Василь Бережний
      Археоскрипт
      Повiсть
      Де ж ти дiвся, свiте мiй
      прекрасний,
      Любої природи цвiт i плiд?
      Ф.Шiллер, "Боги Еллади"
      1
      Вартовий ракетної бази, сидячи на високiй вежi в мереживнiй тiнi розкiшної пальми, розглядав фотографiю дiвчини. Дивувався: чому вона усiм здається невродливою, а для нього - найкраща? Ех, дурнi, не розумiєтесь ви на красi та й не знаєте моєї Анiти! Як вона ходить, як вона говорить...
      Замрiявся хлопець, пригадуючи своє перше знайомство, першi поцiлунки. Куций автомат, поставлений бiля ноги, немов i собi позирав на картку, яку солдат розпрямляв на колiнi. Хоча дiвчина дивилася з фотографiї трохи сумовито, на обличчi в юнака блукала усмiшка.
      - Нiчого, нiчого, Анiто, - бубонiв, ледь розтуляючи губи, - вже недовго чекати... Хоча ти ще могла б приїхати, в пустелi теж гарно, увечерi... Оббiгали б з тобою всю Сахару - ти ж така прудконога! А в оазi як гарно!.. Знаєш, пальми наче перешiптуються. Може, їм не подобається наше сусiдство? Але ж ракети - теж нiби пальми, стрункi, високi, тiльки вiял немає. їх уже стоїть тут чимало - металева оаза. I що для них оця безкрая пустеля? Вони можуть спустошити цiлi континенти! Он воно що. А ти чомусь зажурена, стрибунко. Радiти треба, усмiхатися: велич i гiднiсть нашої держави, як сказав генерал, сягає космосу!
      Тиркнула зелена телефонна сумка, причеплена до ажурного бар'єра, i солдат, простягши руку, неохоче взяв трубку.
      - Вартовий поста...
      Та не встиг доповiсти, як його перебили.
      - Ти що там, заснув? - пискнув капiтанiв голос, i наче голки вп'ялися в скроню молодого солдата. - Тривога номер один! Неопiзнаний лiтак наближається до бази. Як тiльки опиниться у твоєму секторi - вогонь!
      - Ясно, капiтане! - з якоюсь радiсною тривогою крикнув солдат i похапцем поклав трубку. По справжнiй цiлi йому ще не доводилось стрiляти, i вiн вiдчув легке тремтiння пiд колiньми i в руках. Швидко пiдвiвся - автомат черкнув об сталевi поручнi, а фотокартка, наче бiлий голуб, пурхнула помiж пруттям i, кружляючи, полетiла вниз. Припадаючи до багатоствольної автоматичної зенiтки, помiтив, що картка, випурхнувши з тiнi на сонце, пiдлетiла вгору, на рiвень вежi, гойднулася, наче на водi,- можна було впiймати, та хiба зараз до цього?
      Як тiльки на тлi бiлого вицвiлого неба вiн побачив темний об'єкт, хвилювання процiдилося крiзь нього, як вода крiзь пiсок. На екранi - темна сiтка координат.
      Цятка рухалась до кола, через яке їй нiяк не можна перейти... Нi про що не думав, нiчого не сприймав, окрiм оцiєї цятки, прикипiв до ручок автоматичної установки, ставши її живим додатком, її механiчним мозком. Переводив погляд з екранчика на розпечене сонцем небо i чекав. Невiдомий лiтак прямував на оазу, але щось незвичайне було в його польотi! Здавалось, iнколи вiн зупиняється, нiби приглядаючись, принюхуючись до пустелi,- а вона лежала пiд ним велетенським бурим коржем. Вартовий, не спускаючи ока з оптичного прицiлу, забубонiв:
      - Давай, давай... База тебе цiкавить, певно, фотографуєш, дурень... А може, просто заблукав у небi? То чому ж не вiдповiдаєш? Ах, ти не устаткований, чи, може, скажеш, вiдмовила апаратура? Ну що ж, я не винний. Зрештою, ти мiг би й повернути... Зустрiч зi мною нiчого приємного не дасть... А може, ти, голубчику, безпiлотний?
      Десь у нетрях його душi борсалось якесь заперечення, якесь неусвiдомлене бажання уникнути кривавого фiналу. Не вiдчував загрози нi для бази, нi для самого себе - от нiякої загрози! - в тихому польотi чудернацького апарата.
      А вiн ближчає, ближчає. Заждiть, а чому нiякого звуку? От же цiкаво нi гудiння, нi навiть бджолиного дзижчання! Дивина...
      I справдi, над оазою, де чатував молодий, закоханий вартовий, над пустелею, що грудьми вiдбивала мiрiади пекучих сонячних стрiл,- причаїлася тиша. Безголосо, нiмо було навколо, i коли затахкала зенiтка,- здалося, що розколюється скляне шатро неба i дзвiнкими уламками падає на кам'янистi пiски.
      Пiдбитий лiтак зупинився над оазою, нiби вагаючись: падати чи не падати? - а тодi шугнув на пальми, збив кiлька верхiвок, i не встиг вартовий збiгти на нижчий майданчик, як вежа загула, задзвенiла, щось ударило його по головi, i вiн поплив, поплив у темрявi, густi глибини якої проштрикували слiпучi скалки...
      Дим хистким стовпом пiдвiвся над оазою, а внизу гоготiло полум'я. Ледве встигли вихопити мертвого юнака - пошматована його сорочка затлiлася. Обережно поклали бiля джерела, навiщось змочували холодною водою скронi, хоч кожен бачив почавленi груди i смертельну поволоку в очах. Лiкар, певне, для годиться, ще потримав зап'ястя, але нi про який пульс годi було й думати. Неподалiк знайшли фотокартку, з якої дивилася зажурена дiвчина.
      - Це його...
      Доки догоряла сторожова вежа i в огнi корчилося й трiщало те, що недавно летiло в небi, нiхто й не згадав про пiлота - вважали, що апарат безпiлотний.
      - Лiкаря, лiкаря! - скрикнув невеличкий сержант, стаючи на колiна в травi. - Ось де вiн, здається, ще живий!
      Бiгцем кинулись туди. Всi побачили: в травi лежав, розкинувши руки, невiдомий чоловiк.
      2
      Загадковий пацiєнт шпиталю привертав увагу не лише медперсоналу, а навiть i тяжкохворих. Та й не дивно: минув тривалий час, а й досi не вдалося встановити, хто вiн такий, звiдки з'явився в Сахарi. А нацiональнiсть або хоча б раса? На перший погляд здавалося, що вiн європеєць. Але золотистий, ледь вловимий вiдтiнок його шкiри, попелясте волосся, форма черепа - цiлком правильна куля! - i багато iнших ознак поставили в тупик вiдомого антрополога. "Доки вiн не стане на ноги i сам про себе не розповiсть,розвiв руками вчений,- прийти до якогось певного висновку важко". Цiле авiа-конструкторське бюро дослiджувало рештки його лiтального апарата i не могло встановити, до якого типу цей апарат належить, металургiйнi лабораторiї i досi не визначили, з яких матерiалiв вiн був збудований. Отож невiдомий був абсолютно невiдомим!
      Звичайно, не бракувало усяких здогадiв, припущень. Контррозвiдка вважала невiдомого пiлота старанно замаскованим агентом чи диверсантом iз сумiжньої дружньої держави, яку, очевидно, непокоїть ядерна могутнiсть сусiдки. А один сержант iз охорони, надавши страшенно серйозного виразу своєму ще зовсiм юнацькому обличчю, сказав, що це, можливо, розвiдник з якоїсь iнопланетної космiчної армади i що вiн зовсiм i не людина, а бiоробот, бо звичайна людина, бебехнувшись об землю, та ще з такої висоти, вiддала б боговi душу, а вiн, бач, витримав i вже починає одужувати...
      - Скажiть, сержанте, ви захоплюєтесь фантастикою? - спитав головний лiкар.
      - О, в мене велика бiблiотека.
      - Це помiтно.
      - Що?
      - Начитались... - Головний лiкар вибачливо посмiхнувся, пустив сизi кiльця диму, струснув попiл у попiльничку i знову заглибився у вивчення показникiв стану пацiєнта. Нарештi з'явилися змiни на краще. Пiсля курсу дегiдрацiйної терапiї* почав нормалiзуватися пульс - iз сорока ударiв збiльшився до п'ятдесяти п'яти...
      ______________ * Лiквiдацiя набрякiв.
      Головний саме збирався розглянути енцефалограму, коли до кабiнету вбiгла, навiть не постукавши, медсестра Анiта.
      - Вiн розплющив очi! Щось бурмоче!..
      Гукнула, як на пожежу, i прожогом побiгла назад.
      - Не могла трубку пiдняти... - пробубонiв сержант, зачиняючи дверi. Як навiжена.
      - Нiяк не отямиться дiвчина пiсля загибелi нареченого, - сказав лiкар, застiбаючи халат. - Психiчна травма.
      - Так що - менi тут бути чи...
      - Побачимо, сержанте, зараз побачимо, - кинув на ходу головний i поспiшив до палати.
      Сержант не тому спитав, що боявся втечi свого пiдопiчного. Розплющив очi... Коли то вiн ще на ноги стане! Та навiть i тодi, як вiн утече, коли його вартують агенти - i в бiлих халатах, i в цивiльному, i у формi. Сталева сiтка! З неї не вирвешся. Просто сержантовi кортiло побачити це диво. Що воно за екземпляр? Що це бiоробот - сержант не сумнiвався нiскiлечки, бо вiн же не схожий на представника жодної земної раси. От тiльки цiкаво, чи вiдновиться його програма пiсля лiкування? Мусила б вiдновитися. Раз тiло функцiонуватиме, значить i його штучний мозок запрацює...
      Сержантовi страшенно хотiлося, щоб так i було. Ану ж нехай би робот показав, на що вiн здатний! По-перше, пiдтвердився б сержантiв здогад, що це таки бiоробот, по-друге, бiоробот напевне обвiв би навколо пальця їхнього пихатого лейтенанта, i, по-третє, з ним би впорався вiн, сержант... От би було здорово! Портрети в газетах, iнтерв'ю... "Скажiть, будьте ласкавi, сержанте, за яких обставин вам стукнуло в голову, що перед вами бiоробот?" I потiм: "Як вам удалося перевершити його диявольську хитрiсть, в той час як лейтенант мало не загинув?" О, вiн може сказати!.. Хоч i не зовсiм успiшно закiнчив коледж, але...
      Повернувся головний. Сержант спитав:
      - Ну, що?
      - По-моєму, дiло йде на лад.
      - Заговорив? Хоч що-небудь сказав?
      - Якесь нерозбiрливе бурмотiння. Я гадаю, в нього амнестична афазiя...
      - Що це таке?
      - Втрата мови вiд струсу мозку.
      - Якi-небудь контакти роз'єдналися...
      - Випадок складний, сержанте, можна сказати - унiкальний. Я попрошу вас перейти до своєї кiмнати, бо менi треба зосередитись, проаналiзувати показники... - Лiкар нiяково розвiв руками i навiть зробив спробу усмiхнутися.
      - Я розумiю, лiкарю. Я потурбував вас з службового обов'язку. Бажаю успiху в роботi.
      Коли сержант вийшов, лiкар запалив цигарку i став бiля розчиненого вiкна. Дивився i нiчого не бачив - думав. Те, що його метод лiкування давав ефект,- радувало, але й ставило багато запитань, на якi не було вiдповiдi. Ефект цей несподiвано хороший! Занадто добре, сказати б, у десять (!) разiв краще сподiваного реагує органiзм невiдомого пацiєнта на дiю терапевтичних чинникiв. Сержантовi балачки про бiоробота, без сумнiву, дурниця, але треба визнати - невiдомий не є звичайною людиною... Його органiзм чимось вiдрiзняється вiд нормального людського. Може, захисними силами? Чи ефективнiшою нервовою системою?
      Випаливши цигарку, головний пiдiйшов до столу, дiстав iсторiю хвороби свого пацiєнта i почав креслити дiаграми життєдiяльностi окремих органiв i систем. Картина виходила напрочуд оптимiстична. Особливо втiшила остання електроенцефалограма: електрична активнiсть мозку досягла нормальних показникiв i - найголовнiше - в пацiєнта з'явилися сновидiння!
      Уважно переглянувши всi матерiали, головний лiкар зняв трубку з бiлого телефонного апарата, набрав з десяток цифр. На другому кiнцi дроту, за п'ятсот кiлометрiв звiдси, обiзвався мелодiйний дiвочий голос.
      - Прошу доктора Альдегадо, - сказав головний, назвавши себе. Пiсля невеличкої паузи почувся знайомий баритон, i головний заговорив: - У нас незвичайний пацiєнт. Внаслiдок аварiї втратив мову... Так, я гадаю амнестична афазiя. Вирiшили запросити вас... Так, так. Дуже прошу. Дякую. До зустрiчi.
      Потiм подзвонив по внутрiшньому телефону:
      - О другiй годинi ночi лiтаком прибуде доктор Альдегадо. Так, свiтило, гiпноз, гiпноз... Машину, люкс в "Паласi". Ад'ю.
      3
      Сержант з охорони був розчарований, коли побачив славетного гiпнотизера. Сподiвався, що це чоловiк з чорною i лискучою, як смола, шевелюрою, з демонiчним поглядом чорних очей, а воно - тонкий, лисуватий iнтелiгентик з невеликими сiрими очицями. Про його славу свiдчила лише та поштивiсть, з якою супроводжував гостя головний лiкар.
      Доктор Альдегадо iшов, рiвно ступаючи по синтетичному килиму, бiлий халат його застебнуто "блискавкою" аж до шиї, накрохмалений ковпак акуратно натягнутий по самi вуха. Iнодi вiн щось запитував у головного i, почувши вiдповiдь, ствердно хитав головою. Бiля дверей палати, в якiй лежав незвичайний пацiєнт, лiкарi якусь мить постояли, потiм головний поклав долоню на нiкельовану ручку, i дверi вiдчинилися. Вiн притримав їх, пропускаючи поперед себе гiпнотизера, а потiм i сам зайшов. Незабаром повернувся i у вiдповiдь на безмовне сержантове запитання сказав:
      - Якщо доктор Альдегадо вiдновить йому мовну пам'ять, тодi, сержанте, все пiде гаразд. Пацiєнт сам розповiсть, i хто вiн, i звiдки...
      - Е, вiн, певно, не так запрограмований, щоб усе розповiсти, - хитро посмiхнувся сержант. - Зараз треба особливо пильнувати...
      - А... ви знову про те саме?
      - Так, з усього видно, що це бiоробот. Хiба людина могла б витримати подiбний удар? Ви ж самi бачите, який у нього запас мiцностi! На що вже кiт витривалий, а киньте його з такої висоти...
      - Що й казати, органiзм напрочуд мiцний, але, сержанте, це - органiзм людини. Можливо, вiн спортсмен, може, котрийсь iз йогiв, якi вмiють керувати власними фiзiологiчними функцiями. Про це ви незабаром дiзнаєтесь. А для нас головне - поставити його на ноги.
      - Побачимо...
      Сержант неквапно ходив уздовж коридора. Килим глушив кроки, неначе сержант мав не пiдкованi важкi черевики, а котячi лапи. Медсестра Анiта прудконога кiзка, як прозвав її сержант - кiлька разiв пробiгла повз нього, але не звернула уваги, наче вiн був невидимка. Невдовзi з палати вийшов доктор Альдегадо i попрямував до кабiнету головного. Анiта лишилася бiля пацiєнта. Сержантовi вельми кортiло дiзнатися, як пройшов сеанс гiпнозу, але зайти до палати, а тим бiльше до кабiнету головного не наважився. Довгим поглядом провiв гiпнотизера, аж поки той не зайшов до кабiнету. Був упевнений, що загiпнотизувати пацiєнта не вдалося. Бо хiба ж роботи пiддаються гiпнозу?
      - Нiчого не вийшло, колего, - сказав доктор Альдегадо, зайшовши до кабiнету головного. - Не вдалося встановити найменшого контакту. Вiн, очевидно, не знає жодного слова нi французького, нi англiйського чи нiмецького, нi якого-небудь слов'янського. Взагалi жодного європейського слова! А розмовляє зовсiм незнайомою, може, - староацтекською!
      - Це було б оригiнально, якби до нас прибув ацтек з якої-небудь законсервованої держави в Андах.
      - Парадоксальний випадок у моїй практицi! - вигукнув Альдегадо. - Ну, нiякiсiнького контакту... Я раджу вам скористатися послугами фiлолога.
      - Тобто?
      - Фiлолога-учителя. Його треба спочатку навчити нашої мови.
      - Ну, це вже в мої функцiї не входить, - осмiхнувся головний. I щоб покращити настрiй "маговi", як прозвали доктора Альдегадо колеги, запросив його на обiд в один iз екзотичних ресторанiв. Доктор прийняв запрошення i, пiдiйшовши до магнiтофона, продиктував короткий звiт про вiдвiдини незвичайного пацiєнта.
      4
      Лише пiд осiнь "феномен iз Сахари" змiцнiв так, що не тiльки походжав по палатi, а й прогулювався в саду лiкарнi. Одужуючого весь час супроводжувала Анiта, пiдставляючи пiд його руку своє молоде плече. Поблукають дорiжками, посидять на лавочцi, а тодi - на превелику радiсть сержанта - помаленьку йдуть до корпусу.
      Хоча хворий i не мiг утекти з саду - вся територiя лiкарнi охоронялася спритно замаскованою службою безпеки, - проте сержантовi одлягало вiд серця, коли "хитрий робот" повертався мiж чотири стiни. Сержант не мав сумнiву, що чужинець постарається непомiтно встановити зв'язок зi своїми хазяями, якi чигають на бiляземнiй орбiтi. Анiта тiльки смiялася з цих його страхiв, виставляючи бiлi зуби. "Бач, уже весела, уже смiється! - з осудом думав сержант. - Забула свого нареченого... До цього вже липне, дурна, не вiрить, що це робот. Хоча для такої гостропикої, може, нiчого iншого й не залишається, як покохати робота?.."
      Сержант, звичайно, знав, що Анiта тiльки виконує свiй службовий обов'язок, але чомусь його марудило, коли бачив золотисту руку робота на її округлому плечi.
      Анiта старалася навчити свого пiдопiчного хоч трохи розмовляти. Iшла дорiжкою - показувала вперед i чiтко вимовляла:
      - Хо-ди-ти, хо-ди-ти, хо-ди-ти.
      Сiдали - вона казала:
      - Си-дi-ти, си-дi-ти.
      Вiн мовчки слухав, кивав головою, iнодi - повторював. А одного разу показав рукою угору. Анiта спочатку не второпала, чи то вiн цiкавиться гiллям дерев, що химерним вiзерунком сплелося у них над головами, чи, може, його цiкавить небо. Запитливо поглянула в його великi очi, i вiн, нiби зрозумiвши її сумнiв, пiдвiвся, пiшов помiж деревами i вказав на чисту латку синього неба.
      - То небо, - сказала Анiта.
      - То небо, - повторив вiн i тицьнув пальцем себе в груди.
      - Небо, - повторила дiвчина, i вiн за нею:
      - Небо, небо!
      Показав навколо, i Анiта здогадалася:
      - Земля.
      Тодi вiн, супроводжуючи свої слова жестами, виразно промовив:
      - Ти - земля, я - небо.
      - Ви з неба? - здивувалась Анiта i тiєї ж митi пригадала сержантовi балачки. Холодок остраху пробiг по її тiлу: "Невже правда?"
      Неначе вiдчувши її страх, вiн лагiдно погладив дiвоче плече i повторив:
      - Я - небо, ти - земля.
      Анiта усмiхнулася якось нiяково, вибачливо. "Або вiн не усвiдомлює значення цих слiв, або... не всi дома", - подумала дiвчина.
      - Туо - небо, Анiта - земля, - повторив кiлька разiв, i дiвчина зрозумiла, що його звуть Туо.
      - Я - Анiта, ви - Туо, так?
      - Так.
      Увечерi вiн раптом знову захотiв пройтися садом. Незважаючи на сержантове невдоволення, Анiта пiшла. Туо зупинився подалi вiд дерев i довго мовчки дивився на всiяне зорями небо. Щось було незвичайне в його позi постать видовжилась, напружилась, здавалось: ворухне руками, немов крилами, i полине в безмежжя Всесвiту. Мимохiть Анiта вхопилась за його лiкоть i вiдчула, як тремтить його рука. Притулилась до його плеча, i Туо поволi заспокоївся.
      - Зорi, - прошепотiла Анiта, i в голосi її забринiла якась незрозумiла їй самiй туга.
      - Зорi... - повторив Туо, схиливши голову. - Зорi...
      Вечiр був напрочуд гарний - синiй кришталь, покраплений у глибинi золотими цяточками. Свiтлi плями далеких галактик. Тиша. Ледь вiдчутний аромат квiтiв.
      Туо глибоко зiтхнув - так зiтхають усi засмученi люди - i рушив назад до корпусу. Анiту теж охопив якийсь сумовитий настрiй, i вона йшла мовчки.
      З кожним днем Туо не тiльки змiцнювався фiзично, а й робив неабиякi успiхи у вивченнi мови. Не бiльше тижня було йому потрiбно, щоб навчитися вiльно розмовляти з Анiтою на побутовi теми. Буквально за кiлька днiв незвичайний учень опанував письмо i читання. Тепер кожного ранку вiн просив свiжих газет i журналiв i не випускав їх iз рук, доки не перечитував усього, навiть кримiнальної хронiки.
      - Невже вас цiкавлять газетнi плiтки? - дивувалась Анiта.
      - Мене все на Землi цiкавить, - вiдповiдав Туо, - i як ви працюєте, вчитесь, i як вiдпочиваєте, i як ви органiзованi. Дуже кортить дiзнатися про поведiнку землян у випадкових ситуацiях, в радостi, у горi...
      I Анiту, i головного лiкаря непокоїло те, що в розмовах вiн ставив себе поза людством, дивився на все з якоїсь сторонньої точки зору, вважав себе людиною, але не землянином. Природно, що це наштовхувало медикiв на думку про психiчну ненормальнiсть. А для сержанта це було ще одним аргументом на користь "бiороботної гiпотези", про що вiн i писав у кожному донесеннi начальству.
      Туо, звичайно, не знав, якi дискусiї точаться навколо його особи, i продовжував жадiбно вчитися. Книжки iз всесвiтньої iсторiї неначе ковтав. Кожного дня вимагав нових i нових.
      Якось аж зiтхнув, повертаючи Анiтi черговий фолiант:
      - Ну й iсторiя ж у вас...
      - Нашої країни? - з чемностi спитала Анiта.
      - Всiх країн i племен. Вождi, фараони, царi, iмператори, королi, президенти... Просто смiшно, комедiя.
      - Чому комедiя?
      - Люди творять собi iдолiв. Дикунство! Хiба отi царi не з таких самих клiтин збудованi?
      Анiта заспiшила з палати.
      Але доручення головного лiкаря - доставляти з бiблiотеки всi книги, яких тiльки не попросить їхнiй запеклий читач - виконувала ретельно. Переглядаючи список прочитаних книг, її шеф вiдзначав, що тут є певна система: пiсля загальної iсторiї пацiєнт взявся за iсторiю науки i технiки, потiм проштудiював iсторiю мистецтва, ознайомився з демографiєю, основними релiгiйними системами. Та коли вiн протягом якихось десяти днiв прочитав... усю Британську енциклопедiю, головний лiкар знизав плечима i бiльше не цiкавився, якi книги носить пацiєнтовi Анiта.
      Одного разу Туо попросив принести йому Каталог зiрок i Атлас неба.
      - Я хочу, - пояснив Анiтi, - вивчити ваше зоряне небо, щоб i самому поглянути i вам показати свою рiдну зiрку. Отодi я вже, певно, остаточно видужаю!
      I ось одного погожого вечора Туо попросив Анiту вийти з ним "пiд зорi".
      - Бачите, он сузiр'я Лiри? Паралелограм iз зiрок.
      - Бачу.
      - А оту найяскравiшу, ледь синювату?
      - Бачу.
      - Ото Вега, моя рiдна зiрка, моє сонце.
      - Ви звiдти, Туо?
      - Звiдти.
      - А чому ж ви такий самий, як i земляни?
      - Бо ми - близькi родичi. I якщо бути точним, то я не такий самий, хоча б колiр шкiри...
      - Так, антропологи це вiдзначили, але вiдхилення незначне, вкладається в рамки природних аномалiй.
      - Незначне... - замислено повторив Туо. - Суть навiть не в цьому. Людство Землi роздрiблене, його шляхи небезпечнi - ось що значне!
      - Ну, гаразд, гаразд, - заспокоювала дiвчина, - годi про це.
      Вона знала, що цiєї теми краще не чiпати, бо Туо вiдразу нервує i з великим запалом говорить про нерозумне ворогування держав, глобальне лихо, вселюдську катастрофу i таке iнше - тобто починається, як каже головний, маячня.
      Туо подивився їй у вiчi i спитав:
      - Анiто, невже й ви менi не вiрите?
      - Оте "ви" було сказане з таким притиском, що зачепило їй якусь струну, змусило подумати.
      - Я... розумiєте... це ж... нав'язливi iдеї.
      "А чому, власне, цього не може бути? - раптом з'явилась думка. - Чому? Ще в давнину вченi писали про життя на iнших планетах..."
      Туо взяв її долоню в свою i легенько стиснув.
      - Спасибi, Анiто, я бачу, що ви... починаєте менi вiрити...
      Раптом обiзвалася якась пташина - чи спросоння пискнула, чи щось її потурбувало. Туо закляк, дослухаючись, i коли знову почув писк, прошепотiв:
      - Пташенята... Це ми їх розбудили. Ходiмо...
      В палатi Туо запросив Анiту сiсти в крiсло i сам сiв навпроти.
      - Я вас довго не затримаю, Анiто, - почав вiн, старанно добираючи слова. - Почуваю я себе добре, вважаю, що вже цiлком здоровий. Та ви й самi це бачите i знаєте. А головний лiкар тим бiльше. Чому ж мене й досi не виписують з клiнiки?
      - Певне, хочуть, щоб ви змiцнiли остаточно.
      - А в мене складається враження, що... мене вивчають. Я вас прошу завтра вранцi повiдомити головного лiкаря про моє бажання залишити клiнiку... Передайте, що я прошу його прийняти мене пiсля снiданку - я все йому розповiм, розвiю останнi сумнiви щодо стану мого здоров'я.
      Анiта помовчала, а потiм спитала:
      - А що ви збираєтесь робити, вийшовши з лiкарнi?
      - Зустрiтися з ученими, багато мандрувати, знайомитись з життям землян.
      - Для того, щоб подорожувати - потрiбнi грошi. Вони в вас є?
      Туо неначе прокинувся зi сну:
      - Ах, так, у вас без грошей не можна обiйтися... Так, так. А може, менi, як гостевi з далекої планети... о, бачу по вашому обличчю, Анiто, ви якось болiсно сприймаєте мої розповiдi про Вегу i її планетну сiм'ю... треба розширювати дiапазон свого мислення, люба дiвчино! Так, може, менi нададуть можливiсть безплатно об'їхати праматiр Землю? Як ви гадаєте?
      - Це мало ймовiрно. У нас нiчого без грошей не робиться, нiчого.
      - А де ж одержати... грошi?
      - Треба їх заробити. У вас є якийсь фах?
      - О, звичайно, є! I не один. Спочатку я... як би це сказати? Ага, щось на зразок iнженера...
      - На зразок iнженера? - усмiхнулася Анiта. - Вас нiде не приймуть.
      - Чому?
      - Бо потрiбнi не "на зразок", а хорошi, справжнi iнженери.
      - Ну, щодо рiвня квалiфiкацiї... в нас iнженерна думка набагато попереду земної, не менше як на десяток тисяч рокiв... о, знову ваше обличчя мiниться...
      - Якщо припустити, що це справдi так, - оговталась Анiта, - то все одно iнженером у нас ви працювати не зможете.
      - Чому?
      - Саме через високий рiвень знань. Уявiть собi, що наш сучасний iнженер-атомник опинився б у кам'яному вiцi. Кому там потрiбне його вмiння будувати рiзнi типи реакторiв?
      - У вас правильний напрямок думання, Анiто, але... все-таки згодьтеся, що людина з великими знаннями могла б дещо зробити i в кам'яному вiцi. Отак i я тут. Можна б, наприклад, запропонувати схему гравiтацiй-но-магнiтного двигуна...
      Анiта кволо усмiхнулася, замислилась: як сприймати цi слова? Маячня? Нi, їй хотiлось вiрити, що все це розумне! Якась притягальна сила вабила її до цiєї дивовижної людини.
      - Я хочу приносити користь людському суспiльству, а здiйснення добрих намiрiв не можна вiдкладати нi на один день.
      Анiта пiдвелася, збираючись iти. Помiтила, яким теплим поглядом окинув вiн її постать. Це було приємно. Пройшла до вiкна i, ставши навшпиньки, поправила штору, хоч в цьому й не було нiякої потреби.
      - Про вашi намiри, Туо, я скажу головному лiкаревi одразу, як тiльки прийду завтра на роботу. Вiдпочивайте, бо щоб допомагати людству, потрiбно багато енергiї! - кинула весело на прощання.
      5
      У головного лiкаря ранок дуже завантажений, але вiн все-таки знайшов хвилинку, щоб вислухати Анiту. Обличчя в нього заклопотане, брови насупленi. Бачачи, що вiн зайнятий, Анiта одним подихом випалила все, вiн кивнув, мовляв, гаразд, i поспiшив на обхiд. Анiту одразу ж перехопив сержант - наче з землi вирiс перед нею. Жартiвливо виструнчився, стукнув пiдборами:
      - Вас запрошують... он до того кабiнету. - I вказав рукою. - Номер тринадцять.
      - Хто?
      - Доктор... Iкс, - загадково усмiхнувся сержант. - Зайдiть, там побачите.
      I справдi, назустрiч їй пiдвiвся з-за столу чоловiк у бiлому халатi. Подав руку:
      - Давайте познайомимось. Звiть мене доктор Фраг, а менi дозвольте називати вас просто Анiта. Згода? Ну, от i добре.
      Фраг посадив її в крiсло, а сам заходився поратись коло якогось невеличкого апарата, що стояв на столi. Щось було в його жестах, у голосi таке, що насторожувало дiвчину. Проте вона з цiкавiстю очiкувала продовження розмови. Хто такий цей доктор Фраг? Серед працiвникiв їхньої клiнiки досi його не було... Може, новий ординатор? Сидiла, пiдiбравши ноги i сховавши голi колiна пiд халат.
      - Ну, от i готово, - сказав доктор Фраг, вставляючи штепсельну вилку в бiлу розетку. - Спустимо штору, i я вам продемонструю невеличкий фiльм. А перед тим хочу вам сказати, Анiто: ви - молодчина, продовжуйте так i далi.
      Анiта не розумiла, про що вiн говорить, аж доки на стiнi не з'явилися кадри фiльму. На плiвку знято її зустрiчi з Туо, навiть розмова записана!
      - Бачите он сузiр'я Лiри?.. Паралелограм iз зiрок.
      - Бачу.
      - А оту найяскравiшу, ледь синювату?
      - Бачу.
      - Ото Вега, моя рiдна зiрка, моє сонце.
      - Ви. звiдти, Туо?
      - Звiдти.
      - А чому ж ви такий самий, як i земляни?
      ...- Можна б, наприклад, запропонувати схему гравiтацiйно-магнiтного двигуна...
      Все, все було на екранi - навiть те, як вона в саду увечерi притулилась до його плеча! I як штору поправляла в палатi...
      - Навiщо це? - не пiдводячи голови, спитала Анiта, коли проектор урвав своє осине дзижчання.
      - Ви, я бачу, трохи здивованi, Анiто, - обiзвався Фраг, запалюючи сигарету. - А я дуже задоволений з цього фiльму. (Вона пiдвела голову i поглянула на нього невеселими очима). Зараз поясню. Ви знаєте, за яких обставин потрапив до нас оцей... Туо. Через нього загинув i ваш наречений цього ви теж, сподiваюсь, не забули. I ось цей iноземний агент i диверсант удає божевiльного, всiляко маскується, сподiваючись сипнути нам пилюкою в очi. Зараз вiн цiлком здоровий, i тримати його тут ми не можемо. Вже й так журналiсти товчуться бiля клiнiки... Так от, раз вiн прибрав роль божевiльного - повiримо йому, вiдправимо до психiатрички. До вас вiн добре ставиться, охоче розмовляє...
      - Але ж я не можу...
      - Нi, нi, ви нiчого не будете випитувати, Анiто. Може, вiн обмовиться сам, розумiєте? Треба тiльки, щоб ви частiше бували в нього, а така можливiсть буде вам надана.
      - Я не знаю доктор Фраг, чи я здатна...
      - Ви що, не розумiєте яке це має значення для нашої безпеки? - В голосi Фрага з'явилися холоднi нотки.- Чи, може, ви хочете, щоб ми й вас притягли до вiдповiдальностi за посiбництво вороговi нашої держави? Докази ви щойно бачили.
      Анiтi хотiлося пiдвестися i кинути цьому слимаковi: "Це нечесно, ви не маєте права!" Але сидiла i мовчала. Спрацював iнстинкт самозбереження. На душi було гидко, так наче її обляпали грязюкою, але вдiяти нiчого не змогла. Перед очима промелькнув образ втомленої мами i меншого братика, що оце почав учитися в коледжi. Батько, тяжко поранений на вiйнi, пiсля перемоги прожив недовго... Без її заробiтку не можна, нiяк не можна...
      Фраг зрозумiв її мовчанку iнакше: набиває цiну.
      - Пiсля закiнчення справи одержите винагороду.
      Аж тепер вона схопилася, затрясла руками:
      - Тiльки не це! Тiльки не це! Нiякої вашої винагороди менi не потрiбно, чуєте? Не потрiбно! Провiдувати його, як хворого, я буду, а бiльше нiчого.
      - Цього й досить. I не треба так хвилюватися, дiвчинко.
      - I ще я вам хочу сказати: не вiрю я, що вiн диверсант!
      - Чому? Якi докази?
      - Чому? Та... просто вiдчуваю. Iнтуїцiя.
      - Значить, по-вашому, то не маячня - про Вегу?..
      - По-моєму, нi.
      Фраг побарабанив кiстлявими пальцями по столу.
      - Стережiться, бо вiн починає на вас впливати. А психоз заразливий... Вега... Еге, коли б це справдi! Тим бiльше мусили б його розкрити! Якби то... на десять тисяч рокiв уперед... Ви розумiєте, що це значило б для могутностi нашої держави?!
      Здається, аж очi в нього закрутилися в орбiтах.
      - Я все розумiю, - впалим голосом вимовила Анiта i додала: - На жаль, усе.
      - Ну, от i добре, - сказав Фраг, удаючи, що не розумiє її жалiв. - Я так i сподiвався, що ми станемо друзями. На останку хочу застерегти вас, Анiто: не здумайте... мiняти лiнiю. Кожен ваш крок фiксуватиметься.