Бердник Олесь
Поза часом i простором (на украинском языке)
ОЛЕСЬ БЕРДНИК
Поза часом i простором
Матерi, яка
навчила мене
любити Мрiю
"БОЖЕВIЛЬНЕ МАРЕННЯ"
...Засiдання свiтової Асамблеї учених наближалися до кiнця Мета Асамблеї була незвичайною - знайти шляхи для бiльш доцiльного iснування людства, вiдшукати новi форми соцiального, полiтичного та фiлософського спiвiснування.
Було багато сказано старих i нових iстин. З трибуни Асамблеї лунали i мудрi слова, i трiскунi фрази, i висока вченiсть, i явне неуцтво.
Коли проходили останнi засiдання Асамблеї, її стали зовсiм мало вiдвiдувати, а преса взагалi втратила до неї всякий iнтерес.
Та на передостанньому засiданнi сталося щось дивне. Репортери, якi ранiше дуже сумно розглядали розмальовану стелю примiщення, тепер гарячково передавали щось з допомогою портативних радiоапаратiв в газети. Газети зробили за годину своє дiло - i сталося небачене...
...Конференц-зал унiверситету знову заповнили вченi. Були представники зовсiм протилежних течiй в науцi - i матерiалiсти, i найреакцiйнiшi iдеалiсти, i навiть священнослужителi рiзних релiгiй.
Засiдання, що вiдбувалося сьогоднi, стало справдi цiкавим завдяки людинi, яка стояла тепер на трибунi. Над здивованою i схвильованою аудиторiєю неголосно, глухо звучав голос, народжуючи незрозумiлi, дивнi iстини, зачаровуючи присутнiх:
- ...В безкiнечнiй пустелi Всесвiту пливуть неосяжнi зорянi свiти. Свiдомiсть неспроможна охопити надграндiозностi свiтобудови, а всi спроби хоча б частково з'ясувати суть Буття - даремнi, нiкчемнi i смiшнi...
- Десь у безоднi - пилинка. Це - Земля. На нiй - нiкчемнi своїми розмiрами iстоти, смiховинно малi! Але дух i розум цих iстот, що вiчно пориваються до шукання, - неймовiрно великi i сильнi...
- Хто вони такi? Куди iдуть? Багато людей шукають розгадки великої таємницi. Двi дороги в Науцi людства. Двi крайностi. Мiж ними - безлiч дрiбних стежечок... Плутанина, ворожнеча - а вiдгадки нема! Таємниця! Де ж iстина?
Оратор замовк. Поглянув на зал.
- Чи не ви будете нам вiдкривати iстину, мiстер Барвицький? - прозвучав серед мовчанки рiзкий iронiчний голос. Аудиторiя зашумiла. Почувся смiх. Та оратор, навiть не звернувши уваги на непристойний вигук, говорив далi:
- З одного боку - мiстичнi теорiї iдеалiстiв, що незмiнно приводять до першопричини i, нарештi, вимагають вiри в Творця Всесвiту, а з другого боку - примiтивнi доктрини матерiалiстiв, якi виводять великий могутнiй Розум людини з косної мертвої матерiї i, таким чином, надiляють матерiю розумною основою хоча б в потенцiалi... Закони Природи, якi дiють нiбито незмiнно скрiзь, де для цього є умови, створюючи в процесi еволюцiйного розвитку живi iстоти вiд первiсного протиста до обдарованої Розумом людини знову нiчим не вiдрiзняються вiд Творця, але тепер уже несвiдомого, що ще гiрше!..
- Це що - знищення всiєї науки? - знову вигукнув насмiшкуватий голос. На нього обурено зашикали. А Барвицький спокiйно говорив:
- Але є, безперечно, є вiрний шлях до абсолютного знання, який захований вiд нас Природою. Гарантiєю цього є той факт, що одна за одною падають таємницi Свiту перед зброєю Розуму. Цей шлях - в шуканнi взаємозв'язку Матерiї, Розуму, Часу i Простору...
Оратор зупинився, передихнув Взяв стакан, спокiйно вiдпив ковток води.
Це був високий худий чоловiк з розтрiпаною величезною русявою шевелюрою, з глибоко запалими очима на довгому кiстлявому обличчi, в якому була своєрiдна похмура краса. Ось вiн вiдкинув волосся з лоба, пошукав щось в записцi, яка лежала перед ним, i знову пiдняв темний незрозумiлий погляд на аудиторiю.
Всi з подивом i тривогою ждали, що їм скаже ще цей дивний, схожий на манiяка, вчений. А вiн говорив, дивлячись кудись за голови, за стiни будiвлi, немов проникаючи силою думки в безоднi Космосу:
- Чи можна стверджувати, що є тiльки Буття, яке пiзнається нашими почуттями? Нi в якому разi! Бо це буде вульгарне обмеження безкiнечного Всесвiту, який мусить бути в своїх проявах безкiнечним так само, як в Часi i Просторi. Людина ж з своїми почуттями i аналiзом Розуму пiзнає тiльки найнiкчемнiшу частину безмежного Буття не тiльки в Часi i Просторi, а i в якостi.
Той самий молодий учений, що кидав iронiчнi реплiки, знову не витримав i, схопившись з мiсця, крикнув:
- Для чого ви спецiально ускладнюєте проблему? Для чого нагромаджуєте стiльки мiстики i незрозумiлостi? Чи є що-небудь поза можливостями почуттiв, ми не знаємо! А те, що ми поволi i безкiнечно пiзнаємо свiт - це ясно кожному школяревi!..
- Цiлком вiрно - кожному школяревi! - спокiйно пiдтвердив оратор. - Але питання йде про те, як ми його пiзнаємо, наскiльки глибоко...
- В безкiнечному Космосi є безкiнечнi кiлькостi рiзних невiдомих нам iснувань. Природа їхньої органiзацiї та координати, в яких вони знаходяться, чужi i недоступнi для нас I ось, в той час, коли перед нами лежать безкрайнi простори невивчених чудесних країн, ми повиннi зупинитися на березi океану, який вiддiляє нас вiд тих чудес. Цей океан - Час i Простiр! Так, кайдани Часу i Простору зв'язують руки i ноги людства, яке, незважаючи на "прогрес"безсильне i жалюгiдне!
- Ну, це вже занадто! - закричало з десяток голосiв з рiзних мiсць залу.
- За кого вiн нас вважає?
- Що за неонiгiлiзм?!
- Тихо! Джентльмени, це ж дуже цiкаво!
- Геть!
Всi цi вигуки заглушив спокiйний голос Барвицького:
- Нi! Не занадто... Я доведу це!
- Справдi, давайте проаналiзуємо справжнє становище людства. Куди пориваються люди, що хочуть, якi їхнi перспективи в майбутньому?..
- Незаперечнi заслуги науки в полегшеннi працi людини, у виробленнi засобiв для бiльш швидкого пересування у створеннi засобiв зв'язку на вiдстанi та iнше... Все це робиться для того, щоб максимально задовольнити рiзноманiтнi потреби людей. Але самi вони - "Царi природи" - для чого живуть i куди йдуть? Це не пусте запитання, не треба iронiчних поглядiв! Адже нiякi потуги соцiологiчних наук, якi звуть людей до справедливого суспiльства, i нiхто з вас не приховає i не спростує того, що в даний час людина вiдрiзняється вiд тварини тiльки своїм iнтелектом та тим, що може бiльш повнiше задовольняти свої забаганки чи бажання - як хочете! В усьому ж iншому - народження, короткочасне життя, зникнення разом з iндивiдом навiть найпрекраснiших його iдей чи бажань, смерть - ми подiбнi до нещасних тварин, життя яких з фiлософської точки зору безглузде. Можуть заперечити - адже нашi дiла приносять користь майбутнiм поколiнням! Пуста фiкцiя! В майбутньому настане час, коли загине i наша планета i людство. То в iм'я чого ж всi незлiченнi страждання i страшна праця тисяч поколiнь? Ради того, щоб колись на мертвому космiчному тiлi залишити тiльки слiди дiяльностi нiкчемних iстот, якi багато мiльйонiв рокiв боролися ради ефемерних iдей, а потiм забрали їх з собою в могилу, чи кинули в безоднi Космосу?!
- Що ж ви пропонуєте? - вигукнуло тепер уже декiлька роздратованих голосiв. А той самий вчений, що кидав реплiки, iронiчно додав:
- Очевидно, шановний професор пропонує колективне самогубство для всього людства, якщо все наше життя ефемерне!..
- Не поспiшайте з висновками, погано вихований молодий чоловiче! вiдрiзав Барвицький i говорив далi:
- Де ж вихiд? Як глибше пiзнати Свiт? Як осмислити наше життя i зробити його бiльш перспективним?..
Весь зал притих.
Барвицький, очевидно, пiдходив до основного, ради чого вiн - професор унiверситету - авторитетний вчений, виступив на Асамблеї, куди з'їхалися ученi майже з усього свiту.
I ось присутнi почули слова, якi примусили їх здивовано перезирнутись:
- Перш за все треба зробити людство безсмертним! Так, панове насмiшники, - iменно безсмертним! I не окремих людей, а все людство!
- Ахiнеї! - почулося кiлька голосiв. Вченi i всi присутнi стримано i якось нiяково почали перемовлятись. Але оратор уже пiдняв руку, закликаючи до порядку схвильовану аудиторiю.
- Не дивуйтесь! Я все з'ясую, панове! Судити будете потiм Справа йде про те, щоб розiрвати ланцюги Часу i Простору, якi скували Людство i примусили його скнiти в безглуздiй метушнi - полiтичнiй i соцiальнiй - на нiкчемнiй планетi, без надiї вiдвернути коли-небудь невмолимий фатум Часу i Простору - народження, смерть, народження, смерть!..
- Я гадаю, що висновки теорiї вiдносностi вiдомi всiм присутнiм, i зупинятися на конкретизацiї їх я не буду Скажу основне...
- Ви всi знаєте, що для об'єкта чи суб'єкта, який летить в просторi з швидкiстю променя, i об'єкта або суб'єкта, що знаходиться, допустимо, в звичайних умовах, на Землi, час буде проходити по-рiзному. Чим бiльша швидкiсть, тим менше "старiє" об'єкт або суб'єкт. Такий висновок теорiї вiдносностi. Людина, промандрувавши в Космосi кiлька мiсяцiв, може повернутися на Землю через столiття за земним часом. Страшний парадокс! Але в ньому, на щастя, вихiд для всього людства. Це - та стежечка, те вiконце, яке Природа залишила для нас в царство безкiнечностi i осмисленого безсмертного Буття!
Зал насторожився.
- Найбiльша швидкiсть розповсюдження причинностi - це швидкiсть розповсюдження променя. Так говорить теорiя вiдносностi. Я вважаю, що це неправильний висновок! Обмеженi швидкостi можуть бути тiльки в обмеженому Всесвiтi. Всесвiт же безкiнечний, тому й швидкостi в ньому можуть бути загалом безмежно великi! А раз так, то неминуче наступить момент, коли тiло, що летить з надпроменевою швидкiстю, сповiльнить свiй розвиток до мiнiмуму, потiм зупиниться в своєму розвитку в часi, а далi почне молодiти! Я стверджую-хто досягне надпроменевої швидкостi, той буде вiчно молодим i безсмертним, вiн вийде за межi Часу i Простору i зможе навiть вернутися в будь-яке минуле. Таким чином Людина стане справжнiм господарем Буття, Космосу, а не жалюгiдною лялькою в руках слiпих сил Природи!..
- Безумний! - зiрвався з мiсця високий блiдий священик. - Разом з сучасною наукою ви хочете зруйнувати iдею Бога! Ваша теза про безсмертя Людини в плотi - богохульство! Ви ставите пiд сумнiв iснування душi, боготворите Людину!
Барвицький криво усмiхнувся:
- Факти говорять за себе! Чи не краще самим стати Богами, зруйнувавши стiну Часу i Простору, згромаджену Космосом навколо нас, нiж чекати милостi невiдомого Бога? Перед людством - прекрасний шлях!
- Тепер необхiдно побудувати апарат, який мiг би досягти надпроменевої швидкостi, i провести експеримент. Це можливо завдяки успiхам ядерної фiзики. Але я бачу iншi часи. Недалеко та хвиля, коли Людство перетворить планету, на якiй живе, в величезний мiжзоряний корабель, який, летячи в просторi з неймовiрними швидкостями, буде не тюрмою для нашого бунтарського духа, а справжньою машиною часу, яка перенесе нас в будь-яке Буття, в будь-який час i дасть безсмертя.
- Я звертаюсь до вас, кращi вченi свiту, мозок людства! Давайте всi разом приступимо до практичних робiт по пiдкоренню Космосу i розiрвемо кайдани Часу i Простору!..
Потiк неймовiрних iдей був такий раптовий i вражаючий, що багато присутнiх не змогли знайти вiдразу слiв для реакцiї. Тiльки репортери без кiнця фотографували сенсацiйне засiдання та передавали по радiо нечуванi слова Барвицького.
Нарештi, пiднявся старий академiк Мiльтон - Президент Нацiональної академiї.
- Питання ставиться так, - роздратовано сказав вiн, - що всякий, поважаючий себе вчений, вiдмовиться брати участь в подiбних прожектах. Все це нiщо iнше, як антинаукова авантюра, якщо не гiрше ..
- Ви помиляєтесь, мiстер Мiльтон,- заперечив росiйський академiк Копилов.- Хоч я i не згоден з фiлософськими висновками Барвицького, але в його пропозицiї - великий науковий i практичний смисл Питання поставлено дуже смiливо, але з якого це часу смiливiсть в науцi вважається авантюрою або неуцтвом?!
Та роздратований Президент з свитою професорiв поспiшав до виходу. Чулися образливi вигуки на адресу Барвицького, нiчого не можна було зрозумiти в залi, яка кипiла почуттями схвильованих до краю людей...
До Барвицького пiдiйшов Копилов, кiлька французьких iнженерiв, з десяток молодих учених.
- Колего, - говорив росiйський академiк, - по-моєму, ви в своїх висновках глибоко помиляєтесь. Я не кажу вже про ваш повний нiгiлiзм в соцiологiчних проблемах.
- Так що - ви цiлком вiдкидаєте мої пропозицiї? Ви вважаєте їх нездiйсненними? - рiзко запитав Барвицький.
- Нi, чому ж! Але ви справдi, критикуючи iдеалiзм, самi залазите у архiiдеалiзм Ви зважаєте, що людина звiльниться вiд своєї матерiальної оболонки при досягненнi зверхпроменевих швидкостей i цiлком перейде в область iдеї - здається, я так зрозумiв вас?
- Майже так!
- То ось - я вважаю, що ви жорстоко помиляєтесь. Людина - це, перш за все, матерiальна субстанцiя, i "перетворення", зв'язанi з рiзницею часу, можуть бути обмеженi, а не такi фантастичнi, як ви малюєте! Чи не краще зайнятися справдi побудовою корабля, але для реальних польотiв, в межах швидкостi свiтла? Це буде корисно, по-перше, а по-друге - наша Академiя вiзьме участь в цьому...
- Нi! - вперто нахмурився Барвицький. - Вийти за межi Часу i Простору можна. I я зроблю це!..
- Гляньте! - показав Копилов на залу.
Глибоко запалими очима дивився Барвицький, як виходили один за одним вченi, до яких вiн звертався, у кого в руках була доля здiйснення його фантастичних незбагненних iдей .. Потiм повернувся спиною i понуро схилив голову... Гостi переглянулись, Копилов теж знизав плечима i пiшов. За ним пiшли iншi.
Барвицький залишився один. Зовсiм один!..
На другий день газети всього свiту вийшли з великими статтями, присвяченими Асамблеї. Газети Америки майже всi дали велетенськi заголовки:
"БОЖЕВIЛЬНЕ МАРЕННЯ ПРОФЕСОРА БАРВИЦЬКОГО"
- ДИКI IДЕЇ
"КОСМIЧНЕ БЕЗГЛУЗДЯ"
В кожнiй газетi слова i iдеї Барвицького трактувалися по-рiзному. Однi насмiхалися над тими iдеями, iншi погрожували, третi вимагали заборонити подiбнi виступи, бо вони, мовляв, пiдривають вiру в смисл життя i суспiльства.
Газети, зв'язанi з релiгiйними органiзацiями, надрукували ряд злобних нападок на Барвицького i його виступ. Вони вимагали повнiстю розгромити подiбнi iдеї i їх iнiцiаторiв, i серед слiв у кожному рядку вiдчувалася погроза..
...Барвицький посмiхнувся, прочитавши тi погрози. Але його легковажнiсть була передчасна. Коли вiн прийшов на другий день до унiверситету, його викликав ректор.
- Мiстер Барвицький, - сухо офiцiально звернувся вiн до професора, - на превеликий жаль ми мусимо вiдмовитися надалi вiд ваших послуг.
- В чому рiч? - здивовано пiдняв брови Барвицький.
- Я бiльше нiчого не можу сказати вам...
Професор пильно подивився на ректора, зрозумiв, що вже почали дiяти тi сили, якi погрожували, мовчки повернувся i вийшов.
В той же день його було звiльнено вiд наукових посад в усiх iнститутах. Барвицький був пригнiчений. Замiсть того, щоб зрозумiти його, свiт позбавляє його можливостi навiть теоретично працювати над улюбленою проблемою, не кажучи вже про практичне здiйснення.
Що ж робити? їхати в Європу? Копилов обiцяв, що їх Академiя допоможе! Нi! Вони не тим шляхом iдуть, вони не одiрвуться вiд Землi навiть тодi, коли ракета буде летiти з швидкiстю свiтла! Це, здається, крах його iдей! Днi iдуть за днями i скоро старiсть! Його надiя на Асамблею, на її пiдтримку провалилась, i тепер залишилось тiльки, як пишуть газети, "божевiльне марення", всесвiтня ганьба i гiркота в душi...
НЕСПОДIВАНЕ ЗАПРОШЕННЯ
...Ввечерi Барвицький бездумно йшов по вулицi. Йому тепер було все одно - куди йти. Дома його ждала пуста, холодна квартира, де вiн самiтно жив багато рокiв з своїми неймовiрними мрiями вiч-на-вiч. Вiн подобався багатьом жiнкам, але жiнки чомусь не подобались йому його обурювали найменшi ознаки мiщанства, неуцтва, легковажностi. I вiн залишався самотнiм... I ще буйнiше линули його мрiї в безоднi Всесвiту...
Настирливо звали кудись вогнянi реклама на землi, на стiнах i навiть в небi, мимо пропливав безкiнечний натовп, тiнями пролiтали над головою гелiкоптери, на екранах вуличних телевiзорiв показувалась передача з Мiсяця, куди прилетiли першi експедицiї з Землi, але нiчого цього не бачив Барвицький.. Знову приходила апатiя, як це бувало з ним часто. Вiн повернув до велетенського моста i вийшов до парапету..,
Барвицький не бачив, що за ним на невеликiй вiдстанi йшла весь час молода жiнка. Вона зупинилася недалеко вiд моста, сховавшись в тiнi...
Вiн сiв на парапетi. Хаотичнi думки закружляли в головi. Що вiн хотiв? Розiбратися в тому, що вiдбулося? Для чого? Тепер все даремно! Даремнi його безумнi мрiї, сподiвання, плани...
Далеко внизу, в хвилях рiки, блиснули вiдбитки зiрок. Барвицький стрепенувся, пiдняв лице догори. Легкий вiтер мчав у нiчному небi прозорi волокна хмарок, i здавалося, що зiрки, якi виднiлися в туманному димку, колишуться. Барвицького щось здавило за горло, на очi навернулися сльози- i, як завжди, забилося серце, сильно, хвилююче.
В пам'ятi блискавично проносилося його життя, повертало золоте дитинство. Ще тодi, коли вiн ледве вмiв читати, коли над його бiлявою головою простиралося небо рiдної Галичини, - його хвилював вигляд зоряного неба... З глибини свiдомостi виринали тiнi минулого...
...Вiн сидить на колiнах у матерi - русявої синьоокої худенької жiнки. Легенький вiтрець пестить обличчя Святослава, заколисує його. Не ваблять його нi величнi вершини лiсистих Карпат, що вирiзьблюються на обрiї, нi спiв солов'їв, нi тiнистi гаї, нi рев Черемошу. Дитячий погляд тягнеться в небесну безодню. Чого йому там шукати - в цих краплях вогню - зiрках, що мерехтять на темносиньому тлi неба, або в холодному колi Мiсяця? Страшна глибина вiдчувається, як поглянеш у небо, але це не лякає Святослава, i з дитячих вуст зривається негадано запитання:
- Мамо! А чи далеко до Мiсяця?..
Мати здивовано поглянула на сина, але все ж тихо вiдповiла:
- Далеко, сину, так далеко, що людського життя невистачить, щоб долетiти туди...
Святослав замовкає, а згодом радiсно торсає матiр:
- Мамо, мамо, я придумав, як можна долетiти! Треба тiльки посадити багато людей - i старих i дiтей... Старi вмруть, а молодi тим часом пiдростуть i долетять...
I з тих пiр, де б вiн не був - чи тодi, як його батьки емiгрували в Америку, чи пiд час навчання в унiверситетi, коли вiн у вiльний час працював в ремонтних майстернях,- завжди вiн думав про те, що захопило його з юних лiт - про далекi зорянi свiти. Святослав весь поринув з головою в науку, рано одержав вчений ступiнь i став професором. Посилено вивчав конструкторську справу, електро i радiотехнiку, ядерну фiзику i все те, що було необхiдне для конструювання космiчного корабля...
Його випередили - кiлька космiчних ракет вже зробили першi польоти на Мiсяць, а тепер в Америцi, Англiї i в державах соцiалiстичної конфедерацiї готувалися апарати для великого перельоту на Марс i Венеру. Та йому вже давно це було байдуже, i його божевiльна мрiя вела ще далi!
- Що iншi планети? Що сонячна система? Хiба не такi ж самi землi? Навiть гiршi, бо не пристосованi для життя? Це все дитяча гра, iлюзiя прогресу! Треба вийти за межi Системи, в космiчну безкiнечнiсть, в iншi зорянi свiти, треба перебороти вплив Часу i Простору, скинути гнiт матерiї i вiчним вогнем перейти в iнше Буття!..
Його не слухали, за спиною посмiхались:
- Знаменитий учений, а трохи той...
I показували пальцем бiля лоба.
Вчорашня Асамблея принесла йому остаточний удар. Весь свiт вiдвернувся вiд нього. його висновки, його чудесну мрiю вважають химерою! Кiнець!
Хто ж вiн? Учений? Але ж його вигнали з усiх iнститутiв, де вiн працював! Людина? Мабуть, нi, бо кожен з людей хоча б думає про життя тут, на Землi, продовжує його, створює сiм'ю... А вiн прожив тридцять п'ять рокiв i навiть не кохав нiкого, не пригортав до своїх грудей жiнки, не чув тривожного стуку жiночого серця-- Нi! Вiн не знаходив такої жiнки, що збагнула б його шукання, роздiлила б вогонь його шукань! Тiльки галюцинацiї i в снi i наяву настирливо з'являлися в свiдомостi... Ось i тепер, до болю ясно, перед широко вiдкритими запалими його очима виринає видiння, i не знає Святослав - сон оце видiння чи, може, сниться йому глухий гомiн велетенського мiста i парапет набережної, де вiн сидить...
Все прозорiшими робилися контури цього свiту, десь в просторi зникали звуки, i ось Барвицький вiдчував i бачив лише одне...
...Навколо нього - чорна кам'яна пустеля. Немає жодного деревця, жодного струмка, жодної живої iстоти. З неба ллються палючi променi двох свiтил - одне з них жовте, а друге блакитно-бiле, малесеньке. Святослав знає, що вiн в чужому свiтi, що вiн поривався сюди з-за далекої безоднi i хоче знайти тут дивну мрiю. Де ж вона? Все сильнiше палить промiння, жаром дихає розпечене камiння. Хочеться пити... Смiшно - хочеться пити, як i на Землi! А вiн думав, що в iншому свiтi буде не так, як у себе, на рiднiй планетi. Йде вiн по чорному базальту, i двi тiнi вiд двох сонць - одна свiтлiша, а друга темнiша - химерно супроводжують його...
Святослав втомлено зупиняється, важко дихає... I ось з кам'яної долини прямо перед ним з'являється дивне видiння - закутана в довгу бiлу накидку iстота. Барвицький затремтiв вiд якогось передчуття. Нарештi! Хто ж ця iстота?
А бiлий привид наблизився i зупинився перед Святославом. Покривало падає з голови, i вiн бачить жiноче обличчя - але нiяк не зрозумiє, якi в неї очi, не збагне, що ж приваблює його в нiй?! В якомусь чарiвному туманi блискають її зiницi, бiле волосся вiльно спадає локонами на груди. Вона пiдiймає свою тонку прозору руку, прикладає до чола Святослава, i йому здається, що в його груди теплою хвилею вливається безсмертя.
Жiнка нового свiту мовчки робить запрошуючий жест. Вона показує в бiк пустелi, щось промовляє незвичайно мелодiйним голосом, i вiн розумiє, що мусить пройти разом з нею через палючий простiр, який тепер розстилається навколо... I вони йдуть. Жiнка дивиться чарiвним поглядом в очi Святослава, бачить в них те нез'ясовне почуття, що горить тепер в його душi. I здається йому, що без кiнця триватиме блаженство, що вiн, нарештi, в iншому буттi i безсмертя вiдкрило йому свої сяючi ворота...
Та що це? Йому перехопило дихання, вона також судорожно хапає повiтря широко розкритим ротом. Спека нестерпна. Вiд камiння пашить таким жаром, що, здається, загориться взуття. Вiн зупиняється, пiдiймає обличчя догори i бачить, що два свiтила опускаються донизу, стають все ближчими, i це вiд них така пекельна спека! Нiкуди сховатися! Значить, це смерть! Це - космiчна катастрофа! Жiнка дивиться в небо, i її погляд теж стверджує безвихiдь!
Святослав зупиняється, повертається до супутницi з чужого свiту:
- Значить, я поривався до далекого свiту, щоб загинути разом з тобою, чарiвне створiння?
Вона слабо усмiхнулася, поклала руки на його груди... Святослав схопив її в обiйми, припав до прозоророжевих уст. I тодi вiдчув, як серця їх забилися в єдиному ритмi, i зрозумiв, що ця жiнка присуджена в книзi Буття йому, хоч i родилася за бiльйони кiлометрiв вiд нього! Та було пiзно думати i мрiяти! Вiд нестерпно гарячих променiв на них загоралась одежа...
Кохана (вона була вже кохана!) пiдняла променистi очi, глянула в лице Святославу, i велика безсмертна любов обвiнчала їх - людей рiзних свiтiв!
А в наступну мить обоє спалахнули полум'ям i хмаркою прозорого туману вiдлетiли в йебо...
Барвицький здригнувся, застогнав, зiрвався на ноги... Видiння зникло. Перед ним знову була набережна, парапет, велетенський мiст, метушня людської юрби... I як завжди, розчарування було таким сильним, що Святослав хвилин двадцять сидiв непорушно, до болю стискаючи руками гарячу голову...
Та ось вiн вiдчув, як хтось пiдiйшов до нього. Постояв, а потiм поклав руку на голову. Барвицький байдуже пiдняв лице. Перед ним стояла дiвчина елегантно одягнена, висока, худорлява, з блiдим обличчям i каштановим коротким волоссям. її сiрi очi уважно i дружньо дивилися на професора.
- Хто ви? - здивовано запитав Барвицький.
- Ваш друг...
- Що ви хочете?
- Пробачте менi, мiстер Барвицький... Я не внаю, як це вийшло. Я слухала вашу доповiдь... Стежила уважно за тим, що вiдбулося потiм. Я захоплена вашими поглядами, вашими планами. Коли я довiдалася, що вам погано, прийшла сюди... Може, я зумiю допомогти вам...
Барвицький гiрко усмiхнувся, згадавши свої галюцинацiї... А потiм вдячно потиснув її маленьку суху руку.
- Як вас звати?
- Мерi. Мерi Стiн.
- Дякую, Мерi... У вас прекрасна душа... Але що ж ви зможете менi допомогти, коли для здiйснення моїх мрiй дорога закрита?
- Але ж хiба життя тiльки в ваших мрiях? Хiба нiчого бiльше не залишилось для вас цiкавого на Землi?..
- Для мене - нi!..
- Мабуть, це не так, мiстер Барвицький... Але я вас дуже прошу розкажiть менi про вашi мрiї, я зрозумiю, я все життя теж захоплювалася астрономiєю...
I так благаюче дивилася Мерi в очi професору, i так її погляд нагадував погляд неземної красунi, що крига розтанула в його душi, i тодi мiж ними почалася задушевна розмова...
Вони сiли в таксi-гелiкоптер, який безшумно пiдняв їх в повiтря i понiс над залитим вогнями мiстом. Пiд час польоту Барвицький знову в зрозумiлiй формi викладав перед Мерi свої погляди на життя, на суспiльство, на перспективи Буття у Всесвiтi, на доцiльнiсть життя взагалi. Мерi уважно слухала, задумано втопивши розширенi очi за вiкно гелiкоптера...
...Вперше в життi Барвицький запросив жiнку до себе в квартиру. Мерi згодилась. Вона з цiкавiстю розглядала його кабiнет. На її подив у професора була дуже невелика бiблiотека - всього бiля трьохсот томiв.
- Не дивуйтесь, навiть серед цих є ще зайвi,- усмiхнувся професор, перехопивши її погляд.- Основну i необхiдну людську мудрiсть можна вмiстити в десяток томiв... Все iнше- смiття!..
На портативнiй плитцi Барвицький зiгрiв чай i, посадивши гостю за стiл, став викладати свої думки. Вона так уважно слухала i давала такi розумнi зауваження, що Святослав з вдячнiстю схилився до її руки i поцiлував її.
В той же час вiн вiдчув поцiлунок на своєму волоссi, i коли пiдняв лице догори, то в його очi подивилися iншi - жiночi, наповненi великою любов'ю...
Губи Мерi ворухнулися, i Святослав почув пристрасний шепiт:
- Я давно знаю вас!.. Але ви не помiчали мене... Я ходила на лекцiї, де ви читали про зорянi свiти... Я вже кiлька рокiв люблю вас!;:
- Мерi! - хотiв зупинити її Барвицький, але дiвчина захоплено продовжувала говорити, дивлячись сяючими очима в лице професора:
- Не зупиняйте мене!.. Я все скажу! Не осудiть мене!.. Я спецiально студiювала астрономiю, яка менi нi на що не пригодиться. На це йшли нужденнi центи моїх батькiв... Вони - простi робочi!.. Не проганяйте мене, дозвольте менi iнколи бачити вас!..
Слухаючи безтямнi слова дiвчини, Барвицький вiдчував, що її очi проникають глибоко йому в душу, i не можна вже вiдвернути погляду вiд тих прекрасних дiвочих очей.
Вiн якось негадано потягнувся назустрiч непереможному поклику її серця. їхнi губи зустрiлися...
- Святославе, - шепотiла Мерi, - невже й тепер ти будеш пориватися у Космос?..
- Тепер ще бiльше,- промовив Святослав.- Я хочу безкiнечного щастя, а не миттєвого... А проте, що тепер говорити! Тепер менi залишається лише одне - мрiї, безумнi мрiї...
- I я... - почервонiвши, тихо сказала Мерi.
- I ти, - ласкаво вiдповiв Святослав...
В цю хвилину подзвонили. Барвицький вийшов. До кiмнати зайшов високий джентльмен в темному одязi.
- Мiстер Барвицький?- запитав вiн.
- Так.
- Вам лист.
- Вiд кого?
Але джентльмен мовчки вийшов. Барвицький здивовано розiрвав конверт i на невеликому синьому папiрцi прочитав:
"Пане Барвицький!
Прошу Вас прибути до мене о 12 годинi дня, 20 серпня. Справа буде йти про реалiзацiю Ваших задумiв.
Роген".
У Барвицького перехопило дихання Роген - це ж один з найбiльших магнатiв Нового Свiту, мiльярдер. Про нього ходить недобра слава, та дiдько з ним! Головне те, що знову для Барвицького народжується перспектива...
Святослав радiсно повернувся до Мерi. Кинувся до неї, поцiлував:
- Ти мiй добрий ангел!
- Що таке?
- Розкажу завтра! А тепер - ти залишаєшся зi мною...
- Як?- здивовано пiдняла брови Мерi.
- Так! - перебив Святослав.- Я тебе нiкуди не вiдпущу. Будь зi мною, мила дiвчино, давай подiлимо i мою нову надiю, i радощi та горе, якi судилися менi...- i вiн знову гаряче обняв Мерi...
Свiтло погасло.
А в небi, як i мiльони рокiв тому, спокiйно мерехтiли Далекi зiрки i кликали буйнi серця в глибини Космосу...
Наступило 20 серпня 19... року...
ПРОПОЗИЦIЯ РОГЕН А
Другого дня таксi-гелiкоптер приземлився на майданчику-гаражу, який мiстився на даху розкiшного особняка Рогена. Барвицький вийшов з таксi i вiдразу ж зустрiвся з самим господарем цього будинку - знаменитим мiльярдером. Той, стримано привiтавшись з професором, запросив гостя вниз.
По крутих спiральних схiдцях з якогось рожевого матерiалу зiйшли вони у велику залу, а звiдти - до кабiнету Рогена.
Барвицький сiв, оглянувся.
Письмовий стiл, кiлька стiльцiв. Телефони, телевiзори. В стелi - отвiр, з нього падає приємне м'яке свiтло.
Роген сiв навпроти. Це був сорокалiтнiй чоловiк, невеликий на зрiст, повний, з хижим яструбиним носом, з пронизливим неприємним поглядом.
- Мiстер Барвицький, - почав вiн. - Будемо говорити начистоту...
- Я слухаю вас...
- Я уважно слiдкував за всiм, що трапилося з вами. Я знаю, що ви на розпуттi. Ви не можете здiйснити своїх задумiв? Чи не так?
- Так, - твердо мовив Барвицький.
- Я допоможу вам їх здiйснити, - просто сказав Роген.
- Яким чином? - схвильовано запитав Святослав.
- Я повнiстю фiнансую всi витрати на побудування космiчного корабля. Конструювати i керувати всiм будете ви!
Професор схвильовано встав з крiсла.
- Зачекайте, - жестом посадив його Роген. - Я не все сказав. Нiякої гуманної мети перед собою я не ставлю. Я не думаю про прогрес. Я думаю про себе. Я егоiст. Корабель роблю для себе...