Василь Бережний
      Ох, цi телепати...
      I.
      - От навiжений - знову завiв! I нащо такi мотоцикли роблять? Реве, як трактор!
      - Так це ж гоночний, хiба не бачиш?
      Сєва пiдвiв голову, на якiй виблискував шолом, озирнувся, але нiкого поблизу не було. Що за дивина? Та й як би вiн мiг почути цей дiвочий голос в такому ревищi?
      - Та вимикай же, бовдуре, голова трiскає!
      Сєва заглушив. Скинув рукавицю, потер пальцями чоло. Мотоцикл в порядку, а от голова... Звiдки цей голос? Адже вiн виразно чув: лементувала якась дiвчина, точно - дiвчина! I гукала до нього, ну, звичайно, вiн один тут з мотоциклом...
      Спантеличений Сєва задер голову й подивився на густий каштан, що розкинув над ним вiти, немов дiвчина могла бути там. Нiчого не побачивши, окрiм лапатого листя, зiтхнув, узявся за кермо i вивiв мотоцикл з двору, не запускаючи мотора. I тiльки на дорозi налiг ногою на педаль. Пiд кулеметний трiск хлопець думав: чи справдi було, чи, може, здалося? "Вимикай... голова трiскає!" Чув же, виразно чув...
      Наступного дня, здибавши на перервi свого друга Едика з п'ятого курсу, вiдвiв його в дальнiй кiнець коридора i по секрету розповiв:
      - Розумiєш, учора завiв свого "Ягуара", прослуховую, мотор реве, як звiр, коли якась дiвчина просить: "Це ревiння менi заважає, припинiть, будь ласка".
      - Чи ти ба, яка нiжна особа! - реготнув Едик. - Наша, з автодорожнього?
      - Та в тiм то й рiч, що не знаю.
      - Чому ж не познайомився? Чи не гарна?
      - Не мiг я познайомитись, її не було.
      - Ти ж кажеш, говорила..
      - Та говорила, голос приємний, а її самої не бачив.
      Едик зареготав:
      - Ну, ти штукар, Сєвка! Вона що - невидимка? Чи, може, то якась пташка обiзвалася людським голосом?
      Сева знизав плечима:
      - Кажу ж тобi - чув, отак, як оце тебе.
      Едик перестав смiятися, окинув товариша уважним поглядом, поклав йому руку на плече:
      - Слухай, а ранiше з тобою нiчого такого не було? Не причувалось?
      - Нi.
      - Не привиджувалось?
      - Нi.
      - I голова не поболює?
      - Та нi, я цiлком здоровий, недавно i медогляд пройшов.
      Едик помовчав, а тодi знову вискалив зуби:
      - Отож, якби ти не їздив сам, а посадив кралечку та в обнiмку... Отодi не причувалися б дiвочi голоси! Та ти не хмурся, знайдемо твою невидимку.
      Домовились пiсля занять пересвiдчитись, чи справдi iснує такий феномен, а заодно й покататись. Та Едиковi кпини зiпсували Сєвi настрiй, хлопець уже шкодував, що похвалився гострому на язик товаришу. I кожного разу отак - що йому не розповiси, одразу висмiє тебе, зобразить якимось дурником, недотепою. Треба буде... А що треба, Сєва й сам не знав, якось так складалось, що Едик завжди верховодив. Може, що вищий на зрiст? Ну, то й що? Сєва струснув головою, щоб одiгнати "дурнi думки" i зосередитись: лектор саме пояснював конструкцiю автомобiля без коробки швидкостей.
      ...На Київ опустилося золоте крило надвечiр'я, коли хлопцi пiдвели свої мотоцикли до густолистого каштана.
      - Тут я стояв, - сказав Сєва.
      - Ану ж давай запустимо! - Едик обвiв поглядом лоджiї сусiднього будинку. - Чи обiзветься?
      Разом заревiли обидва мотори, рiзкi стрiляючi звуки вдарили по будинках, заповнили простiр аж пiд самiсiньке небо. Едик щось крикнув Севi, але той не розiбрав. Зате голос дiвчини почув:
      - О, вже їх двоє... Ну й телепнi! Ти чи ви припините нарештi?
      Сєва миттю заглушив, нiяково позирнувши на товариша. Той також вимкнув.
      - Чого так швидко?
      - Ображається... - Сєва подивився на будинок. - Хiба ти не чув?
      - Нi. Окрiм ревища мотора, нiчого не чув.
      - А вона обiзвалася зразу. Просить припинити.
      - Слухай, а може, ти краще припиниш розiгрувати мене? Вигадав таке...
      Цiєї саме хвилини з парадного вийшов чоловiк у бiлому халатi, одразу видно, що лiкар, i попрямував не до машини медичної допомоги, а до них. Сєва тiльки глянув, так i здогадався, про що буде мова.
      Лiкар уважно подивився на мотоциклiстiв i тихо, якось довiрливо сказав:
      - Тут одна хвора дiвчина... втiм, вона вже одужує...
      - Та, що не любить мотоциклiв? - прохопився Сєва.
      - Їй потрiбна тиша, розумiєте, її нервово-психiчний стан...
      - Я так i подумав, що вона нервова, - закивав головою Сєва. - Тiльки що лементувала.
      - Лементу я не чув, - здивовано глянув на нього лiкар. - Бачив тiльки, як болiсно скривилося її лице, коли загурчали мотори. Вона в цей час вiдпочиває на лоджiї.
      - А який хоч поверх? - спитав Едик.
      - Сьомий, але й туди долiтає. А ви ж можете заводити подалi вiд будинку.
      - Гаразд, - винувато усмiхнувся Сєва, - раз таке дiло... Ми ж не знали...
      Лiкар заспiшив до машини, ось вона тихо фуркнула, нечутно покотилася помiж будинками, а хлопцi переминалися з ноги на ногу бiля своїх яскраво пофарбованих мотоциклiв.
      "Чи ти ба, яка iстеричка, - подумки обурювався Едик. - Ще й кривиться..."
      - Ану давай, Сєво, вдаримо їй концерт! Щоб знала, як манiжитись.
      Едик, наперед смакуючи ефект, гучно зареготав, але тут же вмовк, прикусив язика. Сева так блиснув своїми чорними очима, що Едик знiтився, одвiв погляд убiк i, замiсть того, щоб надавити на заводну педаль, опустив ногу на землю.
      - Ти чого? - силкуючись оговтатись, але все ще iз затаєним острахом огризнувся Едик.
      - А того, що треба совiсть мати. Дiвчина хвора, i лiкар просив, а вiн "концерт"!
      "Оце хороший хлопець, - раптом почув Сева, наче прошепотiло над вухом. - Добрий..."
      Обличчя йому полагiднiло, хлопець подивився на лоджiю сьомого поверху i мимоволi помахав рукою, наче хтось там мiг побачити цей жест. Не заводячи, вивели мотоцикли на вулицю. Севине серце билося в радiсному ритмi: незнайомка похвалила його, це - раз, а друге - вдалося приструнити самовпевненого верховода. Едик деякий час хмурився i сопiв, але до суперечки в них не дiйшло, гасали один за одним, поки зовсiм звечорiло i Київ осяяли гiрлянди вогнiв. Прощаючись, Едик не втерпiв:
      - Слухай... ти справдi її "чув"? Менi й досi не вiриться...
      - Кажу - справдi. - Смагляве обличчя Севи па мить осяяла посмiшка.
      - А чому ж я...
      - Не знаю, - здвигнув плечима Сєва. - Може, настроєний не на ту хвилю.
      - Дивно, це дуже дивно, - помiркував Едик. - Це ж виходить... телепатiя! Так? Зажди...- Вiн тяпнув себе рукавицею по чолу. - Можна ж перевiрити! I як це я зразу не згадав? У мене ж є хороший знайомий, ми iнколи в шахи граємо...
      - А до чого тут шахи?
      - Вiн працює в науково-дослiдному iнститутi... от не пригадую в якому... Зв'язано з бiологiєю, психологiєю... Так вiн часто заводить балачку про цю саму телепатiю та ще пара... пара...
      - Парапсихологiю?
      - Так, саме телепатiя i парапсихологiя - це його коник. Я йому розкажу про тебе, обов'язково. I про ту твою... невидимку.
      Сєва поморщився: помiж них двох (мав на увазi себе i дiвчину) вплутається ще один... Та хiба Едика спиниш? Ех, i навiщо вiн похвалився?..
      Помiтивши кислу гримасу на обличчi товариша, Едик вигукнув:
      - А що? Вiн перевiрить!
      - Навiщо ж перевiряти, коли я й так знаю?
      - Ну, це ще не факт... Може, тобi причулося, може, в тебе тi... як їх... слуховi галюцинацiї. Є такi... - хотiв сказати: хворi, але спохопився, - такi люди, що чують "голоси". Сам бачив - iде i розмовляє.
      - То ти вважаєш, що я вже того... з глузду з'їхав? - перебив Сєва.
      - Та нi, просто цiкаве явище, якщо ти, звичайно... коли це справдi.
      - Ну, добре, давай твого науковця, - бадьорим голосом сказав Сєва i подумав: "Може, й вiн нiчого не почує та й вiдчепиться".
      II.
      Федора Липського провели на лоджiю, де в шезлонгу сидiла, розслабившись, заплющивши очi, чорнява дiвчина. Призахiдне сонце, вже не таке пекуче, як удень, освiтлювало їй лице i майже всю постать. Липському досить було одного побiжного погляду, щоб скласти собi уявлення про дiвчину. Гарнi засмаглi ноги, i вся постать, видно, струнка, обличчя хлопчакувате, трохи грубе, як для дiвчини. Навiть легенький темнуватий пушок на верхнiй губi помiтив.
      - Це до тебе, Полю... науковець.
      Сказавши так, лагiдна лiтня жiнка (Липський подумав, що це мати) причинила склянi дверi та й пiшла в квартиру.
      Дiвчина розплющила очi i, побачивши ще молодого кремезного чоловiка, зашарiлася, осмикнула сукню на колiнах.
      - Ви, отже, Поля, а я - Федiр Липський. - Вiн ступнув до неї енергiйно, потиснув руку i без церемонiй сiв на розхитаний стiлець, який заскрипiв i мало не розвалився.
      - Обережно, впадете... - усмiхнулась дiвчина.
      - Нiчого, я не скляний! - i собi усмiхнувся Липський.
      I через кiлька хвилин уже розмовляв з Полею, як давнiй знайомий.
      - Найперше, я хотiв пробачитися за мотоциклiстiв. Хлопцi захоплюються i часом не зважають... Он вони там стоять пiд каштаном...
      Поля пiдвелася i, трохи перехилившись через перила, поглянула вниз.
      - Ну й ревучi ж їхнi мотоцикли, - хитнула головою, знову сiдаючи в шезлонг. - Повiрите, голова розколюється! А я ще нездорова...
      - Цiлком подiляю твоє обурення. Часто мотори ревуть зовсiм без дiла, вхолосту. Ось я проходив мимо гастроному - навпроти входу стоїть парковий трактор, мотор гуде, аж кабiна трясеться, з труби валить дим, а водiй зайняв чергу за ковбасою... А спитайте: "Чому не заглушив?" То ще й обуриться: "Нащо? Я зараз iду!" Отак i пускають за вiтром державне пальне, та ще ж i повiтря отруюють.
      - Ого, ще й як!
      - Ну, ти хоч хлопцiв добре вiдчитала! Тобто цього... Сєву, Едик не чув.
      - Вiдчитала? - здивована Поля аж подалася вперед. - Коли? Я ж не виходила...
      - А подумки? Сєва твердить, що чув, як ти просила заглушити...
      На Полиних щоках з'явилися рожевi смужки.
      - I що ж вiн чув?
      - Вiн каже, - вимовив з притиском Липський, - що дiвчачий голос попросив припинити ревище, ну, тобто заглушити мотор. Хлопець дуже здивувався: чув голос, а поблизу нiкого не було. Наступного дня вони вже з'явилися удвох з Едиком, це мiй приятель, щоб пересвiдчитись, розумiєте, i ревнули двома моторами... - Говорячи, Липський уважно стежив за виразом Полиного обличчя. Дiвчина нiяковiла, прикушувала нижню губу - чи то щоб не розсмiятись, чи щось пригадуючи. - I цей самий Сєва знову почув твоє звертання...
      - А звiдки вiн узяв, що це я?..
      - До них лiкар пiдходив...
      "От дивина... "Почув". Той хлопець "почув". А я ж тiльки в думцi... Що ж це зi мною трапилось? Ранiше такого не було..."
      - Так було таке чи не було? - раптом спитав Липський.
      Поля здригнулась. Невже й цей "чує"? Мабуть, нi, по ньому не видно. Але настирливий, чого це вiн допитується?
      - А ви... - примружилась Поля. - Що ж тут такого?..
      - Я тобi поясню... - Липський аж подався вперед, i стiлець пiд ним знову загрозливо зарипiв. - Бачиш, якщо це мало мiсце, так би мовити, фактично, то... В тебе яка освiта?
      Полине обличчя пересмикнулося.
      - Та от хотiла вступити в Iнститут народного господарства... Не вистачило пiвбала... Уявляєте? Це мене так пiдкосило... Ну, як я тепер додому повернуся? Я з Батурина, а тут - у дядька i тiтки.
      - Стреси дуже небезпечнi. Тiльки спорт - надiйний засiб...
      - Лiкар каже, якийсь невроз. Якби дядько не дiстав iндiйської трави (у нього друг - моряк), то не знаю, чи й пiдвелася б...
      - Так-так, це дуже цiкаво, - закивав головою Федiр. - Якщо в тебе, Полю, виникли такi здiбностi...
      - Якi? Про що ви говорите?
      - Ну, як би тобi популярнiше... У вас iз цим Севою встановився зв'язок...
      - Який зв'язок? - У Полi аж брови пiдскочили. - Я його й у вiчi не бачила, того Сєву!
      - Оце ж то й цiнно, що на вiдстанi! Зв'язок телепатичний.
      - А-а... - полегшено вiдiтхнула дiвчина. - Хiба що так.
      - Отож, якщо це справдi, так би мовити, в дiйсностi, то... не журися за тим iнститутом. Я влаштую... Будеш у нас... молодшим науковим працiвником!
      Поля здивовано видивилась на нього i цiєї ж митi "почула":
      "Я доб'юсь... я переконаю директора... Це ж феномен... Готова дисертацiя... Нарештi й я захищуся. Тiльки опрацювати методику експериментiв.. Спiвавторство? Нехай i не заїкаються. Хоч би й шеф... Тут головне..."
      Правду кажучи, дiвчинi було нiяково "пiдслуховувати" чужi думки, вона опустила очi долу i нiби вимкнула ту передачу.
      - От що, Полю, - сказав Липський, - мене давно цiкавить парапсихологiя, зокрема телепатiя. I коли Сєва розповiв...
      - Зрозумiло, - кивнула головою дiвчина.
      - О, якби то воно було зрозумiло! Свiтова наука...
      - Я кажу, менi зрозумiло, чого ви прийшли. Хочете, щоб я стала пiддослiдним кроликом!
      "Гостра на язик... - вловила Поля. - Вольовий характер. Треба було взяти магнiтофон".
      - Ти таке скажеш, Полю... Дослiди тут якi? Передача думки на вiдстань. Чи символами, чи словами. Не просто звуками, телефоном чи по радiо, а, так би мовити, безпосередньо вiд мозку до мозку. Хiба не цiкаво? Сєва якраз хотiв упевнитись...
      Федiр говорив так запобiгливо, так упрошував, що Полi стало аж незручно.
      - Ну, що ж... можна спробувати, - погодилась.
      - Це ось спецiальнi картки. - Липський витяг з кишеньки рожевої тенiски три папiрцi. - Ось поглянь, тут зображено трикутник, на цiй - коло, а на цiй - зiрка. От i спробуй передати цi зображення Севi. А вiн, якщо сприйме, намалює. Спочатку - трикутник, у такому порядку, як я тобi показав. Тiльки не спiши, зосередься...
      Федiр подав їй картку з трикутником i затамував подих. Поля мовчки, пильно поглянула на зображення i на мить заплющила очi, всього лише на мить, i одразу простягла руку за другою карткою, потiм за третьою...
      "Спiшить, - подумав Липський, - нервує, це не годиться, навряд чи щось вийде..."
      - Уже? - спитав насторожено.
      - Так.
      - Ти не проти, я запрошу сюди хлопцiв. - Липський пiдвiвся i ступнув до трубчастих перил.
      - Я вже сама запросила, - нiяковiючи, сказала Поля. Федiр розгубився:
      - Коли? Як?!
      - Та отак, у Думцi, тiльки що...
      Через кiлька хвилин Сєва прохилив дверi на лоджiю, а за ним i Едик. Липський отерп, не вiрив своїм очам. Але ось же вони! Переминаються з ноги на ногу...
      - То це ви... - почав Сева, дивлячись на Полю. - Це вам... того... мотоцикли...
      - Це менi "того", - усмiхнулась Поля, мiряючи поглядом хлопцiв.
      - А картки? - Липський ухопив Севу за лiкоть. - Намалював?!
      Сєва тицьнув папiрцi, вони затремтiли в руках науковця.
      - Так... так... - мимрив Липський. - Трикутник, коло, зiрка. Усе правильно... I сюди ви оце пiднялися за викликом?
      Обiзвався Едик:
      - Сєва сказав, що запросили, от ми й явилися. Дуже приємно познайомитись. Едик. Ми з Сєвою студенти автодорожнього.
      - Я вражений! - вигукнув Липський, потираючи долонi.
      - Що? - не зрозумiв Едик.
      - Я вражений наслiдками нашого експерименту! Тепер немає сумнiву, Полю, що ти, можна сказати, володiєш незвичайними, телепатичними здiбностями... Феноменально!
      Може, ще бiльше була вражена сама Поля. Спочатку їй i самiй не вiрилось, подумала: їм лiкар сказав про її обурення. А тепер... Що ж це таке? Що з нею скоїлось? Чи не захворiла знову? Так наче ж покращало.
      - Протоколе б оце скласти, - Липський обвiв усiх безпорадним, розгубленим поглядом. - Хоча... нiхто не повiрить. Потрiбна, так би мовити, компетентна офiцiйна комiсiя... А я в щоденник занотую.
      Вiн позирнув на свого хронометра i раптом почав потягатися, розводячи руки над плечима, потiм бити поклони... Едик бачив це не раз i не звертав уваги, а Поля ї Сева, звичайно, здивувалися. Коли ж Липський закрутив навсiбiч головою, а тодi виряченими очима, дiвчина пирхнула зо смiху. Сцена й справдi була комiчна.
      - Що з вами? - крiзь смiх спитала Поля, коли Федiр перестав розмахувати руками.
      - Зарядка, Полечко, велике дiло. Заспокоює нерви i стимулює розумову працю. От я уже й бадьорий, сповнений наснаги. Кажуть, Липський - спортсмен у науцi, силовi прийоми, ха-ха-ха! А що? Ось оформимо тебе - побачиш, що мiцнi лiктi теж потрiбнi. - Вiн зiгнув свої волосатi руки i почав працювати лiктями.
      Хлопцi ззирнулись, тамуючи смiх. Поля пiдвела очi на Липського, зосередилась: вiн уже думав про вечерю; поглянула на Едика, що стояв, спершись лiктем на перила, - цей думав про катання на мотоциклi; перевела погляд на Сєву - i щоки їй почервонiли: юнак думав про неї i думав гарно, iз симпатiєю. Це створило дiвчинi добрий настрiй, так як ото похмурого дня раптом прогляне сонце. Поля повеселiла, це навiть вiдзначив Липський, i попрощалася з ними по-дружньому.
      III.
      "26.VI. Щоденниковi записи - це також документ, принаймнi для мене особисто. Не мiг же я, справдi, для перевiрки сказаного Едиком, органiзувати цiлу комiсiю! Тепер - iнша справа, та й то поспiшати не слiд. Насамперед закрiпитися, зiбрати матерiал. У цiй грi потрiбно якомога бiльше козирiв.
      Коротко про наслiдки перевiрки.
      Вiдстань до каштана (мотоцикли) по горизонталi - 77 м. Це один катет, другий - 24, таким чином гiпотенуза 85 м. Отже, перший i другий телепатичнi сигнали були сприйнятi Сєвою (уточнити прiзвище) на вiдстанi 85 м. (Це може пiдтвердити Едик Макуха).
      27.VI. Розмова в директора в пiсляобiднiй перiод. Як i слiд було сподiватися, - обережний скептицизм. "Ви завжди є... є... щось мудруєте. А дисертацiя в ембрiональному станi". Без iронiї вiн не може, кажуть, називає мене перезрiлим аспiрантом. Тепер я доведу, тепер покажу, на що здатний Липський! Ото буде фурор, сенсацiя! Я розповiдаю йому про телепатичний зв'язок, а вiн тiльки е-екає та зблискує окулярами. "Не нове, були вже всякi є... є... фокуси". Побачимо, як ти заекаєш, коли я приведу Полю. А може, прямо до президента Академiї? Ех, треба було!.. Поспiшив.
      28.УI. Несподiвана перешкода: лiкар ще не дозволяє Полi виходити. Упертий чоловiк, не хотiв показувати iсторiю хвороби, довелось розповiсти про незвичайну здатнiсть Полi, доводити, що це в iнтересах науки. Ще одна втрата iнформацiї. Ну, та цей, гадаю, не полiзе в спiвавтори. А може, його в комiсiю включити? Хоча нi, вiдпадає. Потрiбнi науковцi, обов'язково двоє-троє свiтил, в кожному разi - не менше одного.
      30.VI. Буваю у Полi щодня в пiсляробочий перiод, тiтонька вже поглядає на мене скоса. А ми тiльки й розмовляємо про телепатiю. Поля запевняє, що в перiод до хвороби нiяких таких явищ не було.
      I.VII. Нарештi Поля може виходити. Запросив її з Сєвою до iнституту в дообiднiй перiод, як i було домовлено iз шефом. Не прийняв. Секретарка вирячила очi, замахала руками (копiює шефа), зашипiла, стара карга: "Зайнятий! Звiт. Подзвонили термiново!" Тiльки тодi замовкла i мовби закам'янiла, коли я почав робити зарядку. А менi необхiдно було заспокоїти нервову систему. Отак i рухай з ними науку. А треба ж термiново вирiшувати питання про зарахування Полi до нас у штат. Хоча б лаборанткою.
      I.VII. Вечiрнiй перiод. Несподiвана осiчка! Виїхали в лiс за Пущу-Водицю. Сонце вже зайшло, жара спала, було так гарно, i на тобi нiчого не вийшло!
      Севу поставив за 85 м з чистим аркушем паперу, на якому вiн мав намалювати просту геометричну фiгуру, яку я мав показати Полi, яка мала думкою передати йому. А накреслив я турнiк, тобто три лiнiї, розташованi пiд прямим кутом одна до одної. Поля зосереджувалась, насуплювала брови, заплющувала очi, i нiчого не вийшло. Гукнув Севi, щоб пiдiйшов на п'ять крокiв, i знову нiчого. Так ми скорочували вiдстань, аж поки вiн не пiдiйшов упритул i не почав дурнувато посмiхатися. Хто ж iз них не спрацював? Не може ж такого бути, щоб обоє - i передавач, i приймач - одночасно вийшли з ладу! Певне, Сєва, скалить зуби... Мене аж пересмикнуло всього, мало не зацiдив йому в мармизу, але тiєї ж митi переключив енергiю на фiззарядку.
      Поля була явно розстроєна i зажурена. Одразу ж пiшла до машини i поставила вимогу вiдвезти її додому, тобто до тiтоньки. Менi не залишалось нiчого, як сiсти за кермо. Дорогою всi мовчали.
      Що ж буде завтра? От скандал! Як навмисне, чортiв е-екало призначив зустрiч на ранковий перiод... Вiдкласти? Вiн їде у вiдпустку. Але якщо Поля втратила здатнiсть... От уже - як не щастить, то не щастить! Все збiгається докупи, скручується, i виходить дуля...
      2.VI1. Шеф прийняв у передобiднiй перiод. Я наледве умовив це дiвчисько поїхати. "Боюся", "нiчого не вийде" i т.п. Одне слово, розпустила нюнi. Ти, кажу, так себе не настроюй, хоча, може, й без перевiрки обiйдеться, Сєва там жде, на випадок чого - скаже, болить голова. Нарештi це теля погодилось. Примусив її зробити кiлька вправ, i поїхали. Сєва вже стовбичив бiля iнституту, так що до кабiнету зайшли втрьох. Шеф пiдвiв свою конячу голову i запрацював бiластими повiками, певне пригадуючи що й до чого. Оце, кажу, та дiвчина, про яку, кажу, я вам казав. А оцей студент (тобто Сєва, уточнити прiзвище) може все пiдтвердити. Поля, кажу, i заяву написала, так що черкнiть резолюцiю та й почнемо працювати з нею, як iз штатною одиницею. А одиниця стоїть, опустивши голову, i мовчить, наче їй зацiпило. Куди ж пак, побачила професора! член-кора! Передi мною, бач, не нiяковiє, не зважає на те, що я скоро не те що кандидатом, а доктором стану. Висмикнув я заяву з її рук, поклав на стiл пiд самiсiнький хобот. Старий хитряк засопiв, глипнув на мене, наче давно не бачив. Потiм заплямкав: а чи не можна, е-е-е, щоб i я переконався... Ну, думаю, все пропало, але вiдступати нiкуди. Не хотiлось вас затримувати, кажу, завтра у вас вiдпускний перiод починається, та якщо ви не вiрите... А вiн своєї. Наука, е-е-е, спирається на дослiд... Якби я володiв телекiнезом, був би йому дослiд - усi три телефоннi апарати так би й пошпурив у його плiшиву голову. Та як я не намагався зрушити поглядом хоч один - нiчого не вийшло.
      Тим часом старий загадав Сєвi сiсти в найдальшому кутку, де саме смалило сонце, i той почав жмуритися та крутити головою, нiби коло носа гедзь лiтає. Попросив пересадити, старий нi в яку. Ну, думаю, все одно викручусь, ми ж iз Сєвою заготували варiант хворої голови. I взагалi, професора обвести навколо пальця - раз плюнуть. Але все-таки я хвилювався. I коли старий звелiв менi одiйти до дверей, а сам нагрундзював щось на аркушику i схилився до Полi, що вже сидiла бiля його столу, мої нерви так напружились, що я почав робити зарядку.
      Ненароком наближаюсь до столу, старий швиденько затулив свiй малюнок, махнув рукою, щоб я одiйшов. Тим часом бачу - Сєва креслить, малює! Закiнчив, засунув олiвець у нагрудну кишеньку. Професор пiдкликає його, дивиться на малюнок i починає гладити своє тiм'я. Розгубився, не знає, як реагувати! Пiдходжу - i що ж бачу? На обох аркушиках зображена... ракетка. Овал i лiнiя держака. Тiльки на контрольному листочку менший розмiр, у Сєви малюнок бiльший. З усiєю серйознiстю запитую: ну що, тепер накладете резолюцiю на заявi? Старий мовчить, сопе, огинається. Починає е-екати. Ви, Липський... є... е-е... знаєте, що я люблю тенiс... Та я вас нiколи не бачив з ракеткою, кажу; тепер я не граю, каже, але все одно люблю цей вид спорту. А я, наприклад, люблю бокс. Ну, то що, питаю, з того? А те, каже, що давайте поставимо, е-е-е, ще один дослiд, i запитує Полю: ви не стомились, дiвчино? Поля погодилась. Я одiйшов до дверей, Сєва сiв на свiй стiлець, а професор щось вивiв на новому аркушу i вручив його Полi. Дивлюсь - Сева вже виводить олiвцем, лiнiя телепатичного зв'язку працює. Готово! Професор попросив показати i вже не гладив своє тiм'я, а голосно плямкав. Отепер, е-е-е, i я бачу... Пiдходжу: на обох аркушиках - знак параграфа. I треба ж таке вигадати! Параграф! Та навiть у картках Зенера* такої фiгури немає. Бачу старий шкарбун зацiкавився молодятами, вже не згадує про "всякi фокуси", почав розпитувати про навчання, уподобання i т. п., навiть про сни. Я все це слухаю та й думаю: невже мiтить у спiвавтори? А може, запропонувати? Мовляв, пiд вашим керiвництвом... Та навiщо воно йому? Давно доктор, член-кор...
      ______________ * Картонки iз зображенням простих фiгур, застосовуються в дослiдах по телепатiї.
      Ну от що, плямкає, зарахуємо вас лаборанткою у вiддiл функцiональної бiологiї, але треба вчитися... Може б, ви пiшли на вечiрнiй бiофак? Поля цвiте, ще б пак, сам професор опiкується нею, а я собi думаю: навiщо їй сушити голову на тому бiофацi? Я зроблю її славетною на весь свiт без нiякого диплома. I ще старий почав просторiкувати, щоб вони iз Сєвою i далi дружили, особливо в' навчаннi. Це мене обурило. Та яке тобi дiло, думаю, до їхньої дружби? Вони пiд моїм керiвництвом. А може, я ще сам iз нею подружу? Взагалi... це iдея! Рiзниця в роках невелика - трохи бiльше десятка. Поглянув на Полю - опустила очi.
      Написавши нарештi резолюцiю на Полинiй заявi, шеф узявся за мене. Треба здати анамнез. Важливо встановити, як ввiмкнувся телепатичний механiзм. Чи спостерiгаються функцiональнi змiни в центральнiй нервовiй системi, зумовленi хворобою? Дослiди необхiдно поставити на солiдну наукову основу, разом з фiзiологами, морфологами i психологами опрацювати методику, яку треба буде розглянути на Вченiй радi пiсля його повернення з вiдпустки. I т.д. i т.п. Я нагадав, що це, власне, моє вiдкриття i я не хотiв би дiлитися нi з ким, окрiм нього самого. Тут пахне державною премiєю. Як вiн на мене глянув! Як заплямкав! Наука тепер твориться колективно, i це не той випадок... I т.д. i т.п. Нiчого, я ще покажу, який цо випадок. Головний козир у мене. Фiгури там всякi, параграфи, так би мовити, насiннячко. А як продемонструю передачу думки - якої ви тодi заспiваєте?
      4.VI1. Сєва з Едиком мали поїхати з будiвельним загоном кудись у Сибiр. Домiгся, щоб Сєву звiльнили. Наука вимагає жертв. Ех, якби я мiг його замiнити! Нехай би їхав хоч на Камчатку. На жаль, голова в мене розумна, але приймати думки на вiдстанi не може. Я з Полею перевiряв. Шумить, як самовар. Навiть iндiйська трава не допомогла. Дiвчисько пирхає зi смiху.
      5.VII. Поля поїхала до свого Батурина. Хотiв i я з нею - вiдмовила. Взагалi в даний перiод ставиться не дуже прихильно. На мої натяки iронiчно посмiхається. Сєви теж не видно, чи не на мотоциклi чкурнули до Батурина?
      28.VII. Розмова з шефом. Вiдпускний перiод старий провiв добре. Обвiтрений, великi, як долоня, вуха облупилися, зморщене лице посвiжiло. Тон бесiди був доброзичливий, поки не дiйшло до фiзiологiв, морфологiв i психологiв. Коли я популярно пояснив, що й ногою там не був, професор вирячив очi, зачмихав, вискочив iз-за столу i почав кружляти по кабiнету. Я вже подумав, що вiн зарядку робить. Коли ж нi, знову всiвся у своє крiсло i почав читати менi мораль. Повне, забувши хто мiн батько, натякнув, що я даремно займаю мiсце в аспiрантурi. I це пiсля такого, можна сказати, епохального мого вiдкриття! А втiм, усi старi такi, мiй предок теж занудливий. Егоїсти. Заїкнувся про затвердження нової теми, - шкарбун аж руками замахав. Знов своєї гугнявить - потрiбна ще серiя задокументованих експериментiв i т.п. Невже вiн ще не вiрить у телепатiю? А може, боїться неслави, коли Поля втратить здатнiсть... Старий лис має рацiю. Живемо у вiк папiрця! А з нею вже було: телепатичний центр вимикався i не раз... Але ж i того експерименту, який вiн провiв сам, хiба не досить, щоб визнати телепатiю? Ну, нехай як хоче. I те добре, що погодився пiсля належної пiдготовки продемонструвати на Вченiй радi. Офiцiйно!
      3.VIII. Дiвчисько поводиться нестерпно. Гигоче, пирхає, на самотi зi мною залишатися не хоче. Запрошував у ресторан "Русь" - закопилило губу з пушком, образилось. Якось у суботу зайшов у передобiднiй перiод, вона саме на кухнi салат готувала, то при дядечку надiла на мене фартушок i примусила чистити цибулю. Ну, я їй добре подякував... мовчки. Експеримент проводити не схотiла. Може, на неї вплинути через Сєву, який слухається Едика, який слухається мене?
      8.VIII. Ура! Аналiзуючи наслiдки численних експериментiв, я точно встановив - телепатичний центр у Полi не працює пiсля заходу сонця аж до сходу, тобто, практично, увесь нiчний перiод. Що таке сонячне свiтло? Електромагнiтнi хвилi. Коли вони є, Полина думка передається, а нема - i передачi нема. Отже, можна з певнiстю сказати, що дане телепатичне явище має електромагнiтну природу. Та тiльки за це вiдкриття менi треба дати доктора, не то що кандидата! Я так розхвилювався, що довелось робити зарядку серед ночi. Батечко прокинувся i бурчав, що вже не засне. А ви, кажу, танцюйте! Розкрита ще одна таємниця природи!
      13.VIII. Еге-ге, ланцюжок Липський - Поля через Едика i Сєву не спрацьовує. Пiдключив тiтоньку (флакон французьких духiв на 25 крб.) нiякого ефекту. Спiвчуваю великим ученим: рухати науку дуже тяжко.
      16.VIII. недiля Завтра - день сенсацiї, день фурору! Демонструю цих двох телят на Вченiй радi".
      IV.
      Невеликий конференц-зал iнституту заповнювався здебiльшого науковою молоддю, жодного свiтила Федiр Липський поки що не зауважив. Стукали вiдкиднi сидiння, стояв приглушений гомiн. Усi троє вiкон виходять на вулицю, густо засаджену каштанами, отож тут хоч i сутiнки, зате не жарко, хоча цього лiта на Київ налягла жорстока спека.
      "Поховались по дачах, - ремствував Липський, - i в даний перiод їх навiть телекiнезом не виманиш звiдти, не те що телепатiєю. А ця мелюзга кандидатики та аспiрантики, вiд них же нiчого не залежить... От якби приїхав Суховодов! Могли б i з Москви та Ленiнграда запросити. А Нобелiвськi лауреати хiба вiдмовилися б? Хутiр... А ця чого вирячує на мене очi? Певне, шкодує, що вiдштовхнула. Та якби в тебе не пробивались вуска, я б того жевжика Сєвочку швидко вiдшив би... А вуска... З неї мусив би вийти хлопець, а воно дiвчина... О, вiдвернулось, приндиться".
      Липський пробрався до неї, удавано мило посмiхнувся:
      - Ну що, Полечко, нервуємо? Ну, не треба, не треба, заспокойся. Дуже вiдповiдальний перiод. Гляди ж, зосередься, покажи їм клас!
      Поплескав її по плечу, вона нiчого не сказала, тiльки зiтхнула. Видно було по всьому, що не в настрої. Це трохи стурбувало Липського. Чому б то їй бути не в гуморi? Професор до неї ставиться по-батькiвському, вiн особисто нiчого такого не сказав, а як буде зiбрано достатньо матерiалу для дисертацiї, то взагалi нащо вона йому здалася... Може, що iз Сєвою? А раптом помiж ними пробiгла чорна кiшка? I його ще й досi нема. Можна б уже й починати...