Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Собака Баскервілів

ModernLib.Net / Артур Конан Дойл / Собака Баскервілів - Чтение (Ознакомительный отрывок) (Весь текст)
Автор: Артур Конан Дойл
Жанр:

 

 


Артур Конан Дойл

Собака Баскервілів

Розділ I

Містер Шерлок Холмс



Містер Шерлок Холмс сидів за столом і снідав. Зазвичай він прокидався о пізній порі, крім тих доволі частих випадків, коли йому зовсім не випадало поспати. Я стояв на килимку біля комина й вертів у руках ціпка, якого вчора у нас залишив відвідувач, гарного товстого ціпка з набалдашником – із тих, які називають «вагомим доказом». Під набалдашником було врізане срібне кільце завширшки з дюйм із написом: «Джеймсу Мортімеру, Ч. К. X. О., від його друзів за ЧКЛ» і дата: «1884». Колись з такими ціпками – солідними, важкими, надійними – ходили поважні сімейні лікарі.

– Отже, Ватсоне, які у вас будуть думки щодо цього?

Холмс сидів до мене спиною, і я думав, що моїх маніпуляцій він не помічає.

– Звідки ви знаєте, що я роблю? Можна подумати, що у вас очі на потилиці!

– Чого не маю, того не маю. Зате переді мною стоїть начищений до блиску срібний кавник, – відповів він. – А справді, Ватсоне, що ви скажете про ціпок нашого відвідувача? Ми з вами його проґавили, тож не знаємо, чому він приходив. А через те, що нам не пощастило, доведеться звернути особливу увагу на цей випадковий сувенір. Обстежте ціпка і спробуйте відтворити за ним образ його власника, а я вас послухаю.

– Як на мене, – почав я, щосили намагаючись дотримуватися методики мого приятеля, – цей доктор Мортімер – успішний медик середнього віку, до того ж усіма шанований, якщо друзі обдаровують його такими знаками уваги.

– Добре! – сказав Холмс. – Чудово!

– Окрім того, я схиляюся до думки, що він – сільський лікар, отже, йому доводиться долати великі відстані пішки.

– А це чому?

– Бо його ціпок, колись такий гарний, настільки оббився, що я не уявляю собі його в руках міського лікаря. Масивний залізний набалдашник зовсім стертий – мабуть, доктор Мортімер подолав із ним чимало миль.

– Досить тверезе міркування, – сказав Холмс.

– А ще напис: «Від друзів за ЧКЛ». Я думаю, що літери «КЛ» означають якийсь клуб, найімовірніше мисливський, членам якого він надавав медичну допомогу, за що йому й зробили цей невеликий подарунок.

– Ватсоне, ви перевершили самого себе! – сказав Холмс, відкидаючись на спинку стільця й закурюючи люльку. – Я не можу не відзначити, що, описуючи з притаманною вам люб’язністю мої скромні заслуги, ви применшуєте власні можливості. Якщо ви не випромінюєте яскравого сяйва, то, в усякому разі, ви є провідником світла. Та хіба мало таких людей, які, не маючи особливого таланту, все-таки володіють надзвичайною здатністю запалювати його в інших! Я перед вами в неоплатному боргу, друже мій.

Я вперше почув від Холмса таке визнання і маю сказати, що його слова були для мене надзвичайно приємними, адже байдужість цієї людини до мого замилування нею і до всіх моїх спроб оприлюднити методику його роботи не раз зачіпала моє самолюбство. А ще я пишався тим, що мені вдалося не лише опанувати методику Холмса, але й застосувати її на практиці, та ще заслужити цим похвалу мого друга.

Холмс узяв у мене з рук ціпка і кілька хвилин розглядав його. Потім, явно зацікавившись чимось, відклав люльку вбік, підійшов до вікна і знову став оглядати його, але вже крізь збільшувальне скло.

– Не щось надзвичайне, але все-таки цікаво, – сказав він, знову сідаючи на улюблене місце в кутку дивана. – Деякі дані тут, безумовно, є, вони й слугуватимуть нам підставою для певних висновків.

– Невже я чогось недобачив? – запитав я не без самовдоволення. – Сподіваюсь, я нічого серйозного не випустив з уваги?

– На жаль, мій любий Ватсоне, більша частина ваших висновків хибна. Коли я сказав, що ви є для мене добрим стимулом, це, відверто кажучи, слід було розуміти так: ваші промахи іноді допомагають мені вийти на правильний шлях. Але зараз ви близькі до істини. Ця людина, безумовно, практикує не в місті, і їй доводиться долати великі відстані пішки.

– Виходить, я мав рацію.

– Щодо цього – так.

– Але це все?

– Ні, ні, мій любий Ватсоне, не все, далеко не все. Так, наприклад, я б сказав, що такий подарунок лікар, швидше за все, може отримати від якоїсь клініки, а не від мисливського клубу, а коли перед «лікарнею» стоять літери «ЧК», назва «Черінґкросська» напрошується сама собою.

– Можливо, ви маєте рацію.

– Все наводить на таке тлумачення. І якщо ми приймемо мій здогад за робочу гіпотезу, то отримаємо додаткові відомості для відтворення особистості нашого невідомого гостя.

– Гаразд. Припустімо, що літери «ЧКЛ» означають «Черінґкросська лікарня». Які ж подальші висновки можна звідси вивести?

– А вам нічого не спадає на думку? ви ж знайомі з моєю методикою. Спробуйте її застосувати.

– Висновок очевидний: перш ніж переїхати до провінції, ця людина практикувала в Лондоні.

– А якщо ми зазирнемо трохи далі? Погляньте на це ось з якого боку: чому йому було зроблено подарунок? Коли його друзі вважали за потрібне гуртом піднести йому цього ціпка на знак своєї прихильності?

Очевидно, в той час, коли доктор Мортімер пішов з лікарні, вирішивши зайнятися приватною практикою. Йому зробили подарунок, це нам відомо. Найімовірніше, роботу в лікарні він змінив на сільську практику.

Чи не будуть наші висновки занадто сміливими, коли ми скажемо, що подарунок було зроблено саме у зв’язку з залишенням посади?

– Це цілком імовірно.

– Тепер погодьтеся, що він не міг бути у штаті консультантів лікарні, бо ця посада надається тільки лікареві з солідною лондонською практикою, а такий лікар з міста навряд чи виїхав би. Тоді ким же він був? Якщо він працював там і не був штатним консультантом, це означає, що йому відводилася скромна роль куратора[1], який живе при лікарні, тобто трохи більша, ніж роль практиканта. І він пішов звідти п’ять років тому – погляньте на дату на ціпку. Таким чином, мій любий Ватсоне, ваш солідний літній сімейний лікар зник, мов пара, а замість нього перед нами виросла досить симпатична людина років тридцяти, нечестолюбна, неуважна, яка ніжно любить свого собаку, за моїми скромними припущеннями, більшого за тер’єра, але меншого за мастифа.

Я недовірливо розсміявся, а Шерлок Холмс відкинувся на спинку дивана, випускаючи під стелю маленькі кільця диму, які плавно розліталися в повітрі.

– Щодо останнього пункту, то тут вас ніяк не перевіриш, – сказав я, – але деякі відомості про вік цієї людини і його кар’єру ми зараз відшукаємо.

Я зняв зі своєї маленької книжкової полиці медичний довідник і знайшов потрібне прізвище. Там виявилося небагато Мортімерів, але я одразу відшукав нашого відвідувача і прочитав уголос все, що його стосувалося:

– «Мортімер Джеймс, з 1882 року член Королівського хірургічного товариства. Ґрімпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882 по 1884 рік – куратор Черінґкросської лікарні. Визнаний гідним премії Джексона в розділі порівняльної патології за роботу «Чи варто вважати хвороби атавістичним явищем?». Член-кореспондент Шведського товариства патологів. Автор статей «Аномальні явища атавізму» («Ланцет», 1882), «Чи прогресуємо ми?» («Вісник психології», березень 1883). Сільський лікар парафій Ґрімпен, Торслі та Ґаньбі-Берроу».

– Жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, – з лукавою усмішкою сказав Холмс, – зате справді сільський лікар, як ви тонко підмітили. Мої висновки правильні. А що ж до епітетів, то, якщо не помиляюся, я вжив такі: симпатичний, нечестолюбний і неуважний.

А ось це я знаю з власного досвіду – лише симпатичні люди отримують подарунки на прощання, лише нечестолюбні змінюють лондонську практику на сільську, і тільки неуважні можуть залишити свого ціпка замість візитівки після години очікування у вашій вітальні.

– А собака?

– Його привчили носити ношу за хазяїном. Цей ціпок не з легких, собака брав його посередині й міцно стискав зубами. Сліди від них досить чіткі. Як видно з відстані між мітками, для тер’єра такі щелепи занадто широкі, а для мастифа вузькі. Можливо, що… Боже мій! Ну звісно ж, кучерявенький спанієль!

Говорячи це, Холмс спочатку походжав кімнатою, потім зупинився біля вікна. Останні слова він промовив з такою впевненістю, що я здивовано поглянув на нього:

– Послухайте, друже мій, а чому ви так у цьому переконані?

– А тому, що я бачу собаку біля наших дверей, а от і дзвінок його хазяїна. Не йдіть, Ватсоне, прошу вас. Ви з ним колеги, і ваша присутність допоможе мені. Ось вона, фатальна хвилина, Ватсоне! Ви чуєте кроки на сходах, ці кроки вриваються у ваше життя, але невідомо, що вони несуть за собою – добро чи зло. Що знадобилося людині науки, докторові Джеймсу Мортімеру від детектива Шерлока Холмса?.. Увійдіть.

Зовнішність нашого гостя здивувала мене, оскільки я розраховував побачити типового сільського лікаря. Доктор Мортімер виявився дуже високим, худорлявим чоловіком із довгим носом, який стирчав, наче дзьоб, між сірими, близько поставленими очима, які яскраво поблискували за скельцями окулярів у золотій оправі.

Одягнений він був, як і годиться людині його професії, але якось неохайно: старий зношений піджак, обшарпані штани. Попри свою молодість він уже сутулився і дивно витягав шию, доброзичливо придивляючись до нас. Щойно наш гість увійшов до кімнати, його погляд одразу ж упав на ціпок у Холмсових руках, і він з радісним вигуком потягнувся за ним.

– Яке щастя! А я ніяк не міг згадати, де його залишив – тут чи в пароплавній компанії. Втратити таку річ! Це було б просто жахливо!

– Подарунок? – запитав Холмс.

– Так, сер.

– Від Черінґкросської лікарні?

– Так, від тамтешніх друзів до дня мого весілля.

– Ой-ой, як це кепсько! – сказав Холмс, похитуючи головою.

Доктор Мортімер здивовано закліпав очима:

– Та що ж тут кепського?

– Тільки те, що ви порушили хід наших міркувань. Значить, подарунок був весільний?

– Так, сер. Я одружився й залишив лікарню, а разом із нею і всі сподівання на посаду консультанта. Треба було заводити власне господарство.

– А тепер, докторе Джеймс Мортімер…

– Що ви, що ви! Я не маю докторського ступеня, я лише скромний член Королівського хірургічного товариства.

– І, очевидно, людина з науковим спрямуванням розуму?

– Я маю лише певний стосунок до науки, містере Холмс: так би мовити, збираю мушлі на березі неосяжного океану пізнання. Якщо не помиляюся, я маю честь говорити з містером Шерлоком Холмсом, а не з…

– Ні, доктор Ватсон – перед вами.

– Дуже радий знайомству, сер. Ваше ім’я часто згадується разом з ім’ям вашого друга. Ви мені надзвичайно цікаві, містере Холмс. Я ніяк не очікував, що у вас такий видовжений череп і такі розвинені надбрівні дуги. Дозволите мені промацати ваш тім’яний шов? Зліпок з вашого черепа, сер, міг би прикрасити будь-який антропологічний музей доти, доки не вдасться одержати оригінал. Не вважайте, що це лестощі, але я просто заздрю такому черепові.

Шерлок Холмс запропонував нашому дивакуватому гостеві крісло.

– Ми з вами, очевидно, обидва фанатики своєї справи, сер, – сказав він. – Як видно з вашого вказівного пальця, ви звикли самі набивати люльки. Не соромтеся, закурюйте. – Доктор Мортімер вийняв із кишені тютюн і з приголомшливою спритністю набив люльку. Його довгі, трохи тремтливі пальці рухалися швидко й неспокійно, ніби лапки у комахи.

Холмс сидів мовчки, але швидкі, короткі погляди, які він кидав на нашого цікавого співрозмовника, яскраво свідчили про те, що ця людина дуже його зацікавила.

– Мені здається, сер, – почав він нарешті, – що ви зробили мені честь своїм учорашнім і сьогоднішнім візитами не лише заради обстеження мого черепа.

– Ні, сер, звичайно, ні! Звісно, я щасливий, що мені випала така нагода, але до вас мене привело зовсім не це, містере Холмс. Я людина аж ніяк не практична, а тим часом переді мною раптово постало одне надзвичайно серйозне і дуже дивне завдання. Вважаючи вас другим за величиною європейським експертом…

– Он воно як, сер! Чи дозволите поцікавитись, хто має честь бути першим? – досить різким тоном запитав Холмс.

– Праці пана Бертільйона[2] вселяють велику повагу людям із науковим мисленням.

– Тоді чому б вам не звернутися до нього?

– Я вже згадував, сер, про «наукове мислення», але як практик ви неперевершені – це визнають усі. Сподіваюся, сер, що я не дозволив собі зайвої…

– Так, трохи, – відповів Холмс. – Одначе, докторе Мортімер, я вважаю, що ви вчините дуже правильно, якщо негайно, без відступів, розповісте мені, у чому полягає справа, для вирішення якої вам потрібна моя допомога.


Розділ II

Прокляття роду Баскервілів



– У моїй кишені лежить один манускрипт, – сказав доктор Джеймс Мортімер.

– Я помітив це, щойно ви увійшли, – сказав Холмс.

– Манускрипт дуже давній.

– Початок вісімнадцятого століття, якщо тільки це не підробка.

– Звідки вам про це відомо, сер?

– Розмовляючи зі мною, ви увесь час показуєте мені краєчок цього манускрипту зо два дюйми завширшки. Який це експерт, якщо він не зможе встановити дату документа з точністю до одного-двох десятиліть? Вам, можливо, випадала нагода прочитати мою невеличку працю з цього питання? Я датую ваш манускрипт тисяча сімсот тридцятим роком.

– Точна дата – тисяча сімсот сорок другий. – Доктор Мортімер вийняв рукопис із бічної кишені піджака. – Цю фамільну реліквію віддав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, раптова і трагічна смерть якого сколихнула весь Девоншир три місяці тому. Я вважав себе не тільки лікарем сера Чарльза, але і його другом. Це був чоловік владний, розумний, досить практичний і аж ніяк не фантазер, як ваш покірний слуга. І все-таки він ставився до цього документа дуже серйозно, тож був готовий до того кінця, що його спіткав.

Холмс простягнув руку, взяв манускрипт і розправив його на колінах.

– Ватсоне, придивіться до написання літери «д». Це одна з тих особливостей, які допомогли мені встановити дату складання документа.

Я подивився через його плече на пожовклі аркуші з напівстертими рядками. Угорі сторінки було написано: «Баскервіль-Хол», а нижче стояли великі, розгонисті цифри: «1742».

– Це, вочевидь, якийсь запис.

– Так, запис одного переказу, що побутує в роді Баскервілів.

– Але, наскільки я розумію, ви прийшли порадитися зі мною щодо питання практичнішого і ближчого до нас за часом.

– Так, дуже близького! Тут не можна зволікати, проблему слід вирішити протягом доби. Рукопис зовсім короткий, і він безпосередньо стосується справи. З вашого дозволу, я прочитаю його вам.

Відкинувшись на спинку крісла, Холмс зімкнув кінці пальців і з виглядом цілковитої покори перед долею заплющив очі. Доктор Мортімер повернувся до світла і високим скрипливим голосом почав читати нам цікаву повість про події давнини:

«Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але я, прямий нащадок Гуго Баскервіля, який багато чув про цього собаку від свого батька, а той від мого діда, поклав собі за мету записати цю беззаперечно істинну і правдиву історію. І я хочу, діти мої, щоб ви увірували, що найвищий судія, який карає нас за гріхи наші, вільний пробачити їх нам за милосердям своїм і що немає такого тяжкого прокляття, якого не можна було б спокутувати молитвою і покаянням. Тож поверніть у небуття страшні плоди минулого та остерігайтеся грішити в майбутньому, щоби знову всім нам на погибель не випустити на волю темні пристрасті, що заподіяли стільки зла всьому нашому роду. Знайте, що за часів Великого повстання (історію його, написану лордом Кларендоном, чоловіком високоосвіченим, я всіляко раджу вам прочитати) володарем маєтку Баскервіль був Гуго, з того самого роду, і цього Гуго можна з усією справедливістю назвати людиною некерованою, нечестивою і безбожною.

Сусіди пробачили б йому всі його гріхи, адже святі ніколи не оселялися в наших місцях, але Гуго був схильним до бездумних і жорстоких жартів, що й зробило ім’я його притчею во язицех у всьому Девоні. Сталося так, що цей Гуго покохав (якщо тільки можна назвати його темну пристрасть таким чистим словом) юну дочку одного фермера, чиї землі лежали поблизу маєтку Баскервілів. Але дівчина, відома своєю скромністю й чеснотами, боялася самого його імені й усіляко уникала Гуго.

І от якось (а це було в Михайлів день) Гуго Баскервіль вибрав зі своїх товаришів шістьох найвідчайдушніших, прокрався до ферми і, знаючи, що батька й братів дівчини саме немає вдома, викрав її. Повернувшись у Баскервіль-Хол, він сховав свою бранку в одному з верхніх покоїв, а сам, за звичкою, влаштував бенкет з товаришами. Нещасна мало не збожеволіла, слухаючи спів, п’яні вигуки й брутальну лайку, що лунали знизу, адже, за свідченням тих, хто знав Гуго Баскервіля, напідпитку він лаявся так, що, здавалося, ці богохульні слова можуть спопелити людину на місці, яка осквернила ними свої вуста. Страх довів дівчину до того, що вона наважилася на вчинок, від якого відмовився б і найсміливіший, а саме: вилізла на карниз, спустилася на землю по стеблах плюща, що обплітав (і досі обплітає) південну стіну замку, і побігла болотом до рідної домівки, що за три милі від Баскервільського маєтку.

Невдовзі Гуго залишив гостей, щоб віднести своїй бранці їжу та питво, а можливо, в його думках було й щось гірше, але побачив, що клітка спорожніла і пташка утекла.

І тоді в нього наче вселився диявол: злетівши сходами вниз до бенкетної зали, він заскочив на стіл, порозкидав фляги й тарелі та привселюдно заприсягнувся віддати свої тіло та душу силам зла, аби тільки наздогнати втікачку. І поки співтрапезники його стояли, вражені люттю, що вирувала в ньому, один з них, найбільш безсердечний або нетверезий, крикнув, що треба пустити по сліду собак. Почувши такі слова, Гуго вибіг із замку, наказав конюхам осідлати його ворону кобилу й спустити собак. Давши їм понюхати хустинку, загублену дівчиною, поскакав слідом за галасливою собачою зграєю по залитому місячним сяйвом болоту.

Співтрапезники його певний час стояли мовчки, спочатку навіть не втямивши, чому здійнялася така метушня. Та раптом їхній затуманений винними випарами розум збагнув, яка чорна справа чинитиметься на просторах торф’яних боліт. І тут усі здійняли ґвалт: хто вимагав коня, хто пістолета, хто ще одну флягу вина. Згодом, трохи оговтавшись, вони всією компанією з тринадцяти чоловік, скочили на коней і приєдналися до погоні.

Місяць сяяв яскраво, усі переслідувачі скакали тим шляхом, яким, за їхніми розрахункам, мала втікати дівчина, якщо вона хотіла дістатися рідної домівки.

Проїхавши милю або дві, вони зустріли пастуха з чередою й запитали, чи не бачив він погоні. А той, як оповідають, спочатку не міг вимовити жодного слова від страху, але потім усе-таки зізнався, що бачив нещасну дівчину, слідами якої мчали собаки. «Але я бачив і щось інше, – додав він. – Гуго Баскервіль проскакав повз мене на вороній кобилі, а за ним мовчки біг собака, і не дай мені Боже ще коли-небудь побачити таке пекельне кодло!»

П’яні сквайри вилаяли пастуха й поскакали далі. Та незабаром мороз пробіг у них по шкірі: спочатку вони почули тупіт копит, а потім ворона кобила, вся в піні, проскакала повз них без вершника і з опущеними віжками. Нажахані гульвіси збилися докупи, але все-таки їхали далі, хоча кожен з них, якби був тут сам, без товаришів, радо повернув би свого коня назад. Вони повільно просувалися вперед і нарешті побачили собак. Уся зграя, яка здавна славилась чистотою породи й скаженістю, жалібно скавучала біля спуску в глибокий яр, деякі собаки крадькома відбігали вбік, а інші, наїжачившись і блискаючи очима, намагалися пролізти крізь вузьку розщелину, що відкривалася перед ними.

Зрозуміло, вершники зупинилися значно тверезішими, ніж були тоді, коли вирушали в дорогу. Більшість із них не зважувалася зробити вперед і кроку, але троє найсміливіших (або ж найбільш захмелілих) скерували коней углиб яру. І там їхнім очам відкрилася широка галявина, а на ній бовваніли два великих кам’яних стовпи, які стояли тут ще за незапам’ятних часів. Такі стовпи й нині трапляються на болотах.

Місяць яскраво освітлював галявину, посеред неї лежала нещасна дівчина, яка сконала від страху і втрати сил. Але не від її неживого тіла і не від нерухомого тіла Гуго Баскервіля, що лежав поруч, троє відчайдухів відчули, як волосся заворушилося у них на головах. Ні! Над Гуго стояло огидне чудовисько – величезний звір чорної масті, подібний до собаки, але вищий і більший за всіх собак, яких будь-коли доводилося бачити смертному. Цей монстр у них на очах роздер горлянку Гуго Баскервіля і, повернувши до них свою закривавлену морду, зблиснуло вогненними очима.

Нажахані, вони скрикнули і з лементом щодуху помчали геть болотами. Один з них, кажуть, помер тієї самої ночі, не в змозі витримати побаченого, а двоє інших до кінця своїх днів не могли оговтатися від тяжкого потрясіння.

Такий, діти мої, переказ про собаку, що заподіяв стільки лиха нашому роду. І якщо я вирішив записати його, то лише сподіваючись на те, що відоме менше мордує нас жахом, аніж почуті десь вигадки.

Чи є сенс заперечувати, що багато хто в нашому роду помер раптовою, страшною, таємничою смертю? Тож нехай не полишить нас невисловлювана милість провидіння, тому що воно не каратиме безневинних, народжених після третього й четвертого коліна, яким, як сказано в Євангелії, загрожує помста. І цьому провидінню довіряю я вас, діти мої, і заклинаю: остерігайтеся виходити нічної пори на болото, у час цілковитого панування сил зла.

(Написано рукою Гуго Баскервіля для синів Роджера й Джона; наказую їм тримати все це в таємниці від сестри їхньої, Елізабет)».

Прочитавши цю дивну оповідь, доктор Мортімер підняв окуляри на чоло і втупився у містера Шерлока Холмса. Той позіхнув і кинув недопалок у комин.

– І що ж? – сказав він.

– Вам це нецікаво?

– Це цікаво для тих, хто полюбляє казки.

Доктор Мортімер вийняв з кишені складену вчетверо газету:

– Гаразд, містере Холмс. Тепер ми познайомимо вас із сучаснішим матеріалом. Ось номер «Девонширської хроніки» від чотирнадцятого червня цього року. Тут розміщено короткий звіт про факти, встановлені у зв’язку зі смертю сера Чарльза Баскервіля, що спіткала його за кілька днів до цього.

Мій друг трохи посунувся уперед, і його погляд одразу став зацікавленим. Поправивши окуляри, доктор Мортімер почав:

«Раптова смерть сера Чарльза Баскервіля, можливого кандидата від партії лібералів на майбутніх виборах, сколихнула увесь Середній Девоншир. Хоча сер Чарльз не так давно влаштувався в Баскервіль-Холі, він устиг своєю привітністю та щедрістю зажити любові та поваги всіх, кому доводилося мати з ним справу. У дні панування нуворишів[3] приємно знати, що нащадок давнього роду зміг власноруч нажити собі статків і спрямувати їх на відновлення колишньої величі свого імені. Як відомо, сер Чарльз проводив досить прибуткові операції в Південній Африці. На противагу тим людям, які не зупиняються доти, доки колесо фортуни не повернеться проти них, він із притаманною йому тверезістю думки реалізував свої доходи й повернувся до Англії з солідним капіталом. У Баскервіль-Холі сер Чарльз оселився лише два роки тому, але чутки про різні вдосконалення й плани перебудови маєтку, які припинилися через його смерть, уже встигли поширитися.

Бездітний, він не раз висловлювався щодо наміру обдарувати ласкою своїх земляків, і багато хто з місцевих мешканців має особистий привід оплакувати його передчасну загибель. Про щедрі доброчинні пожертвування сера Чарльза як у місцевому масштабі, так і в масштабі всього графства неодноразово згадувалося на сторінках нашої газети.

Не можна сказати, що слідству вдалося повністю з’ясувати обставини смерті сера Чарльза Баскервіля, хоч воно все-таки зупинило чутки, породжені місцевими забобонними розумниками. У нас немає жодних підстав вважати, що смерть настала не з природних причин.

Сер Чарльз був удівцем і, якщо можна так висловитися, людиною дивакуватою. Незважаючи на свої статки, він жив досить скромно, і весь штат домашньої прислуги в Баскервіль-Холі складався з подружжя Берріморів. Чоловік виконував обов’язки лакея, дружина – економки. У своїх свідченнях, що збігаються зі свідченнями близьких та друзів покійного, Беррімори стверджують, що останнім часом здоров’я сера Чарльза помітно погіршилося.

За їхніми словами, він слабував серцем, на що вказували різкі зміни кольору обличчя, задишка і пригнічений душевний стан. Доктор Джеймс Мортімер, близький друг і домашній лікар покійного, підтвердив це у своїх свідченнях.

З фактичного боку все досить просто. Сер Чарльз Баскервіль зазвичай перед сном гуляв знаменитою тисовою алеєю Баскервіль-Холу. Подружжя Берріморів запевняє, що він цій звичці ніколи не зраджував. Четвертого червня сер Чарльз оголосив про свій намір виїхати наступного дня до Лондона і наказав Беррімору приготувати йому речі до від’їзду, а ввечері вирушив на традиційну прогулянку, під час якої він завжди викурював сигару. До будинку сер Чарльз більше не повернувся. Опівночі, помітивши, що двері в хол усе ще відчинені, Беррімор стривожився, засвітив ліхтаря і вирушив шукати свого господаря. Того дня було вогко, і сліди сера Чарльза було чітко видно. Посередині алеї є хвіртка, що веде на торф’яні болота. За деякими даними, сер Чарльз простояв біля неї кілька хвилин, потім пішов далі… і в кінці алеї знайшли його труп.

І тут залишається нез’ясованою одна обставина. Беррімор свідчить: щойно сер Чарльз відійшов від хвіртки, характер його слідів змінився – вочевидь, далі він ступав навшпиньки. У той час болотом, неподалік від алеї, проходив циган-перекупник, якийсь Мерфі. Він чув крики, але не міг визначити, з якого боку вони лунали, тому що, за власним зізнанням, був дуже напідпитку. Жодних слідів насильства на тілі сера Чарльза не виявлено. Щоправда, медична експертиза вказує на сильні зміни обличчя покійного – доктор Мортімер спочатку навіть відмовився вірити, що перед ним лежить його друг і пацієнт, але таке явище нерідко супроводжує смерть від ядухи і спаду серцевої діяльності. Це підтвердилося в результаті розтину, який дав повну картину застарілої органічної вади серця. Ґрунтуючись на даних медичної експертизи, слідство зробило висновок про раптову смерть, що значно полегшує справу, адже бажано, щоб спадкоємець сера Чарльза оселився в Баскервіль-Холі та продовжував шляхетні справи свого попередника, перервані так трагічно.

Якби прозаїчно точні висновки слідчого не поклали кінець романтичним вигадкам у зв’язку зі смертю сера Чарльза, які передавалися по всьому графству з уст в уста, то Баскервіль-Холу важко було б знайти хазяїна. Подейкують, найближчим родичем сера Чарльза є містер Генрі Баскервіль (якщо він живий), син середульшого брата покійного. За останніми відомостями, цей молодий чоловік перебуває в Америці. Нині вжито заходів щодо повідомлення його про отриману ним велику спадщину».

Доктор Мортімер згорнув газету й поклав її до кишені.

– От і все, що повідомлялося про смерть сера Чарльза Баскервіля, містере Холмс.

– Ви ознайомили мене зі справою, яка, безумовно, не позбавлена деякого інтересу, і я вам за це дуже вдячний, – сказав Шерлок Холмс. – Свого часу мені доводилося читати про неї в газетах, але тоді я був такий заклопотаний історією з ватиканськими камеями[4] і так намагався прислужитися Папі, що проґавив кілька цікавих справ у Англії. Виходить, це все, що повідомлялося про смерть сера Чарльза?

Примечания

1

Куратор – молодший медик, який оглядав хворих у клініці.

2

Бертільйон А. (1853—1914) – французький учений-антрополог, який запровадив метод упізнання злочинців за «словесним портретом».

3

Нувориш – людина, яка швидко розбагатіла, нажила статків на спекуляції.

4

Камея – опукле рельєфне зображення, вирізане на коштовному камені або на мушлі.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.