БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
      Легенда про щастя
      Цей невеликий пакет остаточно порушив i без того хистку рiвновагу в сiм'ї досить молодого i не досить вiдомого вченого Миколи Покопаного. Починався курортний сезон, i його дружина (вiн її охрестив Гросбухом) домагалася поїздки в Сочi, а Микола щось бубонiв про село. Його, бач, приваблювала тиша, робота на городi й iншi зовсiм не курортнi речi. Дружина уже передчувала: ще один енергiйний наступ - i вiн погодиться. Але саме тут принесли оцей злощасний пакет. Розiрвавши конверт i висипавши на стiл фотографiї, Микола вигукнув:
      - Нiкуди не їду! Все! Вирiшено!..
      Гросбух остаточно збагнула, що Сочi вiддалилися в безвiсть. Все ж не втрималась:
      - Як то не поїдеш?
      - А отак! Працюватиму.
      - Егоїст! Не зазнала я з тобою щастя i на макове зерно...
      - Любий мiй Гросбух, - промовив Микола, розглядаючи фотографiї, - ти хiба уявляєш, що таке щастя?
      - Он у Пазуренкiв машина, дача, щолiта їдуть до моря...
      - Та їм за тiєю дачею i вгору нiколи глянути.
      - Не журися, Пазуренчиха i одягається по модi, i в Болгарiю вiдпочивати їздила...
      Микола глибоко зiтхнув:
      - Ех, не тямиш ти, що воно таке, щастя, зовсiм не тямиш. Для мене ось розшифрувати оцi письмена - найсолодше щастя!
      - Знову щось шумерське?
      - Нi, здається, ще давнiше. - Микола водив лупою над фотографiєю. - Оцi глинянi таблички знайдено в одному похованнi, на яке випадково наткнулися геологи в Афганiстанi. У передгiр'ї...
      Гросбух закопилила губу i, вважаючи себе глибоко ображеною, пiшла з кiмнати. Микола лишився наодинцi зi своїми унiкальними фотодокументами. За хвилину вiн уже забув i сутичку з дружиною, i все на свiтi.
      ...Тiльки перед Новим роком, коли Київ забiлiв пiд снiгом, Микола нарештi мав чернетку твору, накресленого чотири тисячi рокiв тому на сирiй глинi. В нiй було ще чимало незрозумiлих мiсць, але основа все ж проявилася. Працював до самозабуття, занедбав сон i їжу, а на одяг звертав увагу лише тодi, коли вирушав до Ленiнграда, щоб спiвставити свої фотокопiї з деякими шумерськими табличками, якi зберiгаються в Ермiтажi.
      Гросбух покинула його ще восени. Не захотiла жити з "егоїстом, який думає лише про себе", їй "набридло дораховуватися тих злощасних копiйок", "терпець увiрвався"... Чи болiсно переживав цю подiю Микола? Мабуть, що так. Але друзi, колеги, навiть сусiди цього не помiтили. Як i завжди, вiн залишався врiвноваженим i тямущим дослiдником. Багато хто радiв з його успiхiв, але були й такi, що тiльки знизували плечима:
      - Нiчого особливого. Подумаєш, вiдкриття!..
      Поволi, але неухильно Микола просувався вперед. Розшифровку тих прадавнiх письмен можна порiвняти хiба що з видобуванням перлин, хоча слово-перлину дiстати важче - товща тисячолiть приховує свої скарби надiйнiше, нiж океанська вода. Як це не дивно, але Миколу проймало вiдчуття якогось нового, досi не вiдомого простору. До свiдомостi надiйно входив давнiй свiт i з кожним рядком усе ширшав, глибшав. У цьому психологiчному комплексi були i звички, i уявлення та вiрування творця поеми, але все це чомусь трансформувалось у Миколиному сприйняттi у простiр i глибiнь. Може, тому, що за отими значками-символами вiн бачив майдани прадавнього мiста, храми, рiчки, луки, табуни овець, скелi, гори... Як би там не було, а довгi мiсяцi, проведенi у многотруднiй роботi, буквально змигнули для Миколи. Наче нiмi блискавки черкалися неба - отак з'являлися вiдкриття. Чоловiк був тисячу разiв на день щасливий i тисячу разiв нещасний.
      Вiдвойовану, в тисячолiть i пiдготовлену до друку поему молодий учений назвав "Легенда про щастя". Ось її текст.
      Буту, пастух iз вiвчарнi Лахара,
      Полишив своїх кiз i овець, одвернувся од
      трави i дерев,
      Буту, пастух молодий, пiшов до жерця
      Шамшама,
      Став на майданi перед Будинком Бога.
      - О жрець, багато козенят i ягнят я
      пустив на луки,
      На луки, дарованi нам всевишнiми, о
      жрець!
      Подих життя радує мене. Але де щастя?..
      Я дивився в очi овець i кiз i питав: де
      щастя?..
      Я пiдходив до води i питав у риб: де
      щастя?..
      Я пригортав колоски ячменю i питав: де
      щастя?..
      Нiхто не вiдповiв
      Нi вiвцi, нi кози, нi риби, нi ячмiнь.
      А друзi ще й почали смiятися з мене,
      I це обпiкає мене, як гарячий вiтер з-пiд
      сонця,
      Тяжко менi на душi, о жрець!
      Ти знаєш прихованi богами таємницi,
      Ти мудрий, скажи менi: де щастя?
      Довго мовчав жрець Шамшама,
      А Буту, пастух iз вiвчарнi Лахара, довго
      чекав.
      - Демон сумнiву посiяв отруйне зерне в
      твою душу,
      пастуше,
      Сказав-таки врештi жрець,
      Боги спустили Лахара на землю,
      Щоб вiн розвiв овець i кiз i постачав
      небеса молоком.
      А щоб повнилися вiвчарнi,
      Боги вдихнули життя людям.
      Напувати богiв молоком - хiба це не
      справжнє щастя?
      Але демон сумнiву посiяв отруйне зерно в
      твою душу,
      пастуше,
      I воно проросло!
      Якщо твої вiвцi i кози не дали тобi
      щастя,
      Якщо твiй ячмiнь i грона винограду
      Не дали тобi щастя,
      Iди шукати його у широкий свiт.
      О Буту, поки немає знаку на цеглинi твого
      життя,
      Поки Нiната не закарбувала на нiй знаку
      межi (смертi),
      Iди!..
      - А куди ж менi йти?- запитав Буту.
      Скажи, Шамшаме, в який бiк податись?
      Скажи менi, пастуховi, о жрець!
      - Шлях твiй хай на схiд пролягає.
      На схiд хай проляже твiй шлях.
      Через рiчки, в яких плодиться риба, хай
      проляже твiй шлях;
      Через долини, де хлiбороби викохують
      багато зерна,
      Хай проляже твiй шлях;
      Через гори, де пасуться дикi кози i
      блукають звiрi,
      Де плодиться сила-силенна диких кiз i
      хижих звiрiв,
      Хай проляже твiй шлях.
      Там, за високими горами, - Країна Щастя,
      пастуше,
      Але нiхто iз людей ще не дiставався до
      неї, о Буту!
      Жодне око не бачило незрiвнянних
      просторiв,
      Жоднi груди не вдихали її цiлющих
      пахощiв,
      Жоднi вуха не чули її чарiвної музики, о
      Буту!
      Нiната карбувала знак, i подих життя
      вiдлiтав.
      - Певне, мої попередники були старi,
      сказав Буту,
      А я молодий - то чому ж не дiйду?
      Чому не дiйду, коли я молодий?..
      I помандрував на схiд пастух Буту,
      На схiд помандрував пастух.
      Вийшов на берег широкої рiчки,
      Де лежав i стогнав рибалка.
      Вiн лежав i стогнав од болю в руках i
      ногах,
      Вiд гострого болю в усьому тiлi.
      - Скажи менi, о бiдний рибалко,
      Скажи, хто тебе скривдив?
      - Риба вразила мене... Жорстока риба
      Нур.
      Вона має гострi стрiли,
      Пекучi стрiли має ця риба,
      Вона дивиться оком смертi,
      Вона геть проганяє рибалок з рiчки.
      - Я впiймаю цю хижу рибу Нур!
      пообiцяв Буту.
      А чому б менi її не впiймати?
      Я ловлю диких кiз - чому б не впiймати
      рибу?
      Я ловив пантер - чому б не впiймати рибу?
      Я впiймаю цю рибу!
      Буту зробив зашморг,
      Зашморг вiн зробив i кинув у воду.
      I потрапила хижа риба Нур, пiймалася в
      зашморг,
      Пастух витяг її на берег,
      Забив на очах рибалки.
      Всi зрадiли довкруг, дуже зрадiли
      рибалки!
      - Лишайся, пастуше, у нас,
      Чого тобi йти хтозна-куди?
      Не лишився Буту, далi пiшов пастух
      Все на схiд, все на схiд, на схiд.
      Аж бачить - розлога долина засохла,
      Занедбанi канали,
      Трава пожовтiла,
      Дерева змертвiлi,
      Кози не щипають пашi,
      Овечки не нагулюють жиру,
      Люди землi й плуга плачуть од горя:
      - Страшний Однорiг, що спустився з
      неба, спустошує все,
      I нема в нас нi чорних, нi бiлих кiз,
      Немає нi чорних, нi бiлих овечок,
      Земля потрiскалася без вологи, не родить,
      Подих життя вiдлiтає.
      Вийняв пастух Буту свого зашморга,
      Зашморга вiн вийняв i подався ловити
      Однорога.
      - А чому б менi його не впiймати?
      Я ловив диких кiз - чому б не впiймати
      цього Однорога?
      Я ловив пантер - чому 6 не впiймати цього
      Однорога?
      Я пiймав хижу рибу Нур - чому б не
      впiймати цього
      Однорога?
      Зустрiвши Однорога, закинув пастух
      зашморг,
      Зашморг закинув на голову звiра
      I прип'яв, прип'яв його до сухого дерева.
      Шарпався довго там Однорiг,
      Бив копитами землю, землю виорював рогом,
      Та мiцною виявилася петля,
      Пастухiв зашморг все щiльнiше стягував
      шию.
      Доконав пастух Однорога, Буту його
      доконав!
      - Лишайся, пастуше, у нас,- просили
      люди плуга,
      Тепер потече вода, що дає життя пустелi,
      Поросте зерно, кошари наповняться
      вiвцями,
      Буде молоко i пиво, пастуше, лишайся!
      Як друг, як дорогий гiсть
      Увiйди до нашого дому!
      Не лишився Буту, далi пiшов пастух
      Все на схiд, все на схiд i на схiд.
      Вступив вiн у кедровий лiс,
      Прекрасний кедровий лiс, повний живностi.
      Буту прилiг спочити бiля джерела,
      Напився студеної води i лiг спочити у
      тiнi,
      Що захистила його од палючого сонця.
      Прокинувся пастух вiд нiжного дотику,
      Побачив бiля себе красуню - може, то
      Iнанна?
      Вогонь охопив його - дiвчина була як
      богиня Iнанна!
      "Поцiлуй мене!"- закликали її очi.
      "Поцiлуй мене!"- волали її уста.
      "Вiзьми мене, вiзьми мою дiвочiсть!"
      Гукала її постать струнка.
      Обiйняв її пастух, притиснув до себе,
      До себе притиснув красуню, поцiлував її
      очi,
      Цiлував її уста, нiжив тiло,
      Та оволодiти нею не наважився,
      Не став нею володiти!
      Схопився й пiшов Буту
      Все на схiд i на схiд шукати Країну
      Щастя.
      Довго блукав пастух у горах,
      Довго блукав помiж голим камiнням,
      Дерся все вище й вище до неба.
      Там, за горами, мала бути недосяжна
      Країна Щастя,
      Країна, в якiй нема ядовитих гадюк,
      Немає шакалiв i тигрiв,
      Не виють вовки i гiєни,
      Країна, де немає страждань,
      Немає тривоги i ляку,
      Країна Щастя, де всi люди - брати.
      Там, за горами, має бути недосяжна Країна
      Щастя!
      Втомився Буту, дуже втомився,
      видираючись вгору.
      З кожним днем все меншало в нього сили.
      А коли досяг нарештi вершини, не лишилося
      й краплi,
      I краплi сили уже не було в пастуха!
      Все ж поглянув вiн у далеч, а там лиш
      сизе марево,
      Що тремтiло над безконечною пiщаною
      пустелею.
      Гола пiщана пустеля, скiльки й видно
      було, лежала за горами...
      I впав тодi Буту, i подих життя вiдлетiв
      од нього,
      Бо гiрський бог Дингiр кинув на нього
      погляд смертi...
      ...Весною до Миколи навiдалася Гросбух. Зиму пробула вона в матерi, марно ждучи Миколиного вiзиту, а потiм узяла та й навiдалася. Адже до Миколи прийшло визнання, нечуваний успiх. Колишня дружина спочатку зрадiла, а потiм розлютилася: знову щастя крадеться мимо...
      Зустрiч була холодна i стримана до краю. Микола не чувся винним, не пробачався i не благав простити.
      - Ну, а як ти сам - знайшов уже своє щастя? - не без iронiї спитала Гросбух, iдучи до дверей.
      - Ми весь час у дорозi до щастя... - не бажаючи помiчати iронiї, сказав Микола. - Тiльки в кожного свої шляхи. I найголовнiше - не заблудитися...