Розділ 1.

Усе буде добре, заспокоював я себе.

Усе й справді було добре. Минуло чверть години з того часу, як я з ним на самоті; ще стільки ж — і вони повернуться.

Я дивився на його білу (але на оранжевий манер) сорочку з маленьким аліґатором на серці. На кров на його верхній губі, що сповзала до рота. Такий собі “плач України”.

Усе було добре у цьому оранжевому світі, доки він не розтулив рота й не почав говорити.

Тоді неприємності й почались.

Я лежу на веранді — прозорій та ажурній, бо з трьох сторін оточеній вікнами — і прислухаюся до шуму дощу. Прозора скляна веранда, залита сірим грозовим світлом, вікна у підтьоках дощу і стара (старезна) канапа із колись червоною обшивкою. Старий магнітофон тихо шепоче старого Pink Floyd’а, касети якого майже акуратно поскладані при стіні. “Юпітер”, щоби ліпше було чути, я поставив на немолоду, змордовану долею і моїм задом табуретку. На веранді, взагалі то, крім канапи, магнітофона та ще столика з парою стільців, більше нічого й немає. На монетні стовбці книжок я вже звик не звертати уваги. Стіл у кутку — старий. Із картоном, підкладеним під ніжки, зі старою друкарською машинкою “Еріка” на спині. На кришці стола можна нарахувати з десяток коричневих кілець від горнятка з чаєм. Горнятко старе і потріскане, тому протікає. Поступово.

Речі ламаються, виходять із ладу й танцюють. Це дуже характерно для Мідних Бук. Тут усе підкоряється цьому правилу.

Я лежу на канапі й ворушу пальцем всередині закритої книжки — “Opowieњci niesamowite” Едґара По. Старі й затерті слова, давно завчені напам’ять. Вони дивною силою змушують мене перечитувати їх знову і знову.

Якщо мій здоровий глузд не дасть тріщини від дощу та Фєді, я пробуду в Мідних Буках до середини серпня. Ми, бачте, уклали з татком угоду — ця дача ціле літо належить мені одному. Таким чином, ані старий сину, ні син старому не мулятимуть очі. Раз на місяць приїжджає мама з грошима й хавчиком, який ми з Гладким Хіппі й Дзвінкою з’їдаємо за три дні. Решту часу я куховарю сам, інколи із Дзвінкою. Гладкий Хіппі щиросердно визнав, що вміє тільки запарювати чай і перебирати гречку. Я ненавиджу гречку.

Дзвінка та Гладкий Хіппі мають нещастя жити у Мідних Буках. Вони мешкають на межі міста й лісу. Я також живу на краю міста, але з протилежного боку, ближче до гір і річки — знаєте, де починається територія Гіацинтового Дому.

Так називається напівзруйнований інтернат для дівчат, теперішній притулок бомжів та наркоманів.

Гладкий Хіппі та Дзвінка мої єдині справжні друзі. Ми брати й сестри в Андеґраунді. Ми відщепенці від міського суспільства, від тіла колективу. Бо ми кляті індивідуалісти й паскудні неформали. А неформали, знаєте, не звикли жити за нормами. Радше навпаки: мають дурну манеру їх порушувати.

Однак не все впорядку в Датськім королівстві. Є тут один такий хлопака — Фєдя Круговий. Дуже, ДУЖЕ паскудний тип. Того літа я збирався уникати його і паршивця-ротвейлера Дюка, Федькового чотирилапого товариша.

Ми ненавиділи їх обидвох тією рафінованою підлітковою ненавистю, коли мрієш не про щиросердне вибачення, а про негайну смерть недруга у муках. Ми хотіли, щоб вони зникли з нашого життя назавжди.

Якщо розібратись як слід і копнути глибше, виключити зі системи всі зайві чинники, виявиться, що причиною наших бід стали джинси “Levi’s”. Самопальні, з лейбою, пришитою на швейній машинці “Зінґер” за моєї присутности.

У сиву давнину, коли леґенди ще тліли у пам’яті фанів, із міднобуківської школи до Польщі поїхало двоє хлопчаків — Пєтя Дупа та Павло Нера (Пєтю звали так через обпечену половину лиця, що стала гладкою й рожевою). Під час екскурсії вони поміняли у якогось фацета “Левіси” на наплечник і сімнадцять касет Iron Maiden, AC/DC, Judas Priest та Black Sabbath. На цих касетах зросли вони, а також молодший брат Павла Нери Арсен. Той, у свою чергу, давав їх мені, я старанно затирав усілякі “Масковиє Лаї”, переписував і слухав напару з Гладким Хіппі, а потім і з Дзвінкою. Згодом на львівському Вернісажі виміняв переписані Iron Maiden на бобіни з Pink Floyd’ом та Jethro Tull.

За час, поки ми троє еволюціонували (чи деґрадували — залежно від точки зору), постійно зазнавали утисків зі сторони Фєді, його пса та його бравої команди.

Фєдя Круговий носив коротесеньку зачіску зразка “Я вышел из зоны”, надавав перевагу заправленим сорочкам типу “мокрий шовк” та семітській горілці “Стопка”. Її особливістю було те, що блювотиння, викликане перебором останньої, набирало приємного і дуже сильного запаху дині, чорної смородини чи абрикосу.

Фєдя був пацаном до останнього вугра у вусі й споконвіків жив “па панятіям”. Він ненавидів хіпаблудів (як тоді ще нас називали), а мене та Гладкого Хіппі був ладен розчинити власною їдкою люттю.

Наша ненависть була взаємною.

Мене та Дзвінку єднало три роки дружби, із 1990-го, коли вона приїхала у Мідні Буки з Івано-Франківська. Вона частенько приходила до мене, коли падав дощ, допомагала варити їсти, щось розказувала. Інколи ми просто лежали на канапі — груди до грудей, щока до щоки — трималися за руки й ловили дихання іншого.

Або цілувались. Одного разу я навіть спав із нею. Не в розумінні переспав, а просто спав на одному ліжку, чи то пак, канапі. Тоді була сильна гроза, і веранда раз по раз спалахувала пастельним, сліпучо-бузковим світлом, за чим слідував шалений постріл грому. Дзвінка лежала поруч, лише у трусиках та майці. Пригадується, вона вся дрижала, чи то від страху, чи від холоду, а може, й від збудження. Я сповз дещо вбік — не хотів виказувати, що коїться у мене нижче живота. Тим не менше, Дзвінка попросила обійняти її. І заснула вона в моїх обіймах. А ми так і не трахнулись.

(Чужий досвід, знаєте, також корисна штука: мій старший брат Орест — тоді йому було близько сімнадцяти — якось прийшов додому і сказав, що одружився. Переспав із випадковою кобітою, та “залетіла”, на аборт або не вистачило грошей, або та мандрьоха просто не хотіла. Орка скрутили й пошили в дурні. Мама прогнала його. Тепер він десь у Польщі, спекулює на барахолці. Одним словом, як у Біблії: “Час палки кидати, час палки громадити”.)

Я розумію Дзвінку . Я для неї точно єдиний приятель, особливо на літо. Із Гладким Хіппі вона товаришує, але не занадто. Ексцентричність останнього стає цьому на заваді.

Дзвінка походила з ідеальної української сім’ї, сім’ї настільки ідеально-української, що вона могла бути хіба що вигаданою Юрком Винничуком. Матуся пили гербату з помаранчами й андрутиками, тато слухали старі награння ґотик-дез-думової “Бандури”, читали “За вільну Україну” і ходили до лазнички, де підтиралися виключно срайтасьмою. Були шаленими патрійотами і щиро цікавились у листах здоров’ячком діяспоритянських теток у Торонто, Кенеда.

Протягом двох років Дзвінка доглядала за немічною бабусечкою, яку поїдала болячка Альцгаймера. Бабка твердила, що в її голові засів великий рожевий конус. Дзвінка мусила ходити коло бабусі, як біля малої дитини.

Врешті-решт стара пердуниха представилася: спочила, здохла, відкинула лещата, померла, пішла до Бозі гайтю, врізала дуба, простягла ноги — називайте це, як вам завгодно. Суті ви не зміните і радість від її смерті не приховаєте. Дзвінка зітхнула з полегшення.

Діючи наперекір батькам та старшій сестрі, яка слугувала зразком для Дзвінки, вона ступила на стежину андеґраунду.

Подруги відверто зневажали її за те, що Дзвінка слухає дурну музику, яка нікому не подобається, носить дерті джинси і навіть (та не може бути!) курить із Гладким Хіппі. Це було прекрасним ґрунтом для проростання пліток: знайомі розказували ружні гисторії найнесподіванішого змісту, починаючи тим, що Дзвінка — наша спільна з Хіппі курва, завершуючи леґендою про те, що ми троє заснували гурток юних онаністів, а самі гоміки, у той час як Дзвінка — лесбіянка (??!). Цікаво, чи зауважили вони наш таємний содомічний зв’язок із славнозвісною Нессі?

Гладкого Хіппі я знав на рік менше, аніж Дзвінку. Він жив у Мідних Буках від народження, але потоваришували ми після того, як виявили спільні інтереси на ґрунті музики та ставлення до формалів загалом і Фєді зокрема. Він був дуже навіть непоганим хлопцем, просто мало хто хотів його зрозуміти.

Апологет і ветеран броунівського руху Гладкий Хіппі курив, нещадно пив і волоцюжив. У табелі в нього було дві двійки — з фізкультури та трудового навчання. У графі “поведінка” було виведене зле “НЕЗАД.!”. Якби знайшлося місце, кєра наставила би сто таких знаків оклику, і то навряд чи вони належно відобразили би стан речей. Його виганяли на короткий термін уже тричі. Хіппі писав контрольні з фізики та алгебри найкраще в класі (свого часу батечко мого знайомого викладав фізику на прикладній математиці в ЛДУ), проте вчителі боялися виставляти його на якісь олімпіади.

Ще Хіппі любив писати чорні гуморески про невдалі аборти, розчавлених КрАЗами білявих дівчаток та добрих дідусів, що забивали на смерть немічних бабусь. Він реґулярно надсилав свої доробки у газету місцевих баптистів “Віра, надія, любов”.

Гладкий Хіппі був страшенним націоналістом — не меншим за тих, що збиралися у Львові під Білою Мамою. Його гордістю були нордичні волосся й очі. Достоту білява арійська бестія. Красивий, як дитя Афродити, очі — шалено-синій кобальт і волосся густезне, м’яке та русе. Від тринадцяти років Хіппі не стригся.

Неподалік від центру Мідних Буків, на роздоріжжі, стоїть велика біла скульптура святої Анни, заступниці всіх невинно убієнних, з ледь піднесеними догори, як у Сина, що показує Свої рани, руками. На чорнім постаменті вибиті слова: “ТУТ ЇХ КАТУВАЛИ, ВОНИ ТУТ ПОВМИРАЛИ”. Слова виведені золотою фарбою. Святу Анну поставили у вісімдесят восьмому, нібито на честь тисячоліття християнства, а насправді для вшанування жертв НКВС.

Гладка ґранітна площадка біля постаменту була суперовим місцем. Коли Гладкий Хіппі напивався, він не йшов додому. Ні, він завжди ночував під фіґурою. Так він відображав внутрішній протест та зовнішню опозицію проти пацанів, формалів та просто алкашів, що ночували в Гіацинтовому Домі.

Тим не менше, свята Анна, прецінь, мала його у своїй опіці: пройдисвіта ще жодного разу не побили, коли той спав.

Може, гидилися?

Мати Гладкого Хіппі була вчителькою української мови та літератури. Їй вдалося привити синові любов до Шевченка і Стуса, однак вона зазнала приголомшливого фіаско на синтаксично-орфо-графічній ниві. Зрештою, не при Хіппі буде сказано, і на гігієнічній також.

Батько був патріотом і помер, випасаючи білих ведмедів десь північніше Воркути. Він нічого синові не прививав, окрім хіба що цілком виправданого у наших краях москвофобства та профашистсь-ких поглядів. Баба Гладкого Хіппі померла рік тому, і це призвело до двох наслідків: Надії Дмитрівні стало по-барабану, де ночує її чадо, лиш би вступив наступного року у Політехнічний; Гладкий Хіппі міг вештатись, де завгодно.

Кожна подія, навіть найдріб’язковіша, має причину, хід і наслідок. Так казала моя збочена дитяча сексуальна фантазія — вчителька історії у восьмому класі.

У Мідних Буках ми аутсайдери, погані діти, The Bad Company... Ми — цвіт нації, ми — цвіль нації. Насправді ж ми просто є.

Боготворили погляди Керуака, і Джона Леннона, і Брюса Спінґстіна, котрі так любили критикувати порядок і засуджувати владу.

І було так: були ми, була причина, не вистачало лише приводу, дрібнички, щоб ми зайнялися, немов просочені напалмом.

всі зібрались?

всі зібрались?

всі зібралися?

церемонія от-от розпочнеться

Розділ 2.

Погода змінилася на краще. Знаєте, як воно, у горах. Розпечена виразка сонця гріла, як зварйована. Калюжі миттєво пересохли, запах мокрої землі та хробаків здуло в гори. У Мідних Буках чатувала важка волога спека.

За тиждень уся волога випарувалась, а температура підскочила ґрадусів на вісім. Вночі підсинений спиртовий стовпчик мого термометра нижче двадцяти семи не опускався.

Усі здорові глуздом жителі міста сиділи у прохолодних кам’яничках. Від десятої ранку до сьомої вечора місто виглядало вимерлим. Лише старі пожовклі пси та коти, котрі так добре знають одне одного, що навіть не гарчать, вигрівають на сонячному пеклі промерзлі кості та вицвілу шерсть.

Речі ламаються й танцюють, і з року в рік усе більше й більше... Це характерно для Мідних Буків. У цьому сутність міста: занепад.

Я поставив у себе в садочку старий смугастий лежак. У найвищу спеку їм напівстиглі яблука, слухаю гарячу тишу міста й милуюся смарагдовим узором листя.

Я вичікую пору. Чекаю і не збагну, чого.

Була перша пополудні. Годиною раніше до мене приплентався сонний Хіппі й зігнав з лежака. Ми вешталися вулицями, відчуваючи, як пружинить під ногами розмокрілий асфальт.

Хіппі десь дістав м’яча, і тепер ми йшли на дитячий майданчик трохи покопати. Добре, що в Буках було так багато кленів. Від спеки листя прив’яло, але таки давало тінь — хай і жалюгідну. Я тішився, що Гладкому Хіппі не спало на думку пертися до святої Анни — та була в найсонячнішому місці. Майданчик, куди ми простували, був у Божому затінку дерев.

Гладкий Хіппі завжди боявся ходити містом самотою: Фєдя, скажений ротвейлер Дюк, пацанчики з киями, оббитими цвяшками вістрями назовні етцетера. Зі мною було не так лячно.

Зрештою, я не вірив, що хоч один гопнік висуне свою стрижену голову на сонце, доки те в зеніті. Таке вар’ятство чинять лише безнадійні безклепки, як ото ми з Хіппі.

Парк, чого й слід було очікувати, був повністю безлюдним. Він являв собою звичайну ділянку, засаджену сосною, смерекою та ще невідомими мені листяними деревами, латинські назви яких Гладкий Хіппі використовував як лайку (“Ах ти, бля, Betula Pandula засрана, ТИ ЦЕ ДО МЕНЕ?..”)

У парку, наче мацаки восьминога, звивались асфальтові хіднички, по обидва боки яких кожні десять метрів стояли лавки. Так, наче у Мідних Буках жило не дві тисячі, а, скажімо, півмільйона душ, котрим ні з того ні з сього припекло посидіти на жорсткому рашпатому дереві.

Десь там, у тінистій глибині гаю був залитий сонцем прямокутник, всипаний товченою цеглою. Найкраще цей майданчик був пристосований до здирання колін та ліктів тих, кому до десяти. Пам’ятаю, раз бачив, як у це місиво пилюки та гострих цегляних камінців лицем запороло восьмилітнє дівчисько. Хвилину тому воно доганяло якогось набридливого хлопчака, а потім перечепилось лакованим мештиком і роздерло щоку. Я бачив, як камінці стирчали із закривавленої й перемазаної пилюкою бузі. А Хіппі на те лиш поцікавився, чи залишилися ще цигарки.

Найвіддаленіша частина майданчика закінчувалася цегляною стіною, заввишки в три і завдовжки у добрих двадцять метрів. Об неї ми, власне кажучи, і збиралися копати м’ячем.

Кожен рух на спеці давався дорогою ціною. Копав Хіппі, м’яч відстрибував, копав я — м’яч робив те саме... Наші тіні були маленькими чорними калюжками.

Нейроглія мого кумпля прогрілася, мабуть, до кипіння, бо того потягнуло на думки вголос:

— От дивися, Міську, слово “слон”. Здавалося б, невинне нігеро-кордофанське слівце із легким малайсько-полінезійським акцентом... Але давай зробимо шо? — копнемо глибше... (так він імітував учительські звороти мамусі), і побачимо там що? Побачимо...

Хіппі на хвилю замовк; вочевидь, побачив там щось таке, що варто зберігати у темному прохолодному місці подалі від прямого сонячого проміння.

— Ну добре, полишмо слонів. Як, скажи мені, по-українськи буде “стол”, га?

— Стіл.

— А “стул”?

— Кал, — відповів я й копнув по м’ячу.

— Та нє, “стул” в розумінні мебелі. Стілець. А тоді, згідно з логікою розмитих множин, має бути не “слон”, а як? “Слін”!

— А “Польща” як? “Пільща”, я правий?

Хіппі розреготався.

— Маємо таку ж аналогію з москальською “носоглоткою”...

— Ага, правильно тре’ казати “нісоглітка”. Хоча ні... Правильно “гортань”, чи то пак “гіртань”.

— Безумовно, пане Михайле...

— Та, і тре’ казати не “які в тебе сині очі”, а “які сині ічі”?!!

— Ну... ну так, а як? — на мить завагався Хіппі, відчувши немалу долю абсурду. Проте майже відразу просяяв:

— Так говорили наші предки задовго до приходу москалів на галицькі землі, які зрусифікували все, що лиш піддавалось русифікації. Навіть півні, і ті вже піють: ку-ка-РЄ-ку!

Хіппі люто сплюнув у порох, лайнувся й лагідно усміхнувся.

— Бачиш, Міську, москаль для того, щоби вспіти зрусифікувати більше вкраїнців, навіть перевів усі свої циґелики на годину назад. Москаль вайлуватий, але хитрий, — Хіппі вперіщив по м’ячу. Той відскочив десь далеко за наші спини, — тому він просинається у своїй берлозі, Манька дає йому стакан самогонки і аґурєц, всяхих там расстєґайчіків, блінків. Він сидит, наминає то всьо і видумує ружного роду каверзні пляни, як би то загубити мову нашу калинову. Посоловілу. Наш тяжолий і труднопонімаємий особямі кацапской нацианальнасті украінскій язик! А так... Ти не думай, шо всі москалі такі... Це, так би мовити, стереотип, побудований мною апріорі, сиріч виходячи із загальних переконань...

Я напружив вухо. Коли Хіппі починав кидати латиною, це свідчило, що мозок його перегрівся. Зараз почне говорити про Дитячий Хрестовий Похід на Москалів.

— А переконання у мене такі, що всі кацапи — дурні псиська... на фіґа вони Си-Ри-Си-Ри розвалили, га?

— Точно, — кинув я. — Жили бись-мо за совітів, слухали би Пуґачьову, “Ласковий май” і байки про пла-ахова і ба-альшова дядьку Ба-андеру... — кинув я крізь сміх.

— Нє, ти не збагнув ідеї. Я би виріс, вивчився на інженера, орґанізував би Дитячий Хрестовий Похід на Москалів... Уяви собі — маленькі голодні дітки, мов ті янголятка, у кожного в руці по свічечці й фотоіконці Божої Матері, стоять під брамою Крємля, а тут я — у вишиванці, в однострої СС “Нахтіґаль”, на спині вишитий хрестиком Бандера, ходжу поміж діток і горланю “Розриту могилу”. А по ночах ми би розводили багаття зі знамен іновірців і співали би марш “Україна”.

— А мєнтура? Армія?

— Всьо прораховано! Мене на перший же день скрутять і зажбурять у каталажку, а діток по дєтдомах порозпихують. Потім мене трішки покатують ґебісти і зашлють на Соловки... — мрійливим тоном розповів він.

— І?..

— Ну і всьо, власне кажучи... Але слава! Слава то яка! Не вмре — не загине! Боже ж ти мій, Боже! Як у батька Хмеля! Та шо там, як ув Елвіса Преслі, Сергія Бубки, Хо Ши Міна і найяснішого ерцґерцоґа Фердинанда разом узятих! Всі б казали: “Ото був, бляха-муха, патрійота кавалок!”. І татко, пускаючи скупу сльозу, гладитиме сина по ясній голові й казатиме: “Я хочу... синку, сльози заважають говорити... я... я хочу, щоби ти поступив у Політех і став таким, як Наш Національний Герой...” От така-то слава!

— Правда, дещо посмертна...

— А пишна зате яка! Я би став укр-нац-секс-символом!

Я з вирозумінням закивав головою:

— Та-а, круто. Як казали древні, “бест оф кайф”, тобто “амор патріс ортодокс”.

— Ну вже не бреши! То Пєтя Дупа весь час повторював: “Амор патріс... Амор патріс...”. Доаморкався! Всю мордяку си спік.

— Думаєш, він то в кого почув? Може, у Мари Львовни? Чи, може...

Я не договорив, у кого ще він міг почути подібну сентенцію, як відчув пресильний удар в голову, збоку вуха. Пекучий біль, нерозуміння і образа відразу ж вихлюпнулись у живіт.

— Ой блін, краще йдемо звідси, — дуже тихо промовив Гладкий Хіппі.

Від болю я присів, схопившись обома руками за вухо, яке стало палаюче-гарячим. На очі самі собою навернулися непрохані сльози. У той момент я не розумів, що трапилось. Лише змахнувши кілька крокодилячих сльозин, я глянув, куди показував кивком голови Хіппі.

Справді: “ой блін”. Там, на протилежній стороні площадки, у затінку, на високому кам’яному бордюрі сидів Фєдя і Сєрий, його друган, такий же пацан і гоп, як і сам Фєдя. Ну і паршивий Дюк, із наморщеним носом і слинявою пащекою.

Виявляється, поки ми теревенили, а м’яч вилежувався осторонь, пацани тишком підійшли і Фєдя зафутболив ним у мою голову. Треба ж так: мудак (таки-так!) — а поцілив он як!

— Міську, валімо звідсіля, поки не нарвались, — заляканим напівшепотом повторив Гладкий Хіппі.

Нарватися на таких вилупків було простіше, ніж два пальці обісцяти. Я кивнув головою і, кривлячись од болю, обвів поглядом бетон, вишукуючи м’яча. Прецінь, голова моя тверда, бо м’яч відскочив далеченько — закотився по ледь нахиленій площадці в один із кутів. Зовсім близько до тих мерзотників.

Мерзотники ж сиділи, спльовували якусь тягучу зелень із рота і, мабуть, думали таке: “Так, ми мерзотники, і тому нам зовсім не в жилу купати таких бидлюків, як ви”. Таке, або приблизно таке, бо лиховісні посмішки казали, що їхні власники настроєні радше мілітаристично, ніж пацифістично. Мерзотники лузали насіння.

Моя вчителька з історії (до слова, найяскравіша сексуальна фантазія... я не казав?) розповідала, як генерал Денікін, входячи в нове місто, першою справою віддавав наказ про розстріл бабок із “сємєчками”.

“Ото б сюди зараз денікінця з базукою в руках”, — замріялося мені.

Я маленький, сірий і непомітний. Я маленький, сірий і непомітний... Повторюючи це, я зсутулено, тихо крався до м’яча. Тільки б не...

— Ей, пацан, пс-с-с... Чюєш?

Ну все, блін. Можна зливати воду. Я промовчав і вже майже підійшов до бальона.

— Маєш які-та філки?

Знову змовчав. Взяв м’яча і розвернувся йти назад. Сковтнув слину, бо Сєрий — він був низьким, наче придушеним надмірною ґравітацією, косооким курдуплем — встав із насидженого місця. На протилежній стороні засипаного товченою цеглою прямокутника, біля стіни, стояв Гладкий Хіппі; він нервово склав руки на грудях і час від часу покусував кісточки пальців. Хіппі перелякався не на жарт — його взагалі подібні ситуації надзвичайно вибивали з колії.

Сєрому заманулося відібрати у нас гроші. Я знав, що у Хіппі в кишені було трохи більше тисячі — пляшка пива й одне плодово-ягідне морозиво.

Копнув м’яча товаришу й спробував просковзнути повз Сєрого, притискаючись — я маленький і сірий — до бордюра.

— Ти шо, пацанів не уважаєш? — задав риторичне запитання Фєдя. Усередині все похололо, і я ледь чутно промовив:

— Нема часу, ми дуже спішимо.

Повітря згустилось.

Гладкий Хіппі виразно проартикулював губами: “БІ-ЖИ”.

Я опустив очі на свої запорошені кеди й пришвидшив крок.

— Щяс я тобі найду чяс! — Фєдя з розмаху вдарив (чи штовхнув) мене плечем (клацнули зуби). Знову шалений переляк, кадр у голові змістився, і я перечепився через кам’яну загородку-бордюр.

Відразу ж зірвався й побіг уперед, не дивлячись, чи поженуться за мною, чи ні. Несподівано щось ударило мене по п’ятці — це копнув Сєрий: його фірмовий прийомчик. Я зашпортався й поїхав тілом по кришеній цеглі.

— Ну всьо, поц, ти попався. Ти хочєш, шоб ми тебе тут паламали, да?

Вони нависли наді мною, закриваючи глибоке небо та крони дерев.

— Ти шо, пацанів не уважаєш, да? — перепитав він. — Чюєш, Сєрий?

— Да я бачю. Хіпаблуд ванючій, кажи? А дє другий поц? — Сєрий озирнувся й радісно скрикнув:

— О, ше адін хіпаблуд! Стережи того, ладно?

Сєрий із криками погнався за Хіппі. Я не знав, що вони заміряються зробити цього разу, але боявся вже наперід. Лінивий Дюк підняв свою гепу й тяжко влігся біля господаревих ніг.

— Давай, рєзко встав! Філки давай, чюєш?

Я продовжував подивляти красу зеленої глиці на гілках.

— Ти шо, курва, кітаєц який-та?

— Не маю ні купона.

— Ну, бля, якшо я найду шота, то я базарю, я тебе тута поламаю, будеш кров’ю сцати.

Фєдя сплюнув чорне слиняве лушпиння мені в лице. Я стер, мовчки вилаявшись. Встав із землі, обтрушуючи прилиплі гострі камінчики.

— Тікі папробуй смахатись, я тобі тута глотку чєрєз жопу вирву.

Я не знав, що робити. Чи спіймав другий покидьок Хіппі? Той хоч і рахіт, однак бігає, наче вітер. Може, і втік. А втім... Мені раптом стало усе пофіґ. Дюк лежав на боці, тяжко дихаючи, і дивився углиб парку.

Посміхнувшись, я зі всієї сили скочив обома ногами псу на лапи. Дюк дико скавульнув і спробував цапнути мене за ногу, але я вже втікав. Собака вив і гарчав (я йому таки щось зламав), а позаду мене біг і лаявся Фєдя. Скавчання пса свердлом впивалося у вуха.

Я петляв поміж дерев, поки не почав конати — печінка вила, мов дика кішка. Нарешті здох і Фєдя. Махнув на мене рукою і голосно, задихаючись, крикнув навздогін:

— Тобі піздєц того літа, чюєш? ТИ ВЖЕ ТРУП!

І побіг до свого пса. У мертвій тиші його стогони було чутно, напевне, аж до річки.

Я не зупинявся до самісінького порога; швидко забіг досередини й затраснув за собою двері.

За хвилю хтось у них постукав. Серце обірвалось і протиснулося десь під горло.

— Міську, то я! — озвався Гладкий Хіппі. Весь червоний, мокрий і запорошений. З волосся стікали краплини поту.

— Міську, нам труба цього літа.

У мене були такі ж передчуття.

Якщо вас це часом зацікавило, скажу відверто: пса з перебитими ногами мені не було шкода ні на грам.

Я боявся його. Він уже гнався за мною разів зо три. Двічі наздоганяв і дер штани. А якось Дюк цапнув мене за стегно. Наклали п’ять швів. Довелося пройти курс уколів проти сказу (а вони в живіт — усі двадцять!), мама приїжджала сваритися з Федьковими старими, за що я дістав наднормово.

Пригадується, тоді я втікав від Дюка до річки, але перечепився на березі за корч і на кілька секунд розпластався на річковому камінні, німо волаючи від болю. Пес за той час ухопив мене на ногу. На моє щастя, у вечірній темряві я побачив Хіппі, що виходив із-під мосту вбрід по річці, із закоченими штанами, в’єтнамками в руках та цигаркою між зубами. Він швидко кинув капці на берег і вихопив із води перший-ліпший камінь. В одну мить мокра мулиста каменюка опустилася на дурнуватий череп собацюри, і той з гарчанням відскочив. Ми жбурляли у відкриту пащеку каміння, патики, намул, тримаючи його на відстані. Несподівано почувся свист і “Дюк, ка мнє!”. Я звів очі й побачив, що та дурна скотина Фєдя стояв увесь цей час на мості й стежив за нами. Дюк, роздратований камінням, здивовано потупцював до господаря.

Улітку Фєдя щовечора випускав Дюка побігати. Тому ввечері налякані діти бігли додому, тримаючись поблизу дерев, на які можна було б вилізти й перечекати атаку звіра.

Дзвінка теж була заатакована Дюком, але він всього лиш подер на задниці штани. Один хлопчина, трохи старший за мене, побачив, як за нею женеться той диявол, і добряче пригрів його по спині ломакою. Дзвінка встигла забігти до мене на подвір’я.

Хлопця того звали Ігор Чорний. Але я з ним практично не знайомий. Інколи я бачив його в компанії товстуна Стьопки Бузька, деколи разом із молодшою сестрою, але куди частіше — самого. Як на мене, він єдиний у Мідних Буках міг без остраху розмовляти з Фєдьою на рівних. Міг послати самі-знаєте-куди будь-кого з пацанів у будь-який момент. Міг купати Дюка в дупу, харкати Фєді в обличчя, їсти його сємочки, пити його пиво, ображати його маму, ставити підніжки його дідові, топтати бабині трускавки і вправлятися у жбурлянні камінців на його братові.

Міг.

Фєдя знав це.

Бо це відчувалося в Чорному — сила і хоробрість. І навіть не тому, що був на рік старший. Ні. Це було в шкірі. В очах. Ігор ніколи не виявляв аґресії. Пацани його просто оминали, як скаженого собаку, що може й цапнути.

Ігор Чорний стояв осторонь усіх.

Чому Дюк кусав?

Інколи ми чули, як Фєдя казав: “Чюжой, Дюк, бери!”. Що стосується решти випадків... Я думаю, Дюк виріс таким ненормальним під впливом ненормального господаря. З ним, до речі, ніколи не проходив трюк — стояти й не рухатися — собака кидався у будь-якому випадку.

Дюк уже да-авно заслужив на свій кусень хліба з труткою на щурі.

Знову стояла спека. Ми всі лежали, заморені її задушливими мацаками. Гладкий Хіппі ледь чутно бренькав на гітарі-“іспанці”, деку якої прикрашав напис, виведений чорною тушшю:

CHUHAYSTYR

Так називалась наша нео-арт-рокова група з поточним складом:

1.Хіппі, Гладкий, — соло-гітара, вокал.

2.Олелько Дзвенислава — бек-вокал, блок-флейта, губна гармошка (це якщо Пєтя Дупа дістане в одного чувака з гуртожитку ві Львові), банка з ґрисом.

3.Крвавіч Михайло — бек-вокал, сопілка, блок-флейта, голосові акустичні ефекти, художній свист, перкусія.

Ми хотіли грати щось середнє між “Jethro Tull” та “King Crimson”. Амбітно, глибоко і круто.

От і тепер ми лежали, спираючись об одну розлогу яблуньку в саду коло моєї фазенди. Дзвінка тримала на животі нашу ударну установку — один-єдиний невеличкий бубен, назви якого ніхто з нас не знав — і вигравала загадкові карибські ритми. Я ж тримав на животі голову Дзвінки і тихо гудів у її блок-флейту, пробуючи відтворити то “Маленьке негритя” Дебюссі, то арію Марфи з опери “Хованщіна”.

От бачите: ми хоч і покидьки, зате з музичною освітою. Навіть Хіппі, і той півтора року ходив на валторну. (Правда, його вигнали після зимового академконцерту, мовляв, за “обурливу поведінку та негідне ставлення до викладацького колективу”.)

Хіппі забаглося, щоби ми відразу ж утнули якусь блискучу імпровізацію на рівні концертів “King Crimson”, але чогось воно нам не йшло. Наразі ми працювали над концептуальним альбомом “Будди й бодхісатви”, а саме над п’єсою “Пурпуровий перформенс на пляці Тяньаньминь”. П’єсою вона була тому, що, за порадою-наказом Гладкого Хіппі, мала тривати не менше двадцяти хвилин. І взагалі — “Будди й бодхісатви”, як і решта альбомів, мусить бути подвійним і супроводжуватись відповідним івентом. Ось такі ми загадкові, галицькі пост-модерністи.

Музика спочатку нагадувала “Вчора” Бітлів, потім “Дім сонця, що сходить” групи “Енімалз”. Я стукнув Гладкого Хіппі по голові флейтою, і він почав грати щось своє.

Музика висотувалась із нас дивними пурпуровими нитками. Вона була дикою, повільною й трансовою, як нова невідома форма життя. Вона була максимально аванґардово-абстрактною — до такої міри абстрактною, що я не міг повторити ту фразу, яку грав хвилину тому.

— Слухайте, хлоп’ята, — промовив раптом Хіппі. — А як ви дальше жити збитаєтесь?

— Ну, я, наприклад, тепер уже точно нароблю “коктейлів Молотова” і закидаю нашу школу, — поділилася планами Дзвінка.

— Та нє, я маю на увазі, як ви і ми, тобто я, будемо існувати в межах Мідних Буків? Не будемо ж ціле літо в цього сербиняти сидіти! Га, шо ти на це, Балкан-бой? — він поплескав Балкан-боя (себто мене) по плечі.

— Ну, то шо робим? — поцікавився я після паузи.

— А шо “шо”? Пизда наразі світить тобі одному, Міську. То ти перебив його бровкові ноги. Малий Зеник розказував, Дюк зовсім не ходить, і Фєдя збирається його приспати. І знаєш, Фєді це не подобається...

Побачивши, як я зблід від недобрих передчуттів, він підбадьорливо поплескав по плечі:

— Але молодець! МОЛОДЕЦЬ! Хоча, може, вже й мертвий...

Я глянув на Дзвінку. Та насупила брови, похмуро вдивляючись у мерехтливе марево спеки. Я зрозумів: вона пригадує щось недобре.

Щось недобре про Фєдю. Я боявся спитати, у чому справа. Лякався того, що можу почути. Наразі не час на приховане.

Тихо, наче метелик, з її уст злетіло слово. “Вбити його”. Це було навіть тихіше метелика. Гладкий Хіппі — і той не почув.

Лише кілька невибагливих па фокстроту губ, її червоних губ. Чому від того метелика повіяло таким холодом, що мені аж задер мороз по спині?

Я не знаю і наразі знати не хочу.

Але метелик спурхнув.

Дзвінка спрепенулася від того, що я прочитав усе на її лиці. Вона показала мені язика. Я посміхнувся, і дивний холод у спеку зник.

До пори, до часу.

Пройшов черговий важкий, спекотний день. Я брів разом із Хіппі на цвинтар — той, що був за містом. Дорога туди пролягала через пустир та неродючі пригірські городи. Кльова дорога, подумав я, зважаючи на те, що тут імовірність зустрічі з Фєдьою прямує до нуля. Сонце смажило наші макітри, ледь минаючи зеніт.

— Знаєш, Міську, — заговорив Хіппі після довгої мовчанки, — я не знаю, як довго я ще зможу то всьо витримувати. Мене вже всьо дістало: спека, Фєдя, ті мудаки... ціле місто вже мене дістає. Але в основному — страх перед Фєдьою.

Гладкий Хіппі дивився собі під ноги, мабуть, щоби приховати погляд.

— Віриш, в мене вже починається параноя. Постійно здається, шо він десь зара’ вибіжить з лісу і почне натравлювати на нас того Дюка... А коли спіймає, то вирішить ТАК відімстити нам за кожне криве слово...

— Ну, за Дюка можеш не хвилюватися, — спробував його втішити, відчуваючи, що ой-не-спроста заговорив раптом Хіппі про Фєдю. — Я йому стопудово лапи перебив. А здається, навіть і пару ребер задів...

— А ти от, Міську, хоч собі уявляєш, ЩО тепер тобі буде? Він же не просто тебе поб’є. Захоче шось і поламати... Може, навіть нирки відіб’є. Ти ж його знаєш — такий псіхований на все здатен.

— Чувак, а я його буду уникати.

Однак я блефував, коли корчив із себе крутого. Я сцяв по ногах не менше Хіппі. А може навіть більше — це ж, врешті-решт, я покалічив його Коханого Пса. І в мене, скажу вам, починалась така ж параноя, як і в нього.

— Якби ти раптом помер, — спитав Хіппі, змінюючи тему на приємнішу: — Як би ти хотів, шоби тебе поховали?

На мить я замислився.

— Знаєш, Хіппі, я би хотів у себе на похороні музику. Спершу “Лякрімозу” Моцарта. А потім якесь буґі. Або Pink Floyd’а. І щоб ви з Дзвінкою читали над гробом Верлена чи Ґінзберґа. Ну як?

— Загорнуто, — зацінив мій товариш. — А я мрію, щоби мені на могилу посадили конопельку. Ото знаєш, як, буває, калина там чи тополя... А тут — Королева полів, Південна царівна, як мовилось на жовтенятських тусівках, прибула до нас із сонячної Чуйської долини... А, може, і з далекої, овіяної гашишем та мудрістю Сходу Манджурії... Тож посадімо її, дітки, сказала би піонервожата, на могилі відданого ленінця, комсомольця та планокура у третьому коліні. І виросла б вона високо-окою і густою, дітям на радість, а мені на бульбулятор.

— Ти ж мертвий, — нагадав я йому.

— А... Ну, так. Ти, звісно ж, правий. Але яка у тому СИМВОЛІКА!

Я погодився, що, звісно, символіка така, що дай Боже…

— А як, на твою думку, є рай для неформалів?

— Звичайно, — без вагань відповів я. — Там пиво безплатне і шмалю хоч греблю гати, як у Глібова:

“Як весело, як радісно конопельку курить,

Чого ж у мене серденько і мліє, і болить?

Болить воно і мучиться, бо ЛСД нема,

Конопелька ж не вернеться, не вернеться вона!”

— Щоденно обов’язкова для всіх година геві-металу. Знаєш, як ото в дитсадочку був сонний час?… І ще там усі волохаті, немов бабайки.

Ми саме прийшли на цвинтар. Там росло багато, дуже багато всіляких дерев. Якраз цвіли липи, і всім покійникам було, напевне, дуже навіть круто лежати в затінку, закутаними пахощами липового цвіту.

Ми прямували в саму глибінь кладовища, в його стару частину. Там хащі ставали особливо густими, а склепи та пам’ятники прикрашені напрочуд цікавими зізнаннями: “Я замочив жидівську морду”, “Галька Крива найбільша п...а”, “Света звезда миньета”, “Пиздец всем бандэровцам. Райком”, “Подрочи мого звіра” тощо. Здається, гумористи, котрим не припали до смаку австрійські стіни Гіацинтового Дому, йшли прямо сюди. Я особисто вважаю це місце опозицією до інтернату, тому що, крім нас трьох, сюди вже ніхто й не потикається. Хіппі стомлено сів на “Текутову Нину Дмитриевну” і запалив.

— Дивися, Міську, як то по-дурному: люди ховають своїх родичів, ставлять їм шикарні надгрібки, кидають на вітер купу грошей... А кому то треба? Моїм онукам вже буде пофіґ, що у мене померла прабаба... А внукам моїх онуків і подавно.

— І то правда, — згодився я. — А ти знаєш, шо на місці Гіацинтового Дому колись був холєрник?

— Шо ще, до холєри, за холєрник?

— Місце, де ховали померлих на холєру. Дзвінчина баба казала, шо то недобре місце...

— А про конус вона тобі нічого не казала? Такий рожевий?

Я реготнув.

— Та нє, я серйозно. Вона тоді ще здоровою була.

— Гм-м... Певно, так і є. Бачиш, як він притягує на себе всяку сволоту?

А й справді, про Гіацинтовий Дім ходили неприємні чутки. Казали, буцімто коридорів та кімнат всередині Дому у кілька крат більше, ніж може вмістити така будівля. Казали, у його підвалах кілька дітей не знайшли дорогу назад. Я особисто не вірю тій байці про дітей, але кажуть, у Домі щось недобре від природи. Інакше чому він, немов магніт, манить до себе всю мерзоту, від бомжів-алкоголіків та наркоманів до венеричних курв і блукаючих педерастів? Байкам можна й не вірити... Але з Гіацинтовим домом явно було щось негаразд.

— Тобі подобається Дзвінка? — ні з того, ні з сього спитав мене Гладкий Хіппі, спльовуючи неприємний післяцигарковий осад. Цікаво, що той лис має на думці?

— Ну... та. А шо? Тобі вона також небайдужа?

— Та нє, мені вона пофіґ. Просто Дзвінка казала, шо тебе трошки любить.

У принципі, я знав це й без нього.

— І ше, — вів далі він. — Я думаю, що я — гомік.

Мені було абсолютно все рівно, гомік він, чи ні. Таке вже наше покоління, пофіґістичне.

— Раніше думав, що є бісексуалом. Ну, знаєш, трохи ще Христя подобалась... Але сам знаєш, яка вона дура: “А ти то, а ти сьо... Вобшем, ти, Хіппі, казьол і підарас.” Про таких Дзвінка говорить: “Всі люди — як люди, а я красіва, як багіня”.

— Скрушно.... А може, то тільки вона перестала подобатись, а не дівчата загалом?

— Ну, як би тобі пояснити... трахнути якусь я ніколи не проти... але вони всі ДУРИ... Трахнути і любити — то, виявляється, зовсім різні речі. Ти десь бачив дівчину, яка була би неформалкою, мала таку досконалу фігурку, ну шоб (Хіппі поцілував пучки зведених докупи пальців, мовляв, bon appetite), і щоб при тому всьому була ще й розумною. Бажано інтелектуалкою. Щоб вона могла на ніч мене заколисувати Андруховичем чи Антоничем... І ше щоб мала гроші, і розуміла мене, і не просила вести її на морозиво, коли я на нулі… І щоб не сміялася з мене, і щоб ше вміла варити їсти, а не тільки-но концерви відкривати... Ну, шо? Хіба знаєш таку?

— Дзвінка?..

— Вона читала тільки “Екзотичні птахи та рослини”. Тим більше, в неї всередині все вибухає, коли тебе бачить. Серйозно, чувак, сама мені призналася.

— І шо, ти х’тів би з хлопцем переспати?

— Розумієш, то справа дуже делікатна. Я не хочу ходити з якимось там підером смердючим. А от, наприклад, тебе трахнути не відмовився б. Мені з тобою є про шо поговорити, ти з мене не знущаєшся, на відміну від деяких дєвушек. Шариш?

Я знизав плечима, мовляв, “мені таке не смакує”.

— Хлопці — воно досить непогано, — пояснив йому свої вподобання. — Я, наприклад, також їх люблю, але радше в сенсі естетичному. А запихати свого члена комусь у пряму кишку — це вже, знаєш, попахує збоченьством.

Хіппі, здається, не до кінця зрозумів мої переконання, тож я спробував якось утішити кумпля:

— Ну що ж, гомік — значить гомік. Може, якраз поступиш у Політех, як Пєтя і Нери. Знайдеш собі якусь круту кобіту, без заскоків. Все залежить від середовища.

Гладкий Хіппі погасив недопалок і кинув його геть. (Залишив невикуреною рівно третину — він десь прочитав, що найбільше нікотину саме в цій частині.) Сказав, що завтра їде з мамою в Теребовлю, ту, що в Тернополі, на три дні до цьоці. Я міг тільки поспівчувати.

— Принаймні, — сказав я по хвилі роздумів, — там ти не зустрінеш Фєді.

— Фєдя... Фєдя... Всюди Фєдя. Мене вже це дістало... До речі, старий, а шо тобі заважає знятися і поїхати до Львова до кінця канікул?

— Розумієш, Хіппі, я навмисно втік звідти. Я відпочину від них, а вони, маю на увазі тата з мамою, — від мене. Так що я вже краще терпітиму Фєдю.

Хіппі мовчав, щось обмізковуючи. Раптом він жалібно, ледь не плачучи, промовив:

— Ти би знав, Міську, як я його боюся! Він колись точно зайде задалеко і приб’є мене... Або, скоріше, тебе, а потім вже мене, бо то ти...

— Пам’ятаю: перебив його псу лапи. Ти ж сам знаєш, як він любив того Дюка.

— Ну та... Але ти не сциш чомусь! Бо в тебе нервів нема і зроду-віку не було... А я тут сцяю по ногах кип’ятком.

Знаєте, приємно, коли тобі кажуть, що в тебе нервів нема і зроду-віку не було... Та якби ж ти, Хіппі, знав, як я жахаюся, коли згадаю, ЩО наробив. Проте я не мав права показувати свою слабкість. Я був свого роду опорою для нього. Я не зазнаюся, кажучи, що він дивився на мене й брав приклад. Спробуй-но я розповісти про свої, далеко не менші страхи, він би тут ревів, як дитина.

Гладкий Хіппі був однозначним лідером поміж нас завжди й усюди. Але прийшло погане, спекотне літо. Мертвий сезон. Від стану Хіппі мені ставало все лячніше й лячніше.

Вже було за другу, коли ми виходили зі старого кладовища, як почули лиховісні голоси. Знайомі, до болю знайомі голоси.

— Фєдя, я атвєчяю, шо бачив, як ті два поци заходили сюда. Коли? Та десь годину тому.

— Ну якшо, ворона, їх тут нема, будеш мені тиждень сігарєти купляти.

— Я базарю, шо вони тут. Я весь час дивився, шоби ніхто не вийшов... Послав був Роміка по тебе, а сам сторожив їх. Ти ж знаєш, ми якраз разом із Роміком ішли на вужів, хтіли злапати, дєвок лякати.

— І був той патлатий з Мішкою, да? Без дєвкі?

— Нє-а. Дєвки не було.

— Жалко, але нічьо. Добре, шо був Мішка. Я ту суку замочю.

Я скинув з обличчя маску незворушного Будди і з жахом глянув на Хіппі: на тому лиця не було зі страху. Він не наважувався навіть поворухнутися, донести до рота цигарку. Здавалось, йому навіть було страшно закрити рота, щоб не наробити шуму цокотінням зубів.

Голоси ставали пекельно близькими. Десь відразу за чагарником, на новому цвинтарі. Голоси сплутати було неможливо: Його Ексцеленція Фєдя Перший, а також вірний товариш, друг, секретар, адвокат, Санчо-Панчо і просто дрібний шестьора Ігорич. Ігорича можна було не боятись; його не порівняти з косим Сєрим, небезпечним, наче Ф-1, яку часом викопують без чеки у себе на городі.

— А вон там хтось є! — у цю мить мені здалося, що я непритомнію зі страху. Але голоси почали миттєво віддалятися від нас. Я скрутив Хіппі в обіймах, не даючи тому вирватись і наробити дурниць. Згином руки у лікті я затис йому писок.

— Тихенько. Вони погнали не за нами, — не сказав, а видихнув я й відпустив мокрого від поту Хіппі.

Він тяжко дихав, а я відчував, як мої очі від страху стали такими великими, що повіки не могли кліпнути. Хіппі промовив подібним видихом:

— Лізьмо на дерево.

А він уміє дивувати, цей хлопчур! Адже думка куди розумніша за ту, що встрелила мені: тихесенько прокрастися стежиною до наших переслідувачів (бо іншого ж виходу немає), вискочити із кладовища, використовуючи ефект несподіванки, і бігти що є духу в місто, до мене додому.

Але, по-перше: Гладкий Хіппі щойно викурив дві цигарки і далеко він не забіжить; а, по-друге, у мене на ногах були капці-в’єтнамки, які я розгубив би майже відразу.

Ми тихцем полізли на велетенського дуба з грубою, зручною для лазіння корою — Хіппі перший, я слідом.

У ту мить, коли я зачепився руками за найнижчу товсту гілляку й повис, бовтаючи ногами в повітрі на висоті у два людських зрости, із жахом зрозумів: голоси повертаються. Ґлянцова поверхня в’єтнамок ковзала по зморшкуватій корі, а руки, мокрі від поту, зісковзували з гілляки. Хіппі вже встиг причаїтися в розкішній кроні.

Голоси лячно наблизились.

— Ну всьо, ворона дурна, тепер вони точно смахалися. Кастрат дурний!

— Ну, Фєдя, я ж не знав, шо то який-та пацан на гріб прийшов...Вони десь тута. Чюєш, як тут накурено? Ті поци тут курили і гомошувалися!

— Я тим пєдікам мозги повишибаю, я тобі атвєчяю.

Вони стояли з протилежної сторони дуба! Мої паскуди-в’єтнамки грозилися сповзти зі спітнілих ніг та впасти з майже триметрової висоти.

— Ану, глянь туда. Там трава прим’ята.

Ігорич слухняно пройшов прямо піді мною; миттю раніше я підтягнув ноги й схрестив їх на гілці. Я висів, наче стиглий плід, готовий впасти від гарячого подиху вітру. Май таке бажання, я міг би витягнутою рукою скуйовдити русяве волосся на голові в Ігорича: мовляв, “Молодець! Шукай, синцю, далі!..”

— Фєдя, тут два бичька, — він промовив це, стоячи прямісінько піді мною.

В’єтнамки вже вкотре почали сповзати. Ліва, по ідеї, гепнулася б Ігоричу на тім’ячко. Хлопчик-мавпа, себто я, міцніше стиснув гіллю. Двома метрами вище сидів Гладкий Хіппі.

— Фєдь, давай подивимося там, у заростях.

Ігорич уже хотів першим кинутися на пошук нас у чагарнику, проявляючи тим самим гідну істинного комсомольця відданість ідеї, як Фєдя жестом спинив опального напарника. Поманив пальцем до себе. Дякую тобі, Господи, і за це. Дерев’яними руками підтягнувся вище і гоп-ля! — я вже обіймаю гілку, зручно при цьому лежачи на ній.

Лусочки кори посипалися на блискучу від поту шию Ігорича. Мене перешарпнуло, ну все капець нам труба зараз він подивиться вгору протре очі бо я навмисне натрушу туди сухої кори а потім голосно закричить Фєді що ОН ВОНИ, ТІ ПОЦИ, ВОНИ НА ДЕРЕВІ! ПОГОМОШУВАЛИСЯ І ТЕПЕР ВІДПОЧИВАЮТЬ, ЯК ОРАНҐУТАНГИ!

Але Ігорич виявився дійсно тупим. Він неуважно змахнув сухе пороховиння і почав наслухати, що говорить його ідол.

Фєдя проводив нараду, виявляючи при цьому не властиві людині прямоходячій чудеса стратегічної думки. У мертвій гарячій тиші кладовища чітко чулось кожне придавлене слово.

— Чюєш, Ігоричь, я думаю, вони десь тута заникались. Бо вихід звідси тільки один, а кушьчі он там — не продерті. Вони десь тут тіпа як зачяілись. Давай тут сядем, тихесенько покурим. Вони подумають, шо ми вже звалили, і вилізуть. І ми їх тоді хапнем, о!

Я майже бачив, як запалали очі в Ігорича. Скільки його знаю, Ігорич завжди любив грати у “войнушки”. Ігорич, ма’ть, думає, Фєдя хоче на нас пальчиком насварити? Такий великий хлопака, а дурний, як бельок.

Пацани внизу присіли під деревом, запалили по цигарці (Ігорич із захватом дав Фєді припалити від своєї одноразової, даруйте, спалахуйки*) і почали вдивлятися в густезну зелень чагарника, чи ми, бува, не виходимо звідти, на ходу підтягуючи штани та смакуючи подробиці останнього, особливо вдалого коїтусу. Та ні, ніхто не з’являвся із зеленого вина дикої рожі, дубів та глоду та ще порослих мохом зубів надгрібних плит. Вони зрослися в одну суцільну амальгаму, і залізь туди будь-хто, навряд чи зумів би він виплутатись із чіпких лап тернини без сторонньої помочі.

Через п’ять хвилин пацани, мов по команді, сіли, спершись спинами об стовбур. Спека почала розморювати й мене. Я глянув уверх і побачив, як солодко позіхнув Хіппі.

Майже відразу позіхнув і я. Піді мною по черзі позіхнули Ігорич і Фєдя. Зелений ніжний колір довкола дрімотно пульсував. Голова стала теплою-теплою, і я вчасно вкусив себе за язик, відчуваючи, як засинаю.

Глянув униз і буквально отетерів: наші сторожі, розлігшись у густій траві під дубом, різали хропака. Оце так-так! То так ви нас пильнуєте? Як сказав поет, “рутульці спали, скілько мочі, сивуха сну їм піддала”. Не знаю, як нашот етой, але хлопаки спали, наче грудні діти після циці.

— Хіппі! — пошепки крикнув я. Гладкий Хіппі сяяв посмішкою на весь рот.

— Давай тихенько злазимо.

Я обережно скинув з ніг капці, затисши шнурки на пальці у зубах. Фєдя саме почав тихенько храпіти. Тихо, як лишень дозволяли обставини, я зіскочив униз. Так само тихо, наче кішка, чи то пак коцур, зліз мій кумпель.

В одну кам’яніючу мить їхнє дружнє хропіння замовкло, і серце моє зупинилось. Фєдя перевернувся на інший бік.

Крадькома, наче два щурі із засіки з зерном, ми вийшли на разюче сонце. Нарешті ми допетрали, чого ми уникли.

Ми кинулися бігти геть.

Відхекавшись, будучи не менш ніж за версту від цвинтаря, ми присіли в затінку.

— Міську, ти хоч розумієш, що трапилося? Трапилося чудо. Розумієш, чого ми уникли? І уявляєш, шо було би, якби нас зацапали?

— Заспокійся й не нервуйся. Ми ж усе-таки залишилися живими, так? Ну от. Так шо не шалій.

Але Гладкий Хіппі залишався наляканим і напруженим, немов пружина, потурбована аматором годинникарської справи. Він не міг усидіти на місці, і я бачив, як ним тіпало зі сторони в сторону.

— Валимо до тебе, бо вони можуть засікти нас, — кинув він.

Я хотів було заперечити, бо знемагав від спеки, від бігу, від куряви, що в’їдалася в розпашілу, мокру від поту шкіру; я почувався, наче витиснутий лимон, всі емоції змив страх одним потужним припливом. Я був без сил. Хіппі не звертав на це ні найменшої уваги, його теніски вже здіймали хмарки пороху на сухій розпеченій дорозі.

З розпукою в серці я покинув прохолоду й пірнув у спеку.

До міста залишалось якихось півтора кілометра. Була, звісно ж, і коротша дорога, дуже пряма: вона з’єднувала вулицю Красноармійську невеличкою фістулою з новою частиною кладовища — тою, де хоронили тепер, у наші дні. Але я був упевнений, що саме Красноармійською, а не обхідною, вертатиме Фєдя зі своїм Санчо-Панчо (зрештою, хто з нас вар’ят, щоби пертися спекою три кілометри?). Сіра дорога була місцями забарикадована купами бур’яну — в’ялого старого бур’яну, котрий люди лінувались викинути десь у потаємнішому місці. Подекуди траплялися загадкові розтерті плями: місця страт колорадських жуків, що випасалися на нездалій картоплі.

Зненацька Хіппі поміж купок пирію та бадилля побачив щось цікаве. Брудне та запорошене, як і все довкола. Я придивився уважніше...

— Бляха-муха! — вигукнув Гладкий Хіппі. — Так то ж Дюк!

Дохлий, запорошений, вкритий мухами, що розморено повзали по тьмяній жорсткій шерсті. Мухи вилазили із напіввідкритої пащі, бродили темними, колись блискучими від вологи очима. Мурашки... вони були всюди, по цілому тілу, заповзали та виповзали з носа й вух. Мені стало гидко. Хіппі замислено промовив:

— Так в пилу на шляху наша мова була...

Цитуючи крізь стиснуті зуби, він замахнувся ногою...

— Але раз тим шляхом хтось...

і що було сили копнув дохлого пса

— ...чудовний ішов!

у вже, мабуть, гниючий зісередини живіт. І ще раз, і ще раз...

Раптом пес голосно скавульнув, підтягуючи під себе перебиті мною лапи. Його очі неймовірно закотилися, виблискуючи білками.

Дюк тихенько вив.

— Блядь! Ну ні хуя собі! — вирвалось у мене. Чому, ЯК ми не побачили, що пес іще живий? НУ ЯК МИ МОГЛИ НЕ ЗАУВАЖИТИ ЦЬОГО? Пес ледь чутно підвивав, а Хіппі продовжував його копати.

Я відважив дзвінкого ляпаса по потилиці, так що Хіппі аж спіткнувся.

— Я! Я! Я БУВ ТИМ ЧУДОВНИМ! ТИМ, ХТО ЙШОВ! Я! — із внутрішніх кутиків очей у нього бігли сльози, залишаючи за собою чисті доріжки на запорошеному лиці.

Він дивився на мене з викликом. Коли я гадав, що Хіппі вже минулося, той з усієї сили зафендолив жорстокого копняка у вкриту порохом, мухами й мурахами собачу голову.

Пес заскавулів ще голосніше, знемагаючи від передсмертного болю. Я штовхнув Хіппі ногою в бік, поваливши на колючу придорожню траву. Хіппі став рачки, тримаючись за бік і продовжуючи плакати.

Я підійшов до нього:

— Заспокійся! Ти ж не ідіот якийсь, шоб тварин копати!

Дюків виск затих. Царство тобі Небесне, брате Дюче. Пробач, що ми з тобою так нехороше повелися. А ми, натомість, простимо тобі всі кривди, завдані нам.

Моє горло здавили сльози. Шкода пса чомусь. Не варто було Хіппі його копати, ой не варто...

— Заспокійся, він уже здох. Не псіхуй.

— Сам ти хуй!

Хіппі глянув на мене мокрими очима, встав і сутуло поплентався по дорозі. Він тяжко схлипував, що свідчило про завершення істерики.

Мені було якось не по собі залишати там Дюка: хтозна, може, він ще живий? Я подавив у собі сльози й наздогнав Хіппі. Той уже заспокоївся, і, якби не рожеві стежки по сльозах, нізащо б не повірив, що він хвилю тому пускав шмарклі.

— Чуєш, Міську? Тільки ти не кажи Дзвінці, добре? Ну, шо я тут зірвався. Просто вони мене вже всі дістали.

— Та добре... Крім неї, між іншим, і казати нема кому... А їй я не скажу. Так що все о’кей, старий.

— Йдемо до тебе, шось ковтнемо.

Розділ 3.

Після подій на цвинтарі та інциденту з Дюком Гладкому Хіппі було дуже доречно поїхати десь до тітки в Теребовлю, Варняківку, Іній-На-Яйцях, штат Аляску, чи там Пісок-На-Зубах, штат Техас, Антананаріву, чи Гонолулу, чи Тірувананта-пурам, штат Махараштра, Індія. Тому що я починав непокоїтися за нього. За його психічне здоров’я, кажучи прямо.

Тітка з Теребовлі, чи Варняківки, чи навіть із далекого Тірувананта-пураму, штат Махараштра, буде, без сумніву, на сьомому небі від того, що зустріне врешті свого коханого племінничка, Мідні Буки, Львівська область, якого востаннє бачила отакеньким (показує кінчик брудного нігтя). Звичайно, її дещо засмутить довге волосся племінника, але загалом усе буде напрочуд мило: Гладкий Хіппі всмак попоїсть пирогів із вишнями, нап’ється вдосталь малинової зупки, приготованої за особливим теребовлянським, чи варняківським, чи тіруванантапурамсь-ким рецептом. Поніжиться на сонечку, покупається в Сереті, чи Полтві, чи в баюрі, чи в Брахмапутрі, чи що там у них є. І найголовніше -відпочине від Фєді. Буде грати в піжмурки з теребовлянськими дітлахами, а, може, зустріне Магаріші Махеш Йоґу, чи старого мудрого махатму, чи ще якогось ґуру. Або сенсея. Або нікого там не здибає, а буде сам, як палець. АЛЕ БЕЗ ФЄДІ!

Я подумав, що мені з Дзвінкою також не було б зайвим десь відпочити від тієї драми абсурду, що власне розігрувалася. Ми порадились, і я вирішив іти в ліс — у гори. Дзвінка розповіла, що там, на скаженій висоті, є дуже кльове озеро Місячне. Назвали його так тому, що навіть при молодику видне дно, настільки воно прозоре. Проте Дзвінка наполягала на власній версії: буцім назвали озеро на честь Зіґфріди, донечки страшної відьми Ядвіґи; тільки-но та залізла у воду, як відразу ж почалися перші місячні. Такі справи. У всіх незайманок, наголосила Дзвінка, відразу ж починаються діла, варто їм бодай одним оком глянути лиш на плесо.

— Тобі видніше, — філософськи прокоментував я.

Ми мали взяти по спальнику, два наплечники й купу різного потрібного в поході приладдя: починаючи м’ясорубкою й пінним вогнегасником, закінчуючи п’ятикілограмовими чавунними гантелями і дворучною пилою “Дружба-2”.

Та насамперід я мусив УЛАМАТИ Дзвінчиних батьків. Пані Віра була приємною тихою жінкою років так п’ятдесяти, пан Юрцьо — приємним тихим паном, на рік старшим. Лишень двадцятилітня сестриця Квітуся була сукою, яку ще треба пошукати. Але, дякувати пану Богу (богу Пану?), зараз вона гризе ґраніт науки у Києво-Могилянці.

Попри всю тихість та приємність, старі заперлися, як цапи.

“Ні, — кажуть, — пане Михайле, Дзвінка з Вами в гори не піде, ні-ні, ото наших знайомих доня ходила разом із пластунами в гори, вдарилась головою й осліпла, так що ні-ні. У зв’язку з цим ми не можемо довірити Вам, пане Михайле, нашу доню, нашу радість, наш калиновий цвіт, наше дитятко пресолодке, сріблом потикане, золотом підбите, оно Квітуня в Кийові, до нас майже й не приїжджає, тому втративши Дзвінку, необережно Вам, пане Михайле, довірену, ми втратимо віру в прийдешнє, у днесь завтрішній, у наше світле майбутнє, у Кравчука, в Чорновола, Валєнсу, Магаріші Магеш Йоґі, Карлоса Кастанеду, Теуна Мареза, Тайшу Абеляр, дона Хуана, рабиню Ізауру, Джидду Крішнамурті, Ортеґу-і-Гассета, Мануеля Маруланду, А. Ч. Бхактіведанту Свамі Прабхупаду, Махасаматмана й Уіцілопочтлі з Кетцалькоатлем разом узятими. (А п л о д и с м е н т и.)

Бабільше! Щобільше, втративши нашу ясочку, ми зневіримося в те, за що боролись наші батьки, підставляючи свої юні груди на штики п’яних матросів під Крутами! (Т р и в а л і о п л е с к и.)

Ми втратимо віру в Батька Хмеля, Батька Тараса, втратимо віру в Каменяра та Вічного Революціонера, втратимо віру в Співачку Досвітніх Огнів, у Стуса, в Розстріляне Відродження, у “Кобзар”, у “Махабхарату” та “Рамаяну”, у львівське пиво, Клюмбу* та футбольний клуб “Карпати”! (Б у р х л и в і о п л е с к и.)

При всій до Вас дикій повазі, пане Михайле, ми не дозволяємо йти нашій зозульці разом із Вами в гори — ні, ні, і ще раз ні! (Б у р х л и в і, т р и в а л і о п л е с к и.)

Товариші! З того часу, як великий Ленін заснував нашу партію, вона впевнено йде по накресленому ним шляху будівництва соціалізму та комунізму. (А п л о д и с м е н т и.)

Тож хай і надалі укріпляється єдинство соціалістичної спільноти, усіх революційних сил нашої планети і нашого села! (Т р и в а л і о п л е с к и, щ о п е р е х о д я т ь в о в а ц і ю.)

Слава нашій ленінській партії! Слава великому радянському народу! (Б у р х л и в і о п л е с к и.)

Хай живе комунізм! Хай живе мир! (П і д с к л е п і н н я м з а л у д о в г о н е в щ у х а є о в а ц і я. У с і в с т а ю т ь. Л у н а ю т ь в и г у к и: “Хай живе Ка-Пе-Ес-Ес”, “Дайош трактор!”,“Слава ленінському Центральному Комітету”, “Дайош п’ятілєтку за трі ґода!”, “Слава генералу Роману Шухевичу!”, “Да здравствує нєрушиме єдінство партії і народа!”, “Йосифу Віссаріоновічу Сталіну — ура!”, “Слава! Слава! Слава! Ура!”.)

По тривалих аплодисментах починає говорити Дзвінка, котра каже, що ні, татку, ні, я піду з Михаськом у гори, ми ненадовго, завтра рано вирушимо, позавтру вже будемо дома, і ми не будемо стукатись головами і не будемо сліпнути, як Ірця Москалець, бо вона каліка і не може встояти на ногах, а поперлася з пластунами в гори, бо туда йшов Бодя Сізьон, і ми не будемо купатися голими вночі, бо з нами ще буде Михаська брат, Орко, а він вчиться в Ел-Де-У, а його одногрупники якраз їдуть в гори, а вони всі патріоти, і члени, ну, УНА-УНСО тобто, і всі з оселедцями, і скромні-ввічливі-виховані, і ніякого озера там нема, так що топитися я не матиму де, і ми все сміття зі собою принесемо, щоби ти бачив, шо ми не смітили, ЧЕСНЕ СЛОВО.

На те, що мій брат Орко зараз спекулює турецьким самопалом у Польщі, я резонно промовчав. І якщо буде, то лише з грудною дитиною і тою мандрьохою, яку він так необачно підчепив.

На пленумі взяла слово пані Віра, яка зверталась радше до чоловіка; вона глаголила, що Дзвінка дуже приятелює з Михасем, а на море, у зв’язку з гіперінфляцією, вони, вочевидь, того року не поїдуть, тож чом наша лялюся не може відпочити від спеки в хорошому товаристві цьвіту нації, надії нації, а не просиджувати в розпеченій кам’яниці разом з тою скацапізованою москвофільною молоддю тут, у Мідних Буках. “Тим паче, — вела вона далі, — ми, Юрцю, знаємо Михася не перший рік; знаємо його як ввічливу, тиху та слівну дитину, яка навіть голосу на нашу дитину не піднімає, і завжди веде себе, як ґречний кавалер, йому (ти не звернув уваги?) притаманна та вихована інтеліґентність, про яку розповідали моя матуся, котру плекала в собі геть уся довоєнна галицька молодь, чи то батяр, чи шляхтич — лиш би не фраєр, і яку ми, дякуючи освободітєлям, Юрцю, не застали, тим паче, роботи в хаті задужо нема...”

Я, у свою чергу, побачивши, звідки вітер віє, запевнив, що панна Дзвенислава проведе ці два дні у товаристві національно свідомої молоді, де, нема сумнівів, великим авторитетом користується як мій брат Орест, так і ваш покірний слуга, і де під гітару співатимуть не брутальних москальських пісень на кшталт “Я зарєзал сваю маму”, а істинно-українські перли козацької та повстанської творчости. Амінь.

Ага, мало не забув: щоквадранс цитуватимуться Шевченкові “Сон” і “Розрита могила”, і щогодини виконуватимемо Національний гімн України (слова П.Чубинського, музика М.Вербицького).

Пан Юрцьо пробував було протикати щось стосовно повні, мовляв, кацапи на вовкулаків й упирів перетворюються, і всяку іншу фіґню... упирі, лилики, щезники, нявки, мавки, чугайстри, майстри-ламайстри, колобки, капітошки, котигорошки, барабашки, чебурашки... Перемога була за нами.

Ми й справді планували повернутися за два дні: ранок і день в дорозі, вечір на місці, обід і вечір наступного дня знову в дорозі.

Дзвінка авторитетно заявила, що вона майже добре знає туди дорогу.

— Дзвінко, а ми там не застанемо часом цілу купу туристів, з машинами, музикою, дівчєтами?

— Ти смієшся, Міську. Про то озеро знають двоє-троє чоловік, не більше. Я хотіла назвати його озером Моррісона, однак леґенда гласить, шо воно Місячне. Нібито в ньому купалася доця Ядвіґи, потужної відьми, і в неї саме почалися місячні... ну і так далі. Серйозно, так нам ше той гуцул розказував.

— А м’ясорубку і гантелі брати?

— І повну збірку творів Ве І Леніна в перекладі на угуйську.

Вона була класною дівчиною, ота Дзвінка — мила й без заскоків. Вона розуміла мої дурнуваті жарти, вона любила слухати дурниці, які я часом (тобто дуже часто) плів. Я мав про що поговорити з нею не заїкаючись і не червоніючи від хвилювання. З іншими дівчатами було просто неймовірно складно знайти спільну мову. Вони стверджували, що я зануда. Дзвінка, мабуть, обожнювала зануд. Одним словом, Дзвінка була тою, з ким ти ніколи не проти посидіти ввечері на розігрітому ґанку й помилуватися сонцем, що цілується з туманними горами. З нею завше приємно прогулятися ввечері по мосту над річкою, відчувати тепло її долоні у своїй і відчувати, яким жаром насичений нагрітий за день бетон мосту, відчувати, як він віддає його м’якими хвилями ніжним сутінкам, вогким від пахощів матіоли та липи в цвіту.

Ми мали розділити між собою, хто несе армійську тушенину, хто гречану кашу, хто стару (таку, яку добре пекти на вогні) бульбу, хто хліб, хто воду і т.д. М’яса ми не брали: при такій температурі, я гадаю, мухи встигнуть пройти повний життєвий цикл. Тим паче, шашлики, за нашою спільною думкою — це талан дорослих або мудаків, або персон, наділених обидвома рисами. Щобільше, ні я, ні моя подруга готувати м’ясо на рушті не вмли.

Наметів ми, по-перше, не мали, а, по-друге, й не тарґали би: погода завмерла й залишалася спекотною без видимих змін ось уже два тижні. Останній дощ падав у день мого прибуття.

Таємницю маршруту Дзвінка збиралася відкрити переді мною у найостанніший момент. Тобто завтра зранку, вийшовши за межі міста.

Ми домовилися зустрітись завтра на мості о сьомій годині рівно.

Звечора я спакував свій наплечник, лицарськи запропонувавши Дзвінці довірити мені левову частку провіянту плюс казанок. На наше обопільне щастя, у Дзвінки був “єрмак” — як і в мене. Повірте: совкові “колобки” були розроблені п’ятим відділом Ка-Ґе-Бе для придушення вільнодумства і вільнолюбства поміж туристів. Мій тато, живучи ще в Новому Саді, купив крутий чеський наплечник із десятьма тисячами різноманітних ремінців, кишеньок, стяжок — для поміліметрового підточування під моє грішне туристське тіло.

“Ти завжди береш зі собою в походи презервативи?” — поцікавився я сам у себе, вкладаючи нацюцюнник до кишені “єрмака”.

“Ні, чому ж, не завжди, не завжди, тільки коли пригадую долю бідного Орка.”

Засинаючи, я дивився на майже повний місяць, що сліпим оком нахабно розглядав мене через вікно.

Дзвінка радісно шкірилася на мене, сидячи на перилах-загороді, що на мості. Напханий наплечник одиноко тулився до її ніг, нагадуючи про сумну долю приречених на забій бичків, яким лячно відступитися від мами.

— Одинадцять кілограмів, — не без гордості сказала вона. — Я бачу, ти ще, крім творів Леніна прихопив свою друкарську машинку.

Заперечити язик не повертався: п’ятнадцять кілограмів — вони і в “єрмаку” п’ятнадцять.

Я допоміг їй закинути на плече рупцак. І ми рушили. Рушили геть, залишаючи у постсвітанковому світлі прийдешню спеку, сонного Фєдю, мою садибу, залишаючи спогади про своє “я” у місті.

Ми вирушили.

Дзвінка пояснила, що, скажи вона мені про наш маршрут учора, я б напевне забракував його. Але, вислухавши врешті цей десятихвилинний звіт про етногеографію Карпат в околі Мідних Буків, я не сказав би, що той був начисто пропащим. Дуже навіть нічогенький... А ще як взяти до уваги, що його розробило дівчисько, яке з труднощами орієнтується у власній хаті, то був він майже що відмінним.

Отож ми підіймаємося вгору, звертаємо на певну таємничу тропу, з неї виходимо в село Гицлі, звідти все вверх та й уверх, аж ген до славного містечка на перевалі — до Вовчисьок. А далі мали би волочитися пару кілометриків непролазними хащами, тоді звертаємо на невеличку потаємну полонинку, і — на тобі раз! — ми на вершині гірського хребта. А далі — як по проспекту Свободи. Замахавшись іти тим самим хребтом, ми нарешті зрозуміємо, що озеро десь отутечки.

Дзвінка зі самого рання була в чудовому настрої. Вона розказувала всілякі цікавинки з гисторії тутешніх країв.

Ми підіймалися майже цивілізованою гірською дорогою все вище й вище. Я похвалив Дзвінку за те, що вона вдягнула джинси, а не шорти, чи, що гірше, — вузесеньку міні-спідничку. Але брешу... Дзвінка ніколи б не одягла міні-спіднички. Це, як і шашлик з музикою і дівчєтами, було таланом мудачок. Зі мною ві Львові навчається не одна така дівчина. Вони натягують ті вузькі кавалки тканини на свої грубі ноги, напевне, не усвідомлюючи, що стають від цього подібними на перетягнуті шнурком ковбаси. Але пацанам, кажуть, така екзотика дуже навіть до смаку.

На ногах Дзвінка мала високі саперні черевики, по-науковому “мертензи”, а в народі — “бєрци”. Скажіть мені, будь-ласка, де ще ви бачили дівчинку в “бєрцах”? Отож, якщо ви бачили таку, та ще й із милим личком... Якщо ви бачили її і випадково глянули на її товариша, значить, ви бачили нас із Дзвінкою.

Ходити в походи мене вчив Арсен Нера, Арсена — його ж брат Павло Нера, а того — сам Пєтя Дупа.

Пєтя Дупа був нашим духовним лідером, окрім того — адептом і свідком “Айрон Мейден”, “Пантери” та українського панку. На даний момент троє вищезгаданих осіб належать до покоління перших неофітів, навернутих на шлях нац-панк-культури. Вони носять козацькі чупри на голених головах і не пропускають жодного Факельного Походу. Так що всі премудрощі туриста я пізнав саме у ґуру Пєті Дупи. І не дивуйтеся, що наші наплечники були повними: ми взяли по додатковому комплекту одягу, теплі шкарпетки, взяли навіть куртки-вітрівки, хоча небо було безхмарним, і повну аптечку, від анальґіну та активованого вугілля до сульґіну, пеніциліну та вітману С. Бо так учив Пєтя Дупа, і так учив Афанасій Нікітін, і так учив великий землепроходець Чжан Цянь.

— Михаську, а ти знаєш, що ось та колія означає?

Дзвінка показувала рукою на старезну вузькоколійку, котра з’явилася з папороті й трави якраз у нас під ногами. Наскільки мені було відомо, ця колія проходила десь повз два тутешні дива природи — двометровий мурашник і багно-трясовиння. Судячи з інтонації, Дзвінка с а м а хотіла розказати, що та колія означає. Я запитально махнув головою.

— Слухай. Колись Мідні Буки були простим собі забиченим селом і називалися Липинцями. Але в тисяча якомусь-там році в село прийшов один панок. Зашарив тут собі крутий палацик, курив на ґанку люльку з довгим цибухом і лапав наймиток за сраку. Аж раз пішов на лови у свої гірські угіддя. І десь тутечки він знайшов бистрий потік гірський, а в тому потічку лежав великий бук, повалений бурею. І бук той не простий, а мідний. Підпанок неголосно лайнувся і навшпиньки підійшов до дерева. Виявилося, що дерево взагалі-то дерев’яне, але покрите тонесенькою плівочкою МІДІ.

При цих словах Дзвінка глянула мені в лице, перевіряючи, справляє на мене її гисторія належне вражіння, чи ні. Я відкрив рота, показуючи, що від цікавості я мало не втрачаю свідомості, і взяв її за руку. Вона посміхнулась і продовжила:

— Підпанок страшно пересрав! Сказав, шо то робота всіляких нявок-мавок та мольфарів-сатаністів. Пішов він до однієї чаклунки, Секлетою бабу звали. Секлета йому й каже: “Знаю, за чим ти, красний молодче, прийшов, знаю... Але не скажу. Бо не можу.” Панку, а був уже він хлоп у літах, сподобалося, жи ’го старі люде красенем звуть, ну і дав він тій Секлеті кошичок із крашаночками, три колечка ковбаски домашньої... Ну, стара лярва почала вагатися. Каже, жи може шось і вдасся прояснити з тими всіма мавками-нявками. Тоді накинув панок іще й відерце полядвички й діжечку якогось бухла дешевого, по-тодішньому сивухи. Довго та ше Сивілла, тобо Секлета, ламалась, але нарешті на зачакловане місце поперлась. Напевне, не без помочі панкового красного чобітка.

Дійшли вони до того бука, і стали підійматися вверх проти течії. І знайшли там не одного, а цілих СІМ буків завалених, І ВСІ В МІДІ! Вже й мох змінився каменем, а вони все йдуть углиб лісу. Вже й камені в руслі стають мідними, аж тут вони надибують на печеру, з якої ціла та річечка витікає. Заходять вони туди зі смолоскипами, а ТАМ!... У кутику печери кістяк людський, річечкою омивається, І ВЕСЬ, З НІГ ДО ГОЛОВИ, МІДНИЙ, ЯК ЧАЙНИК!

Дзвінка знову глянула на мене, і я тихенько ахнув од вражіння.

— Бабка Секлета довго ше шось там стогнала, шамкотіла, нарешті сказала, шо в неї нема ліцензії, чи то пак леґітимації, на ворожіння у висотних районах. Панок, зувидівши, що його інвестиції у стару суку себе не виправдали, наказав її колесувати. До речі, як би то панка назвати? Вибирай: Педько, Терешко, Шеліфон, Лесько, Олешко чи Сізьон...

— О! Най буде Панько!

— Ну, а раз тими краями проходив один добродій, Радомир із Пустих Мит, більш відомий як Радомир Ясний Місяченько. Завітав той добродій до пана у двір і мовить, що так воно й так, мовляв, він є придворним ворожбитом при Його Величності королеві Людовику XVII, а зараз блукає, бо Його Ясновельможність прогнали з монархії за знання темні й зловіснії, типу демонольоґії та некрофілії...

— Може, демонольоґії та некромантії? — перепитав я.

— Так-так, некромантії та зоофілії... А панок наш був якраз не в найкращому гуморі. Не вспіла відьма спустити дух на колесі, як нарід враз набуньдючився: хто, кажуть, нашим діточкам буде бородавки зганяти? Га? А на припічку орати й на козячому гімні гадати? Га? Може, Ви, пане Паньку? Одним словом, хлопи та й годі. Але той пройдисвіт виявився дуже доречним. Поселився він у Секлетиній хижі. Та й живе, у вус не дує. Аж нагло зачув той добродій за дивнії тії мідні буки, що в бистріїм ручаї гілля мочать. Спритним, видать, був, холєра, бо зрозумів, що там десь мають бути поклади мідної руди. Він закликав кількох дужих молодців зі села і загнав їх туда під страхом чоловічої немочі в ліжку. Ті хлопаки почали длубати скалу, аж... “ЙОСИП СТАРЕНЬКИЙ!” — подумали хлопи. “КОВЕЛІТ!!!” — подумав Ясний Місяченько. До хрєна синьої руди з маслянистим блиском! Таким чином, Радомир із Пустих Мит заснував першу в реґіоні виплавню міді. Ось так-то.

— А шо далі? — зацікавлено спитав я, мружачись на сонці, що пробивалося крізь крони сосен.

— А далі... Сплило багато води з того часу... вже скроні в давнини взялися сивиною... Вже й дітки числені того добродія встигли зогнити, та й онуки з роками не молодшали. Прийшли австріяки і поставили все на промислову основу. І за якихось сорок літ визбирали все до останньої крихти. Але за цей час Липинці перейменувалися на Мідні Буки, і не один австріяцький панок устиг переїхати в цю квітнучу провінцію. Розумієш, тоді наше місто зазнавало піднесення, не те що зараз — село без сільради. А мідь закінчилася — й на місце австріяків стала з’їжджатися галицька інтеліґенція. Воно перетворилось у своєрідне відпочинкове містечко для паничів, і тому вибудували готель бордельного типу “Готель де ля Руж”. Але молодики дуже скоро побачили, що жадних балів та імпрез тут немає, і замість молоді стали з’їжджатися грошовиті старі пердуни із польською кров’ю.

— А часом не з того пансіонату потім совіти зробили інтернат для дівчат?

— О власне! А потім одна маленька дівчинка, що любила вокально-інструментальний ансамбль “Дорз”, нарекла його Гіацинтовим Домом. І двоє хлопчаків із Мідних Буків, коли хочуть підлизатися до неї, саме так будівлю й називають.

— Кльова історія. Розкажи ше одну...

— Нє, Михаську, тепера твоя черга.

— Ну добре. Страшна історія, називається “Волосся”... Був собі психіатр, і прийшла якось до нього дівчина із волоссям вишневого кольору.

Отак ми й ішли. І була одна байка, за нею інша і ще інша...

Я відчував, як ставало дедалі важче йти вгору з такою ношею на плечах; Дзвінка потіла все сильніше, її темне волосся, стягнуте у хвіст ґумкою, виглядало вогким. Щогодини ми робили привал: випивали крапельку води, хвилини дві ходили босими, відпочиваючи від мертензів, допомагали одне одному закласти наплечники й рушали далі. Дзвінка пару разів пропонувала перекусити, але тільки через звичку, а не голод. На повні шлунки ми далеко не зайшли би. Так учив Пєтя Дупа, і так учив Руаль Амундсен.

Минули село Гицлі. Таке собі сільце, нічим не примітне, хіба що гноєм чути сильніше. Як наразі, то Дзвінка майстерно вела нас по заданому маршруту.

В селі на нас дивились, як на ідіотів, що в тих місцях на повному серйозі вважається синонімом туриста. Ми пройшлися єдиною вуличкою, по обидва боки якої стояли хати з лавками. Кілька підстаркуватих жінок, зайнятих роботою на городі, побачили нас, що йшли, тримаючись за руки, з великими наплечниками за спинами, у воєнних шкіряних черевиках, у затертих до дір, вибілених часом і хлорованою міською водою джинсах — і багатозначно переглянулися. Дзвінку, вочевидь, було оцінено як курву-хвойду-мандрьоху, а мене як безсумнівного підера. Бо якшо той турок не підер, то на ’кий йому довге волосся?

Бажаючи досадити підстаркуватим бойчихам, я зірвав перед тином одної з них трійко великих ромашок і зачепив Дзвінці одну за наплечник, другу — до її білої майки (скажіть, панове, чому ця дівчинка не вдягнула бюстгальтера?), а третю — їй за вухо. Дзвінка, натомість, смачно поцілувала мене в губи.

Старі баби аж перестали полоти. Най мене шляк трафить, якщо вони бачили десь подібну зухвалість. Бойчихи знов обмінялися багатозначними поглядами. Таких бахорів, як ми, вони ще точно не зустрічали.

Дзвінка висмикнула з трави пару волошок і заквітчала моє волосся й броцак. В гіпі квітка була символом миру і кохання. Вони запихали ромашки в дула автоматів, а солдати їх за це розстрілювали. Може то нам проголосити 1993-й — Літом Любові?

Ми знову занурилися в зелені хащі. І знову вгору. Залишивши село позаду, через двадцять хвилин ми цілком несподівано вигулькнули на невеличку полянку з озерцем й навислою над ним чепурною хатою.

— Ось то воно? — стараючись приховати розчарування від наявності цивілізації, спитав я. Озерце доволі миле, слів немає, але ж люди, хата...

— Абсолютно ні! То... То ціла НОВА ГИСТОРІЯ!

Я любив слухати її байки-“гисторії” для походів: Дзвінка мала колорит пригірського розповідача. Я насторожив вуха.

— Значить, справи були такі. Колись давно, ше за совітів, у Мідних Буках жив один чоловік, Євген Балій, він жє Ґєньо Балєй, він же Юджин Бел’ю, родич славного Адріяна Балія, чи то пак Едріана Бел’ю, гітариста гурту “King Crimson”. Він грав на саксофоні, як і ти. Ріс здібним хлопчиськом, вступив до Львівської концерваторії... Одним словом, усе було б у нього круто, народись він у Польщі чи в Чехословаках. В Си-Ри-Си-Ри ж уважали, шо від саксофона до ножа — один крок. Сам знаєш: “сєводня сушаєт он джаз, а завтра родіну прадаст”. І чувак ніде не міг си найти роботи, тільки того й мав, що лабав по весіллях і грав у переходах. Але їдного разу, — Дзвінка підняла акуратний пальчик, наголошуючи на тому, наскільки винятковим і неординарним був випадок, — так от, їдного разу здибав його певний фацет, який саме шукав саксохвоніста до свого джез-бенду. Той хвацет був не ким іншим, як поляком, і звався він Маврици Якось-там. Маврици повів Ґєника в ресторан “Романтик”, дав йому попоїсти і вже за кілька хвилин Маврицию стало ясно, що Ґєник ладен їхати до Казімєжа Дольного хоч би й нині ввечері. Там, у Польщі, вони створили гурт “Покет-Гауз Блюз”. Ґєнику сказали, шо він негранений сапфір, чи шось таке — файний малий, простіше кажучи. І після напруженої роботи в Казімєжі по вулиці Сестер Василіянок, 149 вони почали давати концерти. Ну, і махіна запрацювала. Сімнайцять літ джєзують вони цілим світом. У 1989-му вони навіть побували у Мідних Буках. І сам Ґєник то всьо нам, малим, розповідав. Тепер навіть вулицю, де він жив, перейменували на вулицю Сестер Василіянок, хоч і не до кінця зрозуміло, навіщо. Але на нас це дуже схоже.

Зрештою, то всьо фіґня; ти ж бачиш — у Мідних Буках постійні конфлікти між нами і москалями, чи то пак москвофілами. Східняки в місті не хотіли, шоби “Покет-Гауз Блюз” давав концерт, бо це вєяніє разлагающєгося Запада. А наші, побачивши, жи їм то не в кайф, взялися чинити їм опір. Одним словом, поки вся проґресивна молодь та інша шпана сиділа в клюбі і слухала “Саммер-тайм десперейшн”, за стінами вирували нездорові почуття, які плавно перейшли в побоїще. Наші не розрахували сил і поприносили на демонстрації металеві прути й обрізки труб. Тоді одного чоловіка затовкли на місці, а ше четверо померли в реанімації від важких черепно-мозкових травм. То був, певне, найбільший конфлікт не тільки між нами й ними, а взагалі за історію цілого поселення.

— Ти серйозно? Ну, про тих... п’ятьох, шо померли? А кими вони були?

— Увесь пришпил у тому, шо троє з них взагалі жодного відношення до демонстрації не мали. Їх помилково затовкли нацики.

— А ще двоє?

— Російськомовні східняки. Але не в міжетнічних забобонах справа. Ця демонстрація виявилася прекрасною нагодою для владнання особистих питань. Гарний привід. Можна затулитися благородною метою... Ферштейн?

— Ну, а дача тут до чого?

— Дача стала черговою точкою кипіння. Кацапи не хтіли, шоб бандєровєц-перебіжчик приїжджав тут зі своїми грошима. Тут зіграла проста заздрість. Він привіз весь матеріял зу Польщі, зашарив хавіру, і тепер приїжджає на зимові ферії в Карпати. До речі, раз є хата, значить, от-от будуть і Вовчиська.

Нарешті ми зробили привал. Довгий привал, хороший привал. Ми з’їли пару яблук із племінного саду Олельків — Дзвінка знала, що я особливо небайдужий до папирівок. Було неймовірно приємно сидіти босим на сухій, встеленій глицею землі, притулившись плечем до вимученої Дзвінки, і гризти холодне, вогке яблуко. Стопи жалібно запхенькали, коли я вкотре запихав їх у розігріту шкіру “мертензів”. Вузька, зблідла стежина практично й не існувала, залишилася тільки глиця зі своїм гострим ароматом, велетенські розложисті кущі папороті й паруюча волога лісу. І велетні сосни з колючими кронами, що гули про Карпати й волю.

Зненацька стежка влилась у стежину, та — у протоптану дорогу, у свою чергу та перетворилася в асфальтове шосе. Шосе — сказано, звичайно, занадто пишно, як про таку ямисту опуклу смугу асфальту, але це вже “цивілізація”.

— Дзвінко, зізнайся: ми ж уже ледве дихаємо.

— Терпи, терпи! Попереду ще стільки ж... Гі-і-і-і!!! — Дзвінка в захопленні втягнула в себе повітря. Вона махнула рукою позаду мене: — Дивися, Михаську! Дивися, де ми вже є!

Я втомлено повернувся відразу цілим тілом.

— Ух ти! — забув я про всяку втому, бо той ландшафт, що відкрився, справді вартий був подиву. Могутні гори, вкриті віковими деревами, що ледь погойдувались у мареві спеки, що панувала навіть тут, на висоті пташиного льоту. Десь глибоко внизу, у білій димці, розпістерлись, наче сімейка врослих у ґрунт черепах, наші Мідні Буки, настільки маленькі, що дерева зливалися з хатами. Місто, оточене з трьох сторін горами, мов у захисті мурів. І ліси... ліси. ЛІСИ. “Якщо прийдуть лісоруби, — спало мені на думку, — лісоруби зі своїми шаленими бензопилами, зі своїми бідами й мізерними заробітками, зі своїми канапками з парою круто зварених яєць, загорнутих у старий випуск “За вільну Україну”... цього всього товченого смарагду не стане. Елементарно.”.

— Дивися, Михаську, — захоплено прошепотіла до мене, смикаючи за руку й указуючи ще кудись. На одному рівні з нами, лишень далі, ближче до сусідньої вершини, нерухомо висів (чи плив?) беркут. Робив великі плавні кола, зовсім не махаючи крильми.

Я обійняв Дзвінку. Нам відкрилася вона, ГАЛИЦЬКА МРІЯ, ідея-фікс кожного галичанина, картина, що гоїть душу, лікує екзему, знімає неврози і дарує химерне, але від цього не менш іскристе почуття щастя. Не мало значення, які випробовування готує нам доля. Коли бачиш картину, яку бачимо ми, все втрачає вагу, і ти почуваєш себе часткою, крихітною часткою Карпат, і відчуваєш, як таємничі сиві задуми природи ворушаться десь тут, поруч із тобою і мною, і все навколо відразу наповнюється символами, знаками і віщуваннями, і ти стаєш незалежною річчю-в-собі, і ти відчуваєш, що вмієш літати.

Вовчиська, на відміну від Гицлів, здавалися бути містечком культуралізованим, ба навіть із претензією на европейськість. Чисті вузькі хіднички, широченні полотна доріг (щоби влізся найширокобокіший Т.І.R.) і старі розлогі липи у цвіту.

Місто було простим, як двері: центральна широка дорога — вулиця Технічна, дві паралельні і дві перетинаючі вулички. Навіть на цій висоті спека продовжувала свою затяжну оргію, підтримуючи в стані перманентної ерекції слабохарактерні стовпчики з підфарбованим спиртом у термометрах.

Ми пройшлися вздовж кнайпи “ПІД ЦАПОМ”, маґазину “Тисяча дрібниць” (“Дурниць”, — виправила їх Дзвінка, відвідавши крамницю), вийшли на обурливо чисту площу, оточену ліхтарями. Площа по периметру була вкрита закутаними у вовняні хустки бабцями, що продавали молоко у трилітрових слоїках, а також сир, жовту тлусту сметану, яйця, ожину, білі гриби і петрушку.

Минувши порожній постамент (чи, бува, не пам’ятник Людині-Невидимці?), побачили, що дорога різко звертає вниз; Дзвінка впевнено сказала, що треба трішки спуститися, трішки знову піднятись, і ше, трохи проволочитися непролазними хащами ожини. Коротше кажучи, ціль ставала все ближчою.

— Михасю! Глянь на небо.

Я задер голову. Ми саме видряпались на вершину гори і тепер, за словами Дзвінки, мали б іти, як по проспекту Свободи. Ми сиділи на стовбурі поваленого дерева, в оточенні клубів дикої ожини.

— Шо скажеш про погоду?

Я продовжував розглядати небо. Східна частина нагадувала зморшкувату шкіру реліктового плазуна з Галапагоських островів. Трохи вище тих хмар були перисті, поблизу них зграйкою трималися купчасті баранці, а сонце за кілька хвилин мало би поринути в суцільний шар купчасто-грозових, які вже почали витягуватись у кремезні хмарові вежі та скелі. Сонце просвітлювало через вуаль висотних тонесеньких хмарок, які нічого доброго не віщували також.

Цим я й поділився з нею.

— Розумієш, якшо на небі є хмари трьох ярусів, то майже завше погода псується.

— Та? А відчуваєш — трохи припарює.

— Є таке... Якось я з пацанами грав у футбол. А погода вже днів зо п’ять така сонячна стоїть, майже без хмарок. Ще й день той видався особливо сонячним і незвично безхмарним. Але дуже високо засіла пара-трійка перистих хмарок, от таких, — я показав їй, яких саме, і продовжив: — От. Та тільки звечора вітер не стих, як на добру погоду, а посилився. Я до тих пацанів звертаюся: “От, пацани, — кажу, — завтра буде злива”. Вони почали з мене сміятися, по-їхньому — “лахати”.

— І шо далі? Тебе тоді, у той раз, побили?

— Нє, того разу минулося.

— А на наступний день яка була погода? Хмарно з проясненнями?

— Нє-а. Цілий день періщила злива.

Ми вже рушили, але Дзвінку, вочевидь, ця тема дуже заінтриґувала:

— А шо ми будемо з тобою робити, коли почнеться буря? Як то кажуть, “грози зі шквальними вітрами”? А то і з блискавицями? Або з градом! То ж всьо розкисне...

Але було видно, що такий поворот подій їй дуже би навіть сподобався.

От ми й вийшли на проспект Свободи. Брели самісіньким вершечком гірського хребта в нерукотворному коридорі. З обидвох сторін росли кремезні сосни, а їхні крони змикалися над нами. Всередині коридору мешкав напівморок, теплий і вогкий, як закутаний в туман липневий світанковий кіт. Вся земля вкрита рівномірним шаром глиці без жодних ознак людського сліду. Це було нереально — фантастика, точнісінько, як описувала Дзвінка.

Втома непомітно зникла, а може причаїлась, або стала нашим новим, бажаним товаришем. Справді, ця частина мандрівки видавалась найприємнішою та найлегшою.

Я спитав у Дзвінки, котра година. Пів на п’яту, відповіла вона.

Пів п’ятої! Ми волочилися вже майже десять годин!!!

Ми саме перестали відчувати ноги, коли щільна стіна смерек розійшлася, показуючи перлину, яку притримують лише для особливо довірених осіб, для обраних. “Ми оибрані”, — втішився я.

Дзвінка охнула від вражіння. Я лиш тяжко дихав відкритим ротом.

Манюсінька полянка, розмірами з ґазон пересічного гамериканця, рівно стелилася до самісінького озера, а потім рвучко пірнала в його води. Невелике плесо частково поросло лататтям, даючи притулок своїм мешканцям — якщо такі були, звісно. Я нарахував сім розквітлих водяних лілій.

— Холєра, — промовив я. — То озеро глибоке, раз тут латаття росте!

На протилежному від нас боці клубочився густезний чагарник. Потрапити на цю галявину можна було лише одним шляхом: тим, яким зайшли ми. Дзвінка втомлено скинула зі спини свій наплечник. Розтерла наболілі ключиці. Потягнула спину.

— Спочатку п’ємо, потім їмо, потім купаємося, — мовила вона.

— Спочатку п’ємо, тоді купаємося. І аж коли назбираємо дрів на ватру, тоді будемо жерти.

— Бо так учив Пєтя Дупа...

— ... і так вчать Тур Гейєрдал, великий мудрий гобіт Більбо Беґґінс та Джон Рональд Руель Токлієн, автор “Сильмарілліону” й “Айнуліндале”.

Дзвінка порснула водою, яку щойно надпила з пляшки, і голосно розреготалась.

Сосни та смереки замовкли. Повітря, здавалося, вмерло. Воно просто перестало рухатись і забуло про існування вітру. Навіть на висоті польоту беркута, на цій мітичній галявині поблизу озера панувала нерухома задуха, як у прогрітому анґарі.

Ми лежали без сил на одній великій капі. Десь наразі дуже далеко гуркотів грім. Крапельки води із Дзвінчиного мокрого волосся крадькома скочувались на її мокру спину. Вона прислухалася до бурі, що насовувалась. Хмари над нами набули неприємного піщаного відтінку, що переходив у контрастний фіолетовий туман на сході.

Поскидавши важкезні наплечники, які вже стали чимось необхідним для нормальної ходи, ми позбавили стопи щільних шкіряних черевиків і просто лежали без жодного бажання чи можливості поворухнутись. На віддалі чувся цюркіт потічка, що виливався з озера.

По чверті години оціпеніння минулось, і почалася класична таборова робота. Вона завжди така сама, навіть якщо вас у таборі всього двоє. Спрагло хлебпали воду, розстеляли на землі окремо білу церату на подальшу трапезу, окремо велику пістряву капу, яку Дзвінчині батьки зазвичай беруть на озеро, і яку довелося тарґати саме мені... безліч різних дрібничок, разом зі збиранням хмизу і розпалюванням багаття включно. Вогень я розпалював стружкою із плексиґласової пластинки. Та займалася дуже легко і була суперкорисною, коли під рукою нема сіна чи глиці. Глиця була, але сира.

Не буду повторюватися, хто навчив мене цього трюка.

Затим ішло розведення ватри, ламання гіляк на підпірки до казана. Нарешті, коли вже була засипана гречана каша, можна дозволити собі прилягти. Але Дзвінка відразу ж почала штурхати, аби ми йшли купатися. Вона зі самого початку скинула джинси й тепер бігала по нашому таборищі в майці та білих трусиках. Кілька разів вона вже заходила в озеро, але відразу ж із пищанням вибігала й кричала, що вода страшенно тепла. Та що там, КИП’ЯТОК.

Коли прийшла пора на водні процедури, Дзвінка витягла свій роз’ємний купальник.

— Відвернись! — наказала вона і, повернувшись до мене спиною, скинула майку та трусики швидше, ніж я устиг нахмурити чоло від здивування. “Симпатична дупця”, — подумав я, але, щоб не засмучувати її, відвернувся й сам почав переодягатись.

А потім були дикі-дикі запливи, оранжево-жовто-салатово-блакитно-синя кришталева плавба; ми забігали в озеро, тримаючись за руки, здіймаючи ґейзери бризок, а потім пірнали у теплий, як чай, як вода в балії на сонці, теплий прозорий рідкий текучий кришталь, пірнали до дна, і, хоча його було прекрасно видно, не могли дістати, настільки воно було глибоко; і лякали зграйки молодняка якоїсь рибини, і лякали птахів, що зачаїлися в лататті, і почували себе часткою Карпат, тих Карпат, які не знали про існування гіперінфляції, про лісорубів з їх смердючими бензопилами; почували себе дивними тваринами, іскристими в’юнами, тритонами, які ніколи не пізнають, що таке трилітровий слоїк з водою, які фонтанують свободою і які зіллються при світлі повного місяця тут, у надтекучій ультрапрозорій воді, де неможливо дістати дна, скільки б не пірнав.

І ми цілувалися, навіть під водою, і Дзвінка, обвившись навколо мене, тягнула нас на дно, яке неможливо дістати, і не лякалась і не соромилась того, що відчувала в моїх плавках, бо це було життя.

Це було життя.

І тепер ми лежали й сохли, бо виявилося, що у нас один волохатий рушник на двох — але й у цьому була своя романтика. Романтика була навіть у грозі, блискавиці якої підбиралися чимраз ближче. Можливо, це був вечір, створений для романтиків? Романтиків, котрі забули вдома 1 (один) рушник і 1 (одну) коробочку чаю. Поскільки каша булькала, наче магма в жерлі вулкана, настала пора додавати всіляких смаколиків: армійської тушенини, розігрітої тут же, жменю пряних трав, від яких пахне караваном, сурами і жаром пустелі, а з пам’яті виринають незрозумілі південні слівця на ктшалт фенхеля, кервеля, хмелів-сунелів чи куркуми — Дзвінка не скупилась ні на спеції, ні на інше добро, від якого рот затоплюється слиною, а в животі вперто бурчить.

Чай — точніше вода для нього — підкипав у дволітровій бляшанці. Оскільки заварку я забув у себе на кухні, то нарвав жменю листя чорниці — та, хоч і слабить, зате запарюється нівроку.

Була вже восьма, коли від каші залишились хіба останні крихти, а м’ясних волоконець, щоб вибирати загостреним сірничком з-поміж зубів, сидячи біля ватри, і зовсім не стало. Гроза насувалася. Тепер темний фіолет навис прямісінько над головою. Наскільки сягав зір, цей тривожний колір ганґрени розплився по всіх закамарках, і сусідні вершини за кілька хвилин тихо зникли у димці. Остання все густішала й густішала (скоро я зможу зачерпнути її вимитим казаном і тоді роздивлюся зблизька). А ліс, ґенератор шуму дерев, перелякано замовк.

Вирішили перенести напечники під покрівлю дерев. Спальники наразі хай будуть неподалік вогню. При перших ознаках дощу втікаємо в ліс.

Грім був зовсім близько. Кожного разу здавалося, що рветься тканина неба. У сутінках блискавиці втікали з-під хмар бузковим світлом. Миттєво. І зразу ж, наче помста за втечу, ревів вибух.

Сутінки прийшли із хмарами завчасу, а ми ще мали встигнути назбирати достатньо хмизу, аби мати величезну ватру, а потім спекти нездорову кількість бульби.

Дзвінка сказала, що сама за дровами не піде, бо їй страшно, тому вона не відступала від мене ні на крок. Та що там казати: мені й самому було не дуже затишно і достатньою мірою тривожно через бурю, щоби боятися йти в пронизаний скрипом і зітханнями ліс одному. До важких, переповнених фіалковим світлом небес можна було доторкнутися рукою.

Розклали ватру поблизу води, і дим від неї стелився по блискучому плесу. Ми сиділи на розстелених один коло одного спальниках; я лише у штанах — подертих і потертих “Ранґлєрах”, а вона у своїй тоненькій майці й білих трусиках, тому що було незвично тепло як на гори. Парке повітря і тріскучий жар вогню збоку викликав у тілі приємну лінь.

Мовлять, людина може довго дивитися на воду, вогонь та працюючу іншу людину. Не знаю, як щодо останнього, але перші два правдиві на всі сто. І це був справжній кайф: сидіти, чути Дзвінчину голову на своєму плечі, тепло її тіла й долоню у своїй долоні, дивитись то на полум’я, то на встелену димом (чи туманом?) поверхню озера, слухати потужну фуґу грому і чекати. Чекати дощу, зливи, чекати, коли від вогню залишаться жарини і можна буде спекти бульби на вечерю... на нашу ВИСОКОГІРНУ вечерю. Чекати...

Дзвінка витягла сопілку і почала награвати різні цікаві кавалки: то з “Кому вниз”, то з “Дорз”. А потім ми просто сиділи і переповідали одне одному різні байки й макабричні “гисторії”.

— Ото пам’ятаєш, — починаю я, — як тільки ми розклалися, почали варити кашу? Пішов я собі до потічка, сиджу, какаю, руками по воді пляцкаю... Аж раптом чую — хтось іде до мене по воді і також бризкає. Я підіймаю очі, дивлюся — а то сама Цератова Пані прийшла.

— Цератова Пані? — недовірливо перепитала Дзвінка, про всяк випадок кинувши погляд за спину, чи немає там кого.

Я ствердно кивнув.

— Так-так, Цератова Пані, вона сама представилася. Дивлюсь я уважніше, а вона вся, бідачка, гола. І така бліда, аж синя. Загорнута у велику церату і підперезана дротом із білою ізоляцією. А нігті в неї обкусані й фіолєтові, і пучки пальців зморщені-зморщені... Я питаюся: “Прошу пані, Вам, може, трохи зимно? Ви така синя...”. А вона каже, шо та, зимно і мокро. А я тоді кажу: “То, може, Ви до нас прийдете на чай погрітися? Ми он там з подругою зупинились.” І знаєш, що вона відповіла?

Дзвінка облизала губи й напружилась, очікуючи найгіршого повороту долі.

— Вона сказала, шо ПРИЙДЕ ОБОВ’ЯЗКОВО! Бо вже так давно не пила чогось тепленького...

Ще секунду Дзвінка насторожено прислухалася до моїх слів, а потім почала стукати кулаком мене по плечу:

— Шо ти брешеш?! Ти не міг такого зробити! Нікого ти не запрошував! Брехун!

Я мовчав, зі серйозною міною вивчаючи її обличчя.

— Чи міг?.. — засумнівавшись, спитала себе Дзвінка вголос.

Однак я залишався незворушним і продовжив:

— Але не те найдивніше... Коли вона розвернулась і пішла собі назад, я глянув на її спину. Там, поміж целофаном у неї були такі спеціальні волокна. Але вона зникла... зараз десь знову прийде, і ми спитаємо, навіщо вони їй.

Дзвінка відсунулася від мене і втупилася в узір капи. Факт волокон вибив її з колії.

— Волокна... гм-м... во-лок-на... Шось тут не то, — муркотіла вона.

А потім повалила мене коло себе, й ми заходилися цілуватись.

Ближче до ночі історії ставали все кровожернішими, бо ми голодніли. Вершиною горрору стала одна парадоксальна розповідь, почута мною з достовірних джерел ще в дитсадку. Вона про чоловіка і його діда, які одного разу зійшли з розуму (так це мені подали), а потім пішли до церкви і з’їли всіх людей. Після чого вони з’їли один одного. Мене особисто цей факт взаємного канібалізму й досі ставить у такий же тупик, як Дзвінку — наявність підозрілих волокон (лавсанових? тубулінових? поліакрилнітрилових?) у Цератової Пані.

Урешті-решт травинка, яку я запхав у картоплину, вільно ввійшла — вірна ознака того, що бульба вже готова. Під спалахи та грім ми наминали її, розкошуючи пісним смаком, сіллю та чаєм із чорниці (прикро, але цукор я теж забув). А коли картопляна розправа завершилася, ми їли прибережені на десерт печиво й андрутики, чи то пак вафлі.

Я докинув пару гілляк й одну велику суху колоду вогневі на поталу.

І вже коли руки були вимиті від попелу і крихт, коли бляшанка із залишками чаю прихована під деревом, коли вогню дали останню на ту ніч поживу... Лише тоді ми перетягли спальники десь на середину галявини, щоб не відчувати жару й не обливатися потом.

Звісно ж, нам не слід було лягати спати разом. Обов’язково треба комусь нести варту. Усяке ж може статися: завітають лютий ведмідь, скажений вовк чи та ж сама Цератова Пані. Але нам обидвом було тільки трохи більше п’ятнадцяти, а це вік, коли про такі речі забувають.

Ми лягли поруч, плече до плеча, на зісунутих докупи ліжниках. Не було потреби залазити досередини, бо стояла задуха, яку гори навряд чи пам’ятають.

Я відчував думки Дзвінки, а вона відчувала мої. І вона знала, що я ніколи б не наважився почати — нізащо в світі, але вона й розуміла мене найкраще зі всіх, кого я знаю. Дзвінка обійняла мене й притулилась устами до моїх губ, і наші губи і язики сплелися, кружляли один навколо одного, немов екзотичні вогкі метелики, я обвив її руками, перевертаючи на себе, а наші уста продовжували свій вогкий танець лускокрилих у темряві, тепле тісне танґо, танець життя. Її губи пурхали моїм лицем, легкі, мов змахи крил. Я поклав Дзвінку на спину, і вона підняла руки, щоб я зміг зняти з неї майку. В темряві поблизу вогню я побачив її голою — такою, як у трьохстах снах: плаский незасмаглий живіт, її груди, дві невеликі опуклості, м’які пружні білосніжні півкулі, увінчані сосками, такими ж акуратними, як і все в ній, кольору згасаючої жарини, тепер тверді й збуджені; я бачу (мені здається?), як збільшилися перса, так, вони налилися теплим соком збудження, терпким і тягучим, вином збудження, тим вином збудження, що прийшло із гір та грози, з грому й блискавиць. Я починаю цілувати її, спочатку лице, шию, нижче й нижче, маленьку заглибинку поміж її грудей, я цілую її груди, теплі й білі, тверднучі під губами, все нижче й нижче, живіт і низ живота, як у кожній зі ста тисяч фантазій, і, коли губи опускаються ще нижче, Дзвінка вигинає спину, тремтячими ніздрями голосно втягує наелектризоване повітря і під безупинними цілунками там, внизу, вона закушує нижню губу, тяжко дихає і тремтить, притискає до себе стрункими гладкими ногами. Біло-бузкові спалахи дають секундну можливість побачити її оголену красу, і складається враження, що я зімлів би від її тіла в світлі дня. Я бачу Дзвінчині очі, широко розплющені, і починаю розуміти: її очі, наче два чорні отвори на блакиті неба. Поцілунки кидають її в дикий жар, який я відчуваю устами; я цілую її. Вона втрачає голову від неперервних доторків моїх губ, й, нарешті, скидає з мене штани, подерті й потерті “Ранґлєри”, скидає труси, і я відчуваю на собі легкий фокстрот її вуст. Десь там, глибоко в моїй голові сидить думка, що кров не відпирається, і я в обіймах кладу Дзвінку на траву поруч.

Коли я входжу в неї, відчуваю: серце зупинилось і кров зараз вибухне з гарячих вен. Дзвінка скрикує, як сполохана птаха, але у крику, крім переляку й болю, чути щось третє. Воля насолоди й насолода волею. За її криком настає вистріл грому. Знайомий, але тепер нічим не стримуваний спалах всередині сліпить на якусь хвилину, і я не можу нічого збагнути, випливаючи зі скажених глибин шоку. Та пестощі продовжуються, бо сьогодні ніч для перших пестощів, та ніч, що наскрізь пропахла озоном й невидимою напругою її тіла.

Дзвінка цілує мене, я продовжую пестити, хоч вона й звивається під руками від того, що наростає всередині, і я знову входжу в неї, але тепер уже повільно, лежачи на спальнику, тримаючи її на своєму животі. Я не хочу придавити її собою, не хочу більше завдавати болю; ми погойдуємося на божествених прозорих золотистих хвилях, у повільних рівномірних рухах, її волосся падає мені на лице, і я чую її запах, а вогкі губи Дзвінки мають на собі присмак мого тіла — точно так само, як на моїх вустах вона відчуває смак себе. Цей другий раз, до якого ми йдемо, наближається кольоровими спалахами, наближається у твердості її сосків та пружності перс. Мої руки ковзають з її талії на ноги та сідниці, вона пропихає долоні мені під спину

і я вже бачу картину бо те що наближається це орхідея чорна орхідея зі строкатими розводами я бачу її при спалахах стробоскопа спочатку рідкі потім все частіші я чую як голосно кричить дзвінка їй нема від кого приховувати крик бо найближча хата там внизу вона скрикнула ще раз але ж такого не може бути у всіх книжках брошурах пише що першого разу дівчата нічого не відчувають але вона дійсно зустріла те до чого ми йшли вона не відривається від моїх губ її язик і орхідея дивися ти бачиш її все частіше і спалахи стробоскопа припиняться вже от-от злившись у суцільний потік фотонів крізь центри насолоди в мозку і знову щось унизу готове вибухнути і

ОСЬ ВІН вибух мільярд вольт через наші тіла і я вже бачу її квітку чорну з зеленими й червоними розводами але спалах всередині міріад небачених метеликів б’ються в чоло зісередини моєї голови і спалах спалах спалахспалахспалахСПАЛАХ крізь усі архетипи свідомості до самісінького дна СПАЛАХ

змиває все на своєму шляху, вона не дає мені кричати, бо затулила рот поцілунком.

Наступною приходить друга хвиля — важка і повільна; саме тоді я розумію, як це — бути абсолютно без сил. Те саме, без сумніву, відчуває й Дзвінка. Вона вже не має сил залізти на свій спальник, ми засинаємо, а може повільно втрачаємо свідомість, Дзвінка лежить на мені, в моїх обіймах, наслухаючи, як сон заковтує нас.

Розділ 4.

Гроза, як не дивно, так і не розв’язалася. Вона вичікувала. Хмари не розійшлися, й задуха не спала.

У сірому світанку я розплющив очі й знову побачив фіолетову ганґрену неба, тут не допоможе ніякий дренаж, думаю собі тривожно. Хмари дуже низькі, бо сусідніх гір не видно. Дзвінка лежала тут же, поруч, забившись лицем десь між шию та ключицю, зігріваючи мене своїм диханням.

Спочатку, зі сну, подумав, що змерз від вранішньої роси. Але роса не випала, а квітки лілій закриті. І стало ясно: зі самого ранку підпарює.

“Стільки поганих ознак нараз — не до добра”, — подумав я. В голові щось прочинилось, і я пригадав минулу ніч. Ми літали, залишивши тіла на цій горі. На найкоротшу мить удалось утекти, прорватись на іншу сторону. Тому що під час ночі, створеної для романтиків, ночі перших пестощів, можливе все. Я зі стогоном сів, розбудивши Дзвінку необережним рухом. На ній була лише майка. Білі дівчачі трусики лежали неподалік на траві.

Треба було вставати, бо на цей раз дощ не чекатиме.

Але сонна Дзвінка розвела руки, просячи обійняти її. Я задовільнив її прохання й несподівано для себе заснув у її теплі ще на дві години.

Тепер, о сьомій ранку, мене вже будила Дзвінка. Здається, гора занурилася прямісінько в хмару, і все довкола було вкрите вогкою парою. Теплою.

Попри пхенькання Дзвінки, ми зробили ранковий прорух, як і годиться істинним українцям. Купатися не наважувалися, бо ось-ось мав шурнути дощисько.

Із жарин учорашнього вогнища знову розвели багаття і поставили кипіти воду. На сніданок — гречана каша із залишками тушенини. І трохи хліба.

Так ми й поснідали: доїли засохлий на спеці хліб, розмочений у чаї, і лежали на капі, розглядаючи небо, випробовуючи його безмежне, як нам видавалося, терпіння. За кілька хвилин ми зібрали пожитки, скрутили спальники, спакували наплечники, взулися нарешті у “мертензи” і рушили додому.

Над головою знову почав ревіти й вибухати грім.

Ми взялися на повні груди горланити ружних пісеньок на кшталт “Націоналіст, раз-два” чи “Лента за лентою”. Нарешті, коли нас поховали крони смерек, на жовту пилюку важко впали перші краплини дощу. Чорноволосий хлопчина, зодягнутий у сіру футболку без рукавів зі шнуровидлом коло шиї, тобто я, змерзлякувато потер руки. Бо й справді повіяло холодом. Його супутниця сказала, що злива тепла і дощівок можна не вдягати. Хлопчина наївно повірив, і вони весело зайшли у стіну дощу.

Дзвінка щось радісно пишала, я пробував перекрикувати грім, але старече дихання зливи дуже гучне. Рівне шипіння змій дощу...

Люра промочила нас до нитки. Тоненька біла майка Дзвінки щільно пристала до тіла, і контури грудей стали видними з топографічною чіткістю. Її чорне волосся прилипло до голови, від чого вуха стали особливо помітні — це створювало приємне враження малої дитини.

Я сказав їй про прилиплу до грудей майку, але Дзвінка тільки безтурботно розсміялась і цьмокнула мене в губи.

— До Вовчисьок я ше підсохну! — прокричала вона, змагаючись зі зливою і струшуючи з лиця велетенські краплини.

“Сумнівно, щоби дощ перестав до того часу”, — подумалось мені. Та це було достоту в стилі Дзвінки: вчинити щось таке, щоб дати великого ляпаса тим, хто обожнює всілякі Рамки Пристойності та Норми Поведінки, що личать благородній дівулі. Як, наприклад, зараз — пройтись у такому вигляді по якихось там Рачих Пуцьках.

Дощ не переставав валити, а, радше, навпаки, змінив темп із мокрого модерато на віваче, престо, а згодом на скажене, нестримне фуріозо. Злива змусила нас сховатися під дерева. Але гроза! Громова деміургова фуґа, сповнена озонової трансценденції — вона руйнувала примарний бар’єр у мозку, змушуючи кричати без причини, від одного лише ревіння прямовисних потоків та захоплення стихією.

Сіра стіна щільнішала й щільнішала, а ми кричали у набряклі небеса, тому що всі діти божевільні — це аксіома. Давали вихід тому, що звільнила у нас напружена енергія в повітрі.

Нарешті дощисько втих до такого собі млявого анданте, дозволяючи продовжувати мандрівку.

Практично не відчувши похолодання, ми прямували крізь паруючий ліс. Знову почалися похідні байки, з якими набагато легше терпіти на собі безперервні удари дощу. Тепер нам треба йти лишень донизу, що незмірно полегшувало наше завдання. Доріжками збігали брудні селеві потоки.

Дзвінка першою заговорила про нього.

— Михасю, що ти думаєш про Фєдю?

— Ти ж знаєш, шо я про нього думаю, — говорячи, я автоматично помацав губу, яку той розірвав мені взимку, на канікулах. Тоді я майже випадково попав Фєді в голову сніжкою, переплутавши з иньчим покидьком. Він дав мені в зуби кулаком із печаткою на пальці. Печатка варґу й розірвала. Всю зиму безперервно я втішав себе одним: добре, що не граю на тромбоні.

— Шось трапилось між ним і тобою, я правий?

Вона кивнула, вперто, але все ще нібито й ненароком уникаючи дивитись в моєму керунку. Спитати її, що саме? Раз почала, хай сама й розказує.

Все-таки я не втримався:

— Ну, то шо було?...

Дзвінка обмізковувала, мабуть, як мені то розповісти. Голосно зітхнула:

— Він хотів трахнути мене.

Я зашпортався за виступаючий корінь і повалився на землю. Вона допомогла піднятися.

— То було у квітні. Він і ше той Сєрий косий прогулювали на коридорі уроки. А я якраз вийшла до туалету. Був час перед самісіньким дзвінком. Вони обидвоє затягнули мене в хлопчачу парашу, Фєдя закрив мені рота і скрутив руки. Сєрий тримав за ноги, але він, певне, думав, шо Фєдя хоче мене тільки замацати... Вони — то, скоріше, Фєдя — вибрали вдалий момент: всі бігли в їдальню, ніхто б нічого в такому шумі й не почув... Коротше, Фєдя почав мене мацати і задирати ліфчик. А Сєрому наказав тримати мені рота. Той кастрат не знав, як розщети його... він задер ліфчик і витяг ножа, шоби розрізати. От тоді я перелякалася по-справжньому. Думала, приріже, ну... і виграє мене мертвою. І він справді почав різати, але не мене, а ліфчик і труси по боках. Я... я тільки встигла пожалкувати, шо не вдягнула сьогодні штанів. І Сєрий... він спочатку пересрав... але Фєдя здер труси, і в його очах вже було то саме, що й у Фєді. Він тільки задер мені плаття, і поки Фєдя скидав штани, дивився з відкритим ротом і весь трусився... і... хотів...

Раптом Дзвінка впала на коліна і голосно розревілася. Вона стукала кулаком по мокрій землі й плакала, аж захлинаючись.

Я швидко скинув наплечник і міцно притис її до себе. Вона плакала, заходячись, із тяжкими схлипуваннями, як плакала ще малою. Мабуть, тяжко соромилася своїх слів, вона ховала лице десь глибоко у сіру футболку з чорними мандалами-арабесками, мокру від зливи і солену від сліз. Я відчував її ніс, мокрі очі й щоки десь притуленими до шиї, і за кілька тих хвилин твердо упевнився, що коло мене справді скривджене дівча, яке ховається зі своїми слізьми мені під руку, в моїх обіймах, вдихаючи запах мого тіла, який, можливо, заспокоює її й дає почуття безпеки. На якусь мить мені теж дуже-дуже захотілося так виплакатись, щоби відчути чудесний душевний катарсис. Але зараз Дзвінка потребувала моєї крутизни, забувши на березі озера власну. Ми всі, з колючим Гладким Хіппі включно, — великі притворяки. Діти, що плачуть на руках одне в одного і просять нічого не казати іншим. Якби я в той момент утратив усю напускну холодність, хто б тоді приходив, аби втішити їх?

Крапельку пізніше, можливо, років через сімнадцять (чи сім хвиль — різниці я не відчув), Дзвінка замовкла, і, приємно зігріваючи, сопіла тихо мені в шию. Хоча від її тісних обіймів було трохи важко дихати, я немав нічого проти сидіти так до кінця наступного тисячоліття.

(Чесно кажучи, я й сам був трохи здивований собою, своєю КРУТИЗНОЮ. Це я НЕ ПЛАЧУ? Я, котрого років до дванадцяти дражнили плаксою і сюсюмайтком?)

Я підняв її лице і зцілував сльози зі щік та підборіддя. Від плачу очі стали великими й вогкими, а розширені зіниці нагадували чорні отвори в небі (коли я це казав? І чи казав?).

— Після того, шо ти взнав, ти перестанеш мене любити, та? — я стривожено зауважив, що Дзвінка знову готова розревітися. Вона приховувала сльози виключно від самої себе, бо, крім дощових хробаків, навряд чи хтось нас бачив.

Я нахилився до неї, тихенько промовив кілька слів їй на вухо і ніжно поцілував, немов розписуючись під щойно сказаним. Дзвінка сонцесяйно посміхнулася. Катартичний ураган зі шквальними вітрами минув.

Поки те дівча пару хвилин не наважувалося сказати бодай слово (бо відчувало, що може розплакатися знову), я перевів погляд на долоні, де вже кілька хвилин відчував незрозумілий пекучий біль. Дзвінка взяла мою витягнуту руку поглянути й собі. Десь посередині долоні зяяли чотири півмісяцевидні заглибинки, у які набігли масні вишневі горбики крові.

Дзвінка запитально глянула на мене.

— Я давно не стриг нігтів, — майже нічого цим не пояснивши, відповів їй. Цікаво, у який момент оповіді виникли ці ранки? Я намагався не пригадувати, що за емоції змусили мене стискувати кулаки в такий спосіб.

На небі (тому, що всередині Дзвінки, а не тому важкому) засяяло сонечко. Вона продовжила:

— Ну і Фєдя витяг вже свого прутня... Але мудаки є мудаками. Вони тримали мене, затуляли рота, обидвоє скакали довкола мене, як два кобелі... І забули, що хтось може зайти через двері... Зайшов Гладкий Хіппі. Знаєш, як він заходить? З таким закумареним виглядом, ніби нічого не бачить. Та тільки все він прекрасно бачить... і швидко доганяє, шо робиться. Спочатку Хіппі хотів змахатися, бо примітив Сєрого, а головне Фєдю. З ними в туалет ходити небезпечно: вони вже якось запихали його головою в парашу. Добре, що він зауважив мене... і зірване з грудей плаття. Він побачив, шо я гола, побачив порізані труси й ліфчик. Ну, і він побачив двох ослів із червоними членами. Сєрий, не повертаючись, замахнувся на нього і сказав шось типу: “Вали атсюда”, а Хіппі натомість завалив йому ногою по яйцях. Поки Сєрий скакав там і вив, Фєдя вже би й прутня свого сховав, але найсмішніше те, шо в нього все ще трималася ерекція, і прутень НАЗАД НЕ ЛІЗ! За той час, поки він маявся з матнею, Хіппі допоміг мені піднятися й розправив плаття, мені самій на той момент вже було всьо пофіґ. А Хіппі завалив такого ж, якщо не сильнішого, спіца й Фєді. І також у пах, по голій плоті. Ну, а потім він добре копнув обидвох по мордах...

Я чомусь пригадав, як Гладкий Хіппі заспіцував у голову “мертвого” Дюка.

— Я тоді втекла додому, нікому нічого не сказала. А ті козли на те, мабуть, і розраховували: шо ніхто нічого нікому не скаже. Бо так уже є. Не знаю, чому.

— А шо Гладкий Хіппі?

— Гладкий Хіппі? Він нікому би не сказав, навіть тобі ніколи б не зізнався. А його, між іншим, на другий день дуже, ДУЖЕ серйозно побили. Він не розказував тобі?

— Як лежав у Сколівській реанімації? Дуже... м-м-м... Дуже побіжно.

— Еге. Струс мозку, вибита із суглоба щелепа... По-моєму, зламані кілька ребер. І шось із яйцями — кіста після забою, чи шо... він не вдається в деталі. Але в пах його били точно. Для хлопців це справа честі — копати в яйця після того, як копнули тебе. Одним словом, темна історія. Акція, гадаю, відбувалася під патронатом Фєді. Можливо, Сєрий із пацанами тримали його, а Фєдя бив... я не знаю подробиць. Він усім казав, буцім його збила машина, і він нічого не пам’ятає.

— І хтось повірив?

— Та. Наша керівничка. Усі в школі знали, чиїх то рук справа — Фєді з десятого класу. Фєдю знають усі. І бояться також усі. В тому числі дівчата. Ніхто тільки не доганяв, з якої то радості Хіппі спрали на квасне ябко. І знаєш, що було найнеприємніше? Що, коли Хіппі знову став ходити до школи, всі забігали подивитися на нього... але тільки щоби посміятись. Мовляв, так дебілові такому й треба. Мовляв, не було б за шо, ніхто би його не трогав... НЕ ТРОГАВ, бля! Всі просто бояться Фєді, жахливо бояться.

Я, трохи помовчавши, промовив:

— Хіппі дуже крутий чувак.

— Та... Але то розуміємо тільки ми з тобою.

Під тужливим, як зубний біль, дощем, ми йшли і йшли. Дзвінка міцно трималася моєї руки, шукаючи опори — фізичної й духовної. Та я зовсім і не хотів її відпускати. Я хотів бродити з нею, тримаючись за руки, по цілих Карпатах, поки не вийдемо десь у Братиславі чи Трансильванії, або поки якийсь добрий дідок-щезник не перетворить нас на вічних Карпатських Блукачів.

— Я хочу вбити його, — тихо промовила Дзвінка.

Я спокійно подивився в її великі очі. Сподіваюся, вона не відчула, як щось порвалось у мені всередині. Їдкий страх плюснувся на шлунок.

— Я не знаю як, але я то зроблю. Думаю, Гладкий Хіппі мені допоможе. І я хочу, щоби ти мені допоміг також. Ти з нас усіх один зміг би зробити щось подібне.

Я подумав, чи дійсно стане мені яєць зробити ЩОСЬ ПОДІБНЕ. Ні-ні, я нікого не збираюся мордувати, а тільки... тільки обдумую імовірність подібного.

Справа була ось у чому: я втомився ховатися на дачі. Мені набридло ходити за продуктами на базар до того, як прокинеться Фєдя лишень тому, що боявся зустрітися з ним і зайвий раз дістати по писку. Вставати треба дуж-же раненько. А, крім того, не забувайте — мене чекає розправа за смерть його улюбленця-пса. Я пригадав розбиту губу, пригадав зламане ребро — зламане не ким іншим, як Фєдьою. Він зламав його, копнувши сильніше, ніж збирався, а може в останню мить передумав послаблювати удар (мовляв, для такого покидька, як я, зійде й так). А може копнув сильніше, ніж збирався, НАВМИСНЕ.

Я пригадав, як уперше приїхав у Мідні Буки самостійно — у славнозвісних подертих на ніц джинсах і з довгим волоссям, що стирчало на всі боки, наче там чорти копійку шукали. Вони — ПАЦАНИ — а з ними й Фєдя-заваділа стовкли мене швидше, ніж я встиг дойти до дачі. Пригадав, як мене мало не втопили у глибокому місці на річці, куди свого часу я ще неналякано ходив купатися. Гадав-бо, що річка — то святе, на річці не б’ються. Пацани почали копати мене по пальцях, коли я спробував видряпатися на міст... А потім у воду пірнув сам Фєдя. Не рахуючи штучного озера при ріці, остання є плиткою. Фєдя підкрався по воді, звалив мене з ніг і сів на мене верхи, коли я випірнув на мілководді. Важка туша на два роки старшого Фєді притисла мене до каменюк. Пригадується, я наковтався води і втратив свідомість. Просто чорні мушки перед очима переросли у ніч, а в голові щось загуло.

ТОДІ мене відкачали.

Але ніхто ж не дає ґарантій, що не буде НАСТУПНОГО РАЗУ, правда ж? І хто заприсягнеться, що мене відкачають знову?

Ніхто.

А найбільшу лють я став відчувати тепер, коли взнав, чим він пов’язаний із Дзвінкою.

Так, друзі та приятелі: як з’ясувалось, я й справді зовсім не проти вбити ту суку (уявно, звісно ж, тільки уявно. Пам’ятаємо: це тільки підліткова ненависть). Просто я надто добрий для такого.

— Ти допоможеш мені? — спитала вона без усіляких жіночих штучок. Голосом, який не обіцяв ані гір ізмарагдових, ані сотень незабутніх ночей у стилі “східних солодощів”. Голосом, у якому чулось: “Якщо ти не допоможеш мені, я тебе зрозумію, бо розумію найкраще серед усіх, кого ти знаєш. Але тоді... тоді я зроблю це сама.”

Ні, вирішив я, нічого робити я не буду; якщо подумати, це ж узагалі абсурдно! Нічого не робитиму, а навіть спробую відгово...

— Нема питань, кицю.

І знаєте, чого я злякався? Тону. Такого, ніби я вже це зробив. Такого, ніби я вже це робив, і, можливо, не раз. Такого тону, ніби я вже це робив, і мені сподобалось... і я став робити це знову і знову -просто так, для насолоди.

Інколи я лякаюся самого себе. Лякаюся того, що є в мені всередині.

Ми зрозуміли, що заблукали. Точніше не заблукали, а пішли не тією дорогою. Дзвінка запевнила, що майже знає, як звідси вийти.

Все ще будучи високо над рівнем моря, ми вийшли на плато поміж двох гір — прямому, як поверхня парти, посіченому потічками, заваленому грудами грубої гірської породи, нанесеними бурею стовбурами дерев зарослиму чагарником і травами. Плато було зразком тієї невловимої блискучої краси дикої природи, котра, при перенесенні на полотно, неуникно перетворюється на кіч.

Дощик занудно моросив, та нам було однаково. Ми човгали розкислими землями, натрапляли на розлиті струмки, що несподівано для себе стали ріками, переходили по камінню на інший берег. Якось я навіть геройськи переніс Дзвінку на руках, попередньо закинувши на протилежний берег наплечники та взувачку. І все це було справжнім кайфом.

Затим дощ і зовсім перестав, ми зупинилися відпочити, попити з випадкових джерел мінеральної води, що пахла спермою. Перекушували всілякими ляґумінками, що не дозволила нам з’їсти Дзвінка вчора, як-от: покришені домашні струдлі з горіхами та вишнями-морелями; не менш домашнє печиво, подрібнене на кульочок крихт; засохлі, кількамісячної давності пряники, які мама вже хотіла викидати, але які вчасно побачила (і врятувала) Дзвінка. Пряники засохли настільки, що не те, що не кришились, а ледве розмокали у воді.

У повній несподіванці, все ще мокрі, ми вийшли на Гицлі, те пам’ятне село, де зустріли надзвичайно милих бабусь.

У селі панувала преґлобальна тиша. Здавалося, можна розчути вечірній випуск “Голосу Америки” з радіоприймача десь у Вовчиськах. Лиш раз на чверть години починав брехати котрийсь із собак, але, не знаходячи підтримки, затихав. Вся геронтократична еліта села сиділа на лавках біля фірток на подвір’я.

Тільки-но ми, тримаючись за руки, з’явилися на теренах Гицлів, як геть усі очі були спрямовані на нас. Точніше очі жінок — на мене, очі старих еротоманів-дідусів — на груди Дзвінки, що прекрасно просвічували крізь намоклу тканину майки.

Мені свербіло озирнутися назад, глянути, чи хрестяться вони нишком у нас за спинами, відганяючи вроки.

Я зауважив одного хлопця, трохи старшого за мене, який стояв на городі, широко розставивши ноги та стискаючи руками мотику. У нього були каламутний погляд, вічно відкритий рот і відвисла нижня губа. Хлопець не міг відірвати очей від прекрасної картини Дзвінчиних перс. Його голова поверталась услід за нами, щоб не втратити жодної секунди такого атракціону. Старша жінка, котра полола поруч, дала йому по голові й щось істиха промовила, киваючи підборіддям у наш бік. Дзвінка широко їм посміхнулась і злегка вдарила однією рукою по згину в лікті іншої, високо підіймаючи цей воїстину інтернаціональний знак — очевидно, щоби посилити усю його недвозначність.

Хлопець із відвислою губою, незважаючи на все частіші плескачі матері, здивовано глипнув, але погляду відірвати не зміг. Впевнений на всі сто, що знаю, які фантазії буде він сьогодні уявляти, закриваючись в кльозеті надворі. Лиш невідомо, коли він туди піде: ввечері, коли мама дивитимуться новини, чи зараз, поки свіжі вражіння, а плоть повстала у бунті.

Дзвінка, швидше за все, почула мої думки, або ж подумала про те саме, тому що голосно розреготалась. Я глянув через плече на відвислогубого: той все ще дивився нам услід, несвідомо водячи рукою вгору-вниз по держаку мотики. А позаду вже здіймався гомін: баби й діди почали гарячкову дискусію.

Розглядатимуться, гадаю, найрізноманітніші питання. Куди котиться наша молодь? Чи котиться вона взагалі, а чи загниває без руху, як оті бахори-халамидники-ворохобники, що безсоромно йшли, ТРИМАЮЧИСЬ ЗА РУКИ? Чи подати клопотання в Кабінет Міністрів про надання селу Маґдебузського права, щоби заборонити ТАКІЙ молоді швеньдяти туди-сюди без діла? А може без усіляких там прав узяти та й обгородити ціле село тином, щоб не швеньдялися всякі (ТАКІ особливо)? Чи стоять вони на тропі, що веде до криміналу? Чи плаче за ними буцегарня? чи Сибір? чи Соловки? А якщо плаче, то хто сильніше: буцегарня, Сибір чи Соловки? Чи рідні вони, бо, хулєра, в обидвох чорне волосся й сині очі? Ага, а раз рідні, то чи не відбулося, бува, блюзнірське гріховне кровозмішання, бо ті ж сибіряки трималися за руки, а в малої хвойди — так-так — всі цицьки видні??!

Мені кортіло побігти назад і прокричати на вухо найласішому до інтимних щеґулів дідусеві, що так, курча, ми злягли разом, перепихнулися, переспали, трахнулись, перепробували все, що тільки підказували нам наша хвороблива уява та ілюстроване видання “Кама-Сутри” у суперобкладинці з кольоровим додатком для гомосексуалів! Так, перепробували все, з оральним, анальним, гіпер-вагінальним та псевдо-уретральним сексом включно! Любились у всіх позах, лишень доступних людському розумінню, починаючи класичною і “наїзниця”, і завершуючи позами “Кельтський дракон” та “Радість капуцина”, яка вимагає спеціальної багатоденної підготовки, тому що непідготовлені партнери вмирають у титанічних муках оргазму на тридцять першій секунді любощів у цій, довгий час забороненій ООН та ЮНЕСКО, позиції. Га, що скажете на таке, дідуню? Задоволені? Гадаю, Ваші посинілі губи означають “ТАК”.

По багатих на незвичні вражіння Гицлях знову заморосив дощик. Але до наших домівок залишалось якихось п’ятдесят хвилин ходу. Ледве тягнучи ноги, надвечір ми поверталися додому. Була древня вичерпуюча втома, від якої навіть перестаєш боятися Фєді, якого ми в цей день так і не зувиділи.

Я провів Дзвінку до її хати, і батьки були настільки люб’язні, що навіть запропонували переночувати під їхнім дружнім кровом. Ні, хоч і вельми вдячний за пропозишн, мем. Точніш пані. Хоч і не відмовлюсь від невеличкої перекуски, бо вдома, як то мовлять, і церковна миша не мала би що з’їсти.

Поки тривало велике жертя, Дзвінці напустили воду покупатися. Мені було мило запропоновано зачекати на їхню ясочку, по чому цілою сім’єю з’їсти пишний десерт. Хоч я вже й нажерся картопляного п’юре з циклопічними шницлями та тепленькою, як бабине літо, малиновою зупкою.

На жаль, Дзвінка мусила відпарюватись у ванній, а я мав чекати на отой власне десерт. Чи не матимете за зле, пане Михайле, якщо ми трішки проглянемо вісті? Ні-ні, що ви, почувайтесь, як у себе вдома, тобто, уявля-гайте собі, шо мене-ге тут нема-га-а... Я й сам гляну краєчком ока, чи далеко ше падати купо-гону... Шось позіхаю сильно... ви дайте голосніше, а я прикрию очі й буду уважно слухати... і ше, може, спру тако на Вас голову... о, власне так... Вас не тисне, нє?... шось я розпозіхався...

Прокинувся я в неділю у себе в ліжку. Точніше на канапі. Згодом пан Юрцьо розповів, як я заснув на половині слова. Ще він додав, що я тонкий співрозмовник і пані Віра була права, кажучи, що мені властивий шарм передвоєнного Львова. Ці слова мене заінтриґували, бо я не пам’ятав абсолютно нічого.

Дзвінка заснула у ванні.

Розказують, через десять хвилин після відключки я раптово поцікавився в пана Юрця, що, на його думку, зараз уявляє собі один відвислогубий фацет зі села Гицлі. На моє щастя, я знову замовк, залишивши пана Юрця без відповіди. А потім я встав (хоч і не пам’ятаю того), ґречно подякував за справді пишний десерт (хоч так і не скуштував його) і, передавши вітання пані Вірі й молодій панні Квіті, забувши в Олельків свій наплечник, сканав додому.

У неділю я чудесно відмок у гарячій ванні, після чого наслідував приклад Крихітки Поллі — відомого американського культуриста, кумира братів Нер: нажерся яєчні зі шести яєць, випив три горнятка ячмінної кави, з’їв чотири пляйстерки хліба із грубезним шаром масла на кожному, зробив собі п’юре з душених виделкою трускавок із цукром і сметаною і запив то все черговим горням рідини: цукрованим яблучним соком з м’якоттю.

Потім влігся на канапу й дочитував “Zagіade domu Usherуw” Едґара Аляна По.

По обіді прийшла Дзвінка з моїм “єрмаком” і сказала, що я запрошений на препишний десерт від пані Віри. Аби заінтриґувати ще більше, натякнула, що подаватимуть ябка-папирівки.

Цього було достатньо. Весь дощливий післяобідень я провів у родинному колі Олельків.

Розділ 5.

Я подумав, що зісередини Гіацинтовий Дім не виглядає таким уже й страшним. Тим паче, на невизначений термін він перетворився на криївку від неповнолітнього Ф., а також неповнолітніх І., С.-к. та маловідомого вам В.

Сьогодні під обід, коли дощик перестав блідо цяпати, я вийшов на ринок трохи притоваритись: збагатити свій раціон чи то парою огірків, чи, може, горням гороху на зупу, чи ще якоюсь яриною. Майже дійшовши до ринку, я почав задоволено насвистувати. Чому б і ні? Приємна прохолода, смак учорашніх трускавок зі збитими вершками на губах, прохолода у голові та яскраві спогади про Дзвінчине тіло... чорт забирай, я вже чоловік!

Думаючи про ці дрібні речі, я геть чисто забув про існування громадянина Ф., котрий вже кілька днів виношував по стосунку до мене карні заміри фізичної розправи.

Про існування Фєді та іже з ним я пригадав дуже несподівано, раптово схопившись за місце вище вуха, де, здавалось, ужалив шершень. Від мого черепка відскочив камінь. Голова стала неприємно теплою і зрадницьки загула. Помацавши зранене місце, я побачив на пальцях кров.

— Ну шо, сука? Вот ти й попався, — почулося метрів за п’ять від мене. Щось в’язке розлилося всередині. Забувши про пекучий біль, я озирнувся й кинувся тікати.

Позаду мене рвануло відразу троє — Фєдя, косий Сєрий і третій покидьок, Вася. Я рвонув через засіяний травою скверик, оминаючи дерева та слизькаючись на мокрому ґрунті. Я панічно озирався через плече, але ті мудаки швидкості не скидали. Вискочивши на хідник, я зовсім не побачив Ігорича, якого поставили саме на таку оказію. На повному ходу я звалив рахітозного Ігорича з ніг, покотившись при цьому по мокрому асфальту. Тут же зірвався на прямі й погнав далі. Пси позаду мене тріумфуюче вигукували, насилу переводячи дух: “Тобі пізда, поц!”. Я навіть устигав подивуватися (вже вкотре!), як мало перехожих на вулиці. Навіть свідків не буде.

Здавалось, я втягував носом не різке гірське повітря, а розпечені вихлопні гази. Ноги — стегна й стопи — рухались у полум’ї, а печінка вже вила, немов сирена. Тиха паніка: куди тепер бігти? Де від них сховатися?

Пси трохи відстали, але тільки трішечки. Я з безнадією зрозумів: до дачі не добігти. Залишався Гіацинтовий Дім. Краще бомжі, аніж Фєдя і всі, всі, всі.

Кілька панічних хвилин я гарячково намагався зрозуміти, де знаходяться двері. Ну, де ви, до біса?

Я оббігбв інтернат довкола. І серце моє защеміло, коли краєм ока побачив ЇХ, рятівні ДВЕРІ, навхрест забиті грубими дошками.

Голос Фєді надривався десь позаду:

— Зара’ ми його хапнем! Він не зможе залізти!

Та саме в цю мить я побачив одну віконницю без рам. Попередні вікна були порозбивані, або ж наглухо забиті. Та навіть якби у мене був час протискуватись крізь вузькі рами, я б напевне прирізав себе зубами скла, що розбито стирчали з вікон.

На крайній швидкості я застрибнув у вікно, протягом якоїсь миті тримався ще на ногах, а далі за інерцією покотився по підлозі кімнати й уперіщився спиною в стіну.

Голоси. Біжи далі.

А якщо двері в іншу кімнату звідси забиті? Що ти робитимеш ТОДІ? Найцікавіше те, що ніхто не почує твоїх охриплих криків, коли Фєдя катуватиме тебе брудними довгими скалками розбитого скла.

Я з відчаєм зрозумів, як по-дурному дозволив загнати себе у пастку.

Але двері не були забитими. Можливо, вікно, у яке я заскочив — головний вхід у Дім? Не роздумуючи, хутко вибіг на коридор і, знайшовши очима сходи, з гуркотом побіг на другий поверх. Знову почув голоси.

Третій поверх. Останні по коридору відчинені двері. Я увірвався туди, шукаючи притулку. Кімната: двері в наступну; наступна: двері у три інші; крайні від вікна: двері у дві наступні; ще раз крайні від вікна: вихід у наступну; наступна: остання...

— Гей! Здоров! — я підскочив із тихим скриком. Голос ішов з попередньої салі. Я обережно заглянув туди.

— Ну, і як вона тобі? — спитав мене якийсь фацет, котрий лежав на матраці в куті. Довгов’язий худорляк, років так двадцяти-двадцяти п’яти. Наркоман, чи як?

— Хто “вона”? Кімната? — поцікавився я, вже спокійніше, переводячи дух. Фацет махнув рукою, немов даручи мені мою некмітливість.

— Несуттєво... Тебе як звати? Мене Мішка.

— Значить, ми тезки.

Я кинув оком на кімнату. Обдерті стіни, загаджена підлога, від якої йшов нудотний сморід. “Ти наркоман?” — крутилося в мене на язику, але це прозвучало б нетактовно. Мішка мов прочитав мої думки:

— Я наркоман, — похвалився він. — Тебе ж ЦЕ цікавило? Сідай, почекай, поки вони підуть собі. Тута вони тебе ніколи не знайдуть.

Я здивовано глянув на Мішку.

— Звідки я знаю? Через вікно всьо було видно, — він кивнув підборіддям у бік вікна.

Цікаво, правда? Я ж бо хвилю тому дивився через нього: вікно виходить на протилежний від міста бік, прямісінько на гори.

Коло наркомана сидів великий чорний кіт. Через свою вуличну худобу він виглядав, як дружній шарж на пантеру.

— То твій кіт?

— Нє, він сам по собі. Він живе тут, зі мною, в одній кімнаті. Я хотів назвати його Астаротом, але він страшно протестував, казав, що його ім’я — Василь. Ось такий він кіт.

Я поступово призвичаювався до міазмів, що плили з дерев’яної підлоги, покритої бурими плямками.

— Чому в тебе так смердить з підлоги? Під нею труп лежить, та?

Мішка реготнув, коротко й надтріснуто:

— Нє-а, просто, коли я роблю укол, я випорскую кров зі шприца на підлогу... Раз я спустився в підвал, думав, там буде круто вколотись, — його лице враз стало наляканим. — Але то місце виявилося нездоровим. Я вколовся, а потім на мене шось найшло, і я просто почав шприцом набирати з вени кров і порскати нею по стінах. І я робив то до-о-овго. А потім дуже перелякався і втік. Сюда. Ось таке там місце.

Мене раптово знудило. Гівно, подумалось мені.

По хвилі мовчання, зовсім відхекавшись і заспокоївшись, я спитав:

— А то правда, шо кажуть? Нібито коридорів тутай і кімнат більше, ніж такий будинок може вмістити В ПРИНЦИПІ?

Наркот абсолютно серйозно глянув на мене. Він виглядав здивованим.

— Ти знаєш?.. О, це таке місце... Але ти не знаєш і дещиці того, шо вдалося взнати мені.

Мішка відстовбурчив указівними пальцями свої вуха і додав:

— Треба вміти слухати... То місце особливе. ДУЖЕ ОСОБЛИВЕ.

— Тута... — Мішка підбирав вдале слівце, ворушачи пальцями в повітрі. — Тутай воздух... нє, не воздух...

— Простір? — підказав я.

Він просяяв:

— Точно!.. Ти розумієш, про шо я. Простір особливий. Не такий, як у цілому місті. Такий... інший, ніж у решті місць... Тонший, чи як? Та, тонкіший. А де тонко, там рветься, ти в курсах?

Я кивнув головою.

— Ти розумієш, правда? Ти дуже кмітливий, ти поймеш, про шо я.

Я не розумів, але про всяк випадок кивнув головою.

— Тут навіть тварини говорять. Пра’, Василь?

Кіт Василь зі всією зневагою відірвав погляд від вікна і повільно перевів його з Мішки на мене. Несподівано він промовив тихим тенором:

— Бодя... чи як тебе там... Володя...

— Михайло, — підказав наркоман.

— Михайло! — промовив кіт зневажливо. Ще раз із презирством подивився на Мішку, а потім сказав мені:

— Не сприймай його всерйоз. Він же наркоман.

Чесно кажучи, мені навіть не було соромно за себе, коли мій сечовий міхур не витримав і випустив зі себе скупу краплю рідини. Рот не хотів (чи не міг?) закритися.

— Бачиш? — продовжив Мішка. — Реальність! Я знаю все про неї в цьому місці. Під чорним* все стає ясно. Особливо стосовно простору в цьому місці.

— Та? І шо ти знаєш?

— Він витоншав. Дуже витоншав за останні роки. І ми стали ближчими до Них. Чи, скорше, Вони до нас.

— Шо ше за “вони”?

Лице Мішки загострилось.

— Глянь ше раз у тамту кімнату.

Я слухняно підвівся й заглянув. Можливо, я не зауважив з першого разу, та... Та здається мені, що ТОДІ напису просто не було.

На стіні бурими буквами було виведено:

YOG-SOTHOT PG N’NG LUEE NG’LAH

’Ktalf’hn Yog-Sotot pg’nglu’ee ’nglah’ ng’ay-e Yog-Sothot

Y’AI’NG’NGAH

YOG-SOTHOT

H’EE-L’GHEB

F’AI’TRODOGH’NG

UAAA’AKH

Ще там було багацько всіляких перекручених знаків, які в дечому нагадували арабську сув’язь.

Я зачаровано роздивлявся цю нісенітницю, відчуваючи, як сохне в горлі. Чим це писалося? Спеціальним червоним атраментом? Кров’ю? Болотом? Фекаліями? Хто це писав? Не думаю, щоб це зробив Мішка.

— Ну шо? Як тобі? — почувся голос з-за стіни. — Бачиш її?

— Стіну з арабськими буквами?

Мішка нічого не відповів.

— То ти написав? — спитав я про всяк випадок.

Він лише засміявся у відповідь. Я знову пішов до нього.

— Віриш, Михайло, я знаю, як то все почалось. І здогадуюся, чим то все скінчиться.

— Розкажи мені.

Стало цікаво, навіть незважаючи на те, що розповідь, судячи з усього, буде звичайним наркоманським маренням.

— То дуже дивна історія. Я не знаю всіх деталей, так шо не розпитуй... Але я дізнався достатньо для того, щоби сон мій перестав бути спокійним.

— Ти знаєш чувака, який називається Ромком Корієм?

Я заперечливо закивав головою.

— Зараз йому десь під шістдесят. Всьо почалося від нього. Через нього. Він був, здається, штурманом на кораблі “Капітан Невельський”. Торгове судно, далекі плавання. Вони запливали десь аж у Полінезію, і ЦЕ прийшло звідти, з котрогось із островів, Увеа, якщо не плутаю. Судно їхнє випадково перетнуло лінію розподілу вод Кірибаті та Маршалових островів, які належали США. Почалися сумашедші мудки, і той корабель тримали на якомусь острові Кірибаті понад півроку — на отому атолі, Увеа, чи як там. Наші тягли ґуму, бо ті території були справою дуже делікатною, зовсім недалеко США влаштували собі театр військових дій. Тому-то й пробули вони ТАМ так довго.

І за той час із командою трапились якісь зміни. Із Корієм у тому числі. Шариш? Якесь нове віровчення, не таке, як на інших островах. Зла релігія. За ті півроку Корієві дах поїхав настільки, шо по поверненню його просто не впізнавали. Молов таку пурґу, шо його стали цуратися знайомі... для нього це стало останнім плаванням. І я чув, Корій такий не один — ціла команда здичавіла. Точніше трохи збожеволіла. Але всьо зберігалося під покровом тайни, і правітєльство, в сенсі партія, цілу історію з “Капітаном Невельським” замняла. І віриш, якби не були Мідні Буки таким затурканим містом, Корія точно засадили б у дурку.

Але я не зовсім певний, чи так вже й до кінця поїхав у того дядька дах. Бо він привіз зі собою купу всіляких сувенірчиків... Принаймні, вони виглядали на сувеніри. Різьблені скульптурки... Паскудні штуки. Я тримав одну в руках — він показував. Така хєрня, то зразу й не поймеш, шо то таке — павук, осьминог чи якийсь дракон, хрєн просциш. Похоже на всьо нараз. І дивна річ: потримаєш таку штуку трохи, і тобі стає стрьомно. Вона така важка, та скульптурка, ніби й зовсім не з вулканічної лави виточена, а з... не знаю... з жиліза. І дуже хочеться після неї помити руки. Вона таяк би шось із тебе тягне. Я взагалі офіґів, коли віддав йому ту штучку назад. Почав терти руки об штани, але все одно якесь таке відчуття дивне. Гидке. Та, точно... хочеться помити руки після неї.

Та, і ше книжки! От скажи, ти розумний: де могли ті чувачки з острова в Полінезії, абориґени, чи як їх там, де вони могли взяти книжки? Великі книжки, грубі, сам бачив. Він привіз собі на пам’ять три книжки, здоровенні, як словники які-та, у шкіряних обложках... тих... палітурках. Шиті руками. А от про шо вони, я без руля. Таке саме пише, як в тій кімнаті на стіні. Дві книжки латинською, але якоюсь не такою. Навіть я побачив, шо латинка перекручена. А одна книжка такими арабськими гачками, знаєш?

Я кивнув головою, відчуваючи холод у животі.

— Чув про такого араба, Абдула аль-Хазреда? Нє? Одна з книжок — його. Та, шо гачками. Не ориґінал, а просто переписаний від руки дублікат. А назви в них такі, шо я б ніколи навмисне й не придумав. І віриш, я їх раз погортав собі, подивився на картинки... Корій, його хтось навчив читати всі ті виїбони. Він пояснив, шо кожен малюночок означає. І про шо яка книжка. От тоді я втратив сон.

— А як вони називалися... ті книжки?

Наркот криво посміхнувся:

— Назви... Вночі в мене від них мороз іде по шкірі. Того сумашедшого араба — “Некрономікон”. Інша — “Таємниці Хробака”. Ше одна називалась “Культи ґуллів”. Ґуллі — це якась така національність, чи плем’я. Так казав Корій. Тіпа як чукчі. Але він казав, шо вони не до кінця люди, ті ґуллі. Він казав, шо деякі з них заточують свої зуби, і в них зуби виглядають, як гострі пожовклі трикутнички. Вони люблять сире м’ясо, ті ґуллі. Як монголи. Вони з долини Ленґ.

— Де є та долина?

— Кажуть, десь в Азії. А Корій каже — за Полярним колом. Людей, яких підозрюють у тому, шо вони побували на тому плато, виганяють із общини, бо вони накликають нещастя.

— Ти казав шось про “них”... Хто такі “вони”?

— Вони, ті, шо прийшли з далеких зірок, погаслих мертвих зірок, зі Старих Світів — так їх називав Ромко. З таких далеких місць, що людина ніколи не змогла б уявити саму лиш ВІДСТАНЬ до них, тих світил. Ті, Інші, жили там, і кожен з них — ніби як бог... Вищі... ІНШІ.

— А яке то має відношення до інтернату?

— А таке, шо Корій приїхав сюда ше більш-менш нормальним. А тут... Він ніби шось відчув, і то віровчення захопило його, заволоділо ним так, що він збожеволів по-точному. Всі побачили — робиться шось недобре. Надто вже все гладко було в Коріїв. А тут іще й жінка завагітніла. І то коли їй стукнуло шістдесят. Ромкові ж тоді взагалі шістдесят три було — не менше. Ходять чутки, шо жінка народила не дитину, а якогось УРОДА. Віриш? Всього покритого шерстю, тригубого і з сосками по цілому животі. Жона його порішила зі собою: задусила дитину, а потім випила повне горнятко трутки на колорадського жука. І знаєш шо? Ніхто не сказав Корію ані слова співчуття. Ніхто не розумів, шо робиться, і тому всі боялися. Забагато “НЕ БУВАЄ”: не буває, шоби жінка родила в шістдесят років першу дитину... Про таке можна почути по тєліку — десь у Швеції там, чи в Японії. АЛЕ НЕ ТУТ, У МІДНИХ БУКАХ! НЕ БУВАЄ! Не буває, шоби телиця телилася так часто і добре, а телята пропадали... всі до одного. Не буває такого, шоби горобці обсідали Корієву хату шаром у десять сантиметрів, а пси брехали головами в керунку Корієвої стайні... Там шось робилося!

Після смерті дружини Корій запив... і всерйоз зацікавився книжками. Якось він прийшов до мене, з пляшкою смаги, і весь сивий, як туман. Я спитав, шо з ним. Він відповів, шо був десь дуже далеко, де до нього не був ніхто. Сказав: “Я був у Нього вдома”, але більше нічого не пояснив.

І знаєш, шо? Він сказав, шо нарешті поняв, нашо йому ті книжки. Корій сказав, шо зробить задумане тут, десь у підвалі. І він дійсно шось зробив. Він і ше якийсь тіп, шо приїжджав десь аж із Америки. Ходив у школу, на стадіон, приглядався до дітей. Йому потрібен був хтось особливий. Потім він побачив це ЩОСЬ у малому Чорному — знаєш Ігора Чорного?

Я невизначено кивнув:

— На вулиці впізнав би. Але шоби говорити з ним — то ні разу.

— Корій казав, шо на Чорного у декого є дуже далеко ідучі плани. Він пробував зацікавити Ігора тими книжками, але Чорний спригнув з тої хєрні. Його то все дуже лякало.

Врешті Корій зробив це, разом із тим американцем. Вольтер, чи Волтер. Горбатий такий, із проламаним черепом. І те, шо вони заклали у фундаменті, діє повільно. Потоншує простір між нами і Ними. Так розказував Корій, хоч я й ніфіґа тоді не поняв.

Тепер простір тоншає і набирає нових якостей. Глянь ще раз у ту кімнату. Може, тепер ти побачиш її.

Я зробив, як радив Мішка. Зайшов у кімнату й відразу ж схопився за ніс. На підлозі під стіною лежала мертва жінка.

Мертва гола жінка.

Мертва гола вагітна жінка.

Стара, зморшкувата, з відразливими грудьми й надутим білим черевом, на якому синіли вени. По жінці повзали жучки та мурахи. Мухи вилися над трупом непристойним чорним корсетом. Мурашки повзали по круглому, надутому, як барабан, животу, заповзали у великий трикутник волосся і ще нижче... Чи добралися вони до плоду? Білі личинки ворушилися в її зів’ялій піхві, виповзали з напіврозтулених уст, із ніздрів і вух. Вони копошилися під запалими щоками — повний рот білих вертких личинок, мов у дитини, яку годує над міру старанна мама. Манна каша за щоками, манна каша між губами, манна каша на підборідді.

Я виблював тут же, коло жінки, весь сніданок. Стер його залишки з губ і побіг до Мішки. Той продовжував сидіти на матраці з попередньою серйозністю.

— Коли вона носила дитину, Корій провів над нею певний ритуал. Із тої книги... І знаєш, колись я думав: “Та, старий рєхнувся, криша поїхала”. Але не тепер... Не тепер. Реальна відстань між нашими світами колосальна. Можливо, до них взагалі не можна добратися з нашого Всесвіту. Але простір, казав Корій, складчастий. І там, у підвалі, перетинка повільно протирається, шоби дарувати Їм вихід.

Із приходом тих протиприродних нашому світові Сил наступить повна труба. Не знаю, кого з Великих задумав перетягнути сюда Корій. Він називав десятки богохульних імен: Шуб-Ніґуррат, Йоґ-Сотот, Ктулху, Ньярлатхотеп, С’нугг’ха, Даґон і Хастур, Уіцілопочтлі, Уендіґо, Ітакуа й Азатот. Корій їздив по бібліотеках. Вишукував бодай натяки на Їхню присутність на Землі. ЗНАХОДИВ! І він розказував мені геть чисто все, бо кому шо розпатякає коньчєний бобер*??? Боги! Вони прийдуть і проковтнуть нас. Той чувак, Корій, — йому саме місце в дурці. Бо він відтворив цей дикий культ у нас. Вночі, під чорним, я все думаю: Ктулху і Даґон у Мікронезії. Ньярлатхотеп в інків. Уіцілопочтлі, Бог-Колібрі, в ацтеків. С’нугг’ха в алеутів та ескімосів. Тонкі місця. Завжди за мету ставилася ціль відкрити Їм ворота. А хто ж у нас? Шуб-Ніґуррат з Тисячею Молодих? Аморфний Ктулху із підводного міста Р’лайх? Великий Хробак Йоґ-Сотот?

Щоночі я боюся задрімати, прислухаюся до шурхотів у темряві, чи не чути, бува, як чиїсь липкі лускаті щупальця пролазать крізь Діру там... у підвалах...

Я не повірив жодному його слову. Не варто було й слухати, зразу ясно — глюки опіатника. Нарешті він сказав, що хлопці, які мене переслідували, давно пішли собі. Я поплентався додому також.

Брехливі історії. Але страшні. А те, що я бачив, — даю голову на відсіч — мало дуже прозаїчну причину: гадаю, наркот нюхав якісь клеї чи барвники, можливо, розливав їх по підлозі. Ну, і це на мене вплинуло. Таке цілком може бути, правда ж? Ну так? Швидше за все так і було. Звичайнісінький, сколотий на ніц наркот.

Я поцікавився у Дзвінки, хто такий Корій.

Корій? Ах, Корій! Був у нас колись такий моряк. Кажуть, його дружина скрутила дитині карк, а сама повісилася. Тепер живе один. Із хати майже не виходить. П’є.

Все одно не повірю жодному слову. Мало що могло привидітися йому під кайфом.

Єдине, у чому я переконався — Гіацинтовий Дім місце справді погане. І краще більше туди не заглядати.

Вночі я прокинувся й побачив силует самотньої сутулої фіґури з важкою кутастою ношею в руках. Хвилю силует стояв у світлі місяця, вдивляючись у гори, а потім заліз крізь вікно без рами у будинок інтернату.

Розділ 6.

Приїхав Хіппі зі своєї мандрівки в смт. Іній-на-Яйцях, штат Аляска, США чи куди він там їздив. Веселий, як юродивий на Паску. Хіппі зустрів Дзвінку і удвох вони прийшли до мене на дачу. Старий розщедрився: приніс цигарок і морозива. Протягом двох годин під наростаючою спекою ми слухали всілякі байки про Теребовлю та її мешканців.

Гладкий Хіппі розповів справді несамовиті речі. Про кумпанію, яка складалась із п’яти панків та двох панчих. Про те, як його прийняли у свій Панк-Клюб. Про три незабутні дні у цій організації та про ружні цікавезні забави, якими вони протягом цього часу займались, як-от: пили спирт-ректифікат із каністри, принесеної верховним панком (при цьому кожен сам собі робив коктейль відповідної міцності, доливаючи в горнятко дистиляту); про гру “Марічка”, в якій береться трилітровий слоїк пива, передається по колу, при цьому пиво з нього випивають, а на місце випитого доливають еквівалентний об’єм горілки. Ціль гри: формулюванню не піддається. Стратегія: відсутня.

Про скажену посвяту в цей Панк-Клюб, під час якої треба не митися місяць (мінімум), не побоятися зняти місцеву курву Аньку, виграти її без засобів безпеки (Гладкий Хіппі вже був готовий пройти даний ритуал, але вчасно дізнався, що Аньці восени стукне п’ятдесят, а тіло її зморшкувате, немов турецькі жмакані спорткостюми).

Про нібито заснований на теребовлянському кладовищі шинок “Некрофіл”, який відвідують сатаністи, мазохісти й кабалісти. У ньому, буцімто, роблять неперевершені шейки західного зразка: “Мертвий москалик” (одеколон “Лісова діброва”, маринад із-під квашених огірків, пучка квашеної капусти), “Оргазм кальмара” (томатний сік, ? склянки солі, червона паприка, українська з перцем), “Сестра Меліса”, “Павучок”, “Нью-Йорк — місто контрастів” (тут, кажуть спеціалісти, головне не переборщити з дихлофосом), “Сліпий музикант” (його особливістю є те, що дрінк подають із куском струни від фортеп’яно), “Чорний Ґондольєр”, “Озеро Чад” (зважаючи на мазутні плями на поверхні, Хіппі вирішив це пійло не пробувати), “Полівінілацетатний рай” та багато иньчих веселих штучок, від складу яких у мене виступав холодний піт.

Про братів-неформалів Юрка та Вову, які, власне, той мітичний шинок “Некрофіл” і заснували. Про те, як вони, ідучи у військкомат, взяли по трилітровому бутлі пива. І коли медсестра згадала за сечу на аналіз, зі щасливими лицями виставили слоїки з пивом. Коли ж почули від обімлілої сестрички, що на аналіз цього забагато, заходилися на її очах видудлювати надлишок.

Взнали навіть про директора однієї теребовлянської школи, якого всі прозивали Борманом. Якось один хлопець приніс до школи півлітровий слоїчок, в який було по вінця налито людської сперми. Сперму той хлопець отримав нібито від вуйка, що працював у медінституті, і мав тут комусь її продати. Але таємничий клієнт від сперми відмовився, і хлопець ходив по цілій школі, страшно тим бутлем хизуючись і лякаючи верескливих дівчат. Через таку поведінку слоїчок було конфісковано тим самим Борманом. Борман поклав його у свій шкіряний портфель і преспокійно пішов на урок, причому в клас, де той хлопець учився. І от, збираючись наставити купу двійок, Борман розкрив портфель і з окриком переляку та здивування дістав свої окуляри, усі в соплях людської сперми. Банка виявилася нещільно закритою. Хлопця хотіли вигнати на кілька тижнів зі школи, але він щиро зізнався, що це всього лиш крохмальний клейстер.

Зелений колір.

Коли, нарешті, запас “гисторій” вичерпався, ми балакали просто так, ні про що. А я все мізкував над тим, що ми замислили. Принаймні наразі лише я та Дзвінка. На душі було презле.

Зелений колір.

Оранжевий колір.

Ми сиділи на велетенському пласкому розпеченому камені прямісінько біля річки. Я, Дзвінка, Хіппі. Річка була все ще надто брудною після недавніх злив, щоби можна було скупатись.

Ми обговорювали вбивство.

Ми були за містом, у безлюдному місці. Хіппі, коли зачув, який великий гріх ми замислили, не розкричався, що ми божевільні. Він мовчки дивився у зелень мокрих листків. Дуже довго дивився.

А потім кивнув головою.

Оранжевий колір.

— Найкраще було б його отруїти. Дати з’їсти шось або підсипати... — запропонував Гладкий Хіппі.

— У Пєті Дупи, — пригадав я, — була ампулка ціаніду калію. А в суботу, між иньчим, в одинадцятих класів випускний... — Фєдя, хоч і був на два роки старший за нас, проте вчився щойно в десятому. Перевели в одинадцятий.

— Я пам’ятаю, як Пєтя випробував ту штуку на своїх морських свинках. І витратив усю, — нагадав Хіппі.

Тут заговорила Дзвінка, яка до цього дивилась у сторону міста, можливо, вишукуючи очима постаті, що потайки крадуться у наш бік.

— Субота. Ми повинні зробити то в цю суботу. Випускний збігається з Днем молоді. Ви ж самі чули: приїдуть чувачки з “Кривої люфи”, буде Левко Дурко... В місті стане дуже гамірно, а нам тільки того й треба. Ну, якшо ми дійсно будемо то робити.

Вона запитально глянула на нас.

— Та. Субота.

— Мало часу... — скептично промовив Хіппі. Він боявся, я знав, але також відчував, що він не відступить. Він також мав досить. Усі вже мали досить.

— Тиждень. Навіть менше. Але після випускного знову таке саме безлюддя. Як ми, по-твоєму, замочимо його, не привертаючи уваги? У маленькому місті перший хуліган на цілі Мідні Буки, що зник безвісти, приверне увагу кожного.

Гладкий Хіппі мовчав, покусуючи верхню губу. Нарешті сказав:

— В мене є пістоль, ше від тата. Макаров, якшо не плутаю. З одним повним маґазином.

— Ну, добре, — сказала Дзвінка. — Припустімо, взяли ми і кропнули його тим пєстіком. Вистріл почують, це раз. А тіло де подінемо? Знайдуть, два. Кулю віддадуть на аналіз, три. Га?

— Можна його якось заманити за місто. Там узяти під конвой і відвести в гори. Там і кропнути, як ти сказала, — запропонував я.

— Старий, де тіло подінемо? І куля, як ми з нею будемо поводитись?

Хіппі, та й ми з Дзвінкою, були переконані, що по кулі вичислити нас буде простіше, ніж два пальці обісцяти. Коли вияснять, що стріляли не з табельної зброї якогось міліціонера, почнуть перевіряти цивільних. Мама, за його словами, знала про пєстік, і вона довго не приходила б до тями, якби мєнти прийшли до них на хату і сказали, що куля, вочевидь, належить пістолету системи Макарова.

— А може, коли він нап’ється на випускному, — заговорила Дзвінка, — скажімо, я заманю його до річки, десь на глибоке місце. Він би міг спіткнутися...

— Не без нашої помочі, звичайно.

— Звичайно... Спіткнувся, впав лицем на камінь... а може вдарився головою об шось. Нахлебтався води... ну і... сталося неминуче. Цікаво, чи судмедексперти вміють відрізняти, вдаряються жертви головами об камінь, чи то камені б’ють жертв по голові...

— Струс мозку... П’яний... Ми змогли б налити в нього ше водяри. П’яні... п’яних часто виловлюють мертвими з річок чи озер.

— Ненадійно.

— Небезпечно.

— Ненадійно, небезпечно і малоефективно. Все рівно, шо кидатись під колеса авто в центрі.

Автомобілі в центрі, та й узагалі в Мідних Буках, проїжджали рідше, ніж на вулицях збирався натовп.

— Гаразд, — сказав я. — Уявімо собі, шо ми вже замочили його. Конкретно, так шо пряма дорога в морг. І нехай інших слідів, окрім тих, що на тілі, ми не залишили. Де подінемо тіло?

— Можна затягнути високо в гори, щоб його з’їли вовки.

— Хіппі, такого не буває, — резонно заперечила Дзвінка. — Найвірніший спосіб — це закопати. У безлюдному місці.

— Може, на цвинтарі? Ніхто би не звернув уваги на свіжу могилу, крім як трунаря. І мєнти би там не шукали, а це вже щось та й значить.

— Та, колєґи. Якщо ми вже вирішили замочити його, треба приготуватися до зустрічі з органами, — я побачив, як зблід Хіппі.

— А спалити? Міську, можливе таке? Спалити, га?

— Майже неможливо. Треба, щоб у Мідних Буках був якийсь крематорій. Або якась теплостанція на вугіллі, шоби мали куда тіло запхати. Сране тіло, де його подіти?!

— Слухайте, а може... Може, закатрупити його, розрізати, ну, розчленувати на кавалки, спакувати в наплечники і поїхати електричкою десь дуже далеко? А там викинути на якомусь смітнику?

— Слухай, ти ЗМОГЛА БИ таке зробити? Розпиляти його і всі такі діла? До біса, ми не якісь там садисти, ми...

— Ми просто хочемо замочити одного мерзотника, який вже всіх задовбав. Я права? Ми невинні, як ягнята.

— Я просто кажу, що нам після того треба ще буде жити. ЖИТИ З ТИМ. Я не хочу збожеволіти від спогадів того, як я відпилюю Фєдіну голову кухонною пилкою до костей.

— А можна його просто-напросто прирізати, наприклад, розбитою пляшкою. Зробити все в рукавичках. Шоби все скидалося на п’яну бійку. А нас навіть не буде до чого прив’язати...

— Хріна з два ми його приріжемо. Він же здоровий, як бугай!

— О, Михаську! А пам’ятаєш про болото, ну, яке я тобі показувала? Тоді.

Я кивнув головою. Якщо йти по дорозі, якою ми з Дзвінкою мандрували, то десь на п’ятнадцятій хвилині убік збігає стежина. Веде вона углиб лісу. А там розгалужується. Одна дорога веде до велетенського мурашника, а інша — у величезне багновище. Воно також огороджене і ззовні нагадує милу оку галявинку зі сочистою травицею. Однак під тонкою кіркою прошитого травою ґрунту — підступна каламуть болота. Повідають, колись там утопилася ціла корова. Люди туди не лазять, бо знають, чим це загрожує. А тин довкола багна — для туристів і худоби.

— Ти, Хіппі, знаєш, пра’? Так ось: припустімо, ми його замочили. У випускну ніч беремо його, і лопату, і ще шось важке, і кидаємо тіло в болото. Рискалями перед тим трішки розпушимо то місце. Щоби добре пішов. Ну, і його засосе. Чи засмокче. І все, квітка... Ніхто в життю не здогадається шукати його в тій баюрі. Шо скажете?

Ми з Хіппі обмінялися поглядами. Ідея досить таки непогана. Бо якщо все зайде справді далеко, і почнуться серйозні пошуки тіла, то жоден акваланґіст туди не полізе. Принаймні ми на те уповали.

— А його точно затягне? Ну, не буде такого, шо ми з Міськом кинемо його на середину болота з рельсою на шиї, а він там залишиться лежати?

— Затягне полюбе... Була злива. Воно розкисло. Там, певне, вода навіть через траву проступає.

— Послухайте, — перебив їх я, бо саме в голову сяйнула непогана думка. Звісно, за умови, що у такому ділі бувають хороші думки. — Ми зачекаємо, коли Фєдя вже буде достатньо бухим... Котрийсь із нас заманює його в ліс. Там б’ємо важким чимось по голові. Він падає без свідомості й опритомнює аж на дні болота. З отим важким чимось на шиї. Ну, як вам?

— А якщо вдаримо недостатньо сильно... Або занадто сильно? І замочимо завчасу?

— А нам хіба є різниця? Однаково він уже мертвий.

— Нє-а, Михасю. Заманюємо за місто. САМОГО. То дуже важливо...

— О, чуєте, а може відразу заманимо його в болото?

— Хіппі, Фєдя, тим більше будучи бухим, не побіжить ТАК далеко. Він махне рукою.

Запала тиша. Кожен розмірковував над власним варіантом, вдосконалюючи всілякі щеґули. Наші тіні згорнулися маленькими чорними котиками біля наших ніг, з довгими пухнастими хвостиками, що тягнулися вздовж тіл. Тіло. Ми вже маємо куди його подіти. Я був упевнений, що це спрацює.

Знову заговорила Дзвінка. Повільно, підбираючи точні слова, перевіряючи, напевне, у голові, чи не суперечать її твердження одне одному.

— Хтось заманює бухого Фєдю до лісу. Де нікого немає. Там вискакує решта, один із пістолетом, інший з ізолєнтою. Поки перший тримає його на прицілі, решта змотує його руки, заліплює рота. Тоді відконвойовуємо його до болота. Заліплюємо носа і змотуємо ноги. Ви двоє кидаєте його на середину полянки, тонкий шар землі під вагою тіла тріскає, і Фєдя йде на дно без усіляких зайвих тягарів.

— Але мерці переважно спливають...

— Ну добре, почіпимо йому на груди кавалок арматури, о’кей? Він лежить собі на дні, а до нас ніхто не домахується.

Мені стало направду лячно. Думаю, Гладкому Хіппі, та й Дзвінці, теж. Від власних слів. Мабуть, саме тоді ми ДІЙСНО усвідомили, ЩО заміряємося зробити. Але, холєра, мене вже так трафило все те лайно, яке я відчував на собі, відколи запізнав Фєдю, що єдиною реакцією у відповідь на страх стало бажання якнайшвидше то зробити. Просто щоби відчути, як це — замочити свого найлютішого ворога... Замочити і вийти сухим, і забути, що таке гівно, як Фєдя, колись топтало Божу землю галицьку.

— Ну, блін... — тихо видавив із себе Гладкий Хіппі. — Ми… Фєдя… Ми зробимо то. І воно залишиться тільки в нашому колі — між нами і Фєдьою.

Чи отак просто стати вбивцею? Не знаю, чи так уже й просто.

Але ми ставали, отак. Ми вчилися, як ними стати.

І слід сказати, ми були ретельними, старанними учнями. Фєдя змусив нас.

Ми розійшлися по домівках, бо у кожного ще була якась робота. Коли я вертався на дачу, постійно озирався через плече, чи не видно де Фєді.

Захотілося з’їсти чогось такого, на зразок омлєтте ду фромаж із перепелиних яєць під соусом із слимачиних ніжок.

Кілька хвилин перевертав уміст холодильника і вирішив насмажити бульби на шкварках.

По ситному обіді полежав трохи на канапі. Раптом зіскочив на ноги і підійшов до дзеркала.

Чорне волосся, яке я зачісував виключно розчепіреними пальцями правиці. Від цього воно, хоч і було у загальній масі спрямоване назад, буяло смоляними пасмами, що нагадували пера крука у якогось шамана племені сіу. Це мені імпонувало: у Львові такого андеґраунду не бачити мені сто років.

Хворобливо бліде обличчя. Шкіра матінки, подумав я. Виразні вилиці. Рухливий рот і губи, завше такі, ніби я вже три дні, як утопився. Синювато-фіолетові. Це, кажуть, від батька.

Посмішка й очі. Холєра, очі — невідомо чиї, а вишкір на губах точнісінько, як у тата. Очі кольору товченого льоду з кришталем. Ледь підсинені.

У кожного з нас блакитні очі, подумалося раптом. У Гладкого Хіппі — шалений кобальт, нічим не стримувана переможна синь, берлінська лазур зими 1941-го. Вони магічним чином могли палати, його очі...

Дзвінка? М’який, глибокий відтінок. Як небо під час бабиного літа в погожім листопаді. Добрий колір.

Я ще раз глянув на свої. Товчений лід із дрібкою мідного купоросу. Занадто малою, щоб надати їм того сексуального відтінку, що властивий Дзвінці. Холодні очі та холодний рот в усмішці. Підозрілий вишкір, радше скидається на защемлення нерва, фізіологічну ваду, пошкодження щипцями під час пологів, аніж на вияв дружніх емоцій. Звичайно, Місько Крвавіч уміє широко посміхатися на всі тридцять два, весело махаючи рукою друзякам — цього в нього не забереш.

Інша, альтернативна першій, була лиш вигином кутиків губ.

З такою посмішкою й очима чомусь дуже легко вірять, що зранку ти затовк своїх старих роздвоєним кінцем молотка.

Що ти, коли краля-однокласниця не захотіла з тобою зустрічатись, облив ту на великій перерві бензином і спалив живцем прямо під вікнами учительської. І при цьому ти, можливо, гриз яблуко, і взагалі — непогано провів час. Зняв, так би мовити, зайве напруження. І що кусень яблука точно не ставав поперек горла, коли дівчина катулялася по землі, намагаючись збити вогонь, молячи тебе, обіцяючи дати тобі ВСЕ, ВСЕ, ВСЕ тільки погаси вогонь бо вона ГОРИТЬ, вона ЗГОРАЄ...

І тому Дзвінка звернулася до тебе, просячи допомогти вчинити вбивство. Бо у тебе, Михайле, це завжди було. Як сталева голка від крапельниці десь у мозку чи як шматок чарівного люстерка в серці. Особливо холодний шматок. І, якщо ти вирішиш похвалитися перед сербом-татком, що вбив одного смердючого покидька, який обмацав твою дівчину, холєра, він повірить тобі! Відразу ж! І, можливо, скуйовдить однією рукою твоє буйне волосся, а другою поплескає по плечі. Можливо, навіть пригостить пивом і скаже: “Який ти вже в мене самостійний, Михайле! Так тримати, синку!”

З такими очима й посмішкою завжди вірять у подібні речі.

Чому мені по спині подер мороз? Тому що ти знав, що воно є в тобі. І ти знав, що єдиний з вас трьох здатен зробити ЦЕ у найжорстокіший спосіб. І після цього спати без нічних жахіть.

Пробач нам, Боже.

Це буде божевільна жертва Ящірці. Шалене поклоніння Їй.

Розділ 7.

“Кохані Віруню, Юрцю, Дзвінцю та Квітуню,

Вітаю Вас усіх сердешно із Зеленими святами. Як ваше родинне здоровлячко? Чи завершила вже Квітуня студії в Кийові? Чи завершила Дзвінця черговий рік на перфект?

У нас все досить добре. Христя сподівається внука (альбо внучку, на що дуже уповає). Мовить, що внуку назве Роксолянкою, а внука Богданчиком, хоч Анаміка дуже протестує і має власну опінію щодо імені своєї дитини. Ричард почуває ся зле, і доктори кажуть, жи мус робити операцію. А він на то ніяк ані не відреаґував, бо й надалі палить по пачці сиґаретів на день, і сорок годин на тиждень нерухомо сидить перед компутером.

Нам усе ще прикро, жи до влади прийшов не Чорновіл, а той східняк. Сливі, Чорновіл обіцяв автономію для Галичини. Як ваші реформи? Чи падає купон далі (тричі стукаю по дереву)?

Надсилаю вам наші світлини. Під нумерком 1 то Христя, Стефко, Рональд та їх песик Скиппі. Під нумерком 2 Ричард, я та наші сусіди Лищенки на пікніку у Саус-Блюр Парку.

Найщиріші цьомчики та привітаннячка,

Ольця, Ричард, Христя та Майкл

P.S. Омаль не забулам! Надсилаю моїй Дзвінці тасьми для філмопружектора, фільм одійозного містера Стовна про гурт “The Doors” (бо пам’ятаю, маленька, як мі писалась), а також поціновуваного тутай Аляна Паркера фільм “Pink Floyd. The Wall”.

Конфіденційно:

Дзвінцю! Остання тасьма — для того твого батяра, шо має татка-серба.

Цьом-цьом, твоя тета Ольця.”

Вищезгаданий філмопружектор належав Дзвінчиному таткові, але той люб’язно дозволив недовго ним покористуватися. Пан Юрцьо був великим любителем фільмувати геть усе, що потрапляло в об’єктив його аматорської кінокамери. Він накручував вінчання, першотравневі демонстрації, дні народження, хрещення, посвяти в піонери, відкриття фігури святої Анни, перші дзвінки обидвох донечок тощо. Навіть блюз-сейшн “Покет-Гаузу” не уникнув бензиново-фіолетового погляду його камери. (Правда, він досі шкодує, що не залишився назовні: там ТАКЕ побоїще діялось, що просто ого-го!).

Якось, пригадую, запросили мене до Олельків на гербату з м’ясивом на рушті, чи то пак із шашликами. Ми саме збиралися тихцем втекти із Дзвінкою від того гамору, диму та їдчих шпильок Квітки десь за хату. Але того дня Дзвінчин тато був у настільки піднесеному настрої, що під кінець святкування впав у справжній кіноаматорський екстаз: змусив цілу сім’ю переглянути весь кіноархів, супроводжуючи німу картинку захопленими пояснювальними репліками, що стосувались найдурнішої дрібниці (чи навпаки — найдрібнішої дурниці), починаючи тим, яка того ранку була погода, закінчуючи детальним переліком, хто з ким був тоді у сварці й чому не посміхався в об’єктив.

Я, звісно ж, завив від задоволення, коли Дзвінка розповіла про плівку. Я ніс важкенний проєктор, Дзвінка — плівки й сумку митих яблук-папирівок. Хіппі побіг додому за простирадлом на екран.

Він уже чекав на нас, нахабно розвалившись у лежаку, закутаний у біле простирадло — не то як примара, не то як Ґай Юлій, не то як потенційний клієнт психлікарні.

— Чуваки, ви Фєді не бачили?

Я стривожено сіпнувся.

— А шо таке?

— Та, вспів замітити його. Він, Сєрий косий і ше Ігорич. Сидять у затінку на бордюрі, навпроти хімчистки... Жруть сємочки і втикають на дівчат. Я б, напевне, закричав, якби він подивився на мене таким поглядом. Ніби тебе соплями обмащують. Серйозно.

Ми засміялися, надто нервозно як на щирий сміх. Відчув плечем, як внутрішньо напружилася при згадці про ту падлюку Дзвінка. Хіппі зрозумів, що не варто було бовкати про дівчат, і сказав:

— Ідемо на кіно, чуваки.

На горищі, де мав би відбутися сеанс, стояла задуха, але витримати можна було. Там, у темряві, десь була розетка. Поки Хіппі світив мені запалками, я млів від передчуття, що котрийсь непогаслий сірник упаде на діл і за півхвилини перетворить нас на печеню з яблуками. Поки Хіппі під Дзвінчиним керівництвом витягував колонки, я пропихав повз коліщатка вузеньку стрічку з кольоровими кадрами. Якщо її згорнути у кільце, плівка скидатиметься на браслет на нозі Крішни.

Було щось магічне в тому, що ми замірялися переглянути такі славетні фільми на широкому екрані. Віяло ностальгією і дитинством, коли тато водив мене щонеділі на мультики в кінотеатр “Левеня”. “The Doors” i “Pink Floyd” — і це в той час, як иньчі пруться в не надто чистий льокаль вже вкотре помилуватися на “Зіту і Ґіту” чи “Хон Гіль Дона”.

Спершу ми поціновували харизму пана Стовна. І хоч фільмик був так собі, ми вищали від задоволення, від ревіння Джима Моррісона і Лу Ріда, від того, що колонки аж гойдалися від заборонених децибелів — але для того їх і створили, правда ж?

Після прем’єри Хіппі заспішив додому. Його мама пообіцяла відродити призабуті традиції племені навахо і здерти із сина шкіру тонкими смужками, якщо сьогодні той не прополе буряки.

Фільм “Стіна” гримнув мене по голові ще сильніше. Ми сиділи на дертому матраці на розпеченому стриху, і Дзвінка тулилась до мене, незважаючи на спеку. Коли у фільмі здох щурисько (“мишка”, як ніжно згадувала вона), Дзвінка не витримала і розплакалася, тихо схлипуючи десь на моєму плечі.

У Мідних Буках стін було забагато. Поміж дітей. Поміж дорослих. Між поколіннями, між батьками і дітьми, між учителями й учнями. Чи зуміли б ми троє зруйнувати стіни бодай всередині нашого гурту?

Я знаю: ми злі діти, раз надумали вбити когось. Зате ми не споруджуємо стін усередині. Ми залишаємо їх назовні.

шукаємо двері виколюємо очі блукаємо сліпі відчуваючи шкірою присутність ящірки

прийдімо поклонімося ящірці злизуймо кров життєдайну з її Ран з Рани ран терпку холодну кров із присмаком заліза

THE DOOR

Розділ 8.

Синій колір.

Пройшли чотири дні, достатньо гарячі, щоби зрозуміти: тиждень завершиться небувалою грозою.

Бурю передчували всі, але ніхто не надавав цьому значення, оскільки неспокій притуплювався очікуванням свята. Старшокласники скуповували єврейську горілку “Стопка”, від якої, як уже згадувалося, блювотиння набирає приємного динного запаху, пиво, яскраві турецькі лікери найнесподіваніших кольорів, дешевий самопальний коньяк, поповнюючи власну нехитру бакалію десь у шафі, подалі від батьківського ока.

У центрі, там, де в будень продають молоко й сир, розпочали спорудження подіюму. Для себе я зробив цілком вірний висновок — місто оживає тричі на рік: на випускний, День Незалежности та Паску. Усі решта дні містечко скидається на Мачу-Пікчу.

Хіппі підластився до мами й вивідав сценарій випускного вечора, так що ми могли розробити детальний план.

Отож уся дефіляда мала вовтузитися від костелу до фіґури святої Анни, де покладуть частину квітів на честь жертв НКВС (весело, правда? Але Український Випускник має навіть у хвилину найбільшої радости пам’ятати, що наші предки помирали у страшних муках. За нас із вами), решта квітів — для Батька Нашого Тараса Григоровича. Затим назад до школи, де вже пріє нарізана полядвиця, течуть холодці, а зелені мухи апетитно повзають по мисках з вінеґретом. Директор ще пробує когось напоумити (“Не пити, не курити, поважати старших, допомагати слабшим, думати правильно, трахатись обережно” і т.д.). А поки випускники розливають під столами прикуплені запаси, решта молоді розважається на концерті від Левка Дурка. Під вечір — ґрандіозна дзіскацєка для всіх, аж до самісінького рання, доки оббльовані, оббухані випускники не підуть зустрічати сонечко. Одним словом, буде гамірно й весело, і невеличке вбивство зауважити ніхто не повинен.

Наш тріумвірат не витрачав часу надаремно. Протягом чотирьох днів перед гуляннями ми уважно вивчали ареал проживання та живлення такої незвичної й аґресивної інфузорії, як Фєдя. На саморобну карту нанесли маршрути пересування, точки живлення та місця тусівок.

Найчастіше піддослідна тварюка відвідувала:

а) бляшаний фурґон, де за двісті купонів можна подивитися “Еммануель”, “Зловєщіє мєртвєци” чи “Поліцейську академію-2”;

б) високий бордюр навпроти хімчистки “Дністер”, що за два кроки від центру. З бордюра класно видно таке:

— дівчат, які йдуть у музичну школу, що по вул. Лисенка, 3;

— малих дітлахів, які купують у кіоску біля хімчистки сиґарети татам чи собі. Вилучити в них курево простіше, ніж запісяти штани.

— власне кіоск, де продавала сестра Фєдіного знайомого. До неї можна позамаланюватись або разом пити пиво на халяву.

в) клюб, де по вихідних бувають гульки.

г) бордюр у парку, де Фєдя з компанією має звичку бухати.

— Ну шо, стратєґ? — спитав у мене Хіппі. — Шо ти на це скажеш?

— На випускний вони за звичкою підуть у парк. Заливати. У парку безлюдно.

— Дивися, — перебила Дзвінка. — Ми взнаємо, де конкретно він сидить. Тоді я проходжу повз нього, вихиляючи стегнами. Він іде за мною, я біжу за місто, до вас. Розумієте?

— А якщо він буде таким п’яним, шо не захоче бігти за тобою?

— Ми почнемо операцію ще завидна. Вони, можливо, вип’ють лиш по пляшці пива. Але ше не налижуться, як свині.

— Ну добре, Дзвінко, а раптом за ним піде й Сєрий? Ми ж не будемо обидвох мочити? І не скажемо йому: “Звиняй, старий, сьогодні не твій день?”

— Та, або, наприклад, вони нап’ються і ВСІ підуть за тобою? І доженуть? — Хіппі обережно скосив очі, перевіряючи мою реакцію.

— Я заризикую. Скажу, врешті-решт, що мені треба поговорити тільки з Федьком. І він клюне, це я даю ґарантію.

Раптом я нагадав собі одну цікаву річ.

— А знаєте стару буду за містом? Ту дерев’яну, шо ледве тримається?

Гладкий Хіппі наморщив чоло.

— Така, яку роблять на будові для інструментів, тільки що не обшита руберойдом? Знаю... Її мали двоє старих. Пасли корови, а там, в разі потреби, перечікували бурю.

— О’кей, тоді слухайте. Ти, — я глянув на Дзвінку, — втікаєш від Фєді. Чи йдеш із ним попід ручку. В ту халабуду. А там вже сидимо ми, з лопатами, ізолєнтою і пістолєтом системи Макарова. Ти забігаєш, він слідом за тобою. Ми зачиняємо двері, стукаємо по голові дошкою і змотуємо руки й рота. Шоби не розкричався. Всяке ж може бути... Ну, і... І всьо.

— Точно. Але нам бажано засвітитися на святі. Щоби нас побачили. Правда, Михасю?

Все-таки мені було тривожно. СИЛЬНО тривожно. Те саме читалося на обличчях моїх компаньйонів. Однак ми не відступимо.

Ми готувалися. Ретельно, немов до випускного екзамену з історії. Проробляли різні можливі повороти ситуації. Я зауважив: чим більшої уваги приділяємо дрібничкам, тим примарнішою стає мета, до якої ми так уперто прямували. Я був вдячний Богу (хе-хе!), що таке можливе, і ми не зациклились.

Ми готувалися. Що ти будеш робити, якщо Фєдя побіжить за тобою і дожене? Скажу, що хтіла серйозно побалакати, “ти-знаєш-стосовно-чого”.

Ну а що зробиш ти, якщо тебе злапають інші васі саме в той час, коли вона власне наближатиметься до стаєнки разом із Фєдьою? Буду кричати, як дурний.

А от що МИ робитимемо, якщо Дзвінка забігає в халабуду, а там нікого немає? А Фєдя по п’ятках? Ми сховаємо пістолет десь там, під лахами. Просто так — про всяк випадок. А там уже хай болотяники розбираються, мертвого їм кинули, чи тільки оглушеного.

Ну добре. Шпокнули ми його. В понеділок приходить до тебе молодий, але дуже падлючий мєнтик і каже: “Неповнолітні С. та І. стверджують, що бачили Вас, громадянко Д-ко, останньою, хто спілкувався з пропалим безвісти Ф. Що Ви скажете у своє виправдання, шановна п. Д-ко?” І шо ти на те?

А те, шановний, шо неповнолітній Ф., котрий учинив спробу ґвалту ще у школі, про що може свідчити добродій Г.Х., вчепився за мною. Я втекла до свого товариша М. на дачу, господар же в той час був на святкуванні. Я просиділа близько двох годин, після чого вищезгадані Г.Х. та М. повернулися, і ми втрьох дивилися фільм “Стіна”. Ну не стала б я Вам брехати!

Ну а що ви скажете на те, що вашу трійку бачили випускники? Вони стверджують, буцім є свідками того, як ви відконвойовуєте громадянина Ф., пригрожуючи тому пістолетом системи Макарова, десь углиб лісу. Що ви зробили з нещасним хлоп’ям, ви, нелюди?

А ви впевнені, що ваші випускники не наплутали чогось? Вельми, вельми цікаво, адже Г.Х. рано вернувся додому; так, його бачили мама і сусіди, ще було видно, а я заночувала в М. Так, я часто залишаюся в М. на ніч, хіба це карно? Боюся, ваші випускнички трохи перебрали... бо що б вони робили надворі в розпал дискотеки, як не пили?

Холєра... маєте рацію. Як я не подумав! Бля! В натурі! Ну що ж, привіт сестричці! Па-па!

Па!

Синій колір.

Щоночі мені ставало все важче заснути. Прокидався із важкою, затуманеною головою. Все через погоду, заспокоював себе доволі невпевнено. Я надто багато думав.

— Слухайте, — поцікавився я у четвер. — Якщо ми дійсно надовго затримаємося? Що скажете ви батькам?

— У мене мамця буде на випускному, — радо повідомив Хіппі. — В неї випускний клас.

— А в тебе?

— А я сказала, що не знаю, чи прийду пізно з Дня молоді... Але буду разом із Михасем, і в разі чого, ночую в тебе. Круто, нє?

— Ше би.

Чи могли виникнути проблеми з батьками? Раптом старому пердунові пану Юрцеві спаде на гадку перевірити, чи, бува, не курить його доня на дачі у того шмаркача. “Ні, пане Юрцю, вона не курить, — запевнив би я його. — Але в неї неприємна манера квитатися з боржниками. Однак не найприємніша із можливих звичок, скажу я Вам. Деякі дівчатка в її віці, знаєте, вже люблять і випити”.

Треба мати безліч готових версій на всі випадки життя. І щоби вони якось трималися купи.

Синій колір.

Оранжевий колір.

П’ятниця.

Ми не панікували. Якщо хтось і піддався нервам, то хіба Хіппі, та й то глибоко всередині.

Я почав тихо поскрипувати зубами. Часто зауважував, що руки гудять і ледь помітно тремтять, як після підіймання штанґи. Хіппі ж раз по раз проводив рукою по волоссі. Занадто часто.

Ловив себе на тому, що несвідомо чіхраю руки, зовнішню сторону передпліччя. До суботнього вечора я, мабуть, зможу виколупувати з-під нігтів шматки м’яса. Змусив себе перестати.

Того дня ми сиділи в мене на подвір’ї. До теми Фєді навіть не поверталися. Я нагадав Гладкому Хіппі, щоби той не забув занести завтра у буду пістолет, ізолєнту й лопату. Про всяк випадок. Я не зовсім уявляв, у які ігри ми гратимемо з лопатою... можливо, копатимемо яму в болоті, якщо Фєдя не піде на дно добровільно. Одним словом, про всяк випадок.

Небо вкрилося легкими хмаринками. Назавтра, певно, слід чекати дощу.

Дзвінка була самим спокоєм, залишалася жвавою, немов бджілка.

Ми узгодили, де зустрічаємося завтра; Хіппі пішов додому на панщину, Дзвінка залишилась.

Через десять хвилин Гладкий Хіппі повернувся. Ми з Дзвінкою саме пили малинову зупу в затінку веранди.

— Слу!.. ух!.. — він тяжко дихав, розпашілі щоки вкрилися пилюкою, а погляд став не на жарт стривоженим.

— Слухайте! Я... ху-у... Одним словом, я щойно зустрів малого Зеника, і він мені ТАКОГО наговорив!

Малий Зеник був братом великого Зеника. Справжнє ім’я малого звучало якось інакше, але всі звали його саме так: малий Зеник. Зеник-старший вважався в компанії Фєді поважною птицею. Його тато мав свій кіоск, і Зеник міг виносити спиртне та сиґарети.

— Так-во: малий побачив мене і сказав, що чув від брата, буцім Фєдя має на гадці усіх нас запасти на День молоді. Малий розповів, що нас чекає, якщо Фєдя побачить нас на святі. Нічого приємного. І ше малий сказав, шо ніколи не бачив Фєдьку таким злим і нервовим. Він стає все нервовішим, чим довше ми вислизаємо. Фєдя, за словами малого Зеника, навряд чи заспокоїться вибитим зубом. Фєдя казав, що любить, коли хрустить зламана кістка. І ше сказав: “Шоби береглася тьолка, бо з нею буде окремий базар.” — Хіппі виразно подивився на Дзвінку. Прецінь, вона сьогодні вперше виглядала стривоженою.

— Малий Зеник — сопляк, — із показною недбалістю кинув я. Йому справді не було й дванадцяти, і старші мають звичку не зауважувати малих сопляків. — Він сопляк, і хоче трохи полякати нас, аби відчути себе крутим, як брат.

— Міську! Ти не збагнув пришпилу! Малого Зеника не підіслали залякати нас. Він сам казав, що особисто проти нас нічого немає, тому й почувається зобов’язаним розказати нам про Фєдькові плани. Це серйозно, це не жарти!

Хіппі і Дзвінка запитально дивилися на мене, ніби я знав відповіді геть на все на світі. Можливо, в їхніх очах я саме так і виглядав. Але чому вони

(очі)

так легко

(очі й посмішка)

зробили з мене лідера? За що возвели мене в кумири? За красиві очі? Пес срав!

— Ми підемо туди, на свято. Якщо... — я поволі підбирав слова. — Якшо розпочнеться бійка, серйозна бійка... Хрін його знає, що ті мудаки приволочать зі собою: кастети, палки — це як пити дати. Так от: якщо пахне смаленим, я стріляю пєстіком у повітря. Вони нашугаються. Я завтра зайду до тебе, і ти даш мені. А ми будемо в кожного у полі зору.

Сам того не зауважуючи, я спростував власні рішення, ні на мить не задумуючись, що ж робитиме Дзвінка у буді без пістолета... який буде в цей час у мене.

Але тоді все виглядало на булку з маслом.

— Якшо справа набирає серйозного тону, переносимо операцію.

І вони не сміялися з набуньдючених слів: “серйозний тон”, “операція”... Вони розуміли, ЩО САМЕ чекає нас завтра. Можливо, нам не просто дадуть копняка в дупу... Можливо, Фєдя хоче крові.

“Шоб береглася тьолка, бо з нею буде окремий базар.”

Поза всякими сумнівами, ми ВСІ мали що сказати Фєді.

Гладкий Хіппі з тим же затравленим обличчям поплентався додому. Дзвінка знову залишилася.

Хмаристий день, гарячий, ніби п’єц. Магнітофон награвав “End of the night” від “The Doors”.

Лежати з нею на веранді, на старезній скрипучій канапі було просто і спокійно, так, як буває при звільненні від ілюзії існування світу, як розуміння того, що Фєдя — всього лиш сон Будди, напрочуд невдалий; сон, як і все навкруги. Дзвінка перекотилася з канапи на мене, і важко сказати достеменно, хто кого почав цілувати першим.

Ми кохалися, й це принесло відстороненість. Зненацька, тоді, коли Дзвінка лежала поруч, обійнявши рукою мене за груди, видихаючи тепле, ледь солодке повітря мені у щоку, зробилося пекуче самотньо. Не за себе — за нас. Якимось чином ми виявилися відгородженими від цілого світу — хай навіть цього літа весь світ помістився в одне провінційне містечко. Відгороджені грубезним цегляним парканом, через який не докричатися до невидимих, але неодмінно присутніх там жалюгідних людців. Людців, котрим немає діла до того, що трійко ненормальних підлітків, ще зовсім дітей, надумали уколошкати одного скурвого сина. Людців, яким не було ні найменшого діла до того, що скурвий син мало не трахнув ту дівчинку, що зігріває диханням мою щоку. Кричи хоч тисячу років, а хочеш — бийся об стіну головою, розтовчи її до крови, напиши на її шорсткій цегляній поверхні власними витеклими мізками

МЕНЕ НЕ ЧУЮТЬ!!!

але все одно до тебе нікому не буде діла.

Бо кому ти, врешті-решт, потрібен, крім оцього дівчиська поруч?

За якусь крихту секунди в голові пронісся вихор думок: спакувати наплечники, взяти те дівча за руку і поволочитися у Країну туманів, де тебе приймуть за свого; спробувати почати все з чистої сторінки, забути тата, маму, забути Гладкого Хіппі й Фєдю, забути власне ім’я й вигадати собі нове. Пам’ятати тільки про неї і про блиск її шаленого діаманта. Знайти країну туманів, відшукати там Моррісона, Гендрикса і Баррета, і ще Керуака з Дженіз Джоплін, і Короля Елвіса, і спитати в Чарлі Паркера, яку музику він слухав у дитинстві, а потім потиснути руку старому доброму Джону Леннону і вигукнути: “Старі! Як добре, що ми, нарешті, разом!”

Але вся пекельна хитрість у тому, що Другий шанс отримується лише з новим життям. І Ящірка, якщо ти Їй знадобишся, віднайде тебе й там.

Ми кохалися ще і ще; я спостерігав зелені спалахи в голові. Ми кохалися, щоби задусити ту жахливу пустку, вакуум між нами й НИМИ. Кохалися, щоби, боронь Боже, не збудувати муру між собою.

П’ятниця.

Оранжевий колір.

Розділ 9.

Все навколо чорно-біле.

Субота.

Повітря стало вогким і гарячим. Прокинувся близько сьомої і від того, що все зробилося чорно-білим, я періодично втрачав почуття реальності. Як у старому кіно. За дверима хати кольорів забракло теж — біс його розбере, що трапилося. Зрештою... так навіть краще. Було б у стократ гірше, якби барви стали вбивчо-яскравими. До обіду я б уже кричав на все горло.

Вони там, усі вони, подумав я. Фєдя та його друганчики, Гладкий Хіппі й Дзвінка. Живіт зрадливо нив, як перед страшенно важким і відповідальним іспитом.

Десь поза горами, затемненими хмарами, чулися погримування бурі. За кольори судити важко, мабуть, класична передгрозова сірість. Самі знаєте, як воно — у горах.

Близько обіду заскочив Хіппі — приніс пістолета. Останній мені не сподобався: дуже важкий, липкий і смердить якоюсь мастикою. Надто вже недвозначна його ціль. Та й вигляд не вселяє оптимізму (зрештою, тут ще як подивитись...). Хіппі зізнався, що забоявся простувати центром, а тому йшов до мене обхідною дорогою, тою, що веде на цвинтар. Сказав, що здибаємося близько п’ятої.

Хмарова плівка на чорно-білому небі загусала, немов сіра старка на молоці, вона спускалася все нижче, вкриваючи собою гори. З’явилося непереборне бажання сісти отак на ґанок, запаривши доброго чаю, попивати собі з надтріснутого горняти, почитувати книжку й очікувати грози... А там, диви, прийде і Дзвінка, будемо чекати на грозу удвох. Хто ж не любить сидіти на порозі з коханою, чекаючи на грозу — перфектну нагоду сховатися в хаті на веранді, цілуватися й кохатися під блискавиці. Не піду я на свято... зачекаю на Дзвінку... чай... книжка... Дзвінка...

Я гірко посміхнувся, розуміючи незбутність власних мрій. Добре, що ніхто не бачив цієї посмішки. Я знав: так посміхаються дорослі. Вона не віщувала нічого доброго. Люди з такою посмішкою відрізають псам хвости, вибивають немічним із рук милиці, розсипають назбираний дитиною-жебраком дріб’язок, а потім пускають собі кулю в рота. Я знав ту посмішку як облуплену.

Говорячи начистоту, у нас не було можливостей відступати. Знаєте, мене вже трафило те, що я боюся вийти в місто. Боюся, що мене поб’ють ті вар’яти. Боюся, що якогось дня Гладкого Хіппі може не виявитись поруч із Дзвінкою...

Бо якщо не ми Фєдю, то Фєдя нас. Дилему сформульовано, шановні Високі Сторони.

Я читав, чекаючи та чіхраючи руки.

Пістолет я запхав за пояс джинсів, під сіру блюзку без рукавів (ту, що з химерними мандалами). Потерті “ранґлєри” заправив у шкіряні “мертензи”, зашнуровані мало не до середини гомілки. Підперезався грубим шкіряним ременем із важкою сталевою бляхою: взагалі-то в ремені потреби не було, але він краще притискав до тіла зброю. А, крім того, у скрутну хвилину цілком реально проламати бляхою чиєсь низьке чоло. Я всією душею сподівався, що до цього не дійде, що ніхто не принесе металевих прутів, не прихопить оберемок київ із набитими в них цвяхами. Сподівався, у них вистачить розуму не робити такого... а мені не доведеться копати когось у лице обкованим носаком саперного черевика. Усім серцем, усією душею я надіявся, що мене не спровокують на такі дії.

Із площі вже линули звуки музики та чийсь п’яненький голос, продубльований мікрофоном. Забава починається, тож

прийдімо й поклонімося Ящірці.

— ... з піснею “Ноу проблєм”! Вітайте його! Левко Дурко! — чоловік із пишними вусами тупцявся на одному місці, бо нога саме заплуталась у мікрофонному кублі дротів. Нарешті він передав мікрофон весело всміхненому, однак дещо розгубленому Левкові Дуркові.

Публіка вже балділа. Входила в раж. А я от відчував страшне напруження. То гарячково вишуковував у натовпі Гладкого Хіппі, то, з надією, — Дзвінку, то, з переляком у животі, — Фєдю. Руків’я різало в живіт.

Раптом із натовпу замахала чиясь рука. Дзвінка, а поруч неї Хіппі. Вони примостились у найдальшому куті площі, поблизу невеличкого муру, викладеного річковим каменем. За муром була трав’яниста галявина із клюмбами й розлогими, щедрими на тінь деревами. Бордюр виявився вельми зручним для сидіння, і бабці, котрі продають молоко, успішно з цього користали.

— Ну як? Ти їх бачив? — тихенько поцікавився Хіппі.

Я заперечливо похитав головою.

— Вони в парку, — відповіла мені Дзвінка. — Сидять, так, ніби на горщиках какають, спльовують і попивають водяру із пластмасових горняток.

— Пєстіка не забув? — знову пошепки спитав Хіппі. Я значуще поглянув на свою матню. Можна було би подумати, що в мене почалася нескомпенсована гіпер-супер-бупер-ерекція. Я підтягнув пістолет трохи вище, щоби він не здавлював так сильно яєчка. Те, що Фєдя й иньчі гопніки бухали десь у парку, трохи мене заспокоїло.

— Ну шо? Коли починаємо?

— Спершу трохи постоїмо тут, замельдуємося. Тоді у парк іду я. Тоді біжиш ти, трохи згодом Хіппі.

Ми посиділи ще зо чверть години, вислуховуючи, як глядачі беруть участь у різних конкурсах та змагах, вдумувалися у спів Левка Дурка, накладений на гру духового оркестру для випускників, зрідка перекритий гуркотом грому. Чекати далі було несила.

Нарешті Дзвінка стисла кулаки і тихо сказала, що йде. Мені задерло в горлі: забава починається. Тривога моторошно пестила сечовий міхур. Ми побажали їй щастя; дивлячись услід зникаючій у натовпі фігурці, я раз по раз облизував пересохлі губи. За кілька хвилин іншою вуличкою для здійснення самі-знаєте-чого побіжу я сам.

Перед тим, як зникнути за рогом, Дзвінка озирнулась і помахала рукою. Тривога темною павутиною вкрила її лицею.

Ми замахали їй у відповідь.

— Ти боїсся? — поцікавився Хіппі.

Я прислухався до свого нутра. Так, ти боїсся, відповіло моє нутро.

— Та нє... — відказав я. — Ну все, за п’ять хвилин ти відчалюєш також.

— Еге. Тримайся!

Я теж махнув рукою на прощання (хоча яке тут, до біса, прощання? Хвилин за двадцять знову будемо разом...) і бадьорим кроком занурився у вузьку тінисту вуличку.

Коли все навколо чорно-біле, а ти йдеш вуличкою з одностороннім рухом, почуваєш себе персонажем із похмурої уяви Кафки. Ані вітерця, лиш безбарвна сіра парнота. Десь зі сцени, після чергового шляґера Левка, почав промовляти громовим голосом, кращий футболіст Мідних Буків, бомбардир ф/к “Аннігілятор” Остап Кумик, відомий серед уболівальників як Золота Бутса. Він подобався мені, бо цікавився більше футболом, аніж пацанізмом.

За кілька хвилин я про всяк випадок перейшов на біг, ловлячи внутрішнім вухом стогін тривоги, вивчаючи на слух фізіологію її росту. Дзвінка, як там вона? Із вузесенької вулиці Людкевича я вискочив на широкий, засаджений декоративними кленами проспект Паші Анґєліни, довгий, мов пітон Каа, найкращий корєфан Мауґлі, людського дитяти. Через його довжину мене почала прихоплювати печінка. Чомусь подумав, що Хіппі зараз стоїть собі й цигаркує, як ні в чому не бувало... а як же побіжить він? Не витримавши темпу, я перейшов на швидкий крок. Замріяно почав розглядати затягнуте небо, а, опустивши очі додолу, побачив картину, від якої температура підскочила ґрадусів на десять.

На перехресті проспекту Паші Анґєліни й вул. Комунарів засіла ціла банда: я розгледів Сєрого, Зеника-старшого, Ігорича і ще кількох почварок того ґатунку, з якими я не наважився би спацерувати темним парком тет-а-тет.

Фєді не було, і я не міг розібрати, тішитися цим, чи ні. А що як Дзвінка саме зараз вбігає у халабуду, гарячково перебирає лахміття, знаходить ізолєнту, лопату... і жодних слідів пістолета! Я похолов, збагнувши гіркоту прорахунку. Дзвінка потрапила у пастку, а я навіть не можу витягнути тую люфу, бо всі заяви — стріляти у повітря і т.д. — на перевірку виявилися суцільним блефом. Якщо я засвічу зброю, а Фєдя зненацька щезне, то... То висновки будуть більш ніж очевидними.

Треба пришвидшити крок і приготуватися чкурнути у будь-яку хвилю. “Може, — закралась у груди надія, — може, без ватажка, сиріч без Фєді, вони не стануть чіпати якогось там волохатика?”.

Майже біжучи, я пройшов повз їхню купку: насмішкуваті вишкіри, лиховісні смішки, шепіт, невідривні погляди. Хтось позаду мене став — тихенько хруснули коліна. Я зрозумів, що найкращий час для втечі вже прогледів.

— Ей, пацан, п-с-с-с-с... — тихцем заговорив той, що взявся мене переслідувати. Не інакше, як Сєрий. — Слишиш? Дєло є. Чєкай... падажді...

— Немає часу, — промурмотів я, прискорюючи ходу.

Несподівано Сєрий забіг перед мене і сильно штовхнув плечем.

— Я тобі зара’ найду врємя! Падажді, ти шо?.. Пацани хочють с табой пабазаріть...

Я відскочив, але Сєрий схопив мене за руку і професійно заламав її за спину, від чого в моїй голові замерехтів цілий феєрверк іскор.

— О, блядь, Фєдя тобі таке здєлає! Тобі піздєц, пацан, атвєчяю!

Мені хотілося прорипіти йому в лице, що я ніякий не пацан, але в ту ж мить Сєрий упіймав мою другу руку, (що ж тепер із Дзвінкою? Він її) якою я вже замірявся (зґвалтує там, у халабуді) заїхати кудись по ворожій печінці.

— Знаєш шо, хіпарь? Вони пішли з твоєю поблядушкою їбатися! Фєдя вже її в десятій позі грає!..

Я загарчав, уявивши себе на якусь мить лютим зубастим звіром зі здоровенними пазурами, здатними роздерти в шмаття будь-якого сучого сина. Штовхнув себе в обіймах Сєрого до стіни, намагаючись розчавити його власним тілом. Десь далі, під кленом, випрямилось іще кілька гопніків; вони відчули, що все пішло не так, як планувалося. Це додало мені сил. Хоч із лівої й надалі виривався лютий біль, пальці нападника ослабли. Між моєю спиною та стіною брудно лаявся зачавлений Сєрий. Пістолет, якого я не мав права витягувати, дер шкіру на животі й дряпав прицілом яйця. Я ще раз гупнув Сєрого спиною, і той випустив руку. Замість того, щоб утікати геть, бігти на допомогу Дзвінці, втекти від прибуваючої гопівської підмоги, я що було моці копнув Сєрого по господарці — саме так, як і уявляв собі: сталевим носаком черевика. Сєрий тоненько, по-дівочому завив, сповзаючи стіною, як харчок. Швидкий удар мені у голову — від незнайомого пацана, удар кастетом десь між вухом і потилицею. Тепер гавкнув я: перед очима все почервоніло, і я боляче зіткнувся з асфальтом. Гоп діяв дуже швидко — мабуть, мав найбільше досвіду. Він копнув мене в живіт. Мої бебехи неначе віднесло вбік бомбою, від чого у грудях зникло повітря. Я почав судомно ковтати ротом, нагадуючи поранену рибину, відкочуючись при цьому від злої ноги у мешті. Встиг побачити налякане лице Ігорича, який не знав, куди себе подіти. Я відкотився від чергового копняка і зірвався на ноги, пробуючи бігти. Незнайомий гопнік кинувся за мною. На ходу я витягував ремінь,

(лиш би не випав пістолет, інакше капець)

у голові гув рій джмелів, а за ковнір сповзала цівка крові. Нарешті вивільнив пасок, запхавши поглибше люфу. Гоп, напевне, вирішив поквитатися за страдаючого Сєрого, бо не відступав ані на крок. Він доганяв мене, тому що був повний сил та алкоголю, а я біг кривезними синусоїдами, не маючи змоги вирівнятися після подачі у вухо. Зненацька гоп копнув мене по п’ятці, майже догнавши. Я покотився хідником, здираючи об асфальт шкіру на ліктях. Але відразу ж зірвався на рівні й засмалив грубою шкірою ремня тому по писку. Якраз по найболючіших місцинах — зачепив клапоть вуха, розпашілу від гарячого бігу щоку, вигнуті губи. Хлопець заскавчав, точнісінько, як поранений пес, і впав на коліна, притуливши руки до лиця; десь із-під мізинця виступила кров — гадаю, варґу я йому порвав. Нехай дякує, що не поцілив бляхою.

Більше гопів гнатися не сміло: їх лідери, побиті, як собаки, зойкали за спиною.

Пробуючи не слухати джмелів у черепі, я збігав униз, розглядаючи червону кров на чорно-білій, безколірній руці.

Нарешті вибіг за межі міста. Кров змушувала неприємно пульсувати судини в очах, а місце за вухом зробилося тривожно-гарячим, хоч юха вже й не цюркотіла. Тримаючи, мов дохлу зміюку, ремінь, я витяг пістолет і вбіг у хатину.

Протягом якоїсь жахної секунди я не міг втягнути в себе повітря — на землі лежали два тіла, хлопця та дівчини. Язик розпух у роті, наче жмут паклі у підвалі, але я придивився уважніше. Дівчина, яку я на мить сприйняв за Дзвінку, була у довгій сірій сукенці з бантиками й стрічечками, тоді як моя подруга (вона була кольоровою — це я добре пам’ятаю) сьогодні в легкому платтячку кольору зеленого авокадо в сутінках, чи, може, води в Тасманському морі.

Суконка на дівчині закотилась, і були видні квітчасті трусики. На внутрішній стороні оголеного стегна я побачив розкішний зразок целюліту.

Я підійшов до неї. Перевернув із живота на спину. До її розпухлого лиця з розмазаною косметикою додалося кілька прилиплих соломинок, якими був устелений діл цієї будки. Від дівчати валив пресильний спиртовий дух. Вона розплющила затуманені очі й посміхнулася. Потім, утямивши, що я не той, за кого мене прийняла, насилу стала рачки і зі стогоном піднялася на непевні ноги. Вона тяжко дивилася на мене — гадаю, пробувала упізнати в мені свого однокласника. Дівчина сперлася об дощану стіну і потерла долонею лице.

Тим часом я підійшов до хлопця у чорних вельветах й дорогій сірій маринарці. Цей теж орав носом землю. Я перевернув його на бік і з відразою побачив, що на білій сорочці, строкатій краватці та карточці-квітці “ВИПУСК-1993” засихало білувате блювотиння, від котрого йшли нестерпні міазми. У риганині я розгледів дрібні кубики моркви, ковбаси і пожмаканий зубами зелений горошок. Не інакше, як король застілля олів’є.

Я зайшовся хляпати його долонею по писку, приводячи до тями. Хлопака щось непевно замуркотів і почав із заплющеними очима вставати на ноги. Не втримався і впав. Від нього тягнуло прокислим вином. Я знову почав роздавати плескачі, як озвалася дівчина:

— Не трогай Андрюху! — мовила вона низьким голосом і тихенько гикнула. — Ой блін, — прошепотіла вона, потираючи чоло й облизуючи пересохлі губи.

Я вже підняв Андрюху за пояс, і тепер він дивився на мене таким самим, як і в дівчини, поглядом. Він мовчки шукав чогось очима, коли дівчину зігнуло навпіл, і вона вернула свій обід прямісінько на лаковані мештики.

— Давайте-давайте, валіть звідси, — підганяв я несподівану пару. Нарешті хлопець натрапив на те, чого шукав: пляшку самопального коньяку “Слинчєв Бряґа”, буцімто чеського, а насправді турецького розливу. Хотів було прикластися до горла, але скривився від запаху й пішов до світлого прямокутника дверей. Дівчина вхопила його попід руку й попленталася геть. Крізь шпари поміж широкими теплими дошками я спостерігав, як ті двоє ідуть дорогою на цвинтар.

Я сів за дверима, так, щоб мене не було видно тому, хто нагло вривається досередини, наготував пістолета і став чекати. А Хіппі й Дзвінка сьогодні кольорові, пригадалось мені.

Усе було чорно-білим.

Я чекав, слухаючи, як росте мій страх.

Вбіг захеканий, зарум’янілий Хіппі.

— Вони... вони ух... вони вже зараз тута будуть! Тс-с-с!

Я знову причаївся за дверима, Хіппі позаду мене. Кольори... вони не повернулися, ні — просто чорно-білий фільтр замінили на оранжевий. У халабуді панувала страшенна спека, яка наче перебувала в гармонії з оранжевим кольором. Я відчував, як повільно зупиняється час.

Хіппі штурхнув мене кулаком у бік: вже зараз, приготуйся.

Несподівано — настільки, що я аж здригнувся — благенькі двері розчинилися, боляче гепнувши мене по плечу. Влетіла Дзвінка. Вона трималася за правий бік, нагнувшись, щоби трохи зменшити біль. Вона могла тільки показати рукою на двері, злякано на них дивлячись.

Ті вдруге рвучко відчинилися (дякувати, я вже відсунувся), і всередину зайшов Фєдя. Мене пройняло жахом.

— Ну шо, блядь? Фанарь тобі? Аблом? — спитав той, не зводячи з дівчини очей. Ну, пройди крапельку вперід, щоби я зміг закрити двері. Давай!

Фєдя дав крок уперед.

— На хуя ти побігла? Я ж...

Я беззвучно випростався за його спиною і що було сили ввалив по потилиці руків’ям. Від удару Фєдя буквально склався, як старий матрац, і дуже пластично сповз на діл, не перестаючи лаятись і кричати.

Взагалі-то у всіх фільмах після такого втрачають свідомість. Можливо, я вдарив надто ніжно? Фєдя стояв рачки, трусячи головою, як пес, котрого в носа вжалила оса. Забувши, що у нас іде далі за планом, я копнув ногою під дих, поваливши того на солому. Нарешті Фєдя побачив мене, і в його очах спалахнуло розуміння.

— Я тебе замочю, сука! — прогарчав він, але я націлив на нього дуло, а Гладкий Хіппі копнув у груди.

— Заспокійся! Не нервуйся, — то, певне, стосувалося обидвох. — Дзвінко, тримай дуло, а ми його зараз змотаємо!

Я передав пістолета Дзвінці. Вона взяла його обидвома руками, випняла нижню губу і здмухнула з лиця пасмо волосся, що вибилось із косички.

Фєдя, хоч і збагнув, що потрапив у пастку, наразі не осягнув її серйозності. Він із презирством глянув на пістолет і промовив, готовий кинутись на мене:

— У мого дєда є такий! Стартовий! — він майже стрибнув на мене, як Дзвінка швидко підняла руки з пістолетом вгору й натиснула на курок.

Її руки шарпнуло вниз водночас із заглушливим пострілом. Фєдя здригнувся й замовк. Із дула завився кислуватий димок. Можливо, саме тоді я побачив перший страх на його білому й пористому, як сир, лиці.

— А тепер завали мордяку й не рухайся, — процідила злісно Дзвінка.

— Ти не вистрілиш у мене, поняла? Блядь дурна!

Дзвінка й справді не вистрілила, але я не втримався й копнув ногою в лице. Під п’яткою щось хруснуло. Фєдя притис руки до носа й дико заверещав.

— Ди беді доса здобав, БІДЕР!

Останнє слово я почув дуже чітко, тому й подумав, що Фєді мало. Копнув ще разок.

— Хочеш більше? Нє? Ну то сиди тихо.

Фєді просто не вірилось, що його влади вже немає. Для себе він продовжував бути Великим Винищувачем Хіпаблудів. Може, копнути втретє? Щоби не надумав утекти?

Дзвінка мене випередила, сильно влупивши дулом по голові. Такого Фєдя стерпіти не міг. Він спробував зірватися на ноги і дати всім, м’яко кажучи, прочуханки, але мої носаки та каблуки Хіппі відрадили його від подібних ексцеців. Фєдя жалібно завив, тримаючись за ніс. З-під пальців юшила кров.

— Хіппі, — нарешті розліпив я губи. — Давай ізолєнту.

Гладкий Хіппі якось ніяково залишився нерухомим. Глянув через плече, ніби шукаючи щось поглядом, і знову завмер.

— Чуєш? Давай, старий. Зв’яжемо його. Ну?

Нарешті Хіппі винувато промовив:

— Міську, я забув її сюда принести. Разом із лопатою.

Фєдя — повалений божок — злякано переводив погляд з одного лиця на інше.

Я голосно зітхнув. У мене вже не було сил щось казати. Вся лють на Фєдю вийшла з тими злими копняками. Залишився нерозчинний осад тривоги.

— Ну як ти так? — спитав я втомлено. — Я ж учора нагадував...

Дзвінка розгублено стріляла очима то на мене, то у бік нашого полоненого, продовжуючи міцно стискувати зброю.

Я втомлено пляцнув себе долонею по лиці. Хотілося махнути на все рукою і сказати Фєді: “Гаразд, старий, ми просто невдало пожартували. Більше не приставай до Дзвінки, о’кей?”. Із кожною хвилиною це бажання дужчало. Щоби не підкоритися його упертому поклику, я промовив:

— Гаразд, пильнуйте його добре, аби не втік. А я зганяю за ізолєнтою.

Обличчя Хіппі набрало ще затравленіших рис та відтінків. Він нахилився до мене і прошепотів, зиркаючи на Фєдю:

— Старий... розумієш... без ТЕБЕ Фєдя втече, май ми при собі хоч кулемета... Він не боїться нас. Він боїться ТЕБЕ. Ти підеш — він утече.

— А шо ти пропонуєш? Залишити його і піти додому пити чай з пляцками? Сказати: “Давай якось пізніше, Фєдь. Ми сьо’дні лєнту забули”, та? Давай іди.

Раптом озвалась Дзвінка:

— Міську, давай піду я. Я не приверну такої уваги, як Хіппі.

— А якшо там ще будуть ці гопніки?

Відповів Хіппі:

— Міську, я проведу її. Тим паче, ізолєнта схована в мене під вікном на хаті. Ти сама би не знайшла, — це вже адресувалося Дзвінці.

Спершу та спробувала щось заперечити, але хутко змирилася й дала мені пістолета.

— На, стережи його добре.

Вона легесенько поцілувала мене в губи й пішла до виходу. Хіппі слідом. Їх побачать удвох. Це видавалося правильним, хоч я й не міг пояснити, чому.

У хавірі залишилися ми двоє й пістоль поміж нами. Я зовсім не був упевнений у тому, що Фєдя боїться мене. Тепер він уже сидів рівно, не зводив із мене чіпких очей, рогівка яких запеклася від ненависті; сидів і розминав кісточки пальців, як це заведено робити у забіяк перед сутичкою; о ні, я зовсім не впевнений, що той скурвий бик мене боїться... Я повільно переконувався в одному: це я боюся його. Незважаючи на те, що нас розділяло п’ять метрів прогрітого простору і чотириста грамів холодної сталі. Із центру долинали звуки попсової дискотеки, яку раз по раз заглушував постріл грому.

Усе буде добре, заспокоював я себе. За півгодини прийдуть Дзвінка з Хіппі — і це лайно попливе у найкращий світ.

За кілька хвилин на обличчі мого ворога заграла легка посмішка. Ця класична, академічна усмішечка, яка за все його життя ні разу не віщувала чогось хорошого. З такою посмішкою він підходив, бажаючи трохи розім’яти на комусь свої руки.

Я чув: напруга наростає. Здавалось, у буду запхали невидимий ґенератор Ван дер Ґраафа. Вмить стало незатишно у цій просоченій пилюкою оранжевій спеці. І ця напруга з

(ящірки)

нізвідки...

Усе буде добре, заспокоював я себе.

Усе й справді було добре. Минула чверть години з того часу, як я з ним на самоті; ще стільки ж — і вони повернуться. Я дивився на його білу

(але на оранжевий манер)

сорочку з маленьким аліґатором на серці. На кров на його верхній губі, що сповзала до рота. Такий собі “плач України”.

Усе було добре у цьому оранжевому світі, доки він не розтулив рота й не почав говорити.

Тоді неприємності й почались.

Розділ 10.

— Вам усім пізда, поц. Я тобі базарю.

— Сиди тихо, — стримано відповів я. Деякий час він мовчав.

— Твоя дєвка мене хочє.

— Та ну?

Він сплюнув кров’ю.

— Та. Коли та сучька сказала, шоби ми йшли сюда тікі двоє, я бачьив, шо було в її очях. Вона хтіла мене.

Я промовчав. Бо чув: скажу не те.

— Чюєш, мудак? Вона тобі розказувала, як я її чють не виїбав у школі?

Я не реаґував. Косив очима на шпарини, крізь які виднілися блимання блискавиць. Дивився, чи не йдуть ще мої.

— Нє? Ну, блядь! Значьить, вона мене в натурі хочє, — Фєдя скривився у неприємній посмішці. Мені все частіше свербіло копнути в ту підленьку усмішечку, розчавити її каблуком, проламати всі зуби й примусити Фєдю проковтнути їх усіх — один за одним. А потім ще вискочити на грудну клітку і втерти її в порох, розмазати його лице по землі, лиш би стерти, стерти геть ту лиховісну посмішку, від якої в мене ворушилося волосся на шиї.

— Знаєш шо, поц? Я тобі розкажу, як усе було, якшо та сучька не захотіла. Знаєш, шо ше? Я буду їбати її ше сьо’дні вечором. Коли ти здохнеш. А перший раз я трахну її в тебе на очях, шоб ти здох від заздрості. А після твоєї смерті — шо десять хвилин, до самого ранку. Пойняв, ти, поц?!

Я сильніше стиснув ручку пістолета. Курок вмостився прямісінько під пальцем — мій новий маленький друг, який тільки й чекає, щоби на нього натиснули.

— Ти, мудак! Чюєш, шо я базарю? На твоіх очях! Бо тобі, кастрату, вона в жизьні не дала би, будь ти хочь сто раз її друган! В натурі, поц. Я просто поняв, яких пацанів дєвкі в натурі хочють... Ти копнув мене в носа, — ніби щойно нагадав собі Фєдя.

Я кивнув.

— Я тебе за то замочю, — проконстатував він ймовірний факт. — Замочю, і ніхто навіть не буде знати. І знаєш шо?

Я міцно стис зуби.

— Знаєш шо, мудак? Твоя тьола в мене буде по десять разів на день раком ставати.

— Заткни рило, — процідив я крізь стиснуті зуби.

— Ти ж гомік, пра’? Ти, і той твій волохатий підар-кєнт. Вона тє в жизьні не дасьть, а я буду її грати, скільки захочю, і коли захочю, поняв, ти, балбєс йобнутий? А ти будеш дохлим лежати, врубався?

— Завали свій риляк, бо зара’ схопиш кулю в лоба.

— Хрєна з два ти мені цими пустишками шось зробиш! Шо я, пустишок по звуку не відрізняю? Я до тебе доберусь. А потім — до неї. Знав би ти, які в неї м’які соски...

— Ти заткнешся сам, чи мені тебе тут притишити? Думаєш, я...

— Коли провести по них пальцем, вони тверднуть...

Я дивився поверх нього, на покриття буди: три балки, сухі й трухляві, як сірнички. На балках тримається весь дах (не слухаю). Дах складений із (не слухаю!) соломи. Солома стирчить з-під (не слухаю!!) балок у різні боки. В кутку халабуди — стара, хитка табуреточка (не слухаю!!!) домашньої роботи, притулена до стіни. Я визирав крізь шпари, вивчав фактуру дощок, рельєфність скалок — робив усе, щоби не слухати... не чути.

— Знаєш, шо мене тоді попросив зробити Сєрий? Він сказав, щьоби я розвів їй ноги...

Ще трохи, не звертай уваги на придурка, медитуй на грозу, просто...

— ...бо він хочє запхати їй туда п-п-п-п... — Фєдю почало трясти від реготу.

— ПАЛЬЦЯ! ХОЧЄ ЗАПХАТИ ЇЙ ТУДА ПАЛЬЦЯ, ТИ, УРОД ПАТЛАТИЙ, ДА? І СЄРИЙ ЗАПХАВ ЙОГО, А Я БАЧИВ КОЖНУ СКЛАДОЧЬКУ...

просто...

— ЕЙ, ДЕ ТИ?! ЧЮЄШ, МУДАК? ВОНА АЖ СОЧИЛАСЯ, Я БАЧИВ ТО НА ВЛАСНІ ОЧІ!..

Я зірвався з місця — блискавично, так швидко, як лишень дозволяла земна реальність — і навідліг уперіщив Фєдю пістолетом, десь далеко усвідомлюючи, що кричу на все горло, а сльози затікають до рота.

Один удар Фєдя отримав сповна, але чому я не втямив, що мене на таке й провокували? Він врізався мені головою в живіт, а зверху, по шиї, гупнув руками, зчепленими в замок. Затим прийшовся боксерський гук у скроню, і я пірнув у глибоку темряву.

Вибух грому десь під вухом. Довжелезний, ціла музична фраза.

Хоча ні. Я прийшов до тями від легких поплескувань по щоці. Плескачі, котрі у безсвідомому стані видавалися мало не ніжностями, насправді були лютими ляпасами.

Чорно-біле лице Фєді, від якого разило перегаром, нависало наді мною. На обличчі, немов розарій у квіту, буяла дика, непідробна радість. Такі веселощі не пророчать нічого доброго. Лице то потрапляло, то зникало з фокусу.

— Давай, вставай, підер ванючій! — Фєдя шкірився ще веселіше. Я спробував зіп’ястись на ноги, але на власну прикрість зрозумів, що руки за спиною надійно зв’язані. Не сумніваюся — моїм ременем, біс його забирай.

— Вставай! — він не надто сильно копнув мене в ноги. Збагнувши, що самому зробити таку операцію не під силу, Фєдя шарпнув мене догори за зв’язані руки. На коротку божевільну мить, коли біль впився зубами в плечі, спалахнули і погасли кольори.

Біло-бузковий спалах. І майже відразу відповідь грому.

— Чюєш, казьол? Вилазь сюда, — Фєдя рукою з пістолетом вказав на хитку табуретку. Я звів очі до стелі й побачив ремінь, котрий звисав зі середньої балки. МІЙ РЕМІНЬ, скручений у петлю.

О ні, в це я не вірю, не можу, НЕ ХОЧУ вірити. Бо такого не може бути. Це він так жартує на свій брудний манер. (Така версія більш подібна на правду, їй я довіряю.) Так, це вже дуже подібне на правду... БО...

Грім.

— Шо, поняв, да? Залазь на стульчік, башку в петлю. Поняв?

Я прикинув, скільки часу пролежав без пам’яті. Сливе дуже мало, якщо Дзвінки й Хіппі все ще нема. Чи обов’язково кожен струс мозку супруводжується втратою свідомости? Точніше навпаки... Чи кожна втрата означає струс мозку? Якщо за кілька хвилин почну ригати,

(якщо ти ще будеш дихати)

значить, мені капець. Я хотів сказати Фєді, що він робить усе неправильно, він НЕ МОЖЕ робити все отак СПОНТАННО — ми ж бо скільки готувалися, та й де ж таке бачено, щоби дітлахи убивали дітлахів... Однак я піймав себе на доволі провокативній думці, після чого внутрішній голос замовк.

Фєдін черепок варив досконало, принаймні, у цьому руслі. Що це — рудиментарний інстинкт убивства? Жодних слідів він не залишить. Побоями та пістолетом змусить пропхати голову в петлю. Бо на таке він здатний. О, Фєдю, ми відкриваємо нові площини твого таланту, суко ти дурна.

— Рєзко! На крісло. Чи ти думаєш, я не вистрілю, да? Я провірив, то не пустишки.

Він штрикнув мене дулом у рану від кастета. І знову спалах кольорів болю.

— Ти шо, поц, не поняв? Лізь!

Я глянув на його веселе бліде лице паскудника. Радість від передчуття ЧОГОСЬ ЦІКАВЕНЬКОГО. Моє серце вило з розпуки, бо то ж мені доведеться бути ЧИМОСЬ ЦІКАВЕНЬКИМ, розхитуючись у конвульсіях від удушення.

Ногою став на непевний стілець. Спалах — грім. Виліз на нього. Фєдя перевів люфу пістолета з мого серця на пахвину.

— А тепер у петлю. Рєзко! — він боляче пхнув пістолетом у те місце, куди цілився. Із зав’язаними за спиною руками (Фєдіним паском, чи як?) я погано втримував рівновагу. Табуретка хиталася під ногами. Я не міг сковтнути слину, немовби у мене миттєво виріс зоб. Не було чим дихнути. Концентрація кисню через високу вологу різко впала. Неперервно спалахували блискавиці, але дощу, котрий приніс би полегшення, ще не було. Це вже кінець?

— У петлю.

На ремені я чув запах власного поту й потаємний, нереальний аромат Дзвінки. Звідкіль йому там узятися? Фєді видалося, що я пробую тягнути час, і він сильніше надавив на дуло. Щоби пропхати голову в петлю, довелося зіп’ястись на пальці. Стопи жалібно застрекотали кісточками. Втримуватися на кріслі в такий спосіб стало ще складніше. Мене повільно огортала паніка. Втрачаючи надію, я закутувався у безвихідь, немов черговий безумний ампакетаж Христо Явашина.

— Затягуй. Петлю.

— Ідіот, у мене ж руки зв’язані.

Він сердито штовхнув стілець, від чого той мало не вискочив із-під мене. Почало нудити.

— Сліди за базаром, а то зара’ задриґаєш ножками.

Від моїх балансувань на кришці табуретки петля затягнулася сама собою. Важка бляха, яка мені колись так подобалася, різала в шию. Ноги, хребет від такої незручної пози починали поболювати. З мене котився важкий піт, але я чув не свій запах, а різкий дух Фєді, гострий і незвичний, що нагадував перепалені кавові зерна. Сорочка з малесеньким крокодильчиком

(чи, може, ящіркою?)

посіріла від поту на грудях, на спині, під пахвами. А Фєдя продовжував сяяти, як начищений срібний гріш.

Фєдя сів спиною до дверей. Так, щоби добре бачити моє лице. Поклав пістолет собі на коліна.

Сухожилля та литкові м’язи вже гуділи, як перетягнуті струни. Гарячий біль лишень починав клекотати. Тягнуло спину і шию. Тепер я панікував не на жарт. Блискавиці спалахували, роблячи темне чорним, а світле — геть чисто білим. Литки занили, перетворившись на пекучі шматки м’яса.

Фєдя враз посуворішав.

— Зара’ прийде той твій друган-підарас і вона. Шлюшка. І знаєш шо? Того поца я стукну по голові, а тобі виб’ю стульчік. А з нею... Поки ти будеш здихати на шнурку, я здеру з неї спідницю і зніму труси, як тоді...

Він лиховісно посміхнувся, ледь розхитуючи носаком і без того нестійку підставку. Я спробував стати на повну ступню, але п’яти не дотягувались, а шкіра здавила горлянку ще тугіше. Язик зробився сухим, великим і шорстким, як наждачний папір. Я не міг ним поворушити, дихати ж ставало все важче.

Тільки не піддатись паніці, якщо я почну розхитуватися тут, на стільці, я поламаю його, й тоді... Але про паніку забути неможливо.

Спалах блискавки. Страшенний грім. За громом чутні фантасмагоричні звуки: Афрікан Сімон виспівував коронне “кукарелла”, що посилює сюрреалізм ситуації. Ось так: не копай яму ближньому свому — може, у нього вже є така. Як боляче, роз’їдає буквально, наче пірогель на голий м’яз, як боляче.

Сили покидали мене наодинці з болем. Вони витікали, немов плазма з еритроцита. На хвилю перестав розуміти, де я. Потім згадав і почав шарпати руками, запанікувавши. Горло стиснуло сильніше, голова буквально розколювалася від задухи, від звуків, від потоку запахів. Повітря, яке я втягував із тихим свистом, затікало у груди розпеченою цівкою. Повітря бракувало. І знову паніка.

Зненацька по мозку хльоснула жахлива за своєю можливою правотою здогадка: Хіппі засцяв і підмовив Дзвінку йти по хатах, мовляв, Місько побачить, що нас довго немає, то й піде собі додому також... Бо Фєдя, мовляв, уже дістав своє сповна...

Хай йому трясця, таке ж ДІЙСНО могло статися! Ба може й сталося! Гладкий Хіппі не витримав напруженості ситуації й здав позиції. Адже міг? Цілком міг... Все, тоді кінець.

Я повільно, дуже повільно опустився на стопи, стараючись на секунду зняти напруження з литок. Відразу ж перед очима зароїлися чорні мушки, які все перемішали. Вони почали переростати в страхітливих рябих метеликів — зелені, жовті плями на сітківці. Я зробив останнє зусилля й знову випростався.

Фєдя поглядав на мене з відвертою цікавістю. Спокійне лице відстороненого обсерватора. Легке тікове пошарпування кутика лівого ока. Ох, як хочеться сісти на землю, дати ногам перепочинок, ковтнути мокрої-мокрої води, подихати на повні…

Фєдя замислено похитував ніжку стільця своїми стопами, чимраз збільшуючи амплітуду. Я тримався з останніх сил, ось зараз біль стане нестерпним настільки, що я збайдужію і зіскочу з табуретки сам, лиш би дати спокій ногам... як болить, як болить, як болить... Просто повисну в петлі, тільки не цей пекельний вогонь у м’язах.

(біль сильний, як ін’єкція напалму внутрім’язево)

— Ну всьо. Думаю, з тебе хватить нанині.

Ох, ну нарешті, подумав я, НАРЕШТІ все закінчується! А я так переживав, думав, Фєдя й справді здатен утнути щось таке небезпечне... Ну, і яким дивом не в’їхав я відразу, що це чорний жартик-відповідь? Фєдя мене більше не чіпатиме, якщо вже сказав: “Насьогодні досить”, можливо, ми навіть поколєґуємо, забудемо всі давні образи...

Але Фєдя сильно штурхнув ногою стілець, і під моїми ногами вибухнула порожнеча

ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК ШОК

Я відчув, як сечовий міхур не витримав, але ж серед вішальників кажуть і не таке буває трапляється полюція

(Боже я й справді відчуваю оргазм найсильніший за все своє життя от чорт я справді кінчив!)

а буває й випорожнення кишківника а не якась там безневинна сеча і сперма дихати дайте дихнути шия зелені жовті тюльпани розцвіли зелені тюльпани розквітлі барви

Ремінь нестямно давить на адамове яблучко стискує горло і я чекаю коли вага мого власного тіла зламає перший і розкришить другий шийні хребці о! я чекав цього сухого звуку з нетерпінням а видавалося час зупинився в один момент я відірвався від часу й завис десь між пластами реальностей у позачассі я чітко бачу кожну детальку кожну риску цієї чорно-білої ґрав’юри здається вона навічно закарбується на сітківці

Час рушив знову, двері прочинились, і першою зайшла Дзвінка, несучи в руці лопату. Фєдя причаївся там, де годину тому крився особисто я. Дзвінка голосно закричала, конкуруючи по гучності з громом, коли побачила, хто це витанцьовує ногами в повітрі. Я ж бо вимахував ними, вказуючи на Фєдю. Але надто пізно — він вискочив із пістолетом у руці й направив дуло на Дзвінку.

— Ну шо, сучька, попалася, да? Нє ажидала?

Дзвінка розпачливо скривила рота, і я впевнився, що з цим образом у свідомості я й помру,

(прекрасна блакитноока німфа у платті кольору авокадо, прекрасно-зелена, мов наймолодша коханка Посейдона)

як почувся сильний тріск — інший, відмінний від грому, значно сухіший, і я встиг побачити, як ґвалтовно наближається земля. Від удару об діл я прикусив язик, а колінами заїхав собі в щелепу. Рот затопило солоною гарячою кров’ю.

Фєдя, не втямивши, що трапилося, повернув до мене голову.

Дзвінка, не гаючи ні миті, з розмаху заїхала йому в макітру гострим краєм рискаля. Ноги у Фєді підкосились, і скинутий божок повалився.

Дзвінка кинулася до мене, наче то не вона щойно розкроїла лопатою Фєдькову голову. Вона спробувала розмотати ремінь на руках, у той час як Хіппі стягував мені пояса з шиї. Насичене запахом паленої кави повітря обпікало груди. Нарешті руки вивільнились, і я обережно притулив їх до горла, що пекло й стогнало від болю.

Я плавав десь дуже далеко. Дзвінка обціловувала мої фіолетові затерплі губи, сіре, як попіл, лице, шепотіла: “Я так боялася, так боялася” і тихесенько плакала, стискаючи мої долоні, холодні й німі.

Я не міг промовити ні слова, бо повітря буквально шматувало горло на смужки м’яса. Здавалось, я дивлюся на світ через перевернутий бінокль. Повертаючись і знову відпливаючи у мряку, я залишався байдужим до її розпачливих сліз.

Нарешті мене закинуло у суху темряву, де мешкала безболісна тиша.

Це було як випливання з чорних глибин Стіксу на прозору поверхневу водичку. Я стис її долоні й спробував сісти. Голова йшла обертом, горло й шия стогнали вогняним дуетом. Вітайте мене, многогрішного, у світі кольорів...

Я боязко торкнувся шиї, дивуючись, наскільки та розпухла. Спробував сковтнути слину, але це відізвалось у горлі гострою різзю. Я навіть не міг нормально сплюнути, тільки трохи висунув язика і здув із нього мокроту.

Дзвінка й Хіппі курили. Обоє виглядали не на жарт переляканими. Кольори, я зауважив, були лише на Дзвінці. Бо тільки вона зараз мала для мене бодай якийсь сенс, саме зараз, коли так просто повернути це відчуття у потилиці й знову зануритись у тиху темряву, де кличуть.

Вона притулилася до мене так, що я відчував передпліччям її груди. Сенс був у ній, зеленій ундині, морській нереїді, у її кольорі в чорно-білій буденщині реальності, у її теплі, у справжньості її тіла, яке існувало насправді.

Я вдивлявся в її блискучі розширені очі, до яких так пасувало платтячко, я не хотів

(повертатися у порожнечу де кличуть)

залишатися без неї.

— Шо з Фєдьою? — видихнув я обережно.

Дзвінка змовчала, тільки тицьнула пальцем у груду в куті халабуди. Розповідати взявся Хіппі:

— Ми йшли навмисне за містом, шоби нас ніхто не бачив з лопатою. Ми думали... е-е-е-е... я думав, шо всьо о’кей. А потім підходимо ми, першою заходить Дзвінка і починає пищати. Я ні чорта не втямив, заходжу за нею, ну і... — Хіппі сковтнув слину, — ...ну і бачу: ти висиш. Я подумав, обман зору якийсь, бо в хавірі темніше, ніж надворі… А потім мене як під дих влупили...

Дзвінка погасила недопалок і поклала мою голову собі на коліна. Вона відвернула лице до стіни.

— О, а тоді все й сталося, — продовжив він. — Фєдя вийшов з-за дверей, шось сказав, я не почув, шо, бо саме вдарив грім. Я ше подумав, що нам всім прийшов кінець. А ти все махав ногами, і балка, на якій ти висів, трісла. Фєдя повернувся, а Дзвінка... по голові лопатою... Вже по ньому, Міську. По Фєді. Я провірив: не дихає. І серце не б’ється.

Дзвінка не сказала протягом розповіді ні слова, тільки зрідка жалібно дивилася на мене, немов просячи вибачення.

Ми таки зробили. Ми позбавили життя ту скотину. І, хоч не я зробив це особисто, відчував дивну внутрішню спустошеність. Ніби вичавлений лимон. Звичайно, мені не шкода того покидька і, як наразі, я не шкодую, що він здох. Врешті-решт, хто якихось півгодини тому спробував повісити мене на власному ремені?

— Давайте почекаємо ще трохи, щоби засутенілось. А там понесемо його в болото, — промовив я тихо, боячись накликати черговий напад болю.

— Там все затягнуло хмарами, — кинула Дзвінка. — Вже практично темно. Можна хоч зараз нести. Народ балдіє на дискотеці, — її голос ледь тремтів.

Я знову спробував піднятися, на цей раз успішніше. Фактично на даний момент мене турбувала тільки шия, та ще литки, які голосно заволали від болю, коли я спробував пройтись. Але то дурниця. Сподіваюся, через кілька днів я зможу вертіти й головою.

Фіолетовий колір.

Болото стояло прямісінько перед нами. Без особливих зусиль його можна було би сплутати з невеликою гірською галявиною, якби не чималі калюжі води ближче до центру та невисокий тин із довгих палиць, попід які легко пролізти. Я підібрав із землі невеличкий патик і спробував запхати його у трав’янистий ґрунт за тином. Спочатку тика лізла повільно, як у розкислу землю, а через якусь мить повністю занурилась у підґрунтову воду. Земля під “мертензами” мокро хлюпала.

Дзвінка вийшла з халабуди перевірити, чи нема поблизу кого зайвого. Із проламаної голови нашого знайомого набігло чимало крові, але мені здалося, що череп пошкоджений зовсім несильно. Я попросив Хіппі перекопати ту землю, де крові було особливо багато, проте спершу сам старанно промочив її Фєдьковою білою сорочкою. Сумніваюся, чи приховає перекопана земля наші злодіяння, але спробувати варто. На перекопаний і наново втрамбований діл я насипав свіжої соломи зі скирти, що стояла надворі поруч. Поставили табуретку на місце. Я знову заперезався ременем, прихопивши Фєдьковий зі собою.

Дзвінка стежила, чи ніхто не йде.

Ми крадькома перенесли тіло у затінок дерев. Там, у сховищі, я міцно взяв трупа за ноги, а Хіппі — за кисті. Важкий, до біса.

Тіло тягнули не дорогою, звісно ж, ні. Обхідним шляхом без стежин. Зупинялися кожні п’ять хвилин відпочити, бо мені голова йшла обертом і сильно нудило. Один раз я виригав скупим обідом.

Хіппі нервово здригався, гадаючи, що нас накрили.

Спалах блискавки. Грім.

— Ну шо? Жбурляємо його і пензлюємо додому, нє?

Ми з Хіппі скинули черевики, щоб їх, бува, не засмоктало, і по черзі перелізли через тин. Дзвінка допомогла перекинути тіло на ту сторону. Я ж усе розмірковував, коли воно, до біса, почне остигати. Ми грузли босими ногами у мокрій траві, крізь яку проникав холод і дух болота — важкий і гострий.

— Хапай, Міську.

Я взяв.

— Давай розхитаємо його, шоби дальше закинути.

І ми розхитали тіло, як, пригадується, тато з дідом не раз розхитували в дитинстві мене.

— І р-раз... і два... і тр-р-ри! — тіло важко, невисоко злетіло в повітря й так само важко бухнуло на ґрунт. У трьох метрах від нас. І болото відмовилося засмоктувати його.

Кілька хвилин ми стояли абсолютно нерухомо; мовчали, силкуючись зрозуміти, чому наш геніальний план з потопленною головного доказу взяв і не спрацював.

— Чорт, а він не тоне...

Мені прийшло в голову, що нерухоме тіло може пролежати на поверхні болота до кінця літа. А ми не можемо підібратися ближче, щоби достойним чином перепоховати нашого колеґу.

За моєю спиною Дзвінка розпачливо вдарила себе по нозі.

Хіппі з тремтячою губою спитав:

— Міську, а що тепер?

Я знизав плечима. Сів на тин, обмірковуючи ситуацію.

— Спробую помаленьку підійти до нього, тримаючись за зв’язані ремені. Якщо почне засмоктувати мене, швиденько витягнете. Я візьму рискаля і трохи розпушу під ним ґрунт.

Вони зв’язали докупи пояси, і я, немов новачок-сапер, обережно, дуже повільно порачкував до трупа. Ямки, що залишались на землі від моїх долонь, неквапом наповнювалися водою.

Спалахнула блискавка.

Я дивився собі під руки, щоби не провалитись завчасу. Несподівано Дзвінка голосно скрикнула.

— В-в-в-в... він!

Я повернув голову, продовжуючи стояти рачки.

— Шо, Дзвінко?

— Він! Порухався! Підняв руку й опустив! Він живий! О, ЗНОВУ!

Я глянув на тіло. На секунду мені здалося, що я от-от прокинуся від невдалого сну. Фєдя, якого ми вважали передчасно усопшим, зараз ворушив рукою, силкуючись встати. Дзвінка скрикнула ще раз, притисши побілілі руки до рота. Я вкрився великими мурашками, а серце закалатало, як після ін’єкції адреналіну в міокард.

Демонічний Фєдя, спершись на руки, сів і тепер трусив головою, мабуть, пробуючи в’їхати в суть подій. Він підняв лице (блискавка надала його шкірі неприродної синявості) і з диким виразом озирнувся навкруги. Кров повністю залила ліве око, і Фєдя рухав ним, наче риба.

Раптово наші погляди перетнулись. Я побачив там смерть і відвів очі першим. Неймовірно, але Фєдя зіп’явся на ноги і рушив у моєму керунку. Мене спаралізувало. Десь за спиною тихо повискувала Дзвінка.

Фєдя, освітлений спалахом блискавиці, у закривавленій, перемазаній землею сорочці, з бідою надітій мною, ступив два кроки вперед і знову щось проревів. Із неба впали перші дрібні краплини дощу.

Я піднявся на ноги. Мої коліна тремтіли, і здавалось, я от-от впаду Фєді в обійми. Жах, викристалізуваний, наче ґранула кокаїну, всепроникаючий, мов гелій, тік моїми порами замість лімфи. Я підняв лопату навпереваг, тримаючи її, як алебарду. Фєдя наблизився ще на крок. Здавалося, він готується до вирішального кидка, щоби забрати мене на той бік зі собою. Я заніс лопату над головою.

Спалах блискавки. Удар грому.

Грім ще виводив свій реквієм, а події стали відбуватися зі швидкістю смерчу. Із грізним бойовим риком Фєдя кинувся на мене. За спиною запищала Дзвінка. Лопата в моїх руках описала блискучу дугу і врізалася Фєді в ліву скроню, проламуючи кістку, краючи м’які тканини лиця, як застигле морозиво. Фєдя завив, і в цю ж мить ми обидвоє провалилися під воду приблизно по пояс.

Десь позаду метушилися мої друзі, пробуючи витягнути мене з багна... Від холодної болотяної юхи яйця вмить стали тугими й болючими. Відчайдушно, з останньою надією я стиснув пряжку свого ременя. Ривок (відчуваю, як рука мало не полетіла на берег без мене) — і я вже на твердому. Фєдя мукав, розмахуючи руками. Після стількох ударів у нього було щось негаразд із координацією, але від цих поривань багно засмоктувало ще сильніше. Шар ґрунту колихався, ніби трав’яна ковдра на вітрі. Раптом його пурхаючі руки впали на мою гомілку і впевнено потягли до себе. Я заволав на все горло й опустив що було сили рискаль на його передпліччя. З-під металу цвиркнула кров, і хватка послабилась. Я висмикнув ногу й відрачкував подалі.

Дрібна мжичка переросла у грозу. Дощ вперся в землю холодним сірим стовпом. Фєдя продовжував мукати, багно засмоктувало його, а я не міг відірвати погляду від траншеї, проробленої рискалем на його чолі. За кров’ю проступало щось бліде, про що думати зовсім не хотілося.

Кожне з нас спостерігало зі свого місця, що буде далі. Фєдя гріб руками й дер нігтями дерен, силкувався вхопитися за корчики трави, але вони провалювались услід за ним, у чорне озеро води, що розросталось із кожним його рухом. Фєдя мукав, а темрява засмоктувала його все глибше й глибше.

Нарешті під киплячою від дощу поверхнею зникла й ця закривавлена голова.

Я перевів подих, як пекельний Фєдя випірнув по груди. Він виплюнув воду... але відразу ж провалився назад. Тепер уже назавжди.

Залишилося тільки чорне око на зеленому килимкові трави. Від дощу вискакували бульки, які довго не тріскали. Я переліз до своїх друзів. Злива сильнішала, і ми побрели додому.

Проґресивна молодь веселилася під накриттям у клюбі. Старші люде гріли кості біля телевізора, дивлячись капітал-шоу “Полє чудєс”. Хіппі пішов до себе, я, разом із Дзвінкою, — у моє бунґало під кипарисами.

Ми переодяглися в сухе (довелося дати Дзвінці одну зі своїх футболок) і сиділи на теплій кухні. Разом із дощем зникла паркість. Похолодало й прояснилось у голові.

Дзвінка зварила мені манки, як малій дитині. Щось твердіше їсти я би не зміг. Запарила страшенно міцного чаю. Я закалатав нам ґоґоль-моґоль з ваніллю та корицею.

Чай і ґоґоль-моґоль їли на прогрітій за день веранді, не вмикаючи світла, обмежуючись спалахами знадвору. А потім кохалися на старій канапі, бо в нашому віці це люблять робити щодня. Кохалися, щоби забути все на світі.

Гриміло і блискало, напевне, до самого ранку. Дзвінка вся скулилась і притискалася до мене, шукаючи розради; я потребував її тепла, щоби заповнити ту порожнечу, яка утворилася всередині. Ми говорили ще довго, до глибокої ночі — вона щось розповідала мені на вухо і сама сміялась, а я чекав, коли вже заповниться та порожнеча.

Так ми вчились утікати від накоєного. Вчилися жити.

Розділ 11

Дзвінка сказала, щоби ми пішли на прогулянку, бо я надто блідий. У ранковому захмареному світлі я й справді скидався на вицвілого трупа. Горло та боки шиї заплили широкими синцями. Вони не на жарт стривожили мене: сіро-жовті, місцями з червоними прожилками. Під щелепою, куди заскочила петля, затвердли бурі болючі гематоми. Ліве око бажало кращого — геть затекло кров’ю. Весь білок став червоним. Такі-от справи.

Позаду вуха — набряк. Болючий. На скроні черговий зеленавий синець. Загалом я нагадував троля, якому звечора добряче перепало від забобонних і темних селян.

Було ще рано, лиш доходила восьма, але люди, певне, вже ходять. Я начепив на носа великі дзеркальні окуляри й одягнув дощівку з високим ковніром.

Ми пішли на прогулянку.

(Часопис “Патріот”, м. Мідні Буки, число №35 (146), 7 сторінка)

МІСЬКІ НОВИНИ. ПУСТОЩІ З ВОГНЕМ?

Не минув День молоді й без неприємних моментів. У ніч зі суботи на неділю зайнялася копиця з сіном, від якої вогонь перекинувся на дерев’яну криївку для пастухів. На жаль, зливі вдалося зупини пожежу щойно тоді, коли від копиці й хатини залишився один попіл. Обставини пожежі з’ясовуються.

— Я просто думав, шо так буде краще! Бо так і буде краще, — очі Гладкого Хіппі блищали нездоровим збудженням. — Дуже, дуже багато слідів. А так — нічого! Кров!.. Розумієш?! Розумієте, ви обидвоє? Купа крові з його башки. А так — купа попелу. Навіть куля, певно, — і та розплавилася. Ні фіґа не вціліло!

— Ти дурний, Хіппі. А раптом тебе хтось бачив? Як ти біг під дощем зі слоїчком бензину?

— Ніхто не бачив. І тепер пацани можуть мєнтам вішати на вуха хоч тонну макаронів, ні фіґа під нас не підкопають.

— Ти дурний, Хіппі. А якщо хтось додумається?!

Але ніхто не додумався.

(Часопис “Патріот”, м. Мідні Буки, число №39 (150), 11 сторінка)

ДОПОМОЖІТЬ ВІДНАЙТИ

Увага! Пішов з дому і не повернувся Круговий Федір Васильович, 1976 р.н. Одягнутий у чорні джинси, білу сорочку на короткий рукав, на шиї ланцюжок із металевою бляхою з вибитим написом “ІV(Rh+)”. Взутий у білі спортивні кросівки.

Лице широке, бліде, очі карі, волосся темне, коротке, зачіска коротка. Особливі прикмети: на горлі біло-сіра родова пляма завбільшки з сірникову коробку.

Щире прохання усіх, хто бачив пропалого чи знає місце його перебування НЕГАЙНО повідомити райвідділ міліції за телефоном 3-17-33 або 02.

Ми гуляли по мосту, тримаючись за руки, у різкому вранішньому повітрі. Похмуре небо затулила стеля туману. Повітря безжально пахло осінню й близькими холодами. Я подивувався, як почуття можуть сплавлятися в химерну амальгаму: було сумно, зимно і водночас приємно. Пахло ностальгією. Дзвінка поруч, її рука в моїй. У животі тепло й легко. Такий сум і тепло — хіба не це звуть щастям?

Jim:

ми зібрались у цьому древньому

й шаленому театрі

аби поширити жагу життя

втекти від мудрості натовпу вулиць

Ми будемо втікати. Все життя. Від мудрості натовпу й порад родичів.

Будемо носити цеглу й будувати високі мури.

Місто, приховане туманом, цим незрадливим сторожем секретів, все ще перебувало в стані алкогольного токсикозу після вчорашнього гуляння. Річка під мостом стала повноводною і брудною від потоків з гір. Довкола, наче лялечка, сулася холодна тиша.

Я думав, як же воно все-таки легко: ставати поганим. Та хіба ми дійсно були поганими дітьми? Всілякі тітоньки з вуйчиками ох як кричатимуть на нас, коли дізнаються, що отой блакитноокий симпатюлька з не менш блакитноокою кралечкою (справжній пупсик!) вкупі з гітлер-юґендом Хіппі зробили цього літа. Для них ми криваві виродки, гаспидові діти, які безжально вбили свого товариша, хорошого друга, прекрасну людину, надзвичайно обдаровану дитину, чуйного сина й люблячого внука, законослухняного обивателя й заслуженого мешканця Міднихів Бук Федька Кругового.

“Ви чули? Федька застрілили! — Господи, Федька?! Як у когось тільки змогла піднятися рука! Це... це була золота дитина! Такий слухняний... Завжди чемний і ввічливий. Боже, Боже, куди котиться наш світ?”

Достоєвський написав цілу книжку про переживання чувачка, котрий уколошкав стареньку. Ми вбили й нічого не відчули.

Покоління байдужих. Покоління пофіґістів. Але то тільки зовні. Всередині муру ми існуємо, ба навіть живемо.

Чи я шкодую за накоєним? Ні.

Чи мене якимось чином це зачепило?

Ні. Мене це абсолютно не гребе.

Червень-липень 2000