Василь Бережний
      Сонячна сага
      - Бам-бум-банг!..
      Теплi, золотистi звуки проймають мозок, усе тiло, а воно ж цiлу вiчнiсть пролежало скоцюрблене вiд холоду, скуте клiнiчною смертю.
      - Банг-бум-бам!
      Очi Вайза Омнiсiєнта розплющились, але нiчого не бачили. Сизий морок поглинав усе: i металевi стiни камери анабiозу, i вiдчинений люк, i електроннi очi приладiв.
      - Бум-банг-бам!..
      Морок посвiтлiв, з'явилась невиразна, ще не окреслена думка: "Настало... скiнчилось... пора..." Вiдчув, що приходить до тями, але ще довго лежав непорушно, тiльки клiпав очима. Отже, сталось! Електронний космонавт вивiв їхнiй корабель до Сонячної системи, вивiв з неймовiрної далечi космосу - без анабiозу вони б не витримали такої тривалої мандрiвки,i ось прозвучав сигнал, заклик до життя. Прокидайтесь, вставайте, астронавти, ви вже в своїй планетнiй системi, ви на порозi рiдного дому!
      Вайз наморщив лоба: а скiльки ж це часу минуло на Землi? Попереднi пiдрахунки - ще тодi, перед анабiозом - показували бiльше десяти тисяч рокiв. Якщо мiркувати взагалi - це чистiсiнька абстракцiя, отi десять тисяч рокiв. А якщо згадати рiдних, друзiв... Тут, на кораблi, вiн i Модеста постарiли на якихось п'ятнадцять рокiв, а там... Чи хоч вiдомi для нащадкiв iмена їхнiх сучасникiв, слава яких ширяла по всьому свiту? Чи, може, довгi столiття мрiй, боротьби, сподiвань i розчарувань вмiщаються в одному абзацi сучасної iсторiї? Епоха атомної, потiм гравiтацiйної, нейтринної, може, ще якоїсь iншої енергiї... Вiк харчової синтетики... А їхнiй корабель? Це було б жахливо, коли б iсторiя - людська, земна iсторiя - забула про "Спис"...
      - Вiтаю з поверненням!
      Омнiсiєнт скосив очi i побачив блiде обличчя Модести.
      - Дякую, вас також.
      I одвернувся. Це обличчя остогидло йому за останнi роки експедицiї, набридло, як отi сухi концентрати, як дистильована вода пiсля циклу регенерацiї. "О, хоча б швидше фiнiшувати, - думав Вайз, - а там викреслю тебе з пам'ятi, нашi життєвi орбiти нiколи не перетнуться. Хiба це дiвчина? Електронна машина. Нiяких емоцiй, аналiтичний розум, та й годi. Хоча... нерви, все це нерви. Коли я її вперше побачив... Ех, краще не згадувати... А втiм, якщо все зважити... Коли б не цей її аналiтичний розум, то з нас давно б уже був рiй атомiв... Але її командирський тон... I чому вона не полюбила мене? Коли б же тут був ще один, а то... Ну, нiчого, скоро фiнiш!"
      - Вайзе, пора... У нас багато роботи. Бiотрон чекає на вас.
      - Знаю, знаю, - гамуючи роздратованiсть, вiдказав Омнiсiєнт.
      Почав поволеньки здирати з себе пластикову упаковку, пiдвiвся. А вона вже встигла прийняти бiотрон, причепуритися - метка. Окинула його уважним поглядом карих очей:
      - Буду в рубцi.
      I вийшла, похитуючи округлими формами. "Ну, й iди собi... "В рубцi..." А де ж тобi ще бути?"
      Бiотрон повернув i Вайзовi бадьорiсть, до рубки вiн зайшов у доброму настрої. Ще кiлька тижнiв, i вони будуть на Землi... Звичайно, там уже iншi поколiння, зовсiм iнше життя, але це ж - рiдна планета! Не те, що тi непривiтнi кам'янi брили, якi траплялися на їхньому шляху. Земля... Чудо! пiсня! казка! - ось що таке Земля.
      Модеста згорбилась, прикипiла до пульта i зараз нагадувала йому велику чорну галку.
      - Яка вiдстань?
      Вона довго мовчала, i це стривожило Вайза, Рiзко ступнув до неї, поторгав за плече, нiби сонну.
      - Яка вiдстань, питаю?
      Модеста нарештi вiдвела голову, i вiн побачив у її очах причаений переляк.
      - Тут щось... не те. Подивiться, Вайзе.
      Встала, даючи йому мiсце бiля пультового екрана.
      - Що це? - скрикнув Омнiсiєнт. - Чужа зоря?!
      Гiгантське, трохи нiби пригашене свiтило займало пiв-екрана. Жодної планети телескопи не зафiксували. Дiаметр зорi - 260 мiльйонiв кiлометрiв. I їхнiй "Спис" невiдворотно мчить до цього розжареного гiганта...
      Вайз похолов, учепiрився за край пульта, аж пальцi побiлiли. От тобi й Земля... Енергетичнi запаси вичерпанi на розгiн корабля, лишилося тiльки для посадки. А вiн ще будував усякi плани, мрiяв... Кiнець. Катастрофа. I все це - вона, Модеста.
      Рiзко схопився з крiсла - руки зiгнутi в лiктях, кулаки стиснутi, з очей - колючки.
      - Як це розумiти?!
      Вона заклiпала вiями:
      - Не знаю.
      Цей її притишений голос чомусь ще дужче розлютив Омнiсiента.
      - "Не знаю"!.. А хто ж задавав програму?
      - Заспокойтеся, Вайзе.
      - Скоро ми заспокоїмось навiки. Але перед тим... Як, по-вашому, за злочин треба вiдповiдати?
      - Я не зробила нiякого злочину.
      - Ви склали i ввели в електронний мозок неточну програму. Це не злочин?
      - Не впадайте в iстерику, Вайзе.
      Вiн пiдступав усе ближче, люто прискаючи словами:
      - Украла день повернення! Нiкчемне створiння... А ще взялося командувати кораблем!
      Пальцi йому розчепiрились, голова подалася вперед.
      - Ви що, збожеволiли, Вайзе? Ситуацiя...
      - Я покажу тобi ситуацiю, - прошипiв, палячи її гострим поглядом. Однаково лишилося мало...
      - Схаменiться!
      Лице її поблiдло, але стояла, не рушаючи з мiсця. їх роздiляло кiлька крокiв.
      - Ви втрачаєте, Вайзе, людську...
      - Уже втрачено все!
      Ще мить - i його руки стиснули б її мертвою хваткою. Але Модеста вихопила свiй командирський променевий пiстолет, i лискуча цiвка одразу привела Вайза до тями. Вiн нiби наштовхнувся на щось гостре, скривився, кволо змахнув рукою та й почовгав до свого сидiння.
      - Ганьба, Вайзе, - обiзвалась Модеста. - Ви втратили людську подобу...
      Вiн довго мовчав, потiм буркнув:
      - Скоро втратимо й шкуру.
      Здавалося, його злоба вляглася, i вiн збайдужiв до всього, не дивився нi на свою супутницю, нi навiть на екран, який повнився золотом невiдомого сонця.
      - Тут щось загадкове, незрозумiле, - примирливо говорила Модеста, - а ви... перелякалися.
      - Я перелякався? - Вайз пiдвiвся i знову сiв. - Хоча так, ви маєте рацiю: перелякався. Мене ошелешило. Катастрофа - хто її сподiвався? Несправедливiсть долi, безглузда жорстокiсть - ось що нестерпне.
      - Нам треба уточнити параметри цього сонця, - сказала Модеста i знову сiла до пультового екрана. - Особливо мене цiкавить швидкiсть вiдносно зiрок. Можливо, ми летимо правильно, але за роки нашої експедицiї...
      - До Сонячної системи заблукав зоряний гiгант - це ви хочете сказати? Вайз пiдiйшов упритул. - Нi, дорогенька, в космосi такого не буває, зустрiч двох сонць - подiя майже неймовiрна.
      В його приглушеному голосi звучала ущиплива iронiя. Модеста ворухнулася, певне, хотiла встати, але не встигла. Враз її шию здушило лiктем, i в очах потемнiло. Отямилась посеред рубки на пiдлозi. Променевий пiстолет був у руцi Вайза.
      - Ну, от зараз ми й розберемося... Не треба хвилюватися, я не вбивця...
      Вiн стояв за кiлька крокiв вiд неї, розкарячивши ноги. Цiвка пiстолета виписувала в просторi криву.
      Модеста поволi пiдвелася, провела долонею по обличчю.
      - Манiяк.
      - Прошу без образ. Я цiлком свiдомий своїх дiй. Злочин мусить бути покараний. Можете сiсти в крiсло.
      - Перед нами таке цiкаве явище, - сказала Модеста, проходячи до пульта, - i замiсть того, щоб поринути в дослiдження...
      - А навiщо, пробачте, цi дослiдження, коли нам, з вашої ласки, не лишилося й мiсяця життя? Увiйдемо в верхнi шари... та й спалахнемо.
      - Я поважала вас як ученого, Вайзе, а ви...
      - А що я?! - верескнув Вайз. - Усi нашi довголiтнi дослiдження пожере чуже сонце, а я ще буду поповнювати їх? Нонсенс!
      - Справжнiй дослiдник працює до останнього подиху.
      - Гучно сказано. А заради чого - до останнього подиху?
      - Є речi самоочевиднi, Вайзе. Невситима жага знання - це треба розтлумачувати?
      - Невситима жага... Красивi слова, та й тiльки. А яка користь?
      - О, ви до всього прицiнюєтесь, навiть до емоцiй. Аж тепер менi зрозумiло, чому я вiдкинула вашi залицяння...
      - Прозрiла, значить... Але це не стосується нашого розслiдування.
      - Ви з глузду з'їхали, Вайзе, певне, страх смертi потьмарив вашу свiдомiсть. Iнакше б ви не влаштовували цiєї комедiї, а звернулися б до блоку пам'ятi.
      - I що?
      - А те, що ви б перевiрили, яку програму введено...
      - Ще не було випадку, щоб електронiка спрацювала неправильно.
      - Так, досi не було. Але як сталося...
      - Неточнiсть у програмi - хiба не ясно?
      - За точнiсть я ручуся. - Модеста кинула на нього вiдкритий, упевнений погляд. - Чуєте? Ручуся!
      Вайз мимоволi знiтився, опустив очi.
      - А якщо я її знайду?
      - Тодi стрiляйте!
      - Гаразд, так i буде.
      Тримаючи зброю напоготовi, Вайз вiдступив до овального люка Обчислювального центру.
      - Тiльки щоб того... без фокусiв! - гукнув до Модести. - Щоб не довелося випалювати цiєї заслонки.
      - Я нiколи не принижуся до пiдлостi. Якщо я справдi допустилася такої жахливої помилки, то... Перевiряйте!
      Модеста сiла до пульта i одразу ж поринула в роботу, їй хотiлось якнайшвидше ознайомитись з показаннями датчикiв температури, свiтностi, гравiтацiї, вивчити спектрограму - в касетi вже намотався грубий сувiй стрiчки.
      Почулися кроки. Модеста рвучко обернулася - вираз обличчя видавав її нервове напруження. А що, коли вона справдi помилилася? Хiба така можливiсть виключена? Шпигонув острах, i по всьому тiлу пройшла млосна хвиля. I не тому, що Вайз iшов до неї з пiстолетом у руцi i кожної митi мiг вистрiлити, - її жахнула сама думка про помилку...
      Вайз був похмурий, губи стиснутi, очi опущенi долi - уникав її погляду.
      - Ну, що? - вихопилося у неї.
      Вайз мовчки поклав пiстолет на золотистий екран, зiтхнув:
      - Нiчого. Все правильно. Прошу пробачення.
      Обернувся й пiшов до виходу.
      - Послухайте, Вайзе! - гукнула Модеста несподiвано радiсним голосом. Це сонце якесь дивне... Розумiєте, його атмосфера...
      Та Вайз наче не чув. Зiгнувшись, протиснувся в люк, i важка плита закрила його постать.
      "Ну, що ж, хай заспокоїться, вiдпочине в своєму гамаку, - подумала Модеста. - У нього нервове потрясiння..."
      I вже вона пройнята спiвчуттям до колеги, серце їй тисне жаль, неначе й не було iстеричної вихватки, яка мало не коштувала їй життя. От, коли вiн заспокоїться, можна буде обмiркувати одержанi параметри цього дивовижного сонця, що вже заповнило майже весь видимий простiр перед кораблем. Чомусь зовсiм не думала про катастрофу, може, тому, що виникла оригiнальна ситуацiя: перед нею незвичайне свiтило, судячи з усього, воно не вкладається нi в яку класифiкацiю. Величезна глибина дуже розрiдженої атмосфери i непропорцiйно мала маса ядра. Це ж унiкальне явище в космосi!
      Аналiзуючи данi за допомогою панельного комп'ютера та час вiд часу поглядаючи на екран, Модеста поринула в матерiал i зовсiм забула, що це величне, спокiйне свiтило - смертельна загроза для їхнього "Списа". Вона милувалася цим сонцем, захоплювалась цим грандiозним явищем природи.
      Вiдстань мiж "Списом" i сонцем скорочувалась на новi й новi мiльйони кiлометрiв, а ступiнь нагрiвання обшивки корабля не змiнювався. Це теж було для Модести загадковим. Як зачарована, дивилась на золотий диск, а в головi їй снувалися думки про Землю - рiдну голубу планету... Десь-то вона плине в глибинах космосу, шумлять на нiй вiтри, грають морськi хвилi, виспiвує трава. Модеста заплющила очi i все те уявила: воднi плеса, поля, лiси й гомiнкi мiста. Сон, казка, марення. Пригадала Мiжнародний ракетодром у Сахарi, немилосердно пряжило сонце... Чи й тепер стартують звiдти кораблi? Подругу свою згадала. Минуло, вважай, десять тисяч земних рокiв, коли вони з нею блукали в Карпатах... Десять тисяч... Нi, це не вкладається у свiдомiсть, мозок вiдмовляється уявити, а формулу виводить, рiвняння розв'язує...
      Раптом зазвучали позивнi!
      Слухова галюцинацiя? Ну, певне ж, центральна нервова система видає бажане за дiйсне,
      Модеста принишкла.
      - Пi-i... пi-i...
      Якесь божевiлля. Модеста навiть очi заплющила.
      Писк не втихав. Наче сюди, в космiчний корабель, залетiло пташеня та й квилить.
      А може, це зустрiчний корабель?
      Зиркнула на екран локатора - чисто. А iндикатор бортового радiо мигає!
      - Пi-i... пi-i...
      Нервовим порухом руки натиснула кнопку.
      - Тут "Спис"... Прийом.
      В горлi їй пересохло, голос тремтiв. Хiба ж сподiвалась почути людську мову? А почула:
      - Патруль третього сектора. Хто ви?
      Слова вимовлялися трохи iнакше, нiж вона знала, та змiст був зрозумiлий.
      - Ой боже мiй... - мало не задихнулась Модеста. - Я... ми з Вайзом Омнiсiєнтом... Тут "Спис"...
      - Який "Спис"?
      - Корабель дальнього пошуку, класу "Праща"... Повертаючись до Землi, потрапили до сфери тяжiння цiєї зорi. - Модеста намагалась говорити чiтко i якомога спокiйнiше, але серце так страшенно калатало, що забивало їй подих. - А хто ви? Куди прямуєте?
      - Я вже iнформував: патруль третього сектора. Вiтаю вас iз поверненням! - пiднесено пролунав молодий чоловiчий голос. - Ви дiсталися до рiдної Сонячної системи!
      Модеста задихалася, наче риба, викинута на пiсок, i не могла сказати й слова.
      - Ви мене чуєте? - тривожно спитав голос. - Що сталося?
      Нарештi вона спромоглася:
      - Спасибi, спасибi вам... Це так несподiвано... Параметри сонця...
      - Не розумiю.
      - Я й сама нiчого не розумiю...
      - Бортовi двигуни в порядку?
      - Так.
      - Дозволяється посадка на Мiсяць.
      - Але ж нi Мiсяця, нi Землi на екранi нема...
      - Будете йти по радiомаяку. Щасливої посадки!
      Голос умовк.
      Якусь хвилину Модеста сидiла, мов тороплена. Космiчний патруль, Мiсяць, Земля... Чи не примарилось? Ущипнула себе за щоку - боляче. Отже, справдi?!
      Почулися позивнi радiомаяка, i тодi Модеста поспiхом заговорила в ларингофон:
      - Вайзе! Виявляється, ми в Сонячнiй системi! Чуєте? Негайно до свого робочого мiсця... Чому ви мовчите?
      Вайз не обзивався.
      - Хелло, Вайзе!
      Мовчанка
      - Ви що, заснули?
      Жодного звука.
      Це її стривожило. Кинулась до його каюти. Пальцi тремтiли, ледве намацала кнопку дверей.
      Вайз лежав бiля лiжка - скорчений, посинiлий. Тут же поблискувала розтрощена ампулка, бiлiв клаптик паперу.
      Модеста нахилилась i взяла записку.
      "Ви жiнка виняткова, а я - звичайний смертний... - Вайзовi каракулi розсипались на папiрцi колючками. - Я так не можу, краще покiнчити одразу, анiж чекати, доки розжариться наша металева труна. Космос обдурив мене, я плачу йому тим же. А вас, Модесто, я справдi любив... Ненавидiв i любив. Мабуть, бiльше любив, хоча зараз це не має нiякого значення. Хай щастить вам у дослiдженнях!"
      Обережно ступаючи, наче боячись потурбувати мертвого, Модеста вийшла, трохи постояла в тамбурi, обiпершись спиною об холодну переборку, i пiшла до пульта, ледве переставляючи обважнiлi ноги. Треба ж запускати силовий агрегат...
      Рано-вранцi Модеста вибiгає на верхню терасу санаторiю робити зарядку, але кожного разу, вражена красою мiсячних краєвидiв, покладе руки на балюстраду i довго стоїть. Сходить сонце, i гiрськi пасма тонуть у блакитно-золотому серпанку. На передньому планi контури гiр наче прокресленi тушшю, а далi - тонуть в iмлi. Вище пiдбивається сонце, коротшають тiнi, i ось уже виграють барвами розлогi долини. Переважає зелений колiр, адже атмосферу на Мiсяцi люди створили на взiрець земної, i рослиннiсть тут земна. До того ж i доба така сама, як на Землi. Мiсяць примусили обертатись навколо своєї осi з чималою швидкiстю. Лише тяжiння нагадує Модестi, що вона вiдпочиває не в Карпатах. Тут ходити легко, наче й не йдеш, а перелiтаєш з мiсця на мiсце.
      До всього цього астронавтка звикла досить швидко, от тiльки нiяк не могла звикнути до цифри на календарi - 11 200 рiк. В космiчну подорож вони з Вайзом вирушили 2100 року...
      Насилу вiдiрвавшись вiд споглядання барвистого ранку, Модеста робить зарядку i, освiжена, бадьора, йде снiдати. Кулiнарiя тепер зовсiм iнакша ну, нiчого схожого! - але вона вдоволена, бо всi отi пасти й драже, що так i розтають у ротi, не лише поживнi, а й смачнi. Снiданок бiльше не вiдбирає, як п'ять хвилин, i вона сiдає за роботу.
      Сьогоднi Модеста закiнчує диктувати на магнiтну плiвку звiт про експедицiю - його жде навiть президент Академiї астронавтики,- i це радувало Модесту. Нi, вона в ньому свiтi не зайва. А ще вона пам'ятає багато чого з того, що колись було рiдним, близьким.
      За вiкнами згасає день. На обрiї жеврiє пiдсвiчена сонцем хмарина.
      - Summa summarum, - проказала Модеста, - остаточний пiдсумок: ми зробили все, що змогли.
      Вимкнула магнiтофон i, зiтхнувши, пiшла до своєї спальнi. Перевдягнувшись у легкий спортивний костюм, вибiгла на плаский дах помилуватись небом.
      Густа сутiнь заливає пасма гiр, лише окремi вершини ще ловлять промiння зниклого за обрiєм сонця й сяють, наче маяки.
      Баня неба починає золотiти. Спочатку одна пелюстка з'являється на заходi, росте з кожною хвилиною, i ось спокiйне золотисте сяйво уже лине з усiєї видимої пiвсфери, проймає синяву повiтря, i воно виграє найнiжнiшими, найтоншими вiдтiнками веселки.
      Модеста дивиться й не може надивитись на це чудо, створене людиною. Ех, сердега Вайз... Оболонку, що, немов шкаралупа яйця, охоплює Сонце i внутрiшнi планети, вiн порахував за фотосферу невiдомої зiрки... А то ж людство перебудувало планетну систему, використавши для оболонки матерiал планет-гiгантiв. Тепер левову частку сонячної радiацiї одержують внутрiшнi планети. Невичерпнi океани енергiї!
      Думка про трагiчну долю Вайза кольнула їй серце, смуток запав у душу. Обличчя нахмурилось. Земля зiйде перед свiтом, але завтра вона побачить рiдну планету зблизька - вiдправиться iз своїм звiтом до Академiї. Оце б удвох...
      Стояла замислена, пригадувала до дрiбниць свою нелегку подорож з минулого до майбутнього, яке стало для неї теперiшнiм. Не чула нi музики внизу, нi навiть крокiв, що наближались.
      - Добрий вечiр, - обiзвався високий молодий чоловiк у тенiсцi й шортах. - Пробачте, якщо я невчасно.
      Модеста стрепенулася. Щось було в його притишеному голосi бiльше, анiж тiльки чемнiсть до самотньої жiнки. Щось хвилююче, нiжне, - те, за чим вона так знудьгувалася.
      - Здрастуйте, - окинула його весело-зухвалим поглядом. Це був космонавт, що перший встановив зв'язок iз "Списом". Вiн уже якось цiкавився її самопочуттям. - Рада вас бачити...
      - Нам треба з вами поговорити - чи не так?
      - Може, й так, - усмiхнулась Модеста.
      Саме цiєї митi розтануло, зникло почуття самотностi, а вiдтак i неусвiдомленої нервової напруги.
      Вони блукали вулицями, парками Лунополiса, аж доки з-за обрiю не виткнулася величезна куля Землi. А високо-високо над ними, над Мiсяцем, над Землею, золотилося небо. Нiби славлячи невтомний людський генiй, вiчний людський труд, звучала велична симфонiя, сонячна сага.