БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
      Контакт цивiлiзацiй
      Черговий сеанс зв'язку з космiчним кораблем "Iкар" почався жартом бiлявого космонавта:
      - У нас тут добре: скiльки не їж, все одно не поважчаєш! Хоча меню... А втiм, мiй напарник не скаржиться, дома, каже, наляжу на супи та дичину.
      На телевiзiйних екранах було добре видно двоє веселих облич.
      - Я й тут почуваю себе як дома, - обiзвався другий, з чорним йоржиком. - Коли б дружину сюди, а то хто нам на Венерi їсти приготує?
      - А вона в тебе не сварлива часом?
      - Хе-хе... Та це ж ангел - не жiнка. Якби ти знав... Хоча... Що це? Що сталося? - i шарпнувся до товариша.
      - Метеорит! - скрикнув той, не вiдриваючи погляду вiд радарного екрана.- Двигун!.. Шоломи!..
      Телеглядачi бачили, як чiтко дiяв юнак, але було вже запiзно, щоб вивести корабель з-пiд удару. Жахливий трiск - i екрани померкли. "Iкар" загинув. Обiрвалися смiхотливi голоси, зникли усмiшки, погляди енергiйних очей. Не бiльше як за годину в усiх великих мiстах свiту вийшли екстреннi випуски газет з фотографiєю катастрофи - спалах на чорному тлi, повiдомлення Центру космiчного зв'язку i кiлькох обсерваторiй планети. Людство одяглося в траур - загинули мужнi, красивi люди.
      Вже заходило сонце, коли двi смаглявi дiвчини - одна в рожевому, друга в голубому купальнику - вийшли на пiщаний берег. I що б, здавалося, оцi двi яскравi цятки в океанi простору, а все довкола нiбито ожило, наповнилося трепетними фарбами, свiтлом, наче в тих грацiозних смаглявках був прихований великий сенс iснування.
      - Перестань хандрити, Анс, - лагiдно мовила дiвчина в червоному. Невже гадаєш, що вiн збайдужiв? Завтра побачиш... На яхтi ти мусиш бути веселою. Коло тебе ж хлопцi так i в'ються...
      Голуба тiльки зiтхнула, її великi, схожi на мигдаль очi повнилися смутком.
      - Облиш про хлопцiв...
      - Чому ж ти не в настрої? Хiба не через нього?
      - Не знаю.
      - А... вигадуєш. Телефон тобi зiпсував настрiй.
      Анс по колiна зайшла у воду, знехотя сказала:
      - Не телефон, а телевiзор.
      - А... - махнула рукою Вар. - Скiльки тих катастроф буває! Я вже звикла.
      Анс поглянула на подругу так, наче вперше бачила. Як це можна до катастроф звикнути?
      - Краще давай поплаваємо.
      На водi вони трималися легко, пливли красиво, стуляючи перед обличчям долонi, наче для молитви. Незабаром до них приєдналося кiлька дельфiнiв. Певне, щоб виказати свої симпатiї, вони кружляли навколо дiвчат грайливо викидалися з води, пiрнали попiд ними. Проте скоро подруги помiтили: дельфiни спрямовують їх праворуч, у бiк Мiсячної скелi, що гiгантською скибою виступала з моря.
      - Чого це вони заманюють туди? Може, повернемось?
      Дельфiни нiби зрозумiли людей - заметушилися, застрибали ще дужче, а вожак стрiмко кинувся вперед, огинаючи скелю.
      Той, хто хоч раз побував на цьому мальовничому узбережжi, знає про "тутешнiх" дельфiнiв, про їхнi дружнi контакти з людьми. Вар i Анс належали до їхньої компанiї i були б здивованi, якби морськi друзi не зустрiли їх. Але сьогоднi дельфiни поводились якось дивно. Обiгнувши важке бескеття побiля Мiсячної скелi, дiвчата вийшли на пiсок затишної бухти. Дельфiни вишикувалися перед пляжем та так i застигли у водi, наче чогось очiкуючи.
      - Щось вони сьогоднi стривоженi, - сказала Анс.
      Подруга стенула плечем.
      - Цiкаво, чи завтра за яхтою попливуть?
      Коли дiвчата знову зайшли в воду, дельфiни почали легенько тикатися носами в їхнi ноги, заступаючи шлях.
      - Ти поглянь, якi зухвальцi! - вигукнула Вар i з розгону кинулась у воду. Тварини пропустили її i тепер усю свою увагу зосередили на Анс. Дiвчина завагалась; чому вони так поглядають на неї з водяної прозоростi? Невже хочуть щось сказати? Вона озирнулась довкруг - щось бiлiє пiд скелею. Наблизилась i побачила якусь незграбну постать, розпростерту на пiску. Величезнi черевики, бiлий балахон i... рукавицi. Що за дивина? Балахон завершувався великим обручем на шиї, голова вiдкрита... Мертвий?
      Ставши на колiна, Анс прихилила вухо до незнайомця, прислухалась - наче дише. Хотiла помацати пульс, але як не сiпала, не могла зняти рукавицю. Тодi почала масувати йому долонями лице. За кiлька хвилин на щоках з'явилися рум'янцi, стрiпнулись повiки. Невiдомий поволi розплющив очi, їхнi погляди зустрiлися, i дiвчинi здалося, що вона вже десь бачила це бiляве обличчя, але де - не могла пригадати.
      Вiн теж, мабуть, не мiг второпати, де вiн i що з ним, бо заплющив очi i так пролежав з хвилину. Потiм знову поглянув на дiвчину, пересмикнув покритими смагою губами, прошепотiв:
      - Ти менi снишся, правда?
      Анс не встигла кивнути головою на знак згоди, як за спиною пролунав голос Вар:
      - Що трапилось? Хто це такий?
      Невiдомий пiдвiвся на лiктях, поводячи очима.
      - Ви знепритомнiли? - спитала Анс, обома руками пiдтримуючи його за плечi.- Де ваш човен?
      - Я з "Iкара"... - кволим голосом промовив юнак.
      Вар сплеснула руками:
      - З "Iкара"?.. З космiчного корабля?..
      - Так.
      Анс допомогла йому сiсти. Значить, це один iз тих двох, яких вона бачила на екранi телевiзора. Ну, звичайно!
      - Знiмiть скафандр... Ось тут застiбка, так...
      Дiвчата пововтузилися з тим скафандром, поки зняли.
      - Мене зовуть Пол... - Космонавт поворушив ногами, руками.
      - А мене - Вар. Подругу кличте Анс.
      - Я щасливий...
      - Ми вас бачили по телевiзору!
      - А де ж мiй напарник? - з тривогою спитав Пол.
      Дiвчата оглянулись: нiде нiкого й нiчого.
      - Як же це... Невже загинув?..
      - А як вам пощастило? - спитала Вар.
      З допомогою Анс Пол стояв, трохи похитуючись.
      - Як пощастило? Це мене й самого цiкавить...
      - Я вже здогадалась! - вигукнула Вар. - Дельфiни!
      - Не пам'ятаю. Коли метеорит... Вiд удару "Iкар" розколовся, як горiх... А де мiй шолом?
      Круглий, з прозорою передньою стiнкою шолом лежав за один крок вiд них.
      - Це дельфiни вас врятували! - знову вигукнула Вар. - I сюди допровадили.
      Пол, незграбно переставляючи ноги, пiдiйшов до води i справдi побачив дельфiнiв. Розумнi тварини, певне, зрадiли, бо закружляли, аж збурунили тиху бухточку.
      - Вони вас вiтають, Пол!
      - А хто ж зняв шолома? - обiзвалась Анс.
      - Хiба не ви?- спитав Пол.
      - Нi. Коли я пiдiйшла, вiн лежав вiддалiк. Та я i не зумiла б зняти.
      - Цiкаво... - задумливо промовив космонавт. Пiдвiв голову, посмiхнувся. - Ну, як би там не було, тепер я у вашому полонi!
      - Я за човном! - Вар кинулась у воду i, швидко вимахуючи руками, попливла за скелю.
      - Менi треба зв'язатися з Центром космiчних польотiв...
      Пол почав розпитувати, чи далеко звiдси телеграф, телефон.
      - Оце подiя... - радiла Анс. - А кажуть, чудес не буває!
      - Бувають, бувають, люба моя наречена.
      - Наречена? - спалахнула дiвчина.
      - Так, наречена. Перед польотом я дав собi слово: перша дiвчина, яку побачу, приземлившись... - Вiн хотiв поцiлувати її, але Анс вiдхилилась.
      Почувся хуркiт мотора - до пляжу наближався човен.
      - Сiдайте! - покликала Вар. - Пливемо! Це сенсацiя столiття!
      Анс i Пол пiдiйшли.
      - Тут є ще одна сенсацiя, - з ледь помiтним сумом у голосi вимовила Анс. - Пол поклявся, що перша дiвчина, яка побачить його пiсля польоту, стане його нареченою.
      Вар так i застигла з розтуленими губами, помiж яких бiлiли мiцнi зуби.
      - Ну, i ти ж перша побачила його! Якби Пол не був непритомний, то й вiн би першою побачив тебе... - Подивившись на розгубленого космонавта, Анс додала: - Виходить, ви по праву належите їй, адже так?
      - Якщо так - значить так, - знизав плечима космонавт i нiяково всмiхнувся.
      Наче за помахом чарiвної палички, маленьке, нiчим не примiтне приморське мiстечко того ж вечора прославилося на весь свiт.
      "Дельфiни врятували космонавта!.."
      "Пол живий i здоровий!.."
      "З орбiти - на Землю!.."
      Ефiр огортав планету сувоями радiохвиль.
      "Пол не тiльки зберiг собi життя, а й зустрiв гарненьку наречену!"
      "Контакт з цивiлiзацiєю дельфiнiв..."
      Зграї вертольотiв прилетiли до мiстечка. Морськi лайнери стали бiля нього на рейдi. Катери i яхти облiпили причали. Журналiсти, фотокореспонденти i просто цiкавi заповнили готелик, понаставляли намети. Людство хотiло почути i побачити чудом врятованого космонавта. I воно побачило його того ж вечора. Передача йшла "з мiсця подiї" - на мiльйонах голубих екранiв з'явилося обличчя Пола. Космонавт силкувався бути веселим, але це йому не вдавалося: думка про товариша болiсно стискувала юнаковi серце.
      Всупереч сподiванням, прес-конференцiя Пола не була цiкавою. Як не старалися кореспонденти, якi б запитання не ставили, Пол не мiг розповiсти нiчого сенсацiйного.
      - Чи встиг Дiн надiти шолом?
      - Не знаю. Катастрофа сталася блискавично.
      - Вашi вiдчуття при падiннi в атмосферi?
      - Якi там вiдчуття? Я був непритомний...
      - Чи на велику глибину ви занурились, коли вас пiдхопили дельфiни?
      - Не пам'ятаю точно...
      I отак з годину. Потiм на екранi з'явилися Вар i Анс. Дiвчата розповiли, як дельфiни допровадили їх у бухточку Мiсячної скелi, А потiм Анс сказала:
      - Мене тiльки дивує, що шолом лежав за крок вiд Пола. Хто його зняв?
      Хвацький, лисий, мов колiно, коментатор поправив окуляри i обернувся до космонавта:
      - Пол мiг зняти його i сам у безпам'ятствi. Зрештою, це мiг зробити випадковий свiдок подiї, який, подумавши, що космонавт мертвий, подався геть, не бажаючи встрявати в цю справу. Якщо вiн зараз дивиться нашу передачу, просимо завiтати або хоч подзвонити до нас на цю iмпровiзовану студiю.
      Це, звичайно, було сказано для пожвавлення передачi, бо коментатор був переконаний: коли б хтось, окрiм цих вертихвiсток, допомагав космонавтовi, то вже обiзвався б. Проте вiн ще раз торкнув свої окуляри i, дивлячись у вiчi глядачам, повторив запрошення:
      - Просимо невiдомого обiзватися!
      Камера крупним планом показала щасливе обличчя Вар, яка своїм усмiхом хотiла пiдбадьорити Пола, зосереджену i замислену Анс, потiм знову лисого коментатора. Але що сталося? Вiн зняв окуляри, протер блискучi скельця, знову надiв. Обличчя явно стурбоване.
      - В чому справа? Оператори!
      Телеглядачi усього свiту побачили, як з правого боку екрана почала насуватися сiра шторка, стираючи зображення.
      - Що таке? - вже сердито спитав коментатор, але, одразу ж опам'ятавшись, усмiхнувся: - Маленькi технiчнi неполадки...
      На правiй половинi екранiв з'явилася голова з чорним йоржиком.
      - Дiн! - скрикнув Пол. - Дiн!
      Космонавт примружив очi, нiби вглядаючись в лиця людей, потiм промовив:
      - Добрий вечiр... Салют, Пол!
      - Салют! - Пол пiдвiвся, озираючись на всi боки. - От здорово! Звiдки ти, старина?
      - Та тут, розумiєш... Я говорю з орбiти!
      - Ах, так? - безжурно засмiявся Пол. - I дружина з тобою?
      - Крiм жартiв, я на орбiтi.
      - Як же ти встиг прихопити з собою телепередатчика?
      - Мене врятували iнопланетяни. Тебе теж. Але мiй скафандр був пошкоджений, от вони й того... взяли на борт...
      Не до всiх одразу дiйшло: iнопланетяни. Коментатор спершу теж не звернув на це уваги, а потiм аж пiдскочив на стiльцi:
      - Iнопланетники?.. Це ж iсторична подiя! Якi вони? Як поводяться з вами, Дiн? Чи не збираються захопити Землю?
      Дiн добродушно смiявся з цього чоловiчка, який засипав його запитаннями, не даючи вiдповiсти хоч на одне.
      - ...Ви як представник людства мусите з честю виконати свою мiсiю... Пильнуйте, будьте насторожi, щоб ми всi через свою надмiрну довiрливiсть...
      Дiн пiдморгнув Половi, i той його зрозумiв - ухопив коментатора на руки i, немов хлопчика, винiс iз-пiд юпiтерiв. Той дригав ногами i тiльки розсмiшив глядачiв.
      - Оце добре, - сказав Дiн, коли Пол знову сiв коло Вар та Анс. - Зараз ви побачите: iнопланетяни схожi на нас, лише колiр шкiри в них синiй, немає волосся i ростом дрiбнiшi.
      Поряд з обличчям Дiна з'явилося яскраво-синє лице iнопланетянина. Особливого враження воно нi на кого не справило, хоча вся планета з напруженою цiкавiстю дивилася на екран. Нiчого дивного в ньому не було: люди стiльки начиталися про можливiсть життя на iнших планетах, що вже давно пiдготувалися до контактiв з iншими цивiлiзацiями. А космiчний гiсть, кумедно вимовляючи англiйськi слова, говорив, поглядаючи на папiрця, якого, певне, написав Дiн:
      - Здрастуйте, люди! Невтоленна жадоба знання змусила нас здiйснити експедицiю до сусiдньої зорi - вашого Сонця. Нелегко було подолати вiдстань у чотири свiтловi роки, яка вiддiляє Альфу Центавра вiд Сонячної системи. Але ми щасливi, що зустрiли мислячих iстот. Ми просимо Раду Безпеки дозволити нам зробити посадку на вашiй прекраснiй Землi. У нас життя також на бiлково-кисневiй основi...
      Чим довше вiн говорив, тим бiльше людей усвiдомлювало значимiсть, iсторичну неповторнiсть моменту. Нарештi контакт двох цивiлiзацiй став дiйснiстю! Навiть балакучий коментатор притих. Сидiв, мовчки в слухаючись в iнопланетну вимову, хоча це давалося йому нелегко - його аж пересмикнуло вiд бажання говорити, говорити.
      А посланець космосу розповiдав дивовижнi речi. Земля дослухалась...