Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силюети
      тяжких, прирослих до землі, кам’яностопих тюрем
      і в’язнів по ночах відвідують коханки і комети,
      і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром.
      Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.
      На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, зелінка й вогкість
      Обличчя в’язнів миє місяць синім і холодним сяйвом
      аж обростуть за ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом!
      Підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії,
      долини місяця оброслі горіховим гаєм.
      Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє,
      вода підноситься і зорі й тюрми заливає.
      Де не оставсь на каменю ні камень, де зрівнялись гори
      знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.
      Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори,
      і мотуз вішальників для живих приносить щастя.
      1936
 

 
      Комети, що цвітуть хвостами, наче пави,
      червоні шиби моря в олив’яних рамах,
      де скелі льодові під снігом кучерявим
      розсунулись поволі, мов таємна брама.
      На бурунів хребтах качаються тюлені,
      звірята сходять з зодіака, й червоніє
      у сяйві магнетичних піль метал зелений
      морів примарних, що подібні сонній мрії.
      Мов синє оливо, заклякле небо висить,
      і череп місяця розбитий і безбарвний
      упав на сніг, коли отари білих листів
      в країну небуття вела зоря полярна.
 

 
      Примарні камениці і коші подвір’їв,
      мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,
      провалля ночі, що його ніхто не зміряв,
      і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.
      Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,
      коротка, проста записка: “Ніхто не винен,
      злочинця не шукати!” Йде у тихих лаптях,
      мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.
      З розкритих проводів букетом синя пара,
      із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.
      З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,
      примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?
      Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,
      і шепіт божевілля два серця колише
      з-під дна свідомості.
      І ніч у вир шалений!
      І синім квіттям газ в подертий килим тиші!
      На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,
      сідає миша місячна – цинічна й куца,
      і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,
      в неситих скорчах болю й насолоди в’ються.
      Похилений над ними синій янгол газу
      вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,
      і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,
      аж спаляться, немов останні краплі спирту.
 
      24 грудня 1935
 

 
      Де, заламавши руки сині,
      рятунку кличе ніч намарне,
      колишуться п’яниці й тіні
      біля кульгавої ліхтарні.
      Блакитним квітом похилившись,
      ліхтарня, мов лілея в’яне,
      і світ недійсний, тільки миші
      ведуть шевців на місяць п’яних.
      В корчмі із зорями й дзвінками,
      де лупії і сажотруси
      співають гімни над склянками
      і славлять ніч і чар спокуси.
      Крива ядуха пані смутку,
      схиляючись до касопорців
      обличчям зморщеним, мов губка,
      фальшиві карти в пальцях корчить.
      Оперши лікті у задумі,
      нічного промислу любимці
      пливуть на плахтах диму й шуму
      під лопіт зір у скрипки скриньці.
      В кублі химер, верзінь, наруги
      під хлип свічок – тремтливих птахів
      ворожать лупіям папуги,
      і грузнуть в стіл слова, мов цвяхи.
      Знічев’я плачуть горлорізи
      і сповідаються горілці,
      і, мов павук, у горло лізе
      забутий спів, подертий в кільця.
      Знов сажотруси стягом гімну
      життя похвалу залопочуть.
      Хто це у кухоль знагла гримнув
      . . . . . . . . . . . ?
      Чарки, мов птахи, відлітають
      понад столами, попід стелю
      лопочуть крилами скляними,
      дзвінками грають понад синім
      кущем димів, що корчму стелять.
      Зів’яла вже зоря остання,
      і місяць теж зів’яти мусів,
      та в черепа розбитій мушлі
      шумить і плеще аж до рання
      хор лупіїв і сажотрусів.
 
      30 січня 1936
 

 
      Жовті косатні цвітуть на мокрих луках,
      як за днів дитинства, в кучерявій млі.
      Вилітають ластівками стріли з лука,
      білі стріли літ.
      Оси золоті в чарках троянд розквітлих,
      мокрі зорі куряться під сизий вечір.
      Ще горить твоєї молодості світло,
      хоч новий десяток літ береш на плечі.
      Слухай: Батьківщина свого сина кличе
      найпростішим, неповторним, вічним словом.
      У воді відбились зорі і обличчя,
      кароокі люди і співуча мова.
 

 
      Надходить буря. Сиві вільхи
      в тривозі туляться до себе.
      Щоб відідхнути, просить пільги,
      хоч на хвилину, в багрі небо.
      Мов стовп, піднявся вихор тричі,
      і сяють блискавки, аж маки
      червоні сплющують зіниці
      і клоняться хорунжим ляку.
      Кларнетів схлип, і вітру помах,
      і виє лис – нічний астроном.
      Червона неба папілома
      прорізана, мов бляха, громом.
      Це з-понад бурі безкрай вільний,
      схилившись, риє в хмарах ями.
      Тоді слова швидкі й доцільні,
      мов леза, схрещую з громами.
 

 
      Мов свічка, куриться черемха
      в побожній вечора руці.
      Вертаються з вечірні лемки,
      до хат задумано йдучи.
      Моя країно верховинна, -
      ні, не забуть твоїх черемх,
      коли над ними місяць лине
      вівсяним калачем!
 

 
      Горять, як ватра, забобони
      віків минулих – снів іскристих.
      В китайці заходу червоній
      моєї молодості місто.
      Лопочуть зорі на тополях,
      і люди хрестяться з тривоги,
      коли ножами місяць колють
      хасиди в чорних синагогах.
      Моє містечко таємниче
      в хлоп’ячих споминів заслоні!
      І знов минула юність кличе,
      як давні кличуть забобони.
 

 
      У ванні короп золотистий
      плюскоче, наче з піни панна,
      і в куряві рожевих іскор
      кружляє веретеном ванна.
      Мідниця ранку повна піни
      із мила сонця. Миють хмари.
      На сім ключів замкнулись сіни,
      де ти в блакитному пожарі.
      У ванні короп плеще з дива,
      побачивши тебе – сон ясний.
      Але чому ти нещаслива,
      чому очей фіалки гаснуть?
 

 
      Над ранком. Зорі з вовни мряки,
      мов злоті гудзики з плаща,
      відпоре день і сім’ям маку
      розсипле солов’ям в кущах.
      В сувоях тиші сплять долини,
      де мох задуми й мох імли,
      аж скотиться стозерна диня
      на лопуховий ранку лист.
      Як диню сонця зсуне вітер
      на решето ясних долин,
      розплющують зіниці квіти
      і листя рветься в дальню синь.
      А серце, що, незаспокійне,
      збагнути хоче все до дна,
      тріпочеться і з листям рвійним
      до болю прагне дива дня.
 

 
      Корови й дині. Білий янгол
      на лопуха зеленій плахті.
      Хто будить в серці тужну п’янкість
      і хто колише темний страх твій?
      Ще неоправданий, таємний,
      мов кріт, від дна коріння риє
      і грає, мов кларнет підземний,
      в кипінні форм, у барв завії.
      І як зродився без причини,
      так без причини щезне знагла.
      Природи лоно мрячне й синє,
      і сонця кіш,
      і кіш землі,
      що в ньому
      корови, квіття, дині й янгол.
 

 
      Сліпуче чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта,
      природи дно – дно таємниці й неба синє лоно;
      лящить у вухах сон – зім’ята та подерта плахта,
      і дзвоніть в темряві співуче серце телефону.
      Так будиться хаос забутий літ дитячих світу,
      з-поза свідомості запони дивиться прадавнє,
      мов озеро, чарує в сріблі заля, й синім квітом
      проломаний удвоє місяць на долівці в’яне.
      І темне місячне ядро з твердої шкаралущі
      вилускують долоні тиші, що усе загорнуть.
      Дівчат кирпатий янгол рає, й час статуї кришить,
      лиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні.
 
      4 січня 1936
 

 
      Накрита неба бурим дахом,
      мов бронза, ніч тьмяніє й стигне.
      Як вбиті в ніч горючі цвяхи,
      холонуть зорі в сині криги.
      Насуплений, їдкий, запеклий
      заслониш очі лунатичні,
      бо твоє серце – чорне пекло,
      середньовічне і містичне.
      Тремти в цей вечір забобонний,
      мов астролог, дивися в зорі!
      Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних
      пригорне ніч, вогонь і море!
 

 
      Поезія? – Ні, не питай,
      який рецепт її есенцій!
      П’ючи свій золотавий чай,
      так пробалакаємо день цей.
      Узори гарних слів, мережка,
      екстракти мови в срібній чаші -
      хай їх краси аптекар зважить!
      Ні, не туди, коханий, стежка!
      Символіка завбога наша,
      і орнаментика засіра.
      Де ж міра мір, єдина міра?
      Чай процідивши, попрощавшись,
      розходимось. Ніч – чорна мушля,
      ті самі зорі в ній, що завжди,
      той самий захват серце душить.
      Тоді, чужі дрібній прикрасі,
      слова, затиснуті у горлі,
      слова, гальмовані в екстазі
      б’ють, мов джерела животворні.
 

 
      Рядами, рядами, рядами,
      Довгими смугами, над кам’яними бруками
      Висимо,
      Лежимо,
      Сидимо
      Ми на мурах розіп’яті,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      І вдень і вніч ми все одні,
      У вдень і вніч ми все різні,
      Міняємося,
      Минаємося,
      Кидаємося
      В безвістя
      Серед міста.
      Ми розвійні вулиць брати,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      А над нами небо плине,
      А над нами бетон лине,
      А між небом і бетоном
      Одним стоном, одним стоном
      Місто, місто розікрите, розколисте та розмите.
      Ми на мурів лук нап’яті,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      Від рож червоні,
      Від мурів зелені,
      Від фйолків фйолетів,
      Від неба блакитів
      Ми вкрали.
      Набрали,
      Нассали
      Ми яскраві красок плати,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      Водограєм,
      Буйним граєм,
      Злотом, сріблом осліпляєм,
      Мозайкою осяваєм,
      Ми в вуличний чар закляті,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      Ми все знаєм,
      Що? де? є?
      Ми всілякі вісті маєм:
      Хто? вже? ще?
      Ми про все повідомляєм,
      Величаєм,
      Поганьбляєм.
      Ми вістуни все закляті,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      Ми мусимо все кричати,
      Душу свою сповідати,
      Тайни свої виявляти,
      До ух лестиво шептати,
      До ух рипливо гримати,
      Без упину,
      Без спочину,
      До загину
      Ми не можемо спочати,
      Ми плакати, плакати, плакати.
      Людей зводим,
      В блуд їх вводим,
      Ляском маним,
      Ляском п’яним.
      Жонглери, маклери, манажери
      Все відкриті,
      Все одверті,
      Не закриті,
      Покраяні,
      мальовані,
      Проститутки, юди, свати,
      Ми плакати, плакати, плакати.
 

 
      Фіялки й телефонна трубка
      заворожливим сяйвом кличе,
      і місяць, мов червона губка,
      змиває попіл дня з обличчя.
      Слимак з ебену, темна мушля
      і вухо ночі – лійка чорна,
      і пахощі духмяні душать,
      мов пальці на кларнеті горла.
      З очей фіялок смутком кришиш
      і пригортаєш, сестро рання!
      Простягнуті долоні тиші
      над нашим вічним проминанням.
 

 
      Не легко відійти в країну вічності німу,
      хоча яка була б дорога днів трудна і сіра.
      На сто вузлів сплелись думки з землею, й аж йому
      життя з долоні випало, немов розбита ліра.
      Учитель і поет, виховник, будівничий, що
      було для нього кожне слово чином, кожне ділом,
      не музам дань складав і не собі співав, а щоб
      шляхи майбутнього в мету спрямовували сміло.
      Підвівся і, відклавши пісню, мов гребець весло,
      до гнівних зір війни молився віщо в ніч весінню,
      і з ложа смерті слав думки на шлях, що ним ішло
      його натхненням виховане днів тих покоління.
 

 
      Іди в ночі, мій друже, іди вночі на грунь
      і серце, що в утомі, ти приложи до хвої,
      по місяця чолі рукою пересунь,
      а може, тиша тугу поволі в тобі вкоїть.
      Усі твої маріння, усі думки замовкнуть,
      вже бур’яном для тебе не є рудий храбуст,
      уже глядиш інакше на рунь гірську, пожовклу
      і заспіваєш гімн життю – мовчанням уст.
 

 
      Похмурі дні, суворі дні,
      що гіркотою налили пісні,
      тривожними питаннями лягають на уста,
      вкривають обрії, мов непрозора мла густа,
      примарами карають нас у сні
      похмурі дні, суворі дні.
      Гарячкою попалені шепочуть губи:
      що буде?
      Даремно торгає рука вузли кошлаві,
      даремно грубу петлю рве, що шию давить.
      Усюди
      блукаючи в нестямі, зір дороги губить.
      Похмурі дні, суворі дні,
      змаганнями вантажні та грізні,
      немов їдкою ржою, до нутра гризуть серця.
      Зловісна небезпеки тінь не покида лиця,
      хвилини, мов хомут, стають тісні.
      Бурхливий вітер видирає сторінки з книжок
      і розвіває вчених слів скарби, немов лубок,
      тонких співців тонкі пісні.
      Розсипуються срібні строфи, наче попіл,
      а мудрість
      від старості трухляву викидають з дому,
      мов барахло, що непотрібне вже нікому.
      Лиш кудли
      туманів подув чеше й тане все в розтопі.
      І нігтями тверде життя.
      Усе немов без глузду, без пуття.
      Зневіри трійло свердлом точить мозок аж до дна,
      чи явиться сліпим очам дорога хоч одна,
      чи знайдемо одне хоч вороття,
      щоби перемогти життя.
      Та знову проростає творчих сил змагання,
      мов стебла
      трави з-під моху.
      В родильних болях в’ється світ,
      щоб породити з попелу нову епоху.
      До неба
      зліта похмурий гімн перед ясним світанням.
 
      1932
 

 
      Зелені сутінки. Гвоздики -
      посли весни. П’яній до краю!
      Який цей світ знов став великий!
      І знов твої листи читаю.
      Вгорі зелена яма світла,
      ядро – гвоздика електрична.
      Ні, ми до того ще не звикли,
      що наша молодість не вічна.
      Але колись до цього звикнем…
      Та поки що свята омана -
      ота дружба з життям не никне,
      що нас, моя кохана,
      помазує весни єлеєм.
 

 
      Мов бура плахта, хмара круків
      сідає на дахах бриластих,
      і місяць, звівши сині руки,
      немов пророк, став місто клясти.
      За всі гріхи і всі провини,
      за малість, зрадність і підлоту,
      за злочини, що повне ними
      кубло презирства і голоти.
      Тоді розпутники і гарпагони
      покутних псалмів заспівали,
      і калібани били в дзвони,
      й гетери, мов кобили, ржали.
      Мерзенні, сороміцькі, мертві
      люїзи з ліжок виходили,
      й сарданапалів гордих жертви
      червоні язики гострили.
      Мов стріл дванадцять з неба пращі,
      вітрів дванадцять шле додолу,
      й Земля розкрила зворів пащі,
      й розбите в кусні Сонця коло.
      Гримить підземний лоскіт здаля,
      вдаряє в мури буря дзвонів,
      і місто котиться в провалля
      під лопіт крил і мегафонів.
 
      4 січня 1936
 

 
      Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі.
      Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру.
      Скриплять колиски: “Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мирту,
      лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі з’їсть, ой люлі!”
      Співає на шляху піхота: “Не стелися по землі, барвінку!”
      Пан сотник лютий: “Покрутило б язики вам, покручі прокляті!”
      Ударило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко,
      кийки проміння б’ють червоним верблем у калюж рудяві лати.
      Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя.
      Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить
      розквітлих квіттям снів дитячих,
      і не бачили, не знали люди, коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.
 

 
      Вже сонця колесо збиває стельмах,
      ще обруча – до осі полум’яної!
      Цим возом їхатиме завтра Зельман,
      ключар і староста гульби весняної.
      Відносить стельмах сонце ковалеві:
      – Обруч найбагряніший викуй, майстре мій,
      щоб сонце жевріло ясніш від гриви лева
      весні трояндній й осені оайстреній!
 

 
      Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,
      в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.
      На голови міщан злітають зорі, наче листя,
      у скорчах болю і багатства людський вир заснув.
      Бур’ян дахів, співуче зілля, міцний кущ – антени.
      На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.
      Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах,
      холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.
      Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі,
      старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.
      В радіостанції натхненний спікер накладає
      на ночі грамофон холодний місяця кружок.
 
      20 травня 1935
 

 
      Гей, тріскає кріпка, бадьора зимова погода,
      на лижвах грає блиск, мов на ножів сталевім вістрі,
      веселість лускає в лискучих, льодових городах.
      Гей, крешуть наші ковзани із льоду срібні іскри.
      Праворуч, навпрямки, ліворуч, поруч себе, гей!
      Навприсядки, навсидячки, навстоячки, навтіки,
      сріблястий сміх, іскристий біг, барвистий ніг трохей.
      Гей, скільки радощів, весілля, щастя, сміху, втіхи.
      Танцюємо, гарцюємо, гуляємо, уга!
      Киплячий ритм, безжурний вальс і перегони, мети.
      З пістолів – сміху кулями, бо наша вже снага.
      Над нами на своїх еліпсах в ковзанні планети.
 

 
      Від спеки місто важко дише,
      й чоло його шорстке й червоне
      під віялом нічної тиші
      поволі стигне і холоне.
      Тремке натхнення віддзвеніло,
      застигло в мудрій вірша брилі.
      Твоє чи не твоє це діло,
      ти сам збагнути вже не в силі.
      Крізь гамір дня незмінне “завжди”.
      Заснеш, заснеш без зір, поете,
      життя на звуки розмінявши,
      мов золото в дрібні монети.
 

 
      На кичери, гори, ліси,
      мілкого срібла басейни -
      навпрошки, навскоки, навкоси,
      навпрямки, навперейми!
      Вітер гір, мов холодна вода,
      вимиє нам легені.
      Морозу сила молода
      висталить наші жмені.
      Сила пекуча, тріскуча морозу
      вигострить, наче бритву, віддих.
      На поверхню білих хвиль голомозу
      вибігнуть очі на звіди.
      Заклятий в нас нестримний рух,
      заклятий в нас нестримний гін.
      Б’є серце, мов обух,
      б’є серце, наче дзвін.
      Перейде через обрій
      червоний сонця віз.
      У погоні хоробрій
      вдарить в півкулю неба шалений наш узвіз.
      З галузей синього неба, з хмар пелехатих дерев
      листя зір золоте впаде на срібло снігів.
      Смолоскипами вітру підпалимо рев -
      хай лютує метілі гнів.
      Десятками ватер на схилі узбіч
      привітаємо ніч.
      На крилах лещет,
      наялозених маззю,
      розвіваємо з серця біль вщент,
      не дамо рости хабаззю.
      Б’є серце, мов обух,
      б’є серце, наче дзвін.
      Заклятий в нас нестримний рух,
      заклятий в нас нестримний гін.
      Суворе щастя недей
      хоч на момент знайти,
      вірлам перегукнути: гей!
      Навмання нам пуття.
      З криком перемоги прибігнем до мети,
      їдучи снігом життя.
 

 
      Дубове листя, терези купців, цигани,
      щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
      Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
      за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.
      Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин
      не лишиться з турбот, що нам орали чола.
      Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,
      вузли димів, що в’яжуть небо з міста колом.
      Герої, мужоложники, поети, дійсно,
      чесноти квіття і на простиралі плями,
      дні й ночі, хлопців соромливих солодійство
      і жарти шулерів і смутку темні ями.
      Десь крекче катеринка, довгі світла смуги
      вирують на обличчях, мов павині пера,
      а людська доля в дзьобику кривім папуги
      колишеться шматком дешевого паперу:
      кохання,
      подорож,
      розлука,
      слава,
      успіх -
      за двадцять сотиків купити можна щастя.
      Сплітається і розплітається дня усміх,
      папуга, пісня й сонця золоте причастя.
      Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.
      Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.
      Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,
      вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.
      Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.
      І в цифри ловим струм натхнення,
      дивну чудність
      найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,
      хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.
 
      20 травня 1936
 

 
      Палкий, нічим незаспокійний,
      ловлю слова, мов барвні скельця.
      Як же ж я терня туги рвійне
      з корінням вирву з штольні серця?
      Терпке похмілля свіжих ранків
      п’янить, як і давніш п’янило.
      Дивлюсь в блакитну призму склянки,
      де заламалось небо в хвилі.
      Рожевий чай, мов піна з сонця,
      зелений морок сном колише.
      Заслуханий у дружній вітер,
      свій давній голос чую в тиші:
      “Аж юне серце затремтить,
      незаспокоєне й несите.
      Устами спраглими в цю мить
      всю хмільність світу хочу спити”.
 

 
      І зір розтратниця – зла ніч і день сліпучий
      розтратно твореним і нищеним багатством…
      Чергою явищ неповторних в світу кручі
      зростання й проминання сплетені суцільно.
      Вирує квітний дощ, бацилі, світло, птаство.
      Коли в дня гаморі хвилину знайдеш вільну,
      задумайся на мить про сонця марнотратство!
 

 
      Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,
      червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини,
      і лиш незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда,
      що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини.
      Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать
      і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,
      і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа
      бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають.
      Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,
      колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.
      Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута
      й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар-леви.
      Та тіні неспокійні, привиди невтишні з-під землі стають,
      з-під площ, з-під трав.
      Метрополю,
      долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!
 
      5 листопада 1935
 

 
      Навчіть мене, рослини, зросту,
      буяння, і кипіння, й хмелю.
      Прасловом, наче зерном простим,
      хай вцілю в суть, мов птаха трелем.
      Навчить мене, рослини, тиші,
      щоб став сильний, мов дужі ріки,
      коли до сну їх приколише
      луна неземної музики.
      Навчить мене, рослини, щастя,
      навчіть без скарги умирати!
      Сприймаю сонце, мов причастя,
      хмільним молінням і стрільчатим.
      Хай сонце – прабог всіх релігій -
      золотопере й життєсійне,
      благословить мій дім крилатий.
      Накреслю взір його неземний,
      святий, арійський знак таємний,
      накреслю я його на хаті
      і буду спати вже спокійний.
 
      14 березня 1936
 

 
      Не срібло миршаве, не хміль,
      не лавр сумнівний і двозначний,
      не дотепів грайливих сіль,
      не успіх в грі на риск небачній,
      не уст золотомовних мед,
      не почестей солодка манна
      і навіть не чеснот букет,
      що світлість їх не раз оманна,
      не винограду темний сік
      у колі дружньому за чаєм,
      не муз єлей, що на ввесь вік
      тавром людину назначає,
      не вигаданий в хитрий лад,
      щоб мірять душі, вчений лікоть,
      не домохвальців млявий чад,
      нещирих хвальб слизька музика,
      не захист мрій – блаженний дім,
      але молімся зорям дальнім,
      щоб нам дали на світі цім
      життя величне і страдальне.
 

 
      Міх хмар із зорями, мов з житом,
      бере на плечі ніч і йде.
      У круглім місяця кориті
      замісить тісто золоте.
      Дівки п’яні, мов грім, проходять,
      реве із зодіака Бик.
      Земля запліднена, і води
      у куряві масних музик.
 

 
      Ніч сідає на рогах вулиць
      і тулить сірі кудли в цемент стін
      а часу гін
      плутаючись в сітях дротів
      по цинках блях
      з даху на дах
      з цвяху на цвях
      котиться
      і коле свої груди о колючки громозводів
      котиться і коле
      час-перекотиполе
      місяць розп’ятий на антенах і рудий лоб
      обмотав шматками міді
      а зимні долоні вітру
      що пахне глиною підміських піль
      холодять парені виски й біль
      мучениці там біль ліхтарні
      тінь розлягається по мурах
      афіші жаху
      журяться жарівки зорі на стелі паражі неба
      глядять як у ніг їх
      на хрузлярі в чорних окулярах
      безшелесно їде гріх.
 

 
      За вікнами пливе ніч тиха,
      та тиша сутінками диха,
      сидить в кімнаті при столі,
      десь, мов сичі, сичать жалі,
      далекий шепіт лине в вуха,
      далека далеч давить духа.
      Ступає сумнів сном поволі
      та стукає тихцем до волі.
      Глухий глузливий глум, пиха
      голки гадюк у серце пха
      та на чоло бліде піт кволий.
      Уста шепочуть: чи ніколи?
      Та враз в очах заграв огонь,
      гарячу скронь взяв до долонь.
      В хитанні мукою своєю
      знайшов пророк нову ідею.
 

 
      Такий бува момент, що в серці полумінь пече,
      напруга почуваннів межі розрива,
      злітають блискавки з осяяних очей,
      та іскрами думок палає голова.
      Немов льоди душі твоєї попливли б
      увиш,
      підносять слова щиріш і правдивіш,
      мов квіт зарання, відімкнеться серця глиб.
      – Тоді стає брехнею кожен вірш.
 

 
      Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,
      і тінь замазує панни, мов образи затерті.
      У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись
      об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,
      дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком
      прощається з сестрою, що у зореколі їй
      не сяяти вже більш. Так ніч
      блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.
      Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,
      колишеться шофер у сонній лімузині.
      Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу,
      і світло – лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,
      круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху
      заблукана і місяць – білий птах натхнення злого,
      й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,
      що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.
      Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки
      закриє очі сплющені, немов сестра остання.
      Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі
      і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.
      Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,
      колишеться шофер у сонній лімузині.
 
      13 грудня 1935
 

 
      Не думай! Спи! Думки – отрута щастю.
      Цвітуть дві тіні – дві лілеї чорні.
      Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний
      і так усього в думці не обгорнеш.
      Прощаючись із спомином останнім,
      що тінню вихиливсь з-за яви краю,
      в солодкім марнотратстві почуваннів
      кохання вицвіле знов прикликаеш.
      Це справді зле, що покохав занадто,
      заміцно, зарозтратно. Захват ясний
      в екстазу чорну ночі не міняти!
      Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?
 

 
      Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
      накритий небом і обмотаний піснями
      лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом
      і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.
 
      Рослинних рік підноситься зелена повінь,
      годин, комет і листя безперервний лопіт.
      Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
      і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.
 
      Прокотяться, як лява, тисячні століття,
      де ми жили, ростимуть без наймення пальми,
      І вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
      задзвонять в моє серце джагани в копальні.
 
      («Книга лева», 1936)
 

 
      Чи ви знаєте пісню вигнанчу,
      чи ви чули коли вже її?
      Наболілу, бунтарську й підданчу,
      що в ній туга, розпука і їдь.
      Ох, зворушення в серці заплаче,
      не дає говорити мені.
      Чи ви знаєте думи бурлачі,
      з криком болю замовклим на дні?
      Безпощадні, отруйні, зловісні,
      крик зневіри лунає із дна.
      Та моєї не бійтеся пісні,
      хай до серця промовить вона.
      Хоч ці строфи похмурі, зловісні,
      та одначе не збавлять вас сну.
      О, моєї не бійтеся пісні,
      хоч словами-бичами вас тну.
      Світ великий, безмежний, широкий,
      не обняти думками його.
      Де задержить утомлені кроки
      всім байдужий, недужий ізгой?
      Світ безкраїй, безмежний, широкий,
      має тисячі, тисячі міст.
      Де задержить утомлені кроки
      занімілий, задуманий гість?
      Світ багатий, розкішний, привітний
      має тисячі, тисячі міст.
      Та одначе є люди самітні,
      мов заблукані птахи без гнізд.
      О, не витримав стільки би другий,
      він надію поніс у душі.
      Хай його відцуралися други
      та покинули товариші.
      Відійшли, не лишився з них жаден,
      залишили самого в журбі.
      Кожний день, кожна ніч силу краде…
      І все сам, і все сам у юрбі.
      Хоч надія у серці не гине,
      на чолі незатерте тавро:
      це чужинець, чужинець, чужинець,
      хто його привітає добром?
      Хто його привітає як друга,
      хто поможе, поможе йому?
      Тільки посміх, погорда, наруга…
      Лиш байдужність він знайде німу.
      Стільки правд, стільки діл є оманних.
      Хоч на світі багато людей
      нещасливих, сумних, безталанних,
      він між ними самітно все йде.
      Лиш затиснені з впертістю жмені,
      в них ще сила палка, молода.
      Щораз слабші та слабші легені…
      І заглянула в очі нужда.
      У гарячці чоло, у пожарі,
      повне гострих, відкривних думок.
      На чужиннім, гладкім тротуарі
      заломився паломника крок.
      Туги серця слова не повторять,
      все даремне, даремне на біль.
      Чуже місто, чужа санаторія…
      І лиш подув далекий із піль.
      Тільки подув далекий приносить
      свіжий запах німої землі.
      Вже цієї мандрівки є досить,
      цих блукань в безпросвітній імлі.
      Вже спочине, спочине, спочине,
      наближається всьому кінець.
      Привітання з його батьківщини
      принесе легкокрилий гонець.
      Привітання землі материне
      хай почує останній ще раз.
      Хай думками в минуле порине,
      бо забути, заснути вже час.
      Давлять груди німі, білі стіни
      та шпитальна, примар повна ніч.
      Хтось надходить, хтось стукає в сіні…
      Глухий кашель і з уст кровотіч.
      Вже прийшла чорна ніч в темнім крепі,
      відітхнула глибоко земля.
      Ще останній, придавлений шепіт:
      – Я вертаюсь, Вкраїно моя.
 
      4-6 червня 1932
 

 
      Червона молодість півоній.
      Яка краса! Яке п’яніння!
      Візьми моє чоло в долоні
      й оборони, моя весіння!
      Бо переслідує крізь морок, -
      ще крок, ще крок, мене поцілить
      мій друг найкращий і мій ворог
      найзавзятіший, боже милий!
      Натхнення темне, музо вічна!
      Б’є ніч у тіней чорні дзвони.
      На чорнім тлі, мов кров трагічна,
      півоній молодість червона.
 

 
      Скляні очі кам'яниць,
      над ними чола балконів,
      рійний, стрійний танець
      світла красок, тонів.
      О місто, місто, місто -
      гігантний заліза та бетону тин.
      О місто, місто, місто -
      задимлене в неба блакить
      алмазними зіницями вітрин.
      Очі скляні кам'яниць,
      над ними шильди, фасади,
      мінливий реклам танець
      пестить трійлом принади.
      О місто, місто, місто -
      гігантний заліза та бетону тин.
      О місто, місто, місто,
      розбавлене рельєфами вітрин.
      Отак глядіти в ваші прозорі шиби.
      О прямовисні озера закляті:
      чи се плюскотять срібні риби,
      з місячного сяйва натяті?..
      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
      Так добре глядіти в ваші безплямні
      шиби.
      О скорбе, перерізана площиною
      вітрини,
      в дощі рефлексів розцвіли казок
      гриби,
      шоколадові дрібні мелюзини…
      . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
      По тисячкрать пристрасні очі
      водять по вас трус,
      та ви хіхочетесь рожевими
      лампами.
      По тисячкрать вдаряєте цілунками
      спокус
      мерехтливі, в блиску злив
      спокусливі плями.
      В жоржети, шовки, брокати,
      крепдешини
      убрані цвітів кльомби,
      вічно всміхнені дерев'яні
      манекени,
      квадрати, прямокути, ромбоїди,
      ромби.
      Очі скляні кам'яниць,
      рельєфи, шильди, фасади,
      блідий місяць-каганець,
      ярких ліхтарів громади.
      О місто, місто, місто -
      гігантний заліза та бетону тин.
      О місто, місто, місто,
      Кричи квадратами вітрин.
      Кам'яниць скляні очі,
      сном зашуміли будуари,
      виллялись темні тіні ночі
      на сквери, парки, тротуари.
      О місто, не треба лякатись
      її конклюзій.
      О місто, тебе прощають на добраніч
      вітрини брязком жалюзій
 

 
      Похилі чола,
      похмурі очі,
      розпука гола,
      мов свердлом, точить.
      Тривожний голос
      шепоче стиха,
      та зір навколо
      шукає лиха.
      Тривожні очі:
      німим що буде?
      І серед ночі
      блукають люди.
      Зимою, літом,
      мороз чи спека -
      йде острах світом
      та небезпека.
      Гарячка й туга
      уста спалила,
      і кряче пугач -
      зла чорна сила.
      Стукочуть кузні
      десь таємниче,
      і усміх дружній
      застиг в обличчі.
      Заблисне обрій
      вогнями зливи,
      добі хоробрій
      час невмолимий.
      Зневіри трійло,
      сліпий недогляд,
      та неспокійно
      у далеч погляд.
      І раптом: стукіт,
      тупіт,
      гул
      копит.
      Далеко
      дудоня.
      Стрясеться
      долоня.
      І раптом: глухо.
      І до землі в тривозі вухо:
      земля дрижить.
      І чути:
      з грюкотом гряде далека мить.
      Надходять роки,
      суворі роки.
      Незламні кроки
      вже на Нову прямують путь,
      Нове
      майбутнє
      молотом
      кують.
 

 
      І день і вік однаково минають. Не задержать
      нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,
      і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,
      час виростає й меж не має й нас німить.
 
      Так на минулого й майбутнього раменах
      повішено, мов плахту, долю нашу.
      Ми – ланцюга поодинокі звена,
      ми – відтинок малий зі стрічки часу.
 
      Це наших днів звичайна тут дорога,
      не падає ніщо до безвісті води.
      Віддати треба нам життю щомога,
      а треба кожному, ще поки молодий.
 
      Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,
      не кидає ще тіні дерево зневіри.
      Хоч знає, що морози, серце вірує проте
      і ліктями ужитку правди ще не мірить.
 
      Для молодих плечей легкий є неба в'юк,
      в одноманітності не явиться нам позіх.
      О, не словами уст, але словами рук
      співати будем пісню на життя порозі.
 
      Вітай життя! Що біль даєш, і щастя,
      і красу, і сум, і горе. В мені юний пал вне вмер ще.
      Вітай життя! І на привіт тобі я понесу
      м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.
 

 
      Біжать алеї звуків, саджених у гами.
      Мов на акорд, упав поверх на поверх.
      Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір
      від берега по берег, тінь вінків дубових.
 
      Мусує день, мов склянка золотого чаю,
      прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.
      Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,
      хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.
 
      Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.
      Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин
      крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.
      Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.
 
      Але за муром джаз і танці лампіонів,
      балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,
      і жовті груди велетенських стадіонів
      зітхають глухо під бурхливою юрбою.
 
      І стеляться до ніг дими – покірні птахи,
      а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку
      антен червоне павутиння розіп'явши,
      мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.
 
      Митці рослин – тюльпани, дбаючи за форму,
      припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,
      а за законами нам невідомих формул
      вирують дні й міста й вирують бормашини.
 
      Дроти тремтять, мов нерви. Теплий білий листик,
      зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.
      Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток
      над вирвами нудних мелодій бормашини.
 

 
      Діткнулась ставу осені рука,
      Паде на хвилі журавлине: кру,
      І поширяється далеч укруг,
      Друкує в хмарах зорями друкар.
      В руці з землі листок маленький дру.
      О, як є повно в нім зими примар,
      Та крихта літа ще життя трима.
      Листок маленький, мій зів’ялий друг.
      Розвіється життя останній хунт,
      Що вітер все про нього грав, брехун,
      Коли за щастя вів із ним ти спір.
      Та не сумуй; ти весну мав. Тям те:
      Не раз майстерством є та щастям теж
      Знання самоошуки пити спирт.
 

 
      Стовпи із попелу угору!
      Міста в дротах – під вітром ліри.
      Це тут, де мурів скупість взором,
      без сяйва навіть сонце сіре.
      Тут люди, мури і бацилі
      тим самим піддані законам
      і тулуби печей похилі,
      де розцвітають іскор грона.
      Хто падає, за ним не тужать,
      бо срібло сліз не для розтрати,
      скупі на скарб навбач байдужий.
      Хвалю життя шорстке й сукате!
 

 
      Задзвеніли сади,
      задзвеніли піснями.
      Я такий молодий,
      повний юними днями.
      Одяглися сади
      в черешневеє плаття.
      Рвучий струмінь води,
      наче юне завзяття.
      Засміялись уста,
      засміялися очі.
      Грає радість пуста
      в весняні, теплі ночі.
      Вже зелені сади,
      вже весни кантилена.
      Ще мій сміх молодий,
      і душа ще зелена.
      Зашуміли сади,
      плине легіт привітний.
      Я такий молодий,
      а одначе самітний.
 

 
      Страшне вино ночей доспілих
      по вінця в черепі хлюпоче.
      Буджуся сонний, неспокійний,
      і місяць чавить мої очі.
      Та раптом чую: вище, тонше,
      стрункіше дзвонить ясна синь.
      Драконе місяцю, загинь!
      Ось білий бог ізходить – сонце.
 
      11 березня 1936
 

 
      З усіх людей найбільше я щасливий,
      будую білий калиновий міст.
      Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.
      Великої моєї філософії
      такий безглуздий зміст.
      Не заплачу стражданню й горю мита,
      люблю риск, небезпеку й сум’яття.
      Я є рушниця, радістю набита,
      якою вистрілю на честь життя.
      Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,
      ніщо, що людське, – не є мені чуже,
      а що сьогодні я не маю грошей на обід, -
      байдуже.
 

 
      Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,
      коли туди відходив, звідкіля немає вороття.
      За бронзу й мідь тривкіше слово – і як завжди сонце сходить
      і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.
      Не тихне сторож вишні – соловейко в місяця пожарах,
      дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам
      все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові.
      Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.
      Країна, що над нею місяць грає, як і грав,
      волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.
      Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули
      вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,
      де сплять сповиті у китайку дні минулі
      і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.
      Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
      ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,
      у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
      Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
      бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
      печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.
 

 
      За тло – блакить. В ній щиглі і кларнети.
      Схилився явір над водою. Коні
      і кругле сонце золотим браслетом
      заплетене у кучері левконій.
      І мох вогню, і вітру ясний галас,
      і буря світла на води дзеркалах,
      мов зламана веселка, що упала
      на камінь і удвоє розламалась.
      Левконій теплий шепіт. Дальній бубон
      червоного майдану, де стрічаєм
      ізнов на гривах куряв дні. О люба,
      браслетом сонця ранок нас вінчає.
 

 
      Це правда: кров з каміння може змити дощ,
      червона місяця хустина може стерти,
      але наймення ваші багряніш від рож
      горять у пам'яті на плитах незатертих.
      Змагались ви уперто й мріяли, й жили,
      кохались у суворості, як ми у гулях,
      і ваші очі сяли вічністю, коли
      у серці, мов зоря, застрягла біла куля.
 
      Грудень 1934
 

 
      Відчини, мій Фрідріху, вікно,
      хай погляну на широкий світ.
      Бачу чорне незбагненне дно,
      а над ним золототканну сіть.
      Привиди кружляють наді мною,
      постаті, що їх колись творив.
      Прилітають з правдою сумною,
      що останній буде цей мій зрив.
      Березневе запашне повітря,
      навкруги весни передчуття.
      А для мене гострить срібне вістря
      смерть і скоро перетне життя.
      Вийди на хвилину, Екермане,
      на момент лиши мене самого,
      хай душа із вічністю зістане,
      щоб полагодити справи з богом.
      Чую призов із землі, від споду,
      чую подих вічності глибокий,
      чую з-за вікна холодний подув,
      льодові, скляні, драпіжні кроки.
      Вже приходить срібна смерть до мене,
      вже стає навшпиньки за дверми.
      Серце з жаху стукає шалене:
      що є там? Навіщо світ німий?
      Друже мій, навіщо ти мовчиш?
      Парка нитку розірве прожогом.
      Вже не потішай мене, залиш!
      Хочу поладнати справи з богом.
      Все моє життя – одне змагання
      за найвищу, повну досконалість.
      Фавста мрія та мета остання:
      в “панта рей” знайти єдину сталість.
      Все моє життя – одне змагання
      за гармонію людини й бога.
      в осені мого життя й зарання
      я все чув, що людська правда вбога.
      Кожний день для мене був щаблем
      до нових, до невідомих тайн.
      Вічно таємниць горіх гризем,
      вічно є для нас таємний Райн.
      Кожний день для мене був щаблем
      що веде в найвище недосяжне.
      Вічно в незбагненне ми пливем,
      лиш воно для нас є вічно важне.
      Я творив з життя великий міт,
      я шукав тебе, о божественна казко.
      Хоч на плечах більш вісімдесяти літ,
      все-таки вмирати важко.
      Аж пізнав я таємницю міту,
      де в Європу перша йде дорога,
      вивчився я в грецьких майстрів заповіту,
      як людина може сотворити бога.
      Аж тоді дійшов я до мети
      та здобув заклятий казки край,
      аж тоді заграв огонь святий.
      Я сказав хвилині: “Все тривай!”
      А тепер пануй над мною, смерті владо,
      та не цілого мене захопиш,
      я – твій спадкоємець, сонячна Елладо,
      я лишуся – тайним радником Європи.
 
      31 березня – 2 травня 1932
 

 
      Не мусили писати віршів,
      спокійний мати день, спокійну ніч.
      Віднині смак вина мені погіршав,
      світ помутнів довкола віч.
      Не знаєте страждань поета,
      для нього дні – мов шпаги, ночі – гірші,
      кожна хвиля має гостроту стилета,
      переслідують і гонять ненаписані вірші.
      Галки, ворони, гави
      лопочуть крилами в ночах і днях.
      Рахманна лента слави
      за серця не заплатить жах.
      Галки, ворони, гави
      клюють усі гадки в сувоях втоми,
      в божевільнім гоні, без угаву
      їдуть серцем сріблястими саньми.
      Дуднить, гуде земля,
      лящать і свищуть батоги.
      О кругойдучий шлях,
      клятьба моєї снаги.
      Зайві, зайві остроги.
      Трійка диких бігунів
      гуляє й гризе остроги,
      бере під ноги місяця пів.
      Курява срібним клубом
      топтаний сніг несе.
      З рушниці гримнули їм в зуби,
      хай щезнуть, пропадуть на все.
      А може, ні… Думки несталі.
      Нехай стрілою грудь пробита,
      нехай торощать далі
      мене їх золоті копита.
 

 
      Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,
      географи малюють зорі крейдою на неба мапі,
      в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий,
      і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.
      Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні,
      купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети.
      Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,
      коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.
      Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони
      в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто,
      примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.
      – О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?
 
      1 травня 1936
 

 
      Долоні сну в весінніх сінях
      лягли на струн прощальнім шумі.
      В твоїх очах блакитна сутінь.
      Не дно кларнета – дно задуми!
      Мов зустрічі давно забуті,
      подертий шовк твоїх левконій.
      Мембрана пам’яті найтонша,
      не пропустивши світла, дзвонить.
      Навіщо, сестро,
      навіщо пестиш тіні тіней?
      Закрижаніле соло сонця
      мов дно музики
      ув оркестрі,
      що грає в сну блакитних сінях.
 

 
      Мов птах, співає телефонна трубка,
      мов чорний птах в ліщині срібній дроту.
      Коли покине друг і зрадить любка,
      що вибереш: зненавість чи скорботу?
      О квітко звуків в чорнім шовку сяєв!
      Музика б’є в обличчя, мов зле птаство.
      Життя нам юний захват відбирає,
      мов скнара, заздрий на своє багатство.
      Вже вмієш зорі на слова міняти,
      вже висловиш вогонь душі страдальний -
      наприкінці на досвід став багатий:
      життя трудне мистецтво ненавчальне.
 

 
      Пора троянд спізнилась, сестро,
      так довго ждали, аж приходить.
      На милі сонця, світла верстви
      розміряно і землі й води.
      Хоча це світло надто кволе,
      хоч надто рано й сніг упертий,
      ощадне сонце й зелень гола,
      все ж день рясний на чар нестертий.
      В крові з троянд умивши руки,
      під горлиць воркування перше
      ідем, далека, поміж буки,
      зоря з зорею й серце з серцем.
 

 
      Червоне золото тюльпанів
      на сірім сонці – танці з лика
      і механічний сад мелодій,
      де в чорних дисках спить музика.
      Металу в’язень – людський голос
      засуджений в кружок порожній,
      і світу в’язень – людське серце
      цього збагнути неспроможне.
      Крізь сірий шовк – безбарв’я сіре
      червоне золото тюльпанів.
      Цвісти, горіти й проминати,
      лишати все, йдучи в незнане!
 

 
      Тюльпани два, мов ти зо мною,
      на двох краях життя пустелі
      даремне кличуть, лиш водою
      йдуть світла золоті тунелі.
      Червоне полум’я двох квітів
      крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.
      Так родяться мистецтво й міти
      із туги за далеким, вищим…
      За кращим, більшим, за незнаним,
      що підняло б над світу низом.
      Два райські птахи – два тюльпани -
      карає ніч за мрії безум.
      Червоне полум’я двох квітів
      просвітлює сіряву сутінь,
      червоне полум’я тюльпанів -
      цвісти, горіти, проминути.
 

 
      Боюсь згасити світло лампи,
      бо може стати ще страшніш,
      і ніч, розкладена на ямби,
      у серце вбилась, наче ніж.
      Ніяк заснути! Кличуть півні,
      годинник б’є, і місяць лине.
      Мій сон, мій голос неспокійний
      в моїй трагічній Батьківщині.
 

 
      Сніг зеленіє в світлі ночі,
      сніг блакитніє в світлі дня.
      Цей дуб – то дерево пророче,
      корява ліра з його пня.
      Сніг попеліє в сірий вечір,
      щоранку у вогнях цвіте.
      Із рани сонця кровотечі
      б’ють в царство снігу золоте.
      Лиш дуб один крізь біле море,
      дельфін рослинний, вдаль пливе
      і лірою сніг-саван поре,
      віщуючи життя живе.
 

 
      Ось бубон ранку – кругле сонце
      до маршу будить вояків.
      Лопочуть верблі по казармах,
      весна тріпочеться, мов спів,
      весна тріпочеться, мов птах,
      у клітці сірих коридорів,
      і день накреслює свій шлях
      на мапі неба.
      Гаснуть зорі,
      мов очі втомлених коханок.
      Ось кленів ряд в стобарвній зливі.
      Весни пожежа підпалила ранок -
      і знову день окрилений,
      і знову день п’янливий.
      Вітри на кленах грають,
      мов на мідних трубах,
      вітри світанку сурмачі.
      Дівчатам млосно, болісно і любо,
      в обіймах мліють, ячучи.
      Пробудяться, розкриють тьмяні очі,
      почувши верблі, верблі вояків.
      Це верблі весняні, це верблі у маршрут,
      та серце схвилював цей спів,
      нагадуючи верблі смерті.
      Слова коханців юних і палких,
      слова, мов гроші, пристрастю протерті,
      німіють.
      Все ж таки
      життя кипучого нікому не зв’язати!
      І кидає весна слова команди,
      прикази радісні й крилаті
      нестримних перемог, осяяних оман.
      Стоїть казарма чорним кубом,
      дуднить під кроками майдан,
      і ранок б’є у сонця бубон…
 
      22 лютого 1935
 

 
      Росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи.
      Ой, нахилися, нахилися тільки, почуєш найтайніші з всіх слова.
 
      Дощем квітневим, весно, не тривож!
      Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя – кусні скла на тебе?
      У решето ловити хочеш дощ?
 
      З всіх найдивніша мова гайова: в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, на вільхах місяць розклюють зозулі, росте Антонич, і росте трава.
 

***

 

 
      Обплетений вітрами ранок шугне, мов циганя, з води і на піску кричить з нестями, обсмалений і молодий.
 
      Ріка зміяста з дном співучим, хвилясто хльостають вітри, і день ховає місяць вкручу, мов у кишеню гріш старий.
 
      Клюють ліщину співом коси, дзвенить, мов мідь, широкий шлях. Іде розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах.
 

***

 

 
      Росте хлоп’я, мов кущ малини, підкови на шляхах дзвенять.
      Ось ластівки в книжках пташиних записують початок дня.
 
      Запрягши сонце до теліги, назустріч виїду весні.
      Окриленим, хрещатим снігом співають в квітні юні дні.
 

 
      Настурцій ніч і ніч конвалій
      Пливе музика радієва.
      В саду тривожний жду – ніч палить -
      тебе, далека зоре, Єво!
      Карузо ночі – тенор місяць
      у скриньці радієвій кличе.
      Для наших дум замало місця,
      кохання вічна таємнице!
      І для сердець замало світла,
      землі замало і п'яніння!
      Вітри ранкові, наче мітли,
      з стежок змітають ніч весінню
 

 
      Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
      на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
      Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
      квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
      Де вечори з євангелії, де світанки,
      де небо сонцем привалило білі села,
      цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
      як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
 

 
      Я не людина, я рослина,
      а часом я мале листя,
      Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,
      і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…
      Написана єдина істина: рости!..
      Хвала усьому, що росте,
      хвала усьому, що існує!
      Живу, терплю й умру, як всі звірята.
      Звірята й зорі, люди і рослини -
      у всіх одна праматір,
      природа вічна, невичерпна і невтомна,
      хоч час крилатий з вітром лине…
      Шумить, мов мушля, море, – дзбан холодного напою,
      земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.
      І сонце, що його він розчавив ногою,
      тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.
      У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк…
      Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?
      І де межа життя проходить в попіл смерті?
      Лежить на марах ночі день минулий…
      І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.
      І риби з моря моляться до риб із зодіаків.
      Ой, залюбились в твоїй дівчині
      і вітер юний і зорі сині.
      Вітер не віє, зорі не сяють,
      твою дівчину палко кохають.
      Вдивляючись в уста, як кличуть,
      в розсміяних очей огні,
      різьблять у пам’яті обличчя,
      щоб перелить його в пісні.
      Таємні тіні – квіти ночі,
      це душі білених дерев,
      до місяця летіти хочуть,
      та вітер їх не забере.
      Молитва ранку до останніх зір…
      Коріння тиші, врослі в глину ночі…
      П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,
      і ліжко – човен мрій, трагедій, сподівання.
      …І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.
      І вечір молитовно склав долоні зір…
      Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах…
      Киплять сади під снігом квіття.
      Коса дороги в куряві розплетена лежить.
      І ніч підкови зір в долонях казки губить.
      В лісній абетці дивні букви,
      наприклад, жолудь значить: у.
      У діалекті дятлів стукіт
      передає фонему цю.
      О смутку молодий, о радосте струнка!
      Сестра Антонича – лисиця…
      До Тебе, Батьківщино – земле вічна,
      ведуть усі стежки й усі дороги.
 

 
      Село вночі свічок не світить,
      боїться місяця збудити,
      що жовтим без наймення квітом
      цвіте в садах, дощем умитий.
      Густа вода спливає з гребель,
      де обрії спинились в леті.
      У бурих кублах побіч себе
      звірята, люди і комети.
      Забута земле під дощами,
      під оливом рудого неба!
      Ця пісня серцю наче камінь,
      а все ж її співати треба.
 

 
      Над лугом хмари кучеряві,
      як вівці, що пасе їх місяць.
      Ростуть дівчата, наче трави,
      на втіху хлопцям і гульвісам.
      Воли рогами сонце колють,
      аж з нього кров тече багряна.
      Зачервонились трави в полю -
      це захід куриться, мов рана.
 
      23 квітня 1935
 

 
      Хто ж потребує слів твоїх?
      Чи той, що важить хліб і сіль,
      чи той, що відсотки рахує,
      чи той, що у безсонну ніч
      бунтарські зазиви друкує,
      чи той, кого гарячка палить
      і з голоду запеклий вже,
      чи той, що чорні тюрми валить,
      чи той, що тюрми береже?
 

 
      Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.
      Нині вже інший є світ, може, зісталось клейно.
      Іноді вийму старий, запорошений з віршами зшиток,
      замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.
      Наша гімназ’я стояла на схилі малого узгір’я,
      жовта дорога вела просто до річки униз.
      В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір’я:
      всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.
      В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та
      тяжко схилили руді, гонтові, темні чуби.
      Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,
      скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.
      Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,
      гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний
      хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив,
      разом із кригами ніс перші дітвацьки ще сни.
      Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,
      пліт із широких делин, кілька зелених смерек,
      с’юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,
      тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.
      Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,
      сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.
      Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі,
      в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.
      Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв
      в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.
      Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая
      мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.
      Пташка співала мальована на паперовій тапеті.
      Тихо проходив тут день кроками сірих годин.
      Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті,
      а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.
      Понад дахами – хмарин розіп’ята муслінова верша,
      провесна, таловина, шуми далеких сосон.
      Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;
      спомин – роса весняна, щастя забутого сон.
      Вечором місяць – на стелі неба завішена лампа.
      Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін.
      Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав,
      жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.
      І кучерявилась просива курява над половими
      міддю стрічками доріг, що відлітали до гір.
      Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив,
      вчора, тепер і торік був як потіха й докір.
      Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід.
      Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин.
      Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт,
      кожного правда одна, правда зелених хвилин.
 

 
      Зелений бог рослин і звірів
      учить мене п’янкої віри,
      релігії ночей весінніх,
      коли прапервні у кипінні,
      у вічній зміні все незмінні.
      (Релігії ночей кипучих,
      коли гримлять рослинні тучі).
      Зелений бог буяння й зросту
      зітре на попіл мої кості,
      щоб виростало, щоб кипіло
      п’янких рослин зелене тіло.
      Хто ти, що клониш чола куряв,
      вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?
 
      14 березня 1936
 
 

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

14.11.2008