Василь Бережний
      Лабiринт
      I.
      Забринiв зумер - довго, настирливо. Кук-Соммерс трубки не брав. То нервовими кроками ходив по лабораторiї, то присiдав до столу i, загородивши пальцi лiвої руки в рiдку чуприну, тупо дивився на свої плутанi замiтки. А телефон не вгавав iз самого ранку. Нiби на чиюсь команду науковi редактори газет, журналiв, кореспонденти радiо i телебачення допевнялись, чого вiн досяг у фiзицi елементарних частинок до свого чвертьстолiтнього ювiлею. Прокляття! Нiчого не досяг! I вся ця фiзика - нехай би вона горiла ясним полум'ям! - йому нi до чого, ну, зовсiм його не цiкавить. Вiн охочiше працював би не на цьому нещасному прискорювачi, а на мiксерi, готував би смачнi тiстечка та креми... О, то справдi було б солодке життя! Але мама... "Ти мусиш стати фiзиком-теоретиком, це мрiя моєї юностi, розумiєш... там тебе чекає славетне майбутнє". I ось йому стукнуло двадцять п'ять, а мрiя її юностi так i не збулася. Стривай, а чи не мамина це робота - всi отi кореспонденти? Банкiвський рахунок у неї солiдний, а спритностi хоч одбавляй.
      Кук-Соммерс рвучко схопився i знову сiв, нестямно поводячи очима, наче загнаний звiр. А тут ще апарат джеркотить i джеркотить. "Ну, якщо це вона влаштувала... - iз злiстю думав про матiр, - то я їй таке влаштую, таке..."
      Зацiпенiв, якась каламутна хвиля затопила йому свiдомiсть. Усе перед ним примеркло, навiть великi вiкна лабораторiї. Скiльки це тривало, не знав, проте, коли та каламуть почала спадати, полишаючи шум у скронях, вiн побачив перед собою сутулуватого чоловiка, обвiшаного фотоапаратурою.
      - Перепрошую, ви не брали трубки, i я наважився...
      Кук-Соммерс окинув його важким поглядом i тiльки скреготнув зубами. Наважився! Бач, цей тип наважився...
      - У мене всього кiлька запитань... - Кореспондент увiмкнув портативний магнiтофон, що висiв при боцi.
      - Чого досяг, так? - Лице Кук-Соммерса скривилося.
      - Так, i про це...
      - Ну, то ось вам вiдповiдь: я досяг того, що нiчого не досяг. Дою козла над решетом. Записуєте?
      - Аякже. I негативний результат для нас цiкавий.
      - Морочите менi голову...
      - А вашi дослiдження елементарних частинок... чи прояснили походження Всесвiту?
      - Ого! Та коли б я впiймав потрiбну свиню за вухо, то був би вже лауреатом Нобеля!
      - Саме цього всi й сподiваються. - Кореспондент миттю нацiлив фотоапарат i кiлька разiв клацнув, хльоскаючи Кук-Соммерса тонким батогом блискавки.
      - Саме цього? - здивовано вигукнув той. - Ви що, насмiхаєтесь? Хто сподiвається?
      Кореспондент нервовими пальцями закрив футляр.
      - Ну, ось хоча б i наш журнал "Нью саєнс", який у наукових колах...
      - Але чому? - перебив Кук-Соммерс. - Чому причепилися саме до мене? Нi до Смiта, нi до Айрiс, нi до Малькома, хоч i в них були круглi дати...
      Кореспондент прискалив око:
      - У вас подвiйне прiзвище, ви на це не зважаєте?
      Фiзик витрiщив олов'янi очi, обурення так i пирскало в його обличчя.
      - До чого тут подвiйне прiзвище?
      - Не здогадуєтесь? - Сутулуватий пiдступив ближче до столу, наче пiдкрадаючись до звiрини.- Невже це для вас таємниця?
      - Чого ви морочите менi голову? - Кук-Соммерс ударив кулаком по столу. - Випускайте кота з мiшка!
      - У вас ювiлей, таке свято, - якомога лагiднiше сказав кореспондент, а ви їдете на чорному ослi.
      - Ага, так! - Фiзик ляснув у долонi. - Няумуко! Цей чоловiк без дозволу вдерся до лабораторiї.
      Ошелешений вiзитер миттю обернувся та й остовпiв: на нього сунувся робот, загрозливо поводячи прямокутними плечима. Няумуко - японська штучка де вiн тут узявся? Цилiндрична "голова", обведене чорною фарбою "обличчя", намальований "рот" i дужки "брiв", але "очi" - нi, "очi" склянi, жеврiють; замiсть "носа" - коротенька трубка, якою цей монстр нiби принюхувався до враженої iстоти, з похилих плечей якої звисали апарати.
      Кiлька секунд людина i робот мовчки дивилися одне на одного. Страх, що нагло пройняв кореспондента, минав, чоловiк швидко отямився, колiна перестали дрижати. Бiс його матерi! Чи вiн не бував у бувальцях? Хiба його не застукали на деревi, звiдки вiн цiлився об'єктивом у спальню? Ну, були гулi i синцi, але ж знiмки... Сенсацiя! Зараз теж запахло...
      - Я - Няумуко, - обiзвався робот котячим голосом, - а ви? Будемо знайомитись
      - Мене звуть Патриком...
      Тiльки-но робот висунув металеву руку, Патрик вiдскочив убiк i поза столами кинувся до виходу. Може, i встиг би, якби не зачепився футляр з магнiтофоном, поки вiн вовтузився, Няумуко вже стояв на дверях.
      Кук-Соммерс вiдкинувся в крiслi, потираючи руки.
      - Не дуже, Патрику, сiкайтесь, а то мiй друг може й покалiчити... при самооборонi.
      - Я протестую! - заволав кореспондент. - Насильство в науковому закладi!
      - Ха-ха! Вiн протестує! Ха-ха-ха! - приступ нервового смiху тiпав Кук-Соммерса. - Давай його сюди, Няумуко! Насильство... Ха-ха-ха!
      Патрик упирався, пробував пробитися до дверей, але де там, робот схопив його у сталевi обiйми, принiс i поставив перед столом свого шефа.
      - Тепер я вiзьму у вас iнтерв'ю, - з єхидним смiшком сказав Кук-Соммерс. - До речi, магнiтофон i фотоапарати - на стiл. Так. Тепер викладайте, якого чорта ви цiкавитесь саме моєю роботою?
      - Я ж вам усе сказав: маєте подвiйне прiзвище.
      - Ну то й що?
      - А ледi Кук...
      - То це все мама?!
      - Нi, я кажу, що ледi просто Кук... Уловлюєте? Не Кук-Соммерс, а тiльки Кук...
      - Справдi... Я на це якось не звертав уваги, - погамовуючи роздратування, промовив ювiляр. - I що з цього виходить?
      - А те, що ваш батько - якщо тут можна вжити це слово - був Нобелiвським лауреатом з фiзики... Джеймс Соммерс... Вiн у свої двадцять п'ять...
      - Знайшов гнiздо кобили! Цей учений помер, мабуть, рокiв iз шiстдесят тому! Моєї мами ще й на свiтi не було.
      - Усе правильно. Не було. Та хiба ви не чули про Банк?
      Кук-Соммерс заклiпав рудими вiями:
      - Який банк? Що ви говорите?
      - Банк чоловiчого сiм'я... тобто, сперматозоїдiв, давно закладений у Сполучених Штатах.
      - Банк... Що ви цим хочете сказати?
      - Там зберiгається сперма в рiдкому азотi при температурi мiнус 196° за Цельсiєм. Бiологiчний експеримент - пошуки, надiї...
      - Так. Джеймс Кук-Соммерс... Ти чуєш, Няумуко? Ми з тобою експеримент... А магнiтофон крутиться... Експеримент... Понюхай, Няумуко, цi апарати. Гарненько, гарненько.
      Робот спритно вхопив магнiтофон i, не виймаючи з футляра, пiднiс до свого куцого "носа". Потримав так, нiби дослухаючись, обережно поставив на стiл. Те ж саме проробив iз двома фотоапаратами.
      Патрик полегшено зiтхнув: апаратури цей монстр не пошкодив. Про те, що всi записи були стертi, навiть не здогадувався.
      - Ну, що, Няумуко?
      - Нiяких особливих запахiв нема.
      - Ну, якщо так, то нехай цей упертюх забирає своє начиння i... вимiтається звiдси геть.
      Кореспондент, сопучи, похапцем повiсив апаратуру собi па похилi плечi i, озираючись на робота, почиргикав до окованих залiзом дверей.
      Кук-Соммерс уже не звертав на нього уваги, сидiв непорушно, пiдперши голову руками, навiть очi заплющив, не бачив, як той i вийшов. На душi було тоскно, марудно. Ну й сюрприз... А яке враження це справить на Едну, якщо вона дiзнається? Експериментальний... Так ось чому вони налетiли, як шулiки па здобич! Давай їм вiдкриття, i то велике, незвичайне, Нобелiвське. Хоча, як той сказав, i вiдсутнiсть досягнень теж працює па експеримент.... Не раз допитувався у мами, де батько. "Вiн давно номер..." Це була правда: Соммерс помер ще до її народження, але в цiй правдi вмiстилася i брехня. Виходить, самою правдою не проживеш. Зажди, зажди, Една, можливо, теж експериментальна? Подвiйне ж прiзвище: Дулiтл-Рок. Уже давненько знайомi, а про батька не обмовилась жодним словом. Хе... А було б здорово! I стукнуло ж комусь у голову закласти той безглуздий банк... А втiм, нехай йому чорт, вiн же все-таки не гомункулюс, вiн же народжений матiр'ю! Ось i Няумуко знає, що вiн робот, ну, то й що?
      Пiдвiв голову, кинув байдужий погляд на свої записки, де йшлося про силу слабкої взаємодiї в ядрах атомiв, i тонкi губи його скривилися: все той самий триплет iз трьох частинок, добре знайомi привиди! Та ну його...
      - Няумуко, виклич мiс Едну.
      Поки електронний секретар пробивався до будiвельної фiрми, Джеймс механiчно гортав списанi аркушi. Звичайно, було б добре - та ще й як добре! - виявити той клятий триплет, але, видно, не йому судилося запалити Темзу... Тепер, дiзнавшись про свою таємницю, вiн вiзьметься за ледi Кук треба змусити її стати трохи щедрiшою до свого лебедя, а що?
      - Вiд сьогоднi - я завеликий для своїх черевикiв! - гукнув Джеймс, беручи трубку, подану роботом.
      - Ого, ти вже став великим, любий? - почувся голос Едни. - Докопався до найглибшої таємницi?
      - Не дошкуляй хоч ти. Зустрiнемось - розповiм.
      - Влаштовуєш сьогоднi вечiр?
      - Нiяких вечорiв! Менi так зiпсували настрiй, що хiба ти....
      - Не гнiвайся, але сьогоднi я можу затриматись на нашому об'єктi.
      - Де це?
      - Поблизу Сiтi, ну, Барбiкен-центр, я тобi якось говорила.
      - А-а... рештки римської споруди. То що, може, вашi екскаватори викопали якусь каменюку?
      - Там щодня натрапляють на уламки минулого, але зараз щось сталося, у пiвнiчних тунелях застряли комбайни, мушу туди заскочити.
      - От i чудово! - повеселiв Кук-Соммерс. - Бери мене з собою. А звiдти поїдемо на Пiкадiллi - якраз вечiрнi вогнi...
      - А в твого Няумуко є лазер?
      - Цiвочка невеликої потужностi. Так, для самооборони.
      - Вiзьми й його, будь ласка. Може, вiн мене виручить. Джеймс не розпитував, що й до чого, кинув коротке:
      - Гаразд, ми вже вирушаємо.
      II.
      Една аж нiяк не видiлялась красою, проте Кук-Соммерс видiлив її серед iнших. Мiцна, спортивного складу, хлопчакувата блондинка сподобалась йому тим, як тримає бокал з вином, елегантно вiдхиляючи мiзинчика. Той пальчик, нiжний, як пелюсточка троянди, чарував юнака.
      Вiдчиняючи дверцi машини, вiн з удаваною веселiстю гукнув:
      - Привiт, Мiзинчик!
      - Привiт, ювiляре, - вiдповiла Една, всiдаючись бiля нього. - Хто ж це тобi зiпсував настрiй у такий день?
      - Знайшлися такi... - похмуро кинув Джеймс, вмикаючи швидкiсть. - До речi, в тебе також подвiйне прiзвище, чому?
      - Примха матерi. їй подобається оте дiвоче Дулiтл. А в тебе чому?
      - Теж мамина примха - вона облюбувала Соммерса. А твiй... У тебе є батько?
      - А як же без батька? Є, звичайно, сiрий банкiвський клерк.
      Кук-Соммерс зiтхнув з полегшенням: отже, вона не експериментальна. 1 тут же подумав: а може, було б краще, якби й вона?..
      - Ти змiнився на лицi, любий. Щось сталося?
      - Кожної митi щось стається, - похмуро вiдказав Джеймс. - Ось ми проминули Пожежний монумент - хiба не подiя? В цей час i Земля пiд нашими колесами описала певну дугу, i сонце, i зорi. Конфiгурацiя свiту мiняється безперервно...
      - А як поживають... твої елементарнi частинки?
      - Химери... Граються в пiжмурки. А навiщо тобi Няумуко?
      - Розумiєш, прохiдницькi комбайни позастрявали у якiйсь надтвердiй породi. - Една оглянулась на робота, що сидiв позаду.- Ти його вимкнув?
      - Так.
      - Може, Няумуко своїм лазером вiдколупне хоч шматочок - для аналiзу.
      - Це для нього насiннячко.
      Една зрадiла, видно, їй багато залежало на тому аналiзi, бо вона ж вiдала й попереднiми, i все було в нормi, а це щось сталося, наче змiнився геологiчний профiль будiвельної дiльницi. Кук-Соммерс не дослухався до її балачки, думав про своє. Так чи iнак, а чверть столiття буває раз у життi... Може, махнути в Кембрiдж? Далекувато, "Емпайр-рума" - не першокласний, але затишний ресторан... Нi, на Пiкадiллi таки буде веселiше.
      - Приїхали! - не то з радiстю, не то з острахом вигукнула Една. - Оце наше будiвництво.
      Крiзь металеву сiтку огорожi Кук-Соммерс побачив величезний котлован, в якому попрацювали сталевi кроти, нагорнувши гори землi помiж заплутаними проходами.
      - Справжнiй лабiринт!
      - Тут були квартали iз старою забудовою, - Една провела рукою в бiк котлована. - Фашистськi лiтаки скинули на них тисячi бомб. Ти, мабуть, бачив цi руїни, десятки рокiв їх зовсiм не чiпали. Тепер мунiципалiтет розпочав будiвництво житлового комплексу.
      - Так воно й ведеться, - сказав Джеймс, подзенькуючи ключиками вiд машини, - то руйнують, то будують.
      - О, коли б ти знав, який це проект! I ось раптом усе застопорилось. Бачиш отi тунелi з пiвнiчного боку - отам i трапились поломки.
      Кук-Соммерс зиркнув на кiлька овальних отворiв, освiтлених тьмавими лампочками.
      - То ми в який? I як спустимось?
      - Бери Няумуко, он там - пiдйомник.
      Вiдчинивши дверцi машини, Джеймс доторкнувся до свого електронного друга, i той одразу ожив.
      - Вилазь, Няумуко, пiдемо.
      Робот схилив голову, зiгнувся i досить спритно вибрався з автомобiля. Легко переставляючи свої товстуватi ноги, обiйшов машину ззаду, ступнув на тротуар до дiвчини.
      - Вiтаю, мiс Една.
      - Привiт, Няумуко.
      Кук-Соммерс натиснув брелок (у дверцятах цокнули електромагнiтнi стопори) i, подзенькуючи ключами, вже трохи повеселiлий, сказав:
      - Ну що ж, я готовий... з тобою хоч i на край свiту.
      Една усмiхнулась:
      - Краще сказав би - на все життя.
      - На що ти натякаєш, Мiзинчику?
      - Пора б уже нам одружитися, любий.
      "Невiдомо ще, як ти поставишся до мого походження", - подумав Джеймс, а сказав зовсiм iнше:
      - Хiба тобi не цiкаво грати роль у спектаклi залицяння? Ми ж iще... тiльки пiдняли завiсу. А втiм, ось я зроблю якесь велике вiдкриття, загребу мiльйони, i тодi вже розпочнемо другу дiю. Гаразд, Мiзинчику?
      Тим часом вони опинилися бiля входу. Една вiдчинила хвiрточку, i всi троє ступили на майданчик перед кабiною пiдйомника..
      - Це зi мною... комiсiя, - сказала Една товстому вусатому лiфтеровi, що сидiв у кутку кабiни. Той чомусь пiдозрiло поглянув на робота, але нiчого не сказав, мовчки ввiмкнув рубильника, i кабiна з шумом шугнула вниз.
      На днi котлована Кук-Соммерс аж зiщулився. Здавалося, вони йдуть ущелинами, блукають небаченим лабiринтом, по якому змiями повзуть товстелезнi кабелi.
      Нарештi потрапили в тунель, забитий порожнiми вагонетками. Тут усе наче принишкло, з металевих тюбiнгiв, що пiдпирали склепiння, беззвучно стiкали сутiнки, стиснений простiр наповнювала така густа тиша, аж важко було переставляти ноги. Один тiльки Няумуко рухався, як завжди, з ритмiчнiстю машини.
      У кiнцi тунелю, загородивши його великим ротором, на якому зблискували пощербленi та зламанi зуби-долота, закляк пофарбований у червоне прохiдницький комбайн.
      - Поглянь, - кивнула Една у бiк тупика. - Це така машина, що й гранiт крушить, а тут зуби полетiли.
      - Ну, то де рiзати? - спитав Джеймс.
      - Перед ротором, звичайно, он там, де зламалися зуби цього мастодонта.
      - Ану, Няумуко, покажи, на що ти здатний, виручи мiс Едну.
      - Прошу вiдiйти назад, - обiзвався робот. - Уже? Вмикаю лазер.
      Правду кажучи, Еднi не дуже вiрилось, що тоненький сизий промiнчик, який тiєї митi уперся в iскристу стiну перед комбайном, зможе вiдколупнути хоч грам породи. Проте не зводила очей, пильно стежила, як Няумуко викреслював дугу, а потiм хлюскав по обведеному сегменту своєю блискавкою. Це тривало не бiльше трьох хвилин, а їй здалося хтозна й скiльки, час нiби зупинився.
      - Готово, - сказав робот, i тiєї ж митi промiнчик погас.
      Кук-Соммерс походжав уздовж комбайна, подзенькуючи ключами, i навiть уваги не звернув, як Няумуко посунув до стiни, пiднiс на рiвень плечей свого металевого кулака i з силою, наче боксер, ударив посеред того мiсця, яке обробляв променем.
      Една скрикнула, i Джеймс обернувся: перед ними тьмянiв отвiр.
      Обличчя дiвчини спотворила гримаса страху.
      - Невже... невже це примiщення? Поглянь - обличковано...
      - Авжеж примiщення! - Кук-Соммерс пiдiйшов до пролому. - На щастя, не житлове. Теж нiби тунель. Давай заглянемо? Вдалинi он свiтло.
      - Але ж тут нiчого такого... не повинно бути, - прошепотiла Една. - Я ж знаю проект...
      - Не хвилюйся, Мiзинчику, зараз побачимо, що й до чого. - Кук-Соммерс переступив через бар'єр, обернувся i простягнув до неї руки: - Ну ж бо, смiливiше! Отак. Ходiмо. А ти, Няумуко, залишайся тут бiля отвору, до нашого повернення.
      - Гаразд, - обiзвався робот.
      - I нiкого не пропускай, - ще раз обернувся Джеймс, - це - заборонена зона.
      - Заборонена зона, - повторив Няумуко. - Проходу нема.
      Една зiщулилась, наче поменшала, здрiбнiла, очi наповнились страхом, дибала мовчки, тамуючи подих, позираючи навсiбiч, хоч тут нiчого не було, крiм голих стiн тунелю.
      - Що з тобою, Мiзинчику? - вдавано весело обiзвався Джеймс, хоч i в самого кiшки зашкребли по душi. Йому раптом здалося, що вони потрапили у якусь величезну пастку, аж оглянувся - чи не вернутися, поки не пiзно?
      - Слухай, якщо отам лiворуч... - зашепотiла Една, прихиляючись до нього, - якщо там буде хол, а в ньому Атлант... я збожеволiю.
      - Цiкаво. Чого ти думаєш, що там...
      - Розумiєш, так за нашим проектом.
      Кук-Соммерс аж свиснув:
      - Що ти городиш? О, таки справдi хол... I Атлант пiдставив плечi пiд балки. Ого, яка могутня постать!..
      Зупинилися, важко дихаючи, наче не йшли, а бiгли.
      - Я ж казала... Переконався? А там он, - Една простягнула руку, i Джеймс побачив, як тремтять її пальцi, - мусять бути лiфти.
      - Ну, лiфти, так що? Треба ж пiдiйматися з цього пiдземелля! А їй не хвилюйся, хоч i лiфти.
      Проминули Атланта, ступаючи по товстому брунатному килиму, наблизились до кабiн.
      Однi дверцi розсунулись, i навстрiч їм вийшло кiлька чоловiкiв i жiнок, деякi з дiтьми. На Едну i Джеймса нiхто й уваги не звернув, наче їх тут зовсiм не було.
      Една запримiтила: жiнки й дiвчата носять незвично довгi сукнi, жодної не було в джинсах.
      Мовчки зайшли до просторої кабiни, Една швидко, не вагаючись, натиснула кнопку з цифрою 9.
      - Чому на дев'ятий? - спитав Джеймс.
      - Хочу ще пересвiдчитись... Розумiєш, за нашим проектом, там мусить бути басейн з водоспадом i фонтанами.
      - "Розумiєш, розумiєш..." - перекривив Джеймс. - Я розумiю те, що нiчого не розумiю!
      З лiфта вони знову вийшли в просторий хол, такий самий, як i внизу, тiльки без Атланта. I килим тут був не брунатний, а зелений, неначе трава. Лiворуч, за скляною стiною, виднiлась тераса, заставлена столиками i великими парасольками вiд сонця. Брiвку тераси омивали хвилi.
      - Так i є... - зашепотiла Една, прохиляючи дверi, - он водоспад, i фонтани б'ють з-пiд води...
      - Оце так басейн! - вигукнув Кук-Соммерс. - Та тут бiльше двох акрiв*. Здорово... Дiти на човнах... А сонце... Мусило б уже бути над заходом, так?
      ______________ * Акр - 4046,86 м2.
      - Авжеж, ми виїхали пiсля обiду.
      - А воно ще тiльки пiдбивається вгору.
      Една, приклавши долоню козирком до лоба, поглянула на голубу протоку неба над ярусами осяяних вiкон.
      - Справдi, час ленчу...
      За столиками по двоє, по троє сидiли здебiльшого люди середнього вiку i, певне, споживали другий снiданок.
      Джеймс несподiвано вiдчув, що i йому хочеться пiдкрiпитися.
      - Може, й собi пiдкинемо калорiй? - запропонував своїй розгубленiй супутницi.
      - Ми ж пообiдали... ще там... ну, до цiєї пригоди.
      - То й що? Сiдаймо, вiдпочинеш i заспокоїшся.
      Пройшовши вздовж басейну, вибрали столик якраз над брiвкою, вода хлюпотiла бiля самiсiньких нiг. Сонце заливало увесь простiр яскравим сяйвом, але їх захищала парасоль iз тентового полотна. Тихий шум водоспаду, дзюркотiння фонтанiв приглушували розмови сотень людей, що сидiли за столиками вздовж усiєї тераси. Джеймс вiдкинувся на спинку легенького стiльця, полегшено зiтхнув.
      - Ти зiтхаєш, як старий дiд, - обiзвалась Една.
      - Уяви собi, Мiзинчику, втомився.
      - Я теж, - винувато посмiхнулась Една. - Мабуть, нервове напруження дається взнаки... - Тiльки зараз вона помiтила газету на третьому стiльцi. Поклала на стiл. - Не цiкавишся?
      Кук-Соммерс жадiбно вхопив газету, зиркнув на першу сторiнку, здивовано присвиснув i поклав перед Едною.
      - Поглянь... Може, менi привидiлось.
      - Що саме?
      - Дата...
      Една подивилась i одразу побiлiла, мов крейда. Пiдвелася, озираючись навколо, кутики її губ тiпалися.
      - Слухай, давай тiкати...
      - Чого? - вирячився Джеймс.
      - Ти ж бачив дату? Це майбутнє... Та ще й не близеньке.
      Джеймс знову зиркнув на газету, де пiд заголовком чорною фарбою була надрукована дата.
      - Подумаєш, якихось сiмдесят п'ять рокiв! Сядь, Мiзинчику, i не рипайся, зараз ми дiзнаємось, що цi представники майбутнього споживають на ленч.
      Една слухняно сiла, проте переляк по зникав, зачаївся в її очах.
      - Розумiєш, менi здається, в мене розгвинтився гвинтик...
      - Перестань, - сердито сказав Джеймс, - нiчого нюнi розпускати. Було б гiрше, коли б ми потрапили в минуле. Час - це така... така функцiя... Та що ви, будiвельники, в цьому тямите?
      Вiн довго ще розмiрковував уголос, пересипаючи мову науковими термiнами i навiть формулами, так що Една справдi не могла нiчого второпати, тiльки клiпала очима.
      Тим часом пiдiйшла офiцiантка, жiнка середнiх рокiв, запитливо глянула вицвiлими очима.
      - Як завжди! - кинув Джеймс.
      Офiцiантка, трохи повагавшись, пiшла. I незабаром принесла якiсь крученики, залитi кремом, а замiсть кави - зелений паруючий напiй. Коли Джеймс попросив вiскi з содовою, жiнка не зрозумiла, перепитала кiлька разiв, зрештою сказала, що про таке й не чула. Кук-Соммерс тiльки пирхнув, узяв ножа i виделку та й почав їсти.
      - Мабуть, треба ложечкою, - прошепотiла Една. - Якесь желе...
      - Принесла стара вiдьма чортзна-що! - розсердився Джеймс, кладучи ножа i виделку. - Хiба тут розбереш? Мабуть, синтетика.
      Свою порцiю, проте, вiн ум'яв швидко, залпом випив зелену рiдину, аж прицмокнув. Една ж тiльки покуштувала того желе, а до напою й не доторкнулася.
      - Ти чого, Мiзинчику? - вже лагiднiше спитав Джеймс.
      - Швидше ходiмо звiдси.
      - Встигнемо, - сказав, розгортаючи газету. - Розрахуємось i пiдемо. О, тут ось дещо цiкаве... Запрошують на лекцiю вiдомого фiзика. Ану поглянь, чи не знаєш де це?
      Една подивилась на рядки оголошення:
      - Так, тут мусить бути Лекцiйний зал. Це внизу, вiд Атланта, здається, п'ятий чи шостий поверх углибину. Розумiєш, за нашим проектом...
      Не договорила, бо саме наблизилась офiцiантка. Та й узагалi, Една почувалась не в своїй тарiлцi.
      Кук-Соммерс дiстав iз внутрiшньої кишенi пiджака грошi i подав офiцiантцi фунт. Щось в її очах змигнуло, наче якесь недовiр'я чи подив, повертiла папiрця в руках, буркнула: "Один момент" i швидким кроком подалася до своєї каси.
      - Тепер ходiмо, - пiдвiвся Джеймс, - здачi я не буду чекати.
      Насправдi ж вiн вiдчув, що з тим фунтом щось не так, i вирiшив якомога швидше забратися звiдси: Звичайно, Кук-Соммерс не тiкав, нi, нi, вiн респектабельний джентльмен, та й чого, власне... Просто треба поспiшати на лекцiю.
      - Менi справдi пощастило, Мiзинчику, - виступить фiзик!
      Та коли безшумний лiфт швидко спустив їх униз - це був сьомий пiдвальний поверх - i вони побачили афiшу, Джеймс зрадiв ще дужче - тема лекцiї була сформульована так: "Дещо про слабку взаємодiю"!
      - Маєш подарунок на день народження, - все ще винувато посмiхаючись, тихо сказала Една. - Але до початку лекцiї таки довгенько... Треба звiрити час.
      Виявилось, Еднин i Джеймсiв хронометри вiдставали не менш як на три години. До початку лекцiї було бiльше години.
      - Ми ще можемо навiдатись... до того, нашого Лондона, - кинула благальний погляд Една.
      - Е, нi, Мiзинчику, я не хочу ризикувати. Таке, знаєш, може й не повторитися. А чого досягла фiзика елементарних частинок - менi не просто цiкаво, а необхiдно знати. Ну, не насуплюйся, Мiзинчику, в такий день... Нам страшенно пощастило!
      - I що ви, фiзики, бачите в тих елементарних... - зiтхнула Една.
      - Е, коли б ти знала. Як сказав наш професор, на них тримається все - i майбутнє, i минуле, вся свiтобудова. Без них не могли б iснувати атоми та, зрештою, i вашi будiвельнi матерiали. Та й ми з тобою. Вловлюєш, Мiзинчику?
      - Я не заперечую тих частинок, нехай собi будуть...
      - Не заперечуєш? Ти великодушна, Мiзинчику. - Джеймс поплескав її по плечу. - Я просто зворушений, що ти не заперечуєш.
      - Ану тебе, - махнула рукою дiвчина.
      - Ти казала, за вашим проектом, тут є всякi зали...
      - Може, заглянемо у виставочний? Зажди, на якому ж вiн рiвнi?.. Ходiмо швидше, здається, нас шукають... Не обертайся.
      Една вхопила його пiд руку i повела до лiфта.
      - Хто шукає? - тепер уже перейшов на шепiт Джеймс.
      - Офiцiантка i якийсь тип - сутулуватий, бiла тенiска, чорна краватка.
      Вигук "Хелло!" вони почули, вскочивши до кабiни.
      - I якого їм дiдька треба? - обурився Джеймс. - Сутулуватий, кажеш?
      - Еге. Може, мало заплатив...
      - За отой мiзерний ленч? Не може бути! А взагалi, не хотiлося б встрявати... Ну та раз утекли... Хоча ми й не тiкали. Трохи поспiшили, кому яке дiло? Чорти б його взяли, того типа.
      - Чи не краще повернутись додому?
      - Нi в якому разi! Треба хоч трiшки познайомитися з майбутнiм!
      Една, щоб заплутати слiди, манiпулювала кнопками в кабiнi, наче грала на роялi. То вони вискакували на дах, то, перейшовши до iншої шахти, шугала вниз. Тим часом вона пригадала, що Виставочний зал розташований поряд iз театром. Спустилися туди. У вузькому примiщеннi, що дугою огинало хол i театр, саме розташовував свої картини iндiйський художник - невисокий чоловiк з блискучими очима i густо зарослим обличчям.
      - У вас ще не вiдкрито? - iз жалем спитала Една. - А ми так хотiли оглянути...
      - О, прошу, будьте ласкавi, дивiться. - Художник посмiхнувся, пiд чорними вусами забiлiли зуби. - Це мої найновiшi роботи.
      Подякувавши за люб'язнiсть, Една i Джеймс поволi рушили вздовж правої стiни, попiд якою вже стояло з десяток картин. Усi вони вiдзначались темно-зеленим колоритом, причому з першого погляду важко було розгледiти, що там зображено.
      - "Танцюючий Шiва"... - прошепотiла Една. - Але де вiн? Ти бачиш?
      - Щось не дуже видно...
      Художник, певне, почувши їхнi реплiки, гукнув:
      - А ви не поспiшайте, дивiться i побачите!
      Справдi, на темному тлi почав проступати образ багаторукого iндiйського бога, з кожною секундою все чiткiше i чiткiше.
      - Зворухнувся... Бачиш? Бачиш? - зашепотiла Една. - Невже таки затанцює?
      - Оригiнально...
      Кук-Соммерс вiдчув легенький доторк до лiктя, обернувся. Бiля нього стояв сутулуватий чоловiк у бiлiй тенiсцi з чорною краваткою.
      - Вибачте, сер...
      Джеймс почервонiв, побачивши в його руцi фунт стерлiнгiв, той самий фунт, якого вiн дав за ленч. "От халепа! - подумав сердито. - В такому лабiринтi i вистежив! Ще й зуби вишкiрює..."
      - В чiм рiч? - запитав стримано, але досить холодно.
      Той знiтився:
      - Оцей грошовий знак... - пiднiс руку з фунтом мало не до обличчя спантеличеного Джеймса. - Вiн... ваш?
      Вiдступати було нiкуди, i Кук-Соммерс, поглянувши спочатку на Едну, а потiм на той злощасний папiрець, вимовив з гiднiстю:
      - Так, я заплатив за ленч. Може, мало? То я зараз... - Вiн вийняв з бокової кишенi гаманця.
      - Нi, нi, я не хотiв сказати, що мало! - вигукнув молодик зрадiлим голосом. - Навпаки! Старi грошi!.. Розумiєте, я - нумiзмат. Я мушу ще вам заплатити... - Вiн вийняв два новенькi папiрцi i простягнув їх Джеймсовi. Якщо маєте металевi монети... я б з радiстю... Ми, я бачу, колеги.
      - Добре, - сказав Джеймс, ховаючи новi грошi в гаманець, - завтра я знову буду тут, адже так, Мiзинчику, будемо?
      Една спаленiла, не могла й слова вимовити, тiльки закивала головою.
      - То прошу до нас на ленч, - уклонився молодик, приклавши руку до грудей. - На все добре!
      Коли вiн зник за вигином стiни, Кук-Соммерс уже не мiг стриматись:
      - От банан! Щоб ти луснув iз своєю нумiзматикою!
      - Заспокойся, любий, адже нам потрiбнi сьогочаснi грошi, хiба не так? Нема гроша - нема виграшу.
      - Та воно-то так, тут я маю хiба що ключ вiд вулицi, - блискав очима Кук-Соммерс, - але ж ти, певне, перенервувала? Я з-за тебе теж... Влаштував погоню, телепень! Ех, не було бiля мене Няумуко...
      До лекцiйної зали дiсталися завчасно. Ще майже нiкого не було, а на сидiннях лежали невеличкi аркушики,- як виявилось, анотацiя лекцiї, основнi тези. Джеймс мерщiй узяв одну, прочитав заголовок.
      - Слухай, - прихилився до Едни, - це саме те, над чим б'ємося ми, а воно не дається в руки.
      Дiвчина по-змовницькому моргнула:
      - Зараз воно в твоїх руках!
      На це Джеймс не без iронiї сказав:
      - Побачимо, чи вдалося їм узяти невидимого бика за невидимi роги.
      Пожадливим оком перебiгав рядок за рядком дрiбного шрифту. Навiть руку запустив у своє рiдке волосся, неначе сидiв не в чужому залi, а в себе за робочим столом. Оце так... Ого! Зафiксували триплет часточок, вiдповiдальний за слабку взаємодiю в ядрi, плюс гравiтони i хронотони! Молодому фiзику аж дух захопило, коли вiн усвiдомив, який матерiал потрапив до його рук. Це ж треба - в такий день!..
      Люди поволi заповнювали залу, i Една вiдзначила про себе, що бiльшiсть - лiтнi чоловiки i жiнки, молодi було мало. Поглядала на вхiд, щоб не пропустити, коли з'явиться вчений, а його все не було. Прозвучав низький акорд, засвiтилась стiна-екран i з молочного туману вирiзнилась велетенська постать лектора, залунав посилений динамiками голос:
      - Ледi i джентльмени...
      Една штовхнула лiктем Джеймса i з подивом побачила, що очi його свiтяться несамовитiстю.