- Ну, все? Давайте шприц, я сам.
      ...Кiлька годин пiсля уколу Муза-Марiйка була мiж життям i смертю. Микитюк, надiвши бiлого халата, сидiв коло її лiжка, нiби ждучи вiстей з далекого краю.
      Нарештi першу обнадiйливу звiстку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з'явилися невеличкi рожевi плями, ось вона клiпнула повiками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стiнах, стелi, тодi побачила Ростислава.
      - Це ти? - прошепотiла. - Що зi мною було?
      - Скажу. Я багато тобi скажу. Але не зараз. Оклигуй, хитре дiвчисько.
      Хотiла усмiхнутись, та не змогла, тiльки сiпнулися губи.
      Наступного ранку Муза-Марiйка пiдвелася.
      Ростислав, мiцно пiдтримуючи її за лiкоть, вивiв на палубу. Навколо шумiло море. Едiнбург уже був далеко за обрiєм. Попереду - також за обрiєм Пiвнiчна Норвегiя, Тромсе i Нордкап. Муза-Марiйка сидiла мовчки, поглядаючи на хвилi за бортом. А тодi спитала:
      - Скажи, а вiдчуття болю повернеться, доки ми... одружимось?
      - В життi без болю не обiйтися.