Не думай! Спи! Думки – отрута щастю.
      Цвітуть дві тіні – дві лілеї чорні.
      Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний
      і так усього в думці не обгорнеш.
      Прощаючись із спомином останнім,
      що тінню вихиливсь з-за яви краю,
      в солодкім марнотратстві почуваннів
      кохання вицвіле знов прикликаеш.
      Це справді зле, що покохав занадто,
      заміцно, зарозтратно. Захват ясний
      в екстазу чорну ночі не міняти!
      Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?
 

 
      Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
      накритий небом і обмотаний піснями
      лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом
      і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.
 
      Рослинних рік підноситься зелена повінь,
      годин, комет і листя безперервний лопіт.
      Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
      і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.
 
      Прокотяться, як лява, тисячні століття,
      де ми жили, ростимуть без наймення пальми,
      І вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
      задзвонять в моє серце джагани в копальні.
 
      («Книга лева», 1936)
 

 
      Чи ви знаєте пісню вигнанчу,
      чи ви чули коли вже її?
      Наболілу, бунтарську й підданчу,
      що в ній туга, розпука і їдь.
      Ох, зворушення в серці заплаче,
      не дає говорити мені.
      Чи ви знаєте думи бурлачі,
      з криком болю замовклим на дні?
      Безпощадні, отруйні, зловісні,
      крик зневіри лунає із дна.
      Та моєї не бійтеся пісні,
      хай до серця промовить вона.
      Хоч ці строфи похмурі, зловісні,
      та одначе не збавлять вас сну.
      О, моєї не бійтеся пісні,
      хоч словами-бичами вас тну.
      Світ великий, безмежний, широкий,
      не обняти думками його.
      Де задержить утомлені кроки
      всім байдужий, недужий ізгой?
      Світ безкраїй, безмежний, широкий,
      має тисячі, тисячі міст.
      Де задержить утомлені кроки
      занімілий, задуманий гість?
      Світ багатий, розкішний, привітний
      має тисячі, тисячі міст.
      Та одначе є люди самітні,
      мов заблукані птахи без гнізд.
      О, не витримав стільки би другий,
      він надію поніс у душі.
      Хай його відцуралися други
      та покинули товариші.
      Відійшли, не лишився з них жаден,
      залишили самого в журбі.
      Кожний день, кожна ніч силу краде…
      І все сам, і все сам у юрбі.
      Хоч надія у серці не гине,
      на чолі незатерте тавро:
      це чужинець, чужинець, чужинець,
      хто його привітає добром?
      Хто його привітає як друга,
      хто поможе, поможе йому?
      Тільки посміх, погорда, наруга…
      Лиш байдужність він знайде німу.
      Стільки правд, стільки діл є оманних.
      Хоч на світі багато людей
      нещасливих, сумних, безталанних,
      він між ними самітно все йде.
      Лиш затиснені з впертістю жмені,
      в них ще сила палка, молода.
      Щораз слабші та слабші легені…
      І заглянула в очі нужда.
      У гарячці чоло, у пожарі,
      повне гострих, відкривних думок.
      На чужиннім, гладкім тротуарі
      заломився паломника крок.
      Туги серця слова не повторять,
      все даремне, даремне на біль.
      Чуже місто, чужа санаторія…
      І лиш подув далекий із піль.
      Тільки подув далекий приносить
      свіжий запах німої землі.
      Вже цієї мандрівки є досить,
      цих блукань в безпросвітній імлі.
      Вже спочине, спочине, спочине,
      наближається всьому кінець.
      Привітання з його батьківщини
      принесе легкокрилий гонець.
      Привітання землі материне
      хай почує останній ще раз.
      Хай думками в минуле порине,
      бо забути, заснути вже час.
      Давлять груди німі, білі стіни
      та шпитальна, примар повна ніч.
      Хтось надходить, хтось стукає в сіні…
      Глухий кашель і з уст кровотіч.
      Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,
      відітхнула глибоко земля.
      Ще останній, придавлений шепіт:
      – Я вертаюсь, Вкраїно моя.
 
      4-6 червня 1932
 

 
      Червона молодість півоній.
      Яка краса! Яке п’яніння!
      Візьми моє чоло в долоні
      й оборони, моя весіння!
      Бо переслідує крізь морок, -
      ще крок, ще крок, мене поцілить
      мій друг найкращий і мій ворог
      найзавзятіший, боже милий!
      Натхнення темне, музо вічна!
      Б’є ніч у тіней чорні дзвони.
      На чорнім тлі, мов кров трагічна,
      півоній молодість червона.
 

 
      Скляні очі кам'яниць,
      над ними чола балконів,
      рійний, стрійний танець
      світла красок, тонів.
      О місто, місто, місто -
      гігантний заліза та бетону тин.
      О місто, місто, місто -
      задимлене в неба блакить
      алмазними зіницями вітрин.
      Очі скляні кам'яниць,
      над ними шильди, фасади,
      мінливий реклам танець
      пестить трійлом принади.
      О місто, місто, місто -
      гігантний заліза та бетону тин.
      О місто, місто, місто,
      розбавлене рельєфами вітрин.
      Отак глядіти в ваші прозорі шиби.
      О прямовисні озера закляті:
      чи се плюскотять срібні риби,
      з місячного сяйва натяті?..
      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
      Так добре глядіти в ваші безплямні
      шиби.
      О скорбе, перерізана площиною
      вітрини,
      в дощі рефлексів розцвіли казок
      гриби,
      шоколадові дрібні мелюзини…
      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
      По тисячкрать пристрасні очі
      водять по вас трус,
      та ви хіхочетесь рожевими
      лампами.
      По тисячкрать вдаряєте цілунками
      спокус
      мерехтливі, в блиску злив
      спокусливі плями.
      В жоржети, шовки, брокати,
      крепдешини
      убрані цвітів кльомби,
      вічно всміхнені дерев'яні
      манекени,
      квадрати, прямокути, ромбоїди,
      ромби.
      Очі скляні кам'яниць,
      рельєфи, шильди, фасади,
      блідий місяць-каганець,
      ярких ліхтарів громади.
      О місто, місто, місто -
      гігантний заліза та бетону тин.
      О місто, місто, місто,
      Кричи квадратами вітрин.
      Кам'яниць скляні очі,
      сном зашуміли будуари,
      виллялись темні тіні ночі
      на сквери, парки, тротуари.
      О місто, не треба лякатись
      її конклюзій.
      О місто, тебе прощають на добраніч
      вітрини брязком жалюзій
 

 
      Похилі чола,
      похмурі очі,
      розпука гола,
      мов свердлом, точить.
      Тривожний голос
      шепоче стиха,
      та зір навколо
      шукає лиха.
      Тривожні очі:
      німим що буде?
      І серед ночі
      блукають люди.
      Зимою, літом,
      мороз чи спека -
      йде острах світом
      та небезпека.
      Гарячка й туга
      уста спалила,
      і кряче пугач -
      зла чорна сила.
      Стукочуть кузні
      десь таємниче,
      і усміх дружній
      застиг в обличчі.
      Заблисне обрій
      вогнями зливи,
      добі хоробрій
      час невмолимий.
      Зневіри трійло,
      сліпий недогляд,
      та неспокійно
      у далеч погляд.
      І раптом: стукіт,
      тупіт,
      гул
      копит.
      Далеко
      дудоня.
      Стрясеться
      долоня.
      І раптом: глухо.
      І до землі в тривозі вухо:
      земля дрижить.
      І чути:
      з грюкотом гряде далека мить.
      Надходять роки,
      суворі роки.
      Незламні кроки
      вже на Нову прямують путь,
      Нове
      майбутнє
      молотом
      кують.
 

 
      І день і вік однаково минають. Не задержать
      нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,
      і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,
      час виростає й меж не має й нас німить.
 
      Так на минулого й майбутнього раменах
      повішено, мов плахту, долю нашу.
      Ми – ланцюга поодинокі звена,
      ми – відтинок малий зі стрічки часу.
 
      Це наших днів звичайна тут дорога,
      не падає ніщо до безвісті води.
      Віддати треба нам життю щомога,
      а треба кожному, ще поки молодий.
 
      Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,
      не кидає ще тіні дерево зневіри.
      Хоч знає, що морози, серце вірує проте
      і ліктями ужитку правди ще не мірить.
 
      Для молодих плечей легкий є неба в'юк,
      в одноманітності не явиться нам позіх.
      О, не словами уст, але словами рук
      співати будем пісню на життя порозі.
 
      Вітай життя! Що біль даєш, і щастя,
      і красу, і сум, і горе. В мені юний пал вне вмер ще.
      Вітай життя! І на привіт тобі я понесу
      м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.
 

 
      Біжать алеї звуків, саджених у гами.
      Мов на акорд, упав поверх на поверх.
      Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір
      від берега по берег, тінь вінків дубових.
 
      Мусує день, мов склянка золотого чаю,
      прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.
      Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,
      хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.
 
      Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.
      Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин
      крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.
      Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.
 
      Але за муром джаз і танці лампіонів,
      балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,
      і жовті груди велетенських стадіонів
      зітхають глухо під бурхливою юрбою.
 
      І стеляться до ніг дими – покірні птахи,
      а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку
      антен червоне павутиння розіп'явши,
      мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.
 
      Митці рослин – тюльпани, дбаючи за форму,
      припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,
      а за законами нам невідомих формул
      вирують дні й міста й вирують бормашини.
 
      Дроти тремтять, мов нерви. Теплий білий листик,
      зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.
      Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток
      над вирвами нудних мелодій бормашини.
 

 
      Діткнулась ставу осені рука,
      Паде на хвилі журавлине: кру,
      І поширяється далеч укруг,
      Друкує в хмарах зорями друкар.
      В руці з землі листок маленький дру.
      О, як є повно в нім зими примар,
      Та крихта літа ще життя трима.
      Листок маленький, мій зів’ялий друг.
      Розвіється життя останній хунт,
      Що вітер все про нього грав, брехун,
      Коли за щастя вів із ним ти спір.
      Та не сумуй; ти весну мав. Тям те:
      Не раз майстерством є та щастям теж
      Знання самоошуки пити спирт.
 

 
      Стовпи із попелу угору!
      Міста в дротах – під вітром ліри.
      Це тут, де мурів скупість взором,
      без сяйва навіть сонце сіре.
      Тут люди, мури і бацилі
      тим самим піддані законам
      і тулуби печей похилі,
      де розцвітають іскор грона.
      Хто падає, за ним не тужать,
      бо срібло сліз не для розтрати,
      скупі на скарб навбач байдужий.
      Хвалю життя шорстке й сукате!
 

 
      Задзвеніли сади,
      задзвеніли піснями.
      Я такий молодий,
      повний юними днями.
      Одяглися сади
      в черешневеє плаття.
      Рвучий струмінь води,
      наче юне завзяття.
      Засміялись уста,
      засміялися очі.
      Грає радість пуста
      в весняні, теплі ночі.
      Вже зелені сади,
      вже весни кантилена.
      Ще мій сміх молодий,
      і душа ще зелена.
      Зашуміли сади,
      плине легіт привітний.
      Я такий молодий,
      а одначе самітний.
 

 
      Страшне вино ночей доспілих
      по вінця в черепі хлюпоче.
      Буджуся сонний, неспокійний,
      і місяць чавить мої очі.
      Та раптом чую: вище, тонше,
      стрункіше дзвонить ясна синь.
      Драконе місяцю, загинь!
      Ось білий бог ізходить – сонце.
 
      11 березня 1936
 

 
      З усіх людей найбільше я щасливий,
      будую білий калиновий міст.
      Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.
      Великої моєї філософії
      такий безглуздий зміст.
      Не заплачу стражданню й горю мита,
      люблю риск, небезпеку й сум’яття.
      Я є рушниця, радістю набита,
      якою вистрілю на честь життя.
      Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,
      ніщо, що людське, – не є мені чуже,
      а що сьогодні я не маю грошей на обід, -
      байдуже.
 

 
      Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,
      коли туди відходив, звідкіля немає вороття.
      За бронзу й мідь тривкіше слово – і як завжди сонце сходить
      і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.
      Не тихне сторож вишні – соловейко в місяця пожарах,
      дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам
      все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові.
      Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.
      Країна, що над нею місяць грає, як і грав,
      волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.
      Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули
      вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,
      де сплять сповиті у китайку дні минулі
      і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.
      Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
      ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,
      у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
      Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
      бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
      печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.
 

 
      За тло – блакить. В ній щиглі і кларнети.
      Схилився явір над водою. Коні
      і кругле сонце золотим браслетом
      заплетене у кучері левконій.
      І мох вогню, і вітру ясний галас,
      і буря світла на води дзеркалах,
      мов зламана веселка, що упала
      на камінь і удвоє розламалась.
      Левконій теплий шепіт. Дальній бубон
      червоного майдану, де стрічаєм
      ізнов на гривах куряв дні. О люба,
      браслетом сонця ранок нас вінчає.
 

 
      Це правда: кров з каміння може змити дощ,
      червона місяця хустина може стерти,
      але наймення ваші багряніш від рож
      горять у пам'яті на плитах незатертих.
      Змагались ви уперто й мріяли, й жили,
      кохались у суворості, як ми у гулях,
      і ваші очі сяли вічністю, коли
      у серці, мов зоря, застрягла біла куля.
 
      Грудень 1934
 

 
      Відчини, мій Фрідріху, вікно,
      хай погляну на широкий світ.
      Бачу чорне незбагненне дно,
      а над ним золототканну сіть.
      Привиди кружляють наді мною,
      постаті, що їх колись творив.
      Прилітають з правдою сумною,
      що останній буде цей мій зрив.
      Березневе запашне повітря,
      навкруги весни передчуття.
      А для мене гострить срібне вістря
      смерть і скоро перетне життя.
      Вийди на хвилину, Екермане,
      на момент лиши мене самого,
      хай душа із вічністю зістане,
      щоб полагодити справи з богом.
      Чую призов із землі, від споду,
      чую подих вічності глибокий,
      чую з-за вікна холодний подув,
      льодові, скляні, драпіжні кроки.
      Вже приходить срібна смерть до мене,
      вже стає навшпиньки за дверми.
      Серце з жаху стукає шалене:
      що є там? Навіщо світ німий?
      Друже мій, навіщо ти мовчиш?
      Парка нитку розірве прожогом.
      Вже не потішай мене, залиш!
      Хочу поладнати справи з богом.
      Все моє життя – одне змагання
      за найвищу, повну досконалість.
      Фавста мрія та мета остання:
      в “панта рей” знайти єдину сталість.
      Все моє життя – одне змагання
      за гармонію людини й бога.
      в осені мого життя й зарання
      я все чув, що людська правда вбога.
      Кожний день для мене був щаблем
      до нових, до невідомих тайн.
      Вічно таємниць горіх гризем,
      вічно є для нас таємний Райн.
      Кожний день для мене був щаблем
      що веде в найвище недосяжне.
      Вічно в незбагненне ми пливем,
      лиш воно для нас є вічно важне.
      Я творив з життя великий міт,
      я шукав тебе, о божественна казко.
      Хоч на плечах більш вісімдесяти літ,
      все-таки вмирати важко.
      Аж пізнав я таємницю міту,
      де в Європу перша йде дорога,
      вивчився я в грецьких майстрів заповіту,
      як людина може сотворити бога.
      Аж тоді дійшов я до мети
      та здобув заклятий казки край,
      аж тоді заграв огонь святий.
      Я сказав хвилині: “Все тривай!”
      А тепер пануй над мною, смерті владо,
      та не цілого мене захопиш,
      я – твій спадкоємець, сонячна Елладо,
      я лишуся – тайним радником Європи.
 
      31 березня – 2 травня 1932
 

 
      Не мусили писати віршів,
      спокійний мати день, спокійну ніч.
      Віднині смак вина мені погіршав,
      світ помутнів довкола віч.
      Не знаєте страждань поета,
      для нього дні – мов шпаги, ночі – гірші,
      кожна хвиля має гостроту стилета,
      переслідують і гонять ненаписані вірші.
      Галки, ворони, гави
      лопочуть крилами в ночах і днях.
      Рахманна лента слави
      за серця не заплатить жах.
      Галки, ворони, гави
      клюють усі гадки в сувоях втоми,
      в божевільнім гоні, без угаву
      їдуть серцем сріблястими саньми.
      Дуднить, гуде земля,
      лящать і свищуть батоги.
      О кругойдучий шлях,
      клятьба моєї снаги.
      Зайві, зайві остроги.
      Трійка диких бігунів
      гуляє й гризе остроги,
      бере під ноги місяця пів.
      Курява срібним клубом
      топтаний сніг несе.
      З рушниці гримнули їм в зуби,
      хай щезнуть, пропадуть на все.
      А може, ні… Думки несталі.
      Нехай стрілою грудь пробита,
      нехай торощать далі
      мене їх золоті копита.
 

 
      Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,
      географи малюють зорі крейдою на неба мапі,
      в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий,
      і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.
      Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні,
      купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети.
      Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,
      коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.
      Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони
      в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто,
      примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.
      – О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?
 
      1 травня 1936
 

 
      Долоні сну в весінніх сінях
      лягли на струн прощальнім шумі.
      В твоїх очах блакитна сутінь.
      Не дно кларнета – дно задуми!
      Мов зустрічі давно забуті,
      подертий шовк твоїх левконій.
      Мембрана пам’яті найтонша,
      не пропустивши світла, дзвонить.
      Навіщо, сестро,
      навіщо пестиш тіні тіней?
      Закрижаніле соло сонця
      мов дно музики
      ув оркестрі,
      що грає в сну блакитних сінях.
 

 
      Мов птах, співає телефонна трубка,
      мов чорний птах в ліщині срібній дроту.
      Коли покине друг і зрадить любка,
      що вибереш: зненавість чи скорботу?
      О квітко звуків в чорнім шовку сяєв!
      Музика б’є в обличчя, мов зле птаство.
      Життя нам юний захват відбирає,
      мов скнара, заздрий на своє багатство.
      Вже вмієш зорі на слова міняти,
      вже висловиш вогонь душі страдальний -
      наприкінці на досвід став багатий:
      життя трудне мистецтво ненавчальне.
 

 
      Пора троянд спізнилась, сестро,
      так довго ждали, аж приходить.
      На милі сонця, світла верстви
      розміряно і землі й води.
      Хоча це світло надто кволе,
      хоч надто рано й сніг упертий,
      ощадне сонце й зелень гола,
      все ж день рясний на чар нестертий.
      В крові з троянд умивши руки,
      під горлиць воркування перше
      ідем, далека, поміж буки,
      зоря з зорею й серце з серцем.
 

 
      Червоне золото тюльпанів
      на сірім сонці – танці з лика
      і механічний сад мелодій,
      де в чорних дисках спить музика.
      Металу в’язень – людський голос
      засуджений в кружок порожній,
      і світу в’язень – людське серце
      цього збагнути неспроможне.
      Крізь сірий шовк – безбарв’я сіре
      червоне золото тюльпанів.
      Цвісти, горіти й проминати,
      лишати все, йдучи в незнане!
 

 
      Тюльпани два, мов ти зо мною,
      на двох краях життя пустелі
      даремне кличуть, лиш водою
      йдуть світла золоті тунелі.
      Червоне полум’я двох квітів
      крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.
      Так родяться мистецтво й міти
      із туги за далеким, вищим…
      За кращим, більшим, за незнаним,
      що підняло б над світу низом.
      Два райські птахи – два тюльпани -
      карає ніч за мрії безум.
      Червоне полум’я двох квітів
      просвітлює сіряву сутінь,
      червоне полум’я тюльпанів -
      цвісти, горіти, проминути.
 

 
      Боюсь згасити світло лампи,
      бо може стати ще страшніш,
      і ніч, розкладена на ямби,
      у серце вбилась, наче ніж.
      Ніяк заснути! Кличуть півні,
      годинник б’є, і місяць лине.
      Мій сон, мій голос неспокійний
      в моїй трагічній Батьківщині.
 

 
      Сніг зеленіє в світлі ночі,
      сніг блакитніє в світлі дня.
      Цей дуб – то дерево пророче,
      корява ліра з його пня.
      Сніг попеліє в сірий вечір,
      щоранку у вогнях цвіте.
      Із рани сонця кровотечі
      б’ють в царство снігу золоте.
      Лиш дуб один крізь біле море,
      дельфін рослинний, вдаль пливе
      і лірою сніг-саван поре,
      віщуючи життя живе.
 

 
      Ось бубон ранку – кругле сонце
      до маршу будить вояків.
      Лопочуть верблі по казармах,
      весна тріпочеться, мов спів,
      весна тріпочеться, мов птах,
      у клітці сірих коридорів,
      і день накреслює свій шлях
      на мапі неба.
      Гаснуть зорі,
      мов очі втомлених коханок.
      Ось кленів ряд в стобарвній зливі.
      Весни пожежа підпалила ранок -
      і знову день окрилений,
      і знову день п’янливий.
      Вітри на кленах грають,
      мов на мідних трубах,
      вітри світанку сурмачі.
      Дівчатам млосно, болісно і любо,
      в обіймах мліють, ячучи.
      Пробудяться, розкриють тьмяні очі,
      почувши верблі, верблі вояків.
      Це верблі весняні, це верблі у маршрут,
      та серце схвилював цей спів,
      нагадуючи верблі смерті.
      Слова коханців юних і палких,
      слова, мов гроші, пристрастю протерті,
      німіють.
      Все ж таки
      життя кипучого нікому не зв’язати!
      І кидає весна слова команди,
      прикази радісні й крилаті
      нестримних перемог, осяяних оман.
      Стоїть казарма чорним кубом,
      дуднить під кроками майдан,
      і ранок б’є у сонця бубон…
 
      22 лютого 1935
 

 
      Росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи.
      Ой, нахилися, нахилися тільки, почуєш найтайніші з всіх слова.
 
      Дощем квітневим, весно, не тривож!
      Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя – кусні скла на тебе?
      У решето ловити хочеш дощ?
 
      З всіх найдивніша мова гайова: в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, на вільхах місяць розклюють зозулі, росте Антонич, і росте трава.
 

***

 

 
      Обплетений вітрами ранок шугне, мов циганя, з води і на піску кричить з нестями, обсмалений і молодий.
 
      Ріка зміяста з дном співучим, хвилясто хльостають вітри, і день ховає місяць вкручу, мов у кишеню гріш старий.
 
      Клюють ліщину співом коси, дзвенить, мов мідь, широкий шлях. Іде розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах.
 

***

 

 
      Росте хлоп’я, мов кущ малини, підкови на шляхах дзвенять.
      Ось ластівки в книжках пташиних записують початок дня.
 
      Запрягши сонце до теліги, назустріч виїду весні.
      Окриленим, хрещатим снігом співають в квітні юні дні.
 

 
      Настурцій ніч і ніч конвалій
      Пливе музика радієва.
      В саду тривожний жду – ніч палить -
      тебе, далека зоре, Єво!
      Карузо ночі – тенор місяць
      у скриньці радієвій кличе.
      Для наших дум замало місця,
      кохання вічна таємнице!
      І для сердець замало світла,
      землі замало і п'яніння!
      Вітри ранкові, наче мітли,
      з стежок змітають ніч весінню
 

 
      Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
      на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
      Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
      квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
      Де вечори з євангелії, де світанки,
      де небо сонцем привалило білі села,
      цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
      як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
 

 
      Я не людина, я рослина,
      а часом я мале листя,
      Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,
      і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…
      Написана єдина істина: рости!..
      Хвала усьому, що росте,
      хвала усьому, що існує!
      Живу, терплю й умру, як всі звірята.
      Звірята й зорі, люди і рослини -
      у всіх одна праматір,
      природа вічна, невичерпна і невтомна,
      хоч час крилатий з вітром лине…
      Шумить, мов мушля, море, – дзбан холодного напою,
      земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.
      І сонце, що його він розчавив ногою,
      тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.
      У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк…
      Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?
      І де межа життя проходить в попіл смерті?
      Лежить на марах ночі день минулий…
      І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.
      І риби з моря моляться до риб із зодіаків.
      Ой, залюбились в твоїй дівчині
      і вітер юний і зорі сині.
      Вітер не віє, зорі не сяють,
      твою дівчину палко кохають.
      Вдивляючись в уста, як кличуть,
      в розсміяних очей огні,
      різьблять у пам’яті обличчя,
      щоб перелить його в пісні.
      Таємні тіні – квіти ночі,
      це душі білених дерев,
      до місяця летіти хочуть,
      та вітер їх не забере.
      Молитва ранку до останніх зір…
      Коріння тиші, врослі в глину ночі…
      П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,
      і ліжко – човен мрій, трагедій, сподівання.
      …І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.
      І вечір молитовно склав долоні зір…
      Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах…
      Киплять сади під снігом квіття.
      Коса дороги в куряві розплетена лежить.
      І ніч підкови зір в долонях казки губить.
      В лісній абетці дивні букви,
      наприклад, жолудь значить: у.
      У діалекті дятлів стукіт
      передає фонему цю.
      О смутку молодий, о радосте струнка!
      Сестра Антонича – лисиця…
      До Тебе, Батьківщино – земле вічна,
      ведуть усі стежки й усі дороги.
 

 
      Село вночі свічок не світить,
      боїться місяця збудити,
      що жовтим без наймення квітом
      цвіте в садах, дощем умитий.
      Густа вода спливає з гребель,
      де обрії спинились в леті.
      У бурих кублах побіч себе
      звірята, люди і комети.