— Да! Вали! — каркнула одна з її подруг. — Мєньше народу — більше кіслароду!

Банзай побачив, як здригнулось обличчя Дарці. Він хотів було сказати, що на лекцію вільно приходити кожному, кому захочеться, але Дарця вже встала і повільно пішла до виходу. Її чорне, хвилясте на кінчиках волосся знову закривало лице, та вона відкинула його одною рукою. Зауважив, що до того ж закусила обидві губи. Перед виходом Дарця люто копнула парту і зникла за дверима. Юрко здивовано подумав, що вона зовсім не чинила опору. Просто здалася. Мабуть, на неї тут добряче тиснуть.

Риба-Сонце і її послідовниці задоволено посміхались.

"Атлічна, дєвачки, — подумав він. — Шяс я вам устрою лєкцию".

— Тема сьогоднішнього уроку... — Банзай відчував, як його обмацує погляд дівчини. — Тема уроку... Сперма!

Дівчата враз отетеріли. Можливо, все через багатообіцяючу інтонацію... Це добре.

— Сперма... — Юрко розтягував слово, відчуваючи його тягучість та мінеральний запах. — Як відомо, сперма — дуж-ж-же цінний косметичний продукт. Зараз ДУЖЕ багато кремів виготовляють на основі сім'яної рідини. Тими кремами ви мастите собі писки... гм... личка. АЛЕ... Так-так, у кожного цінного косметичного продукту є купа своїх АЛЕ. Чим цінніший та косметичніший продукт, тим отих АЛЕ більше, і тим вони загрозливіші. От зокрема... які ви, скажімо, знаєте статеві гормони, що є у спермі?

— Ну... тестостерон, андростерон, — відразу знайшлася Риба-Сонце.

— Абсолютно вірно, Іринко, — дівчина аж засяяла. Він продовжив: — І ці гормони відповідають за вторинні статеві ознаки. Оволосіння тіла, зокрема. А тому...

У цьому місці Банзай застережливо підняв палець. Його погляд переходив з одного хлопця на іншого, вивчаючи, по кому б то завдати удару.

— ...А тому у мастурбантів, тобто тих, хто займається мастурбацією, на руках, внаслідок потрапляння на долоні сперми може рости — і росте, що найнеприємніше! — В О Л О С С Я.

Ігорчик, зовсім забувши, де він є, підніс долоню до очей і повернув її до світла, щоб краще було видно; те саме, тільки покрадьки, робили й інші леґіні.

— Але це ще не все! — задоволений, Банзай перевів погляд на дєвачєк.

— Дуже важливим є те, що у спермі є що? — сперматозоони, або сперматозоїди, чи спермії, хто як любить. Як ви вже знаєте, у головках сперміїв міститься так звана гіалуронідаза, фермент, що розчиняє речовину, якою захищена яйцеклітина: гіалуронову кислоту. Але знайте, що ота гіалуронова кислота є, в той же час, і основою рогівки ока. У медичній практиці неодноразово зафіксовані випадки втрати зору через попадання сперми в око! — Банзай задоволено посміхнувся. З Риби-Сонця злетіли всі барви, вона побіліла як стіна.

— Зрозумійте: гіалуронідаза розчиняє рогівку! І повернути зір можна лише з пересадкою нового ока! Так що... — його голос враз опустився до інтимного шепоту — ...будьте обережні, мої милі.

— А... а сліпота повна? — спитала Риба-Сонце стривоженим голосом.

— Абсолютна.

— А якимись... якимись засобами можна знерухомити спермії? І чи якось то лікується? — її голос все слабшав і слабшав.

— Ну-у-у... — протягнув Банзай. — Як тобі, Іро, відомо, спермії знерухомлюються у кислому середовищі. Так що, коли тобі хляпне на око трохи сперми, можеш промити його сірчаною кислотою. А лікування... Тут, на жаль, тільки одне. Вирізання пошкоджених тканин.

Банзая несло все сильніше та сильніше; він вже хотів було розказати своїм наляканим підопічним, що провідні європейські сексопатологи рекомендують спеціальні окуляри, особливо надійні — це марки Sex-O-Vision(tm), а також Oral-Eye(tm), але в останню хвилю дав собі на стримання.

Коли відведені солодкі сорок п'ять хвилин минули, Банзай широко посміхнувся своїм довірливим слухачам і сказав:

— Ну все, до третього уроку, наразі, — і вийшов із класу.

Як казала воннеґутівська Попелюшка: "Б'є годинник, курва мать, треба з балу утікать!"

7.

Шановний пане Романе Корій,

Ми отримали Ваше замовлення на книгу "Cultus Vermi". На превеликий жаль, ми не можемо надіслати Вам оригінал, а тому обмежуємось лише дублікатом, перевиданим у 1879 р. за оригінальною редакцією В.І.Еванса-Вентца. Пішовши Вам назустріч, ми зменшуємо ціну з $21.000 до $4.995 за дублікат.

Заповніть доданий купон і надішліть не пізніше жовтня 18 а.і. Щиро дякуємо за замовлення, Компанія "Sator, Arepo, Tenet, Opera amp; Rotas Libromania Limited",

Міскатонік,

Штат Масачусетс

9-3-2000 США

8.

У той же день, коли відбулася незабутня лекція з техніки безпеки в царині сексу, тиждень після початку проблем зі сновидіннями та за два місяці до справжнього кошмару, Банзаєві нанесли два візити. Обидва відбулися після третього уроку, на великій перерві.

Першою до нього завітала Риба-Сонце, Стефаник у підлабузництві, Дюма-батько у кількості підкорених вчителів, Її Просвітленість та Пишногрудість Іра Коркуша. Вона була дівкою в тілі: міцно збита, м'якенька, як домашній цвібак, з потужними пухкими персами та голодною посмішкою спраглої знань дівчинки. Вона мала нездорову пристрасть до масної темної косметики і постійно підводила свої варґи тушевим олівцем, щоби були чіткішими контури. Ще вона була дуже падкою на всілякого роду біжутерію, здебільшого важку та масивну.

— Прівєт, — почала вона.

— Привіт, — відповів він, посміхаючись. Що він не любив у дівчатах, так це те, коли вони казали "прівєт" і "діскацєка".

— А то... То всьо правда, шо ви... ти розказував на факультативі?

— На повному серйозі. Хочеш, навіть можу тобі дати книжку почитати. Там багато написано про це.

Банзай нахилився вперед і вибрав з-поміж інших волюмів важкий том, обгорнутий білим папером. На корінці банзаєвим почерком писало:

СЕКСОПАТОЛОГІЯ: травми, збочення та інші цікаві випадки

Насправді це була його улюблена "Астрологія для лохів" Стаса Перфецького.

— Та нє-е... дякую... — Іра злякано скривилася на книжку.

— Ну ні, так ні... А тобі щось треба було спитати? — знічев'я поцікавився Юрко, задоволено ставлячи "СЕКСОПАТОЛОГІЮ" на місце. Читати між рядками Іра, вочевидь, не вміла, а тому продовжувала плести різні бздури.

— А ви... ти... Йура, ти не йдеш на діскацєку? В п'ятницю буде, ну і... ми би...

Банзаю наче дав у живіт котрийсь із братів Кличків. Він уявив собі, як великі, ніби різдвяні сніжинки, пластівці лупи на поролонових плечиках її блюзки загадково відсвічуватимуть в ультрафіолеті дискотеки, а вуста, грубо заштукатурені шмінкою, пожадливо поглинатимуть Юрків язик. Обличчя відразу ж скинуло зі себе маску блаженного спокою. "Damn fuckin shit-ass! — чомусь пригадалися уроки в репетитора з англійської: — Cocksucker-mother-fucker!!!" (так його викладачка любила казати найбільше). "Тільки не це, тільки не це!!!" — запанікував він подумки.

— Ух-х-х-х... Гм-м-м-м... Ой-й-й-й-й... Н-н-н-н-у-у-у... Ти знаєш, Іринко, ти ж сама бачиш, купа роботи, ваші контрольні треба перевірити...с-с-с-с... Нє... нє-нє-е-е... боюсь, що я не піду. Нє-е-е... Та, тим більше, я вже з того віку виріс...

Іринка, чи то пак, Риба-Сонце, пішла з нічим. Вона люто траснула дверима, зовсім як Дарця, яку вона вигнала одним своїм владним словом.

Банзаєві думки поповзли до неї. Як легко вона піддалася! Сіла в ряд, де нікого не було. Завжди сама. Банзаєві стало її шкода, направду шкода. Така симпатична

(симпатичніша від усіх решта, симпатичніша день за днем)

дівчина, як правило, ніколи не буває сама,

(мідні буки)

хоча у Мідних Буках всяке буває... (Він ще не міг здецидуватись у своєму ставленні до того міста, але був упевнений, що, на відміну від Дарці Борхес, воно йому подобалось усе менше й менше. А Дарця...).

Несподівано у двері постукали — і ввійшла вона. Дарця Борхес.

Банзай розгубив усі свої думки та звичні слова. Його ніби застали голим.

— Привіт, — промовила вона, злегка посміхаючись. В обидвох його візитерок було чорне волосся, але в першої воно вже було добряче травмоване всілякими перманентами та завивками. У Дарці воно було відверто-чорним, прямим і завивалось на кінчиках назовні. Приблизно такої довжини, яке було в нього на третьому курсі: на п'ять пальців нижче вух. Вона відкинула з очей волосся, так що стало видно її лице. Банзай тихо млів.

— Ти зараз дуже зайнятий? — спитала вона після привітання. У Банзая защеміло серце: невже і вона зараз запросить його на діскатєку? А така, здавалось, кльова дівчина була...

— Ну так, трохи є, а шо?

— А ти міг би мені пояснити... ну, розказати то, шо розказував їм сьогодні на факультативі? — очевидно, їй було незручно від того, що Банзай був свідком її вигнання. А може, то не було вигнання... Га, Юрчику?

9.

Він радісно (але не занадто, щоб не злякати її) сказав, що так, нема питань, приходь після шостого сюди, як поїси в їдальні, і взагалі, можеш казати мені просто "Банзай".

— Добре, Банзаю, — сказала вона і вийшла, махнувши дверима, які повільно зачинялися. Він не міг відірвати погляду від того простору, що скорочувався від руху дверей. Перед тим, як вони повністю закрилися, він побачив, що Дарця розвернулася до нього обличчям і помахала йому пальцями на па-па. Нарешті двері затулилися.

Ти педофіл, Банзаю, затям собі раз і назавжди. Ти педофіл.

Він відмахнувся від паскудного голосу й сів перекусити яблуком та почитати "Замок" Кафки. Після перерви у нього "вікно", і він піде до Держислави Черевухи дивитися на Ренуара.

10.

Дарця й справді прийшла після шостого уроку, із зошитом та ручкою. А Банзай майже не хвилювався.

— А про шо ти їм сьогодні розказував? Бо ті ссс...— Дарця вчасно, хоча й невдоволено, стулила губи.

— Суки?.. — спитав він просто.

Вона кивнула:

— Та. Вони. Не хотіли ніхто сказати, яка була тема. Казали, шо я ше маленька...

Банзай голосно пирснув сміхом і реготав до корчів у животі. Він попросив її нікому (а тим дєвачкам особливо) не розповідати те і переказав свій славний виступ. Під кінець Дарця вже змовницьки та широко посміхалася.

А потім, коли звична напруга між незнайомцями зникла завдяки історії, він розказував багато цікавезних речей, малюючи у неї в зошиті різні цикли, виписуючи довжелезні назви ферментів (Дарця зізналася, що має до таких довгих назв таємну пасію), показував вчені книжки з біохімії, втягуючись у свою розповідь все глибше й глибше. Зовсім відрікшись від реальності, Банзай і гадки не мав, що її темні очі бігали по його обличчю, зауважуючи кожну із рисок, які були, на її думку, саме там, де їм і слід бути.

1.

Минають дні, минають ночі...

Так було і з Банзаєм. Просто один день раптово підходив до вечора, там Юрко лежав у квартирі на канапі й слухав "Van Der Graaf Generator" або "King Crimson", читав книжки, готувався до завтрішніх лекцій, думав про певну покинуту всіма особу — про Дарцю Борхес, якщо бути прискіпливим, їв, пив, спав, курив, думав про Дарцю, курив, читав, слухав "Van Der Graaf Generator" або "King Crimson" (залежно від настрою — а той був глибоко песимістичний, депресивний та максимально філософський, так що музика була якраз та, що треба), дивився на сонце, яке сідало, думав, що сьогоднішній день — це вже точно останній погожий день осені, думав також про Дарцю, курив, їв яблука, міркував, чи не використати, бува, свій н/з, схований під ліжком, у дерев'яному заглибленні рами, курив і думав про Дарцю.

Від того всього на душі ставало дуже тужливо, самотньо і страшно. На вулицях міста — ні душі. Тільки вечірнє світло сонця та ще запах диму, ностальгії й холоду. Пахло зимою. І пустка на вулицях. І повно-повнісінько жовтого листя. Банзай узяв свою зелену куртку. Запхав у кишеню свіжі випуски "Патріота" і "Віри, Надії, Любові" й пішов знайти десь лавку, почитати їхні бздури. Коли довго бути у квартирі, навіть у кімнаті, обклеєній нотними листками, і курити, курити, курити, то врешті-решт кімната починає душити тебе.

Надворі було зимно. Холод і дим відразу нагадували йому про Солю. Вони гуляли Кайзервальдом, коли була осінь.

Він знайшов якийсь парк. Весь жовтий, за винятком кількох сосен. Позаду лавки, на яку сів Банзай, тліла купа пожовклого листя.

Ґазета трішки звеселила його. Він перечитав статті про комерсанта, якого уколошкав його ж бухгалтер, про зґвалтовану бабусю, мальтретовану своїм сусідом-пияком, узнав, що у Соммерсета Моема було понад тисячу двісті коханок і що він помер від оперізуючого лишаю, якого підчепив у наймолодшої, котра мала всього тринадцять. Ґазета писала, що під кінець свого розгульного життя Моем виглядав, наче цейлонський рибозмій, увесь покритий лусочками лишаю. Банзай порівняв те, що знав він, і те, що писала ґазета: виходило, що "Місяць та мідяки", як і решта творів, писалася під час інтимних зносин із черговою повійкою.

"12.30 — пригоди Супермена у фант. серіалі "Пригоди Супермена",

значилось у програмі.

Потім ішла сторінка роботи з нацією, де писалося, що Будда й Заратуcтра, як, безумовно, і Господь наш Ісус Христос, є вихідцями з Галичини. Говорилось і про те, що Атилла тривалий час був видним полководцем при князеві Ярославі. Автор наводив навіть беззаперечні докази своєї правоти: адже назва племені, яким верховодив могутній Атилла, — гуни — походить від українського слова "гунька", що означає верхню теплу одіж із овечої вовни. Від того ж автора, до речі, Банзай узнав, що факти, наведені вище, визнані істориками цілого світу, а сам автор отримав благословення від леґендарного Льва Гумільова.

Такі-от справи.

До речі, світлини "Акт розтління неповнолітньої гр. Кліо Автором. Фото Автора" він так і не знайшов. Цілком імовірно, що фотка була опублікована у попередніх номерах часопису.

Інтерв'ю з місцевими жителями, які бачили інопланетян, Банзай вирішив не читати, а викинув ґазету до сміття. Запах зими. Думки про дим. Пам'ять про Дарцю, згадки про Солю. Запах диму, думки про Дарцю, пам'ять про зиму, згадки про Солю. Згадки про Солю.

Соля.

2.

На третьому курсі, відразу після "екватора", він ледь не вчинив найдурнішої речі у своєму житті. Від цього його врятував лише один кивок голови, якого вона так і не зробила після питання: "Чи не хотіла б ти одружитися зі мною?" Питання стосувалося його коханої, Соломії Лякливиці.

Соля вчилася разом із ним на одному курсі. Спочатку вона викликала у ньому якусь незрозумілу відразу своїм світобаченням, потім настало примирення, а потім він посмертно втріскався у неї. А вона, на Юркову думку, у нього. Принаймні так то виглядало.

Але Соля була не просто розумною, красивою, всесторонньо розвинутою дівчиною. Факультативно їй іще вдавалося бути лярвою, стервою, курвою і просто сукою. Але він, Юрко Банзай (він, Ю р к о Б а н з а й!), із малозрозумілих причин зумів її покохати.

Соля була справжньою красунею, з ідеальними рисами обличчя, тонкою шиєю, довгими ногами й вишуканими манерами. Ось, мабуть, те, що й причарувало його так безнадійно й залізобетонно-міцно.

На ранніх (операбельних) стадіях хвороби його почало захоплювати те, як Соля бачить світ (а пригадаймо того Юрка Банзая, якого нестримно вернуло від її поглядів ще якийсь рік тому!). Потім він почав ловити кайф від її уроків французької.

І, звичайно ж, із нею було просто неймовірно трахатися.

Те, що за життєвим покликанням Соля була сукою, він почав зауважувати після її відмови. Вона попросила трохи почекати. Скажімо, до кінця року. Рішення, за всіма параметрами виважене, однак Банзай не заакцептував його. Він хотів juћ i teraz. Тому відмова дещо віддалила його і частково протверезила. Він замислився, чи справді Соля така ідеальна, як то йому видавалося.

Банзай слухав її балачки й постійно кивав. Від її промов ставало сумно, що ось ця дівчина стане його дружиною (на той факт, що дружиною вона може і не стати, Банзай ніколи не звертав уваги). Соля неодноразово повторювала, що Банзай дуже обмежений. Що його кругозір надто вузький. Що він зануда. Так-так, що Юрко Банзай зануда. Він лише мовчки кивав головою.

Соля хотіла переробити його на свій манер. Хотіла змусити ходити на дискотеки ("Ну ти й зануда, Юра, тільки слухаєш ту свою дурнувату музику, ні на які дискотеки не ходиш! Але ж ти й зану-да!"). Якось вона сказала, що ненавидить "Мертвого півня" через те, що той споганив пісню "Франсуа" Ірини Білик. Банзай стримано втягнув носом повітря і не сказав нічого. Бо, на його думку, за такі слова слід було відразу бити по морді.

Ще вона полюбляла користуватись зворотом "не хочу... але"....

"Не хочу тебе образити, Юра, але у тебе поганий смак".

"Не хочу критикувати твою зовнішність, Юра, але тобі довге волосся ну зовсім не пасує".

"Не хочу тебе задіти, Юра, але той твій Пітер Гемміл — то є музика для дебілів, п о в н и й н е с м а к".

Ось так-то. Вона завжди казала "не хочу... але"... і завжди хотіла. Завжди мала на думці його зачепити. І чим більше Банзай бігав за нею, наче цуцик, тим більше вона проникалася бажанням задіти. А Банзай усе бігав і бігав, бо попросту не міг без неї. І лише після рятівного відтермінування на "екваторі" він, наче Сава по дорозі в Дамаск, раптово прозрів.

Із наближенням літа Соля все більше і більше віддалялась від нього і вилася в'юном коло Доща. Все гаразд, думав він, усе під контролем. Але з-під контролю виходило все більше й більше речей.

Закінчилось усе тим, що Соля пішла від нього до кращого друга Банзая — Доща Мокоші. Тоді Банзай і вирішив перевірити правдивість теорій подружжя Уоссон стосовно мухоморчиків. Втрачати було нічого — він або отримає просвітленість, або помре, що за даних обставин було б дуже навіть доречно.

Дякувати Богу, Банзая відкачали, а Дощ щиро посміявся над бідною Соломійкою. Потім він переповідав Юркові, як та плакала у нього на плечі, просила, щоб Дощ її хоча б поцілував, що вона любила лишень його, а не зануду Банзая, а він таки справді зануда, з ним нема про що говорити... що вона його, Доща, дуже-дуже кохає, що вона його хоче... Дощ на те все залився буйним сміхом їй прямісінько у фейс. Трахнути тебе? Нема питань. Але якщо тобі мій найкращий друган Банзай видався занудою, сказав він крізь сміх, то зі мною ти помреш іще до заходу сонця. Від нудьги.

По поверненню з реанімації у нього була остання здибанка з Соломією. Вона коротко сказала, що все між ними — лиш поганий жарт, що вона зустрічалась лише із жалю тощо. Прудко й тихо то все сказавши, Соля повернулась і пішла, не попрощавшись. Виглядала вона так, ніби не спала вже тиждень. А ще вона виглядала, наче сука, яку зґвалтувала зграя розгніваних кобелів диких собак динґо.

3.

Банзай витягнув другий часопис. Баптистський вісник "Віра, Надія, Любов". У тому навіть не було статей про зґвалтування. Його погляд затримався лише на одному заголовку: "Лесик Леськів: нагла смерть у нерівному бою на рівному місці. Білі плями та чорні діри автобіографічної шахівниці". Судячи із заголовку, у статті йшлося про особистість, не менш харизматичну, ніж сам Енді Воргол, хоча чогось конкретного ці рядки не стосувались. У зв'язку з присутністю відсутності наявності хоч якогось змісту, Банзай збагнув, що нічого не збагнув. Вісник долучився до "Патріота" на дні кошика для сміття.

Вечоріло й зимнішало. Долоні стали сухими й холодними, тільки обличчя ще тліло у променях заходу сонця. Запах паленого листя.

Банзай вийшов із безлюдного парку, прямуючи до порожнього центру. Там, під білою фігурою, судячи з усього — святої Анни, він запримітив дещо цікавеньке. Кілька старих людей (по три бабці на кожну стінку) щось голосно викрикували сипучими голосами. Банзай сів на лавку поруч із демонстрацією. Що то був за мітинґ, він втямив лише по одній вивісці, чи то пак, транспарантові. "МОСКАЛІ, ДОДОМУ!", писало на білій смужці, склеєній із аркушиків креслярського паперу. А під тим гучний підпис: "Районне товариство української мови ім. Тараса Шевченка".

Він прислухався до викриків.

— Да как ви смєєтє??? Как ви можетє бить такімі? Ви нє можетє запретіть н а м разгаварівать на українскай мовє! — вигукувала одна з демонстранток з-під затінку транспаранта.

— Да? Нє можем? А как ви смєєтє називать рускую нацию на Українє нацианальнай мєншинай? Га? Как ваапшє а рускай нациї можна гаваріть такім тонам? Да вєлікій рускій народ н і к а г д а нє бил і н і к а г д а нє будіть нацианальнай мєншинай! Нікагда! Ні в какой странє! Нікагда!

Банзай зрозумів, що за ті п'ять років, протягом яких він не цікавився політикою, у країні відбулися серйозні зміни. Він одразу ж вирішив не цікавитися нею наступні літ іще так зо п'ять. А то й усі десять.

Коло демонстрантів сумно стояла жінка із Закарпаття. З великим клунком за спиною й у лахмітті. Вона монотонним голосом почергово зверталась то до одних, то до інших:

— Вібачьте, щьо вас прьошю, я сама ні мєсна, дайте нєсколька копієк, риб'йонок балной, зовсім хоронький, дайте хто щьо можє... Вібачьте, щьо вас прьошю, я сама ні мєсна...

Юрко встав і пішов геть. Далі від цієї квінтесенції театру абсурду, де ніколи не з'явиться Ґодо.

4.

Він брів жовтими оранжевими вуличками, дивуючися чистоті алей Паші Ангеліни та Саксаганського, Фрунзе, Дзержинського і Щорса. Що вони там (тут) загубили? Речі виходять з ладу. Це дуже відчувається у Мідних Буках. У місті практично немає людей віком 20-30 років. Старіння та виродження нації тут видно як під мікроскопом.

Речі ламаються, виходять з ладу й танцюють. Напевне, тому, що всюди звучить музика. І голі пари бігають під тихим місяцем.

Він міркував, чому все старіється тут. Була якась причина, якийсь сторонній чинник, що змушував усе ставати несправним, щось заповнювало вулиці порожнечею, яка у своєму розвитку переходила спершу в холодний відчай, а потім у прихований страх.

(Страх: рано чи пізно, його починаєш відчувати у цьому місті. Можливо, це в запахах з лісів та гір або в туманах із річки. З вогких підвалів та порожніх вулиць. Із запаху самотності й відчаю. Ось звідки прийшов, і приходить, і приходитиме страх.

Із далеких чужих місць, які у Мідних Буках виявилися надто близькими.)

Страх просочувався у Мідні Буки через пори реальності, наче міазми з боліт, де ворушиться мул.

О так! Рано чи пізно, кожен починає відчувати цю розмиту тривогу.

5.

Знаки, вони почали з'являтися тут і там, у найнесподіваніших місцях.

У хату Романа Корія, моряка далекого плавання на пенсії, залетіла велика сова. Це сталося вночі, коли той курив при відчиненому вікні, погасивши світло. Його білки, залиті кров'ю, тьмяно виблискували. Сова залетіла, літала по хаті, ухкала, накликаючи біду. Корій погасив цигарку, вигнав сову й хутенько спустився у підвал, де мав кабінет-бібліотеку. (Про цей кабінет не знав ніхто, а якби і взнав, то дуже б здивувався, що такий п'яничка, як Корій, має таку біблотеку; якби той хтось прочитав назви хоча б деяких книжок — а більшість із них була латиною та грецькою, хоча й траплялися англійською чи німецькою, — то спочатку дуже б здивувався, а потім спитав би, де у Корія взялися грошенята на такі рідкісні інкунабули, місце котрим — у кращих бібліотеках світу. У тих відділах, куди не пускають практично нікого.) Корій витягнув зі стелажа грубезний ґросбух і почав щось гарячково записувати.

Якби Банзай відкрив четверговий випуск "Поступу", у рубриці "КІЛЬКА СЛІВ" він міг би натрапити на повідомлення під наступним заголовком: "Крижана пустеля забирає 15 життів. Експедиція гине під горою Кадаф". У ній у кількох словах мовилось про те, як одна групка вчених знайшла спорядження іншої, власне зниклої за нез'ясованих обставин експедиції біля підніжжя гори Кадаф у Антарктиді. Підозрюють, що вчених-полярників накрило сніговою лавиною, коли ті саме натрапили на якусь печеру. Смерть експедиторів була поза сумнівами: спорядження знайшли покритим кіркою намерзлого снігу з льодом, а провізія з'їджена лише наполовину.

У Євки Навії в Мідних Буках корова отелилася двоголовим телям. Теля померло на третій день.

Сови, яких мало хто й бачив у міднобуківських лісах, стали юрмитися навпроти коледжу. Інколи ночами вони дико кричали й ухкали. У ніч першого приморозку, о пів на третю ночі, коли вже всі гуртожитські спали, Дарця Борхес визирнула крізь шибу надвір. Міст через річку до лісу був вимазаний блідим, холодним медом місячного світла. На кожному дереві вона побачила по дві-три сови, що крутили головами й надималися від власного дихання, мов сірі пульсуючі плоди. Місяць виблискував у їхніх м'яких безшумних перах.

О так! Знаки були всюди. Достатньо лише знати, куди дивитись.

І знати, що вони віщують.

1.

У день, коли Банзай гуляв разом із Дарцею, було сонячно й страшенно зимно, як на жовтень. Усі зійшлися на думці, що цей день має бути чи не останнім погожим днем осені. Тоді ж почали вимикати світло — у всіх районах, крім лікарні та міліції, з шостої до дев'ятої вечора.

На третій перерві у коридорі його здибала вона, і температура Банзаєвого тіла, коли він упізнав, хто його гукнув, реактивно рвонула вгору. Була це, звичайно, Дарця Борхес. У затертому джинсовому комбінезоні на шлейках та в білій футболці, злегка усміхнена. З невідомих причин Банзай бачив її чітко й гостро, наче об'ївся священних грибів, бачив її так, наче вона була зліпком з окремих чітких дрібних деталей. Вона привіталась і спитала, чи не міг би Банзайчик пояснити дещо з циклу Кальвіна, можливо, розказати глибше. Чудово! Прекрасно! Без проблем, після шостого уроку, відразу, як поїси. Па-па!

Поки вони так розмовляли, повз них проплив, немов пароплав "Велика Міссурі", психо-холог Діма. Пропливаючи поруч, він непомітно підморгнув Банзаєві й видав тихеньке "хо-хо-хо!" у них за спинами. Зовсім того не бажаючи, Банзай почервонів.

Коротше кажучи, Дарця, помахавши йому на прощання пальчиками, пішла геть, а Юрко, здивовано-вражено кліпаючи, заліз у свій кабінет.

2.

Після шостого уроку всі нормальні люди йшли в їдальню. Банзай сів за крайній стіл, де не було нікого, і почав наминати, а правду кажучи, досить мляво хлебтати прісну юшку. Відірвавши очі від зупи, він побачив, що коло нього вже ставить тарілку й кавальчик хліба Іринка Риба-Сонце. "Ти ба", — заскочено подумав Юрко. А він вже гадав, що та нарешті його забуде.

— Прівєт! — сказала вона, заштовхуючи в писок ложку з гречкою.

— Привіт, — відповів Банзай. Що він ненавидів у дівчатах, так це те, коли вони кажуть... Зрештою, не буду повторюватись. Проблеми зі сновидіннями не минались, як він міг сподіватись, а наростали. Дарця зуміла нівелювати ці думки, ба навіть втішити його, а Риба-Сонце якраз зрівноважить терези.

Іринка явно прагнула нав'язати контакт.

— Йура, а у тебе є які-та брати, сестри?

— Та, сестра Морфій, — ляпнув він перше, що спало на думку. — А братів не маю.

Рибина недовірливо наморщила чоло.

"Тяжкий випадок, пане докроте. Може... ампутуємо? Га? Маленька ампутаційка перед трапезою, для апетиту... Ампутація ще ж нікому зла не зробила, давайте ампутуємо! Ну будь ла-а-а-аска!"

Але Банзай зжалився над нею, тяжко зітхнув (тим самим кажучи збоченому садистові в голові, що ампутації з технічних причин нинькай не буде) і спитав у відповідь:

— А чим ти цікавишся?

— Ну-у-у... — Іринка склала губи бантиком. — Та всім цікавлюсь, а ти?

— Ясно, а музику яку слухаєш? — знову не зовсім ввічливо не відповів він.

— Ну-у-у... "Атпєтиє машеннікі"... може, чюв "Запрєщьонниє барабаньщікі"? А так — там тіпа Ірину Білик, "Рукі ввєрх"... а ти шо?

Банзай подумки сплеснув долонями у драматичному жасі: ну вика(ка/па)на тобі Соля!

— Ну-у-у... — завив він, наслідуючи її інтонації та зберігаючи на лиці блаженність юродивого. — Для душі — "King Crimson", Пітера Гемміла, а так — там всякі тіпа сестри Байко, "Льомі-Льом", Алсу, "Рукі Ввєрх" там... "Запрішшьонні барабаньшшікі"... ну ти поняла...

Рибина, не відчувши жодної дисгармонії між назвами, спитала:

— А це як — тяжола музика, да? Ти любиш тяжолу музику? Патаму шо... тому шо ти виглядиш, ніби ти слушаєш тяжолу музику...

— Тяжола музика??? — Банзай вдав, ніби він не розуміє. — Да нє, да шо ти! "Льомі-Льом" не є тяжолою музикою!

Вони б іще довго сперечалися, що є "тяжолим", а що просто "для душі"... Банзай почував себе Марком Поло, який розказує клаповухим односільцям про дивних морських зміїв, про трьох китів, яких він дійсно бачив, про прекрасних сиренок і т.д., обтяжуючи їхні довірливі вуха всілякими макаронами: "ракушками", "мушельками", "ріжками", "шпахетті" та простою вермішеллю перший сорт "екстра". Їхня дискусія, а радше, сповідь Марко Поло тривала б іще хтозна, скільки, але оці всі суперечки, попри їхню нісенітність, вселяли в Рибу-Сонце нічим не виправдану впевненість, що вона припала студентику до смаку.

Тому Банзай вирішив використати арґументи вагоміші за музичні вподобання.

— Послухай, Іро, ти ніколи не топила цуценят? Маленьких, ше сліпих, таких безпорадних?

Іра гидливо підібрала губи.

— Нє, а шо?

— Та так, думаю, спитаю, може, якраз натраплю на однодумців. Знаєш, я, коли був маленьким, жив у Станіславові. І бабця мала пса, Дінку, сучку дуже симпатичну. І вона два рази на рік давала нам виводок песенят. Але, сама розумієш, вигодувати пса — то цілий маєток... майже. А цуциків щоразу було вісім, дев'ять... бувало, і п'ятнадцять. Такі маленькі, гарненькі всі такі, з такими вушками, так би тільки їх цьомав і тримав на руках!

Іра зачаровано слухала його невигадану історію.

— І тоді баба закривала Дінку в буді, підкликала мене малого і казала, щоб я їх всіх потопив. За то вона мені давала цукерку. І знаєш що? Я топив їх! Щоразу! Двічі на рік! Як екзамени у вас в коледжі! Літом і зимою. Знаєш, як? Береш старе відро, наливаєш води, але тільки до половини, щоби потім не вихлюпувалася... І береш іще одне відро. І береш п е с и к і в. Кидаєш їх всіх у воду... вони тоді, між іншим, не гавкають, бо ше не вміють, а радше, м'явчать. І тоді притискаєш зверху другим відром. І відразу ж дізнаєшся — забагато ти набрав у відро води, чи в сам раз... а потім вони починають пускати носом бульки... під водою. Ти би як побачила ту комедію, цілий день реготала б. Така забава! — Банзай екстатично закочував очі, всім своїм виглядом показуючи, яка то була для нього фрайда.

Його рожеві спогади про дитинство, ці солодкі роки задовго до статевого дозрівання і вульґарних підліткових прищів, могли тривати цілу вічність, якби коло Банзая не сіла Дарця. У руках вона тримала два горнятка компоту: для себе й для Юрка. Він м'яко їй посміхнувся, дякуючи за пійло. Риба-Сонце побачила цей усміх і тихо скреготнула зубами.