Над лугом хмари кучеряві,
      як вівці, що пасе їх місяць.
      Ростуть дівчата, наче трави,
      на втіху хлопцям і гульвісам.
      Воли рогами сонце колють,
      аж з нього кров тече багряна.
      Зачервонились трави в полю -
      це захід куриться, мов рана.
 
      23 квітня 1935
 

 
      Хто ж потребує слів твоїх?
      Чи той, що важить хліб і сіль,
      чи той, що відсотки рахує,
      чи той, що у безсонну ніч
      бунтарські зазиви друкує,
      чи той, кого гарячка палить
      і з голоду запеклий вже,
      чи той, що чорні тюрми валить,
      чи той, що тюрми береже?
 

 
      Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.
      Нині вже інший є світ, може, зісталось клейно.
      Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток,
      замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.
      Наша гімназ’я стояла на схилі малого узгір’я,
      жовта дорога вела просто до річки униз.
      В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір’я:
      всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.
      В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та
      тяжко схилили руді, гонтові, темні чуби.
      Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,
      скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.
      Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,
      гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний
      хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив,
      разом із кригами ніс перші дітвацьки ще сни.
      Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,
      пліт із широких делин, кілька зелених смерек,
      с’юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,
      тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.
      Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,
      сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.
      Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі,
      в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.
      Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв
      в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.
      Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая
      мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.
      Пташка співала мальована на паперовій тапеті.
      Тихо проходив тут день кроками сірих годин.
      Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті,
      а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.
      Понад дахами – хмарин розіп’ята муслінова верша,
      провесна, таловина, шуми далеких сосон.
      Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;
      спомин – роса весняна, щастя забутого сон.
      Вечором місяць – на стелі неба завішена лампа.
      Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін.
      Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав,
      жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.
      І кучерявилась просива курява над половими
      міддю стрічками доріг, що відлітали до гір.
      Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив,
      вчора, тепер і торік був як потіха й докір.
      Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід.
      Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин.
      Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт,
      кожного правда одна, правда зелених хвилин.
 

 
      Зелений бог рослин і звірів
      учить мене п’янкої віри,
      релігії ночей весінніх,
      коли прапервні у кипінні,
      у вічній зміні все незмінні.
      (Релігії ночей кипучих,
      коли гримлять рослинні тучі).
      Зелений бог буяння й зросту
      зітре на попіл мої кості,
      щоб виростало, щоб кипіло
      п’янких рослин зелене тіло.
      Хто ти, що клониш чола куряв,
      вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?
 
      14 березня 1936
 
 

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

14.11.2008