Василь Бережний
      Брате мiй, Орле
      1
      - Що ти бачиш?
      - Сiра пелена, по нiй пляма рухається. А що то?
      - Море. Пливе лайнер. Мабуть, туристи... Пiсля операцiї, як тiльки одужаєш, i ми з тобою попливемо. Правда?
      - Обов'язково.
      - Ти побачиш, природа щедра на форми i кольори.
      - Ти впевнена, що побачу?
      - Авжеж упевнена! Бували тяжчi випадки, i то операцiї проходили успiшно. А в тебе... Кришталик i частково сiткiвка. Твої очi реагують на свiтло, розрiзняєш контури, плями. Значить, зоровий нерв неушкоджений. А це дуже важливо. Це головне.
      - Гарний у тебе голос. I рука нiжна.
      Хлопець притулив її руку до щоки, потiм поцiлував. Зрадiла: ця велика дитина любить її, довiряє. А душевний спокiй перед операцiєю - позитивний фактор. Навiщо йому знати, що шанси малi, мiзернi? О, як вона благає долю, щоб перед ним вiдкрився простiр, кольори i фарби цього мiнливого свiту!
      - Лайнер уже на обрiї.
      - Далеко це чи близько?
      - Це там, де море зливається з небом. Здається, нiби вiн уже пливе по небу...
      - Не уявляю.
      - Пiсля операцiї побачиш.
      Не сказав нiчого, тiльки втупився в ту сiру пелену i легенько стискував її нiжнi пальцi. Про що вiн думає?
      Коли вiн мовчки замикається в собi, її проймає острах.
      - Ти якийсь чудний...
      Фелiкс силкувався уявити обрiй, але це було нелегко. Будинки, дерева, люди - то бiльшi чи меншi плями, та ще ж мають хоч i не чiткi, розпливчастi обриси. Предмети можна помацати, доторкнутися до них, уявi залишалось тiльки домалювати. А який же обрiй? Це була марна спроба вирватися iз тiсного свiту тiней, що тримали його протягом ось уже сiмнадцяти рокiв.
      Лаборантка Юля, що стояла поруч, мрiяла, як то вони одружаться та попливуть на лайнерi звiдси до Ялти, потiм - Сочi, Сухумi... Стоятимуть отак на кормi, дивлячись, як буруниться слiд, як у небi терпляче кружляють чайки, ждучи поживи. От тiльки операцiя... якщо вдасться i все буде добре... Це перша така операцiя, професор наголошував на цьому, вимагаючи найретельнiшої пiдготовки. Сьогоднi останнiй день...
      - Ходiмо, - Юля легенько вивiльнила свої пальцi з його долонi, взяла за лiкоть.
      Фелiкс дав себе вести, i вони поволi пiшли парковою дорiжкою, вiддаляючись вiд моря. Юнак несамохiть прихилився до дiвчини, мовби шукаючи захистку вiд темної запони, що обступала його з усiх бокiв. Розрiзняв у нiй лише поодинокi бiлястi плями - промiжки мiж кронами дерев.
      Юля привела його до вiварiю, їй треба було подивитися, чи все гаразд iз орлом, що мешкав у великiй, на зрiст людини, клiтцi. Примiщення крилатої iстоти було освiтлене сонцем, i Фелiкс помiтив чорну продовгувату пляму, що спочатку була непорушною, а коли вони пiдiйшли впритул - попливла перед очима. Юнак розкинув руки i вхопився за мiцне пруття.
      - Брате мiй, Орле! - шепотiли його сухi вiд раптового хвилювання губи. - Ти в клiтцi, i я теж...
      - Вiдiйди! - торгала Юля за плече. - Вкусить! Дзьобне!
      Фелiкс не вiдходив i все щось шепотiв до птаха, скаржився йому на свою долю. Орел зупинився i з цiкавiстю слухав. У гострих його очах спалахували проти сонця iскри, Юля подумала, що птах злоститься, i знову попросила Фелiкса вiдiйти вiд клiтки. Раптом юнак почув, як щось зашелестiло, i помiтив, що темна пляма у клiтцi набагато збiльшилась.
      - Що сталося?
      - Орел розправив свої крила.
      - Навiщо?
      - Дивний ти. Певне, йому кортить полiтати.
      Фелiкс знає, що птахи лiтають, йому розповiдали. Не раз чув: "Журавлi вiдлiтають у вирiй", "Шпачки прилетiли!" Але як вони лiтають - уявити не мiг. Або лiтаки чи космiчнi ракети.... От сюди його привезли лiтаком, а хiба не так само в автобусi?
      Юля взяла його руку своїми нiжними пальцями i вiдвела вiд клiтки.
      - Нам пора в палату.
      Вiн обернувся i тихо вимовив:
      - До побачення, Орле...
      - Оце ти добре сказав: до побачення. Пiсля операцiї побачиш, який вiн здоровенний i який у нього дзьоб.
      ...Юля познайомилася з Фелiксом незабаром пiсля того, як його поклали в клiнiку Iнституту. Ставний красень з гривою темно-русого волосся одразу привернув до себе увагу. Медсестри, якi чергували вечорами, навперебiй розповiдали, який вiн гарний, який начитаний, скiльки знає вiршiв напам'ять, пiсень! Ще й на скрипцi грає. Iнколи вони просиджували а ним у вестибюлi до пiзнього вечора, слухаючи скрипку i вiршi. Та дiвчата не здогадувались, що вiн декламує свої власнi поезiї, цю таємницю розкрила Юля.
      - А чиї це вiршi? - якось спитала запального юнака, i вiн зашарiвся, немов дiвчина. Розгублено вiдповiв:
      - Не пригадую вже... Може, Малишковi чи Сосюринi...
      - Я добре знаю творчiсть цих поетiв, - упевнено сказала Юля, - а цi вiршi не траплялись, та вони й не в їхньому стилi.
      - То чиї ж вони по-вашому?
      - Присутнього тут молодого i, можна сказати, здiбного поета...
      Фелiксове обличчя пойнялось вогнем, на ньому з'явилась винувата дитяча посмiшка. Дiвчата почали допитуватись, чи це справдi його поезiї, i коли вiн кивнув головою та розвiв руками, - заплескали в долонi, та так гучно, що старша медсестра мусила їх закликати до тишi. Юля попросила продекламувати ще, i молодий поет, вiдклавши скрипку, декламував, похитуючись у такт рядкам. Це були вiршi про нещасливе кохання, розлуку, омрiяну зустрiч, яка не вiдбулася. Оспiвував Фелiкс i дощ та грозу з громом i блискавкою. Щиро просив небо "вогненними списами пошматувати завiсу темряви".
      Отодi вiн i зворушив Юлине серце. Молоду лаборантку враз охопило не знане досi почуття, солодке й щемливе.
      - Це станеться, - говорила вона довiрчо, - ти прозрiєш, от згадаєш моє слово! Твоє iм'я означає щастя, i я щаслива, що ми зустрiлись...
      - Химернi життєвi шляхи... Одних вони зводять, iнших розлучають.
      - А нас не розлучить нiхто i нiщо! - у захватi шепотiла Юля.
      З кожним днем стосунки їхнi мiцнiли, i чим бiльше вони спiзнавали одне одного, тим дужче розгорялося почуття. Фелiкс тепер мiг навiть iмпровiзувати вiршi.
      Дiвчата-медсестри жартiвливо сварилися на струнку, як тополька, лаборантку, яка все частiше виходила з Фелiксом у сад:
      - Ти крадеш у нас поезiю!
      А як тут усидиш в примiщеннi, коли весна, витьохкують соловейки i саме повiтря напоєне чарами молодостi!
      - Який сьогоднi великий Мiсяць! - прохоплюється у Юлi. - Ти його помiчаєш?
      - Нi.
      - Не журися, вже недовго чекати. Пiдготовка до операцiї майже закiнчена. Тодi побачиш i Мiсяць i зорi.
      - "Зоре моя вечiрняя, зiйди над горою..." - замрiяно продекламував Фелiкс. - Правда, гарно сказано?
      - У Шевченка все гарне.
      Сидiли мовчки, притулившись одне до одного. З моря доносився приглушений шум.
      - Ти чуєш, Юлю?
      - То хвилi накочуються на берег.
      - То дише наша планета. Отак, як ми з тобою.
      - Не вигадуй, ми живi, а Земля...
      - I Земля жива!
      Цього Юля нiяк не може збагнути. Говорить про камiння, гори, вулкани, розтоплене ядро.
      - Ну й що? - тягне своєї Фелiкс. - Все це прояви життя. Земля i Сонце витворили рослини, тварини, рибу, птахiв, людину. То як же це сталось, якщо вони самi не живi? Всесвiт повний життя. От не зрозумiло тiльки - навiщо воно?
      - Дивний ти... Ось як просвiтляться твої очi - побачиш, яка то краса, та й не будеш сушити собi голову такими запитаннями, а просто житимеш.- Юлi було до млостi приємно вiдчувати його руку, оте голубляче тепло, яке промовляє до серця в тисячу разiв бiльше, анiж слова.- От побачиш...
      - Коли б то вже,- зiтхнув Фелiкс.
      - Розумiєш, спочатку збирались поставити тобi штучний кристалик...
      - Штучний?
      - Так. Це якраз непогано, тисячi людей живуть з такими кристаликами i добре бачать. Але в тебе ще й сiткiвка ушкоджена... Професор каже, що потрiбен живий матерiал. Це має бути унiкальна операцiя, вона потребує кропiткої пiдготовки i теоретичної перевiрки. Зараз iдуть дослiди... цiла серiя дослiдiв...
      - Скiльки вже штучного в органiзмi людини...
      - Один вчений хiрург пише, що всi явища, навiть психiку, можна буде змоделювати.
      - I виготовити штучний мозок?
      - Вiн твердить, що можна, правда, в принципi. Череп людини, мовляв, невеликий, отож досить з'єднати мiльярди фiзичних елементiв,- вони виконуватимуть функцiї нейронiв - i машина для думання готова. Кiбернетичний iнтелект!
      - Ну, а почуття? Радiсть, горе...
      - Вважає, що все можна передати математично, змоделювати - навiть совiсть!
      Фелiкс пригорнув дiвчину i поцiлував у губи. Ще й ще. Смiючись, запитав:
      - А кохання?
      - Хiба що - в принципi... - сказала задихана дiвчина i ще тiснiш пригорнулась до нього.
      - Принеси менi скрипку.
      Того вечора - останнього перед операцiєю - iнститутський сад повнився шовковими звуками. То ячала душа молодого поета, огорнена тривогою i надiєю. Сподiвання свiтла в очах.
      2
      - Як ти себе почуваєш? - Юля доторкнулась долонею до його чола.
      - Я нiчого не бачу.
      - На твоїх очах свiтлонепроникна пов'язка.
      - А-а...
      - Голова не болить?
      - Нi. Тiльки втома. В усьому тiлi.
      - Це нiчого, любий, мабуть, наркоз. Головне - операцiя пройшла успiшно, професор дуже вдоволений. Це ж уперше в свiтi зроблена трансплантацiя живої тканини сiткiвки...
      Юля гладила йому волосся нiжними, майже нечутними порухами i впiвголоса розказувала про операцiю. Сам Фелiкс пам'ятав тiлькi тоненькi яскравi голки,- вони пробилися крiзь каламуть i вп'ялися йому в мозок. Потiм настала тьма, зникло все - i свiтнi плями, i голоси. Прокинувшись, не мiг уторопати, де вiн. Але бiля нього була Юля, його перше кохання, його опора й розрада. Йому аж серце тенькнуло, коли подумав, що зараз побачить її, побачить обличчя, очi, стан... Та Юля попросила набратись терпiння, пов'язку знiмати ще рано, i те зробить власноручно сам професор, а поки що йде процес приживлення i уколи та препарати, якi вiн одержує, саме й сприяють цьому процесовi. Навiть пiдводитись поки що не можна...
      - I того зась, i того, - обiзвався Фелiкс. - Ми як одружимось, то ти менi й ходити не дозволиш!
      - Ходитимеш у мене по струночцi! Але найперше - ми попливемо, правда? На лайнерi, в туристську подорож. "Iван Франко" i "Тарас Шевченко" - от красенi! Побачимо Кавказ...
      - Там, де Ясон здобував золоте руно? Казково!
      - На Ельбрус пiднiмемось канатною дорогою...
      - Не уявляю.
      - А не треба буде й уявляти - побачиш.
      - Хоча б уже швидше.
      Та не один раз i не двiчi обернулась Земля навколо своєї осi, доки наблизився великий момент зняття пов'язки. Фелiкс потерпав: має ж вiдкритися йому цей дивовижний свiт, iнформацiю про який досi вiн одержував тiльки завдяки слуху. Правда, вiн мiг вiдрiзнити день вiд ночi; сонце, коли прямо на нього дивитись, блiдою плямою проривалось до його мозку. А тепер... якi тi барви? Що воно таке? Не побачивши хоч раз, людський мозок неспроможний уявити, що криється за такими словами, як от: зелений, червоний, синiй, оранжевий...
      Враз Фелiкс отерп, страшна думка пронизала мозок електричним струмом: а що як не вдалося?.. Що, коли буде ще гiрше, зникне марево дня?
      - Iде професор, - шепнула Юля i встала з лiжка. Фелiкс принишк, чув, як стукнули дверi, як наближалися негучнi, але твердi кроки. Це йшла його доля, його щастя або горе. Зараз буде виголошено вирок: або виправдання, або...
      - Добрий день, юначе! - I до Юлi: - Зашторте вiкна.
      Професор пiдсунув стiльця до лiжка i, сiвши, взяв Фелiксову руку, щоб помацати пульс.
      - Не треба хвилюватися, юначе, все буде гаразд. - Голос його спокiйний, упевнений, i це передається Фелiксовi, майже через хвилину пульс унормовується, рiвнiшим стає дихання. - Ну, от i добре. Яка сьогоднi температура?
      - Тридцять сiм, - каже Юля. По голосу чути - хвилюється.
      - Так, у межах норми. То що - будемо знiмати пов'язку? - говорить професор, а сам уже обмацує її, починає розв'язувати. - Я тут принiс темнi окуляри, доведеться деякий час...
      - Не звикати, - нарештi обзивається Фелiкс хрипкуватим голосом.
      - Очей не розплющуйте, поки не надiнемо окуляри. Отак, тепер можна.
      Ну, що, здавалося б, розплющити очi? Один порух повiк, одна невловна мить. А як її важко пережити! Свiдомiсть благає, бунтується, сподiвається.... Мозок лихоманить, виникає хаотичне нагромадження думок, вони стикаються, неначе птахи, i падають, падають кудись у глуху безвiсть.
      Фелiкс напружує всю свою силу волi i розплющує очi.
      - Ну, як?
      - Темрява, - прошепотiв пересохлими губами.
      - Це нiчого, - каже професор. - Адаптацiя. Та ще ж i окуляри. I штори на вiкнi.
      Справдi, минула хвилина-друга - i темрява в очах почала танути. А в душi - крижина страху. Сiткiвка вловила бiластi плями - провiсники радостi!
      - Вiдсуньте важкi штори.
      Благословенне будь, свiтло дня! Вiн обступив Фелiкса з усiх бокiв, заполонив.
      - Бачу, бачу, професоре... - прошепотiв i рвучко пiдвiвся на лiжку.
      - Що ви бачите?
      - Я бачу день! Ось вiн, його можна помацати руками! - Фелiкс у захватi простяг руки i зненацька тицьнув професора у груди. - Ой, пробачте, я не навмисне.
      Перед очима Фелiкса все розпливалось, жодного предмета в палатi вiн не бачив - нi тумбочки, нi картини, нi люстри. Натомiсть - великi свiтнi плями рiзної конфiгурацiї i лiнiї, лiнiї, химерно вигнутi, закрученi у спiралi.
      Професор щось хмикнув, пiдiйшла Юля, цокаючи каблучками.
      - Заспокойся, любий. Мене ти бачиш?
      - Безлiч лiнiй. А це ось - тарiлка, чи що?.. - вiн простяг руку i торкнувся гудзика на її халатi.
      - Ось моя рука, подивись.
      Фелiксовi аж полегшало, полагiднiшало, коли вiдчув нiжнi дiвочi пальцi в своїй руцi. Та як тiльки схилив до них голову, Юля засмiялася i висмикнула руку. Цiлувати при самому професоровi? Чи вiн хоче, щоб вона крiзь землю провалилася? I взагалi, такий серйозний момент...
      - Та я... Дай поглянути.
      Юля, зиркнувши на професора, що мовчки, з нахмуреним обличчям спостерiгав за Фелiксом, простягла руку. Вiн дивився не бiльше секунди. Обличчя йому гидливо скривилося, рiзким рухом вiдштовхнув Юлину руку i вiдсахнувся.
      - Що сталося? - скрикнула Юля, неначе їй обпекло долоню.
      - Там... на твоїй руцi... кишать мiкроби!
      - Ти бачиш мiкроби?! Олексiю Сидоровичу, це ж галюцинацiї.
      Професор сказав:
      - А подивiться ще раз, юначе. Це... справдi... дивно.
      Фелiкс морщився, роздивляючись таку нiжну, колись милу руку.
      - Ну, що ви бачите? - спитав професор. Юля палала вогнем.
      - Те саме. Якiсь палички, ланцюжки, мачинки з хвостиками... I все те ворушиться, копошиться... Може, й справдi галюцинацiя?
      - Не схоже, - скинув бровами професор. - А втiм, перевiримо. Ходiмо в лабораторiю. Проведiть, Юлю.
      Фелiкс iшов у морi свiтла. В кiмнатах, якi вони переходили, свiтло було яскравiше, в коридорах - приглушене, а лабораторiя скидалася на дивовижний сонячний акварiум. Але всюди стiни пiд його зором або вгиналися, або вигиналися, творячи якiсь дивовижнi фiгури, якi одразу ж i розпливались, брижились i зникали.
      Пораючись бiля мiкроскопа, Олексiй Сидорович говорив:
      - Ну, от зараз ми розглянемо... Будь ласка, Юлю, препарат кровi... Сьогоднiшнi аналiзи. Байдуже чия, давайте.
      Спочатку професор поклав скельця пiд мiкроскоп i довго роздивлявся сам. Потiм звелiв Юлi. А тодi вийняв i поклав перед Фелiксом. Доки той роздивлявся, обоє вони - i професор, i Юля - насторожено поглядали на його зосереджене обличчя.
      - Щось бачите? - не втерпiв професор.
      - Бачу... - Фелiкс поволi порахував кiлькiсть мiкробiв, описав їхню форму.
      В такий спосiб вони розглянули кiлька препаратiв, i в кожному Фелiкс без приладу бачив те, що професор у мiкроскоп. Сумнiву не було - вiн здатний бачити мiкросвiт! Явище досi нечуване, неймовiрне. Людина-мiкроскоп - хто б сподiвався? Олексiй Сидорович? Та коли б йому сказали... коли б вiн сам, власними руками не створив цього феномена, - нiколи б не повiрив! Проте це був факт, i з ним потрiбно рахуватись. Професор погамував свої емоцiї, навiть Юля, що спостерiгала все це вибалушеними очима, навiть вона не помiтила в нього нiякого хвилювання.
      - Ну, що ж... - мiркував вiн уголос, - замовимо лiнзи з вiдповiдною дiоптрiєю... Все буде добре, юначе!
      Юля крадькома позирала на свої руки.
      3
      Валiзка з дорожнiми речами вже стояла бiля лiжка, скрипка в чорному футлярi лежала на постелi, а сам Фелiкс, одягнений у свiтло-сiрий лiтнiй костюм, сидiв бiля тумбочки, замислено виводячи слова на аркушi паперу i тут же закреслюючи їх. Пообiцяв написати вiрша для iнститутської стiннiвки, та нiяк не мiг зосередитись. Хмурив чоло, торкав масивнi окуляри, губи ворушилися, повторюючи початок:
      Цiла вiчнiсть
      пропливала
      Пiд крилом у
      ночi,
      Хвиля радостi
      настала
      Свiтло б'є ув
      очi!
      Хотiлося якось так гарно, красиво подякувати людям, що "вiдкривають свiтло для очей", та рими втiкали, як сонячнi зайчики. Зрадiв, коли зайшла Юля: можна було не ламати собi голову над вiршем.
      - Здрастуй.
      Пiдвiв голову, окинув поглядом її гнучку постать:
      - Добрий день.
      "Зажурена, - подумав, поглянувши в її великi голубi очi, i це чомусь викликало втiху, - але їй i зажура личить. Гарна. Вспаньяла, як сказав би поляк, б'ютефул - мiг би зауважити англiєць, уцукусiй - усмiхнувся б японець. Вродлива, що й казати. Ото тiльки..." йому стало нiяково вiд того, що вiн думає про неї так безсторонньо.
      Пiсля того iнциденту з мiкробами їхнi стосунки нiби й не змiнилися, та при зустрiчах юнак уже не вiдчував завмирання серця, мiж ними виникло якесь вiдчуження, а яка б дiвчина цього не помiтила? I навiщо вона простягла тодi свою руку? Звичайно, Фелiкс добре знає, що те ж саме можна побачити в кожної людини, але... Втiм, це була одна неприємна нотка, яку вiн щиро сподiвався заглушити. Юля така красива! I пальцi в неї такi нiжнi...
      - Значить... їдеш... - в голосi її сум. - На вокзал можна не спiшити: поїзд пiзнiй. Дiвчата просять, може б, ти пограв на прощання?
      - Якщо й ти цього хочеш...
      - Авжеж! Я дуже люблю, як ти граєш, - заклiпала звабливими очима.
      Фелiкс не мiг вiдмовити коханiй, i лишився на вечiр. Вони знову зiбралися у вестибюлi, ввiмкнули тiльки одне бра, бо Юля вважала, що в присмерку музику слухати краще, i Фелiкс грав. Скрипка виповiдала радощi й жалi, смiялась i ридала, то чаруючи слухачiв мажорним настроєм, то сiючи тугу за чимось нездiйсненним. Смичок так i лiтав у Фелiксовiй руцi, скрипаль похитувався в такт музицi, неначе от-от вiдштовхнеться та й попливе на хвилях звукiв.
      Цей романтичний вечiр продовжився в саду, куди повела Фелiкса розчулена Юля. Дерева стояли в мiсячному сяйвi - гiгантськi водоростi в океанi, приглушений шум стомленого мiста - хвилi прибою. В кровi у них нуртувало п'янке сум'яття, i вiд того навколишнє здавалося ще чарiвнiшим. "Як дивно, мiркував Фелiкс, - от я її не знав, навiть не здогадувався про її iснування, а тепер..." Вiн забув про все на свiтi, навiть про свiй вiд'їзд.
      - Скажи,- шепотiла Юля,- ти менi напишеш?
      - Одразу, як тiльки приїду.
      Блукали дорiжками, притулившись одне до одного, i йому було приємно вiдчувати запах її волосся i чути її притишений голос.
      Раптом спохватився:
      - Котра година? Чи я не запiзнюсь?
      Та виявилось, що можна ще погуляти. I тодi вiн сказав, що хоче заглянути до вiварiю - попрощатися з орлом.
      - Вигадник! - засмiялась Юля. - То все - бiоматерiал...
      - Ну, що ти, - заперечив Фелiкс. - У народi знаєш, як говорять про тварин? Нiмий язик - розумiє, а сказати не може...
      У вiварiї було тихо. Лише прислухавшись, Фелiкс почув посопування, писк, шарудiння.
      Орел сидiв на своїй жердинi, час вiд часу стрiпуючи головою. Це здивувало Фелiкса.
      - Що з тобою, брате мiй Орле? - заговорив до птаха довiрчо i з iронiєю. - Може, тобi сон страшний приснився?
      Орел стрепенув крильми i зiстрибнув iз жердини, але якось незграбно, боком, заточився i мало не впав. Фелiкс засмiявся з такої незграбностi, а вiн знову почав стрiпувати головою, наче щось причепилося до дзьоба i нiяк не вдається вiдкинути.
      - Чого це вiн?
      - Нiяк не звикне без очей.
      Цi спокiйнi слова болiсно вразили його чутливу нервову систему, хлопець зацiпенiв, у грудях забракло повiтря.
      - Що ти сказала? Без очей?
      - Ти якийсь дивний, Фелiксе... Хiба не розумiєш, що вони тут, у вiварiї, не для забавки... Можу тебе заспокоїти: орел не страждав. Я сама...
      - Ти?! - Фелiкс обернувся до неї, важко дихаючи. Лице її в мiсячному свiтлi скидалося на бiлу маску з чорними прорiзами очей. - Невже ти?
      - Власними руками. Це не складно.
      - Не складно? - вiн посунувся на неї грудьми. - Вийняти очi - не складно?
      Юля позадкувала, до краю здивована його нервознiстю.
      - Для тебе ж... Опам'ятайся.,,
      Дiвчина злякалася, що вiн ударить, i вибiгла з вiварiю.
      Чари вечора зникли, все посiрiло, наче притрушене попелом.
      "Не складно... Власними руками... Нiжними пальцями... - крутилось у Фелiкса в головi, вiн стояв оглушений i не мiг зрушитися з мiсця. Провiв рукою по чолу, вiдiтхнув i кинувся до клiтки. Намацавши залiзний засув, шарпонув убiк, i дверцi з дзенькотом вiдчинилися.
      - Iди, iди, - шепотiв до орла, - виходь звiдси... - Простяг руки i, одним ривком вихопивши його з клiтки, поставив на землю.
      Орел, наче потягуючись, розправив свої велетенськi крила, кiлька разiв пiдскочив i знявся. Та дерева густо розкинули гiлля, птах ударився i впав, ламаючи кущi. Фелiкс пiдбiг, схопив його i, заточуючись, винiс у кiнець парку, де вже чулося хлюпостання моря.
      - Лети!..
      Птах стрепенувся, пiдняв голову, нiби дослухаючись до шуму моря, а тодi пiдстрибнув i знявся. У мiсячному свiтлi було добре видно, як вiн важко махає крильми i набирає висоту, прямуючи до великого срiблястого диска, що сяяв посеред неба.
      - Прощай, брате мiй, Орле!.. - гукнув Фелiкс. У ротi зробилось гiрко, очi наче запорошились пiском.
      Чи йому почулось, чи, може, й справдi - над морем пролинув орлиний клекiт. Як свiтляна дорiжка до Мiсяця.