Минали днi. Кер i Оле так i жили в невеличкiй печерi, куди привела їх Мати роду. Обом подобалася ця спокiйна сива жiнка. Керовi вона нагадувала його матiр.
      "Як добре, що ми потрапили до цього селища, - думав хлопець. Гарнi люди нам стрiлися: i Цiлющим каменем подiлилися, i притулок дали. Та тiльки-но пригрiє сонце - одразу ж додому!"
      Проте гостинне селище довелося покинути ранiше.
      Кер помiтив, що Зур, так звали хлопця, який колись першим пiдiйшов до них, виявляє до Оле надмiрну увагу. А Зур був сином Матерi роду.
      Одного разу Кер запитав Зура, чому той досi не одружений, адже серед їхнiх дiвчат багато красунь.
      - Жодна з них менi не подобається, - стримано вiдповiв на те Зур.
      Кер засмiявся й пообiцяв хлопцевi, що вiзьме його з собою, як повертатиметься додому. -У їхньому родi, мовляв, багато вродливих дiвчат. Та Зур залицяється до Оле, - це зрозумiв Кер. I коли Мати роду зайшла якось до їхньої печери, серце хлопця пойняла тривога.
      - Ти живеш у нас, - мовила вона, - i мусиш пiдкорятися нашим звичаям. Зур посвячений у мисливцi i має вибрати собi дружину. Вiн обрав Оле. Що скажеш ти на це?
      - Мати мого роду обiцяла, що, як тiльки прийде лiто, я теж стану мисливцем i Оле буде моєю дружиною. Слово Матерi святе!
      Жiнка замислилась, їй хотiлося, щоб у сина була гарна дружина, але голос справедливостi пiдказував: так чинити не можна. Кер i Оле знають одне одного давно, до того ж вони гостi у селищi.
      На розмову нагодилася Оле. Вбiгла схвильована, зi сльозами на очах.
      - Кер! - кинулася вона до хлопця. - Зур переслiдує мене. Сказав, що стану його дружиною.
      Кер умить схопився за списа, та Мати зупинила його.
      - Не руш! Не буде цього, але ви мусите покинути нас.
      Проводжали їх i старi, i малi. Мати пiднесла Керовi шматок м'яса, Лот накинув на плечi вовчу шкуру. А ще подарував невеликий цурпалок i дощечку з заглибиною. Кер зрадiв дарунковi: з допомогою цiєї палички i дощечки можна добувати вогонь. Провели гостей аж до печери, де недавно Кер натрапив на ведмедя. Далi вони помандрували самi.
      Полон
      (Поранення Оле. Смак паляницi. Вдале полювання)
      Чого тiльки не натерпiлися вигнанцi. Рятував вогонь. Кер добував його з допомогою нехитрого знаряддя, подарованого добрим Лотом. Коли ж прийшла весна i на деревах розпустилося листя, стало легше...
      Та вже й дерева вiдцвiли, почервонiли ягоди, а Кер i Оле усе ще були в дорозi. Чим далi заглиблювалися вони в зеленi хащi, тим тривожнiше ставало на серцi.
      "Треба було вертатися додому понад рiчкою, - картав себе Кер. Усе ж таки знайомi мiсця. I навiщо пiшли навпростець? А що як заблукали?"
      Хлопець часто видирався на високi дерева, сподiваючись нарештi побачити голубiнь рiдної рiчки, але, крiм безкрайньої зеленi лiсу, нiчого не було видно.
      Якось знесиленi мандрiвники вийшли на чималу, порослу рiзнотрав'ям галявину. Нашвидку поїли й попадали в траву. Сон зморив їх, i нi Кер, нi Оле не подбали про безпеку. А саме в цей час на галявинi з'явилися мисливцi, озброєнi довгими списами з гострими крем'яними наконечниками, й одразу ж оточили їх. Коли Кер пiдхопився, щоб утекти, дужий удар збив його з нiг.
      Прийшовши до тями, Кер пiдвiв голову. Тiльки тепер вiн розгледiв високих, смаглявих чоловiкiв у дивному вбраннi - довгих козячих шкурах з вирiзами для голови й рук. На ногах у них були заячi шкурки.
      "Так ось чому я не почув їх, - здогадався. - Що ж тепер робити? Де Оле?"
      Злякана Оле стояла вiддалiк.
      - Тiкай! - гукнув їй Кер, рвонувшись до списа. Але на голову йому знову опустився важкий кулак. Оле кинулася до кущiв, та враз, нiби спiткнувшись, упала - її наздогнала стрiла.
      ... Полонених вели довго. Рана на нозi кровоточила, й Оле зовсiм знесилилась. Нападники на те не зважали, пiдштовхували її списом, аби ступала швидше. Керовi боляче було дивитися на знущання, але що вiн мiг заподiяти: руки його мiцно зв'язано.
      Невдовзi вони вийшли на широкий луг. Ноги Кера й Оле, зраненi об камiння та жорстку лiсову траву, ступили на прохолодний килим м'якого рiзнотрав'я. Де-не-де росли кущi верболозу, густо обплетенi ожиною. Мучила спрага, але полоненi не насмiлилися просити мисливцiв, щоб дозволили зiрвати хоч по ягодi.
      Проминувши вiльховi заростi, Кер i Оле побачили житла, обтягнутi шкурами. Назустрiч їм вибiгла дiтвора. Загавкали собаки. Один iз них мало не вп'явся Керовi в ногу, та мисливець, який iшов поруч, прогнав його.
      Кер i ранiше бачив собак. На них полювали люди його роду. Якось ще малим йому вдалося навiть приручити цуценя, та потiм воно десь подiлося.
      Пiдвiвши полонених до вогнища, довкола якого сидiло кiлька чоловiкiв i жiнок, мисливцi опустилися на колiна. Один з чоловiкiв, дуже схожий на Нута, жестами показав, щоб полоненi також стали навколiшки. Кер i Оле пiдкорилися. Мабуть, це сподобалося господарям, бо вони про щось заговорили мiж собою, схвально киваючи головами. Через якийсь час мисливцi пiдвелися, склали докупи списи й пiшли. Бiля багаття лишився тiльки схожий на Нута сивий чоловiк i двi жiнки. Обличчя їхнi були розмальованi охрою, темно-червонi смуги сягали аж до очей, що робило їх розкосими, хижими. Жiнки прискiпливо оглядали Оле, а та боялася поворухнутись, так болiла набрякла нога. Старша з них пiдiйшла до Оле, помацала ногу й щось сказала молодшiй. Та хутко принесла в собачому черепi якусь мазь. Жiнки перев'язали рану й повели Оле в житло, прикрашене, як i житло Керової матерi, бивнями мамонтiв.
      Кер лишився бiля вогню. Тим часом сивий чоловiк звiльнив його затерплi руки, кинувши розрiзане ремiняччя у вогонь.
      Смеркало. Кер почав дрiмати. Раптом хтось штовхнув його в спину. Кер схопився, чекаючи нової бiди, але побачив перед собою двох хлопчакiв, якi усмiхалися й простягали йому шмат смаженого м'яса.
      Поки Кер ласував м'ясом, хлопчаки мовчки сидiли бiля нього. Та як тiльки вiн утер рота, показали жестами, що Кер мусить iти за ними.
      Спали просто неба на розстелених шкурах. Над ними мрiли зорi, шумiли вiльхи, лiтали кажани. У верболозах гелготiли дикi гуси, сполоханi нiчним звiром.
      Кер заснув одразу. Йому снилася Мати роду, старий Ор, добрий Нут, друзi-однолiтки. З Оле вiн бродив понад рiчкою, ловив рибу, полював на печерного лева. Аж коли хижак кинувся на нього, Кер проснувся.
      Довкола нiби вимерло все. Тiльки бiля вогнища бовванiла постать сивого чоловiка та зрiдка перегукувалися вартовi...
      Уранцi Кер мiг краще роздивитися селище. Було тут усього кiлька жител, що стояли неподалiк одне вiд одного. В центрi, на пiдвищеннi, житло Матерi роду. Воно було набагато бiльше, нiж iншi, i мало майстернiше покриття. Кер помiтив, що шкури тут лежали не довiльно, як у них, а крiпилися з допомогою черепiв, лози й оленячих рогiв. Власне, шкури накладали на мiцний каркас iз бивнiв мамонтiв та жердин, знадвору їх притискували довгими лозинами, вставленими у ведмежi черепи, а вгорi скрiплювали мiцною корою. Шкури були рiзнi: оленячi, ведмежi, iз зубрiв та коней. Вхiд до житла прикрашав розмальований охрою череп вовка. Всерединi помешкання виднiлися два черепи мамонтiв, теж розмальованi охрою.
      Пiдiйшовши ближче, Кер побачив бiля черепiв Аю, так звали молоду жiнку, яка перев'язувала рану Оле. Вона стояла навколiшках, здiймала догори руки й вигукувала якiсь слова. Кер нечутко ступив кiлька крокiв убiк, знаючи, що чужi сповiдi - то великi таємницi, за якi можна заплатити життям.
      Потiм вiн сидiв над самiсiнькою рiчкою, берег якої порiс верболозом, очеретом i лепехою. Неподалiк у заводi баблялися вчорашнi його кривдники. Помiтивши Кера, вони покликали його до себе. Жестами показали, щоб хлопець зайшов з боку рiчки й збовтував ногами воду.
      Кер зрозумiв: вони полюють на хохулю. Згодом i сам побачив невеличкого звiрка, що шугонув до берега, де була його нора. Та спис наздогнав тварину. Мисливцi зрадiли здобичi й рушили до жител. Кер хотiв було залишитись, щоб помити в рiчцi ноги, але один з мисливцiв пригрозив йому: мовляв, якщо збираєшся втекти, спис дожене й на серединi рiчки.
      Бiля вогнища зiбралася уся люднiсть селища. Кремезний мисливець витiсував iз каменя ножа, довго тримав його над вогнем.
      З ближнього житла чулися схвильованi голоси, стогiн. Пiдiйшовши туди, Кер побачив на долiвцi розпластаного юнака. З голови йому цебенiла кров. Сивий чоловiк, що стерiг вогонь, обережно пробрав волосся на головi юнака, взяв у мисливця крем'яний нiж i обрiзав волосся довкола рани. Вiдтак став длубатися в ранi кiстяною голкою. Потiм тим же ножем зробив рану ще бiльшою, видалив кiлька дрiбних уламкiв черепа й, приклавши листочки якихось рослин та сухого моху, обв'язав голову заячими шкурками. Ножа i голку чоловiк кинув у вогонь.
      Кер дивився на все це з острахом.
      Тим часом жiнки принесли два пласких каменi, розтерли якiсь зерна i зсипали в мамонтiв череп. Тодi пiдлили води, густо замiшали й виклали на розпечений плаский камiнь. На каменi швидко утворився тонкий жовтуватий корж. Одна з жiнок вiдламала шматочок, подала Керовi. Гiрке й гаряче, їдло це спочатку не сподобалося хлопцевi. Та виплюнути вiн побоявся. Коли ж пожував, мiсиво стало солодким i смачним.
      Неспокiйно спав Кер i другу нiч. Снилося йому, що з пораненою головою лежить не мисливець, а Оле, i що Мати роду збирається вiдрiзати їй коси, а красуня Ая допомогає їй у цьому. В нестямi Кер кричав:
      - Не чiпайте, не чiпайте дiвчини!..
      Розбудила Ая. З її жестiв Кер зрозумiв: його кличе Оле.
      Оле лихоманило. Опухла нога набрала малинового кольору, губи пошерхли, очi були заплющенi.
      У вiдчаї Кер гарячково думав, чим допомогти дiвчинi.
      До житла ввiйшов сивий чоловiк. У руках вiн тримав невеличкий череп з якоюсь рiдиною. Схилившись над хворою, дав їй напитися. По якiйсь хвилi дiвчина розкрила очi.
      - Кер, - мовили її спраглi вуста, - не кидай мене. - I очi знову заплющилися.
      Кер сидiв бiля хворої, проклинаючи день, коли їх полонили. Бiля житла хлопчики по черзi стежили за ним, аби вiн не втiк. Але тепер вони зрозумiли: без отiєї хворої вiн нiкуди не дiнеться. Отож i не докучали йому.
      В селищi тим часом готувалися до полювання. Сивий чоловiк намалював на товстезному пеньку голову мамонта. Зi списами в руках мисливцi обступили удавану жертву, пiшли в танок. Хлопчаки утворили друге коло, в яке втягли й Кера.
      Аж ось сивий пронизливо заверещав, малеча розбiглася, а дорослi почали вцiляти списами в розмальованого пенька. Тiльки один не поцiлив. Вiн тут же вийшов з гурту, побiг до сивого й упав навколiшки. Старий з силою ввiгнав бiля нього списа й, пританцьовуючи, подибав до величезного валуна, що також був размальований охрою. На валунi вiн намалював ще одного мамонта, тiльки вже пронизаного списом, i звелiв мисливцевi встати. Тепер невдасi нiчого боятися: душа його була схована в каменi, який мамонтовi не до снаги.
      Пiсля того мисливцi вирушили на полювання. А за ними i Кер з пiдлiтками.
      Йшли недовго. Зупинилися, коли ватажок пiдняв над головою короткого товстого списа. Подiливши мисливцiв на двi груш, вiн наказав заганяти звiра в ущелину.
      Мамонти паслися над самiсiнькою кручею. Величезний, з довгими бивнями самець, двi самки i маля. Це були останнi мамонти в цiй мiсцинi. Поселившись тут, люди винищили численне колись стадо. Влаштовуючи пастки, мисливцi нiколи не поверталися без здобичi.
      Цього разу пастка була неподалiк вiд селища, де пролягали глибокi урвища, в якi лячно було глянути навiть дорослому. Тi урвища у найбiльшу спеку дихали холодом та вологою. Один з мисливцiв - Аїн чоловiк - якось провалився крiзь землю. Його шукали й натрапили на пiдземну рiчку. А ще побачили там багато кiсток звiрiв. Та одне з проваль було неглибоке, i мисливцi часто використовували його як пастку. Кер навiть не помiтив її, добре замаскованої верболозом.
      Мамонти побачили людей. Гладкий самець насторожено повiв головою, задер рожевого хобота i заревiв, подаючи сигнал тривоги.
      Мисливцi обступили стадо з трьох бокiв. Хлопчаки-нагоничi кричали, били палицями об палицi. I мамонти рушили до селища. Нараз самець спiткнувся й провалився переднiми ногами в прикриту гiллям яму. З ревом вiн намагався вибратися з пастки, а тим часом в нього летiли списи, камiння.
      Та ось звiр видерся з ями й кинувся на людей. Кер завмер од страху. Вiн бачив, як той пiдтоптав хлопчину, як хоботом дотягнувся до одного з мисливцiв i швиргонув його через себе. Коли звiр уже був за кiлька крокiв од Кера, хлопець метнув списа.
      То був кидок, гiдний справжнього мисливця - в око звiра. Мамонт несамовито заревiв, затупцював на мiсцi. Це дало змогу мисливцям нанести смертельнi удари. Заюшений кров'ю мамонт знесилено впав на землю.
      Переконавшись, що звiр мертвий, мисливцi стали в коло й затанцювали. Кер також стрибав з радощiв. Коли ж дiлили тушу, йому дiсталося серце - найбiльша iз нагород за смiливiсть на полюваннi.
      Кер узяв серце в руки, потiм поклав його на траву й порiзав на маленькi шматочки - на всiх.
      Це подивувало мисливцiв. З вигуками вдячностi вони оточили юнака й повторили танок перемоги.
      Тепер Кер дивився на своїх поневолювачiв без остраху. Розумiв: вiдсьогоднi вони вважатимуть його за свого. I ватажок нiби вгадав його думки: взяв списа, яким Кер уцiлив мамонта, подав його хлопцевi, пiсля чого почався танок посвяти у мисливцi.
      Кер радiв. Нарештi вiн зможе одружитися з Оле.
      Одначе хлопець не знав, що за тутешнiми звичаями посвята у мисливцi ще не давала права вибирати собi дружину. Треба було чекати наступної весни, коли люди святкуватимуть пробудження природи й благословлятимуть молодих до спiльного життя. Так сказала Мати роду, коли Кер пiсля полювання попросив вiддати за нього Оле.
      Засмучений, вiн поплiвся до рiчки. Сiв на повалене у воду дерево, довго дивився на протилежний берег, де за лiсами, так вiн думав, жили його рiднi.
      А селище святкувало перемогу над мамонтом. Наївшись досхочу м'яса, старi й малi танцювали. Забачивши Кера знову бiля вогнища, кожен хотiв виявити йому приязнь, щиро всмiхнутися смiливому чужинцевi.
      Бiля багаття поряд з Матiр'ю роду сидiла й Оле. Червонi язики полум'я осявали її змарнiле обличчя. Оле також побачила Кера й махнула йому рукою.
      - Ходiмо до рiчки, - сказала, коли Кер пiдiйшов.
      - А що скаже Мати?
      - Мати дозволяє. Правда ж? - благально заглянула у вiчi Матерi Оле.
      Мати не заперечила, i вони пiшли до води. З селища все ще долинали збудженi голоси, а з лiсу - гавкання диких собак. Потiм почулося мукання оленя, iржання коней, глухе ревiння мамонтiв, що кликали свого ватажка.
      За здобиччю
      (Тривожна звiстка. У пастцi. Визволення)
      Лиху звiстку принесли мисливцi, котрi повернулися з чергового полювання на мамонтiв.
      - Їх не стало. Самi кiстки валяються. Конi та оленi теж десь подiлися... - розповiдав Матерi старший мисливець.
      Загибель великих звiрiв - голодна смерть для всього роду. До Священного вогнища зiбрались усi дорослi. Довго радилися, й нарештi було вирiшено розiйтися невеличкими групами по всiх усюдах - може, хто натрапить на стада звiрiв.
      З однiєю групою пiшов i Кер. З болем у серцi вiн залишав Оле. Дiвчина стояла в гуртi проводжаючих i сумно дивилася на хлопця.
      Разом з ним були Тот i Жиг - їм свого часу доручили наглядати за полоненим. З мисливцiв старшого вiку - Ей iз собакою. Ватажком групи Мати призначила Воя.
      Перепливли рiчку й заглибилися в лiс, на який так часто задивлявся Кер. Тут росли велетенськi дуби, граби, липи й клени. На лiщинi вже жовтiли горiшки. Але чим далi в хащi йшли мисливцi, тим важче було продиратися крiзь заростi бересклету й бузини. Папороть тут сягала людського зросту.
      Пiд старезним дубом розвели вогонь i заночували.
      Спали люди, спала земля, спав лiс. Та ось неподалiк трiснула гiлка. То продиралися хащами олениця з оленям. Вловивши запах людини й диму, олениця повернула до рiчки. Та спокою не було й там: з легеньким туманцем над водою слався вовчий дух. Невдовзi з'явилися i самi хижаки.
      Вiдвертаючи небезпеку вiд оленяти, мати стрибнула до води. Слiдом за нею кинулися вовки.
      Олениця першою дiсталася протилежного берега, але звiрi насiдали. Врештi шестеро хижакiв оточили свою здобич. Недовго тривав їхнiй кривавий бенкет...
      А оленятко побiгло назад, до того дуба, де вчора воно гралося з матiр'ю. Оленятко було зовсiм мале, воно ще не знало людських запахiв, якi так насторожили його матiр.
      - Вставайте, вставайте, - пiдтягуючи оленя до дуба, будив Ей своїх супутникiв. - Снiданок готовий!..
      ... Третiй день мисливцi продиралися крiзь лiсовi хащi. Щоб вiдшукати дорогу назад, Вой ламав на кущах гiлки, робив позначки на деревах. Останньої ночi довелося вiдбиватися од вовкiв, що невiдступне йшли за ними.
      Ночували на широкiй галявинi. Назбиравши хмизу, розклали навколо себе вогняне коло. Вартували по черзi.
      А вовча зграя не вгамовувалася, хижими очима стежила за кожним рухом людей. Собака гавкав, скавучав, поривався до вовкiв.
      Кер спершу сидiв бiля вогню, обпалював жердини, що мали слугувати за списи. Коли один iз вовкiв наблизився, Кер метнув жердину. Кидок був влучний: звiр завив, закрутився на мiсцi й упав. Тодi хлопець знову метнув жердину i так само вдало: повалився на землю й другий переслiдувач. Ще двох вовкiв забив Ей.
      Свiтало, а звiрi й не збиралися знiмати облоги. Вони все ближче пiдходили до вогню, що пригасав, бо вже нiчим було його пiдтримувати. Вой розумiв: скоро вогонь зовсiм погасне, i тодi доведеться вступати в бiй з оскаженiлою зграєю. Вовкiв було багато. На кожного мисливця припадало стiльки, скiльки пальцiв на однiй руцi. Сподiватися на перемогу важко.
      Сонячнi променi й зовсiм пригнiтили вогонь, хижаки наблизилися майже впритул до тлiючих головешок. Тодi Кер вхопив одну з них i жбурнув у найближчого вовка. Запахло смаленим, i звiрi трохи вiдiйшли. Вой сказав:
      - А тепер - кожний бере по головешцi, й пробираємось до отого дерева.
      ... Багато годин мисливцi сидiли на деревi. З ними не було вже Ея, вiн не встиг проскочити - хижаки розтерзали його.
      Визволення прийшло несподiвано. Вдалинi почувся шалений тупiт. Так могли йти тiльки тури. Аж ось показалися їхнi горбастi спини, величезнi роги, яких боялися не лише вовки, а й тигри, леви, ведмедi. Турiв було багато. Хто знає, що змусило їх переселятися в iнше мiсце може, лiсова пожежа, а може, ще якiсь причини. Тури сунули суцiльною лавою. Мисливцi завмерли вiд радостi, стежачи, як швидко їхнi рятувальники розправляються з вовчою зграєю: топчуть, пiднiмають на роги.
      Коли довкiл стало тихо, мисливцi спустилися на землю. "Куди ж iшли тури?" - розмiрковували вони. I здогадалися, що тварини не залишають пасовиськ, якi розкинулися неподалiк. А це добре, бо кращого мiсця для полювання годi й шукати. Тепер людям їхнього роду не загрожує голодна смерть. Мисливцi вирiшили повернутися до рiдних осель.
      Втеча
      (Викрадення Оле. Селище жовтоголових.
      У печерi Матерi роду. Танок переможцiв)
      Селище з радiстю зустрiло повернення Воя, Жига, Тота i Кера. Мати роду наказала всiм вiдпочивати. Кер забiг у житло до Оле, але дiвчини не застав.
      - Вона десь виглядає тебе, - сказала Ая. - Ще вчора пiшла.
      По тому, як Ая вiдвела погляд, Кер зрозумiв: вона його обдурює. Пiшов до Матерi.
      - Знаю, що її немає, - холодно мовила Мати. - Мене й саму це непокоїть. Що ж, бери Жига, Тота, й шукайте її.
      I Жиговi й Тотовi не дуже хотiлося йти з Кером. Але не послухатися Матерi вони не могли.
      Уже за селищем Кер зупинився: де ж шукати дiвчину? Якби Оле зустрiчала їх, вони б не розминулися. А може, вона загинула пiд копитами турiв? А може, вовки розiрвали? А може, ще якась пригода трапилася? Хто ж знає!
      Пiшли навмання. Незабаром почули жiночий крик.
      - Ая! - впiзнав Тот.
      Жiнка наздогнала їх, перевела подих.
      - Я сказала тобi неправду, Кер! Оле вчора викрали двоє чоловiкiв з селища жовтоголових... Ми були з нею он там, бiля тих кущiв, показала рукою Ая. - Раптом з гущавини вискочили двоє i схопили Оле. Мене спочатку хотiли вбити, але потiм пожалiли й вiдпустили, попередивши, щоб мовчала. Вiдшукай її, Кер! Вiдшукай!
      Тот i Жиг переглянулися. Вони добре знали вдачу жовтоголових. Невеличкий, але сильний рiд жив над самiсiнькою рiкою в печерах, живився переважно рибою та молюсками. Полюбляли жовтоголовi також лiсовi ягоди, гриби, рiзне корiння. На сусiдiв не нападали, намагалися триматися осторонь, та в разi небезпеки боронилися вiдважно. Кер також бачив їх. Невисокi, дужi, вiдлюдкуватi, голови навiть малятам фарбували охрою. Вважали себе за дiтей сонця. Навiщо ж їм Оле?!
      Межа володiнь жовтоголових проходила по рiчцi, i люди селища, де жили зараз Кер та Оле, визнавали її. Жовтоголовi так само не переходили чужих меж. Звичайно, вони могли опинитися на територiї сусiдiв, але звiра там не полювали й на нiчлiг не зупинялися. Викрадення людини з чужого роду каралося смертю або загрожувало вiйною. Ось чому Тот i Жиг стривожилися, вислухавши Аю. Якщо жовтоголовi викрали Оле та ще й лишили свiдка живим, вони, певно, виконували волю свого роду.
      Ая пiшла додому, а хлопцi задумалися, як їм врятувати Оле. Насамперед, звичайно, треба довiдатися, що робиться в селищi жовтоголових.
      Печери, в яких мешкали сусiди, виходили до рiчки. Пiдiйти до них можна було i з боку лiсу. Власне, печери утворилися нагромадженням величезних кам'яних брил, просвiти мiж якими замастили глиною, перемiшаною з травою. Перед входом до жител вдень i вночi горiв вогонь, бiля якого завжди чатував хтось iз дорослих.
      Тiєї пори людей у селищi було мало. I старi й малi ловили рибу. Для цього вони зробили з лози загороди, куди заганяли рибу, збовтуючи воду ногами та палицями. В загородах, де вона була чиста, стояли рибалки з гострими острогами. Час вiд часу вони наколювали на остроги величезного осетра або щуку й подавали дiвчатам. Тi знiмали рибу з острог i несли на берег, де порядкувало старше жiноцтво. Тут її чистили, обмазували рiдкою глиною i пiдвiшували над вогнищем.
      Хлопцi залягли на пагорбi й стежили за жовтоголовими.
      Нi в селищi, нi на рiчцi Оле не було. Тот i Жиг, яким набридло лежати в їдучому полинi, запропонували Керовi взяти когось у полон, щоб дiзнатися, де дiвчина. Кер погодився. Перейшли в iнше мiсце, влаштували засiдку неподалiк сушняку, сподiваючись, що хтось iз селища пiде по хмиз для вогнища.
      Чекали недовго. На стежцi, що вела до сушняку, з'явився юнак. Щойно вiн порiвнявся з кущем, де сидiли хлопцi, Кер кинувся на нього, збив з нiг i затиснув рота рукою.
      Жиг i Тот швидко зв'язали жовтоголового, застерегли: якщо вiн кричатиме, крем'яна сокира впаде йому на голову, а якщо зiзнається, де дiвчина, котру вчора привели в селище, - його вiдпустять живим.
      Хлопець зблiд. Вiн зрозумiв, у яку скруту попав. Не скаже, де та дiвчина - загине вiд руки незнайомцiв, а скаже - вб'ють свої. Вiн глянув на сокиру, яку тримав напоготовi Жиг, i, певно, на щось зважившись, почав розповiдати.
      Минулого тижня померла Материна помiчниця. Вона довго жила в селищi, й нiхто з молодих уже не знав, що народилася та жiнка в iншому мiсцi. Юнак, наприклад, почув про це лише тодi, коли її спалювали на Священному вогнi. Потрiбна була замiна. Нову помiчницю теж краще було взяти з iншого роду, оскiльки її позбавляли права виходити замiж. Хтось розповiв Матерi про Оле. Вирiшили викрасти дiвчину в сусiдiв. Чому саме ЇЇ? Бо вона - чужинка, полонянка, нiхто не страждатиме й не воюватиме через неї.
      - Ваша дiвчина зараз у житлi Матерi, - закiнчив юнак. - їй заборонено виходити на люди...
      Хлопцi лишили бiля полоненого Жига, а самi знову поповзли в полиновi заростi. Тепер вони не зводили очей з Материної печери, вхiд до якої було завiшено ведмежою шкурою.
      Чекали до сутiнкiв. Але з печери так нiхто й не вийшов.
      Повернувшись до полоненого, що зв'язаний лежав пiд кущем, Кер запитав його:
      - Як стемнiє, ти проведеш нас до Материної печери?
      - А потiм що?
      - Викличеш ту дiвчину!
      Юнак погодився. Йому не хотiлося вмирати через якесь там дiвчисько. Проте вiн сказав, що до печери пiде тiльки Кер - не так помiтно.
      Нiч видалася темною, та Керовi здавалося, що червонi язики полум'я здiймаються все вище й вище, освiтлюючи геть усе довкола.
      Хлопцi нечутно обiйшли сторожу. Двоє вартових, присiвши на камiнь, стиха про щось гомонiли. Вони навiть не обернулися, коли пiд ногою в Кера трiснула суха гiлка.
      - Не турбуйся, - прошепотiв провiдник. - Цим байдуже, що робиться в селищi. Там є своя сторожа. Але якщо нас помiтять, ти мовчи, я говоритиму сам...
      Селище спало, коли хлопцi пiдповзли до печери Матерi. При входi до печери шкури вже не було, i в глибинi її Кер побачив двох сплячих: Матiр роду й скоцюрблену бiля неї Оле.
      Кер намацав рукою камiнчик, кинув у печеру. Вiн хотiв попасти в Оле. Проте камiнчик не долетiв, ударився об кам'янистий виступ, упав на Матiр. Та пiдвела голову, глянула на Оле. Дiвчина спала.
      Кер хотiв було перебiгти в печеру, проте його супутник насторожено пiднiс руку. Бiля них з'явився високий чоловiк. Вiн тихо наблизився до печери, пiдклав у вогонь сухих гiлок. Вогонь весело застрибав, освiтивши хлопцiв. Та їм пощастило: сторож не оглядаючись пiшов геть.
      - Пора!
      Кер вскочив у печеру, хотiв розбудити Оле. Та в цей час знадвору долинув невиразний гомiн. Потiм пролунав свист i з усiх печер почали вискакувати чоловiки: хто iз списом, хто з крем'яною сокирою - усi готовi до бою. Мати не прокидалася. Боячись, що в печеру ось-ось хтось зайде, Кер сховався за кам'яний виступ. Звiдси йому було видно Матiр, Оле, вхiд до печери.
      Та надворi чулися голоси, тупотiння нiг, а в печеру нiхто не заходив. Раптом пролунали вигуки, що вимагали чиєїсь смертi. Кого спiймали охоронцi?
      Цiєї митi до печери вбiг юнак i прошепотiв:
      - Чого ж не забираєш дiвчини? Мати спить...
      - А якщо сюди прийдуть?
      - Сюди нiхто не прийде. Коли Мати спить, її не турбують.
      - А що там скоїлося? Кого упiймали?
      - Мабуть, хтось iз ваших попався...
      Кер обережно розбудив Оле, i всi троє непомiтно залишили печеру Матерi. Тi, що були бiля вогнища, вже розмахували сокирами, готуючись до танку перемоги над полоненим. Великий мисливець, що стояв на горбку, стримував їх. Але юрмисько розпалювалося ще дужче. Аж коли полум'я спалахнуло яскравiше й освiтило весь натовп, Великий мисливець опустив свою сокиру. Голоси стихли, натовп розступився, i до вогнища притягли Жига.
      Кер мiг тiльки здогадуватися, як той попав у полон. Йому було жаль Жига. Смiливий хлопець. Але гаятись не можна!
      Пiд войовничi вигуки на голову Жига опустилось з десяток сокир... Тiло його кинули у вогонь.
      ... Кер та Оле, а разом з ними й Тот довго никали навколо жител "свого" роду. Що їм робити? Йти в селище? Хто ж добровiльно повернеться в полон?! Та й що вони скажуть, коли Мати запитає про Жига? Податися до своїх? А що вони скажуть рiднiй Матерi про Цiлющий камiнь, по який пiшли?
      Кер подивився на зморену Оле, на її подряпанi ноги.
      Чи витримає вона далеку дорогу? Адже й рана ще не зовсiм загоїлася.
      Оле нiби вгадала його думки. Притулившись до хлопця, запально мовила:
      - Додому, тiльки додому!
      - А як же бути з Цiлющим каменем? - запитав Кер чи то себе, чи то Оле. - Без нього нас не приймуть... Тот, - покликав перегодя. - Зараз я проникну в селище i заберу свої речi, а пiсля того ми з Оле покинемо вас. Щоб ти не зчиняв тривоги, я зв'яжу тебе. Коли ж повернуся вiдпущу. Обiцяю!
      Залишивши Оле з Тотом у лiщинових заростях, Кер нагинцi попрошкував до селища. Йому треба було до Материнського житла. Там лежав їхнiй Цiлющий камiнь.
      Чоловiки якраз готувалися до полювання. Вони зiбралися бiля Жертовного каменя, обступили купу оленячих рогiв i застрибали в танку. Тiльки-но мисливцi рушили, Кер наблизився до селища. Вiн не зводив очей з Материнського житла. Ось звiдти вийшла Мати з Аєю й попрямували до рiчки.
      Кер тiнню майнув до житла, швидко знайшов пiд шкурою, на якiй спала Оле, невелику грудку. Прихопивши на ходу спис, хлопець чимдуж подався з селища.
      Оле, не дочекавшись Кера, заснула. Дрiмав i бранець. Дiвчина спала так мiцно, що навiть не вiдчула, як Кер погладив її припухле вiд тривалих ридань обличчя. Прокинулася, аж коли хлопець поторсав її за плече.
      Тот, глянувши на зброю в руках Кера, злякався. Але Кер швидко розв'язав його i вiдпустив.
      - Час i нам додому! - Кер показав Оле Цiлющий камiнь, i вони рушили в дорогу.
      Йшли довго: день i нiч, день i нiч, а тодi ще день i нiч. Нарештi густi чагарi розступилися й почався старий ялиновий лiс. По пухкiй глицi ступалося легше, але дуже допiкав голод.
      Ночувати зiбралися пiд ялиною. Проте заснути не вдалося. Неподалiк почулося хрюкання.
      - Свинi! - здогадався Кер. - Мерщiй на дерево!
      Вепри пiдiйшли до ялини численним виводком. Старi рили землю, а смугастi поросята, бавлячись, штурхали один одного. Кер стиснув в однiй руцi списа, а другою мiцно вчепився за гiлку. На мить завагався - чи пiде звiдси виводок, якщо вiн уб'є порося? На ялинку свинi не полiзуть, але пiдрити й повалити дерево можуть. Що його робити?.. Дуже-бо хочеться їсти! А, будь-що-будь - i Кер метнув списа. Порося кувiкнуло й упало. На щастя, старi вепри, покрюкуючи, посунули в болотянi чагарi.
      Кер перший зiстрибнув на землю. Хутко розпотрошив порося, зв'язав корою переднi й заднi ноги, просунув мiж ними спис i кивнув Оле, щоб якомога швидше тiкати звiдси.
      ... Залишок ночi провели на деревi. Це була напiвповалена ялинка з густою ошатною кроною. Можна було б влаштуватися й пiд нею, але запах поросятини мiг привернути небажаних гостей. Зрубуючи нижнє гiлля, Кер вимостив повище вiд землi м'яку i зручну постiль. Прив'язавшись до стовбура, вони заснули.
      Розбудили їх собаки. Кер схопився, глянув униз.
      - Тiкаймо! - сказав вiн Оле. - Ось-ось сюди прийдуть мисливцi. Тодi нам нiколи не повернутися до рiдного племенi.
      Вони стрибнули вниз i, вiдбиваючись вiд собак списами, кинулися в лiсову гущавину. Але тут їх зненацька повалили на землю важкi удари.