Неділя

– Добрий вечір! – сказав Оле-Лукоє.

Ялмар кивнув у відповідь, а тоді звівся з ліжка і обернув портрет прадідуся до стіни, щоб він не заважав їм, як учора.

– А зараз, – сказав хлопчик, – розкажи мені казку про п’ять зелених горошин, що жили в одному стручку, або про зернята піщанки, або про штопальну голку, яка дуже запишалася, бо уявляла себе голкою для вишивання.

– Ти забагато хочеш, – сказав Оле-Лукоє. – Ти ж знаєш, що я більше люблю щось показувати тобі. Тому сьогодні я покажу тобі свого брата. Його теж звати Оле-Лукоє, але він ніколи не приходить двічі до однієї людини. А коли вже навідується, то садовить людину на свого коня й розповідає казки, поки вони їдуть верхи. Він знає лише дві історії. Одна з них настільки прекрасна, що ніхто на світі собі навіть не уявляє нічого подібного. А інша – така жахлива й страшна, що й словами не опишеш.

Тоді Оле-Лукоє підняв Ялмара до вікна.

– А тепер поглянь – бачиш, он верхи скаче мій брат, інший Оле-Лукоє. Його ще називають Смерть. Бачиш, він не такий страшний, як його малюють. Там він зображений як скелет, а насправді на ньому гаптоване сріблом убрання. Він одягнутий, як гусар, а позаду нього розвівається чорна оксамитова накидка.

Ялмар дивився, як повз них проїжджає інший Оле-Лукоє, підбираючи старих і молодих. Він садовив їх позаду або попереду, але перед цим запитував, як вони поводилися. Якщо добре, вони опинялись попереду й слухали прекрасну казку. А якщо погано, то він садив їх позаду й розказував жаску історію.

– А він не такий то вже й страшний, цей інший Оле-Лукоє, – сказав хлопчик. – Я його не боюсь.

– Авжеж, його не треба боятися, – сказав Оле-Лукоє. – Надто ж якщо ти поводишся добре.

– Яка повчальна сьогодні казка, – буркнув портрет прадідуся. – Все ж таки інколи корисно висловити свою думку, – сказав він задоволено.

Ось такі історії показував і розповідав Оле-Лукоє. Сподіваюся, він навідається до вас сьогодні ввечері й розкаже вам ще щось.

Принцеса на горошині

Колись давно жив собі принц, який хотів одружитися з принцесою. Але була одна умова: його наречена мусила виявитися справжньою принцесою. Він мандрував світом, шукаючи гідну претендентку, але ніде не зустрічав тієї, яка б не викликала сумнівів. Щоразу була якась дрібничка, що все псувала. Тому принц повернувся додому засмучений, адже йому страшенно кортіло таки знайти справжню принцесу.

Одного вечора почалася жахлива буря; лунав гуркіт грому й спалахували блискавиці, а дощ лився з неба стрімким потоком. Раптом у ворота постукали, і старий король подався відкривати.

За воротами стояла принцеса. Але – от лишенько! – як же вона постраждала від зливи й вітру! Дощові цівки струменіли з її волосся й одягу, вода затікала в черевики й вихлюпувалась із них. Проте дівчина заявила, що вона – справжня принцеса.

«Що ж, незабаром ми це перевіримо», – подумала королева-мати. Вона нічого не сказала, пішла до спальні, зняла всі матраци з ложа, поклала на дошки маленьку горошину, тоді взяла дванадцять матраців й застелила їх поверх горошини, а потім вимостила ліжко ще й дванадцятьма перинами.

Тут мала провести ніч принцеса. Вранці королева-мати поцікавилась, як дівчині спалося.

– Ой, страшенно незручно! – поскаржилась та. – Я майже не стулила повік. Хтозна, що там таке лежало й муляло, але тепер у мене все тіло в синцях! Жах, та й годі!

Тепер усі переконались, що перед ними була справжня принцеса – тільки вона була здатна відчути горошину крізь дванадцять матраців і дванадцять перин. Лише справжня принцеса могла виявитись настільки чутливою.

Тож принц одружився з нею, адже тепер він мав докази, що його наречена – справжня принцеса. А горошину віддали до музею, і, напевно, вона й досі там, якщо тільки ніхто її не вкрав.

Хочете, вірте, хочете – ні, але ця історія – щира правда.