Не встиг Андрiйко вирiшити цю складну проблему, як його пiд бiк штовхнув Боря. Внизу почулися голоси, майдан космодрому осяяв потужний промiнь прожектора.
      - Остання перевiрка, - сказав хтось. Йому вiдповiв голос Юрiя Сергiйовича:
      - Особливу увагу звернiть на дубляжнi автомати.
      - Бiжiмо, - придушено засичала Надiйка.
      Дiти прожогом кинулися в отвiр, потрапили до вузенького коридорчика. Перед ними безшумно вiдчинилися дверi, в очi вдарило червоне свiтло ряду лампочок над кнопками i важелями, над панелями i дивними приладами. Трохи вище, наче великi риб'ячi очi, видiлялися круглi iлюмiнатори. Як тiльки мандрiвники зайшли в каюту, дверi зачинилися.
      - Здорово - автоматизацiя! - прошепотiв Андрiйко.
      - Сюди прийдуть, - цокочучи зубами, заявив Боря, - i знайдуть нас.
      - Треба сховатися, - додала Надiйка.
      Топ тихенько скавучав, зляканий незвичною обстановкою. Андрiйко оббiг попiд стiнкою, шукаючи якусь заглибину. В одному мiсцi вiн помiтив напiвпрозору стiну, а рядом - чорну кнопку. Хлопчик натиснув її. Стiна зникла, i за нею з'явилася простора нiша з двома лiжками. Андрiйко радiсно кинувся туди, покликав товаришiв. Тiльки-но друзi зайшли до каюти, як дверi знову автоматично зачинилися.
      - Боря, ти зi мною, - скомандував Андрiйко. - Топ лежатиме з тобою, Надiйко. Живо!
      - Що це за каюта? - заїкаючись, запитав Боря.
      - Для космонавтiв. Хiба не бачиш. Зараз летять автомати... але наступного разу полетить Василь! Той, що говорив на вечорi, - пам'ятаєш?
      Андрiйко задоволено хихикнув, умощуючись на лiжку.
      - От буде шуму, як дiзнаються про нас!
      Не встигли друзi як слiд улягтися, коли з центральнiй каютi спалахнуло свiтло. Пропливла чиясь тiнь. Дiти затамували подих. Було чутно, як тривожно хекає Топ.
      "Хоч би не подав голосу", - промайнуло в головi Андрiйка.
      Тiнь маячiла деякий час за дверима. Чулися якiсь гудки, дзвiнки, спалахували i згасали рiзнокольоровi вогники сигналiв. Потiм свiтло погасло. Настала повна тиша.
      Дiти завмерли, пригнiченi напруженим чеканням. Минали тягучi хвилини. А, може, то були години?
      Раптом почувся могутнiй гул. Здавалося, весь свiт задрижав, полетiв шкереберть. Поряд з Андрiйком хтось моторошно закричав - чи то Боря, чи Надiйка. Дико завив Топ. Дiти змiшалися в одну купу. Неймовiрний тягар притиснув їх до пiдлоги, стало важко дихати...
      Але так було недовго. Гуркiт поволi затихав i перетворювався на одноманiтне дзижчання. Полегшало. Тягар зник.
      Боря заворушився, хрипко запитав:
      - Де ми?
      - В космосi, - непевно вiдповiв Андрiйко. - Мабуть, летимо...
      Раптом угорi спалахнуло i вдарило прямо в очi друзям яскраве свiтло. Вони зажмурились, розгублено прикриваючи долонями очi. Почувся гучний тривожний голос:
      - Там дiти, Юрiю Сергiйовичу!
      На стiнi спалахнув голубий прямокутник телевiзора. На ньому виникло обличчя Юрiя Сергiйовича. Вiн побачив дiтей. Погляд ученого сповнився подивом i гнiвом.
      - Так от як ви менi вiддячили за вiдвертiсть?! - загримiв вiн. "Зайцем" пробралися в ракету? Ви розумiєте, що ви наробили?
      - Юрiю Сергiйовичу, - жалiбно обiзвався Андрiйко, але вчений урвав його:
      - Що "Юрiю Сергiйовичу"? Чи це вам прогулянка за село? Адже ракету повернути назад неможливо. Вона обов'язково долетить до Марса...
      - Так ми ж i зiбралися на Марс! - виправдовувався Андрiйко.
      - I продуктiв набрали! - пiдхопила Надiйка. Юрiй Сергiйович обурено стенув плечима, подивився на когось рядом iз собою.
      - Продуктiв! Ви чули?! Вони набрали продуктiв i гадають, що цього досить для космiчного польоту! А того не знають, що ракета розрахована на певну вагу, що зайвий вантаж змiнює шлях польоту i можлива катастрофа. Адже ви можете розбитись!
      - Ми вирiшили йти на жертву, - похмуро сказав Андрiйко.
      - Ох i капустянi ж у вас голови! - докiрливо сказав учений. - Де ви бачили, щоб нашiй науцi потрiбнi були такi жертви? Спочатку навчiться, станьте космонавтами, а потiм уже летiть!
      - А в книжках же так, у фантастичних, - виправдовувався Боря. - Разом iз дорослими летять дiти... i стають у пригодi...
      - Бач, як вони книжки використовують! Що ж тепер iз ними робити?
      Надiйка жалiбно схлипнула, хлоп'ята опустили голови. Учений розгублено поглянув на дiтей, потiм рiшуче махнув рукою.
      - Будемо посилати другу ракету сьогоднi ж. Попередьте Василя.
      - Василь полетить? - радiсно вигукнув Андрiйко. - А ми з ним зустрiнемось?
      - Не радiй завчасно, - суворо вiдповiв Юрiй Сергiйович. - Герої! Начиталися книжок, навчилися запускати самовари i думаєте, що вже досить цього? Морока з вами. Переходьте зараз же у каюту i слухайте мене уважно. Я поясню, що треба робити...
      У польотi
      Iнструкцiї Юрiя Сергiйовича була суворими, жорстокими.
      До приладiв не торкатися. Слухати його вказiвок. Iз ракети на Марсi не виходити. Ждати прильоту Василя.
      - Так для чого ж ми летимо? - жалiбно запитав Андрiйко. - Ми ж хотiли як краще...
      Юрiй Сергiйович трохи змилостивився.
      - Гаразд. Я дам вам одне завдання. Погляньте на пульт. Там є щиток iз червоною кнопкою. Бiля неї напис: "Дублююча система".
      - Знайшла! - щасливо вигукнула Надiйка. - Ось вона...
      - Правильно, - похвалив учений. - Запам'ятайте її. Коли я скажу натиснете її при пiдходi до Марса.
      - А що це, Юрiю Сергiйовичу? Що значить "дублююча"?
      - Запасна. Зрозумiли? Якщо зiпсується один механiзм, то включиться iнший, запасний!.. А тепер можете поглянути на небо, я дам наказ вiдкрити iлюмiнатори.
      Безшумно розiйшлися темнi щити на круглих отворах. Дiти завмерли вiд небаченого видовища. За iлюмiнаторами вiдкрилося чорне, як сажа, небо, а на ньому - безлiч яскравих зiрок. Вони сяяли рiвним свiтлом, а не тремтливо, як на Землi.
      - Що - гарно? - озвався з екрана Юрiй Сергiйович.
      - Здорово! - вихопилось у Андрiйка.
      Топ став злякано пiдвивати, спостерiгаючи небачене видовище.
      - Юрiю Сергiйовичу, - несмiливо озвався Андрiйко. - В книжках написано, що в мiжпланетному просторi люди не вiдчуватимуть ваги... а ось ми...
      - Що ви?
      - Так, як i на Землi... вiдчуваємо...
      - Так i треба, - посмiхнувся вчений. - Ми не виключаємо двигуни. Рух ракети весь час прискорюється, i це дає вiдчуття ваги. От якби ми виключили двигуни - тодi б ви втратили вагу...
      - Виключiть! - палко попросила Надiйка. - От цiкаво буде полiтати в повiтрi!
      - Не можна. Курс польоту точно розрахований. Ви й так порушили його. З виключеним двигуном ви будете летiти в десятки разiв довше. А так - сьогоднi ж будете на Марсi Та й приємного нiчого не буде з невагомостi. Ви без звички лише гулi наб'єте на лобi. Дивiться краще сюди, на пульт... Трохи вище, в перископ...
      В овальному отворi перископа друзi побачили шматок зоряного неба, а на його тлi - зеленувату кулю, що переливалася нiжним, тремтливим сяйвом. На нiй видно було темнi плями, бiлi пасма.
      - Диви - глобус! - здивувався Боря.
      - Не глобус, а сама Земля, - пояснив учений.
      - Земля! - ахнули дiти в захопленнi.
      З одного боку на планету находила тiнь, куля поволi оберталася. Поряд з нею з'явився срiбний Мiсяць, набагато менший вiд Землi.
      - Надивилися? - запитав учений. - А тепер спати. Вам треба заспокоїтись i вiдпочити. I не забувайте, що я сказав. Нiчого без дозволу не робити.
      - А де нам лягати? - запитав Андрiйко.
      - У крiсла перед пультом. I прив'яжiться ременями. Тут краще витримувати перевантаження.
      Робити було нiчого. Мандрiвники востаннє поглянули на зоряне небо i сiли у крiсла. Вражень було так багато i втома так давалася взнаки, що дiти через хвилину мiцно спали.
      На Марсi
      Прокинувся Андрiйко вiд гуркоту, що заповняв, здавалося, все його єство. Знову, як i при пiдйомi, дзвенiло в головi i стискало груди. Звiдкись чувся тривожний голос:
      - Вставайте! Негайно прокиньтеся!
      Андрiйко вiдстебнув ременi, схопився з крiсла, впав. Чiпляючись руками за пульт, вiн пiдвiвся, побачив на екранi обличчя Юрiя Сергiйовича. Вчений говорив:
      - Натисни кнопку, про яку я казав. Ракета падає на Марс. Вона збилася з курсу, автомати вийшли з ладу...
      Андрiйко злякано дивився поперед себе, нiчого не розумiючи. Все крутилося в очах, у перископ насувалося щось червоне, ракета дрижала вiд страшенної напруги.
      - Я не бачу кнопки, - у вiдчаї закричав Андрiйко. - Свiт крутиться!
      Бiля нього з'явилася Надiйка. Вона прудко видерлася до пульта, знайшла знайомий щиток, натиснула кнопку.
      Загримiло ще сильнiше. Дiтей притиснуло до пiдлоги. В iлюмiнаторi стрiмко наближалася поверхня Марса. Нiби здалека, долинув голос ученого:
      - Ждiть допомоги! Ждiть Василя! Нiкуди не...
      Сильний удар, грiм заглушив слова Юрiя Сергiйовича. Всi звуки злилися у протяжне виття. Замигали i згасли на пультi червонi вогники. Ракета ударилася об щось, захиталася i повiльно впала. Хмара куряви закрила iлюмiнатори. I слiдом за цим настала мертва тиша.
      - Юрiю Сергiйовичу, - простогнав Андрiйко.
      Йому нiхто не вiдповiв. Тихенько заскавучав Топ.
      Боря схлипнув, засопiв.
      - Де ми, Андрiйку?
      - Мабуть, на Марсi...
      - А чого Юрiй Сергiйович мовчить? - озвалася Надiйка.
      - Не знаю... Може, радiо зiпсувалося. Вiн кричав, щоб ми ждали Василя...
      - А що це червоне за вiкнами?
      - Курява... Пiсок... Бачиш - уже розходиться. Червона хмара, справдi, зникала, розвiювалася.
      В iлюмiнаторах з'явився не бачений нiколи пейзаж планети. Дiти з подивом оглянулися навколо. Вони опинилися на стiнi каюти. Крiсла i пiдлога були десь над головами.
      - Перевернулася ракета, - сказав Андрiйко.
      - Що ж ми будемо робити? - пригнiчено запитав Боря.
      - Подумаємо. Треба спочатку поїсти...
      Проти цього нiхто не заперечував. Надiйка вiдкрила мiшок, дiстала харчi, термос iз водою. Дiти жадiбно припали до їжi, дружно знищили цiле кiльце ковбаси. Боря хотiв починати друге, але Андрiйко зупинив його.
      - Треба терпiти. Хтозна, скiльки тут ждати. Зав'яжи, Надiйко, торбу. Дай Топу кiстку.
      Доки собака вдячно розгризав костомаху, Андрiйко, повеселiвши, говорив:
      - Послухайте мене Недаремно ми прилетiли на Марс. Вперше в iсторiї. Треба зробити щось цiнне...
      - Що? - недовiрливо запитав Боря. - Юрiй Сергiйович наказав не виходити iз ракети. Та й поглянь - нiчого цiкавого у вiкнi не видно...
      - Справжнi дослiдники не з вiкна виглядають, - огризнувся Андрiйко. Поки прилетить Василь, треба дослiдити поверхню Марса. Назбирати гербарiй рослин, так як ми в школi робили.
      - I камiнцiв, - додала радiсно Надiйка.
      - Правильно. I комах або тварин, якщо знайдуться... Це буде велика допомога вченим. О!
      Боря з сумнiвом поглянув у отвiр iлюмiнатора.
      - А якщо там дихати не можна? Ти ж читав - повiтря на Марсi рiдше, анiж на вершинах гiр...
      - Так то ж написано, а то насправдi, - заперечив Андрiйко.
      - Ми спробуємо. За раз не вмремо... Ждати нiчого, за мною.
      Дверi iз ракети автоматично вiдчинилися, i дiти вибралися на червону пiщану рiвнину, йти було надзвичайно легко - здавалося, що тiло втратило частину своєї ваги. Яскраве сонце, разiв у два менше, нiж на Землi, освiтлювало синюватi повзучi рослини та чорно-зеленi мохи на схилах барханiв. Небо було темно-фiолетовим. Сильний вiтер, що дув при самому грунтi, нiс над Марсом хмарки рожевого пилу. Повiтря було сухим, рiзким. Боря закашлявся. Андрiйко засмiявся.
      - Нiчого. Можна дихати. Бачите, Василь був правий... Тут можуть жити люди.
      - Нема тут нiкого, - жалiбно заявив Боря. - Тiльки мохи та бур'ян...
      - Сам ти бур'ян, - розсердився Андрiйко. - А хiба в нас, на Землi, нема пустель? Там теж тiльки всякi саксаули та чагарi... Будемо шукати. Бачите горби. Пiдемо у той бiк. Надiйко, збери в мiшок трохи цього моху, пригодиться. Це ж рослини з Марса - хiба не розумiєш?!
      Дiвчинка радо заходилася виривати синюватi рослини. Це було досить важко - їх корiння виявилося мiцним i довгим. Дружно взявшись до роботи, дiти вирвали кiлька в'юнких стебел, заховали у мiшок.
      - А тепер - уперед, - скомандував Андрiйко, пiдсмикуючи Топа за ремiнець.
      Гуртом, збиваючи червоний пiсок iз барханiв, друзi кинулися до обрiю. Оглядалися навколо, перемовлялися. Не вiрилося якось, що вони опинилися на Марсi, на тiй самiй планетi, яку вони бачили тiльки в книжках та на вечiрньому небi у виглядi червоної зiрочки. Надто вже Марс був звичайним обшарпаний, рудий, схожий до якогось необжитого, запущеного мiсця на Землi. Але все ж таки це був iнший свiт - вiдчувалося по всьому. I по тому, що обрiй був зовсiм недалеко i що тiло здавалося дуже легким, i повiтря розрiджене.
      - Нецiкаво, - озвався Боря. - Я думав, що ми побачимо тут розумних iстот або якiсь будiвлi....
      - Вiрити треба, - палко сказав Андрiйко. - Зрозумiло? Обов'язково побачимо. Не може бути, щоб не було людей...
      Дiти пробiгли кiлометри два, зупинилися. Ракета блищала на обрiї. Вiддалiк вона здавалася якоюсь iграшковою. Андрiйко показав на неї рукою.
      - Треба далеко не вiдходити, бо загубимось. Пошукаємо в долинi, а потiм повернемося. Скоро має прилетiти Василь...
      Мандрiвники заглибилися в широку долину. Навколо виднiлися розмаїтi каменi, блискучi мiнерали. Дiти дружно взялися збирати камiнцi.
      - Пригодиться вченим, - промовив Андрiйко.
      Потiм вони знайшли смуги голубуватих соковитих рослин з колючками i дрiбненькими червоними квiтами. Надiйка радiсно кинулася до них, зiрвала одну i раптом скрикнула.
      - Що з тобою? - стурбовано запитав Андрiйко.
      - Вкусила... квiтка. Дуже боляче.
      - Може, вона отруйна? - злякався Боря. - Хай їй грець.
      - Нi. Треба забрати. Загорни її камiнцем в торбу. Пiшли далi. Ще трохи позбираємо i повернемось...
      Раптом збоку почулися дивнi звуки, потiм загавкав Топ. Здивованi дiти озирнулися. В долинi, позаду них, бiснувався пес. Вiн велетенськими стрибками кружляв навколо дивного предмета жовтуватого кольору з голубими смугами. Андрiйко кинувся до Топа. Предмет зненацька рушив iз мiсця i швидко помчав униз по долинi.
      Надiйка захоплено вигукнула:
      - Тварина! Лови!
      Це, справдi, була жива iстота, марсiанська тварина. Треба було будь-що наздогнати її.
      Всi троє кинулися слiдом. Топ уже доганяв звiрятко, але вхопити боявся, бо воно раз у раз пiдскакувало i тодi iз-пiд смугастого панцира блискали довгi жовтi зуби.
      Вiдстань мiж твариною i дiтьми скорочувалася. Андрiйко захекався i вiдчував, що довго бiгти з важкою торбою не зможе. Вiн кинув її додолу i крикнув:
      - Надiйко, забери!
      Дiвчинка i Боря вiдстали i знесилено зупинилися. Але Андрiйко не хотiв здаватися. Вiн пiддав ходу, наблизився до втiкача на пiвметра i стрибнув, мiцно охопивши панцир звiрятка. Голова i лапи тварини сховалися всередину тепер вона, певне, надiялася лише на мiцнiсть своєї природної схованки.
      Пiдбiгли Боря i Надiйка, знесилено хекаючи. Андрiйко теж страшенно втомився. Але всi були дуже радi з вдалого полювання. Перепочивши, розглянули дорогоцiнний трофей. Топ усе хотiв ударити марсiанську черепаху лапою, але Андрiйко одiгнав його i заховав полоненого жителя Марса в рюкзак.
      Лише тепер друзi помiтили, що почало сутенiти. Сонце зникло. Небо стало зовсiм темним. Андрiйко тривожно оглянувся, сказав:
      - Пора до ракети...
      Дiти попрямували на горб. Довго дивилися навколо. Але в сутiнках марсiанського вечора вони нiде не могли помiтити ракети. Скрiзь, куди не глянь, тягнулися одноманiтнi горби i скелi. На небi, в одному мiсцi, горiла червоно-багрова стежка. Певно, в тому мiсцi зайшло сонце.
      Дiвчинка торкнулася руки Андрiйка, тихенько запитала:
      - Де ж ракета?
      Вожак мовчав. Вiн нiчого не мiг сказати своїм друзям. Вiдчай закрадався в його серце, до очей пiдступали сльози. Але хлоп'яча гордiсть перемогла. Нетреба показувати товаришам, що прийшла небезпека. Може, щось удасться зробити.
      - Виберемо затишне мiсце, - озвався вiн. - I будемо ждати. Василь, як прилетить, знайде нас...
      - Як? - цокочучи зубами, схлипнув Боря. - Як вiн знайде?
      Андрiйко не вiдповiв. Вiн рiшуче пiдiйшов до купи камiння, знайшов затишок i покликав туди друзiв. Усi троє вмостилися пiд захистом скель, притислися одне до одного, мовчали. Топ витягував нiс назустрiч вiтру, щось винюхував, тихенько вищав.
      По спинi в Андрiйка забiгали мурашки. Невже так нещасливо закiнчилася їх мандрiвка? Згадалася школа, докори вчителiв i пiонервожатого, Юрiй Сергiйович, йому стало жаль їх. Стiльки клопоту принесли вони дорослим своєю мандрiвкою. I нiякої користi. Хто їх знайде тут, мiж скель, на чужому невивченому Марсi?
      Навколо зовсiм потемнiло, на небi загорiлися зорi - колючi, великi. Поволi викотився маленький мiсяць, разiв у двадцять менший земного. Згодом з'явився другий. Вiн дуже швидко пересувався По небу- можна було помiтити простим оком.
      Друзi мовчали. Кожен боявся сказати слово, бо всi вiдчували: одна мить, один натяк вiдчаю - i вони розревуться, як маленькi дiти. А хiба ж можна плакати космонавтам?
      - Що то, Андрiйку? - дрижачим голосом запитав Боря.
      - Де?
      - А в небi... пливе... Нiби м'ячик?
      - А то ж супутник Марса. Деймос. А той прудкий - то Фобос. Чув же на лекцiї, що вони штучнi...
      - Ой, як цiкаво, - прошепотiла дiвчинка. - Значить, тут люди живуть. Може, вони нас знайдуть?
      - Чого захотiла, - жалiбно озвався Боря. - Хто нас побачить у такiй темрявi... та ще й у пустелi, серед горбiв?..
      Дiти знову понуро замовкли. Дмухнув вiтер. Спочатку слабенький, вiн iз кожною секундою посилювався. Низько над горбами повисла пасмами густа стiна куряви, потiм повалив сухий снiг. Мандрiвники задерев'янiли вiд страху й холоду. "Приходить кiнець", - така думка невблаганно зрiла у кожного.
      Раптом Андрiйко помiтив, що Топ зiрвався з мiсця i закружляв навколо скель. Потiм вiн повернувся назад, скочив на груди Андрiйку, i, оглядаючись, побiг у долинку, щось винюхуючи.
      - Що з ним? - здивовано прошепотiла Надiйка.
      - Може, вiн по слiдах виведе нас до ракети? - з надiєю вигукнув Боря.
      - За мною! - рiшуче скомандував Андрiйко, зриваючись на ноги.
      Дiти дружно кинулися слiдом за Топом...
      Рятунок
      Пес кiлька разiв зупинявся i, поводячи головою в рiзнi боки, нюхав повiтря. Вiн нiби чув якiсь далекi запахи. Потiм знову схиляв голову до грунту i пiдтюпцем бiг крiзь iмлу. Дiти не вiдставали вiд нього, тримаючись за руки i одвертаючись вiд снiгу, що сипав прямо в обличчя.
      Пес вiв дiтей ущелиною, яка ставала все глибшою. Незабаром снiгопад стишався, тепер снiжинки падали згори м'якими бiлими метеликами. Нарештi, ущелина вперлась у круту кам'яну стiну. Мандрiвники здивовано зупинились.
      - Що трапилося? - процокотiв зубами Боря, виглядаючи з-за спини Андрiйка.
      - Мабуть, Топ заблудився, - похмуро озвалася Надiйка. - Забрели ще глибше... тепер зовсiм не виберемося...
      Пес кiлька разiв голосно гавкнув, нетерпляче перебираючи лапами. Нiхто нiде не обзивався. Надiя, що почала зiгрiвати серця дiтей, знову помалу згасала.
      В цей час, на якусь хвильку, вгорi розiйшлися хмари, на чорному тлi показався марсiанський мiсяць. Тьмяне промiння осяяло ущелину, i в тому примарному свiтлi дiти побачили стiну, бiля якої вони стояли. Андрiйко вражено скрикнув.
      - Боря, Надiйко... Дивiться!
      - Що таке?
      - Це штучна стiна... змурована!..
      Андрiйко обмацав руками велетенськi ромбiчнi каменi, щiльно припасованi один до одного, радiсно сказав:
      - Через це Топ привiв нас сюди. Я ж вам казав - генiальний собака!
      Боря смикнув Андрiйка за полу, злякано прошепотiв:
      - То, може, тут марсiани? Тутешнi люди?
      - А то ж як! Так воно i є.
      - А вони не захоплять нас? Не зроблять нам... поганого?
      - Дурню! Вони тiльки поможуть...
      Топ кинувся до стiни i люто загавкав. Потiм шалено зашкрiб лапами, нiби сердився, що нiхто не з'являється.
      I ось... несподiвано... частина стiни пропала. З'явився величезний чорний отвiр. Iз того отвору виступила гiгантська постать, спалахнуло промiння, яке ослiпило дiтей. Вони збилися докупи, приголомшенi, наляканi. Щось могутнє, сильне схопило їх в оберемок i кудись понесло.
      Боря мало не знепритомнiв од страху. Не краще себе почували i Надiйна з Андрiйком. Той, хто нiс дiтей, незабаром зупинився, опустив їх додолу. Стало тепло, спалахнуло свiтло. Андрiйко несмiливо поглянув угору. Перед ними стояла велетенська iстота, схожа на людину, але разiв у пiвтора бiльша.
      - Марсiанин, - прошепотiла Надiйна.
      Андрiйко мовчки стиснув її руку. Серце його завмерло вiд тривожного хвилювання. Йому навiть здалося, що все це сон, а не дiйснiсть, настiльки казковим було оточення.
      Вони стояли серед великого кулястого примiщення, краї якого танули у блакитнiй iмлi. Попiд стiнами були розташованi дивнi прилади, апарати. Дiти заворожено оглядали їх, а марсiанин все дивився i дивився на своїх гостей, нiби хотiв збагнути, хто вони такi, з яких країв.
      Нарештi, вiн рiшуче простягнув руку до стiни. Щось клацнуло, зажеврiв великий екран, схожий на телевiзiйний. На ньому засяяла слiпуча кулька, а навколо неї закружляло дев'ять темних крапок.
      - Наша сонячна система! - скрикнула вражена Надiйна. - Пам'ятаєте, ми вивчали схему?
      - Точно, - згодився Андрiйко. Марсiанин показав рукою на четверту крапку, потiм на себе.
      - Показує на Марс, - прошепотiв Боря, подавшись наперед.
      - Авжеж. Вiн же з Марса.
      Андрiйко осмiлiв i теж наблизився до екрана. Порахувавши крапки, вiн тицьнув пальцем у третю. То мусила бути Земля. Вiн оглянувся на друзiв. Тi схвально кивнули.
      Екран погас. Марсiанин повернувся до дiтей i раптом почав говорити їхньою - земною - мовою:
      - Здрастуйте, друзi. Я так i гадав, що ви iз планети Земля.
      - З Зем...лi, - запнувся Андрiйко. - А як ви... розмовляєте? Звiдки знаєте... нашу мову?
      - О, це дуже просто, - гостинно вiдповiв марсiанин. - Ми давно приймаємо вашi радiо-телепередачi. З допомогою автоматiв розшифровуємо мову. Ми вивчили бiльшiсть ваших мов.
      - Для чого? - здивувалася дiвчинка.
      - Як-то для чого? Ми ж чекали гостей. От хоча б вас. Тiльки ми не гадали, що люди Землi будуть такi малесенькi. Нiби карлики...
      - Ми не карлики, - образився Андрiйко. - Ми дiти.
      - Дiти? - здивувався марсiанин. - Хiба у вас дiти будують машини i ракети? Це дуже дивно. Я нiчого такого не бачив у передачах iз Землi.
      - Ми нiчого не будували, - нiяково пояснив Андрiйко. - Ми пробралися в ракету "зайцем"...
      - Зайцем? - обличчя марсiанина набрало зовсiм кумедного виразу. - Що це значить? Я знаю, що заєць - така маленька тварина на вашiй планетi... Ви вмiєте перетворюватись у тварин?
      Надiйка засмiялася. Не стримався i Боря. Вiн хихотiв, тримаючись руками за живiт.
      - Ви не так розумiєте, - пояснив Андрiйко. - Пробратися "зайцем" - це значить так, щоб нiхто не помiтив...
      - Ай-я-яй! - похитав головою марсiанин. - Хiба ж так можна?
      - Так дуже хотiлося на Марс! - виправдовувався Андрiйко.
      - I потiм... там сперечаються...
      - Хто сперечається?
      - Всi. I вченi, i просто люди. Чи є життя на Марсi? Однi кажуть, що нема, що на Марсi тiльки пустелi та вулкани, другi кажуть, що там є мохи i чагарi, а деякi вважають, що є навiть розумне життя...
      - А ви як думали? - поцiкавився марсiанин.
      - Ми вiрили, що на Марсi є люди. Через те й полетiли "зайцем". Ми дуже вiрили, повiрте нам! А то б хiба полетiли?..
      Марсiанин замислився, прошепотiв розчулено:
      - Вони дуже вiрили. Це приємно, це прекрасно... - Раз так, - голосно додав вiн, - тодi я вам покажу все.
      - Що? - вигукнули дружно дiти.
      - Побачите самi, йдiть сюди.
      Марсiанин пiдвiв дiтей до сферичного апарата. В ньому вiдчинилися дверi.
      - Заходьте...
      - А собака? - захвилювався Андрiйко. - Де Топ?
      Собака ображено сидiв у куточку, бiля якихось приладiв. Вiн урятував дiтей, i його ж забули! Така думка була написана на його розумнiй мордi.
      - Топ! Iди сюди. Ти, брат, не ображайся. Сам бачиш, якi чудеса.
      Собака радiсно гавкнув i стрибнув слiдом за дiтьми в отвiр сфери. Дверi тихо зачинилися. Апарат колихнувся. Навколо попливли сiрi струменi, майнуло зоряне небо. Десь рядом тихо заграла нiжна музика.
      - Куди ми летимо? - пошепки запитав Андрiйко.
      - Не бiйтеся, все буде гаразд, - заспокоїв марсiанин, який стояв перед пультом. - Ви все зараз узнаєте.
      - А скажiть, дядю марсiанин, - несмiливо озвалася дiвчинка, - чому ви не прилiтаєте на Землю? Адже у вас така технiка! Вища, нiж у нас!
      - Ми прилiтали, - таємниче вiдповiв марсiанин. - Давно прилiтали...
      - Ну да, - не повiрив Андрiйко. - Ми б знали...
      - Правда, - пiдтвердив марсiанин. - Тiльки тодi на вашiй планетi жили дуже темнi люди. Вони боялися нас, поклонялися нам, гадаючи, що з неба спускаються боги.
      - Ото дурнi! - зверхньо засмiявся Боря. - Я б не злякався.
      - Е, та ти, хлопче, забув, що вони не знали нiчого про iншi планети. Не знали навiть того, що Земля кругла. Вони поклонялися кожному каменю i дереву, не те що iстотам, якi спускалися з неба...
      - А й правда, - згодився Андрiйко. - Ще нашi дiди й баби вiрили, що небо стоїть на залiзних стовпах, а на небi живуть ангели.
      - От бачите...
      - А чого ж ви тепер не прилiтаєте?
      - Тепер зовсiм iнша справа. Всi жителi Марса давно вже переселилися до iншої зiрки, на кращу планету...
      - Чого? - злякалися дiти.
      - Як-то чого? А хiба у вас на Землi не буває так... Перша хата стає тiсною, малою, i тодi господарi будують собi кращу - свiтлiшу, просторiшу, де краще жити i розвиватися. Ви ж бачите - на Марсi зараз холодно, пусто, мало повiтря. Ми знайшли бiля iншого сонця гарну планету з густою атмосферою, з буйною рослиннiстю, побудували багато космiчних кораблiв i переселилися...
      - Ой як здорово! - вигукнув Андрiйко. - Оце так технiка! А чого ж ви на Землю не переселилися? Це ж зовсiм близенько...
      - Не можна. Бо у вас тяжiння у три рази бiльше. А хiба можна було б завжди жити, маючи потрiйну вагу?
      - Е, нi! - жваво озвався Боря.
      - Ото ж бо!
      - А чого ж ви не передали нам своїх винаходiв? Марсiанин тихенько засмiявся.
      - А ви гадаєте, що це буде цiкаво i корисно? Хiба у вас на Землi нема людей, якi користуються телевiзором, або машиною i не знають, як вона влаштована? Уявiть собi, що зникли механiки та iнженери, якi розумiють конструкцiю. Що сталося б? Люди повернулися б до палицi i воза, а може й знищили б себе, необережно поводячись iз небезпечними винаходами. Так i тут. Ми ждали, доки наука Землi пiднiметься самостiйно до такого рiвня, щоб можна було їй передати нашi вiдкриття, не боячись, що люди Землi погублять себе. Такий час пiдходить. Саме для цього знаходимось на Марсi я i мої товаришi.
      - То тут вас багато?
      - Нi, не багато. Ми прилетiли сюди рокiв сто тому. Ви знаєте про супутники Марса?
      - Фобос i Деймос! - вихопилось у Андрiйка.
      - Правильно. Так тi супутники - штучнi кораблi. На них ми прилетiли вiд iншої зiрки, де зараз живуть марсiани...
      - Бач! - радiсно прошепотiв Андрiйко. - Василь правильно казав про супутники...
      - Ми якраз i летимо на Фобос, - озвався марсiанин. - Увага, наближаємось. Я вам покажу дещо цiкаве...
      Зорянi смуги довкола напiвпрозорої сфери зникли, навколо запанувала суцiльна темрява. Музика затихла. Потiм засяяло голубе свiтло, i перед дiтьми розгорнулася чудесна панорама...
      На Фобосi
      Апарат, на якому вони знаходилися, повiльно плив у просторi. А внизу, в нiжному туманi, розкинулося казкове мiсто-сад. Воно було розташоване концентричними кiльцями, якщо глянути одразу. Але, придивившись, дiти помiтили, що поселення має форму гiгантської троянди. Кожна пелюстка її складалася
      iз групи прекрасних будинкiв одного кольору - голубого, рожевого, чи бiлоснiжного. Всi споруди оповивалися заростями зелених, синiх i червоних рослин. У центрi мiста-троянди блищало кругле озеро, де пiд промiнням кiлькох штучних сонць, купалися i плавали на якихось пристроях марсiани.
      - I все це всерединi Фобоса? - вражено запитав Андрiйко.
      - Всерединi! - пiдтвердив марсiанин. - Тут зроблено все, щоб космонавти могли нормально жити i працювати. А чому ви дивуєтесь? Я чув у передачах iз Землi, що ви теж готуєтесь будувати такi лiтаючi планети. Ще ваш учений Цiолковський мрiяв про це...
      - Ми так мало читаємо, - засоромлено сказала Надiйка.
      - Треба вчитися. Ви ще тiльки починаєте життя. Найголовнiше стремлiння. А воно у вас є. Ви менi дуже подобаєтесь, друзi з планети Земля...
      - Ой, - згадав раптово Андрiйко. - А за нами ж послали ракету. Там Василь прилетiв i, напевне, шукає нас!..
      - Ну, цьому ми зарадимо, - весело сказав марсiанин. Вiн повернувся до екрана над пультом, щось ввiмкнув. На екранi з'явилася поверхня Марса, червонi горби, пiски, ряди голубих рослин. На рiвнинi показалася ракета, що лежала боком, а поряд iз нею ще одна. Вона стояла рiвно, замiряючись гострим носом у небо.
      - Вона, - щасливо промовив Андрiйко. - Василь уже прилетiв. Але як ви знайшли ракету?
      - З допомогою локаторiв. У нас це робиться дуже просто. Ну, а тепер назад. Вам, справдi, пора. Зустрiнемось ще не один раз.
      Свiтло погасло. Постать марсiанина зникла.
      - А Топ? Де Топ? - закричала Надiйка.
      - Буде собака, не турбуйтеся, - заспокоїв невидимий голос.
      Щось засвистiло, в обличчя заструмило тепле повiтря. Навколо замерехтiла зоряна безодня, з її глибини з'явилася гiгантська червона куля Марса. Вона блискавично насунулась i розтанула у снiговiй iмлi. Похолоднiшало. Друзi притиснулись одне до одного. Андрiйко нагнувся, намацав бiля нiг Топа. Пес радiсно завищав.
      Iз снiгової завiси зненацька з'явилася ракета. Бiля неї лежала ще одна. Раптом спалахнув iскристий фейєрверк, ослiпив дiтей.