Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силюети
      тяжких, прирослих до землі, кам’яностопих тюрем
      і в’язнів по ночах відвідують коханки і комети,
      і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром.
      Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.
      На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, зелінка й вогкість
      Обличчя в’язнів миє місяць синім і холодним сяйвом
      аж обростуть за ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом!
      Підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії,
      долини місяця оброслі горіховим гаєм.
      Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє,
      вода підноситься і зорі й тюрми заливає.
      Де не оставсь на каменю ні камень, де зрівнялись гори
      знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.
      Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори,
      і мотуз вішальників для живих приносить щастя.
      1936
 

 
      Комети, що цвітуть хвостами, наче пави,
      червоні шиби моря в олив’яних рамах,
      де скелі льодові під снігом кучерявим
      розсунулись поволі, мов таємна брама.
      На бурунів хребтах качаються тюлені,
      звірята сходять з зодіака, й червоніє
      у сяйві магнетичних піль метал зелений
      морів примарних, що подібні сонній мрії.
      Мов синє оливо, заклякле небо висить,
      і череп місяця розбитий і безбарвний
      упав на сніг, коли отари білих листів
      в країну небуття вела зоря полярна.
 

 
      Примарні камениці і коші подвір’їв,
      мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,
      провалля ночі, що його ніхто не зміряв,
      і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.
      Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,
      коротка, проста записка: “Ніхто не винен,
      злочинця не шукати!” Йде у тихих лаптях,
      мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.
      З розкритих проводів букетом синя пара,
      із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.
      З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,
      примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?
      Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,
      і шепіт божевілля два серця колише
      з-під дна свідомості.
      І ніч у вир шалений!
      І синім квіттям газ в подертий килим тиші!
      На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,
      сідає миша місячна – цинічна й куца,
      і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,
      в неситих скорчах болю й насолоди в’ються.
      Похилений над ними синій янгол газу
      вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,
      і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,
      аж спаляться, немов останні краплі спирту.
 
      24 грудня 1935
 

 
      Де, заламавши руки сині,
      рятунку кличе ніч намарне,
      колишуться п’яниці й тіні
      біля кульгавої ліхтарні.
      Блакитним квітом похилившись,
      ліхтарня, мов лілея в’яне,
      і світ недійсний, тільки миші
      ведуть шевців на місяць п’яних.
      В корчмі із зорями й дзвінками,
      де лупії і сажотруси
      співають гімни над склянками
      і славлять ніч і чар спокуси.
      Крива ядуха пані смутку,
      схиляючись до касопорців
      обличчям зморщеним, мов губка,
      фальшиві карти в пальцях корчить.
      Оперши лікті у задумі,
      нічного промислу любимці
      пливуть на плахтах диму й шуму
      під лопіт зір у скрипки скриньці.
      В кублі химер, верзінь, наруги
      під хлип свічок – тремтливих птахів
      ворожать лупіям папуги,
      і грузнуть в стіл слова, мов цвяхи.
      Знічев’я плачуть горлорізи
      і сповідаються горілці,
      і, мов павук, у горло лізе
      забутий спів, подертий в кільця.
      Знов сажотруси стягом гімну
      життя похвалу залопочуть.
      Хто це у кухоль знагла гримнув
      . . . . . . . . . . . ?
      Чарки, мов птахи, відлітають
      понад столами, попід стелю
      лопочуть крилами скляними,
      дзвінками грають понад синім
      кущем димів, що корчму стелять.
      Зів’яла вже зоря остання,
      і місяць теж зів’яти мусів,
      та в черепа розбитій мушлі
      шумить і плеще аж до рання
      хор лупіїв і сажотрусів.
 
      30 січня 1936
 

 
      Жовті косатні цвітуть на мокрих луках,
      як за днів дитинства, в кучерявій млі.
      Вилітають ластівками стріли з лука,
      білі стріли літ.
      Оси золоті в чарках троянд розквітлих,
      мокрі зорі куряться під сизий вечір.
      Ще горить твоєї молодості світло,
      хоч новий десяток літ береш на плечі.
      Слухай: Батьківщина свого сина кличе
      найпростішим, неповторним, вічним словом.
      У воді відбились зорі і обличчя,
      кароокі люди і співуча мова.
 

 
      Надходить буря. Сиві вільхи
      в тривозі туляться до себе.
      Щоб відідхнути, просить пільги,
      хоч на хвилину, в багрі небо.
      Мов стовп, піднявся вихор тричі,
      і сяють блискавки, аж маки
      червоні сплющують зіниці
      і клоняться хорунжим ляку.
      Кларнетів схлип, і вітру помах,
      і виє лис – нічний астроном.
      Червона неба папілома
      прорізана, мов бляха, громом.
      Це з-понад бурі безкрай вільний,
      схилившись, риє в хмарах ями.
      Тоді слова швидкі й доцільні,
      мов леза, схрещую з громами.
 

 
      Мов свічка, куриться черемха
      в побожній вечора руці.
      Вертаються з вечірні лемки,
      до хат задумано йдучи.
      Моя країно верховинна, -
      ні, не забуть твоїх черемх,
      коли над ними місяць лине
      вівсяним калачем!
 

 
      Горять, як ватра, забобони
      віків минулих – снів іскристих.
      В китайці заходу червоній
      моєї молодості місто.
      Лопочуть зорі на тополях,
      і люди хрестяться з тривоги,
      коли ножами місяць колють
      хасиди в чорних синагогах.
      Моє містечко таємниче
      в хлоп’ячих споминів заслоні!
      І знов минула юність кличе,
      як давні кличуть забобони.
 

 
      У ванні короп золотистий
      плюскоче, наче з піни панна,
      і в куряві рожевих іскор
      кружляє веретеном ванна.
      Мідниця ранку повна піни
      із мила сонця. Миють хмари.
      На сім ключів замкнулись сіни,
      де ти в блакитному пожарі.
      У ванні короп плеще з дива,
      побачивши тебе – сон ясний.
      Але чому ти нещаслива,
      чому очей фіалки гаснуть?
 

 
      Над ранком. Зорі з вовни мряки,
      мов злоті гудзики з плаща,
      відпоре день і сім’ям маку
      розсипле солов’ям в кущах.
      В сувоях тиші сплять долини,
      де мох задуми й мох імли,
      аж скотиться стозерна диня
      на лопуховий ранку лист.
      Як диню сонця зсуне вітер
      на решето ясних долин,
      розплющують зіниці квіти
      і листя рветься в дальню синь.
      А серце, що, незаспокійне,
      збагнути хоче все до дна,
      тріпочеться і з листям рвійним
      до болю прагне дива дня.
 

 
      Корови й дині. Білий янгол
      на лопуха зеленій плахті.
      Хто будить в серці тужну п’янкість
      і хто колише темний страх твій?
      Ще неоправданий, таємний,
      мов кріт, від дна коріння риє
      і грає, мов кларнет підземний,
      в кипінні форм, у барв завії.
      І як зродився без причини,
      так без причини щезне знагла.
      Природи лоно мрячне й синє,
      і сонця кіш,
      і кіш землі,
      що в ньому
      корови, квіття, дині й янгол.
 

 
      Сліпуче чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта,
      природи дно – дно таємниці й неба синє лоно;
      лящить у вухах сон – зім’ята та подерта плахта,
      і дзвоніть в темряві співуче серце телефону.
      Так будиться хаос забутий літ дитячих світу,
      з-поза свідомості запони дивиться прадавнє,
      мов озеро, чарує в сріблі заля, й синім квітом
      проломаний удвоє місяць на долівці в’яне.
      І темне місячне ядро з твердої шкаралущі
      вилускують долоні тиші, що усе загорнуть.
      Дівчат кирпатий янгол рає, й час статуї кришить,
      лиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні.
 
      4 січня 1936
 

 
      Накрита неба бурим дахом,
      мов бронза, ніч тьмяніє й стигне.
      Як вбиті в ніч горючі цвяхи,
      холонуть зорі в сині криги.
      Насуплений, їдкий, запеклий
      заслониш очі лунатичні,
      бо твоє серце – чорне пекло,
      середньовічне і містичне.
      Тремти в цей вечір забобонний,
      мов астролог, дивися в зорі!
      Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних
      пригорне ніч, вогонь і море!
 

 
      Поезія? – Ні, не питай,
      який рецепт її есенцій!
      П’ючи свій золотавий чай,
      так пробалакаємо день цей.
      Узори гарних слів, мережка,
      екстракти мови в срібній чаші -
      хай їх краси аптекар зважить!
      Ні, не туди, коханий, стежка!
      Символіка завбога наша,
      і орнаментика засіра.
      Де ж міра мір, єдина міра?
      Чай процідивши, попрощавшись,
      розходимось. Ніч – чорна мушля,
      ті самі зорі в ній, що завжди,
      той самий захват серце душить.
      Тоді, чужі дрібній прикрасі,
      слова, затиснуті у горлі,
      слова, гальмовані в екстазі
      б’ють, мов джерела животворні.
 

 
      Рядами, рядами, рядами,
      Довгими смугами, над кам’яними бруками
      Висимо,
      Лежимо,
      Сидимо
      Ми на мурах розіп’яті,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      І вдень і вніч ми все одні,
      У вдень і вніч ми все різні,
      Міняємося,
      Минаємося,
      Кидаємося
      В безвістя
      Серед міста.
      Ми розвійні вулиць брати,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      А над нами небо плине,
      А над нами бетон лине,
      А між небом і бетоном
      Одним стоном, одним стоном
      Місто, місто розікрите, розколисте та розмите.
      Ми на мурів лук нап’яті,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      Від рож червоні,
      Від мурів зелені,
      Від фйолків фйолетів,
      Від неба блакитів
      Ми вкрали.
      Набрали,
      Нассали
      Ми яскраві красок плати,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      Водограєм,
      Буйним граєм,
      Злотом, сріблом осліпляєм,
      Мозайкою осяваєм,
      Ми в вуличний чар закляті,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      Ми все знаєм,
      Що? де? є?
      Ми всілякі вісті маєм:
      Хто? вже? ще?
      Ми про все повідомляєм,
      Величаєм,
      Поганьбляєм.
      Ми вістуни все закляті,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      Ми мусимо все кричати,
      Душу свою сповідати,
      Тайни свої виявляти,
      До ух лестиво шептати,
      До ух рипливо гримати,
      Без упину,
      Без спочину,
      До загину
      Ми не можемо спочати,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      Людей зводим,
      В блуд їх вводим,
      Ляском маним,
      Ляском п’яним.
      Жонглери, маклери, манажери
      Все відкриті,
      Все одверті,
      Не закриті,
      Покраяні,
      мальовані,
      Проститутки, юди, свати,
      Ми плакати, плакати, плакати.
 

 
      Фіялки й телефонна трубка
      заворожливим сяйвом кличе,
      і місяць, мов червона губка,
      змиває попіл дня з обличчя.
      Слимак з ебену, темна мушля
      і вухо ночі – лійка чорна,
      і пахощі духмяні душать,
      мов пальці на кларнеті горла.
      З очей фіялок смутком кришиш
      і пригортаєш, сестро рання!
      Простягнуті долоні тиші
      над нашим вічним проминанням.
 

 
      Не легко відійти в країну вічності німу,
      хоча яка була б дорога днів трудна і сіра.
      На сто вузлів сплелись думки з землею, й аж йому
      життя з долоні випало, немов розбита ліра.
      Учитель і поет, виховник, будівничий, що
      було для нього кожне слово чином, кожне ділом,
      не музам дань складав і не собі співав, а щоб
      шляхи майбутнього в мету спрямовували сміло.
      Підвівся і, відклавши пісню, мов гребець весло,
      до гнівних зір війни молився віщо в ніч весінню,
      і з ложа смерті слав думки на шлях, що ним ішло
      його натхненням виховане днів тих покоління.
 

 
      Іди в ночі, мій друже, іди вночі на грунь
      і серце, що в утомі, ти приложи до хвої,
      по місяця чолі рукою пересунь,
      а може, тиша тугу поволі в тобі вкоїть.
      Усі твої маріння, усі думки замовкнуть,
      вже бур’яном для тебе не є рудий храбуст,
      уже глядиш інакше на рунь гірську, пожовклу
      і заспіваєш гімн життю – мовчанням уст.
 

 
      Похмурі дні, суворі дні,
      що гіркотою налили пісні,
      тривожними питаннями лягають на уста,
      вкривають обрії, мов непрозора мла густа,
      примарами карають нас у сні
      похмурі дні, суворі дні.
      Гарячкою попалені шепочуть губи:
      що буде?
      Даремно торгає рука вузли кошлаві,
      даремно грубу петлю рве, що шию давить.
      Усюди
      блукаючи в нестямі, зір дороги губить.
      Похмурі дні, суворі дні,
      змаганнями вантажні та грізні,
      немов їдкою ржою, до нутра гризуть серця.
      Зловісна небезпеки тінь не покида лиця,
      хвилини, мов хомут, стають тісні.
      Бурхливий вітер видирає сторінки з книжок
      і розвіває вчених слів скарби, немов лубок,
      тонких співців тонкі пісні.
      Розсипуються срібні строфи, наче попіл,
      а мудрість
      від старості трухляву викидають з дому,
      мов барахло, що непотрібне вже нікому.
      Лиш кудли
      туманів подув чеше й тане все в розтопі.
      І нігтями тверде життя.
      Усе немов без глузду, без пуття.
      Зневіри трійло свердлом точить мозок аж до дна,
      чи явиться сліпим очам дорога хоч одна,
      чи знайдемо одне хоч вороття,
      щоби перемогти життя.
      Та знову проростає творчих сил змагання,
      мов стебла
      трави з-під моху.
      В родильних болях в’ється світ,
      щоб породити з попелу нову епоху.
      До неба
      зліта похмурий гімн перед ясним світанням.
 
      1932
 

 
      Зелені сутінки. Гвоздики -
      посли весни. П’яній до краю!
      Який цей світ знов став великий!
      І знов твої листи читаю.
      Вгорі зелена яма світла,
      ядро – гвоздика електрична.
      Ні, ми до того ще не звикли,
      що наша молодість не вічна.
      Але колись до цього звикнем…
      Та поки що свята омана -
      ота дружба з життям не никне,
      що нас, моя кохана,
      помазує весни єлеєм.
 

 
      Мов бура плахта, хмара круків
      сідає на дахах бриластих,
      і місяць, звівши сині руки,
      немов пророк, став місто клясти.
      За всі гріхи і всі провини,
      за малість, зрадність і підлоту,
      за злочини, що повне ними
      кубло презирства і голоти.
      Тоді розпутники і гарпагони
      покутних псалмів заспівали,
      і калібани били в дзвони,
      й гетери, мов кобили, ржали.
      Мерзенні, сороміцькі, мертві
      люїзи з ліжок виходили,
      й сарданапалів гордих жертви
      червоні язики гострили.
      Мов стріл дванадцять з неба пращі,
      вітрів дванадцять шле додолу,
      й Земля розкрила зворів пащі,
      й розбите в кусні Сонця коло.
      Гримить підземний лоскіт здаля,
      вдаряє в мури буря дзвонів,
      і місто котиться в провалля
      під лопіт крил і мегафонів.
 
      4 січня 1936
 

 
      Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі.
      Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру.
      Скриплять колиски: “Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мирту,
      лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі з’їсть, ой люлі!”
      Співає на шляху піхота: “Не стелися по землі, барвінку!”
      Пан сотник лютий: “Покрутило б язики вам, покручі прокляті!”
      Ударило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко,
      кийки проміння б’ють червоним верблем у калюж рудяві лати.
      Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя.
      Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить
      розквітлих квіттям снів дитячих,
      і не бачили, не знали люди, коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.
 

 
      Вже сонця колесо збиває стельмах,
      ще обруча – до осі полум’яної!
      Цим возом їхатиме завтра Зельман,
      ключар і староста гульби весняної.
      Відносить стельмах сонце ковалеві:
      – Обруч найбагряніший викуй, майстре мій,
      щоб сонце жевріло ясніш від гриви лева
      весні трояндній й осені оайстреній!
 

 
      Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,
      в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.
      На голови міщан злітають зорі, наче листя,
      у скорчах болю і багатства людський вир заснув.
      Бур’ян дахів, співуче зілля, міцний кущ – антени.
      На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.
      Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах,
      холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.
      Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі,
      старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.
      В радіостанції натхненний спікер накладає
      на ночі грамофон холодний місяця кружок.
 
      20 травня 1935
 

 
      Гей, тріскає кріпка, бадьора зимова погода,
      на лижвах грає блиск, мов на ножів сталевім вістрі,
      веселість лускає в лискучих, льодових городах.
      Гей, крешуть наші ковзани із льоду срібні іскри.
      Праворуч, навпрямки, ліворуч, поруч себе, гей!
      Навприсядки, навсидячки, навстоячки, навтіки,
      сріблястий сміх, іскристий біг, барвистий ніг трохей.
      Гей, скільки радощів, весілля, щастя, сміху, втіхи.
      Танцюємо, гарцюємо, гуляємо, уга!
      Киплячий ритм, безжурний вальс і перегони, мети.
      З пістолів – сміху кулями, бо наша вже снага.
      Над нами на своїх еліпсах в ковзанні планети.
 

 
      Від спеки місто важко дише,
      й чоло його шорстке й червоне
      під віялом нічної тиші
      поволі стигне і холоне.
      Тремке натхнення віддзвеніло,
      застигло в мудрій вірша брилі.
      Твоє чи не твоє це діло,
      ти сам збагнути вже не в силі.
      Крізь гамір дня незмінне “завжди”.
      Заснеш, заснеш без зір, поете,
      життя на звуки розмінявши,
      мов золото в дрібні монети.
 

 
      На кичери, гори, ліси,
      мілкого срібла басейни -
      навпрошки, навскоки, навкоси,
      навпрямки, навперейми!
      Вітер гір, мов холодна вода,
      вимиє нам легені.
      Морозу сила молода
      висталить наші жмені.
      Сила пекуча, тріскуча морозу
      вигострить, наче бритву, віддих.
      На поверхню білих хвиль голомозу
      вибігнуть очі на звіди.
      Заклятий в нас нестримний рух,
      заклятий в нас нестримний гін.
      Б’є серце, мов обух,
      б’є серце, наче дзвін.
      Перейде через обрій
      червоний сонця віз.
      У погоні хоробрій
      вдарить в півкулю неба шалений наш узвіз.
      З галузей синього неба, з хмар пелехатих дерев
      листя зір золоте впаде на срібло снігів.
      Смолоскипами вітру підпалимо рев -
      хай лютує метілі гнів.
      Десятками ватер на схилі узбіч
      привітаємо ніч.
      На крилах лещет,
      наялозених маззю,
      розвіваємо з серця біль вщент,
      не дамо рости хабаззю.
      Б’є серце, мов обух,
      б’є серце, наче дзвін.
      Заклятий в нас нестримний рух,
      заклятий в нас нестримний гін.
      Суворе щастя недей
      хоч на момент знайти,
      вірлам перегукнути: гей!
      Навмання нам пуття.
      З криком перемоги прибігнем до мети,
      їдучи снігом життя.
 

 
      Дубове листя, терези купців, цигани,
      щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
      Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
      за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.
      Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин
      не лишиться з турбот, що нам орали чола.
      Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,
      вузли димів, що в’яжуть небо з міста колом.
      Герої, мужоложники, поети, дійсно,
      чесноти квіття і на простиралі плями,
      дні й ночі, хлопців соромливих солодійство
      і жарти шулерів і смутку темні ями.
      Десь крекче катеринка, довгі світла смуги
      вирують на обличчях, мов павині пера,
      а людська доля в дзьобику кривім папуги
      колишеться шматком дешевого паперу:
      кохання,
      подорож,
      розлука,
      слава,
      успіх -
      за двадцять сотиків купити можна щастя.
      Сплітається і розплітається дня усміх,
      папуга, пісня й сонця золоте причастя.
      Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.
      Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.
      Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,
      вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.
      Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.
      І в цифри ловим струм натхнення,
      дивну чудність
      найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,
      хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.
 
      20 травня 1936
 

 
      Палкий, нічим незаспокійний,
      ловлю слова, мов барвні скельця.
      Як же ж я терня туги рвійне
      з корінням вирву з штольні серця?
      Терпке похмілля свіжих ранків
      п’янить, як і давніш п’янило.
      Дивлюсь в блакитну призму склянки,
      де заламалось небо в хвилі.
      Рожевий чай, мов піна з сонця,
      зелений морок сном колише.
      Заслуханий у дружній вітер,
      свій давній голос чую в тиші:
      “Аж юне серце затремтить,
      незаспокоєне й несите.
      Устами спраглими в цю мить
      всю хмільність світу хочу спити”.
 

 
      І зір розтратниця – зла ніч і день сліпучий
      розтратно твореним і нищеним багатством…
      Чергою явищ неповторних в світу кручі
      зростання й проминання сплетені суцільно.
      Вирує квітний дощ, бацилі, світло, птаство.
      Коли в дня гаморі хвилину знайдеш вільну,
      задумайся на мить про сонця марнотратство!
 

 
      Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,
      червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини,
      і лиш незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда,
      що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини.
      Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать
      і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,
      і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа
      бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають.
      Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,
      колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.
      Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута
      й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар-леви.
      Та тіні неспокійні, привиди невтишні з-під землі стають,
      з-під площ, з-під трав.
      Метрополю,
      долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!
 
      5 листопада 1935
 

 
      Навчіть мене, рослини, зросту,
      буяння, і кипіння, й хмелю.
      Прасловом, наче зерном простим,
      хай вцілю в суть, мов птаха трелем.
      Навчить мене, рослини, тиші,
      щоб став сильний, мов дужі ріки,
      коли до сну їх приколише
      луна неземної музики.
      Навчить мене, рослини, щастя,
      навчіть без скарги умирати!
      Сприймаю сонце, мов причастя,
      хмільним молінням і стрільчатим.
      Хай сонце – прабог всіх релігій -
      золотопере й життєсійне,
      благословить мій дім крилатий.
      Накреслю взір його неземний,
      святий, арійський знак таємний,
      накреслю я його на хаті
      і буду спати вже спокійний.
 
      14 березня 1936
 

 
      Не срібло миршаве, не хміль,
      не лавр сумнівний і двозначний,
      не дотепів грайливих сіль,
      не успіх в грі на риск небачній,
      не уст золотомовних мед,
      не почестей солодка манна
      і навіть не чеснот букет,
      що світлість їх не раз оманна,
      не винограду темний сік
      у колі дружньому за чаєм,
      не муз єлей, що на ввесь вік
      тавром людину назначає,
      не вигаданий в хитрий лад,
      щоб мірять душі, вчений лікоть,
      не домохвальців млявий чад,
      нещирих хвальб слизька музика,
      не захист мрій – блаженний дім,
      але молімся зорям дальнім,
      щоб нам дали на світі цім
      життя величне і страдальне.
 

 
      Міх хмар із зорями, мов з житом,
      бере на плечі ніч і йде.
      У круглім місяця кориті
      замісить тісто золоте.
      Дівки п’яні, мов грім, проходять,
      реве із зодіака Бик.
      Земля запліднена, і води
      у куряві масних музик.
 

 
      Ніч сідає на рогах вулиць
      і тулить сірі кудли в цемент стін
      а часу гін
      плутаючись в сітях дротів
      по цинках блях
      з даху на дах
      з цвяху на цвях
      котиться
      і коле свої груди о колючки громозводів
      котиться і коле
      час-перекотиполе
      місяць розп’ятий на антенах і рудий лоб
      обмотав шматками міді
      а зимні долоні вітру
      що пахне глиною підміських піль
      холодять парені виски й біль
      мучениці там біль ліхтарні
      тінь розлягається по мурах
      афіші жаху
      журяться жарівки зорі на стелі паражі неба
      глядять як у ніг їх
      на хрузлярі в чорних окулярах
      безшелесно їде гріх.
 

 
      За вікнами пливе ніч тиха,
      та тиша сутінками диха,
      сидить в кімнаті при столі,
      десь, мов сичі, сичать жалі,
      далекий шепіт лине в вуха,
      далека далеч давить духа.
      Ступає сумнів сном поволі
      та стукає тихцем до волі.
      Глухий глузливий глум, пиха
      голки гадюк у серце пха
      та на чоло бліде піт кволий.
      Уста шепочуть: чи ніколи?
      Та враз в очах заграв огонь,
      гарячу скронь взяв до долонь.
      В хитанні мукою своєю
      знайшов пророк нову ідею.
 

 
      Такий бува момент, що в серці полумінь пече,
      напруга почуваннів межі розрива,
      злітають блискавки з осяяних очей,
      та іскрами думок палає голова.
      Немов льоди душі твоєї попливли б
      увиш,
      підносять слова щиріш і правдивіш,
      мов квіт зарання, відімкнеться серця глиб.
      – Тоді стає брехнею кожен вірш.
 

 
      Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,
      і тінь замазує панни, мов образи затерті.
      У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись
      об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,
      дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком
      прощається з сестрою, що у зореколі їй
      не сяяти вже більш. Так ніч
      блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.
      Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,
      колишеться шофер у сонній лімузині.
      Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу,
      і світло – лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,
      круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху
      заблукана і місяць – білий птах натхнення злого,
      й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,
      що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.
      Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки
      закриє очі сплющені, немов сестра остання.
      Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі
      і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.
      Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,