ні самого Мислячого Дев’ятнадцятого! Іван просто не зміг стриматися і… — як це у них на Землі кажуть? — «чхнув, та й годі». Який це злочин?

— Це не злочин? Та ви знаєте, що вважається політичним злочином у державі Щактиф?! Ви чули, за що арештовано філософа Хеца Піца? Позавчора на перехресті 17-ї Кільцевої та 3-го Радіального, показуючи на портрет Хича Мислячого, що висів на стіні, Хец голосно вигукнув: «О! Яке інтелектуальне обличчя!» Його тут же схопили. Не розумієте за що? Легіон офіційно повідомив: вигук філософа був злочинно двозначний. А Кут Пхат? У нього тик, нервова судома. Коли розхвилюється — морщить носа. І треба ж було йому розхвилюватися, слухаючи промову Хича, та ще й у присутності легіонерів. От і порівняйте тепер: Кут Пхат тільки носа наморщив, а Бідило начхав.

І взагалі давайте говорить відверто. Чим більше я читаю в Івановій душі, тим більшу відчуваю образу (голос Купхейпа знову нервово затремтів). Так, так, саме образу! Особисту образу! На його верхніх кінцівках — ти, Чакте, сам бачив — виразні сліди фізичної праці. Іван — шхуф. Звичайний робочий шхуф. Істота, яка за всіма біологічними та соціальними законами може тільки працювати, їсти, спати й плодитися. Думати шхуф не може.

І от — ні, ви тільки уявіть! — Іван Бідило, цей потворний космічний шхуф, виявляється, вміє думати. Він думає, та ще й як!

Мозолі й інтелект! Нахабний виклик всій нашій цивілізації! Ні, це справді страшно. Робіть, що хочете, але мене, як відданого служителя, як принципового, чесного інтелектуала, це глибоко ображає! Хет, засунь панель.

— Ну, татуню…

— Батьку, — голос Чакта, — я теж вважаю: хоч раз нам треба поговорити відверто. Я ж знаю, для чого тобі все це потрібно: і досліди, і відомості про земну економіку, і навіть твій таємничий «ХА». Кар’єра? Я не вгадав?

— Синку, який чесний, відданий служитель не думає насамперед про кар’єру?

— Отже, я вгадав. А тепер слухай: твій апарат — це ще справа майбутнього. А піддослідний Іван, проблеми хакахо і таке інше — це вже сучасне. Я ж знаю: ти домагаєшся місця члена Вищої Ради Слуг. Так? Я вгадав? Ти сам розумієш, що за ці кілька діб, на які ти зважуєшся залишити піддослідного в академії, роботи наукової ти не завершиш і про економіку Землі нічого не дізнаєшся. Отже, місце члена Вищої Ради…— Чакт виразно свиснув.— Гадаю, ти мене зрозумів.

І знову мовчання. Бідило заплющив очі: ще хто загляне. Нехай думають, що він досі не опритомнів.

Незрозуміло, чому за нього гак заступається Чакт… Теж, мабуть, цікавиться «таємничою Івановою душею». Досліднички… Мозолі, кажуть, на верхніх кінцівках…

І згадалось Іванові, як перед самим відльотом п’ять днів разом з другом своїм — іспанським космонавтом Хозе — садив яблуні перед піонерським палацом. Фізична праця давно вже стала одним з найважливіших засобів тренування і підготовки космонавтів в усіх країнах Соціалістичної Землі. Але то було не просте тренування. 3а чесну, сумлінну наукову працю нагородили двох друзів путівками до садівничої бригади. Як він скучив уже за лопатою, за добрим — тривожним і лагідним — запахом сирої землі…

— Ну що ж, — знову чути Купхейпів голос. — Здається мені… Я хотів сказати… Одне слово, ти, Чакте, мабуть, маєш рацію. Так, так, ти правий, синку, ніхто про це, звісно, не взнає. Несхильники? Привид хакахо? Та коли вже їх так боятися, то й жити неможливо. Одного не збагну лишень, як ти міг, такий обачний, врівноважений, і таку вигідну роботу покинути… Знаєш, синку, я часто думаю… Хет, ти нарешті засунеш панель?!

Панель рвучко засунулась, і про що часто думає Купхейп, Бідило так і не взнав.

А знати б треба…

Ні, справа не тільки в тому, що горбань кожної миті може видати його легіонерам. З Купхейпової балаканини Знову — у котрий раз — дихнуло Іванові в обличчя забуте, мертве, земне, давно поховане революціями… І боляче, й гидко…

Хто вони, оті несхильники, яких так боїться горбань? Революціонери? Підпільники?

До кімнати увійшов Шат. Присунув столик впритул до ложа, вийшов. Через хвилину повернувся із знайомими уже скриньками, теками, пакетами.

Дивний він якийсь… Кремезний, вилицюватий, у комбінезоні з чорно-жовтої, розмальованої, мов шахова дошка, матерії. На спині зеленою фарбою номер написано: 9803. Обличчя немов неживе, очі майже заплющені, та якщо відвернутися від нього, а потім несподівано повернутись, на якусь мить майне зовсім інше обличчя: розумне, похмуре, погляд пильний, пронизливий.

«Звичайний Купхейпів шпиг, — одразу вирішив Іван, — до мене приставлений».

Розіклавши приладдя для навчання, Шат зник так само нечутно, як і з’явився.

Легкою, веселою ходою увійшла Хет.

— О нещасний, молодий злочинцю. Ви мене пам’ятаєте? — з манірною безпосередністю защебетала вона. — Мене звуть Хетат Ааф. Запам’ятайте: Хетат. Можна просто Хет. Знайте, я ваша рятівниця! Так, так, це правда! Ви повинні мене… ну хоча б поважали! Ви мене розумієте? От і добре. А тепер, мій хлопчику, уважно слухайте, що я вам пораджу. Ви дуже мило пояснили моєму таткові ваш злочинний інцидент там, на березі моря. Так от, раджу: не здумайте його ще комусь пояснювати. Ви мене розумієте? От і чудесно! А зараз продовжимо наші вправи. Сьогодні вашим учителем щактифської мови буду я.

Мова! Краса і сила трудівничої душі, гордий голос легенд і світла печаль кохання, давня давнина і далеке майбутнє — все в ній, в мові, в кожній мові кожного народу…

Більше тижня вивчає Бідило мову щактиф. Ні, не вірить він, не хоче вірити, що цілий народ мислить і говорить таким убогим, чудернацьким суржиком — не хоче, не може вірити!

Необразна, перенасичена абревіатурами, вона, ця Хичова мова, й граматику має якусь химерну, на алгебру схожу. А словник? Навіть поняття «ЛЮДИНА» немає — ТОПО, особень, мислячий організм… Фонетика — жодного дзвінкого приголосного, в абетці — глухі, редуковані, зітерті звуки…

Була колись на Землі паперова, народжена в кабінетах, мова волапeq \o (ю;ґ)к. Була, та немає, — давно й забули про неї. А може, й ця штучно створена? Може, й цю, щактифську, вигадали Купхейпи та Хичі Мислячі?

Так воно, мабуть, і є.