РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Німа кімната. Золота Завіса над морем. Ще один офіційний представник. «Щактиф ехип!»

Бідило прокинувся, схопився. В кімнаті просторо; крім високого ложа, на якому він щойно спав, нічого нема. Мертва тиша, білий туманний присмерк.

Обережно спустив ноги, торкнувся голими пальцями теплої підлоги, встав. І одразу ж спалахнуло світло. Жовто-зелене, воно лилося з усіх боків: з панелей стін, зі стелі і навіть з підлоги — м’якої, обтягненої еластичною плівкою. Жодного вікна, жодної лампочки.

А де ж двері? Обдивився — дверей нема.

— Чортівня якась… — пробурмотів Іван і — диво дивне! — не почув власного голосу. Як у подушку. Стукав у панелі стін, гукав, та в кімнаті, як і раніше, стояла мертва, глуха тиша.

Понуро підійшов до ложа, ліг. Боліла голова, боліло в грудях, важко, з перебоями гупало серце.

Де зараз «В-18»? Чи можна буде відремонтувати його? Шість місяців, як Іван покинув рідну планету. Шість місяців — це в космосі, а на Землі за той час відшуміло набагато більше. Зате для Івана минули оті шість, як один великий, напружений день.

Чи не рано підбивати підсумки? Перш за все слід, як то кажуть, вияснити обстановку.

…І так же все добре було, занадто добре — як по інструкції. Через Два тижні він мав досягти першої планети системи N, лягти на орбіту, облетіти її кілька разів, сісти. Так би воно й сталося, якби не ця несподівана біда.

Перед очима ясно вималювалась картина недавньої катастрофи. Прилади показують зростання радіації. Паморочиться голова. Поштовх, поштовх… Що це? Метеори? Цього тільки не вистачало… Чому ж не чути сигналів метеоритної небезпеки? Невже відмовив локатор? Так, стрілки приладів на нульових позначках. А радіація зростає й зростає… Якесь невідоме випромінювання…

Страшний удар стрясає броньований корпус. Збігали, заблимали на пульті управління зловісні червоні вогники. Вдарив оглушливий дзвоник.

— «Пробоїни в секторі три. Двигуни не діють», — прочитав Іван світловий напис на великому синьому табло.

— Які двигуни? — запитав космонавт.

«Двигуни № 1, № 2, № 3», — спалахнув новий напис.

Все, що відбувалося потім, — немов у тумані. Іван лаявся, пробував відчинити заклинений метеором люк до третього сектора — даремно.

Третій сектор, енергетичне серце корабля…

А в ілюмінаторі зростав і зростав туманний диск. Втративши управління, не здатний самостійно рухатись, корабель падав на якусь жовто-зелену планету.

Більш нічого не лишилося в пам’яті. Як він не розбився? Хто його рятівник? І чи рятівник? А може — тюремник? Справді, дуже вже схожа на камеру, бачену в старому фільмі, оця порожня, німа кімната.

І знов згадалось: пульт управління, бортовий журнал, інструкція Всесвітньої Ради Астронавтики: «При наявності органічного життя — нижчі рослини, черви та інші безхребетні — всебічно дослідити…»

Бідило всміхнувся: що ж, дослідження можна вважати розпочатим. От тільки невідомо, хто кого досліджуватиме — Іван безхребетних чи безхребетні Івана…

І раптом Бідило почув перший непевний звук. Далекий, ледве чутний дзвін то затихав, то посилювався, напливав хвилями, немов пульсував.

«Зараз щось відбудеться… Щось повинно відбутися…» Іван схопився, сів. І в ту ж мить одна з панелей протилежної стіни беззвучно посунулася вбік.

Що це — сон? І дійсно, все, що було далі, нагадувало химерний сон.

З глибини широкого коридора в жовтому сяйві йшли якісь чорно-зелені створіння. Йшли вони незвичайно — пружними, танцюючими кроками.

Зовні створіння оті дуже скидалися на людей. Та як мало людського було в їхній поставі, у виразах облич. Щось неживе, бездумно-механічне відчувалося в одноманітних, до синхронності злагоджених рухах. Клітчастий, чорно-зелений одяг обтягував однаковісінькі, аж наче стандартні тіла. Під чорно-зеленими шоломами — обличчя абсолютно однакові. Вишикувались двома шеренгами обабіч ложа, притисли до грудей чорні плескаті скриньки з блискучими рефлекторами, застигли. Кожен рефлектор направлений на Івана.

І тоді в глибині коридора з’явилися двоє в білому. Один — присадкуватий, товстенький горбань, другий — худорлявий юнак. Йшли вони повільно, з гордо піднятими головами. Іванові одразу ж впало в око: обидва — і горбань, і юнак — поблискували зеленкуватими лисинами. Панель за ними беззвучно засунулась. Поруч посунулась інша, відкрилася біла дошка-пульт з безліччю всіляких кнопок та важелів.

Горбань подивився на худорлявого, худорлявий щось переключив на білому пульті — і вмить німа кімната ожила. Кожен шерех, шелест, навіть дихання стали дивовижно гучними, підкреслено чіткими…

Двоє в білому стоять перед Іваном. Відчуваючи, що з ним хочуть говорити якісь високі офіційні особи, Бідило встав.

Горбань — за всіма ознаками він і по чину, і за віком був старшим — зробив крок до Івана, приклав собі до скронь пучки обох рук і поважно, неголосно проказав:

— Купхeq \o (е;ґ)йп.

Худорлявий повторив жест горбаня, відрекомендувався:

— Чакт.

Іван, тицьнувши пальцем у свої широчезні груди, теж було хотів тихо й ввічливо назвати себе, та голос його (бісова кімната! То вона німа, то кожен звук стократ посилює!) прогримів розкотистим громом:

— Бідило!

Купхейп здригнувся, на блідому обличчі худорлявого вперше майнула неясна тінь думки. Якусь мить панувала мовчанка.

Панель знову відсунулась, з коридора зайшов ще один чорно-зелений. Поклав Іванові на коліна такий же білий, як на Купхейпові й Пактові, одяг — щось на зразок халата.

Горбань владним жестом наказав Іванові йти за ним. Так, саме наказав, а не попросив.

Коридор повернув праворуч, потім ліворуч. М’яка підлога вгиналася під ногами, і від цього йти було важко. Плив, коливався понуро-монотонний дзвін. Дзвін був таким нудним, що від нього, здавалося, аж у грудях свербіло.

Прохід закінчився тупиком. Чакт щось поворожив біля одної з панелей — і вона відсунулась.

В обличчя війнуло парким оранжерейним повітрям. В отворі світилось зеленкувате небо. Дзвін став гучнішим. Слідом за Купхейпом і Чактом Іван ступив на білі вологі плити.

Від подиву перехопило подих… Просто над головою стояло велике і якесь волохате сонце. В туманному жовто-зеленому небі — ні хмаринки. Пахло грибами, пліснявою. Між білими кам’яними колонами непорушно, як дзеркало, тьмяно світилось море. Жовто-зелене, кольору неба, воно ледве-ледве хлюпало маленькими хвильками на кам’янистий берег. Біля води купчилися безбарвні, схожі на гриби рослини.

Та найдивовижніше було там, на морському обрії. Просто з води підводилася і губилась у небі золота промінна стіна. Ні праворуч, ні ліворуч — наскільки вистачало зору — кінця їй не видно було. Стіна палахкотіла, іскрилася, щомить міняючи тони. То яскраво-жовта, ю побігли по ній, як зморшки по золотому оксамиту, зелені тіні, і вже вона то майже зелена, то знов золота.

Мінлива, хитка, вона була дуже схожа на величезну, розколихану вітром завісу. І ця золота завіса немов пульсувала в такт вібруючому дзвону. Мов заворожений стояв Іван, несила було відірвати очей від дивного, незрозумілого видовища…

Чакт, торкнувши Івана за плече, жестом попросив: ходім, мовляв.

Внизу, під білими колонами ґанку, стояла, а точніше лежала на череві, сигароподібна, гостроноса машина, трохи схожа на дирижабль. Біля машини поралися кілька блідих мовчазних створінь.

І раптом невідь звідки — до того він, напевне, був за машиною — серед юрби з’явився ще один, як подумав Іван, офіційний представник. І по костюму — блискучому, ясно-зеленому, — і по безлічі металевих трикутничків, ромбиків, квадратиків, що рясно вкривали запалі груди і випнуте черево, і по страшенно поважній поставі можна було зрозуміти, що особі цій, гордій та пишній, немає рівних серед присутніх.

Чорно-зелені виструнчились, завмерли, мов статуї з старої позеленілої міді. Стукни, здавалось, котрогось — і задзвенить.

Купхейп щось розгублено пробелькотав і теж став наввипинки.

Чакт ще більше зблід, помітно підтягнувся.

Поважний, не звертаючи ні найменшої уваги на Івана, пішов вздовж строю чорно-зелених. Пройшов, ще більше наприндився і раптом, викинувши вбік правицю із стиснутим кулаком, хрипко вигукнув:

— Хич ехeq \o (и;ґ)п!

— Ехип! — мов видихнули чорно-зелені. Поважний крекнув і рвучко на каблуках повернувся до Івана:

— Хич ехип!

Бідило ввічливо кивнув головою і в ту ж мить — клятий нежить! — скривився, чхнув.

Поважний представник довго тупими виряченими очима дивився на Івана, думав, але, так, напевне, і не второпавши, що означає цей дивовижний вигук небесного гостя, повернувся до чорно-зелених і вже спокійнішим голосом подав якусь команду.

Миттю все ожило. Зламавши стрій, чорно-зелені кинулися до сигароподібної машини. Почалась посадка. Іван сів з Купхейпом, поважна особа розмістилася поруч Чакта.

Клацнули, засунулися панелі. Під ногами глухо загуло. Іван виглянув за борт — корабель висів у повітрі. Висота швидко збільшувалася і через кілька хвилин досягла, як приблизно визначив Бідило, двох тисяч метрів. Гул раптово увірвався. Мотори не працювали, та корабель продовжував непорушно висіти в повітрі.

«Цікаво, — подумав Бідило, — невже вони оволоділи гравітацією?»

Знову став чутнішим нудотний, пульсуючий дзвін. Попереду, за прозорою перегородкою, Чакт, покинувши важелі, про щось радився із поважним. Нарешті він знову взявся за важелі.

Тихо, мелодійно завуркотали мотори — тепер уже інші, не під ногами, а десь позаду. Корабель рушив, набираючи швидкість.

Внизу пропливали гірські хребти, подекуди в глибоких долинах виблискували озерця. Та все — і височина, і низовина — було одноманітного зеленкувато-жовтого кольору.

Іван уважно роздивлявся: ні лісів, ні нив… Що це, вбогість природи чи наслідки якоїсь катастрофи?

Купхейп сидів навпроти, обличчя його аж лисніло від напруги. Час від часу поглядаючи то в вікно, то на Івана, він щось белькотав собі під ніс. Раптом встав, широким жестом обвів увесь мертвотно-жовтий ландшафт і проголосив чванливо, аж наче погрозливо:

— Щактeq \o (и;ґ)ф!

Золота Завіса вже сховалася за горами, але небо з того боку було набагато яскравіше, немов хиталася там дивна денна заграва… Потім і гори сховалися за обрій, і вже внизу стелилася рівна, як стіл, низовина, покреслена якимись незрозумілими зморшками, що дуже скидались на штучні насипи.

Повітряний корабель знизився. Біля невеличкого озера Іван помітив десятків зо два будинків, якщо так можна було назвати геометрично правильні куби без вікон з панелями замість дверей. Кілька будівель схожі були на заводські корпуси.

В центрі селища бовваніла невисока зелена піраміда. Від неї й починалася одна з тих дивовижних зморщок, що сіткою заплели усю низовину.

Згодом селища стали з’являтися частіше й частіше, зморшки-насипи, що з’єднували їх, все ширшали й ширшали, і, нарешті, все злилося в одне суцільне місто.

А от уже й центр видно — зелений круглий хмарочос. Над куполом його похитується промінний стовп, такий же пульсуючий та яскравий, як і Золота Завіса.

Суцільною кріпосною стіною виструнчився навколо хмарочоса незвичайний кільцевий палац. На всі боки від нього розходяться радіальні проспекти. На рівні проміжки розтинають вони кільцеві, концентричні вулиці. В усьому — строгий, похмурий лад. Жовті куби першого кільця нижчі від кільцевого палацу. За першим кільцем — друге, будинки його ще нижчі. 3а другим — третє, четверте і так до самого обрію.

Купхейп знову широким жестом обвів краєвид і з такою ж пихатістю проголосив:

— Щактиф! Щактиф ехип!

Корабель ішов на посадку.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Чарівний екран. Сонце стоїть у зеніті. Урок під чорним рефлектором.

Корабель ішов на посадку. Зробивши коло над передмістями, він став різко знижуватись. І тут тільки побачив Бідило досить велике озеро, щільно оточене жовтими кубічними хмарочосами. Посеред озера — чималий острів, забудований до самої води. Острів являв собою місто в мініатюрі: ті ж концентричні кола вулиць, такий же круглий палац, але вже незрівнянно менший, без купола, в центрі плоского даху — висока вежа.

Над палацом і повис повітряний корабель. За кілька хвилин Іван разом з горбанем і Чактом стояв уже на вологих плитах даху, точнісінько таких, як там, біля моря. Всі разом підійшли до жовтої вугластої вежі, сіли в ліфт.

Коридори, коридори, кімнати без вікон і знов коридори в жовто-зеленому тумані. Дзвін монотонний, набридливий, Івана вже аж нудить від нього. І от вони в затишному білому Залі. Зручні глибокі крісла, якісь прилади на столах, на стіні величезний жовтий екран.

Купхейп і Чакт сідають, Іванові теж показують на крісло. Купхейп надіває блискучий білий шолом, від шолома до приладів тягнуться цілі пасма зелених, жовтих і чорних дротинок.

Чакт, торкнувши Івана за плече, показує на екран: дивись, мовляв.

Загуло, заскрекотало в зелених шафах, що від стелі до підлоги займали всю бічну стіну. Екран ожив. Спочатку на жовтому світляному тлі застрибали якісь рисочки, плями, а потім на весь екран вималювалася величезна постать людини.

Так, це була саме людина, і дуже знайома Іванові. Десь він бачив її, і навіть часто… Щось рідне і водночас чуже світилося в її погляді, відчувалося в різких, до карикатурності Загострених рисах вилицюватого обличчя.

Постать здригнулася, стала напливати, збільшуватись, і от уже на весь екран — величезне обличчя.

Хто ж це такий? Іван од напруження аж шию витягнув і раптом все зрозумів: то був він сам, Іван Бідило!

Оце так так!

Яким же злим, хижим, майже не схожим на себе показаний він на цьому жовтому екрані! Ні, це був не портрет, а несправедлива зла карикатура, викривлений, спотворений образ, чиєсь хворобливе уявлення. Так, саме таким могла уявити Івана обмежена недоброзичлива людина.

Віддалік у м’якому глибокому кріслі напівлежав Купхейп. Він не спав, хоч очі його, були заплющені, — щось бурмотав, розводив руками, хмурився, і в такт його гримасам та рухам змінювалося зображення на екрані. Бідилові стало ясно: все, що відбувається на екрані, — уявлення Купхейпа.

Ні, не можна позаздрити тій, не в міру допитливій людині, котра хоч на мить змогла побачити себе очима деяких домисливих знайомих своїх! А Купхейп для Івана навіть і знайомим не був.

Дивні дива уявлялися цьому присадкуватому горбаневі…

Ось він, екранний Іван, незграбний, з хтивими злими очицями, справжнє втілення тупої, тваринної сили, озирається, наче виглядає когось. Саме таким уявляли колись мужика-слов’янина деякі західноєвропейські крамарі-інтелектуали.

Хижо примружившись, екранний Іван клацнув зубами і раптом стрибнув, накрив когось полами свого білого халата.

Кого ж це він так?

Ого! Якогось чорно-зеленого…

Дива!.. Видобувши блискучі інструменти, космічна потвора почала анатомувати свою жертву. Весь обмазаний густою зеленою кров’ю, екранний Бідило вириває із нутрощів убитого один по одному всі органи, складає їх у прозорі склянки, заливає рідиною.

Вчений-убивця! Містично-загадкова єдність первісної тваринності і незрозумілого інтелекту!

Карикатурний Бідило обміряв труп, вхопив свої препарати і, злодійкувато оглядаючись, подався до космічного корабля. Біг він, перестрибуючи через труби, люки і навіть через самовідданих і благородних чорно-зелених, які, однак, при наближенні Івана ставали чомусь маленькі, мов ліліпути.

І тут настав час довести, що справедливість є справедливість і злочин має бути покараним.

Грізні сили згуртовуються супроти злої потвори. В широкому полі оточують Івана незламні шеренги чорно-зелених. Лунає команда, і з рефлекторів скриньок б’ють сліпучі промені. Б’ють просто в потворне обличчя. Злочинець падає. А дивні промені, немов вогненні бичі, шматують величезне тіло.

Екран гасне. Купхейп стомлено підводиться, знімає шолом і, підійшовши до Івана, уважно, як піддослідну істоту, розглядає його.

І сміх і горе, і все ж таки Бідило щиро вдячний Купхейпові: горбань, очевидно, аж ніяк не був прихильником обміну вражень по принципу «не називаючи прізвищ».

Але трохи згодом, дивлячись уже другий «фільм», — Купхейп знову надів шолом, сів у крісло, — Іван зрозумів, що всі оці марення горбаня ніякого відношення не мали до обміну вражень.

…Потворний Іван па жовтому екрані чинив зовсім уже безглузді злочини. Ось він, голий і волохатий, вбігає у величезну лабораторію, хапає жужмом якісь прилади, шланги, дротини і біжить що є духу прямо до своєї ракети. Ревуть двигуни. З дюз «В-18» вириваються стовпи білого полум’я. Утік! Утік-таки! Повіз на свою дикунську планету здобутки чужого, витонченого інтелекту!

Так ні, і тут, у повітрі, космічного злодія чекає справедлива кара. Десятки зелених, довгастих, як щуки, ракет променями-мечами збивають «В-18».

На екрані знову карикатурний Іван, але тепер він низько схиляється перед Купхейпом. Тепер він і зростом нижчий від наприндженого горбаня. І погляд, і кожна риска такого покірного тепер Іванового обличчя, кожен жест незграбних, неоковирних рук так і промовляє, 1 здається: «Не буду, ніколи-ніколи не буду ні вбивати, ні красти… і — найголовніше! — ніколи-ніколи не здумаю тікати від свого мудрого і всемогутнього володаря…»

Аж тепер Бідило зрозумів справжню мету Купхейпової відвертості. І коли втретє засвітився екран та почалася чергова притча про викрадання Іваном грудних немовлят для переправлення їх як експонатів місцевої фауни на чужу планету, Бідило не витримав.

— Досить, — сказав він. — Суду ясно. Але дайте ж і підсудному висловитись. — І жестами попросив білий шолом.

Спершу в Івана нічого не виходило. Дивлячись на екран, Бідило намагався думати, що він ніякий не ворог, що мета його прильоту чисто наукова, але на екрані танцювали розмиті плями, ніякого зображення не з’являлося. І тільки згодом, коли Бідило трохи забувся, на жовтому світляному тлі проступили спочатку туманні тіні, а потім уже чіткі картини.

Іван замислився, непомітно для себе заплющив очі. «Як би добре було, — мріяв Бідило, — коли б взяли його та й відвезли до «В-18»…» А на екрані вже й вимальовується: летить він разом з Купхейпом і Чактом на тому ж таки схожому на дирижабль повітряному кораблі. Над горами, над долинами летить. Раз у раз по знаку горбаня корабель знижується, а то й зовсім приземляється. Всі виходять. Купхейп пояснює Іванові то походження якогось мінералу, то значення якоїсь рослини для промисловості й життя. Пояснить, а потім уже просить-просить Бідила взяти рослину чи мінерал в дарунок земним колегам. А Іванові й класти вже нікуди тих дарунків.

Пробував Бідило й інше уявити: екскурсії по промислових підприємствах та наукових закладах зеленої планети, але на екрані знов затанцювали розмиті плями.

…Ось він, рідний «В-18», дбайливо відремонтований, перевантажений безцінними експонатами. Під прощальні крики багатотисячної юрби ракета покидає гостинну планету.

Не день, не тиждень пробиватиме космічну темряву світловий промінь, не тиждень і не місяць добиратися йому до Землі від зеленої планети. Та на екрані мрій за кілька дзвінких секунд домчав до Землі Іванів космічний корабель.

І от уже гримлять оркестри, білі троянди, росяні лілеї падають на обгорілу броню «В-18». Москва… Барвистий натовп… Рідні, щасливі лиця…

— Іване! — це Акиро, веселий, поривчастий Акиро. — Летімо, летімо до Йокогами! Летімо!

А навкруг білі, жовті, чорні обличчя:

— Приїжджайте до Барселони!

— Бразілія жде Вас!

— Вас запрошує Аддіс-Абеба!

…Рідне село, яке воно маленьке після Москви… Матуся…

І знову, знову, як у чарівному вихорі, — Італія, Конго, Китай, Японія…

Вологий вітер океану напинає сорочку. Шумлять сади. На мармуровому постаменті бронзові літери: «Бійцям-переможцям японської соціалістичної революції». А біля пам’ятника… Що це? Маки? Наші маки?

— Звичайно, ваші! — радісно сміється Акиро. — Ваші й мої!..

Червоні маки, червоні, як прапори на першотравневому Хрещатику. Прапори, прапори, прапори… Вогненне сяйво Заливає екран…

— Хакахо!!

Іван схопився, розплющив очі.

Купхейп, украй переляканий, показував на екран і аж трусився:

— Хакахо!! — І враз шарпнувся, схопив зі столу плескату скриньку, направив на Івана, клацнув. Рефлектор не засвітився. Клацнув ще раз і 3 досадою жбурнув під ноги.

Чакт стояв осторонь і якось дивно ворушив губами. Може, то тільки здалося Івану? Ні, то справді була посмішка — тонка, ледве помітна, перша посмішка в ньому жовтому, похмурому світі.

Усе те відбулося за якусь мить. Чакт клацнув перемикачами, прапори на екрані поблідли, з червоних зробились рожевими, потім сірими і, нарешті, зникли зовсім. Екран погас.

Кілька хвилин мовчали.

Купхейп взяв Бідила за руки, уважно подивився на широчезні його долоні. Гукнув Чакта і показав йому Іванові долоні. Той знизав плечима: хто зна, мовляв… Та це, видно, аж ніяк не влаштовувало горбаня. Показуючи то на долоні Бідила, то на жовтий екран, він щось гаряче доводив Чакту.

Чакт мовчав. Іван… Іван просто стомився, та й попоїсти не завадило б.

Над вхідною панеллю спалахнув зелений плафон. І в ту ж мить до залу вбігла, ні, не вбігла — влетіла якась дуже молода і, очевидно, страшенно зайнята особа.

Якщо там, на березі моря, розглядаючи поважного товстуна, Бідило не одразу зрозумів, що перед ним офіційний представник, то тут усе було ясно: особа безперечно жіночої статі. Вузенькі яскраво-зелені штанці й жовта клітчаста блузка туго облягали її пишні форми. З плечей спадав зеленастий прозорий плащ, помережаний золотими трикутничками. На голові височіла зелено-жовта зрізана піраміда.

Так, це безперечно була жінка. З добре натренованою безпосередністю вона крутнулась, заджеркотіла спершу до Купхейпа. не встиг той відповісти їй, як вона вже щебетала до Чакта і зненацька опинилася перед Іваном. Церемонно присіла, зробила рукою якийсь граціозно-чудернацький жест, немов муху спіймала, і проспівала тоненько-тоненько:

— Хетeq \o (а;ґ)т Аeq \o (а;ґ)ф…

Заговорили всі разом. Чакт скоромовкою, він, очевидно, обурювався, дивувався, докоряв. Купхейп, наступаючи на жінку, монотонним голосом читав їй якусь нотацію. Жінка, раз у раз поглядаючи на Івана, джеркотіла на всі боки. Нарешті за щебетухою беззвучно засунулася панель.

Івана провели в іншу кімнату. Була вона простора, з прозорою стелею, з кількома білими шафами, столом та ложем.

Просто над головою жовтими протуберанцями кучерявилось величезне сонце. Бідило здивувався: стільки часу минуло, а воно й досі в зеніті! Невже планета завжди повернута одним боком до сонця? А коли так, то що ж там, на протилежній, темній півкулі?

З білої шафи висунулася полиця, заставлена чашечками. Купхейп взяв одну з них і жестом запросив Бідила призволитися. Іван покуштував. Це була якась кисло-солодка, надзвичайно смачна маса з приємним запахом. Спорожнивши одну чашку, Іван взявся до другої. Ковтнув якусь маслянисту, теж дуже смачну грудку — і ця чашка порожня. Незчувся, як випорожнив увесь посуд, що був у шафі. Їсти ж хотілося, як і раніше, — ніби й не їв нічого. Винувато, жестами попросив: чи не можна ще, з другої шафи взяти… Купхейп з жахом дивився на космічного ненажеру.

Після трапези Івана запросили лягти. Ложе виявилося м’яким і дуже зручним.

«Досить гостинно з їхнього боку…» — подумав Бідило. Та відпочити Іванові не дали. Купхейп і Чакт, видно, вважали себе повновладними хазяїнами Івана Бідила.

Горбань натиснув на стіні зелену кнопку, і якась кремезна, вилицювата особа в чорно-жовтому комбінезоні і круглому чорному шоломі внесла до кімнати цілий оберемок всяких скриньок, тек, пакетів. Поклавши все це на стіл перед ложем, чорно-жовтий хотів було вже йти, коли Купхейп гукнув його:

— Шат!

Чорно-жовтий обернувся, низько схилився перед горбанем.

«Шат — ім’я слуги, — відзначив Іван, — треба запам’ятати».

Купхейп щось сказав Шатові, той вислухав з нерухомим, як маска, обличчям. Вийшов і незабаром повернувся з приладом, схожим на кварцову лампу, встановив його над Івановим узголів’ям, а величезний рефлектор направив прямо на голову. Клацнув вимикачем, подивився на горбаня, вийшов. З рефлектора заструменіло приємне тепло. До ложа підійшов Купхейп. Розіклавши на столі теки, скриньки, пакети, став виймати з них і показувати Івану пластмасові таблички з малюнками.

На першій була зображена людиноподібна істота.

— Тeq \o (о;ґ)по! — врочисто мовив Купхейп і показав спершу на малюнок, а потім на себе й на Чакта.

На другому малюнку було сонце, на третьому — море.

Спочатку Бідило намагався запам’ятовувати всі слова, повторював їх про себе, жестами просив не поспішати, але малюнків було так багато, що дуже скоро Іван все переплутав. Підвівся, показує на мигах, що вже не може, стомився дуже.

Купхейп владним жестом примусив його знову лягти і ще нижче опустив рефлектор. Іванові стало жарко, душно, піт котився по щоках. А горбань все показував і показував… Не одну сотню слів і малюнків почув і побачив зовсім уже мокрий Іван.

І — що не? — раптом йому здалося, ні, не здалося, так воно й насправді було: він все пам’ятає. Він пам’ятав сотні зображень і назв!

Та це ще був не кінець. Показавши й назвавши всі малюнки, горбань почав все спочатку. Але тепер він тільки показував, а Бідило неслухняним від перевтоми язиком безпомилково говорив назви. Навіть Купхейп дивувався: у цього чужопланетного створіння неабиякі лінгвістичні здібності!

Останні дві таблички були такі: на першій — зелена планета з великим природним супутником. Планета називалася Щактиф. Другий малюнок являв собою географічну карту якогось материка, оточеного по океану геометрично правильним зелено-золотим колом. Материк теж називався Щактиф.

«Планета, материк… Одна назва… Чому?» — майнуло в голові. Але думати Іван уже не міг: зломлений страшною, нелюдською втомою, заснув, мов провалився в туманну прірву…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Хич мислить. Перший державний злочин Івана Бідила. Таємнича феноменальна душа.

Коли Іван прокинувся, сонце, як і раніше, стояло в зеніті. Після сніданку Купхейп знову розіклав вчорашні малюнки. Виявилося: Іван пам’ятає виключно всі назви — 495 слів за один прийом!

Після обіду урок продовжувався в знайомому уже білому залі. Звався він Тихим. Чому? «А тому, мабуть, — подумав Іван, — що це єдине приміщення, де не чути набридливого пульсуючого дзвону». Такий же, як і вчора, рефлектор, але вже не так пекуче прогрівав незримими променями Іванові скроні.

«Ясно, — подумав Бідило, — промені інтенсифікують мозкові процеси. Дивні істоти оці щактифці: такі наукові досягнення, а самі… А втім — побачимо…»

Наприкінці другого уроку Іван міг уже вести нескладну розмову, знав чимало назв різноманітних побутових речей, і не тільки побутових.

На стіні висіла трикутна скринька з білим табло. То був тоццeq \o (о;ґ)йт — прилад, що показував час. Назва походила від слів «тоца» і «цота». Тоцою називалася одиниця виміру, що, як потім дізнався Іван, була значно менша нашої години, а цота — теж одиниця часу — значно більша нашої секунди. Щактифська доба ділилася на дві нерівні частини: менша, відведена для роботи, називалася порою малого спокою, більша — сон, відпочинок — порою великого спокою.