16
      Кожного разу, коли Туо починав сеанс навiювання, Марта намагалася вловити момент переходу вiд реальної дiйсностi до свiту iлюзiй. I хоч як чатувала ту мить - помiтити не могла. Спочатку вона чула голос Туо, бачила його зосереджене обличчя, а особливо його очi. Поступово, непомiтно обличчя тонуло в якомусь присмерку - чи вiн вiдходив у глиб кiмнати? - а очi невiдривно дивилися в самiсiньку її душу, i голос, такий лагiдний i добрий, сiявся разом з тим поглядом, сiявся...
      Не раз бачила себе коло рiчки - шум, гамiр, веселощi. Хлопцi й дiвчата пiрнають, бризкаються водою, десь поблизу ввiмкнули транзистор, i весела задириста музика попливла по водi сонячними блискiтками. "А хiба тодi була музика? - спливає легенька, як туман, думка.- Тодi транзистор упав у воду i зiпсувався..." Сумнiв цей зникає, як туман, але залишає по собi легеньку тiнь - виринає вiдчуття несправжностi всього, що вона бачить i переживає. Голоси якiсь приглушенi, рухи то метушливi, то уповiльненi. Ось вона рушає до кабiнки, щоб переодягтися. Ступнула не бiльше двох крокiв - уже в кабiнцi, уже й у купальнику. Не помiтила, коли й одягла. Мить - i вона коло води, на мокрому пiску. А як приємно вступити в воду! Помаленьку, поволi заходить Марта на глибину. По кiсточки... далi, далi. На литках осiдають срiблиночки, вода сягнула вище колiн... Ось вода вже по пояс, добирається до грудей - лоскотно! - вона кидається пливти, енергiйно вимахуючи руками i вiдштовхуючись ногами. Про несправжнiсть вона вже забула, рiчка ось хлюпоче Марта з силою видихає повiтря ротом, i дрiбнi бризки летять, як шрiт. Справжнє, усе справжнє! А ось невiдомо чому закрадається думка, що все це вже було, вона вже переживала цю сцену... Вона знає, що буде далi. З П'єром вони побiжать он до тих корчiв - з них можна пострибати в рiчку. Вибралась на повалене дерево - висохле на сонцi, воно грiє пiдошви, на нього стiкає вода, тiльки пiд пiдошвами сухо. Марта присiдає для стрибка, розправляється, як пружина, i летить, летить до води. Страх пронизує її тiло, вона знає, що пiсля цього стрибка вже не зможе ходити, П'єр витягне її на берег i, зляканий, почне гукати всю компанiю... Марта падає головою в воду, жде страшного удару, у скронях шугає, вона пливе, пливе, пливе i... виринає. Обличчя в П'єра злякане, але їй же нiчого не сталося, її не паралiзувало... Стоїть на березi, усмiхається до П'єра: "А ти вже думав, що я сама не випливу? Ти збирався покинути мене, забути свою скалiчену наречену, так? Ну, не заперечуй, це ж так, ти мене вже покинув". Марта одвертається од нього i йде, грузнучи в пiску, потiм по гарячому асфальту, потiм алеєю зоопарку. Господи, як це приємно - ходити, ходити! А ти де був, розбишако? Вона бере тигрика на руки i сiдає в крiсло... Марта розплющує очi - справдi вона сидить у крiслi i на руках у неї тигрик. Їй здається, що вона спала, а тепер ось прокинулась. I Анiта прийшла, стоїть бiля Туо, щось шепоче йому на вухо. Мама, запитливо подивившись на Туо, пiдходить до неї, прихиляє голову i цiлує в чоло.
      - Ти пiдводилась, доню, чуєш, пiдводилась.
      - А менi снився прегарний сон, - кволо усмiхається Марта. - Наче я ходила...
      Луїза хоче щось сказати, але тiльки змахує рукою. Обличчя її свiтиться щастям.
      Туо йде до кабiнету Лаконтра, мама допомагає Мартi роздягнутися, i Анiта перевiряє чутливiсть м'язiв. Жалить тонкою голкою i щоразу питає:
      - Вiдчуваєш? О, ще на три сантиметри! - вiдмiчає на тiлi зеленкою. "Як вона змарнiла... - думає, - а була ж як линок! Ну, нiчого, дiло йде на краще. Зелена мiточка просувається все нижче i нижче".
      - Коли б ви пiшли працювати в клiнiку, - якось сказала Луїза, подивившись на Туо вдячним поглядом, - ви б швидко стали славетним лiкарем!
      Туо заперечливо похитав головою:
      - Я зовсiм не лiкар, я займався медициною лише в тому обсязi, який обов'язковий у нас для кожного... Не бiльше.
      Луїза не могла цьому повiрити. Щоб кожен отак... Певне, iз скромностi говорить чоловiк. Адже як тiльки вони не лiкували свою Марту - i зрештою всi лiкарi вiдмовились! А цей Туо, дай боже йому здоров'я, може, й поставить дiвчину на ноги! Десь у глибинi душi мати була впевнена, що таки поставить, вилiкує, але не наважувалась так вiдверто думати про це - щоб не сполохати... Кого? Що? Вона й сама до ладу не знала. Певне - щастя... З ним треба делiкатно, бо воно ж, як ляклива бiлочка: скiк - i втече...
      В перших сеансах навiювання - може, тижнiв зо два - Марта бiгала стежками свого дитинства i юностi. Бiгала, бiгала, скидала набридливi сандалики i гасала боса. А скiльки разiв повторювався той сонячний день, коли вона купалася з П'єром!.. Виходила з води неушкоджена, але вiн кожного разу її покидав, неначе скалiчену...
      - А сьогоднi ми помандруємо до Центрума! - сказав Туо перед початком сеансу.
      Анiта й собi попросилася:
      - Ой, а менi можна? Дуже хочу побачити той Центрум!
      - Звичайно, можна. Удвох вам буде веселiше.
      - А чому не втрьох? - Анiта кинула на Туо погляд, сповнений ласки. - Я хочу, щоб i ти з нами... Правда, Марто?
      Марта кивнула головою:
      - Без вас нам буде... лячно.
      - Ну, гаразд, мої любi, - згодився Туо. Усмiшка на його лицi зникла, з'явився серйозний, зосереджений вигляд. - Починаємо...
      I знову Марта не змогла вловити того моменту, коли її свiдомiсть поринула в примарний свiт. Це, мабуть, так само невловиме, як перехiд до смертi.
      ...Побачили гiгантське мiсто не з висоти пташиного польоту, бо жоден птах не досягне його верхнiх ярусiв, - побачили його з космосу. На блакитному тлi свiтового океану добре видно було обриси Африки. Величезний континент неначе плив навстрiч, i тут Марта й Анiта уздрiли на пiвночi височенну гору, яка пiдпирала верхнi темно-синi шари неба.
      - Поглянь, Анiто, яка гора! - прошепотiла Марта, притискаючись до подруги. - Невже ото i є Центрум?
      Замiсть Анiти вiдповiв Туо:
      - Так, ото Центрум. Коли б не його правильнi геометричнi форми, то й справдi можна б подумати, що це гора i до того ж найвища на планетi. Але ця гора збудована руками людини. Бачите - Центрум круглий, здалеку нагадує зрiзаний конус. Пiдлетимо ближче - побачите пояси терас. На них - сади, виноградники. До висоти майже чотирьох кiлометрiв тераси вiдкритi, а далi це оранжереї. Кожна сiм'я навiть на найвищому ярусi має свiй сад.
      - Я бачу Нiл... - обiзвалася Марта. - А де ж пiрамiди? Хоча... вони ж невеликi.
      - Нi, їх просто нема, - сказав Туо. - Тодi ще не було нi Вавiлону, нi Єгипту, нi Грецiї, нi Риму... Тодi була зовсiм iнша цивiлiзацiя - до тiєї катастрофи, яка вiдкинула людство назад на початковi рубежi, вiдкинула туди, звiдки воно починало. Катастрофа та, мабуть, ще тiльки назрiвала... А поки що ми бачимо Центрум в час розквiту його могуття i краси. В Центрумi жила бiльшiсть людства. Цьому високоорганiзованому суспiльству належала Африка, Європа, Азiя i Австралiя. I на тих континентах не було жодного мiста, окрiм пунктiв, необхiдних для збирання чи первiсної переробки сировини. Природа розкошувала, не порiзана лезами магiстралей, не винищена купами цегли й бетону, якi тепер звуться мiстами. Буяли лiси - так, як їм i належить буяти, трави купалися в сонцi i дощах - так, як їм i належить; усе росло i квiтувало, радувало людське око i наповнювало груди цiлющим повiтрям. Щедрою була природа до людей...
      Доки їхнiй лiтальний апарат наближається до Центрума, Туо розповiдає багато, багато цiкавого. Марта знає, що це незвичайне, виняткове, але нiчому не дивується. Наче все це так i повинно бути - i оця колосальна споруда, в якiй живуть мiльярди людей, i зеленi континенти, наповненi птаством i табунами тварин.
      Дах Центрума, якщо доречно так назвати величезну територiю, на якiй можна було б розташувати Швейцарiю, зблискував рiзноколiрними променями: подекуди спалахували фiолетовi, оранжевi, бiлi зiрки, цiлi снопи сяйва. Тiльки наблизившись, Марта й Анiта побачили, що вся та мiсцевiсть засипана снiгом, вкрита льодом. З них i викрешує сонце отi рiзнобарвнi зорi. Та тут i справдi, як у Швейцарiї, - снiговi гори, скованi кригою озера, бiлi долини... I скрiзь люди - лижники, ковзанярi... Тi он плинуть на гору, гойдаючись на канатах, а тi вже мчать униз; там он вишикувались на старт аеросани, а он з трамплiна полетiла темна грудка...
      Апарат знижується по великiй спiралi, снiгова країна пiдiймається в небо, а натомiсть виринають яблунi, за ними - вишнi, виноградники, квiтники, латки зеленої трави, пальмовi гаї, - i все попiд вiкнами. Кожна сiм'я має свою дiлянку, запашний кусень природи на металевих раменах гiгантської споруди. I над цими дiлянками нiщо не нависає - тiльки небо.
      Безконечними поясами тераси спускаються все нижче i нижче. Нарештi апарат сiв на одному з майданчикiв унизу, i дiвчата пiшли до якогось величного порталу. Вже на порозi побачили, що це вхiд усередину мiста скiльки й сягав зiр, перед ними пролягла рiвна, як стрiла, дорога, заллята бiлим свiтлом. Таких шляхiв з рухомим полотном - цiла сiтка, пояснив Туо, їх тисячi кiлометрiв. Своїми кiнцями вони виходять на кiльцевi магiстралi, що оперiзують Центрум. У колонах-опорах - шахти для лiфтiв. Кожна квартира має вихiд до лiфта i до однiєї з кiльцевих магiстралей.
      А он широка труба, таких багато з усiх бокiв, то - стартовi канали для ракет. Звiдси вони шугають в усi частини свiту. Без гуркоту i грому, звичайно, використовуючи магнiтне поле Землi.
      У Центрумi є не лише склепи з необхiдними запасами харчiв i усяких iнших виробiв, тут розташованi i фабрики, що все те виготовляють. Звичайно, виробництво максимально автоматизовано, навiть ремонт i профiлактика. Стадiони i театри, школи, iнститути, академiї, клiнiки...- тут є все, необхiдне для нормального життя людини.
      Дiвчата слухають пояснення Туо, вiльно пробираючись у натовпi мешканцiв Центрума, що поспiшають у своїх справах. Свiтло, звичайне денне свiтло, а якi широченнi вулицi! Забуваєш, що над головою безлiч поверхiв i мiльйони тонн металу, каменю, пластика, землi... Простiр, воля! Дихається легко, м'язи пружнi, бадьорi. "А ви iдiть, iдiть, не стiйте!" - заохочує Туо, i Марта, поглянувши собi пiд ноги, ступає по рухомому полотну один крок, другий... "Смiливiше, Марто, - заохочує Анiта, - не бiйся ступати, ну, отак, отак... Ти будеш ходити, будеш!" "Авжеж буду, - подумала Марта. - Та я вже ходжу!"
      А люди навколо... вони всi мають трiшечки золотистого вiдтiнку. Марта пригадала, що це ж - Африка, i здивувалась, що не видно негрiв. Жодного чорного, ба навiть жовтого чи зовсiм бiлого обличчя! Нi одного! Скiльки вони йдуть повз великi дзеркальнi вiтрини, мимо стiн, всуцiль покритих фресками i мозаїками, тисячi людей пройшло навстрiч - i всi однаковi на колiр. Хiба тодi в Африцi не було негрiв?
      Туо пояснює: не було. I не тiльки в Африцi, й нiде в свiтi. I не лише негрiв, не було нi жовтих, нi червоношкiрих, нi бiлих. Не було рас. Люди не рiзнились антропологiчно, всi були однаковi. Певне, вони й не пiдозрювали, що таке можливе - подiл людства за кольором шкiри...
      "А звiдки ж узялися... раси?" - дивуються дiвчата.
      "Я думаю, що це внаслiдок радiацiї, - пояснює Туо. - Це зробив той вибух, та катастрофа, яка знищила Центрум".
      "Хiба й тодi була вiйна?" - "Так, очевидно, держави, розташованi на Атлантидi, напали на Центрум... А вони мали доступ до найпотужнiших джерел енергiї - синтезу кваркiв. Певне, в ходi вiйни вони всi загинули: i Атлантида, i Центрум... Цивiлiзацiя поринула в небуття, а в тих нащадкiв, якi випадково вцiлiли, радiацiя спричинилася до мутацiй. Iнакше нiчим пояснити... Iсторiя Центрума не знала кольорових людей. Зник Центрум i Атлантида - з'явилися раси".
      Зник Центрум...
      I враз дiвчата побачили навколо себе пустелю. Замiсть рухомого хiдника - ствердiлий пiщаний корж, обшпугований гарячим вiтром, а замiсть фресок i мозаїк - горбаста долина, мертвий простiр.
      - Iдiть, iдiть, ступайте!
      Марта чує голос Туо i розплющує очi.
      Мiраж зник. Нi Центрума, нi пустелi, вона стоїть посеред своєї кiмнати, стоїть на власних ногах, а за кiлька крокiв перед нею мати простягає тремтячi руки - точнiсiнько як у дитинствi: "А йди до мене, йди!" Марта заклiпала очима, поглянула на матiр, на Туо, на Анiту, вiдчула, як затремтiло пiд колiньми, як сила враз опустила її,- i м'яко впала на килим. Обiперлась на руки, пiдвела голову Туо вiдсторонив маму - вона хотiла допомогти їй пiдвестися.
      - Не треба. Вона може встати й сама! - твердо сказав вiн. Пiдводьтеся, Марто, пiдводьтеся, ставайте на ноги!
      Коли вона, силкуючись, стала на колiна, мама сiпнулася до неї, але Туо знову її спинив. Мама опустила руки, потiм пiдперла пiдборiддя, потiм перехрестилася.
      Марта натужно пiдводилася, хитаючись, мов п'яна, i таки пiдвелася, випросталась!
      - А тепер iдiть, iдiть до крiсла.
      Ах, це тiло! Яке воно важке, як тяжко нести його на ногах... Обличчя Мартине скривилося вiд болю, але вона переставляла свої важезнi ноги, свої неслухнянi ноги i скеровувала їх до крiсла. Кiлька крокiв - хоча б дiйти!..
      I вона дiйшла. Сiла, полегшено зiтхнула i усмiхнулась. Усмiхнулась втомлено, блаженно i щасливо. I всi усмiхнулися разом з нею. Туо витер хусточкою пiт зi свого обличчя.
      - Так це справдi було - Центрум i Атлантида? - обiзвалася Марта. - Це все справдi?
      - Це так i було, - сказав Туо, i в голосi його забринiв сум. - Адже в нас збереглися не лише перекази, а знiмки, фiльми, сотнi фiльмiв. Мабуть, звiстка про катастрофу пiдкосила Штурмана, що перший ступив на Фiлiю...
      17
      Над Фiлiєю снуються казки... Ну, хто ж у дитинствi не знав отiєї чарiвливої оповiдi про бiлих-бiлих птахiв, якi летять на Фiлiю з далекої Землi, такої далекої, що її не видно навiть у телескоп. А вони летять i летять через прiрву холодного космосу - такi любi, такi милi, такi гарнi грудочки живого життя. Летять у кожне дитинство та й поселяються в серцях малюкiв...
      Летiли бiлi птахи i до маленького Туо. Мама брала його долоньку в свою, виводила у темряву вечора.
      - Он бачиш, синку, золота зiрка сяє? А бiля неї кружляє Земля - планета наших прадiдiв... Звiдти летять до нас бiлi птахи.
      - Такi, як ото у фiльмi?!
      - Такi, синку.
      - Ой, коли б уже швидше вони прилетiли! Я скучив за ними, я їх люблю...
      Туо виростав, почав учитися, а птахи все були в дорозi... Якось серед дiтей поширилася чутка: прилетiли! Наче той вихор, кинулись вони до лiсу, причаїлись у кущах, придивляються, прислухаються... Дерева теж стрепенулись у чеканнi, деревам також сумно стояти у безгомiннi, тоскно. Але птахiв не було. Пiшла малеча додому заплакана.
      Мама пригортала малого Туо, гладила по голiвцi i стиха спiвала пiсню про бiлих птахiв - вiдстань велика, холодна, а вони летять i летять, помахуючи бiлими крильцями, треба чекати, треба довго чекати свого птаха...
      Промайнуло дитинство, настала юнiсть. I в душi прокинулась непереборна тяга до Землi, до отiєї загубленої крапочки в просторi, з якої вийшли його предки. Це було щось сильнiше свiдомостi, нiмий крик душi, її мiльйоннолiтнiй бiль. Може, то вчувався плескiт праокеану i шум пралiсу, збережений у глибинi якихось клiтин мозку?
      - Тату, невже протягом тисячолiть нiхто не пробував побувати на Землi? - дивився блискучими очима на батька.
      - Чому ж... - замислено вiдповiв батько. - Пробували. Знаходились ентузiасти. Тiльки нiхто не вертався. Може, гинули в космосi, може, лишалися на Землi - невiдомо.
      - Я хочу побувати на Землi.
      - Я тебе розумiю, сину. I в мене була така мрiя...
      I батько розповiв про свою наукову роботу, про дослiдження простору, часу, якi мали вiдкрити цiлком новi способи комунiкацiй. Туо з великим ентузiазмом включився в роботу. Йшлося про те, щоб використати кривизну просторово-часового континуума, викликати таке його заломлення, при якому намiченi точки зближувалися б миттєво. Це означало, що з Фiлiї можна б було перейти на Землю так само легко, як до сусiдньої кiмнати...
      О, бiлi птицi дитинства! Нащо ви поселились в душi? Чому не даєте спокою?
      Лаконтр випив малесенький шкалик рому, поставив на тарiлку.
      - Цiлком фантастична iдея, - сказав, подивившись на Туо, який сидiв, замислившись, певне, ще пiд враженням спогадiв. - Нiяких справдi наукових пiдстав...
      - Але ж я тут, - випростався Туо. - Хiба це не доказ?
      Лаконтр знову взяв пляшку i налив шкалика. Цокнуло шкло.
      - Ну, знаєте... Я вважаю вас... генiальною людиною. Але ж i колись у нас були генiї, причому дуже яскравi. От хоча б Леонардо да Вiнчi...
      - А звiдки тато знає, - перебила Марта, - можливо, Леонардо да Вiнчi i з'явився з Фiлiї, його бiографiя невiдома. А все, що вiн робив, випереджало свiй час на цiлi столiття!
      - Ну, знаєш... - почав Лаконтр. - Ти ще скажеш: i Свiфт, i Ньютон...
      - А що ж? - не вiдступала Марта. - Може, й вони. Можливо, навiть Ейнштейн...
      - Фантазуй, фантазуй.
      - А цiкаво, що сказав би тато, коли б... ну, сто рокiв тому йому хтось доводив, що можна буде розмовляти через океан, та й не тiльки розмовляти, а й бачити, скажiмо, з Парижа те, що дiється в Монреалi... Та ось ми вдома бачили Експо-67! Що б тодi тато сказав?
      Лаконтр ковтнув рому i лукаво поглянув на доньку.
      - Е... що б я сказав? Мене ж тодi не було!
      - Так це ж iще сто рокiв тому... - Марта пiдвелася i, незграбно ступаючи, пройшла по кiмнатi. - Тодi вже вивчали електричнi явища. А що, якби про телефон, радiо i телебачення хтось розповiв тисячу рокiв тому?
      - Певне, спалили б живцем... - пiдтримала Анiта.
      - А тепер саджають до психiатрички... - гiрко усмiхнувся Туо.
      - Ну, а як же, як вам удалося? - пiдвищила голос Анiта.
      - Це вам так само важко зрозумiти, як, скажiмо, єгипетському фараоновi кiбернетичну машину.
      - А все-таки?.. - допитувалась Анiта.
      - Цiкава дитина, - усмiхнувся Туо. - Ну, що ти зрозумiєш, коли я скажу, що ми винайшли просторово-часовий посилювач? Бачила мiй дiамант? Це головна деталь. Дати йому живлення, визначити точку координат i... - Туо обвiв поглядом присутнiх, усi слухали його з зацiкавленням, навiть Луїза, яка й цього разу забула скинути фартушка.
      - I що? - не втерпiла Анiта. - Що вiн посилює, цей прилад?
      - Кривизну простору i часу. Можна миттєво перенестися в задану точку.
      - Ой, так i у Нью-Йорк зовсiм же легко?..
      - В тому-то й рiч, що нелегко. Небезпечно. Невелика похибка - i впадеш в океан, або опинишся на щоглi високовольтної лiнiї, або потрапиш пiд машину. А ще гiрше - на яку-небудь воєнну базу... На моєму лiтальному апаратi була досконала обчислювальна система, i я був дуже здивований, коли замiсть Центрума, побачив пустелю. Подумав: помилка в розрахунках. А виходить, обчислення були правильнi...
      Анiта прихилилась до його плеча.
      - Налагоджуй апарат, любий... Менi так хочеться побачити Фiлiю!
      Туо подивився на Лаконтра, що крутив у пальцях порожнього шкалика, i сказав:
      - Я хотiв би перекинути на Фiлiю птахiв...
      - Чого-чого, а птахiв ми вам пiдберемо. Як у Ноєв ковчег - усяких по парi. Тiльки працюйте... над цим своїм апаратом. Кажiть, яких матерiалiв треба ще - завтра ж замовимо. Я, по правдi кажучи, хоч i не вiрю в це, але для вас, Туо, готовий зробити все, що можу.
      - Вiзьмемо голубiв! - сплеснула в долонi Анiта. - Це ж, мабуть, вони птахи твого дитинства.
      - Це навiть важко уявити, - замрiяно промовив Туо, - лiси оживуть... Наповняться щебетом, посвистом, тьохканням, клекотом... Птахи перелiтатимуть з гiлки на гiлку, з вершини на вершину, кружлятимуть у нашому небi... О, якби менi побачити птахiв у фiлiйському небi! Анiто, я був би найщасливiшою людиною...
      - А як би порадiли дiти... - обiзвалася Марта. - Дiти люблять птахiв i тварин, бо дiти ближчi до природи.
      - Дорослi теж люблять, - сказав Лаконтр. - Ви помiчали, якi в собак розумнi очi? А в коней? Уночi проти свiтла - великi зеленi смарагди...
      Не втерпiла й Луїза, оглянула всiх веселими очима, ще й пiдморгнула:
      - А менi найбiльше до вподоби курчата, гарно смаженi!
      Всi, окрiм Туо, засмiялися на цей кулiнарний дотеп. Вiн же неначе й не чув: йому згадувалися казки, i бiлi птахи дитинства долали холодний космiчний простiр.
      18
      - Ох, i кумедний!
      - Ну, й пустун!
      - Бач, який бешкетник. Ти ж її порвеш!
      - Нiчого, нехай грається...
      Туо i Марта, смiючись, спостерiгали, як левеня тягало по килиму Анiтину сумку. Вчора вона забула її на канапi. Малий левчук надибав, схопив та й понiс у зубах по кiмнатi. Крутить мордою, наступає лапами, спотикається, падає, а тодi схоплюється i знову "полює" бiдну сумку.
      - Цирк! Атракцiон! - смiється Марта, ходячи перевальцем, наче качка, слiдом за левеням.- Ату його!
      Коли це стриб - тигреня. Лежало на крiслi, поклавши морду на лапи, водило жовтими очима за сумкою, - а вона так i мелькає! - i не втерпiло. Тигреня схопило ротом одну м'яку ручку, левеня - другу, та й ну тягнути в рiзнi боки. Уперлися лапами в килим, нацiлились веселими очима... Ох, i потiха!
      - Нi, треба забрати, - сказала Марта. - Знищать, шкода.
      I тiльки придибала та простягла руку, - звiрята загарчали, рвонули, i сумка розкрилася. На килим випав якийсь невеличкий сiрий патрончик. Тигреня торкнуло його лапою i почало качати.
      - Ах ти ж халамидник! - посварилася Марта. - Ану, вiддай!
      Туо, як тiльки побачив того патрончика, одразу поблiд. Веселiсть його де й дiлася, обличчя спохмурнiло, брови насупились, i на чолi залягли зморшки. Швидко пiдiйшов до Марти, вхопив її за руку, - нехай бавляться.
      Мовчки повiв ошелешену дiвчину до другої кiмнати, ввiмкнув мало не на всю силу приймача i тiльки тодi сказав їй на вухо:
      - То мiкрофон.
      - Який мiкрофон? - запитливо глянула Марта. В її великих очах свiтився подив.
      - Отой патрончик.
      - Ото мi-кро-фон?
      - Так. Усе, що тут звучало, - занотовано там, у них...
      - Який жах? Що ж тепер робити?
      - Покладiть на мiсце, хай усе буде так, як i було. Щоб вони не дiзналися, що ми... Розумiєте, менi треба ще хоч тиждень...
      - Добре, добре, так i зробимо.
      Марта пiшла, нагримала на звiряток, пiдняла сумку, поклала туди патрончика i повiсила на етажерку. З сусiдньої кiмнати линула музика. Тигреня та левеня пильно позирали на людей, немов хотiли спитати: чому не даєте нам бавитись?
      - Ну, що, може, почитаємо? - сказала Марта.
      - Вам треба бiльше ходити, ходити до втоми, - серйозно вiдповiв Туо.
      - То, може ви пройдете зi мною? - кинула змовницький погляд.
      - Я хотiв би попрацювати... - сказав Туо. - Нiяк не вiдновлю формулу синтезу кваркiв.
      - Ах, вам усе наука й наука!..
      - Та якщо б хто-небудь тут вивiв таку формулу... його озолотили б!
      - Ах, те золото... багатство, - зiтхнула дiвчина. - Чого всi женуться за грiшми, винищуючи найбiльшу свою цiннiсть - душу? Ви про це не думали?
      - У нас на Фiлiї такого явища немає. У нас немає наживи, розумiєте, немає такої пристрастi - загрiбати до себе, складати, замикати, хоч ти його й не споживеш. А метали i мiнерали вiдiграють тiльки природну роль...
      - А в нас є метали благороднi, а є парiї. Особливо в пошанi золото. Ви про золоту ванну читали? В Японiї на одному курортi, здається Фунабара, поставили золоту ванну. Всi поспiшають туди, щоб скупатися, хоч кiлька хвилин коштує тисячi. Поспiшають, наче на прощу до Рима або в Мекку... Деякi дiйшли до того, що... гризуть ванну, стараються вiдкусити хоч шматочок. Ламають зуби, а кусають. Он до чого дiйшла наша цивiлiзацiя! Кажуть, власники курорту думають поставити платнi золотi унiтази...
      - Дивно, що у вас тут не розумiють дикостi та, зрештою, i глупоти отакої зажерливостi, божевiлля...
      - Є такi, що розумiють... є благороднi душi... А багато хто має кредо: людина людинi вовк.
      Марта рушила до виходу. Туо мовчки пiшов за нею.
      Вечорiло. На озерi було тихо, навiть качки не плюскотiли. Гiлля плакучих верб нагадували золотi водоспади, i в мiру того, як заходило сонце, водоспади на очах рожевiли, ставали кармiнними.
      Зупинилися за озером. Дiвчина тихо сказала:
      - Я не могла там говорити... Стає гидко, як подумаєш, що тебе хтось пiдслуховує. Гидко i... страшно. Мене лякає оте Вухо.
      - Я вас розумiю, Марто. Але... опануйте себе, вам не можна хвилюватися.
      - Ах, Туо, хоч ви менi не кажiть отого "не можна"! Я стiльки його наслухалась... Та що ж то за життя без хвилювання?
      - Негативнi емоцiї руйнують нервову систему... Заждiть, я ще не докiнчив. Коли я кажу, щоб ви щадили свою нервову систему, я маю на увазi перiод одужання.
      - Ну, хiба що... - усмiхнулась Марта.
      Повернулися до будинку в сутiнках. Незабаром i Анiта прийшла.
      Тiльки переступивши порiг, нiяково усмiхнулась:
      - Вчора я забула сумку...
      Марта кивнула на етажерку:
      - Онде я її повiсила, щоб цi бешкетники не дiстали. - I посварилась пальцем на звiряток, що розкошували посеред кiмнати на килимi.
      Туо стояв, склавши руки на грудях.
      Анiта взяла сумку, розкрила, заглянула, як це вона робила й ранiше, i... мовчки клацнула замком, наче нiчого й не сталося. Туо зблiд. Не мав сумнiву, що бачила "жучка"... Бачила i промовчала! Це було неймовiрно. Його Анiта... його люба Анiта... Нi, нi, думав Туо, це вона не скрикнула, стрималася, щоб там не взнали, ще їхнє Вухо виставилось...
      Але Анiта почала розмову без нiякої обережностi. Тримаючи в руках сумку, голосно спитала:
      - Ну, як ви тут без мене? Добре попрацював, Туо?
      За нього вiдповiла Марта:
      - Сушить собi голову над тiєю клятою формулою...
      - Якою? - прохопилась Анiта.
      - Формулою збагачення! - засмiялася Марта i по-змовницькому зиркнула на Туо. - Певне, хоче стати мiльйонером.
      Анiта запитливо подивилась на свого нареченого.
      - Вона має на увазi формулу синтезу... - сказав, переступаючи з ноги на ногу. В його скронях нiби гудiли дроги високої напруги. Ах, Анiто, Анiто... Значить, вони вже знають про його прилад з дiамантом...
      - Ах, тi формули! - удавано весело вигукнула Марта. - Казав у нас один у коледжi: формула - як синя щука, її важко впiймати.
      - Енергетика на Фiлiї грунтується саме на реакцiї кваркiв, - продовжив Туо. - Принцип, звичайно, менi вiдомий, а от...
      - Що "а от"? - Анiта аж сiпнулася до нього.
      - Формулу вивести важко... - холодно проронив Туо i додав: - Особливо в таких умовах в такiй атмосферi.
      Певне, якiсь нотки в його стриманому голосi стривожили Анiту. Бiлi пальцi її безладно заворушилися на чорнiй сумцi. Кинула кiлька насторожених поглядiв на Туо, потiм на Марту. Вiдчула щось неприродне, удаване, якусь холодну стiну... її наче струмом ударило: дiзналися! Викрили! Жбурнула сумку на канапу i, важко дихаючи, схиливши голову, мовчки пiшла до виходу. Туо постояв трохи, вагаючись, а тодi пiшов слiдом. А Марта пiдвелася, взяла тигреня на руки i безтурботно загомонiла до нього:
      - Бач, капосне!.. Хiба ти знаєш, що таке любов? А чому ж ти соваєш свого носа куди й не слiд? А ти, халамиднику, чого так позираєш? - легенько штовхнула ногою левика.
      Пiшла до другої кiмнати i ввiмкнула музику.
      19
      Туо наздогнав Анiту на темнiй алеї поблизу ведмежого павiльйону. Почувши його кроки, дiвчина зупинилась, злягла грудьми на металеву загорожу i заплакала. Тишу проймали найрiзноманiтнiшi звуки - похрипування звiрiв, їхнє важке сопiння, якiсь скрипи, кавкання i пирхання. Плач людини, її натужне схлипування дисонувало з тими звуками, здавалося чужим, невластивим оцiй тишi.
      "Невже звiрi щасливiшi за людей? - подумав Туо, наближаючись до дiвчини. Плечi її сiпались - неначе вона впала на високовольтнi дроти, i її трясе струмом. - Що з нею сталося?"
      Поклав долоню їй на плече - сiпнулося, затихло. Стояли мовчки, але вона не мiняла пози, i Туо бачив її бiлу шию. Погладив плечi.
      - Анiто...
      Вимовив її iм'я пошепки, ледве чутно, але вона стрепенулася, наче її кольнули. Обернулась до нього лицем, стрiпнула головою, закидаючи назад волосся, i заговорила, давлячись словами:
      - Так, то я принесла! Можеш ненавидiти мене, можеш убити. Або кинь мене в клiтку до звiрiв - краще в них, нiж мiж людьми! О, будь вони проклятi, такi люди... Вони вислiдили, залякали мене, примусили. Але тепер я нiчого-не боюсь, нiкого й нiчого! Бо нащо менi жити, коли... коли ти...
      - Анiто...
      - Я не хотiла тобi зла... Вони запевнили... О, я не знала, як палить сором! Навiть не здогадувалась, який вiн ядучий, отруйний... Нi, нi, одвернися од мене, я пiдла й нечесна... Хотiла зберегти тебе i втрачаю...
      Знову повернулась до нього спиною, схилилась на огорожу i заплакала. Туо взяв обома руками за плечi, обернув до себе i притис до грудей. Тримав, аж доки вона не перестала схлипувати i не затихла. Руки її несмiливо пiднялися,- може, хотiла обняти, але не наважилась, тiльки доторкнулась до його лiктiв.
      - Скажи... ти мене зненавидiв, так? Ну, чого ти мовчиш? Зненавидiв?
      - Нi, Анiто, нi.
      - Так ти... простиш? Простиш, любий? - прошепотiла, ледве ворушачи губами.
      Пригадалось: розповiдав, як у них на Фiлiї одна жiнка пробачила своєму кривдниковi. А невже ж вiн...
      - Нi, нi, не прощай, не треба, - гаряче шепотiла. - Тiльки ж не думай, нiби я... хотiла тобi зла. Ну, що я могла зробити, коли навколо хижi звiрi?
      В її голосi виливався бiль, гiркий розпач. Туо гладив її плечi, а вона все шепотiла пошерхлими губами, наче виймала з свого тiла колючi якiрцi страху, приниження i образи.
      - Знаєш, Фрага я не так боялася. Але його виставили на вулицю. А цей... ну, бульдог. Пiдводиться з-за столу i наче от-от загарчить i вчепиться менi в шию! Я як уявила, що ти потрапиш йому до рук... Казав: їм потрiбна твоя розповiдь про кварки. I тодi випустять... Тому й погодилась занести ту кляту штуку - аби якось виплутатись. А, бач, заплуталась ще гiрше...