Немає нiякiсiнької надiї на те, що цi рядки хтось прочитає хоча б у майбутньому, — i все ж я мушу писати. Мої вiрнi супутники побороли безнадiйнiсть i розпач. Немов нiчого й не трапилось, вони заглибились у свої справи: прислухаються до подиху Всесвiту, вимiрюють його пульс.
      Двi години тому Манго визначив, що наш корабель мчить просто в розжарене серце Галактики. Це значить — кiнець. Захоплюючий, жахливо пишний кiнець…
      В такому разi навiщо ж я пишу?.. Коли мандрiвник Андре зазирнув смертi в обличчя, — вiн дописав у своєму щоденнику останнiй рядок. Я ж у цю мить тiльки починаю писати.
      Може, це буде моєю сповiддю? Нi, менi немає в чому сповiдатись. Не буде це i розмовою з самим собою, бо я не самотнiй. З Василем та Манго ми працюємо напружено, а в працi людина не вiдчуває самотностi навiть в останнi хвилини свого життя. Не пишу i за звичкою, хоч написав свого часу кiлька фантастичних оповiдань. Те, про що йтиме мова, безперечно, не фантазiя.
      Кiлька секунд тому сторiнки мого щоденника осяяло свiтло од вибуху згасаючої зорi. Я вже хотiв покласти ручку i простежити за цим чудовим вiдродженням умираючого сонця, але Василь менi перешкодив.
      — Пиши! — сказав вiн рiшуче. — Це — наша остання надiя на порятунок.
      Так, у цих кiлькох словах — весь змiст уявної безглуздостi моєї працi.
      Бухгалтер, який виявив у балансi розбiжнiсть на кiлька копiйок, повинен перевiрити всi розрахунки, незалежно вiд їх кiлькостi, i обчислювати все з початку, аж поки не знайде помилки. Шукаю помилку i я. Я схожий на людину, яка намагається щось пригадати, а тому раз по раз повертається до мiсця, пов'язаного з подiєю. Я шукаю помилку, що трапилась внаслiдок приголомшливих подiй мого життя. Помилку, яка шпурнула нас у пульсуючi глибини Всесвiту.
      Навколо нас — запаморочливий, нескiнченний простiр, яким ми пролiтаємо швидше за думку, та все одно ми у в'язницi.
      Рiдне Сонце загубилось в iмлi розiрваної Млечної Путi. Вогники зiрок мовчать. Велетенська машина з подивом стежить за мiзерною порошинкою, що проникла в її механiзм, i цей крижаний погляд простору паралiзує моє серце.
      Ми проминаємо розжаренi кулi, вiд яких назустрiч нам тягнуться довгi червонi язики. Зорi швидко виростають i зникають у пiтьмi. Молоко туманностi скупчується в зорянi острiвцi; непрозора запона рветься, i ми пропливаємо помiж двома сонцями.
      Яка ж швидкiсть нашого польоту?
      Манго ще не вирахував. Наш атомний годинник працює точно, але тiльки для нас. Про час на Землi ми не маємо нiякого уявлення, бо давно вже втратили зв'язок з людьми. Який рiк збiгає зараз на нашiй планетi? Чи живий хоч хто-небудь з наших друзiв? Чи правду кажуть вченi, що при такiй швидкостi польоту час для нас зупинився? Чи не постарiшало людство на кiлька столiть? I якщо ми не загинемо у вогнищi центру Галактики, то чи не застанемо потiм на Землi тiльки далеких своїх нащадкiв?
      Нi, нi, годi про це! Я повинен повернутися на Землю i в минуле.
      Мої думки мусять бути в тисячу разiв швидшими за наш антигравiплан. Вони повиннi одним стрибком повернути мене додому i виявити проклятущу помилку.
      Додому! Яке миле це слово. Додому, хоча б у сльотний день чи морозний вечiр! Все, що я колись зневажав, тепер буду пестити, мов свою дитину. Над брудною калюжею зупинюся з подивом; найогиднiша комаха стане для мене наймилiшим створiнням! Бодай на мить, хай тiльки думкою, втекти з крижаного простору i стальних стiн…

      Усе почалося в ту далеку знаменну нiч.
      Я лiг спати пiзно, бо дописував оповiдання про майбутню подорож на Мiсяць. Моя уява була настiльки збуджена, що я продовжував фантастичний полiт Космосом i увi снi. Та ось, коли ракета вже шугнула вниз i на мене з блискавичною швидкiстю почали насуватися кратери й цирки Мiсяця, у двигунах корабля раптом щось задзеленчало…
      Пошкодження? Застережний сигнал?
      Похапцем оглядаю двигун, а дзвiнок не стихає…
      Прокидаюсь. Голова трiщить, тремчу вiд холоду. Отже, це був тiльки сон.
      Але знову чую той огидний дзвiнок. У темрявi деренчить телефон. Будильник монотонно вiдбиває четверту годину ночi. I кому це спало на думку турбувати мене в такий час?!
      — Що трапилось? — питаю незадоволено.
      — Чи є редактор Груда? — прохрипiло у телефоннiй трубцi.
      — На жаль, слухає вас… Сподiваюсь, ви знаєте, куди подзвонили?.. Хто ви такий?
      — Доктор Пегас.
      Дивно: такого iменi я не чув.
      — Хто?! — перепитую про всяк випадок.
      — Доктор Пегас, але зараз це неiстотно… Зачекайте, не кладiть трубки, йдеться про дуже важливу подiю… Послухайте!
      У телефоннiй трубцi запищало: "Пi… пi… пi… пi…".
      — Сам поклав трубку, мерзотник! — пробурчав я голосно.
      — Не поклав, не поклав, ви слухайте! — кричав хтось серед настирливого пищання. — Ви знаєте, що це за звуки? Сигнали з Всесвiту!.. Так, справдi, сигнали з Всесвiту. Ви — один з перших людей на Землi, якi почули їх. Я перехопив цi сигнали кiлька хвилин тому i згадав про вас, бо люблю вашi фантастичнi оповiдання.
      Може, я сплю? А може, хтось глузує з мене?.. Так, звичайно ж, це мiй колега Франта. Вiн iнодi любить щось утнути.
      — Франто, кинь свої жарти, бо я все одно впiзнав тебе! I цього тобi не подарую, — адже я тiльки двi години тому лiг спати. Ось я покажу тобi Пегаса!
      — Помиляєтесь! — смiється невiдомий на протилежному кiнцi лiнiї. — Я справдi доктор Пегас, i сигнали з Всесвiту — теж справжнi. Послухайте вранцi останнi вiстi, ви… фантаст! — i вiн поклав трубку.
      Незважаючи на жахливу втому, я в ту нiч уже не заснув. О шостiй ранку ввiмкнув приймач i отетерiв.
      — …Учора, четвертого вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомого року, в Радянському Союзi був успiшно запущений перший штучний супутник Землi…
      Я скочив з лiжка як опечений.
      — …За попереднiми даними ракета-носiй надала супутниковi необхiдної швидкостi близько восьми тисяч метрiв на секунду. Штучний супутник обертається навколо Землi по елiптичнiй орбiтi, i його можна спостерiгати в променях ранкового та призахiдного сонця. Супутник обладнано двома радiопередавачами, що безперервно надсилають радiосигнали — лiтеру «Т» азбуки Морзе…
      Цi сигнали i спрямував менi у телефонну трубку загадковий Пегас!.. Хто ж це мiг бути?
      Раптом у мене майнула думка, що завдяки дивному збiгу обставин я почув новий пострiл Аврори; що я сприйняв сигнал, яким розпочинається грандiозна битва людини за Всесвiт. Вiднинi людство пориває пута, якими його навiки було прикуто до Землi. А я — свiдок i навiть в якiйсь мiрi учасник цього!
      Я був вдячний таємничому Пегасовi! Шукав його кiлька днiв, але марно. Вченого з таким iменем нiхто не знав, — а в тому, що це був учений, я не мав сумнiву: хто ж ще мiг перехопити сигнали першого супутника до офiцiального повiдомлення ТАРС?
      У запалi редакцiйної роботи тих гарячкових днiв я поступово забув про Пегаса. А через мiсяць нас приголомшило нове повiдомлення: на небосхилi з'явилась ще одна радянська зiрка з пiддослiдною твариною на борту; наша редакцiя почала жити новими хвилюваннями. Менi пригадався доктор Пегас, але, признаюсь, я тiльки шкодував, що цього разу вiн вчасно не повiдомив мене про появу нового супутника.
      Надходив Новий рiк. Перед святом редакцiю все частiше почали вiдвiдувати невизнанi винахiдники.
      У той знаменний день, з якого, власне, i треба було б почати розповiдь, перший винахiдник прийшов ще о восьмiй ранку. Вiн принiс проект "вiчного двигуна".
      — Я доведу — вiрнiше, вже довiв, — що ваш журнал помиляється, хоч я його дуже поважаю як журнал серйозний! — гарячкував вiдвiдувач, Перпетуум-мобiле можливий! Оцей двигун, — показував вiн, хвилюючись, на свої креслення, — оцей двигун обов'язково працюватиме!
      — А чому ви його не збудували? — заперечив я м'яко, бо з такою категорiєю винахiдникiв треба поводитись обачливо.
      — Я не маю для цього коштiв!
      — Гаразд! Я згоден скласти з вами угоду, що в разi успiху вашого вiчного двигуна сплачу вам п'ять тисяч крон. Якщо ж протягом двох мiсяцiв ваша машина не почне працювати, — ви сплатите менi сто крон. Пiд таку юридичне оформлену угоду можна позичити грошi у кого-небудь. Згоднi?
      Погодився. Вiн не зрозумiв моєї каверзи i навiть був здивований моєю хоробрiстю. П'ять тисяч проти ста!
      Саме пiд час складання цiєї пiдступної угоди i подзвонила Єва. Я довго не мiг зрозумiти, хто, власне, дзвонить. Останнiй раз ми бачилися з нею в день одержання унiверситетських дипломiв. Ще студентом я закохався в неї, одного разу наважився сказати їй про це, але дiвчина обернула все на жарт.
      — Любов?!.. Дитяча хвороба! У нас зараз iншi турботи. Ми повиннi перебудувати весь наш жалюгiдний свiт!
      Одержавши дипломи, ми розiйшлися рiзними шляхами. Вона поїхала до Словаччини будувати новi селища, а я влаштувався в редакцiї технiчного журналу. Iнодi ми обмiнювались дружнiми листами, але iнтервали мiж ними все збiльшувались за арифметичною прогресiєю. Останнього листа я одержав чотири роки тому. I раптом Єва озвалась. Перебуває, мовляв, у Празi i хотiла б мене бачити.
      Ми домовилися зустрiтись о четвертiй дня на Карловому мосту.
      Признаюсь, я радiв цiй зустрiчi. Хоч вiд редакцiї до Карлового мосту зовсiм близько, я вдягнувся вже о пiв на четверту. Однак бiля дверей мене перепинив довготелесий чоловiк, схожий на Дон-Кiхота. Пiд пахвою вiн тримав великий заяложений сувiй паперiв.
      — Ви вже йдете? — спитав вiн зовсiм недоречно. — Я хочу з вами поговорити. Прийшов до вас у дуже важливiй справi. Це — вiдкриття, яке докорiнно змiнить iсторiю людства.
      — Перпетуум-мобiле? — запитав я холодно.
      — Нi. Ви чули сигнали з Всесвiту?
      "Пегас!" — блискавично промайнуло у мене в головi.
      — Так знайте ж: моє вiдкриття має для людства бiльше значення, анiж штучний супутник! — вiв далi незнайомий, i ранiше, нiж я встиг опам'ятатись, кинувся на колiна, i почав розгортати сувiй. За кiлька секунд пiдлога редакцiї була вкрита папером у клiтку, помережаним чудними значками. — Ви стоїте над картою свiту! — урочисто заявив вiдвiдувач. — Це план метеорологiчної вiйни! Погода може стати найдiйовiшою зброєю проти ворога… Хвилинку, я вам усе докладно поясню… Ворога ми затопимо дощами i зливами, зметемо бурями та ураганами…
      Ще й зараз пригадую неприємне почуття, що охопило мене тодi. Я вiдчув, як кров приливає до голови, як у мене з неймовiрною силою наростає лють.
      Од вибуху гнiву мене врятував телефон. Говорив доктор Пегас.
      — Чи є у вас сьогоднi вiльна часинка? Можете завiтати до мене десь о п'ятiй годинi? Я маю надзвичайно цiкавий сюжет для фантастичного оповiдання.
      — Так, зараз прийду! — сказав я скорiше не йому, а бiдолашному винахiдниковi, який усе ще стояв навколiшки i з нетерпiнням поглядав на мене.
      — Нi, не зараз, бо я повернусь додому тiльки о пiв на п'яту. Запишiть мою адресу: Мала-Страна, Ностицева вулиця, п'ять.
      — Дякую за запрошення! — вiдповiв я.
      — Тож не забудьте! — сказав доктор Пегас на прощання.
      "Метеорологiчного винахiдника" я послав на шию колегам з журналу-конкурента. Хай використають його винахiдницький талант для чогось бiльш розумного.

      Чим далi вiд нас рiдна планета, тим яскравiшими стають мої спогади. У темрявi Всесвiту, коли мiж нами залягла нескiнченнiсть, бачу все значно виразнiше, анiж бачив колись на Землi. Реально вiдчуваю запах вiтру, який колись гуляв над Влтавою. Бачу їдку iмлу, що закривала вид на Празький кремль. Чую приглушений гомiн вулиць рiдного мiста…
      — Добридень, Гонзо! — вiтається Єва так, мовби ми не бачилися не вiсiм рокiв, а лише один день.
      — Винахiдник… дивак… настирливий… — промимрив я розгублено, пояснюючи запiзнення.
      — Не треба виправдовуватись! — засмiялась Єва. — Ти не змiнився анiтрохи. Пам'ятаю, колись я чекала тебе на цьому ж мiсцi. Чекала пiвдня i, здавалось, могла б чекати пiвжиття. Мабуть, нiде в свiтi людина не створила такого чудового куточка, як отут.
      "Ти теж не змiнилася за цей час!" — думав я. Пригадую, як вона завжди по-дружньому мило i все ж холодно вiдштовхувала мене. Глибоко дихаю морозним повiтрям i радiю, що мiж нами пролягло аж вiсiм рокiв, якi зробили нас розсудливiшими.
      — Тобi не подобається Карлiв мiст? — наївно запитує Єва.
      — Звiсно, подобається… — вдаю з себе байдужого. — Зараз пiв на п'яту, а о п'ятiй у мене дiлове побачення.
      — Шкода. А я з таким нетерпiнням чекала цiєї зустрiчi…
      Я допитливо дивлюсь на неї i вiдчуваю, як куточки моїх губiв тремтять вiд iронiчної посмiшки. Єва зрозумiла мiй погляд.
      — Гонзо, Гонзо… — зiтхнула вона. — Цi нещаснi вiсiм рокiв… Але… Зараз я вiдчуваю, що ти став для мене значно ближчий…
      Пiд сяйвом запнутих iмлистим серпанком лiхтарiв ми повiльно йшли до Малостранської площi.
      — Ти… ти про мене зовсiм не згадував? — запитала вона несмiливо.
      — Згадував… — вiдповiв я, вiдчуваючи, що починаю втрачати грунт пiд ногами.
      — Нiхто менi за цей час так не припав до серця…
      — Знаю, о гордовита i вибаглива принцесо!
      I раптом чую таке, що приголомшило, мене, як вибух бомби.
      — Я чекала тебе, Гонзо. Нi, це не жарти. Ранiше я цього не усвiдомлювала, бо надто захоплювалась архiтектурою.
      Менi здалося, що це не та Єва, яку я колись знав. Ця була якась iнша, нiжнiша, прихильнiша.
      На баштi храму святого Мiкулаша годинник пробив п'яту.
      "Пегас, — пригадав я, — мабуть, уже чекає на мене".
      Я взяв Єву пiд руку i швидко потягнув через Малтезьку площу до Ностицевої вулицi. Спочатку вона дорiкала менi за те, що я призначаю два побачення одночасно, але потiм з цiкавiстю вислухала мою розповiдь про нiчну розмову i сигнали з Всесвiту.
      Старенький будинок пiд номером п'ятим був тьмяно освiтлений лiхтарем, прикрiпленим до фасаду. Над склепистими воротами — щит у стилi бароко з двома горлицями. Другий щит був розбитий, вiн дивився на вулицю, як слiпе око. З освiтленого вiкна поруч нього лунала iнтродукцiя з «Паяцiв». Патефонна пластинка була добряче заїжджена, але це тiльки посилювало романтичнiсть моменту.
      Невже в цьому старовинному будинку живе вчений, який своїми досконалими приладами перехоплює голоси Всесвiту? Я вiдчуваю, що тут якесь непорозумiння.
      — Або з тебе хтось поглузував, або ж я навiть не уявляю, в чому справа… — сказала Єва.
      — Невже ти боїшся? — засмiявся я.
      Ми зайшли до темного холодного коридора, вимощеного плитами з пiсковику, зазирнули в усi закутки. Списку мешканцiв будинку не було нiде.
      — Будинок невеликий, обiйдемо його весь, — вирiшили ми i почали повiльно пiднiматись рипучими дерев'яними сходами на другий поверх, освiтлюючи собi шлях сiрниками.
      Отак ми добрались аж до мансарди, але таблички з iменем доктора Пегаса так i не знайшли.
      — Казала ж тобi, що це був жарт! — стривожено прошепотiла менi просто в вухо Єва. — Хоч я й люблю такi старовиннi будинки, але в цьому нiзащо б не хотiла жити. Тут якось моторошно…
      Не встигла вона це сказати, як вiдчинились дверi, i на порозi з'явилася стара розпатлана жiнка у ветхому халатi з свiчником у руцi. В мерехтливих променях свiчки вона здавалась примарою.
      — Когось шукаєте?
      — Доктора Пегаса…
      — Доктора Пегаса? — перепитала жiнка здивовано. — Я тут живу понад п'ятдесят рокiв, але людини з таким чудним прiзвищем не зустрiчала. Настiльки я знаю, Пегас — це крилатий кiнь з грецької мiфологiї… Правда, тут живе один дивак, але його звуть iнакше…
      Промимривши пробачення, ми попростували до виходу.
      — I навiть у всiй нашiй околицi такої людини немає! Я знаю майже всю Малу-Страну! — кричала вона, стоячи на сходах.
      Ми вибiгли з будинку, як дiти, що втнули якусь штуку, i аж на вулицi зареготали.
      — Тепер я зватиму тебе доктором Пегасом! — сказала Єва. — А ти, виявляється, шукач пригод!.. Ходiмо-но до кав'ярнi та вип'ємо чорної кави, поки я трохи отямлюсь.
      Ми вже одiйшли вiд дверей на кiлька крокiв, як раптом до будинку пiд'їхав i зупинився мотоцикл. З нього зскочив i попрямував до нас чоловiк у шкiрянiй куртцi з капюшоном на головi.
      — Добривечiр, пане редактор! Давно чекаєте? Пробачте, я трохи затримався в iнститутi.
      — Професор Кржижек?! — вигукнув я з подивом. — То це ви i є той таємничий доктор Пегас?
      — Так, я трохи вас поiнтригував. Знаю, що журналiсти — народ допитливий. Але загалом я справдi Пегас, в усякому разi, мене так називають колеги за мої фантастичнi iдеї… Ваша дружина? — обернувся вiн до Єви.
      — Поки що — нi.
      — Вiдверто кажучи, на жiноче товариство я не розраховував. Знаєте, я живу сам, i в квартирi у мене безладдя.
      Єва зрозумiла, що вчений хоче говорити зi мною без свiдкiв.
      — Я теж не збиралась у гостi, — сказала вона стримано. — Гонза розповiв менi про вас кiлька хвилин тому… Скiльки часу ви затримаєтесь? Я хотiла б зайти до кав'ярнi та випити чашку кави. Ми, власне, i прямували туди.
      — Не бiльш як годину, — зрадiв Пегас. — Ви не гнiваєтесь на мене?
      — Отже, за годину я чекатиму на тебе, — сказала на прощання Єва i енергiйно попрямувала до Малтезької площi. Вона, мабуть, вiдчула, що я дивлюсь на неї, бо ще разiв зо два озирнулась i вiтально помахала менi рукою. Тодi я ще не уявляв, чим був для мене отой жест.
      Пегас — вiднинi я називатиму доктора Кржижека тiльки цим iменем втягнув мотоцикл у коридор, увiмкнув великий електричний лiхтар i повiв мене скрипучими сходами на другий поверх. Бiля дверей у кiнцi невеликого, просякнутого запахом цвiлi коридора вiн зупинився.
      — Фердо, вiдчини, я привiв шановного гостя! — звернувся Пегас приглушеним голосом до когось за дверима.
      Важкi дубовi дверi повiльно вiдчинились. На мiй подив, за ними нiкого не було.
      — Увiмкни свiтло, Фердо! Не будемо ж ми сидiти в темрявi.
      На стiнах спалахнуло кiлька електричних лампочок. Ми зайшли до яскраво освiтленого примiщення з ажурною стелею.
      — З ким ви говорили? — спитав я зацiкавлено. — Тут же нiкого немає?
      — Ви маєте на увазi Ферду? Це мiй невидимий служник.
      — Невидимий?!
      — Я можу легко переконати вас у цьому. Вiн скоряється менi з першого ж слова… Слухай, Фердо, чому ти досi не опустив завiси? Адже сусiди дивляться нам просто на стiл!
      Завiси тихо зашарудiли й опустились, а в мене по спинi поповзли мурашки.
      — Ферда виконує також писанi накази. Напишiть будь-яке завдання на цьому паперi.
      "Фердо, запали вогонь, бо тут холодно!" — написав я калiграфiчним почерком.
      У ту ж мить спалахнули газовi пальники.
      — Я вже догадуюсь, що це за чудеса: прихованi десь кiбернетичнi апарати реагують на звуки голосу. Але оцей письмовий наказ мене збив з пантелику. Ви непомiтно натиснули на якусь кнопку, правда ж? — допитувався я.
      — Я не люблю каверзiв. Усе, що вам було продемонстровано, — найчистiша наука… Але на вас чекають ще цiкавiшi сюрпризи. Адже я обiцяв вам дати тему для фантастичного оповiдання, — сказав Пегас.
      Я оглянув кiмнату. Полицi аж пiд стелю повнi книжок Звичайний письмовий стiл. Круглий столик з двома зручними крiслами. Праворуч вiд дверей — iмiтацiя англiйського камiна. Над ним виднiлися великi залiзнi дверцята, якi, напевне, вели до широкого димоходу. Дверцята були пофарбованi в той же колiр, що й стiни.
      — Трохи тiснувато… — сказав я, аби не мовчати.
      — Це на перший погляд… Фердо, покажи добродiєвi спальню.
      Одна з книжкових шаф крутнулась навколо осi, вiдкриваючи хiд до другої кiмнати. Стiни тут були заставленi книжками. Посерединi кiмнати стояв диван та нiчний столик.
      — Для вiкон не вистачило мiсця, — пояснив Пегас. — Але електрика цiлком замiняє сонце. До того ж я тут довго нiколи не затримуюсь.
      — У вас чудова колекцiя наукових праць! — зауважив я з подивом.
      — Помиляєтесь. Науковi книги з мого фаху мiстяться в першiй кiмнатi. А тут — фiлософськi твори та белетристика, головним чином класики. Не хочу хвалитись, але, на мою думку, в мене тут зiбрано все краще, що створив людський мозок за весь час свого iснування.
      — Дивно… Таку бiблiотеку я, одверто кажучи, не сподiвався побачити у вас, — сказав я схвально. — Вчений i одночасно любитель мистецтва… Чи не грiшите ви потай i лiтературною творчiстю?
      — I так i нi, залежно вiд того, як на це глянути. Вас, мабуть, здивують мої слова, але лiтература — не моя пристрасть. Це просто матерiал, який допомагає менi в наукових дослiдженнях.
      — Не розумiю… — признався я, перебiгши поглядом по корiнцях книжок з iменами Платона, Аристотеля, Шопенгауера, Шекспiра, Шiллера…
      — Зрозумiєте, коли я покажу таємницю своєї лабораторiї.
      — У вас тут є i лабораторiя?
      Пегас посмiхнувся. Це була швидше гримаса, яка на мить змiнила його непроникне, кутасте обличчя. Ця гримаса так мiцно в'їлась менi в пам'ять, що я мiг би навiть сьогоднi намалювати її. Лукавий вiдблиск в очах, стиснутi куточки рота, а нижня губа випнута вперед. В цiй гримасi проступала погано прихована зарозумiлiсть та почуття власної вищостi. Це було застереження, якого я, на жаль, не зрозумiв вчасно.
      — Будинок, де я живу, купив i перебудував для своєї численної родини архiтектор, що створив храм святого Мiкулаша. Цей будинок оповитий багатьма легендами, якi я старанно вивчив. Одна з них iрунтувалась на правдi i допомогла менi знайти чудове мiсце для лабораторiї, - ви самi незабаром у цьому переконаєтесь. Але перед тим, як туди пiти, давайте нашвидку вип'ємо по чашцi чорної кави, щоб ви не заздрили своїй нареченiй.
      Гримаса вченого мене трохи занепокоїла. Хотiлося попрощатися з чудним господарем та й побiгти до Єви, але допитливiсть перемогла.
      Я з цiкавiстю стежив, як доктор за допомогою невидимого служника варив каву. Самi по собi вiдчинилися дверцята шафи з посудом. Пегас узяв звiдти двi чашки, вкинув у кожну по кiлька коричневих кульок i наповнив водою. Чашки поставив на письмовий стiл, простеливши перед тим паперовi серветки. Незабаром вода в чашках закипiла.
      — Дякую, Фердо! — жартiвливо сказав Пегас. — Прошу — справжня турецька кава. А тих кульок не бiйтесь, це не сурогат i не аптекарський товар. Я тiльки вкрив зернятка кави особливою речовиною з глюкози, яка роз пускається протягом трьох хвилин кипiння.
      Кава прекрасно пахла i була дуже смачна. Я пив, нишком оглядаючи письмовий стiл, щоб вiдкрити його таємницю. Про те, що воду довели до кипiння невидимi iнфрачервонi променi, я зрозумiв одразу ж, але мене дивувало те, що вони водночас не впливали на дерев'яну дошку стола.
      I ще менi не давало спокою запитання:
      — Чи послухався б мене ваш Ферда, коли б я прийшов за вашої вiдсутностi i попросив його вiдчинити менi? Я запам'ятав усе, що ви йому говорили.
      Пегас уважно подивився на мене:
      — Що ж, спробуйте хоч зараз!
      Я вийшов до коридора, але нiякi умовляння на адресу Ферди не допомогли, потрапити назад я вже не мiг. Нарештi менi вiдчинив Пегас.
      — Як бачите, я забезпечив себе вiд цiкавих i непроханих гостей, засмiявся вiн. — Ферда пiдкоряється лише моєму голосовi. А втiм, усе це тiльки забавка. Знаєте, я таки трохи вiдлюдок, тому створив собi кiбернетичного друга. Вiн далеко надiйнiший за живого. Признаюсь, я не дуже довiряю людям… Як редакторовi технiчного журналу вам не треба пояснювати, що Ферда — не якийсь там робот з руками i ногами, а всього-на-всього кiлька тисяч метрiв дроту та безлiч реле i напiвпровiдникiв. Мiй Ферда — не новина для сучасної технiки. Вiн просто дитя нової науки, кiбернетики, над якою працює весь наш iнститут. Звiсно, Ферда може зробити далеко бiльше, нiж я вам продемонстрував. Вiн регулює температуру кiмнат, обслуговує телефон i записує розмову… А що особливо важливо — вiн володiє досконалою пам'яттю, — як ви, а можливо, навiть краще. Словом, це електронно-обчислювальна машина…
      Я зробив жест, що дальшi пояснення — зайвi. Пегас зрозумiв.
      — Ну, гаразд. Каву допито, тепер ходiмо до лабораторiї.
      Я хотiв узяти пальто, але Пегас мене зупинив:
      — Пальто вам не потрiбно. Лабораторiя пiд нами.

      — Фердо, я йду працювати! — звернувся доктор Пегас до свого невидимого служника.
      — Прошу, маестро! — почулося з камiна. — Заходьте. Хоч я людина без забобонiв i не боюсь невiдомого, але цього разу по-справжньому злякався. Може, у доктора все-таки є живий помiчник, який виконує всi накази?
      Не встиг я опам'ятатись, як стальнi дверцята над камiном тихо вiдчинилися. З них повiльно висунулась i спустилась на килим металева драбинка.
      — Дозвольте, я пiду вперед. Хiд досить-таки незвичайний, щось нiби як до курника, — виправдувався Пегас. — Але далi буде краще.
      Коли я видрався по драбинцi, доктор подав менi руку, i ми опинились у маленькiй кабiнi з кiлькома кнопками на стiнах.
      — Лiфт зроблено для одного, на вiдвiдувачiв я нiколи не розраховував, сказав Пегас, натискуючи на одну з кнопок. Кабiна повiльно поповзла вниз.
      — Ви — перша людина, якiй я вiдкриваю свою таємницю i показую пiдземну лабораторiю, — зауважив Пегас по паузi. — Нiхто навiть не припускає, що в цьому старенькому будиночку може iснувати щось подiбне.
      — А ви не боїтесь, що я як редактор можу виказати вашу таємницю?
      — Нi, цього я не боюсь, — сказав Пегас з несподiваним для мене притиском. — Я довiряю вам. Знаю, що не розголосите нiчого, аж доки я сам не попрошу про це.
      У мене було таке вiдчуття, наче ми спускаємось у самiсiнькi надра землi. Лiфт рухався з швидкiстю слимака i так тихо, що часом здавалося, нiби ми стоїмо на мiсцi. Та ось вiн нарештi зупинився.
      — Як я вже казав, будинок переробив старий Динценгофер десь у другiй половинi сiмнадцятого столiття. Одна з легенд розповiдає, що цей будинок був колись з'єднаний з Празьким кремлем i Новим-Мєстом добре обладнаними коридорами, якi пiд час вiйн та заворушень служили запасними виходами… Прошу! Ми перебуваємо в одному з коридорiв.
      Я нерiшуче пiдiйшов до затхлого, тьмяно освiтленого проходу. Краплини, що падали з стелi, тихо видзвонювали чудернацьку мелодiю.
      — Динценгофер будував надiйно: минуло стiльки рокiв, а коридор дуже добре зберiгся. Десь на березi Влтави вiн закiнчується обвалом, кимось замурованим, щоб влтавська вода не залила пiдземелля. За всiма ознаками це зроблено через багато рокiв пiсля смертi архiтектора.
      Пройшовши близько тридцяти крокiв, ми звернули до бiчної галереї, що кiнчалась сучасними гладенькими дверима.
      Пегас витяг з кишенi ключi.
      — Ферду я залишив нагорi. Тому тут змушений вiдчиняти сам. Ще один запобiжник — i можемо вступити до мого королiвства… — Вiн натиснув щось на вологiй стiнi. Дверi вiдчинились, i водночас у примiщеннi спалахнуло свiтло.
      Я зацiкавлено оглядав просторе примiщення з голими бетонованими стiнами, — в ньому було повно найрiзноманiтнiших приладiв та апаратiв.
      — Це ваша лабораторiя? — щиро здивувався я. У Пегаса вiд задоволення заблищали очi.
      — I так i нi, в залежностi вiд того, як на це глянути… — почув я знайому вiдповiдь. — Пiдземнi коридори мої за правом прiоритету знахiдки. Апарати я позичив на складi дослiдного iнституту.
      — Позичили? — перепитав я iронiчно.
      — Власне, це не має значення, — холодно вiдповiв Пегас. — Коли зрозумiєте, якi важливi проблеми розв'язуються в цiй лабораторiї, то погодитесь, що спосiб, яким я дiстав необхiдне обладнання, справдi не має значення. Я працюю над двома грандiозними проблемами. Одна дасть людству необмежену силу, друга — врятує його вiд загибелi…
      Слова хворого на манiю величностi анiскiльки не здивували мене.
      "Знову вiчний двигун!" — згадав я бiдолашних винахiдникiв, що останнiм часом посипались до редакцiї як iз драного мiшка.
      — Я бачу, ви менi не вiрите. Нi, я не божевiльний i зараз переконаю вас у цьому. Моє перше величезне завдання — оволодiти гравiтацiєю, силою земного тяжiння. Теоретично я вже розв'язав цю проблему, практично — ще не зовсiм.
      — А чому ви не експериментуєте в дослiдному iнститутi? — запитав я. Адже над цiєю проблемою працюють багато вчених. Самотужки ви її не розв'яжете.
      — Я пильно стежу за успiхами iнших i добре знаю, чого досягнуто в битвi з гравiтацiєю. Але я йду зовсiм Iншим шляхом i вже виявив гравiтацiйнi хвилi, аналогiчнi електромагнiтним… А чому не експериментую в iнститутi? Просто не хочу, щоб хто-небудь скористався з результатiв моєї довгорiчної виснажливої працi. А з публiкацiєю другого вiдкриття я затримуюсь насамперед тому, що його можуть використати проти людства, як у свiй час атомну бомбу.
      Розумiючи, що дальшi заперечення зайвi, я мовчки уважно стежив за Пегасом, який гаряче i з великим захопленням розповiдав про битву з гравiтацiєю. Вiн говорив про проблему, яку я повнiстю зрозумiв тiльки далеко пiзнiше.
      — Отже, ви працюєте над гравiтацiєю… А як вам пощастило перехопити сигнали супутника незабаром пiсля його запуску? — запитав я зрештою, коли Пегас замовк.
      — Саме тому, що я працюю над гравiтацiєю, у мене є потужний приймач, яким я перевiряю зв'язок мiж гравiтацiйними та електромагнiтними хвилями. Я дослiджую хвилi рiзної довжини. Полюючи в ефiрi, я тодi випадково натрапив на повiдомлення про запуск супутника i довiдався, яка довжина хвилi його радiопередавача. Пiсля цього перехопити сигнали було вже неважко… Вас я згадав по закону асоцiацiї, бо саме того вечора дочитав ваше фантастичне оповiдання про штучнi супутники Землi.
      Я багатозначно поглянув на годинник.
      — О нi, я ще не можу вас вiдпустити! — сказав Пегас, зрозумiвши мiй жест. — Адже я ще не ознайомив вас з другим своїм вiдкриттям, яке послужить темою для вашого фантастичного оповiдання.
      Схопивши мене за руку i раптово знизивши голос, наче побоюючись, що нас хтось може пiдслухати, вiн зашепотiв:
      — Ходiмо!.. Пробачте, я трохи схвильований, але це хвилювання у мене мимоволi виникає вiд думки про велич вiдкриття. Коли ви зрозумiєте, про що мова, то воно й на вас справить захоплююче враження. Насмiлюсь запевнити, що цi iсторичнi моменти ви запам'ятаєте на все життя…
      Вiн мав рацiю: лабораторiю Пегаса я не забуду нiколи.