Рожеві сиропи (збірник)

– Який шостий номер?!?! Василь, Василь, – кинувся він через паркан до сусіда, – Василь!

Загавкала найда, у кімнаті Василя загорілося світло.

– Чого кричиш? Що? – перелякано запитав Василь.

– Що там, Вась? – запитала Галя, Василева жінка.

– Сергій щось єрепенить. Ти чого єрепениш?

– Василь, Вась, сусідушко… Який номер? Який шостий номер? Сто двадцять тисяч… двадцять сім… Який шостий номер?

– Ти шо, Сергій, напився? ти ж не п’єш!

– П’ю, тобто не п’ю! Який номер?

– Іди проспись, бушиян! – крикнув Василь і зачинився у будинку.

– Проспишся тут, – зітхнув дядя Сергій Валентинович, сів на землю у дворі Василя й обхопив руками голі коліна. Дядя Сергій Валентинович відчував себе єдиним у цілому світі, єдиним і самотнім. Він сидів посеред двору в самих трусах та майці, безперестану схлипував і звертався до вищих сил:

– Вищі сили, що ж ви робите, навіщо ж це мені? За що ж така кара? невже ж я провинився перед вами… Чим нагрішив вам?

Підбігла найда. Листоноша притулив до себе сучку й заговорив до неї сухим стомленим голосом.

– Хороший шобака, шобака ти мій, – гладив він найду, не помічаючи, як трясуться його руки. – тільки ти і я. і хазяїн твій – дурак. За що ж це мені, а?

Проте найда не відповіла. Лизнула Сергію Валентиновичу коліно й всілася на зелену росяну траву.

Дядя Сергій Валентинович йшов селом майже вдосвіта. Ні з ким не вітаючись, заглиблений у свої думки, він плівся до відділення. Він хотів прийти першим, ще до відкриття пошти. Навіть веломашину свою залишив удома.

– Вона мені більше не потрібна, – сказав він Надії Миколаївні.

– Як не потрібна? Зламалася?

– Який шостий номер?

– Га?

– Вчора розіграш був. Лотереї. Який шостий номер?

– А, зараз глянемо. У вас мішки під очима. Ви не спали?

Листоноша промовчав. Його очі, дійсно обрамлені синіми колами, ліниво світилися.

Касирка увімкнула факс, і звідти одразу полізла стрічка з останніми новинами, в тому числі й з результатами ювілейного розіграшу «Супергроші».

– Ось. Дивись. Щось виграв?

Шостим номером було число тридцять шість.

– Не знаєте, коли Степан народився? – запитав Сергій Валентинович тривожним голосом.

– Який Степан?

– Мерчинський. Дід Оліньки.

– У червні. Минулого тижня п’яним ходив. Відмічали, – спокійно відповіла Надія Миколаївна.

– Ні-ні, рік. Рік скажіть.

– Здається, він тридцять шостого. Ну да, тридцять шостого. Вони ж з батьком моїм в одному класі навчалися.

– Дякую. А коли Олінька прийде? – зловісно запитав листоноша.

– Та от уже має бути.

За кілька хвилин до зали влетіла розчервоніла Олінька.

– Всім привіт, – радісно скрикнула вона й попрямувала до бухгалтерії.

– Олінька, стій!

– А? – розвернулася вона.

– Бе, – сказав дядя Сергій Валентинович, з усієї дурі ляснув дівчину по щоці, потім мовчки дістав аркуш паперу й написав заяву про звільнення.

Надія Миколаївна оторопіло дивилася то на Сергія Валентиновича, то на Оліньку, чия ліва щока вкрилася кривавим відтінком.

– І бутерброди у вас – паршиві, – звернувся дядя Сергій Валентинович до Надії Миколаївни.

За два дні, вже не листоноша дядя Сергій Валентинович, зібравши валізу речей, зник у невідомому напрямку. Веломашину він подарував Василю.

– О, то Валера майстер. Він вчився у покійного Іллі Петровича. Чув, може? Як кому піч треба або грубу – він перший у нас в селі. Каміни, конєшно, у кого як. Де получається, а де нє. Хоча в послєднє врємя він воду баламутить. Гроші великі просить. бо ото один майстер на все село.

– Ну, гроші не проблема.

– Він багато бере. А вам, Афанасій Вікентійович, півхати перероблять треба. Тисяч на десять це вам обійдеться.

– Я ж кажу, Стьопа, що гроші – не проблема. Це я на так питаю, на потім.

Афоня повзав уздовж і впоперек своєї ділянки з рулеткою, вимірював, примічав. Іноді зупинявся навпроти одного зі своїх численних розвалених сараїв та міркував уголос:

– Знесу к ляшій матері. І басейн поставлю.

Сусіди час від часу зазирали у двір Афанасія, але нічого втямити не могли. Одні казали, що Афанасій десь викопав скарб і тепер зробить тут собі парадіс. Інші шепталися, що до Афанасія приїхав його чоловік з Америки, дуже багатий мужчина, і наче хтось навіть бачив якогось чудного джентльмена у білому фраку, і що той джентльмен прогулювався по центру, гордовито вистукуючи горіховим ціпком. Так чи інакше, але Афанасій затіяв щось надзвичайне. Грандіозне.

Коли ж Афоня випадково довідався про несподіваний від'їзд дяді Сергія Валентиновича, він, сидячи на веранді й п'ючи гіркий настій з безсмертника та полині, дістав свій камінець, любовно протер його хустиною й тихенько, тихше, ніж пошепки, промовив:

– Якщо та децелина змусила Сергія поїхати з села, то скільки ж потягне цей камінь!

Афоня вистрибнув зі свого пильного розламаного крісла й побіг до Ваниної баби питатися, чи, бува, не хоче Зінка продати йому свою ділянку.

– Поле для гольфа. Ви уявляєте, яке поле для гольфа тут можна зробити! – аргументував він своє бажання викупити ділянку.

– Ти придурок, Афоня?

– Зінуля, Зінчик, разом заживемо! Ти уяви собі, побудуємо особнячок! Шикарний, басейн, поле для гольфа, корт тенісний.

– Та на хріна мені твій корт!

– Треба у Вані спитати. Де Ваня?

– На рибалку поїхав. Узяв книжок повен рюкзак – і на рибалку. А ти що, Афоня, в лотерею виграв? Бо, кажуть, один у нас уже виграв.

– Нічого я не виграв. Я тепер, між іншим, людина номер один.

– Да? – Баба Зіна недовірливо глянула на Афанасія, закрила останню банку полуниці й витерла руки об передник.

– Да! – мовив Афоня, наче це «да» було найвагомішим аргументом серед усіх інших.

– Не мороч мені голову. Іди давай.

Найвагоміший аргумент, вочевидь, не подіяв. Афоня добре знав бабу Зіну, знав її принциповість та непідкупність, а тому і пішов. Подумки він уже уявляв, як викупить шматок землі у держави. Зараз же продають землі? А якщо і не продають, то можна взяти в оренду. На дев'яносто дев'ять років. А ще можна буде санаторій побудувати для пенсіонерів… або ні, краще для заможних людей, ну добре, і один корпус для пенсіонерів – пільговий. А ще… а ще, – Афанасій знову схопив рулетку й заходився вимірювати відстань від туалету до колишнього свинарника, – альпійський парк. З ірисами. І гладіолуси. І рожу тут таку, сибірську, темно-червону…

Сонце сідало за сосни, десь розривався пес, мукала сусідська Майка. Скрипнула хвіртка, й думки Афанасія перервав зичний голос.

– Афанасію Вікентійовичу! Агов, ви вдома?

– Тут я! – відгукнувся Афоня.

Перед ним стояв бородатий здоровань у широких полотняних штанях та заплямованій чимось синім майці.

– Афанасію Вікентійовичу, доброго вечора.

– А, Коля! Привіт.

Вони потисли один одному руки. Колю Афанасій знав ще з міста – до вісімдесят третього були сусідами, жили у гуртожитку на одному поверсі. Афоня запропонував гостю сісти.

– Постою. Тим більше перед начальством… – І на устах Колі заграла багатообіцяюча посмішка.

– Яке начальство? – не зрозумів Афоня. – Хто начальство?

– Ви начальство.

– Я? Чого ж це?

– Тут таке дєло, Афанасію Вікентійовичу. Щепетільне дєло. Ви живете тут, у Софіївці, а ми там, у Станіславчику, – бородань махнув рукою на захід.

– Ну?

– Так ви дачник, і у нас там дачний кооператив. У нас Ігор Іванович, прєдсєдатєль, того місяця під комбайн попав, як кажуть, тепер з Богом балакає, і ми совєтом кооперативу рішили, що тепер ви наш прєдсєдатєль.

– Та як же? Я ж до вашої організації ніяк не відношусь. У вас свої там, кооператори. – І Афоня, вважаючи свій жарт вдалим, посміхнувся. – Як же ж я можу бути прєдсєдатєлєм?

– Так рішили на раді. Сотня будинків – це вже майже село – тепер у вашому розпорядженні.

– Я тепер що, поміщик?

– Чому ж поміщик? Прєдсєдатєль. Єслі де який спор, хтось ділянки не поділив, або кому які паї – кооператив росте… ну і відповідальність, конєшно. Вивіз сміття, озеро зривати будемо, охота, знову ж таки. У нас куріпки є, лисицю того року бачили.

– Чекайте, а що мені за резон?

– Власть, – підлесливо посміхнувся Коля й поклонився у пояс.

– Ну-ну, Коля, це зайве.

– Жартую, Афанасію Вікентійовичу. То як?

Афанасій на мить задумався, але лише на мить.

– Ну, можна спробувати!

– От і ладушкі, – пробасив Коля, поплескав Афоню по спині, розвернувся і зник за парканом.

– Власть! – пошепки промовив Афанасій і підтягнув животик. – Власть – це ладушкі. А басейн? Корт?

Усе літо Афоня працював на благо кооперативу «Станіславчик». На бабу Зіну образився – велика пава, теж мені. Кілька разів перетинався з Ванею, але той весь час був чимось заклопотаний, бігав, возився з книжками. Здавалося, малий навіть подорослішав. З басейном та тенісним кортом, не кажучи вже про галявину для гольфа, довелося зачекати. Вирішив Афоня все це громіздке діло відкласти на наступний рік. Та й камінь треба ще продати. Можливо, розпиляти та частинами переправити за кордон, а це діло серйозне, тут треба мати і час, і терпіння.

Думка про багатство, власником якого він став, неабияк надихала Афоню на працю. Кооператив виділив шановному Афанасію Вікентійовичу моторолер, а тому три кілометри до «Станіславчика» не були вже такими недоступними. Десь тричі на день Афоня їздив до кооперативу, курсував між двома селами, сільрадами та лісництвами, часом залишався ночувати в дачному посьолку. Дачники були різними. Траплялися й люди досить заможні, а тому при добрій організаційній роботі Афанасія ніхто грошей не жалів. Давали і на озеро, і на вивіз сміття, і навіть на лісні угіддя, де Афанасій розвів живність для полювання.

Дехто заздрив – переважно місцева влада. Заважала працювати, всіляко шкодила та пхала палки в колеса, але Афанасій завжди знаходив лазівки та обхідні шляхи для досягнення своїх та кооперативних цілей. За два місяці «Станіславчик» зацвів так, як жодний дачний кооператив в усій області. Приїздили зі столиці – дивитися на таке чудо, про Афанасія навіть колонку надрукували у районній газеті. «Голова кооперативу «Станіславчик» не зупиниться ні перед чим». Подейкували, що односільчани Афанасія пропонували прописатися в Софіївці та стати головою сільради, але Афанасій побоявся виписуватися з київської квартири. Влада – діло хитке та непевне.

У кінці серпня до кооперативу навідалась податкова служба. Багато хто з пайщиків занепокоївся – чи не відбере держава їхні ділянки через нечисту роботу Афанасія Вікентійовича, чи все в його паперах бездоганно? Хто знає, що там Афанасій нахімічив, але Коля, головний помічник Афоні, запевняв, що все чисто – комар носа не підточить, так шо нема чого сєять, як то кажуть, паніку.

– Як знати, як знати, – хитали головами пайщики.

Проте податкові інспектори, висидівши три дні і три ночі над паперами, нічого протиправного та ніяких фінансових махінацій так і не знайшли.

– Такого не може бути! – кричали вони. – Як! Як можна підняти звичайний дачний кооператив до таких висот і щоб усе було чисто-гладко! Щось тут не так.

Приїжджали інші ревізори, зі служби безпеки, винюхували кожну цеглинку, кожний кущик, фінансові інспектори ще тричі перевірили папери. Пайщики непокоїлися – тут уже точно гаплик Афанасію, пропонували навіть дати хабара держслужбовцям, але Афанасій Вікентійович запевнив, що корупція руйнує його чисті уявлення про цей світ.

– Ех, – зітхали дачники.

– Ех-е-хех, – зітхали ревізори. – Все чисто.

Афоня дійсно став у районі людиною номер один. Вдячні пайщики за свій кошт побудували будинок і подарували його своєму прєдсєдатєлю. Гектар землі, викопали став, навіть рабатку понад ставом звели – щоб було затишно рибалити, але Афоні так і не довелося пожити в цьому будинку. Перед Днем незалежності до кооперативу приїхала людина, чиє ім'я знали абсолютно всі у цій державі. Навіть сліпоглухонімі.

Людина ця була головною в одному політичному блоці. Вона приїхала у чорному «мерседесі», а довжелезний ескорт джипів з тонованими вікнами змусив примовкнути всю околицю. Навіть Афоню.

Перебували високі гості в «Станіславчику» не довше ніж три години. Після чого Афанасій, залишивши і свою ділянку, і кооператив, і навіть улюблені платівки з записами Зикіної, сів у блискучий автомобіль і зник у невідомому напрямку. Прихопив Афоня з собою лише камінець та срібний хрестик, який дістався йому від баби ще у п'ятдесят сьомому.

Дехто з пайщиків розповідав, наче чув частину розмови між Афанасієм Вікентійовичем та надто важливою персоною.

– Дарагой Афанасій Вікєнтієвич, я була б дуже рада, якби ви паїхали зі мною. Це треба не тільки нам, але і вам, дарагой Афанасій Вікєнтієвич.

Свої надприродні, пак неординарні здібності Ваня помітив наступного дня після того, як у нього опинився камінець ніжно-лазурного відтінку.

Після сніданку баба Зіна послала Ваню в центр за цукром та капроновими кришками для консервації. Ваня, поки стояв у черзі, довго блукав очима, видивляючись необхідний йому товар. Нарешті придбавши цукор та кришки, він повернувся додому.

– Скільки за все віддав? – спитала баба.

– Двадцять чотири гривні сорок копійок.

– А цукор скільки зараз?

– Чотири сімдесят.

І тут Ванина пам'ять почала видавати якісь цифри. Спочатку він не зрозумів, що це за цифри, але пам'ять знову виплеснула нову інформацію. Це були ціни. Ціни на всі товари, які він бачив у магазині.

– Тю, – здивувався Ваня, але більше ніяк не відреагував і на довгі п'ять годин забув про те, що сталося.

Він поїхав на рибалку. Дорогою на ставок Ваня заїхав до господарського магазину і придбав дешевенький набір риболова. Десяток різних гачків, грузила, волосінь на два кілограми, ніпелі для утримання поплавця, якась пластмасова муха – певно, як наживка для дурної риби. Сидячи на торф'яному березі в очереті, Ваня дістав набір і знайшов у ньому вкладиш, який пояснював, що для чого і хто взагалі це все виробляє. Прочитавши нецікавий вкладиш, Ваня зібрав стареньку бамбукову вудку й одразу закинув її у воду. Чи то риба була голодна, чи день у Вані видався щасливий, але карасі лише й встигали що клювати. Забувшись на якісь години, Ваня ловив рибу. В голові монотонно проносилась одна-єдина фраза: «ЧП «Гаврилів», набір рибальський звичайний. Канів, вулиця Ювілейна, 40».

– ЧП «Гаврилів», набір рибальський звича-айний. Канів, вулиця Ювілейна, соро-ок! – підспівував Ваня. – ЧГТ «Гаврилів», набір рибальський звича-айний. Канів, вулиця Ювілейна, соро-ок. Стоп, звідки це?

Г пам'ять знову видала йому інформацію. Ваня спробував розібратися, почав викопувати з надр свідомості хоча б щось, аби наблизитися до пояснення, проте пам'ять на запит видала лише ціни на ячмінну крупу, борошно, яблучний оцет, шоколадні батончики та мінеральну воду «Фонтанчик».

– Тю, – знову нічого не зрозумів Ваня, склав вудку, зібрав речі, виловлену рибу та поїхав додому.

Перед сном Ваня вирішив щось почитати. Але на дачі, окрім старих, тисячу разів перечитаних дитячих книжок та товстезних книг про Велику Вітчизняну, нічого не було. Хоча ні, десь на горищі лежала кіпа старих журналів «Юность» та «Роман-газета». Серед них було ще десяток журналів «іностранки». Обравши кілька мініатюр Акутаґави у перекладі Грівніна, Ваня заглибився у читання. Коли вже засинав, відклав журнал і вимкнув світло. У сусідній кімнаті баба Зіна дивилася телевізор. Ваня спробував заснути, але писклявий голос ведучого, який розігрував якусь там лотерею, вибивав із приємного стану сонливості. Й тут раптом Ваня відчув, що щось знає. Якби хто попросив його описати це відчуття, він навряд чи зміг би. Це знання було поверховим, немов вірш, завчений перед уроком літератури. Спочатку в голові майнули окремі фрази, потім речення, а за якусь хвилину мозок Вані повністю відтворив одну з мініатюр японця.

– Як це? Нічого не розумію. Ба! – покликав Ваня бабу Зіну.

– Ваня?

Баба Зіна зайшла до Ваниної кімнати й увімкнула верхнє світло.

– Щось трапилось? Болить щось? Ваня…

– Ба, я тільки що вивчив оповідання Акутаґави.

– Чого?

– Не чого, ба, а Акутаґави.

– Що це за чорт?

– Японець, письменник. А я вивчив. Зараз, послухай.

– Спи давай. Вивчив і молодець, – буркнула баба Зіна й вийшла з кімнати.

– А світло необов'язково вимикати?

Проте баба його не почула. Довелося вилазити із затишного ліжка. Поки Ваня вимикав світло, йому пригадалася ще одна мініатюра.

– Дві! Ба, я дві вивчив!

– Одчепись! – почувся приглушений зойк баби Зіни.

– Я всі вивчив, – сам до себе мовив Ваня, знову увімкнув настінний світильник і відкрив журнал. – Так, що тут у нас? Грабал, Мрожек, Кафка. Євреї якісь, чи що? О, Кіплінґ.

І Ваня почав читати не зовсім зрозуміле есе Кіплінґа про якісь там чотири строфи якогось там вірша. Прочитавши сторінку, Ваня відклав журнал, заплющив очі, і його мозок повністю відтворив текст.

– Магія якась, – сказав Ваня й злякався. Так злякався, що, незважаючи на спеку, затремтів усіма кінцівками. – Як таке може бути? Я проклятий?

Близько трьох годин Ваня не міг заснути. Крутився у ліжку, вмикав та вимикав світло, виходив навіть надвір подихати свіжим повітрям, знову відкривав журнал, вибирав якийсь уривок, читав, а потім точнісінько повторював його. Слово у слово.

Нарешті, знесилений та спітнілий, Ваня заснув. А вже пізно вранці він прокинувся з однією напрочуд щасливою думкою: то, може, це дар? Не прокляття, а дар? Може, це камінь якийсь магічний просто? Але як? Хіба таке буває?

З цього дня Ваня вирішив стати найрозумнішою людиною у світі. В школі він тепер стане відмінником – це факт. А ще він зможе приголомшити батьків, друзів, будь-кого з учителів… крім фізрука, звичайно.

Ваня почав читати. Спочатку справа йшла не надто жваво. Ті книжки, що він читав у дитинстві, він і без свого обдаровання знав майже напам'ять, а журнали з горища були переважно нудні та нецікаві. Але з кожним новим днем Вані було все цікавіше і цікавіше. Чим більше він читав, тим більше прокидалася спрага до все нової і нової літератури. Спочатку він читав повільно, адже ніколи особливо цим не займався, та вже за кілька днів він запросто прочитував два, а то і три романи. За два тижні читати було нічого. Горище він спустошив, прочитав кілька бабиних книжок про трави та корисні властивості лісних ягід. Усі інструкції, етикетки та посібники теж були проковтнуті його мозком.

І Ваня записався до сільської бібліотеки.

Спочатку він боявся, що вся інформація може перевантажити його накопичувальні можливості, але все прочитане так вправно і приємно влягалося на поличках, немов його розкладав якийсь педант-акуратист. Необхідну інформацію пам'ять видавала миттєво – варто було лише про неї подумати. За місяць він прочитав стільки, скільки за інших умов не прочитав би за все своє життя. В бібліотеці він набирав з десяток книжок, вкладав їх до наплічника і їхав кудись за село – на річку або до лісу. Прочитував усе це за сім-вісім годин і повертався додому.

Одного разу бібліотекар Іван Сидорович не стерпів. Це був високий сорокарічний чоловік з великими блакитними очима.

– Слухай, тезка, а ти не знущаєшся? – запитав він.

– Тобто? – не зрозумів Ваня.

– Я людина терпляча, але навіщо ти береш кожного дня стільки книжок. Ну добре, я розумію одну, дві, ну три, але не десять!

– Я їх читаю.

– Так уже всі й читаєш? Та на це тиждень треба витратити. За умови, якщо весь час читати.

– Я їх читаю, – ще раз сказав Ваня. – Не вірите? Давайте перевіримо. Ви можете спитати все що завгодно з тих книжок, які я у вас брав.

Ну дуже вже хотілося Вані похизуватися своїм обдарованням.

– Та йди ти.

– Ні-ні, Іване Сидоровичу. Давайте.

– Ну давай, – важко зітхнув бібліотекар, відкрив Ванин формуляр, звузив очі й хитро запитав:

– От ти брав зібрання Островського. Приміром, перший том «Бедная невеста». – Іван Сидорович потягнувся до полички, дістав перший том повного зібрання Островського й відкрив на «Бедной невесте». – Про дійових осіб питати в тебе не буду, а от сюжет, будь ласка.

– Поздно, Владимир Васильич, поздно… Передо мной новий путь, и я его наперед знаю. У меня еще много впереди для женского сердца…

– Стривай, це що? – бібліотекар якось непевно зазирнув до книжки.

– Мар'я Андріївна, донька Незабудкіної звертається до Мєріча. Сторінка двісті дванадцять.

Іван Сидорович, знайшовши сторінку, недовірливо глянув на Ваню.

– Припустімо, – сказав він. – А от на тому тижні ти брав… Е-е-е, – бібліотекар перегорнув кілька сторінок формуляра, – ти брав… от, Олесь Гончар «Перекоп».

Ваня лише посміхнувся й процитував уривок з «Перекопу».

– А ось, Загребельний. «Диво».

Ваня і тут не розгубився.

– Твою ж, вибачте, мать! Хлопче, може, ти якийсь… У мене немає слів. Що ж це…

– Тільки це, будь ласка, нікому, добре? У мене своєрідний дар. Я все пам'ятаю. У мене пам'ять воістину феноменальна.

– Добре-добре, – погодився бібліотекар.

– А можна ще одне прохання? – Ваня торкнувся дееспешної панелі, яка розділяла його та Івана Сидоровича.

– Яке?

– Можете мені ключі від бібліотеки давати на вихідні? У вас зачинено, а я просто місця собі не знаходжу… нудно без книжок.

– Ну, я думаю, ми домовимося, – й Іван Сидорович змовницьки підморгнув.

За місяць Ваня прочитав половину сільської бібліотеки. У планах в нього було дочитати її до кінця канікул. Позаду вже була вся шкільна програма й узагалі вся класика, яка містилася на поличках не дуже великої бібліотеки. А двадцять сьомого липня Ваня дізнався про свій дар більше. Принаймні він не міг не пов'язати його з тим, що він вичитав.

Вишукуючи, що почитати, він набрів на стареньку, випущену ще у середині п'ятдесятих книжку «Легенди нашого краю». Товстезна книжка нагадувала собою телефонний довідник, але останній був уже давно прочитаний, а тому і вивчений.

Читаючи всілякі історичні відомості та легенди про козаків, Ваня натрапив на величеньку статтю із заголовком «Три сили хана Батия». Виявилось, що на початку 1240 року хан Батий зі своїм військом орудували на цих землях, і, за легендою, у Батия був невеличкий шкіряний сундучок, в якому були сховані три міцні долі, завдяки яким полководець отримував ясний розум, незліченні багатства та абсолютну владу. Але щойно Батий перетнув кордони сучасної Угорщини-Румунії-Словаччини, посланець від суздальського князя підступом викрав один з каменів, і Батий почав програвати битву за битвою і врешті був змушений повертатися на береги Волги. Проте зворотним шляхом під Слуцьком знайшов посланця та відібрав камінь, а крадія прив'язав до двох коней та пустив їх попастися.

Закінчувалася легенда тим, що ті три камені ще неодноразово бачили у цих краях, потім вони десь зникли, але куди вони врешті подівалися – невідомо.

Ваня сидів під старенькою вільхою на березі ставка й подумки домальовував історію з трьома силами Батия. Він сам вирішив дописати легенду, в якій наступного разу камінці мали випірнути через триста років у скарбниці кримського хана, проте під час одного з козацьких походів скарбниця мала зникнути, а вже пізніше три міцні долі з'являються у 1647 році. Хто став власником камінців – пояснювати не треба. І начебто у 1654 році разом з підписанням договору між Україною та Олексієм Михайловичем, на додачу великому царю Московії відходив великий камінь рубінове серце, а інші два мали потрапити до польського короля. А ще пізніше рубінове серце з'явилося б у Степана Разіна, загубилося і знову з'явилося у московського царя у 1682 році. Тепер уже у Петра Олексійовича. Й зберігався б цей камінь у скарбниці Романових до появи Распутіна, який неодмінно заволодів би цим каменем, що призвело б до неминучого зруйнування і монархії, і династії Романових.

А от інші два… Спочатку ними володів би Мазепа, а потім Полуботок, чий скарб досі не можуть знайти…

Ваня думав і думав, і вже збирався дійти до революції та громадянської війни, проте почув позаду себе неприємний дівчачий голос.

– То ти і є той сатана?

– Який сатана? – перепитав Ваня, добре розуміючи, про що йдеться.

Перед ним стояла некрасива руда дівчина років сімнадцяти. Округлі форми її пишного тіла випиралися з простенького й безликого сарафана.

– А той. Мені батько розповів. У тебе, кажуть, нечистий вселився, і ти тепер хочеш стати мудрим.

– Мудрим? – здивувався Ваня ідіотському формулюванню.

– Не знаю, так люди говорять.

– Які люди?

– Та всі, – хмикнула дівчина, розвернулася й пішла напростець через поле у бік села.

Дорогою додому Ваня почав помічати косі погляди, які так і сипалися на нього з усіх усюд. Можливо, на нього й раніше так дивилися, проте Ваня цього не помічав і був би, чесно кажучи, радий не помічати і далі. Він їхав уздовж нескінченної гряди зелених парканів, намагаючись чимшвидше дістатися дому. Припікало сонце, від непомірної спеки двоїлося в очах, і здавалося, всі навколо, хто потайки, а хто відкрито, тикали у Ваню пальцями. Навіть діти.

– Сатана, сатана! – дражнилися вони. Принаймні Вані так здавалося.

За кілька днів, улаштувавши істерику батькам, Ваня таки поїхав до міста. Баба Зіна, проводжаючи онука, з притаманною їй стриманістю сказала:

– Головне, Ваня, лихих діл не робити.

Частина друга

Рожеві сиропи

Родіон сидів на дитячій гойдалці посеред двору і вдивлявся у спокійне сіре небо. Над двором нависали поверхи вогкої цегли сталінських будинків, чорні, розкарячені дерева якось безрадісно вслухалися у непробивну листопадову тишу.

– А знаєш, я б тебе не пустив викладати філософію. Це ж ти там таких дров наламаєш. Уяви собі: ти, той, хто боїться власної тіні, один перед сотнею американських студентів. Там же одні футболісти та негри. Як ти працюватимеш? Ну як?

– У мене будинок буде з прислугою.

– Ага, і вона захистить тебе від футболістів і негрів.

– Я не думаю, що негри і футболісти вивчають філософію. Швидше за все, на мій курс прийдуть майбутні президенти, фінансисти… Та якось впораюсь. Родя, може, ти заздриш, що у мене буде двоповерховий будинок з прислугою?

– Я не заздрю, а хвилююся за тебе. Знань у тебе на сто тисяч томів, а розуму – піввідра. Тебе ж там заклюють. Знаєш, як тебе називатимуть? Рускій Іван.

– Мене б так називали, коли б я викладав славістику, а філософія – наука інтернаціональна…

– І нікчемна.

Ваня, підвівшись з лавки, хотів був замахати руками, мовляв, ні-ні, друже, ти помиляєшся, філософія – це унікальна наука, і тільки технарі або лабораторні пацюки можуть так зневажливо і поверхово говорити про цю науку, а люди, які піднімають вічні питання, докопуються до істин буття, аналізують соціально-філософські аспекти світобудови, бачать в теорії набагато більше, ніж у практиці. Адже ці знання можуть відкрити світові такі до цього часу незбагненні таємниці, що вся ваша хімія разом з фізикою нервово курять в стороні…

Але не сказав. І руками не замахав. Хіба ображено буркнув:

– Сам ти нікчема.

Тепер же підвівся Родіон. Щоправда, з гойдалки. Йому теж закортіло махати руками, можливо, навіть ляснути друга по шиї, сказати щось образливе, типу, ні-ні, мій друже, якщо хтось з нас і нікчема, то це ти, а не я. Саме ти! Ти! Давай пригадаємо, звідки у тебе всі ці знання, звідки ростуть ноги в твоєї філософії та теоретичних надбань? Де б ти був зараз, якби не твій отой камінь? В яких компаніях ти б бухав і які серіали ти б дивився перед тим, як лягти у койку із сусідкою Томою? І це я нікчема? Це я, хочеш ти сказати, нікчема? Я, той, що дійшов усього власними силами, практичним досвідом, розумом? Де б була ваша філософія, якби не фізика і хімія? В кам'яному віці вона б була. В неозої або ще в якійсь дупі? Прогрес і еволюція відбуваються завдяки отаким от лабораторним пацюкам, як я!

Але не сказав. І руками не замахав. І по шиї не ляснув. Буркнув тільки:

– Від нікчеми чую.

А все почалося ще п'ять років тому, коли однокласники Родік і Ваня зустрілися після літніх канікул.

З перших днів навчання Ваня, маючи за плечима багаж сільської бібліотеки та бібліотеки рафінадного заводу, на якому працювали його батьки, почав хизуватися знаннями на уроках історії та літератури. Він перебивав учителів, уточнював дані, наводив приклади з інших, не лише академічних джерел, зневажливо ставився до вчителів і виказував презирство до, як він висловився, «дитячого садочка, на який перетворився урок історії». За це він був кілька разів виставлений з кабінету, отримав відповідні записи у щоденнику та з десяток п'ятірок. Такі предмети, як алгебра, фізика й хімія, давалися важче, але і тут він намагався розжитися відмінними оцінками. Щоправда, для точних наук мав бути принципово інший характер мислення, а самих знань та завчених формул, очевидно, не вистачало. Проте і це справляло враження на однокласників.

Вані страшенно хотілося залізти на парту посеред класу або краще на вчительський стілець, продавлений, тричі лагоджений стілець, й усім показати свій артефакт, але така вигівка могла мати непередбачувані наслідки. Хоча, швидше, передбачувані, але від того не менш неприємні. Камінь могли викрасти, або пішли б чутки, і хто знає, що могло б трапитися. Можливо, якісь головорізи полюють на цей камінь, і тут вони дізнаються, що дехто Ваня з 10-Б є власником такої сили, і тут уже нічого не вдієш, тут уже бетонні калоші та екстремальний стрибок з Московського моста у швидкі води Дніпра. Або різні частини Ваниного тіла, які б правоохоронні органи збирали по смітниках в усіх десяти районах Києва. Це страшно. Небезпечно, а головне – нецікаво. Нехай для однокласників Ванин тріумф залишається загадкою. Лише Родіку. Він друг з п'ятого класу. Він чесний і правильний. За однією партою чотири роки. Скільки контрольних він написав для Вані! Скільки бутербродів було разом з'їдено на перервах!