Тигролови

      Відтак, озброївшись, пішов через річку по камінню. Може, той бік буде гостинніший. За річкою, продираючись на стежку, сік ножем верболіз, стинав гілки, що заважали просто йти, - шукав ножеві застосування. А ніж гострий же, як бритва! Надибавшії зразу за верболозом тиху ковбаньку, глянув у неї, мов у люстро. О, ніж мусить діяти! На нього дивилось чуже, заросле щетиною, почорніле обличчя. Боже мій! І мати б не впізнала. Тим-то й доля його цурається. Голитись!
      Примостившись на камені і перемагаючи біль у суглобах та у всьому тілі, він почав голитись. Може, життя покращає. Дивився у воду, як у люстро, і шкріб ножем намочену щетину. Бере! Ліпше, аніж було голитись склом у в'язниці… Потім умився і глянув у “люстро”. От, зовсім молодий юнак. Боже, скільки змін відтоді, як бачив себе востаннє голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дівчат з розуму. Шкода молодості, шкода втраченого безповоротно того, що вже ніколи, ніколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але… І ті прямовисні зморшки межи бровами, і крилаті брови, заломлені уперто… Великі очі горіли мов у божевільного.
      “Та-ак, мандрівнику! З такою пикою тільки в нетрях і жити та живих і мертвих полохати. При таких літах - і така у вас, прости Господи, мордяка! Як у Мефістофеля. Ну ж засмійся! Будь веселіший. Життя переміниться…”
      Але життя не змінилось.
      Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось, що швидко йде, але насправді посувався, мов тінь, хитаючись. Аби не лежачи помирати. Ніж більше не ставав у пригоді. Ніяк не ставав. Спершу він стинав ним гілочки знічев'я, а потім засунув у піхви і не виймав. В руці не вистачало сили.
      А надвечір сили зовсім покинули його. Край.
      Ліг голічерева під височенними кедрами, тягуче-важко і глибоко зітхнув, ніби випустив дух, поклавши голову на корінь, і так лежав. Згодом витяг помалу ножа і поклав коло себе. По хвилі намацав і переклав ножа зручніше. Ще зітхнув глибоко-глибоко.
      “Так… Кінець…”
      Думки плуталися у голові, що була немов гарячим оливом наллята. “Який пак сьогодні день?… А, шостий… Ну, це ще здорово… Коняка б уже здохла… А якби я був конякою - було б ліпше?… Шостий… Так… Але Бог за шість день світ увесь сотворив… і ці нетрі теж… Атож…” Чорна павза. І знову: “Шостий день… Оце й б він - останній, уже зовсім останній день мого життя… А ще б трохи…”
      Проте це вже така собі, млява думка.
      Не хотілось рухати ні рукою, ні ногою. Не хотілось думати. Хотілось лежати й лежати. Вічність лежати так. І хай шумлять високі кедри. І нехай розповідають під синім небом хмаркам удень і зорям уночі, як один хоробрий і сміливий… І хай слухають вивірки… Як один хоробрий і сміливий п'ять разів переміг смерть, видерся з пащі дракона і, гнаний буйною радістю, доніс свою голову аж сюди, доганяючи щастя, а знайшов - смерть… Чужинець. Далекий-далекий чужинець. Чужак… Пробив нетрі грудьми і ліг тут, між корчами, доніс свою голову аж сюди, за кілька тисяч кілометрів, аж на край землі…
      І дзвенять кедри… Ні, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство дзвонить дзвіночками в гаях, синіми волошками зоріє в полях, бризкає водою на Ворсклі… на Дніпрі… Ге-ен… І сміються, сміються дзвінкі дівочі голоси, і скачуть луни лугом, горою… Пахне терпкий-терпкий чебрець під бором…
      Він лежить на гарячій печі і дивиться, як горить лампада і мерехтять образи під королівськими рушниками. А мати крутить веретено і снує тонюньку-тонюньку пісню:
 
…Мати ж моя пава,
Тепер я пропала,
Що ти ж мене туди дала,
Де я й не була…
Мати ж моя вишня…
Мати ж моя вишня…
 
      Хтось у ньому, непокірний і бунтівливий, хоче підвести йому голову, але вона не підводиться. То її держить.йому тутешній волохатий бог, лютий, скупий і ненажерливий; насідає на груди і не дає вже йому дихати… А мати схилилась близенько-близенько… Раптом - що це?! Він розплющив очі. Стукіт?… Постріл!
      Він зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокірний у нім підводить його. В вухах дзвенить. Знову постріл! Постріл як грім! І враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дівочий:
      – Грицьку!!!
      Жахливий крик молодості, що її вхопила зубами смерть:
      – Грицьку!!!
      Він шпарко схоплюється на ноги. А Боже мій! Мерщій!… Кидається чимдуж, точачись, плутаючись у бур'яні, поспішає, поспішає. Знову крик. Близько…
      Напружуючи рештки сил, він виламується на галявину. Ось!…
      Величезний чорний ведмідь, ставши на задні ноги, намагається схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камінням, люто відбивалась прикладом рушниці.
      Ось він! Це він, волохатий, безжалісний і грізний бог нетрів. Ага!
      Пожираючи потвору гарячковими очима і нічого не бачачії, як маніяк, пішов на неї всторч, гнаний п'яною жагою помсти. Ага!!! А рука намацувала ніж…
      Ведмідь хапнув повітря, кинув жертву і, ревнувши, повернувся на нового ворога всією тушею, посунувся на нього білою плямою “нашийника”…
      Людина в розколині тихо, по-дитячому, скрикнула… Ніж з диявольською сплою пірнув у білу пляму, в самісіньку горлянку і повернувся там упоперек.
      Мандрівникові очі, тріумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всі боки кров, заливаючи біле, і ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднім одягу звіролова, простоволоса, і кинулась до нього… Це останнє, що його погляд встиг побачити. Мить - і сили враз залишили його, в очах потемніло, і він повалився на землю під волохатою, чорною масою, як ніч накрила його…
      Тільки десь у підсвідомості ще якусь мить бриніло здалеку-здалеку:
 
“…Мати ж моя пава…
Мати ж моя вишня…”
 
      І замовкло. Як іскра, заллята водою.
 

* * *

 
      Місяць, що зійшов над хребтами лісистих кряжів, стояв, мов вогненний щит, низько прибитий до брами в нові краї, в невідомі світи. Він здавався живим - то яснів, то темнів, надимаючись. То обличчя! То обличчя великого духа - демона невідомого, несходимого “Далеко”. Воно то хмурніло, то ясніло і знову хмурніло, червоніючи, - з долин, з улоговин, з міжгір'їв підіймались тумани і хвилями десь сходили вгору. Межи кряжами внизу вони лежали велетенськими намітками - чи як хвилі бавовни, чи як зігнаті вітром сніги…
      Над падями, над проваллями, над становиками безкраїми і покрученими, над тайною нетрів стояла імла, проснована тьмяним, червоним баговинням.
      Зацокали підкови…
      По голому кряжу, по становику, вигнались три вершники черідкою. І стали. Рушниці через плече. Витягнуті шиї. Ворушаться в сідлах. Маячать, як китайські тіні на тьмянім екрані.
      – Батьку! - це дзвінкий, молодий голос. - Ну, як?…
      – Добре… - це бас. - А підтягніть-по попругу, злізьте котрий…
      Двоє метнулися з коней… А в того третього щось упоперек сідла… Як давні запорожці десь на козацькій могилі, везучи бранця чи рятуючи товариша. Сідлані коні вимальовуються до дрібниць, прядуть вухами, пирскають і хапають губами бур'ян.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.