Безсмертного треба зробить! Хто рухає історію? Хто творить цивілізацію? Шхуфи? Народ? Брехня. Ми — Перше коло, ми — надістоти з крилами вічності на голові, ми рухаємо історію! Ми стільки творимо, що нам уже не вистачає скейпу, в той час як мозок кожного шхуфа, — про це ми дізналися із ваших наукових праць, — виробляє значно більше скейпу, ніж це потрібно для щоденного відновлення життєвих сил. Лишки заважають шхуфові, породжують в його темній голові безплідні мрії про якусь волю. Коротше кажучи, якщо ми заберем у шхуфів оті скейпові лишки, ми тільки ощасливимо їх.

Шхуфам не потрібна зайва енергія. А нам… Ми засвітимо сліпучі сонця нової культури, нової, небачено високої цивілізації. Ви повинні допомогти нам, бо ви теж інтелектуали. Створіть нам таку установку, щоб вона відбирала й конденсувала лишки шхуфського скейпу. Але зробіть так, щоб ця установка сама лагодила себе, сама вдосконалювала…» І ми створили таку установку, — глухо прошепотів Сто тринадцятий. — Ми створили Безсмертного… Ми сподівалися, що служимо великій вамбській культурі, великій цивілізації… Ми вірили в це… Я вірив…

І раптом старий захвилювався:

— Вамби, ви повинні вислухати мене!.. До кінця! Я один знаю ВСЕ про Безсмертного! Я можу скоро заснути… Таємниця моя засне… А це — страшно! — з прозорих очей Сто тринадцятого знову потекли сльози.

— Ну, а далі? Що було далі? — схвильовано запитав Іван.

Сто тринадцятий через силу ворушив губами:

— Далі… Далі — трагедія… Ми довго не розуміли, для чого треба було робити Безсмертного таким, щоб він сам собою керував, сам ремонтувався, сам розвивався, вдосконалювався. Зрозуміли ми це тільки під дулами гравітаційних рушниць. Ще скликаючи нас до Палацу, свідки планували наше знищення.

Та сталося непередбачене. Безсмертний, — це створене нашими руками кібернетичне божество, цей величезний, добре відрегульований робот, — взяв та й ожив… Ожив і перестав слухатися свідків. Нічого дивного тут нема — з нашими рeq \o (о;ґ)ботами це часто буває…

Отже, Безсмертний вийшов з-під влади свідків і став жити своїм, самостійним, майже свідомим життям. І вже не він їм, а вони йому стали всіляко догоджати, щоб тільки отримати зайву додаткову порцію енергетичного живлення.

Безсмертний робив з своїми свідками все, що хотів. Він порушував графік живлення, видавав енергію не по розкладу, а коли забагнеться. Свідки стали нервувати. Все частіше й частіше під час благочестивих змагань поїдали вони одне одного. Все це, правда, було вже потім, а в час, коли поставили нас до стіни, Безсмертний тільки-тільки ожив…

Сто дванадцять моїх колег свідки вбили. Мене лишили для того, щоб я приборкав зарозумілого робота. А я… Я уже збагнув тоді всю глибину свого злочину! Я відмовився…

— Вбийте й мене! — гордо сказав я свідкам.

Мене не вбили. Посадили в оцей склеп і через кілька років, коли свідки помітно вже почали перетворюватися на безсмертних тварин, підключили до енергетичного живлення.

Свідки сподівалися, що згодом я стану такою ж твариною, як і вони, і тоді вже буду їм слухняно служити. Тільки твариною я не став — любов у мені не гасла… Безсмертним я теж не став — ненависть у мене велика… Вамби! Сьогодні ви захопите капище. Вбийте свідків! Жодному не даруйте життя!

Вони ввімкнули гравітаційний струм і променеву завісу… Ні, це не врятує їх… Зніміть з двох гармат генератори гравітонів, і нехай вамб, мужній серцем, затисне їх під пахвами. Генератори створять навколо тіла його поле тяжіння від’ємного знака. Вамб пройде до овальної панелі. Але завіса… Півцоти в теплових променях і — смерть… На овальній панелі є дві клеми. Треба встигнути взятися за них руками, замкнути струм. Це дуже важко витримати, і все-таки — можливо. Завіса погасне, панель відсунеться. Погано, що не всі артерії перервали…

— Всі, всі перервали! — загомоніли повстанці.

— Ні, не всі. Якась артерія живить ще променеву завісу. І Безсмертний ще живий — коли він вмиратиме, всі почують. Пошукайте в склепі під приміщенням Сорок дев’ятої ячі, там проходить найглибша. Все… Ні, ще одне: бійтесь умираючого Безсмертного. Він за собою і вас потягти може… Тепер — все.

І Сто тринадцятий знову заплющив очі. Повстанці заворушилися, хтось уже пробирався до виходу.

— Спасибі, діду! — сказав Іван і вклонився. — Сто років ще живіть!

— Ні, давно вже я хочу заснуть… — зітхнув Сто тринадцятий. — Кінчається мій безконечний день…

Повстанці виходили з склепу, заклопотано перешіптуючись.

Сто тринадцятий розтулив повіки і раптом різко підвів голову.

— Вамби! — майже крикнув. — Куди ж ви?! — І в очах його, уже не прозорих — темних, не сльози — пекучий віковий біль. — Вамби! Ви прощаєте мене?! Я дуже хочу заснуть!..

— Спи… — прогули повстанці. — Ти чесна енборра… Спи…

— Простили… — прошепотів Сто тринадцятий і безсило відкинув голову.

Перед овальною панеллю точилася жвава суперечка. Хто достойний? Хто, важачи життям, кинеться в зелене сяйво?

Небажаючих не було.

Гравітаційні генератори — чорні, металеві диски — лежали осторонь. Вони вже були ввімкнуті на повну потужність, і кам’яна, масивна підлога аж вібрувала під ними. Однодумці так захопилися суперечкою, що, здавалося, забули про диски.

Чактові цього тільки й треба. Крадькома підібрався, вхопив, затиснув диски під пахвами — ну й важучі! — кинувся до овальної панелі. І тут тільки його помітили.

— Стій!

— Куди?!

Але Чакт уже робив своє.

Нестерпний жар дихнув в обличчя сміливцеві, засліпив зеленим вогнем. Та хлопець встиг роздивитися на панелі два металевих горбики. Скарлюченими пальцями вчепився в клеми, і в ту ж мить все тіло його трусонуло струмом. Завіса згасла. Панель з гуркотом відсунулась.

Осліплений, оглушений, ступив Чакт три кроки вперед і вже там, у капищі, впав, …

Мов повінь на прорвану греблю, навалилися вамби на вузенький овальний прохід. Першим проскочив Іван, підхопив Чакта, приклав вухо до грудей:

— Живий?!

А ззаду, з проходу, наступали, напирали нові й нові несхильники.

— Живий… — простогнав Чакт. Прихилившись до Івана, він вже спинався на ноги. І враз аж хитнувсь. — Дивись, Іване! Дивись!

Повстанці зупинилися приголомшені.

— Безсмертний…

У самому центрі неозорого залу, на помості, на круглому золотавому ложі, світилася, рухалася, бриніла величезна потвора. Зовні вона скидалася на гігантського зеленого скорпіона. Кілька десятків металевих кінцівок конвульсивно метлялися, билися одна об одну. Саме вони й породжували отой Зелений Дзвін — Вічний Голос Безсмертного, що зовсім недавно транслювався звідси в усі країни планети.

Вигинався, хвилями ходив сяючий, лускатий хвіст. З гострого жала, що раз у раз висувалося на кінці його, схоплювалися зелені іскри. Підіймалася й опускалася голова. Всі ці порухи були надзвичайно ритмічні, до синхронності злагоджені.

Вражали очі Безсмертного. Жовті, чотирикутні, вони світилися зовсім осмислено. Так хижо й тривожно могла дивитися тільки жива істота.

— Так от ти який, Безсмертний! — вихопилося в Івана. — І цей Сонячний Вседержитель правив світом?!

Сотні товстих і тонких артерій тяглося до металевого черева. Всі вони були темні. І тільки одна, тоненька, звивиста, ще пульсувала золотавим вогнем скейпу. Вона, як видно, і живила досі Безсмертного.

Навкруг скорпіонового ложа плазували, бігали, несамовито гризлися якісь голі створіння. Ні, це були не люди, хоч і скидалися на людей, не звірі, хоч і схожі були на них, і навіть не істоти — це були надістоти, божественні надістоти, свідки слави Безсмертного.

Та не самі свідки метушилися навкруг скорпіона. То там, то тут біліло поміж них вбрання служителів, зеленіли мундири видатних хичистів. І впізнав серед них Іван і Хича, і Шістдесят дев’ятого, і Хетат Ааф, і багатьох-багатьох інших…

— Смерть Безсмертному! — кинулися повстанці до скорпіонового ложа. — Смерть Безсмертному!

І в цю мить з овального проходу протиснувся високий молодий вамб.

— Гей, далі, далі від Безсмертного! Зараз він помиратиме! Знайшли!.. — вигукнув він. — Дервердаська артерія! Ну й дервердаси!..

Всі посунули назад, до проходу, та не всі встигли. Коли Іван з Чактом, — вони опинилися останніми, — добралися до овального отвору, було вже пізно.

Заблимала й погасла остання звивиста трубка. Скорпіон здригнувся, шарпнувся, немов хотів втекти із свого вічного ложа, заскреготав і раптом, високо піднявши сяючий, гострокінцевий хвіст, вжалив себе в опуклу спину.

Пекельний спалах засліпив друзів. Гуркіт струсонув капище. Дзвінкими уламками посипалася сталева стеля. І одразу ж прямовисна грозова злива ринула в зал. З гуркотом завалилася стіна, потім друга…

І враз стало незвично тихо. Аж глухо наче…

Прибитий зливою дим швидко осідав. Висока кучугура металевих і скляних уламків курилася на місці Безсмертного…

А де ж свідки? Де служителі й хичисти?

Коли вже зовсім розвиднілося, Іван з Чактом побачили: в калюжах зеленастого слизу, що поблискували навколо купи уламків, плавало якесь клоччя, уривки білого й зеленого вбрання. Оце все, що лишилося від щактифської еліти…

Злива вщухала, хмари світлішали. В розривах уже сяяло свіже фіалкове небо.

І от долинули знайомі звуки. Ледве чутні, прозорі, безнадійно сумні… Линули вони звідкись знизу, з-під ніг. Бідило нахилився і побачив кілька маленьких іа.

Рибки звивалися біля перекинутої чаші: видро, свідки перед погибеллю здумали поласувать, та не встигли. І тепер іа оспівують свою маленьку риб’ячу смерть… Іван взяв чашу, набрав у неї дощівки із якоїсь ями і повкидав туди щактифських співців вмирання.

Вихід завалило. Тягнучи за собою товариша — Чакт ледве пересував ноги, — Бідило видирався все вище й вище по мокрих, обпалених руїнах.

Дощ зовсім перестав. Пахло озоном. За руїнами, на площі, хтось лункогодосий і молодий високо-високо виводив:

Палає Червоний Вогонь в крові!

Палає Червоний Вогонь в крові!

І тисячі голосів підхоплювали:

Ууммб!

Вставайте, вамби!

Вставайте, вамби!

На смертний

Бій!

Нарешті друзі вибралися на гребінь руїни. Ось вона, площа! Море мокрих шоломів, море усміхнених, щасливих облич.

Сонце вийшло з-за хмари, щедре, післягрозове сонце. Чакт зіперся на Івана, притиснувся плечем. Довго так стояли, мружачись від сонця і щастя…

І здалось Іванові, що нічого-нічого поганого не було з ним на цій хорошій, сонячній планеті. І Купхейп, і Хич З усіма його мислячими іпостасями, і Притулок Блаженних Учнів — то тільки сон! Хворий, гнітючий сон… А зараз Бі-дило видужав, прокинувся, і вся оця витончена гидота забудеться, навік забудеться…

Ми не забули своїх матерів!

Ми не забули своїх матерів! —

гриміла площа.

Вставайте, вамби!

Вставайте, вамби!

Вставай,

Народ!

На повні груди друзі підхопили гімн.

А хмари знову громадилися, буря насувала, дихала озоновим холодом. Та друзі співали — сонце світило їм в обличчя!

Сонце волі, сонце щастя Щактиф!..

Примітки