Михайло ЦИБА
      "АКВАНАВТИ",
      АБО "ЗОЛОТА ЖИЛА"
      Повiсть
      Циба Михайло Євгенович народився в 1928 роцi на Луганщинi. Пiсля закiнчення школи працював у колгоспi причiплювачем, трактористом, облiковцем тракторної бригади. З 1948 року перебував у лавах Радянської Армiї. Закiнчивши Ленiнградське вiйськове училище зв'язку, тривалий час служив офiцером повiтряно-десантних вiйськ. Цивiльну освiту здобував у Всесоюзному державному Iнститутi кiнематографiї. Працював сценаристом на Ялтинськiй та Одеськiй кiностудiях. Автор романiв "На зламi", "Марко Хорунжий", "Солдатки", "По той бiк екрана", а також збiрок "Бесстыжая", "Обратный путь дороже", "Син приїздив"... За мотивами романiв М.Є.Циби знято художнi фiльми "Солдатки" i "Колесо iсторiї". Вiн - член Спiлки письменникiв СРСР. ______________________________________________________________________
      ЗМIСТ
      1. ЯКЕ МIСТО, ТАКИЙ I ЛIТАК
      2. "ЧЕРВОНЕ I ЧОРНЕ"
      3. СЕКРЕТ ДIДА ЗАХАРIЯ
      4. БЕЗ ПОМIЧНИКIВ НЕ ОБIЙТИСЬ
      5. ЗАНУРЕННЯ
      6. ПОПЕРЕДУ МОРЕ
      7. ОЧЕВИДЕЦЬ
      8. ФIНАНСОВИЙ IНСПЕКТОР КОМАРОВСЬКИЙ ______________________________________________________________________
      1. ЯКЕ МIСТО, ТАКИЙ I ЛIТАК
      За всiма законами художнього письма розповiдь належить розпочинати з найголовнiшої дiйової особи - головного героя. Ми ж розпочнемо з особи другорядного плану, яка майже не впливає на сюжет, але дуже симпатична. Цiєю особою є Василько, людина майже доросла, бо вже наступного року iде в школу. Чи й не вiк, скаже якийсь скептик з п'ятого чи шостого класу. Погодимося, вiк, може, й не вельми переконливий, але... Василько мало прожив, та чимало бачив. Вже одне те, що вiн побував у славетному, оспiваному в сотнях пiсень i розмальованому в десятках художнiх творiв мiстi з незабутньою назвою Одеса, дає йому право дерти кирпатого носа не лише перед ровесниками. Можете уявити, що то за мiсто, якщо росiйською мовою має двi лiтери "С"! Нiчого дивного? Та Москва, столиця всiєї держави й та з одним "С", а Одеса... Чому? Шофер таксi, в якому Василько їхав з бабусею, пояснив це тим, що Одеса ближче до Європи.
      Iще, незважаючи на свiй дещо скромний вiк, Василько знав майже усi марки автомобiлiв, що бiгають по вулицi, i всi лiтаки, якi тiльки показують по телеку. Сюди, в гостi до тiтки Валентини, вони з бабусею приїхали поїздом, але ж назад Василько настояв на своєму, полетять лiтаком. Яким саме? А це вже вiн вибере. Найновiшого аеробуса, мабуть, тут ще нема, а срiблястокрилий "ТУ", з будь-яким номером, пiдiйде.
      Таксi зупинилося бiля одноповерхового примiщення, на дасi якого скляна будка. Тут сiдають кукурудзяники. Чого вони сюди приїхали? Це ж не той аеропорт. По телевiзору показували зовсiм iнший. Бабуся розраховується, отже, приїхали. Але ж тут нема таких лiтакiв, на яких погодився б летiти Василько. Шофер, взявши грошi з бабусi i молодика, що сидiв попереду, навiть не дiждавшись, коли пасажири залишать машину, вийшов i попрямував до натовпу бiля примiщення аеропорту, покручуючи ключi вiд машини на пальцi i весело виспiвуючи:
      - Ка-аму в мiсто-герой, ка-му в мiсто-герой?
      А тут божа благодать. Нi метушнi, нi шарпанини, хоча лiтнiй сезон вже розпочався.
      Сонце свiтить справно. Хмари, висушенi суховiями, зробилися легенькi, як гусяче пiр'я, й летiли кудись за обрiй. Погода льотна настiльки, що далi вже нiкуди.
      Прилiтають i вiдлiтають тихоходи-лiтаки. А коли машини працюють добре, то людям i робити нiчого. Нiякого тобi клопоту, нiяких непорозумiнь чи сварок.
      Нудьгує довiдкове бюро.
      Не чути ?валту бiля кас. Дрiмає черговий диспетчер, а книгою скарг зацiкавилася жирна муха, що потрапила сюди транзитом. За скляною загородкою усмiхається чергова, поправляючи обпаленi сонцем коси. Спiвучим голосом повiдомляє про те, що давно усiм вiдомо:
      - ...Кiмната матерi й дитини знаходиться у лiвому крилi...
      Василько звернув увагу на молодика, що їхав з ними. У джинсах iз слоником на шкiрянiй латцi ззаду, хода розмашиста, мабуть, спортсмен. У торбi з багатьма кишеньками - ласти. Куди ж вiн їде? Вiд моря? А може, вiн приїжджав на море? Помiтивши, що бабуся його кудись настирно тягне, Василько запротестував.
      - Нам ще годину чекати, - мовила бабуся, очима вказавши на вивiску вгорi: "Кiмната матерi й дитини".
      - Нас сюди не пустять, - пробурчав Василько, прочитавши вивiску над дверима. - Написано "матерi" й "дитини"! А ви - бабуся. I я вже не дитина.
      Погодившись на аргументи онука, бабуся повела його до альтанки-буфету. Доки вона щось купувала, Василько спостерiгав за опасистим чоловiком, що уплiтав товстi сардельки, запиваючи їх пiнястим пивом. Бабуся, поставивши тарiлку з сардельками на стiл бiля цього чоловiка i, щоб заохотити до їжi онука, подала йому виделку й мовила розсудливо:
      - Ото їж гарненько, як ось дядя, i будеш сильний!
      - Вiн не сильний, - вiдказав Василько, зиркнувши на "колобка" з-пiд лоба, - вiн надутий.
      "Колобок" закашляв, давлячись сарделькою, тодi посварився товстелезним, як сарделька, пальцем на Василька й додав жiночим дискантом:
      - Поговори менi, вундеркiнд!
      Нi, тут все несерйозне, починаючи з алей та примiщення й кiнчаючи самими лiтаками. Та й льотчики не кращi, мабуть, ще вчора з школи. Таких Василько в себе вдома називав на "ти", як приятелiв. Тiльки й назви що льотчики, та ще й з планшетами - соколи! А пасажири!.. Окрiм Василька з бабусею, публiка несерйозна... Баба з двома плетеними кошиками, певне, привозила харчi синочковi чи доньцi, мiлiцiонер такий же молодий, як i льотчики, дiдусь з костуром, загнутим вгорi. Сам у довгополому пiджацi в той час, коли в тенiсцi потом обливаєшся. Понапихав чогось у боковi кишенi i став товщий за тiтку з кошиками. Та ще молодик, що їхав з ними в одному таксi.
      Льотчики самi повели пасажирiв до свого агрегату що, соромлячись власного вигляду, стояв на розчепiрених лапах-шасi. Один з льотчикiв витяг з-пiд колiс колодки й почав звiльняти машину вiд мотузкiв, якими вона була прив'язана до забитих у землю паколiв.
      - Це для чого, щоб вiтром не здуло? - зловтiшно мовив Василько, коли повз нього проходив один з льотчикiв. А сам вiдвернувся, щоб i очi не бачили це чудо технiки.
      - Чого набурмосився, - смикала за руку бабуся. - Вже лiтак йому не такий! Прямо сил моїх нема! Щоб я хоч раз куди поїхала з тобою!..
      Несерйозною драбиною з металевих прутикiв льотчик пiднявся на три вершки вiд землi, вiдкинув легенькi i дзвiнкi дверцята з алюмiнiю й вигукнув так урочисто, нiби запрошував до космiчного корабля:
      - Прошу!
      Нiчого iншого не залишалося, як проковтнути образу й пiдкоритися долi. Може, й ще б повагався, так мiлiцiонер над головою. На випадок непорозумiння вiн же обов'язково втрутиться i буде на боцi бабусi.
      Неохоче пiднявся в лiтак, сiв на вузеньку лаву пiд стiною - теж якесь хистке й ненадiйне, бо з дюралi, вiдкидне, тимчасове. Почав оглядати лiтак з середини. Металевi ребра стiн, квадратики потьмянiлих заклепок, уздовж стiни поза спиною з десяток сталевих тросикiв тягнуться вiд хвоста до кабiни.
      Як же льотчики пробиратимуться до себе в кабiну, коли все тут завалене майже до стелi ящиками? Виходить, просто. Один з них подерся вгору й рачки пролiз пiд стелею. Другий, оглянувши пасажирiв, що всiлися на лавах попiд стiнами, дiстав звiдкiлясь сiрi пакети з грубого паперу й почав роздавати. Василькова бабуся запитала, для яких це потреб?
      - Для всяченських, - вiдказав дiд. Вiн повiсив свого костура гогулиною за один з тросiв на стiнi й почав розкладати в пакунок яблука, дiстаючи з кишень пiджака.
      Всi троє льотчикiв зайняли свої мiсця в кабiнi. Тодi над ящиками з'явилася чубата голова одного з них i заговорила влесливим жiночим голосом:
      - Громадяни пасажири, прошу уваги! Екiпаж лiтака АН-2 радий вiтати вас на борту нашого лайнера! - i чомусь зупинив свiй погляд на обличчi Василька, який не мiг приховати критичного виразу. - Рейс виконує чорноморський екiпаж. Командир екiпажу льотчик найвищого класу Анатолiй Петрович Синиця. На зльотi й пiд час посадки у салонi не курити i не... смiятись! - i посварився пальцем на Василька. - Ноу смокiнг!..
      - У салонi!.. - зневажливо буркнув Василько.
      Запрацював двигун, замигтiв пропелер, машину затрясло, як у пропасницi. Та злетiли й почали набирати висоту нормально. Однак вгорi, мабуть, вiтер був сильнiший, лiтак почало погойдувати. Скрипiли ящики з чимсь важким. Пасажири то нахилялися, нiби намагалися стати рачки, то билися спинами об ребристу стiну фюзеляжу. Старий хапався за свою палицю, зачеплену, за трос, зависав на нiй, i лiтак в той момент чомусь завалювався на лiве крило.
      Над ящиками знову з'явилася чубата голова льотчика.
      - Дiду! - закричала вона, щоб пересилити гуркiт двигуна. - Що за жарти? А ну знiмiть свiй костур з тяги, ви ж нас збиваєте з курсу!
      Старий зняв свою "третю ногу" з троса, й лiтак полетiв бiльш упевнено. Однак пасажири вже розм'якли. Тепер навiть тихе й непомiтне погойдування вимагало їх звертатися до тих пакетiв, якi було видано заздалегiдь. Старий почав вибирати з свого пакета яблука й перекладати їх назад, в кишенi пiджака.
      В Городище прибули за розкладом. Молодик, що летiв з ластами в торбi за спиною, пiймавши таксi в аеропорту запросив i бабусю з Васильком. Хоча їм розмовляти нi про що, та молодик, мабуть, вiдчув якусь близкiсть до них, оскiльки й там їхали в однiй машинi. На Василька вiн не звертав якоїсь особливої уваги, i хлопець теж до нього не придивлявся. А жаль, бо це була не остання їхня зустрiч.
      2. "ЧЕРВОНЕ I ЧОРНЕ"
      Василько давно помiтив, що коли ти почав дивитися футбол у себе дома, то додивитися можеш у сусiдiв. З кожного вiдчиненого вiкна свого чи iншого будинку чути одне й те ж саме, або один матч, або голос спiвака чи спiвачки, або кiно. Передачi однаковi, але люди їх дивляться рiзнi. Цього вечора демонструвався кiнофiльм "Червоне i чорне". Василько порадував татка i маму своїм приїздом i вiдпочивав вiд вiдпочинку у курортному мiстi.
      Забравшись на канапу з ногами й поглядаючи на екран, вiн мав у головi свої думки. Не мiг змиритися з тим, що до них у мiсто можуть лiтати лише неповноцiннi лiтаки, бо для справжнiх, як сказав дядько Микита, - молодик з ластами в торбi, немає бетонки. Всього навсього! "Ось прославимо своє мiсто, - обiцяв той спортсмен. - Тодi й на нас звернуть увагу". А як? Якби ж хтось з цього мiста полетiв у космос чи придумав якусь дивну машину... Вiн би й сам погодився летiти на мiсяць i далi, аби мiсто Городище написали на картi крупними лiтерами. Без цього бетонки не буде...
      А на екранi тим часом коїлося чудне й незрозумiле. Гарна молода тiтка у старовинному бiлому вбраннi вночi вийшла на балкон з ножицями в руках. Пiдняла руку до голови, чик - i пухната коса впала у її пiдставлену руку.
      Жiнка нахилилася через бильце й сказала комусь тихим, хворобливим голосом:
      - Це тобi посилає твоя служниця на знак вiчної вдячностi. Я вiдрiкаюся вiд свого розуму, будь моїм повелителем!
      Молодий дядько в бiлих панчохах, така була колись мода, впiймав ту косу i притулив до губiв. Тодi помахав рукою тiй жiнцi й чкурнув у кущi, нiби злодiй.
      Неподалiк вiд телевiзора, на столi, свiтилася настiльна лампа з прозорим зеленим абажуром, вiд якого обличчя Володi, Василькового брата, здавалося вилитим з кольорового скла.
      Володя у них вiдмiнник, але, як сказав батько, трохи заморочений. Вiн може дивитись телевiзор, а тодi нi з сього, нi з того скочити й, зашморгавши носом, вибiгти з кiмнати. Не може бачити, коли там хтось плаче або ображає малого, чи до дiвчини чiпляється. На вулицi нормальний, може й здачi дати, при потребi, а коли читає книжку чи дивиться телевiзор, стає якимсь трохи безтолковим. Ти в нього питаєш щось, а вiн дивиться крiзь тебе й мовчить. Iще Володя пише вiршi, ховає зошита, а коли нiкого немає вдома, читає уголос або наспiвує ось таке:
      Не люблю свiй п'ятий "Бе",
      Та йду на уроки,
      Щоб побачити тебе,
      Моє карооке!..
      Василько вже не маленький, знає про брата все. Оте "карооке" старша донька дiльничного мiлiцiонера, їхнього сусiда по квартирi, - Iрина. Там така, як каже мати, й через губу не плюне. Задавака. А очi банькастi, як у бабки, що лiтає над водою. Вона їх мружить увесь час, щоб здавалися меншими. Сама завжди накрохмалена, напрасована, чик на вичик, йде так, нiби глек води несе на головi. Он у неї сестра Каринка, зовсiм не така, хоча теж вредна. Васильковi ота Володина любов у печiнках. Як що, так бiжи поклич!.. Або записочки носи їй. Вiдповiдь приносить Каринка. Думалося, що влiтку виїдуть на дачу, яку щойно побудували неподалiк вiд озера, далеченько за мiстом, а виявилося, що й там вони сусiди!
      Прокинувся вранцi, не за власним бажанням, не вiд грому небесного чи землетрусу. Нi, це дружина дiльничного мiлiцiонера, вилицювата, розпашiла молодиця у штанях, що аж трiщали на нiй, тягла за собою старшу Iрину i репетувала, аж шибки у вiкнах брязкотiли.
      - Ви бачили таку! - виставляла вперед доньку. - Ви лишень погляньте на цю Матильду! Та що за дитина, це ж мавпа! Що побачило в телевiзорi, те й собi чинить! Вiдчикрижила таку косу й кудись подiла! Кажи, для чого вiдрiзала косу? Куди подiла? Кажи, бо три шкури спущу!
      Iрина, як завжди, високо тримала голову i, ховаючи очi - подарунок природи - пiд довгими, нiби наклеєними вiями, гордо мовчала. Здавалося, що вона нiчого не чує, що вона перебуває в зовсiм iншому свiтi, в iншому просторi.
      Аж нагодився Василько, який у будь-яку ситуацiю може внести яснiсть. Помiтивши, що у Iрини одна коса лежить на спинi, а вiд другої залишився заячий хвостик, торкнувся до нього пальчиком i хiхiкнув. Тодi зайшов наперед i заглянув їй в обличчя.
      - Володю, - пiдiйшла до старшого мати дiвчини. - А ти не знаєш, де її коса?
      Аж тут i господиня. Привiталася з сусiдкою i, зрозумiвши в чому справа, налякала втручанням батька. Це подiяло. Володя, що лежав пiд ковдрою на канапi, пробурчав:
      - Вийдiть, я встану.
      А коли всi вийшли, вiн скочив на ноги, натягнув штани i пiдбiг до комоду в кутку кiмнати. Дiстав коробку вiд електробритви "Харкiв" i, зробивши крок через порiг, мовчки тицьнув її в руки Iринi, її мати блискавичним рухом вирвала коробку з рук доньки й побачила в нiй Iринину косу.
      - Ви бачили таке! - вигукнула вона зловтiшно i забiгала очима вiд Iрини до Володi, вiд доньки до "зятя". - Парубок i дiвка! Ще мамкине молоко на губах не висохло, а вони вже в любов граються, женихаються! I не соромно вам?!!
      Мабуть-таки, було соромно обом, бо "жених" утiк, а його "наречена" стояла, понуривши голову.
      Сусiдка потягла за руку свою доньку додому, а Володя впав на канапу i заплакав, ховаючи лице в подушку. Мати поспiшала на роботу, бабуся поралася на кухнi, i нiкому було втiшити хлопця. Василько добре знав братову натуру й тому боявся навiть наблизитися до нього в такi хвилини. За спiвчуття вiн може вiддячити безневинному грубим словом, а то й потиличником. Отже, Василько не став старшого гладити по голiвцi й заспокоювати, вiн вирiшив допомогти йому, зарадити якось братовому горю.
      Вибiг з пiд'їзду й метнувся до сусiднього, де в палiсаднику пiд кущами бузку гралися його ровесницi - Каринка й ще двi дiвчинки її вiку. Вони вкладали в iграшкове лiжко ляльку, яка, приймаючи горизонтальний стан, заплющувала очi. Вони так захопилися грою, що не помiтили наближення хлопця. Василько, тримаючи праву руку за спиною, ловив поглядом двi косички Карини, що козячими хвостиками стирчали врiзнобiч. Вiн вже було прицiлився ножицями до косички, як Карина повернула голову. Довелося вжити силу. Василько штовхнув дiвчинку в спину. Вона впала. Доки пiдiймалася, вiн встиг вiдрiзати косичку. Дiвчина лише розкрила рота, але не встигла нiчого сказати, як Василько зник у своєму пiд'їздi. Розгублено звелася на ноги й пiшла додому. Увiйшла в кiмнату, повернулася спиною до матерi i пальчиком указала на мiсце, де ще недавно була кiска.
      - Господи! - сплеснула в долонi мати. - I воно туди ж!
      Василько тим часом влетiв до себе й поторсав брата за плече.
      - Чого тобi? - повернувся той i намiрився вдарити.
      - Ось! Бери! - радiсно сяяв очима. - Хочеш, ще одну вiдрiжу!
      Володя вихопив з рук брата косичку й жбурнув її до порога. Це огорошило Василька. Ображений, з очима повними слiз досади, вiн пiдняв її, вiднiс власницi i вiддав, буркнувши:
      - Забери її, жадоба!
      3. СЕКРЕТ ДIДА ЗАХАРIЯ
      А тепер займемося Васильковим супутником, з яким йому випало не лише летiти в одному лiтацi, а й у двох таксi їхати до аеропорту i вже дома з аеропорту до будинка. Вiн теж їхав з моря додому, теж був городищенцем, земляком.
      Микита Сорокалiт, так його звали, приїхав додому i наступного дня змушений був знову покидати квартиру. Справа в тiм, що його кличе до себе в хутiр Калиновий дiдусь Захарiй. Дiд, Микита про це знав, хитренький i скупенький. На всiх родичiв, особливо на молодих, дивився з пiдозрою, нiби всi вони зазiхали на його високий будинок на околицi, на садок, худобу i пасiку. Усiх сторонився, жив вiдлюдкувато, а це згадав про онука. Не важко змикитити - вiдчув подих старезної баби з косою за плечима.
      Треба їхати. Це недалеко вiд, мiста, кiлометрiв тридцять п'ять, а там ще зо три кiлометри. Вийшов з автобуса й замислився, чекати попутку чи рушити пiшки. Звернув увагу на стрiлку-покажчик. Як люди розмовляють, так i пишуть. "Калинiв" написано правильно, а поряд стрiла, що вказує на шлях проти лiсосмуги. Початок слова українською мовою, а кiнець - росiйською: "ЩАСТЬЕ". Нахилився, пiдiбрав камiнець (у цих краях крейда на кожному кроцi) й виправив помилку, перекреслив двi останнi лiтери i вгорi дописав "Я".
      Йшов грунтiвкою, не поспiшаючи. Щоправда, вже на околицi його наздогнав дощ, довелося прискорити ходу. Дiд Захарiй чи Захарко завжди веселенький, метушливий, сьогоднi був пригнiчений не то хворобою, не то просто передчуттям прощання з цим прекрасним i клопiтким свiтом. Микита звернув увагу на те, що не було у дворi вуликiв - старий продав пасiку. Виходить, що готується капiтально. Мабуть, i покликав для невеселої розмови.
      Нi, як виявилося, дiд не дуже корився часовi i хворобам, гнувся, але не ламався. На онука поглядав не без заздрощiв, а то хiба - i зрiст, i вiк, i спортивна статура. Щоправда, не подобалися нависаючi брови, у цьому якась зверхнiсть i навiть жорстокiсть. Хоча, дiд пам'ятає, в дитинствi вiн був лагiдний i чуйний до тварин, кiшок не мучив i пiр'я з хвоста в голубiв не висмикував.
      Зрадiв дiд онуковi, закректав, встаючи й тримаючись за поперек. Заторохтiв тарiлками, задзвенiв склянками. I сам не втримався, хильнув малинової наливки. Дуже любив цей напiй за його духмянiсть i райський смак. Органiзм ветхий, не став противитись хмелю, розкис, розм'як, i старий, як i належить людинi, що вже прожила своє життя, поринув у спогади. Микитi не дуже хотiлося вислухувати все те, про що говорилося, писалося й показувалося в кiно й по телевiзору сотнi разiв, та мовчав, кивав, вдавав зацiкавлений вигляд.
      - ...Я в городi при базi був їздовим. Возив начальника i ящики, коли треба було. Аркадiй Борисович Милован, мiй начальник, шанував мене на всi сто! А то хiба, я вмiв тримати язик за зубами. На такiй роботi, чоловiче, це головне! Хороший був чоловiк, нехай йому легенько тикнеться, коли живий десь, якщо ж помер, то царство йому небесне... Ти чого смiєшся?
      - Та думаю, що такому чоловiковi царство небесне не сниться.
      - Чому це? - схилив голову на плече старий.
      - Посада не дозволяє.
      - Та ти що, то був золотий чоловiк! Ти думаєш база, де капуста, огiрки в дiжках та помiдори? Чоловiче! Ти хоч раз був у магазинi, де продають обручки, серги, золотi годинники i все таке... дороге. Так вони все получали з нашої бази! Та ти що! Бiля нас самої охорони було, як бiля банку! Щоправда, коли наблизився фронт, усiх їх нiби вiтром здуло! Втiкали ми з ним самi. Уявляєш, на пiдводу вночi погрузили двi металевi скринi... А якi ж важучi! Ми їх ледь-ледь по дрючках вгору витягли. Тодi соломкою обкушкали й гайда! Тiльки далеко не заїхали... Та що говорити, таке творилося, що не розбереш, де чужi, де нашi. А тут ще ув'язалася з нами моя кума!
      - Баба Палажка?
      - А то хто ж.
      - Чому ви її кумою звали?
      - Бо кума... - замислився старий. - У тридцять третьому помер мiй кум - її чоловiк, Нестiр, а в мене - моя Парасочка, царство їй небесне. Залишилися ми з кумою. Куди подiтися? Так i жили. Вона. так i звала мене все життя кумом, а я її кумою, - тяжкi були спогади, вони примусили старого ще раз взятися до карафки. А випивши, подивився на онука крiзь хмiльний туман i продовжував: - Так я оце хотiв тобi розказати один секрет. Нiкому не казав, усе сам чекав моменту, не дочекався. Хоча, дочекався, та... пiзно. Зносився органiзм, скрипить. А на погоду так хоч плач. Дощ ще десь у Харковi, а в мене колiна, як немазанi колеса...
      - Я вам спiвчуваю, дiду Захарiю, тiльки ж давайте про ваш секрет, а то ви мене заiнтригували. Може, й справдi, щось варте уваги?
      - Варте, варте, онучок! - запевнив старий. - Так слухай, погрузилися ото ми i гайда! А вночi, куди не сунемося, а воно бах та бах! То снаряди, то бомби! А свiтлячки по небу так i гуляють. Зупинили нас солдати на Колядiвському шляху i кажуть, куди ви? Там вже нiмець! А куди ж нам? Назад! А вiн же паразит йшов тодi не навалом, а своїми мацаками захоплював цiлi областi, брав у полон цiлi армiї! Ми ото назад. Доїхали до хутiрця Калинового, що ото за чорним лiсом, i стали. Що робити, питає в мене Милован. Не вiддавати ж окупантовi такi скарби? Каже, паняй до озера, що за верболозами...
      - Це ж яке озеро? - насторожився Микита. - Назва?
      - Та бiс його знає! Хiба це Чорне море, щоб йому назву давати. Це за Новим Гаєм...
      - Так ви й самi точно не знаєте?
      - Я-а? - образився старий. - Як же я не знаю, коли я сам те дiло робив. Та про що говорити, майже до самого озера соша з деревами обабiч. То не просте озеро. Та-ак, то не просте озеро... - i умовк старий, замислився.
      - Дiду, не тягнiть жили, далi! Ви заховали свої скринi в тому озерi? - навiть встав з-за столу Микита й почав мiряти кроками свiтлицю. - Я помиляюсь?
      - Трохи, - кивнув старий i взявся за поперек. - Той триклятий Милован мене покалiчив навiк! Нiч. Нi бiса не видно. А вiн жене мене в болото. Надибали на човна в кущах. Вiн тягне його до бестарки, я пiдпихаю. Витягли носом на берег. Дурнi старi, хоча... тодi ми були, звичайно, дурнi, тiльки не такi вже й старi. Прив'язати б за щось човна, щоб вiн не смикався взад-вперед, а ми кинулися до скринi, що лежала в задку. Рачкували, силкувалися, з горем пополам стягли на край i не втримали в руках. Як чортобухнула вона в човен i перекинула його прямо бiля берега. У мене тодi в серединi щось луснуло i засiла в менi хвороба така, про яку навiть говорити нiяково й до лiкаря показуватися соромно...
      - Я знаю, що то за хвороба. Погана хвороба, тiльки гарних хвороб не буває. Далi! Що скриня?
      - Потонула. Там вже бiля берега глибоченько, а далi, кажуть, нiхто нiколи дна не дiставав. Так ми ото першу вже й не чiпали. Затягло жабуринням i бог з нею. А другу ми таки втягли на човен i потопили вже трохи далi вiд берега.
      - I що, пiсля вiйни нiхто про це не знав, окрiм вас?
      - Та чого там, ще у вiйну, зразу пiсля визволення, як нашi прийшли, заявився Милован на автомобiлi. Солдати дiстали баграми, тодi зачепили ланцюгом i автомобiлем потягли на берег. Це ту, що була ближче...
      - А друга? - насiдав Микита.
      - Там! - розвiв руками дiд. - Десь на глибинi. Я оце скiльки живу, стiльки й думаю про неї. Мабуть же, в нiй щось дороге, якщо Милован не кинув її у той скрутний час i не дременув у тил з усiма. Тiльки як її дiстати?
      - Дiду, дiду! - хапався руками за голову Микита. - Чого ж ви мовчали? Чому менi не сказали ранiш, чи думали самi дiстати? Все одно один чоловiк її дiстати не зможе. Я маю на увазi сильного молодого чоловiка, а про вас i говорити не варто! Чого ж ви мовчали? Я чув, казали про вас, що скупий i всяке таке, але дiйти до такого...
      - Та не скупий, не скупий я, Микитко, а розумний! - пiдняв палець дiд i хитренько захихикав. Тодi налив у чарки i продовжував: - А розумний!
      - Який же це розум: сам не гам, i другому не дам! - сердився Микита. - Самi все життя пiшки проходили, i я на велосипедi. А то мали б автомобiлi i все таке...
      - Помовч, онучок! Не казав я, бо безполєзно! Те озеро облюбував собi найголовнiший наш начальник, що в мiстi. Йому побудували там на березi дачу i провели асфальтовий шлях, посадили дерева. Так що до того озера нi я, нi хтось iнший за три версти й носа сунути не мiг. Там же була охорона, як на державному кордонi. А вiн собi блаженствував, на озерi завiв чорних i бiлих лебедiв. Це ось тепер його кишнули, а дачу передали пiонерам...
      Микита не мiг зупинитись. Все ходив по хатi. Навiть випив настоєчки. Його думки були вже десь далеко звiдси, як тi хмарки, що летiли в далечiнь вiд легенького подиху вiтру. Микита вже оглядав те озеро з висоти пташиного лету.
      Старий захiхiкав i продовжував:
      - А я оце думаю, як же в нас люблять начальство! Ти чуєш мене? Ти тiльки послухай, що я чув! Тому начальнику привозили всякого харчу i питва стiльки, що й зараз ще є! Вже два роки минуло! Кажуть, що хлоп'яки пiрнають пiд кручею в озеро й добувають з муляки пляшки шампанського та коньяки! Ото прямо ящиками опускали у воду, там б'є джерело холодне з-пiд кручi, там вони холодненькi були влiтку i взимку. При однiй температурi. Стiльки навозили, що й зараз ще є...
      - Дiду, а ви можете хоча б приблизно показати те мiсце, де ви потопили другу скриню чи сейф?
      - Мабуть. Тiльки бiс його знає. Воно ж все позаростало, не впiзнати. Я вже ходив там з вудками. Нiбито воно й не воно. Верби у вiйну на топку позрубували, наросли новi дерева. Та вже якось буде. Без човна не обiйтись. Я вже приглянув в одному дворi, лежить пiд повiткою розсихається. Чоловiк помер, а жiнцi вiн на бiса.
      - А там, кажете, пiонерський табiр?
      - Вже друге лiто.
      - Ви ходити можете?
      - Так, по двору...
      - Одягайтесь. Швиденько!
      - Та чого така нетерплячка, я сорок рокiв чекав...
      - Вважайте, що дочекалися! Нiчого думати. Вудки у вас є. Пiдемо шукати хорошi мiсця для риболовлi.
      - Та ноги в мене клятi, не дуже надiйнi...
      - Ви ж не самi. На плечах принесу! Тут по дорозi хтось пiдкине, а там потихеньку, поспiшати не будемо. Я мушу сьогоднi ж провести рекогносцировку i виробити план. Час лине, а там, дивись, ще заявиться ваш Милован!
      4. БЕЗ ПОМIЧНИКIВ НЕ ОБIЙТИСЬ
      Кажуть: гуртом можна й батька бити. Аби тiльки знати за що. Це жарт, та головне тут не "батько", а "гуртом". До такого висновку дiйшов Микита, поплававши на човнi по холодному озерi. Вiн повiсив на капроновий шнур молоток без ручки i, опускаючи його на дно, розраховував металом натрапити на метал, а вже тодi, встановивши мiсце сейфа, залишити буйок i ламати голову над вирiшенням другого питання. Змарнувавши день, Микита зрозумiв, що це не той шлях. Вiн подумав увiйти в контакт з пiонерським табором.
      Так у таборi "Металiст" з'явився новий вихователь Микита Єгорович Сорокалiт. Вiн увесь час проводив на озерi, навчаючи вiдпочиваючих користуватися ластами, пiрнати пiд воду й триматися там якомога довше. Як виявилося, дiд Захарiй мав рацiю, розповiдаючи про коньяки та шампанське. Справдi, сам вихователь на глибинi двох метрiв пiд кручею в намулi виловив пляшку шампанського i двi банки "шпротiв". А хлоп'яки дiстали кiлька невеличких пляшок "пепсi-коли". Видно, начальник, що тут вiдпочивав, був уже одною ногою чи, може, обома в тому комунiзмi, який обiцяв людям i який його тримав у доброму тiлi.
      Не лише комарi не давали спати Микитi Сорокалiту, а й думки. Ламав голову, як знайти скарби, адже вони тут, нiхто їх не виймав. Коли б не така муляка. Мабуть, засмоктало так, що нiяким молотком не дiстанеш. А шкурка вичинки варта. Правий дiд Захарiй, коли б у сейфi не було чогось коштовного, завiдуючий бази так не побивався б, не ховав би вiд фашистiв i взагалi вiд людей. Дiстати другий сейф вiн не наважувався, бо... ясне дiло. До озера не було доступу простим смертним.
      Що ж робити?
      Навiть увi снi Микита бовтався у муляцi, розгрiбав i чманiв без повiтря. Одне слово, намул став його ворогом на все життя.
      Для обслiдування дна потрiбен батискаф.
      Iще чого! Може, викликати водолазiв? Тодi вся затiя нiчого не варта. Той, хто знайде скарб, той його й забере, а ти залишишся з носом. I без серйозної пiдготовки i обладнання нiчого не вдiєш. Намислив справдi робити саморобний батискаф з допомогою юнакiв, але цей задум розвалився вщент ще до його втiлення. Справа в тiм, що перша черга вiдпочиваючих збиралася додому, а через два-три днi мала заїхати нова. Що серйозне можна заробити з такою тимчасовою публiкою?
      Обставини примусили Микиту Сорокалiта роззирнутися навколо. Обдивився все i що ж побачив? Пiд горою на протилежному березi озера в садочках десятки, та де там, сотнi хаток з балкончиками i верандами, з розмальованими причiлками i кольоровими парканчиками. То дачi городян. Звичайно, що там є така ж публiка, як тут у таборi, звичайно, що той контингент бiльш постiйний, люди там живуть все лiто.
      Щоб познайомитися з хлопчаками-дачниками, з усiма разом, Микита вирiшив створити свою дитячу футбольну команду й викликати на змагання команду дачникiв.
      Як тiльки поселилася нова змiна, вихователь Сорокалiт розпочав свою затiю. Футбол - це така гра, проти якої не встоїть навiть запрограмований музикант чи вдумливий очкарик. Тому-то на галявинi мiж наметами i лiсом юрмилися хлоп'яки, виполюючи бур'ян, розрiвнюючи майбутнє поле, зрiзаючи горбочки й купини й засипаючи та забиваючи дерном ямки. Сам Микита Єгорович, дiставши у мiстi старi волейбольнi сiтки, зшивав їх до купи, готуючи для футбольних ворiт.
      Було створено двi команди з бажаючих. Одна з них носила пiсок вiд озера й посипала мiсця бiля ворiт, а друга розмiчала й посипала попiльнухою межi штрафного майданчика, воротарського i центра поля. Коли люди в чомусь зацiкавленi, їх пiдганяти не треба. Головне зацiкавити. Микита це зрозумiв давно, а зараз лише спостерiгав за роботою.