Василь Бережний
      Така далека подорож Чамхаба
      I
      Чамхаб одразу впiзнав цю будiвлю й зiйшов з рухомої стрiчки на тротуар. Перед ним, вiддалiк вiд траси, лежав велетенський сiрий камiнь, схожий на мозок людини: двi пiвкулi, звивистi борозни.
      "Штукарство, - подумав Чамхаб, вiдчувши глуху неприязнь i до самої будiвлi, й до установи, розташованої в нiй. - Електронний архiв... пам'ять... Але ж можна б не так претензiйно..."
      Зрештою, пiдстав для невдоволення не було нiяких: переповнений тяжкими враженнями своєї космiчної подорожi, вiн сам надумав звернутись до цього унiкального архiву. Тут можуть виявити те, чого вiн не може пригадати, дiстати iнформацiю, сховану в глибинi нейронiв. Надто важливо дiзнатися, що з ним трапилось на тiй зловiснiй планетi. Спуск, першi кроки на нiй - все це стоїть перед очима. А зустрiч з аборигенами... Адже коли на них напали... До моменту нападу вiн пам'ятає все. Та навiть i сам напад. А от що було далi, як врятувався, як опинився на кораблi, - суцiльний провал пам'ятi. Лише оцей електронний архiварiус - "експропрiатор психiки", як Жартома назвала його Анжела - загляне в найдальшi комiрки пам'ятi, вибере все, до останнього штриха. Це потрiбно не тiльки для науки - космологiї чи iсторiї,- це потрiбно мiльйонам людей.
      Чамхаб став, заклавши руки за спину, i довго розглядав химерну будiвлю. Розумiв: це його обов'язок - вiддати всю, яку має, iнформацiю електронному мозковi, але якесь несподiване почуття тривоги i страху втримувало його. Раз по раз у сiрiй будiвлi розсувалися округлi дверi - туди заходили й звiдти виходили люди, а вiн усе стояв iз мiцно зчепленими за спиною руками й дивився. Думки його були далеко. Пригадалися науковцi Космоцентру - i жаль, i розчарування вiдбилися на їхнiх обличчях, коли, дiйшовши до найкритичнiшого моменту в експедицiї, вiн сказав, що нiчого не пам'ятає, нiчогiсiнько! Вони перезирнулися, знизали плечима. Що ж, мовляв, не пощастило, може, капiтан психiчно травмований... Чамхаб почував себе так, нiби завинив перед цими людьми, i не лише перед ними, завинив перед усiм людством, хоча, звичайно, нiхто нi в чому його не звинувачував. I тодi вiн сам запропонував скористатися електронним мнемоскопом. Усi полегшено зiтхнули, а дехто навiть не стримав радiсної посмiшки: вiн угадав їхнє невисловлене бажання! Запропонувати йому навряд чи хто зважився б: це було б неетично. А якщо вiн сам... Розмова закiнчилась в атмосферi справжнього ентузiазму. Мнемоскоп допоможе розкрити таємницю, зазирнувши в найдальшi зони пам'ятi!
      А тепер ось вiн завагався. З-пiд насуплених брiв позирав на химерну будiвлю й... шкодував, що висловив таке поспiшливе, легковажне рiшення. Хлопчисько!
      Це нагадувало шахову партiю в її кульмiнацiї. Вiд того, який хiд вiн зробить зараз - а це в його волi, - залежатиме все. Чамхаб гiрко посмiхнувся - знову постало прокляте гамлетiвське запитання: бути чи не бути?
      Рiзко обернувшись, пiшов до тротуару.
      Ступив на ближчу стрiчку, потiм на суєiдню, а далi вже на середню, яка мчить з найбiльшою швидкiстю. Тут було чимало пасажирiв, та все-таки знайшлася вiльна трапецiя, на яку можна спертися. Стояв, намагаючись нi про що не думати, спостерiгав обличчя, особливо жiночi, поглядав на деякi оригiнальнi будiвлi, сквери i парки, що пропливали мимо. Як гарно жити на Землi! Щоб це фiзично вiдчути, треба побувати в космосi... Так... Тепер йому в сто крат рiднiшi оцi незнайомi обличчя, оцi очi, що так i променяться думкою та вiдчуттям. Але що їм до того, чи все вiн пригадав iз своєї подорожi, чи нi? Головне ж вiдомо: знайдено планету, на якiй буяє життя, хоч i в нижчих формах. Та це ще й краще, що там немає мислячих iстот - можна заселяти!
      Немає... А що, коли є? Хiба вiн може дати однозначну вiдповiдь на це питання?
      I знову сумнiви обступили Чамхаба, i в головi зчинився такий сумбур, що неможливо було зосередитись. Пропустив майдан, де мав перейти на Морську трасу, довелося повертатись зустрiчними стрiчками, iти пiдземними переходами. В людському тлумi вiн поволi заспокоївся й твердо вирiшив: як скаже Анжела - так вiн i вчинить.
      Думка про Анжелу, нiжну, чарiвну, найкращу дiвчину в свiтi, наповнила радiстю його серце. Те, що вони, двоє з п'яти мiльярдiв людей, знайшли одне одного, Чамхаб вважав щасливим подарунком долi. Мало того, що Анжела напрочуд красива, i саме тiєю красою, яка хвилює, притягує його, вона iмпонує йому духовно. В них спорiдненi погляди на життя, на свiт. Ба навiть поточнi подiї майже завжди викликають в них однакову реакцiю. Вони розумiють одне одного з пiвслова. "Анжела - моє alter ego*", - думав Чамхаб, i його очi поблискували щастям, йому подобалось, як вона ходить, як говорить, трохи розтягуючи слова.
      ______________ * Друге я (лат.).
      Тенiснi корти, де Чамхаб сподiвався зустрiти Анжелу, розташованi на Спортивному островi, спорудженому за кiлометр чи пiвтора вiд берега. Туди веде тунель, на зразок метро, устаткований такими самими ескалаторами, як i вулицi мiста. Наближаючись до вертикального пiдйомника, Чамхаб несподiвано подумав: а що, коли Анжела скаже "не треба"? Впiймав себе на тому, що в глибинi душi рiшення майже склалось, Анжела тiльки мусить санкцiонувати. Гм... Як скаже - так i буде... А що, коли вона раптом...
      Пiдйомник винiс його в сонячну купiль. Дихалось легко, здавалось, повiтря вiдчувається на смак. На що вже в космiчному кораблi добре працюють кондицiонери, та хiба вони можуть дати таке цiлюще повiтря? Хоч як прагнули конструктори острова за допомогою металу й пластика вирватись iз обiймiв природи, це їм не вдалося. Природа тримає всю цю споруду разом з людьми в долонях моря i неба...
      Анжела помiтила його ще здалеку, привiтно махнула рукою. У бiлому спортивному костюмi вона здавалась ще кращою. Змахнула ракеткою грацiозно й водночас енергiйно - удари по м'ячу були сильнi, мов пострiли.
      Сiвши з краю порожньої трибуни, Чамхаб спостерiгав за її грою, суперницi ж не бачив, наче її й не було.
      Та ось тренування скiнчилось, Анжела пiдiйшла, втомлено ступаючи по гравiєвiй дорiжцi. На засмаглих щоках блищали краплини поту.
      - Ну, як? - спитала, сiдаючи поруч, i в очах її на мить з'явилась тривога.
      - Нiяк... поки що.
      Анжела кинула на нього запитливий погляд, i в тому поглядi було стiльки дитячої цiкавостi, що Чамхаб не мiг стримати посмiшки.
      - Розумiєш, був я коло того "мозку"... Знаю, що треба випити цей келих, але... боюся. Вони ж видобували iнформацiю у вмираючих або щойно померлих... Можуть бути несподiванки - вони самi попереджали... - Чамхаб помовчав, йому не хотiлось розвивати цю тему. Потiм сказав невизначено: - Тут є над чим помiркувати.
      - Ходiмо прогуляємось, - враз посерйознiшала Анжела.
      Аж до заходу сонця блукали вони по алеях Спортивного острова. Говорили про що завгодно, здебiльшого про всякi дрiбницi, лише не про електронний архiв, полишили цю тему пiдсвiдомостi.
      Купалися, стрибали з вишки. Чамхаб захоплювався Анжелиними траєкторiями, - вона плавно, нiби в невагомостi, летiла, простягнувши вперед руки, i, здавалося, якби забажала, то линула б отак понад хвилями аж до самiсiнького обрiю, де вже здiймалась кармiнна стiна. В нього так не виходило - плюхався в воду важко, як металевий злиток, а, виринувши, довго пирхав, неначе той морж. Анжела ще не смiялася так, вiдколи вони познайомились.
      - Ану ще! Ще один стрибок!
      I вiн знову пiдiймався на вишку, падав сторч головою, а, виринувши, пирхав ще дужче. Гралися, немов пiдлiтки.
      Вiдпочиваючи на водi, Анжела переверталася горiлиць, розкидала руки хрестом i заплющувала очi. Потiм казала, що, погойдуючись на хвилях в такiй позi, вона поступово втрачає почуття верха й низу, i їй починає здаватися, що вона летить у космiчному просторi, падає й падає помiж планетами й сонцями.
      - Так можна i втонути, - обiзвався Чамхаб.
      - Можливо, - погодилась Анжела. - Та я вловлюю момент, розплющую очi, i все минає. А в тебе з'являлося таке вiдчуття в космосi?
      Чамхаб замислився.
      - Коли сидiв за пультом, було. З'єднуєшся з кораблем в одно цiле, вiдчуваєш його гiгантське металеве тiло, як своє... Кнопка, на яку лiг палець, сполучає твою нервову систему з електронними "нервами" агрегатiв, i їх можна вiдчувати, як внутрiшнi органи. Цiкаво?
      - Цiкаво, але страшно: людина зростається з машиною...
      - Страхи цi перебiльшенi. Людина завжди залишається людиною.
      - Будемо сподiватися.
      Вечеряти в кафе Анжела не схотiла, натомiсть запросила до себе. Вiн, звичайно, був дуже радий i не приховував цього. Перспектива iнтимної обстановки викликала в нього п'янку млость.
      Анжелинi батьки мешкали в невеликiй, скромно умебльованiй квартирi на другому поверсi. Стiл накрили на верандi, до якої заглядали молодi клени при свiтлi їхнє листя видавалося ще зеленiшим. "Космiчний сирота", як i слiд було сподiватися, був у центрi уваги. Особливо опiкувалася ним Анжелина мама - ще молода, балакуча жiнка з лагiдним обличчям. Батько - високий, худорлявий чоловiк, один з операторiв автоматичної пiдземної фабрики, яка виробляє взуття, - неквапливий у розмовi, стриманий у рухах. Але з того, як вiн час вiд часу поглядав на Чамхаба, помiтно було, що ставиться до космонавта з повагою й теплотою.
      Чамхабовi приємно було в їхньому товариствi, та - нiде правди дiти,коли вечеря скiнчилася, вiн зрадiв, що нарештi лишається вiч-на-вiч iз своєю нареченою. Покохав дiвчину до самозабуття, й посидiти з нею, взявши її руку в свою, було для нього справжнiм блаженством. Звучала нiжна мелодiя - та чи вiн слухав її? Сидiв як заворожений, геть забувши про все. Анжела нагадала:
      - То як ти вирiшив?
      - Завтра вiзьмемо шлюб, - мрiйливо обiзвався Чамхаб. - Повiр, що далi...
      - Я не про те, - засмiялась Анжела. - Електронного павука забув?
      - А... - Вiн наче прокинувся зi сну. - Павука? Як ти скажеш, так i зроблю.
      Лагiдним жестом вона вiдкинула йому бiлявого чуба.
      - Менi здається, що... це навiть цiкаво.
      - Може, й цiкаво. - Чамхаб вибачливо усмiхнувся. - Мозок людини - це своєрiдний космос... Та в мене на думцi... Я таки доб'юся - ми туди ще полетимо! Ну, що ж, вирiшено: завтра пiду. Тiльки... тiльки обiцяй, що пiсля того ми одружимось... не вiдкладаючи. Згода?
      - Авжеж, дурненький! - засмiялась Анжела й грайливо торкнула його носа.
      Хотiв поцiлувати, але вона встигла вiдхилитись. Обличчя їй зашарiлося.
      - Ой, що ти... Прошу, заспокойся.
      Чамхаб пiдвiвся й почав ходити по кiмнатi, засунувши руки в кишенi штанiв. Дiвчина трохи злякано стежила за ним поглядом, просила заспокоїтись i сiсти.
      - Хiба можна бути спокiйним коло тебе? - Якось наче аж сердито поглянув на неї. Ех, схопити б її на руки...
      - А скiльки продовжуватиметься ця процедура? - спитала, виходячи на веранду.
      - Що? - стрепенувся Чамхаб. - А... не знаю.
      Постояли на верандi, дослухаючись до шелесту листя.
      - Ну, добре, - порушила мовчанку Анжела. - Я туди подзвоню. I обов'язково зустрiну, коли ти виходитимеш.
      Зненацька обхопив її голову долонями. Дiвчина не встигла й скрикнути, як вiн поцiлував її в губи.
      II
      Пiсля гiпнотичного сеансу Чамхабовi надiли на голову щось справдi схоже на срiбного павука - мнемоскоп. Напiвлежачи в спецiально пристосованому для нього лiжку, космонавт знову переживав свою останню подорож. Пам'ять розгортала дивовижно чiткi картини - усе було, як наяву. Хоча й не зовсiм: пережитi сцени й ситуацiї з'являлися водночас. В коротку мить вмiщалися яскраво висвiтленi подiї одного дня чи цiлого мiсяця - в залежностi вiд того, яка була насиченiсть фактами. Полiт "Енея" продовжувався майже десять рокiв, а електронний "павук" знiмав карби пам'ятi всього за кiлька годин. Правда, мнемоскоп старанно "просiвав" здобуту iнформацiю, й на магнiтну котушку осiдало тiльки суттєве.
      Звичайно, Чамхаб нiчого цього не вiдчував. Як тiльки апарат ввiмкнули, вiн одразу ж усвiдомив себе на космiчному кораблi. Сидiв за великим сегментом пульта керування, невiдривно дивлячись на матовий екран.
      Далеке чуже сонце вже показувало свiй диск. В його промiннi можна помiтити окремi пилинки - планетна сiм'я. З кожним днем i сонце, i планети бiльшають, ростуть.
      Астрофiзик їв показує фотографiї системи, зробленi крiзь рiзнi фiльтри, повiдомляє параметри, дає характеристики:
      - Зiрка - пiвтори сонячнi маси, чотирнадцять планет, розмiри їх пiдлягають закономiрностi, вiдкритiй у нас*. Орбiти майже не виходять з площини еклiптики.
      ______________ * Тобто об'єм планет до сьомої зростає, а далi зменшується.
      - Астероїди? Комети?
      - Не помiчено.- їв розводить руками, нiби пробачається, що в цiй планетнiй системi немає нi астероїдiв, нi комет.
      Бортiнженер Фамен усмiхається:
      - Значить, не було запроектовано.
      Чамхаб просить його сiсти до комп'ютера i визначити режим гальмування.
      На четвертiй (1,3 маси Землi) спектографи зафiксували хлорофiл, лiнiї якого вiдсутнi в спектрах решти планет.
      - Здається, вона має велику кiлькiсть зеленої маси, - каже Iв.
      Чамхаб у захопленнi:
      - Зелена маса? Це ж лiси i луки! Давайте так i назвемо її: Зелена!
      Iв i Фамен погодились. Було вирiшено вийти на мiнiмальну орбiту навколо Зеленої, щоб вивчити її детальнiше.
      Знову перевантаження, Чамхабовi здається, що весь вiн налитий оловом, важко ворухнути навiть пальцем. Зникло. I те саме тiло стало легким, як пушинка.
      Безперервнi, невтомнi спостереження, накопичення й аналiз матерiалу. Так, Зелена має бiосферу! Та ще й багатющу: густi лiси, безкiнечнi луки. Коли б тут ще були гори, моря й океани, - Зелена вiдрiзнялася б вiд Землi лише розмiрами. Але жодного, бодай невеличкого водного басейну тут немає. Суцiльний всепланетний материк, втушкований зеленою ковдрою навiть на полюсах. Певно, всю вологу тримають у собi рослини.
      - Якщо тут не було первiсного океану... - з жалем почав астрофiзик, зiтхнув i замовк.
      - То що?- не втерпiв Чамхаб. - Не могли з'явитися й розумнi iстоти?
      - Авжеж, - знизав плечима Iв. - Про них не може бути й мови, ми навряд чи зустрiнемо тут навiть тварин. В кожному разi, спостережнi данi не дають для цього нiяких пiдстав.
      - Про це ще рано говорити, - заперечив Чамхаб.
      - Але ж не помiчено жодного стада, жодного табуна.
      - Це ще нiчого не доводить. Удень вони можуть ховатися в лiсах, а пасуться вночi, - звiдки ми знаємо?
      - А слiдiв цивiлiзацiї - нiякiсiньких, це вже точно, - обiзвався Фамен.
      - I це передчасний висновок, - не згодився Чамхаб. - Давайте, друзi, повторимо увесь комплекс дослiджень...
      Знову нарада бiля пульта.
      - Отже, дослiдження проведено чотири рази, - Чамхаб мiркував уголос. I, як ви знаєте...
      - Тепер i в тебе немає сумнiву, - перебив Iв.
      - Сумнiви ще є, - твердо сказав Чамхаб, - але я вважаю, що на орбiтi ми зробили все, що могли.
      - Це так, - погодився Iв. - Бiосфера Зеленої дослiджена по всiх аспектах. Дальше перебування...
      - От i я так думаю. Пора здiйснити наступний етап нашої експедицiї... Щодо мiсця посадки. Твоя пропозицiя, Iв?
      - На екваторi, в зонi лiсу. Оптимальнi умови для вивчення планети. Адже лiси переважають.
      - А ти як гадаєш, Фамен?
      - Полюс. Чи пiвнiчний, чи пiвденний - однаково. Полярнi областi - океан лукiв...
      - Це все крайнощi, - розважливо сказав Чамхаб. - Мiсце посадки треба визначити з урахуванням багатьох факторiв. Динамiка атмосферних процесiв, температура, типовiсть зони дослiдження, радiацiя...
      Детально обмiркувавши численнi варiанти, провiвши ще одне картографування, всi троє зiйшлися на тому, що "Енея" слiд посадити в пiвнiчнiй пiвкулi Зеленої, в саванi, де луки зустрiчаються з масивом лiсу.
      I знову тiло наливається оловом, очi застилає кривавий туман. Коли нарештi комп'ютер вимкнув двигуна i в кораблi настала тиша, вони ще довго її не чули.
      Першим опритомнiв Чамхаб.
      - Друзi, вiтаю... Ми на Зеленiй...
      Хотiв цi слова викрикнути, але не вистачило сили. Проте їв та Фамен почули. Незабаром усi зiбрались бiля командирського пульта. Iнженер ввiмкнув оглядовий екран: що там дiється навколо? - та матова поверхня не прозорiшала. Виявилось, що електронно-оптична система вийшла з ладу.
      - "Еней" ослiп... - В голосi бортiнженера чулася досада.
      Це було особливо недоречно: кортiло якомога швидше поглянути на планету зблизька.
      - Прошу дозволу вийти назовнi, - незвично офiцiйним тоном промовив Фамен. - За бортом ще день.
      - Спочатку все-таки треба налагодити оптику, - сказав Чамхаб. - Немає необхiдностi ризикувати.
      Iнженер, не кажучи й слова, негайно взявся вiдшукувати пошкодження. Довго порпався в електронному начиннi, замiнив свiтлопровiд, запобiжники тощо, i нарештi система ожила. Крiзь екран до їхнього корабля заглянув незнайомий свiт. Якiсь чудернацькi кущi в густiй високiй травi, а дерева... Фамен одразу визначив їхню висоту: двiстi сiмдесят i бiльше метрiв!
      - Царство хлорофiлу... - сказав упiвголоса, наче боявся, що хтось стороннiй почує.
      - Так, - обiзвався Чамхаб, - розмах нiчогенький... Тим часом сонце хилилось до заходу, травами поповзли тiнi.
      Атмосфера Зеленої була майже такою, як i земна. В нiй тiльки бiльше кисню й менше водяної пари. Вiзуальне спостереження не виявило нiчого нового, отож Фамену та Iву не терпiлось швидше вийти з корабля, ступити на цю планету, дихнути її повiтрям.
      - Вечорiє... - вагався Чамхаб.
      - Ну й що? - знизував плечима Iв. - Ще можна зробити чимало фотографiй.
      - Та навiть, як i стемнiє, - пiдтримав його iнженер, - що в нас немає прожекторiв?
      Наче передчуваючи бiду, Чамхаб не дає своєї згоди, а вони наполягають ще завзятiше.
      - Ну, чого така поспiшливiсть? - дивувався Чамхаб. - Час у нас є. Можемо вiдпочити за нiч, а вранцi...
      - Не розумiю, навiщо зволiкати, - не вiдступався астрофiзик. - Вiзьмемо зразки рослин...
      - Далеко заглиблюватись у лiс не будемо, - докинув iнженер. - На зорову вiдстань.
      Щось непокоїло Чамхаба, муляло душу. Не хотiлось пiд вечiр, та ще й без повiтряної розвiдки, робити вилазку.
      "Нехай iдуть чи не треба? - перебирав думки, не зводячи очей з оглядового екрана. - Що мене тривожить?"
      I тут йому впало в око: вдалинi по травi котяться хвилi, наче вiд сильного вiтру, а кущi й дерева стоять непорушнi, найтонша галузка не схитнеться. Що це має означати? А може, то гра свiтла? їхня правда, сидiти склавши руки не можна.
      - Ну, от що. Вилазка лише для ознайомлення з територiєю радiусом... Скiльки до узлiсся? - На екранi з'явилась сiтка координат. - Двiстi сорок метрiв. Ясно? Нiяких зразкiв не брати. I жодного кроку в лiс! Лазернi трубки тримати в руках, напоготовi. Пiдтримувати зi мною безперервний радiозв'язок. Все ясно?
      - Цiлком, капiтане! - весело вигукнули їв i Фамен ще й виструнчились.
      - Дозволяю йти. - Чамхаб окинув теплим поглядом їхнi дужi постатi, перевiрив екiпiровку i, коли вони пiшли до виходу, приглушено сказав: Щасливо.
      Iв обернувся й кивнув, Фамен змахнув рукою.
      Екран показав, як обережно, нiби нехотя, з корпуса корабля виткнувся пандус i, похитуючись, опустився на чорний, випалений дюзами, грунт. Фамен та їв зiйшли, обернулись обличчям до "Енея", щоб мiг побачити Чамхаб, i на радощах затупали ногами. Момент хвилюючий, що й казати,- ступили на поверхню невiдомої планети!
      - Дихати легко! - сказав Фамен у мiкрофон, прикрiплений на грудях. - А як ходити - зараз вiдчуємо.
      Роззираючись у всi боки, космонавти пiшли до височенної стiни лiсу, що сягала до самого неба. То один, то другой повiдомляв:
      - Грунт мiсцями розпушений, але йти добре.
      - Трава шурхотить, хоча вiтру немає.
      Чамхаб порадив:
      - Визначте сектори спостереження. Будьте уважнi.
      - Гаразд, не хвилюйся, - сказав Фамен, який iшов попереду. - Мiй сектор - уперед i лiворуч, а твiй, Iве, - праворуч i назад. Поглядай.
      - Згода.
      - Я теж дивлюся, - нагадав Чамхаб.
      Деякий час йшли мовчки. Вступили в тiнь, яку вiдкидав лiс i яка з кожною хвилиною видовжувалась, - чорний язик низом тягнувся до "Енея", ще освiтленого сонцем.
      - Усе нормально.
      - Все гаразд.
      Знову кiлькахвилинна мовчанка. Тiнь почорнiшала, їхнi сiрi постатi втонули в нiй.
      - Я вас не бачу, - гукнув у мiкрофон Чамхаб. - Як ви там?
      - Ми на узлiссi. Дерева, мабуть, у десять обхватiв, кора м'яка, наче гумова... Щось поблискує в хащах... Ого... Поглянь, що це?!
      - Стрiляй! - закричав iнженер.
      Замиготiли слiпучi зигзаги лазерних променiв.
      - Що сталося?! - скрикнув Чамхаб.
      У мiкрофонi скрипiло, сичало, скреготало. Важко падали зрiзанi лазерами дерева.
      - Що трапилось?! - знову закричав Чамхаб, пройнятий гострим вiдчуттям небезпеки.
      - На нас... - почулося крiзь шум ї трiск. - Стартуй...
      Оце й усе, що почув Чамхаб. Навiть не розiбрав, чий то був голос Фамена чи Iва. I враз усе стихло.
      - Вiдходьте, вiдходьте! - загукав Чамхаб з надiєю в голосi. - Ви мене чуєте?
      Мовчанка. I пострiлiв не видно. Чамхаб отерп: невже загинули? Що ж здатне встояти проти лазерiв? Чи, може, ненароком черкнули один одного?
      Навiть не вимкнувши екрана, вхопив двi лазернi трубки й кинувся до виходу.
      Пробiгши метрiв п'ятнадцять, опам'ятався й став. Потер долонею чоло, роззирнувся. Треба дiяти обачно. Панiка - то загибель. А що, як нападники вскочать у розкритий люк? Бо звiдки їм знати, що там нiкого нема?
      Пiшов уперед, раз у раз оглядаючись на облитий червонястим свiтлом корабель.
      Попереду нiчого пiдозрiлого не помiтив, але все-таки, не доходячи до узлiсся, лiг i поповз, ховаючись у шурхотливiй травi. Трубки поклав у нагруднi кишенi комбiнезона.
      Мозок увесь час пропiкала думка: невже загинули? Важко було повiрити: тiльки що чув їхнi голоси... Може, пошкодженi рацiї?
      Чим ближче до узлiсся, тим рiдша й нижча трава.
      Ще кiлька метрiв, i Чамхаб побачив мiсце сутички. Купи зiтнутого лазерами гiлля, поваленi дерева, з окоренкiв ще витiкає якась рiдина. А де ж хлопцi?
      Раптом Чамхаб помiтив щось бiле пiд гiллям. Придивився, i в ротi йому пересохло: бiлiли кiстяки. Ось що лишилося вiд його товаришiв - буквально за кiлька хвилин!..
      Приголомшений, капiтан довго не мiг вiдвести очей вiд останкiв своїх побратимiв. Трагедiя налетiла шаленством диких iнстинктiв - i ось їх нема... Зцiпив зуби, аж заскреготав. I де ж причаїлися тi звiрюки, лютi потвори, що не злякалися навiть лазера?
      Тиша. Лише далеко в травi почувся шелест.
      Чамхаб прислухався, потiм почав повiльно переводити погляд вiд стовбура до стовбура, не минаючи найменшої деталi. Було тихо й непорушно. Тiльки в грудях прискорено стукотiло серце i в скронях шугала кров.
      Упевнившись, що поблизу нiкого немає, капiтан схопився й швидко перебiг до ближчого стовбура. Визирнув з-за нього: де чигає небезпека?
      В лiсi вже добре стемнiло, та, коли б щось пiдкрадалось, вiн би помiтив. Нiякого ж пiдлiска тут нема, жодного кущика, i погляд сягає далеко. На голих стовбурах - теж нiчого пiдозрiлого. Грунт нiби втрамбований, але нерiвний, там i сям видно купки i валки кольору сухої глицi.
      Вирiшив забрати лазернi трубки Фамена та Iва, що лежали неподалiк, i вiдходити до "Енея". Чапав до них обережно, наче по тонкому канату над прiрвою.
      Нагнувся, взяв одну, ту, що лежала ближче, засунув у кишеню. Цiєї митi здалося, нiби в одному валку щось ворухнулось. Чамхаб закляк, спрямувавши туди свою трубку. Але кнопки не натискував. Постояв так декiлька секунд, швидко нагнувся i вхопив другу трубку. Раптом вiдчув - хтось на нього дивиться. Наче на тiй глицi розкрилися очi, не очi, а опуклi сегменти з матовою поверхнею. I дивляться не з одного мiсця, а з кожного валка, з кожного стовбура. Увесь лiс витрiщився на нього!
      "Та нi, такого не може бути, - подумав Чамхаб. - Галюцинацiя. Або ефект сутiнкiв".
      Ступнув крок назад. Ще крок. Невiдривно, нiби загiпнотизований, дивився на тi неклiпаючi матовi сегменти.
      Так i вiдходив - обличчям до лiсу, спиною - до "Енея".
      Вiдчувши пiд ногами траву, полегшено зiтхнув: "Хух... Здається, доберусь..." Тiльки вiн це подумав, як щось не то кольнуло, не то вжалило йому праву руку, в якiй вiн стискував лазера. Неначе черкнуло гострою травиною - не дужче. Та вiн з жахом вiдчув, що долоня дерев'янiє... Вхопити трубку лiвою не встиг: очi заслала каламуть, голова нiби розкололася, вiн заточився i впав у траву...
      Опритомнiв у шлюзовiй камерi "Енея" - мов пiсля наркозу. Довго не мiг дiйти тями, де вiн i що з ним трапилось. А коли все пригадав - не мiг повiрити, що лишився цiлий i неушкоджений. Може, оте таємниче дiє на вiдстанi i просто не змогло завдати сильнiшого удару. Але як вiн опинився на кораблi? В кожному разi, йому ясно було одне: середовище Зеленої вороже людинi.
      Герметично закрившись у "Енеї", Чамхаб кiлька днiв провадив спостереження за допомогою оглядового екрана. Проте нiчого нового в цiй зеленiй одноманiтностi не помiтив. Травою, як i перше, перекочувались хвилi, темна стiна лiсу лишалася так само непорушною. Чамхаб не змiг розрiзнити змiни напрямку хвиль, вловити їхньої регулярностi. Та це й не дивно, якщо зважити, чого вiн тут зазнав.
      Украй вичерпаний нервово, Чамхаб не мiг довше залишатись на цiй планетi.
      - Зажди, ми ще повернемось... - прошепотiв, натискуючи стартову кнопку.
      III
      Анжела в коротенькiй бiлiй сукнi, що добре контрастувала з її засмаглим тiлом, походжала перед сiрою будiвлею, раз по раз нетерпляче поглядаючи на округлi дверi, якi ось-ось мають випустити Чамхаба i якi чомусь довго не вiдсуваються.
      Припiкало сонце, i дiвчина думала, як то добре буде освiжитися в домашньому басейнi. Спочатку, правда, вони заїдуть до Палацу одружень, потiм святковий обiд... Але перед обiдом вона мусить обов'язково скупатися!
      Торкнулася клiпса на правому вусi - зазвучала музика. Звук був тонюсiнький, як нитка, але виразний, чiткий. З радiоклiпсом не так нудно, швидше минає час. Пройшлася навколо клумби, де виставили свої теракотовi шпичаки марсiанськi кактуси, i знову подумала про басейн. Певне ж, i Чамхаб захоче освiжитися... Морж... О, нарештi!..
      Радiсно усмiхаючись, Анжела поспiшила навстрiч нареченому.
      Проте Чамхаб не вiдповiв на її усмiшку, обличчя його було похмуре, брови насупленi.
      - Ну як, усе гаразд? - В її голосi прозвучала тривога.
      Чамхаб, трохи уповiльнивши крок, здивовано зиркнув на неї:
      - Це ви мене питаєте?
      Анжела розгубилася: вiн сказав це таким тоном, нiби вони зовсiм незнайомi.
      - Ну, знаєш, - промовила з прикрiстю, - такi жарти зовсiм недоречнi.
      Чамхаб знизав плечима, мовляв, якесь непорозумiння, i покрокував до траси.
      - Послухай... - уже злякано обiзвалася Анжела.
      Вiн зупинився, та дiвчина була така розгублена, що не могла вимовити бiльше нi слова, стояла i тiльки клiпала очима. Було очевидно, що нiякої цiкавостi в нього вона не викликає.
      - Пробачте, я поспiшаю.
      Повернувся й спокiйно пiшов геть. Анжела бачила, як вiн ступив на крайню стрiчку, потiм - на сусiдню, i з кожною секундою вiддалявся все далi й далi, бачила, але не могла зрушити з мiсця. Прiрва мiж нею й Чамхабом ширилась, i ось постать його зникла в людському потоцi. Дiвчинi стало страшенно шкода себе. За вiщо її так зневажено?
      До горла пiдкотився клубок, i на очах з'явилися сльози. Все перед нею розпливлося, розпалося на безформнi тремтливi плями.
      Цiлiсiнький вечiр Анжела просидiла дома. Не було настрою кудись iти, а все-таки сподiвалась, що Чамхаб опам'ятається i прийде пробачатись. Та минала година за годиною, а його не було.
      Знiчев'я увiмкнула телегазету i, перебираючи сторiнку за сторiнкою, натрапила на статтю пiд iнтригуючим заголовком "Бiологiчна цивiлiзацiя?" Йшлося про експедицiю до Зеленої, iнформацiю, яку видобув мнемоскоп з пам'ятi капiтана Чамхаба.
      Автор пропонував кiлька моделей контакту землян з новою планетою. Припускав, що тамтешнi "дерева" мають iнтелект, i, коли б космонавти не застосували зброї, реакцiя, можливо, була б зовсiм iншою. Капiтан не стрiляв - i лишився живий. До корабля мiг дiстатися в несвiдомому станi.
      Комп'ютер виявив регулярнiсть хвиль, що прокочувались у травi, очевидно, з лiсу i назад цiлими лавами рухались комахи, притому досить великi. Можна припустити iснування суспiльства цих комах, якi живуть у лiсi, а за поживою йдуть у степ...
      Все це було цiкаве, та, читаючи, Анжела думала не про таємницi Зеленої, а про таємницi людської пам'ятi. Хiба ж вона сподiвалася, що той електронний смерч вирве з корiнням такий квiтник? А воно, бач, почуття - теж iнформацiя...