Юрiй Луценко. Польовий командир

Не знаю, як кому, а мені такий підхід одного, але глибоко продуманого реформаторського закону, імпонує.

На цей період припадає ще одна історія, яка не набула широкого розголосу. Вірніше, надбанням громадськості стали наслідки дрібного хуліганства, яке скоїв народний депутат Юрій Луценко під час голосування за імпічмент президента Кучми весною 2002 року.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Для нас це було принципово: засвітити, наскільки реальною є опозиція. А Литвин весь час хитрував і не хотів ставити питання імпічменту на голосування. Тоді голосували тільки по четвергах. У вівторок – так званий неголосувальний день. І тут спікер Литвин заходить, проголошує: «Хто за внесення до порядку денного питання про те, щоб оголосити імпічмент Президенту України, – прошу голосувати». Ясно, що ніхто не був готовий, і того ефекту не вийде, але спробувати треба. Ну, я стою там десь у «задньому проході» – так ми називаємо місця біля входу, де сидять зазвичай есдеки. Дивлюсь: соціалісти вже кнопки натискають. А за нами сиділи аграрії, картки вставлені, а нікого біля них немає! Голосувати депутат має право тільки один раз і тільки своєю карткою. Я через весь зал мотнувся, хотів натиснути кнопку за аграрія Ващук. Але бачу – не встигаю. Час голосування йде, стовпчики падають, і я розумію – є останні секунди. Тому натискаю кнопки на перших же столиках, які трапилися під руку. «Жертвами» виявилися члени пропрезидентского блоку «ЗаЄдУ» («За Єдину Україну». – Авт.) Михайло Гладій і Василь Шпиг. Табло показує: вся «заїда» або не голосує, або проти, а двоє – «за». Журналісти кидаються до комп’ютерів, починають вираховувати. Тут же народжуються перші неймовірні припущення: Гладій здався і буде підтримувати кандидата в президенти Ющенка, гроші на це підуть через банк «Аваль», яким керує Шпиг. А ця парочка саме виходить із буфету, нічого не підозрює, життя в них удалося. Тут їх атакує зграя журналістів, вони опиняються перед десятками камер, і Гладій чує: «Михайле Васильовичу, прокоментуйте своє ставлення до президента». Він гордо заявляє: «Я – людина президента! Ми з Кучмою – за аграрні реформи! Ми розбудуємо село!», ну, в такому дусі. А йому: «Чому ви тоді за імпічмент проголосували?» У нього аж щелепа відвисає: «Хто проголосував?» – «Ви». – «Коли?» – «Щойно». – «Де?» – «В сесійній залі». Обличчя Гладія побіліло, а Шпиг щось зрозумів, і собі: «Я теж? Господи…». Не заходячи в зал, вони тут же побігли до Медведчука в адміністрацію президента на Банкову.[3] Надворі – тепло, кінець травня, і обидва впріли. Я сиджу з почуттям, як кажуть, виконаного обов’язку, коли дзвонить Медведчук. Тоді мої телефони всім були відомі. «Твоя робота?» Розумію, про що йдеться: «Моя». – «Да, – чую на тому боці, – вставив ти двох мужиків. Сидять зараз у приймальній, любі гроші пропонують, тільки б спокутувати». – «Вітя, – кажу, – ти ж знаєш, що я бідний соціаліст. Ну, залиш мені там тисяч десять, а все інше забирай собі». – «Нема таких грошей». – «Гаразд, коли Кучма викличе на розборку, скажи йому, що це все я». – «А Кучма спитає, чому ці двоє саме біля тебе свої картки залишили і саме в потрібний момент вийшли ніби в буфет. Могли б лишитися біля своїх карток, простежити. Словом, хана мужикам».

Історія мала своє продовження, причому – абсолютно несподіване. Сталося це після скандалу під час виборів мера в Мукачевому. Нагадаю, що там у процес відверто втрутилися кримінальні групи, що тиснули на виборців практично на кожній дільниці, а в деяких випадках застосовували фізичну силу. Тоді «Наша Україна» склала постанову, в якій вимагала засудити злочинні методи виборів у Мукачевому і звинуватити в потуранні цим методам Кучму і Медведчука.

Для того, аби ця постанова пройшла, не вистачало голосів. Тоді Віктор Ющенко, вбраний у білий костюм, агітував колег-депутатів і серед інших звернувся до Михайла Гладія. Закликаючи до його демократичного налаштування, він просив долучитися до тих, хто виступає проти бандитизму. На що Гладій відповів: «А чого ви мене повчаєте? Я ще два роки тому за імпічмент Кучми проголосував!»

Здається, єдине місце в житті Юрія Луценка, де не знаходилося місця жартам, була військова частина, в якій він проходив строкову військову службу.

«В армії мене навчили підкорятися»

До війська студента Луценка призвали після другого курсу інституту.

І, на відміну від більшості радянських студентів, служити він пішов охоче, навіть не намагався «відкосити». Хоча можливості такі, безперечно, були і навіть бажання бути гідним свого батька та не підводити його ні в чому, думаю, армійської служби не стосувалося. На «гражданці» такі установки можна було втілювати в життя так само успішно.

Правда, служив Юрій у військах урядового зв’язку КДБ, а військова частина, причому – дуже секретна і можна сказати – елітна, розташовувалася в його рідному Рівному. Таким чином, українця не заслали в Сибір, на Далекий Схід, у Казахстан чи Забайкалля. Його минула «чаша сія», так само як йому пощастило не зіткнутися в армії з найбільш садистськими виявами «дідівщини», помноженої в деяких випадках на знущання людини над людиною не лише за принципами «старослужилий – молодий», а й за національними та етнічними ознаками, коли в роті сильна, скажімо, кавказька община. Так само його не призвали в Афганістан, між тим 1984 рік вважається роком найбільших втрат СРСР на афганській війні.

Луценко проходив строкову службу фактично вдома, і до сьогодні не готовий сказати, склалося так само собою чи все ж таки батько застосував свій вплив. І навряд чи цей вплив поширювався на його друзів-однокурсників, один із яких служив у частині через дорогу, інший – у вертолітному полку, розташованому за парканом кадебешного полку. Жоден із них, кажуть, не шкодує за двома роками обмеження свобод.

Про те, що служба в армії – почесний обов’язок кожного радянського громадянина, говорилося хіба в класичній комедії «Максим Перепелиця». А факт, що з неорганізованих хуліганів та бешкетників у війську робили людину, озвучувався в іще одному хіті радянського прокату – комедії «Солдат Іван Бровкін». Можливо, в 50 – 60-х роках минулого століття щось подібне до цього було: армія не вбивала в людині особистість, і тих, хто приходив з війська, дівчата любили й поважали більше. Але вже в середині 70-х років армії боялися не менше, ніж тюрми. Сільські хлопці приймали її, як належне, а ті випускники ПТУ, котрі не ставали малолітніми злочинцями, йшли до війська покірно. Тим часом студенти і взагалі більш освічені та ерудовані молоді люди ставили під сумнів доцільність свого перебування в армії. Два роки молодого життя провести в казармі, де вдень треба марширувати плацом чи копати ями, а вночі відбиватися від озвірілих «дідів», намагаючись зберегти свою гідність, і при цьому не отримати по голові – ні, це не для людей із перспективними планами на життя, в які не входило втрачати два роки невідомо де, займаючись невідомо чим.

Десь приблизно так розмірковував майже кожен радянський студент-волелюб, до когорти яких свого часу належав і ваш автор. Проте Юрій Луценко так не вважав і дотепер не вважає. Звичайно, каже він, два роки в казармі – справді забагато, але військову службу хоч би рік мусить пройти кожен, хто вважає себе чоловіком. Тому він два роки чесно тягнув лямку армійської служби, розтягуючи на морозі котушку, на яку намотано 50 метрів дроту. Розтягнувши дріт, треба було бігти за наступною котушкою, потім знову 100 метрів, знову назад за новою. І так прокладається 2–3 кілометрів зв’язку. А ще він знає, як встановити антену, маючи на все про все належні за нормативом 15 хвилин, а на голові – протигаз. Ну і, звичайно, скуштував казарми.

Юрій Луценко (з диктофона):

– «Дідівщина» в нас була нормального рівня. Це коли «діди» виконують сержантські функції. «Портянок» ми їм не прали, це – щоб зрозуміло було, про що я. Ну, подвір’я мели, не без цього, та до принижень і садизму не доходило. Я в армії взагалі побачив багато чого вперше і дізнався для себе багато нового. Скажімо, Акакій Джвачвадзе – це перший грузин, якого я побачив у своєму житті. Він уночі на правах «старослужащого» любив тренувати пацанів, командуючи: «Підйом!» – «Відбій!». Саме в армії я дізнався, що таке антисемітизм. Якось раніше не звертав увагу на такі речі. Служив із нами Діма, сам із Ленінграда. Він належав до категорії печальних євреїв, є такий тип, на противагу веселим євреям. Про таких, як Діма, кажуть: у нього на обличчі відбита вся світова скорбота єврейського народу. Звичайно, всім нам хотілося його підколювати, але це все було по-доброму. Як уже ми з нього тільки не кепкували! Колись здавали нормативи по вдяганню протигаза, і я йому в підсумок підсунув протигаз на коня. Спеціальні протигази для коней залишилися, напевно, з громадянської війни і валялися в нас на складах. Капітан дає команду: «Гази!» Всі одягли, а капітан ходить, дивиться, аби не було зморшок. Я тоді був командиром взводу, і капітан, зупинившись біля Дукаревича, запитує: «Що це таке?» – «А это у рядового Дукаревича нос не влазит в обычный противогаз. И мы ему выдали специальный». Треба сказати, що носяра у Діми справді був показовий. Капітан тоді закликав мене в свою каптьорку і каже: «Почему вы занимаетесь антисемитизмом, товарищ Луценко?» – «Что это такое?» – «Это когда над евреями издеваются. Делать это можно, но так, чтобы никто не видел». Класичний взірець радянської поведінки. Хоча Діму я дуже любив. Уже після армії, заробивши на заводі сортуванням штампів, я взяв свою майбутню дружину Ірину і повіз її в Ленінград. Приймав нас у гостях Діма.

Якщо можна так сказати, то за два роки служби Юрій Луценко зробив повноцінну кар’єру воїна. Прийшовши рядовим, він звільнився старшиною і командиром взводу. Пізніше завдяки військовій кафедрі, що існувала при Львівському політехнічному інституті, він здобув офіцерське звання і на момент вступу на посаду міністра внутрішніх справ був старшим лейтенантом запасу. Ним і залишився.

Тепер Луценко говорить: перший свій керівничий досвід він дістав у армії. Хоча, звісно, не обходилося і без «самоволок», і без тушонки, яку під час набігів на села під час польових навчань міняли на яйця, аби потім Юрій як фірмовий кухар міг зробити деруни.

Служба хоч і не була медом, та й занудною і одноманітною її назвати так само не можна. Скажімо, під час польових занять на «точці» постійно звучав джаз або гримів рок-н-рол, однополчанин Макс, «просунутий» хлопець із Києва, вже тоді виконував на пам’ять «Гамлєта» не відомого тоді широкому загалу Леся Подерв`янського, а командир вузла зв’язку капітан Кукарін походжав у вільні від польових занять години в футболці з написом «The Beatles», фірмових джинсах, темних скляних окулярах і в накинутому на плечі кітелі з погонами капітана КДБ. Такий «по жизні» настрій не заважав йому вдень і вночі о будь-якій погоді ганяти своїх солдатів, аби вони могли розгорнути станцію і давати зв’язок двадцять чотири години на добу.

Свою частину Юрій Луценко не забув і час від часу буває там на святкуванні Дня частини. Вже в якості міністра МВС він навіть спробував по старій пам`яті розгорнути станцію в польових умовах і знайшов дозиметр з лейбою «с-т Луценко».

У армії, де все одноманітно і за розкладом, важко лишатися самим собою. Юрій Луценко, з його слів, зберіг власне «я». Коли віддавався наказ ходити в їдальню з піснею, його взвод затягував не притомно-патріотичне типу «Несокрушимая и легендарная», а хуліганську «Соловей, соловей, пташечка!». За що Луценко отримав зауваження – мовляв, білогвардійщиною відгонить. Коли перейшли на «Засвіт стали козаченьки» – попередили про неприпустимість націоналістичних проявів.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Але найбільшу науку мені дав дуже шанований мною старший прапорщик Руденко, нині покійний. Старшина нашої роти зробив із студента чоловіка. Він розглядав мене не як сина партійного вождя чи вільного студента, а опускав мордою в усі необхідні солдатські гадості. Почалося з того, що на кожну репліку дуже розумного студента був однозначний наказ по виконанню робіт на кухню, наряд поза чергою. Наприклад, заходить старший прапорщик Руденко в наш відсік. Там стоять двоповерхові ліжка. Вони заправлені так, що табуреточкою відбиті кантики. І смужки на ковдрах мусять бути витягнуті строго симетрично. А в нас не були витягнуті. На що старший прапорщик каже: «Что у вас за херомантия, товарищ Луценко?» Я тут же демонструю ерудицію: «Товарищ прапорщик, «херомантия» не от слова «хер», а от слова «хирос», что по-гречески означает «судьба». – «Ваша судьба, товарищ Луценко – три наряда вне очереди». Так він мене вчив підкорятися. Намагався зробити таким, як усі. Якщо говорити про армію, то це – відчуття плеча колеги і вміння підкорятися наказам. Коли ти змушуєш себе викидати власне тіло з ліжка о будь-якій годині і бігти на зарядку, махаєш лопатою на морозі не тому, що хтось тобі це наказав, а для того, аби зігрітись, і відігріваєш замерзлу тушонку в вихлопній трубі, бо іншого способу поїсти в тебе нема. При цьому власної гідності ти не втрачаєш. Такі речі дуже важливі для будь-якого чоловіка, особливо для того, хто сам скоро починає командувати іншими. Тому під кінець служби ми зі старшим прапорщиком Руденком дуже здружилися.

Поняття «вміння підкорятися» якось не в’яжеться зі сформованим уже образом Луценка – поборника громадянських прав та свобод, непримиримого ворога тиранії та диктатури, польового командира української революції, якому ніхто ніколи не може нав’язати свою думку та свою волю. Можливо, в це поняття він вкладає якийсь інший зміст. Бо ваш автор знає багатьох людей, котрі, уникнувши армійської служби, наділені всіма названими вище та багатьма іншими чеснотами.

Хочу сподіватися, що сам належу до таких людей, навіть якщо армії уникнув у буквальному розумінні цього слова дивом: восени 1988 року українські студенти та їхні російські однодумці закликали до всесоюзного бойкоту військових кафедр. І, на диво, перемогли: після того відвідування військової кафедри і місяця військових зборів (який скоро взагалі зменшився до трьох тижнів) студенти звільнялися від обов’язкової строкової служби. А остаточно цю перемогу закріпив серпневий путч 1991 року і проголошена після того незалежність України.

Все це в результаті вилилося в казус: випускникам ідеологічного факультету журналістики не присвоїли ніякої військової спеціальності. Присягу ми прийняли в актовому залі військової кафедри Київського університету ім. Шевченка під звуки Гімну України, записаного на бобінний магнітофон «Юпітер – 203, стерео». Після чого новоспеченим офіцерам запасу пояснили: ще недавно нас мали атестувати як політруків. Проте часи змінилися, комуністична партія вже не керує країною, а значить – нема єдиної політичної та ідеологічної платформи. Програму ми теоретично проходили як мотострільці, отже, ними формально і залишимося. Тому ми закінчили навчання офіцерами запасу невідомо яких військ і невідомо якої, так би мовити, військової орієнтації.

Натомість Луценку служба саме в військах урядового зв’язку несподіваним чином придалася в майбутньому, коли в парламенті Луценко зайнявся реформою законодавчої бази зв’язку.

Між іншим, після перемоги «помаранчевих» побутувала думка, що коли почнеться розподіл міністерських портфелів серед переможців, то Луценко як фаховий зв’язківець отримає посаду міністра транспорту та зв’язку. Тому зв`язківці, швидше всього – для налагодження стосунків, запросили його в день інаугурації нового Президента України погасити поштову марку, що так і називалася – «Інаугурація президента Ющенка». На марці зображена знаменита на тлі прапорів баба Параска Королюк як символ «помаранчевої» революції. Поки Луценко і Юрій Єхануров гасили цю марку і розписувалися на всіх конвертах, почалася інаугурація, і навіть десь там трапився невеличкий інцидент із спробою побиття Нестора Шуфрича. Яку посаду дістав польовий командир Майдану через кілька днів після цього, всім відомо.

Однак коли говорити про роки, проведені Луценком у парламенті, то законотворча діяльність все ж таки була тоді для нього не основною. З 2002 року він займався підготовкою до опозиційного повстання і, як сам каже, був закріплений за Східним фронтом – очолив Донецький обласний комітет Соціалістичної партії і зробив Донбас, оплот тоді ще губернатора Донецької області Віктора Януковича, плацдармом своїх бойових дій на два найближчі роки.

«Опозиція примостилася під пам’ятником Леніну»

21 листопада 2002 року губернатор Донеччини поміняв роботу. Він очолив український уряд і став, таким чином, десятим прем’єр-міністром України з часу проголошення її незалежності.

Своє перше інтерв’ю у новій якості він дав у той же день просто на льотному полі донецького аеродрому. Першою обіцянкою Януковича було зміцнення економічних зв’язків із Росією. «Я думаю, близькість стосунків нашого регіону з Росією, традиційні ринки збуту та зв’язки допомагали вирішувати економічні проблеми тут, на Донбасі», – сказав він, прийнявши традиційні хліб-сіль та квіти.

Донецька область – чи не найбагатший регіон України. Вже в часи губернаторства Януковича доходи населення тут вважалися в півтора раза вищими, ніж у середньому по країні. Економіка, за офіційними даними, зростала тут щороку на 6–7 відсотків. Усе це називалося «економічним дивом», і заслуги приписувалися виключно губернатору. Після того, як у області було впроваджено «Закон про спеціальні економічні зони», іноземні інвестори охоче почали вкладати в розвиток регіону свої капітали, бо через митні та податкові пільги продукція тут почала коштувати дешевше, ніж за його межами. Тому не дивно, що Януковича в його вотчині сприймали не інакше як народного героя.

Коли в радянську епоху почалося освоєння Донбасу, сюди почали їхати з усього Союзу і пускати тут коріння. Тому, звичайно, питання російської мови і взагалі – декларативні заяви про близькість до Росії і невідривність зв’язків із нею в цьому регіоні було настільки ж актуальним, наскільки спекулятивним. До того ж Януковича саме мешканці Донбасу вважали істинно народним прем’єром. Бо все просто, як у серіалі: народився в робітничій родині, рано став сиротою, виховувався в дитячому будинку і навіть мав у юності дві судимості.

Останній факт земляки йому великодушно пробачили: з ким, мовляв, по молодості не буває, тільки ж не кожен у такі люди вибивається… До того ж наявність судимості у нашій країні – не завжди негативний факт біографії. Адже тюремні строки відбували і дисиденти, і ті, кого засудили несправедливо, через недосконале законодавство, тотальне беззаконня і корупцію.

Однією з заслуг Віктора Януковича на посаді губернатора Донецької області преса називала примирення «донецького» і «дніпропетровського» кланів. представником і головним лобістом останнього був діючий Президент України Леонід Кучма. Ще один яскравий представник «дніпропетровських» – затята опозиціонерка Юлія Тимошенко. Кажуть, що вона готова була так само домовитися з «донецькими», якби її фінансові інтереси в цьому регіоні так само були враховані. Проте цього не сталося. Натомість примирення основних бізнесових, а відповідно – і політичних кланів відбулося, на думку російської «Независимой газеты», після того, як «Індустріальний союз Донбасу» та компанії, котрі входять до «дніпропетровської групи», отримали по 32,5 % акцій Алчевського металургійного комбінату. Так само Янукович ініціював підписання угоди про співпрацю між Донецьким та Дніпропетровським регіонами.

Київський політолог Олексій Голобуцький вважає, що за соціотипом Віктор Янукович – «Жуков». Риси характеру, які йому відповідають: воля, владність, жорстокість, боротьба, влада, зібраність, агресивність, відчуття власної значимості. Таким чином, робить висновок політолог, люди, подібні до Януковича, найчастіше зустрічаються серед – цитата – «крутих мафіозі», «авторитетів», «паханів», «ватажків». З таким іміджем він вступив у президентську виборчу кампанію 2004 року.

Проте ще навесні 2002 року губернатор Донецької області стверджував, що не хоче бути прем’єр-міністром. За його словами, в житті йому довго не давали працювати на одному місці. Тому, пропрацювавши п’ять років головою обласної державної адміністрації, він хотів би попрацювати на цій посаді ще хоча б років п’ять. Однак буквально через півроку він змінить свою думку. Чому це сталося – буде сказано нижче. А поки він іще керував областю, мешканці якої завжди були соціально вразливими та «лівими» за своїм менталітетом.

Саме тому агітація соціалістів, дії яких у регіоні координував народний депутат Юрій Луценко, виявилася в чомусь близькою по духу населенню Донецька та області. Вони говорили простою мовою не про високі політичні матерії, а про наболіле – ціни, зарплати, сваволю чиновництва. Плюс небувала на ті часи – тим більше в Донбасі – іронія над владою. Можливо, через це акції, продумані ним і влаштовані тамтешніми соціалістами, мали досить серйозний резонанс у межах регіону.

Про здатність соціалістів на будь-які ризиковані дії місцева влада вже знала. Бо як відзначали в минулому 2001 році День шахтаря у Донецьку, вона запам’ятала надовго. Тоді виникла ідея провести карнавал, а в рамках цього карнавалу – прогуляти по місту Леоніда Кучму. Звичайно, не власною персоною: його роль грав чоловік, одягнений у гамівну сорочку з психушки та зелену маску з обличчям Кучми, на шиї якого висів плакат з написом: «Соціалісти попереджують: кучмізм небезпечний для вашого здоров’я». Друг і соратник Луценка, тоді – перший секретар Донецького обласного комітету Соцпартії Юрій Гримчак, нині активіст «Самооборони», згадував: була заява про те, що осередок партії братиме участь в усіх масових заходах, що проводяться в місті, включно з Днем міста, Днем шахтаря і Днем Незалежності. Тому формальний дозвіл на проведення такої маніфестації в них був.

Колона, в якій вели «Кучму», рухалася не першою, а в середині, разом із демонстрантами від інших партій та організацій. Міліція, котра стежила за порядком, спочатку подумала, що це якась лялька. Але коли все стало зрозумілим, правоохоронці негайно вирішили заборонити соціалістам рухатися далі. На що їм показали офіційний папірець із дозволом, після чого їм лишалося хіба що фіксувати обличчя та, по можливості, прізвища учасників акції. А тим часом інші колони за чиїмось розпорядженням просто відсунулися від небезпечної: задні відстали, передні швидко посунули вперед.

Це тільки підсилило ефект. Адже тепер колона з «Кучмою» в гамівній сорочці не губилася серед інших, а яскраво виділялася на їхньому фоні. Так вона пройшла повз трибуну, де насилу стримував лють губернатор Янукович, а поруч із ним стояв ні в сих ні в тих народний артист Росії Йосип Кобзон. Коли зухвала колона нарешті зникла з очей «батьків міста» та їхніх високих гостей, місцевій міліції вже нічого не заважало почати затримання порушників спокою. Кількох учасників тієї акції все ж таки зловили, але соціалісти досить скоро домоглися їх звільнення.

Оглядаючись сьогодні на ті роки, Юрій Луценко стверджує: саме після цієї акції місцевим опозиціонерам стало вдаватися більш-менш впливати на владу, яку уособлював «народний губернатор». У багатьох донецьких містах вперше побачили опозицію, важко, але почали створюватись осередки партії. Соціалісти з’являлися скрізь – на народних грецьких гуляннях, на Дні металурга, в пікетах за чисту воду… Знаючи, на що здатні потенційні революціонери, Янукович почав розуміти: з ними в деяких випадках краще домовлятися. Скажімо, якогось опозиціонера вирішили, про всяк випадок, з превентивною метою, звільнити з роботи. Щойно цю інформацію отримує Луценко в Києві, вже через кілька днів губернатору доповідають – соціалісти збираються палити ялинку перед будинком обласної адміністрації. Розуміючи, що вони це утнуть, влада тимчасово припиняє репресії, а опозиція погоджується скасувати заплановану акцію протесту.

Хоча відігравали назад далеко не всі перформанси.

Найбільш врізалася в пам’ять історія про «водіння козла». За словами її учасників, зокрема – самого Юрія Луценка, провести щось аналогічне за силою впливу на людей ні до, ні після того не вдалося. Навіть коли на 7 листопада 2002 року соціалісти хотіли кататися по вулицях Донецька на тачанці, перевдягнуті в революційних солдатів та матросів, усе одно ефект був би трошки не той. Тоді акції перешкодила погода, але і революційний запал потроху спадав. Не хотілося розпилятися, краще спрямувати його в одне, більш потрібне русло – не за горами старт дуже важливої для революціонерів президентської виборчої кампанії.

Отже, 9 березня 2002 року з нагоди річниці погрому «України без Кучми» опозиційні сили вирішили провести мітинги по всій Україні. В Донецьку соціалісти задумали перевдягтись у двірників і прибирати сніг у центральному парку, озброївшись мітлами та гаслами «Очистим город от грязи, а власть – от мрази!». Тоді ж виникла ідея роздобути десь цапа, причепити до нього плакат з написом: «Я і моя сім’я голосували за Кучму» – і так поводити його по місту. Затримка була лише за… козлом.

Виявляється, розповів Юрій Гримчак, по селах цих тварин зимою забивають на шкури, які потім здають заготівельникам. Тому довелося шукати цапа дуже довго, причому не тільки по Донецьку, а й по довколишніх районах. Нарешті в приватному секторі Макіївки потрібна тварина знайшлася.

Хазяїн називав його Борьком. Козел виявився рудим, що дуже добре з точки зору алегорії – прямий натяк на персону діючого президента. Але на революціонерів чекала і погана новина: цап дуже смердів. Причому своїм смородом відразу довів незвичних до такого чоловіків буквально до неосудного стану. Потім вони признались один одному: не можна було уявити собі, що старі козли так сильно отруюють собою атмосферу. Одначе назад дороги нема: якось, заштовхавши його в машину приятеля, революціонери повезли здобич у Донецьк, залишивши хазяїну в якості орендної плати вартість цієї тварини. Мовляв, якщо з ним щось станеться, дядько збитків не понесе.

Тим часом Юрій Луценко чекав на своїх соратників у наперед домовленому місці. Щоб дістати дозвіл на проведення мітингу, його оформили в заявці як зустріч із народним депутатом України. За законом відмовити виборцям зустрітися зі своїм депутатом ніхто не має права. Тим часом сніг, який мусили дружно прибирати соціалісти, оперативно почистили міські комунальні служби. Та вихід усе одно знайшли – революційні «двірники» заходилися підмітати сміття, зроблене з порваних портретів Леоніда Кучми.

Козел, запланований «окрасою» програми, між тим вивантажувався на той час повністю очманілими від його запаху революціонерами. Машину зупинили в якійсь підворітні, аби не псувати ефект несподіванки. Проте ефект виявився зворотнім: декого з тих, хто займався вивантаженням цапа, почало нудити просто там, у дворі. Свідками цієї сцени стали випадкові перехожі, котрі, як згадують учасники цих подій, тут же почали обходити це місце.

Нарешті козла привели до демонстрантів, почепили на нього заготований уже плакат і рушили через парк на центральну площу звичним уже маршрутом – до першого міліцейського посту. По дорозі цап привертав людську увагу, і міліція, зметикувавши, що відбувається, негайно звеліла згортати акцію. На що традиційно була ознайомлена з офіційним дозволом від міськради на її проведення. «Про козла у вас у заявці нічого нема», – спробував все ж таки припинити хуліганство старший патруля. На що отримав відповідь: «Цей козел – власність народного депутата Луценка!» За законом, він набув статусу недоторканності.

До речі, такий прийом застосовували і під час «України без Кучми». Аби міліція не змела наметове містечко відразу, на наметах почепили попереджувальні таблички: «Власність народного депутата Мороза», «Власність народного депутата Семенюк» тощо. Міліція, очевидно, скреготіла зубами, однак зазіхати на майно, заявлене як депутатське, все ж таки не ризикнула.

Козла припинили водити лише після того, як до учасників акції прибіг заступник Януковича і мало не зі сльозами попросив забрати тварину. Бо в противному разі завтра всіх, хто це допустив, не розбираючись, де чия провина, просто звільнять із роботи. Коли взялися везти цапа назад, виявилося, що водій, який його привіз, утік разом із машиною. Довелося шукати іншу, і хазяїн Борька, отримавши свого улюбленця назад, повернув усі гроші, відмовившись навіть брати орендну плату. «Сам рудого ненавиджу!» – пояснив він революціонерам свій вчинок.

На цьому, кажуть, епопея не закінчилася. Доброволець, міліцейський полковник, котрий відвозив козла в Макіївку, довго не міг витравити з салону своєї машини бридкий нудотний козлячий запах. До того ж посварився з дружиною – та навідріз відмовлялася сідати в цю машину. Тому авто довелося продати, після чого її власник остаточно зненавидів антинародний режим.

Юрій Луценко (з диктофона):

– Дуже класна річ була 2003 року на 1 Травня. Тоді вже Янукович став прем’єром, і для нього спорудили трибуну. Але не поруч із пам’ятником Леніну, а якраз навпроти. Це для того, щоб його не ототожнювали з комуністами, хоча саме це святкування виявилося чисто радянським. На трибуні стали новопризначений губернатор Анатолій Близнюк, Борис Колесников, якого я тоді зовсім не знав, і всі інші донецькі можновладці. А під пам’ятником Леніна примостилася опозиція: соціалісти і декілька комуністів. Наші тримають плакати: «Янукович, не гони порожняк!». До нас регулярно підходять спецслужби і кажуть: «Згорніть плакати, бо зараз буде прем’єр-міністр». Їх, звичайно, посилають відповідно за адресою, бо мають право тримати будь-які гасла, а особливо – у свято. Нарешті через площу суне колона демонстрантів. У мегафон чути приблизно таке: «На площадь вступает коллектив Первого маргаринового завода, продукция которого известна далеко за пределами Донбасса!» Враження жахливе. Таке, ніби я потрапив у радянське дитинство. Навіть гірше, бо тут кожну колону супроводжує міліціонер. Але тільки демонстранти починали розходитись, як наші тут же давали кожному в руки опозиційну пресу і різні друковані приколи про Кучму. Пригадую, як орговик із обладміністрації тоді бурчав: «Ми їм електорат позганяли, а вони його запліднюють».