І тож я и кажу, на старість людина взнає так багато, що чудуєш, як мало може її іноді здивувати. Кажуть, у міклагардського короля перед троном лежить звір із щирого золота, який буцімто стає дибки й рикає. I в я про це від Ейліфа Ейріксона, що служив у королівській дружині, а йому, коли він не п’яний, вірити можна. Бачив він і грецький вогонь, що горить на воді.
Ось чому, жрече, я так легко вірю твоїм оповідкам про Христа. Бував я і в Англії, і в країні франків, бачив — добре живе там люд. Напевне, це дуже могутній бог, коли стільки народів уклоняється йому… Ти, здається, сказав, що кожному, хто прийме твою віру, дадуть біле вбрання? Я не від того, щоб мати таке. Тільки ось зацвіте вона через наші прокляті ісландські тумани, але ж можна принести жертву домовикові і… Як? У вас цього не роблять? Та що ви? Я ладен навіть поступитися шматком доброї конини, хоча зуби в мене вже зовсім не ті… Адже кожна розумна людина знає, скільки неприємностей можуть завдати домовики, якщо їх не нагодувати досхочу.
…Що ж, вип’ємо ще по чарі й поговоримо. Подобається тобі моє пиво? Я сам його варю. А чари ці я привіз із Англії багато років тому. Тоді я був ще молодий… Як час летить… Потім я повернувся сюди, дістав у спадок від батька оцю садибу й з того часу вже нікуди не виїздив Плавати з вікінгами добре замолоду, а постарієш — починаєш розуміти, в чому справжнє багатство людини: багатство — це земля й товар.
Ану підкинь палива, Х’ялті! Холоднувато стає. Іноді мені здається, що зими тепер кути суворіші, ніж за моїх хлоп’ячих років. Ось і Торбранд з Селмондейла теж такої думки, але він гадає, це боги гніваються за те, що багато наших зреклося їх. Нелегко тобі буде, жрече, навернути до своєї віри Торбранда. Вже надто він упертий. Щодо мене, то я людина покладиста й умію хоча б слухати.
…І ось що хочу сказати. В одному ти неправий. Через два роки не буде кінця світу. Це вже я знаю напевне!
Ти спитаєш мене — звідки? Це довга історія та й моторошна. Добре, що я вже старий і сумирно лежатиму в землі задовго до того, як настане це велике завтра. Страшний буде час перед тим, як настануть Великі Морози.
Ні, що я кажу — перед тим, як архангел затрубить у бойовий ріг. Адже й проповіді твої я слухаю тому, що знаю: Христос візьме гору над Тором. Незабаром уся Ісландія прийме Християнство, то вже краще бути в таборі переможців.
Ні, все, про що я розповім, мені не приверзлося. А сталось це п’ять років тому, і мої домочадці й сусіди можуть присягнутися, що таке було. Майже ніхто з них не вірив у те, що розповідав чужинець. А я то вірю, хоч би вже тому, що брехун, думається мені, не годен накоїти стільки лиха. Я люблю свою дочку, жрече, і, коли все скінчилось, знайшов їй гарного чоловіка. Вона не перечила, але тепер сидить із своїм чоловіком у садибі на мисові й не пришле мені навіть доброго слова. Чоловік її, як багато кажуть, невдоволений, що вона така мовчазна, сумна…
Так ось. Я вже добряче хильнув і можу оповісти тобі цю історію. Мені байдуже, повіриш ти чи ні. Ей, дівчата! Налийте в наші чари, бо в мене у горлі пересохне, перш ніж я скінчу оповідати.
Сталося це одного чудового дня п’ять років тому, наприкінці весни. Тієї пори зі мною й моєю дружиною Рагнільдою було лише двоє наших дітей, які ще не завели своєї сім’ї: молодший син Хельгі — йому виповнилось тоді сімнадцять зим — і вісімнадцятилітня Торгунна. Дочку мою вважали красунею. Багато женихів побувало в нас, але вона всім відмовляла, а я не з тих, щоб силувати дочку коритися. Що ж до Хельгі, то він завжди був спритний і вмів непогано працювати, хоч і легковажив через молодість свою. Зараз-то він у Норвегії, в дружині Короля Олафа. Окрім нас чотирьох, у господі було щось із десяток слуг: двоє рабів-ірландців, дві служниці, що допомагали в господі, й шість керлів.
Господарство немале!
Ти ще не бачив, як розміщені мої володіння? За три кілометри на захід є затока, а приблизно за вісім кілометрів на південь, побіля Рейк’явіка, — кілька рибальських дворів. В напрямку до Лонг Йокуль місцевість підвищується. Земля в мене горбиста. Зате укоси на ній добрі, а на березі можна знайти плавник. Я навіть поставив оборіг, щоб зберігати дерево, й повітку на човни.
Так ось, увечері напередодні тієї події розгулявся шторм, а вранці ми з Хельгі пішли шукати плавнику. Тобі, норвежцеві, не збагнути, як цінується дерево в нас, в Ісландії — адже тут росте тільки дрібний чагарник. Нам доводиться завозити дерево з інших країн. За давніх часів, бувало, підпалювали будинки кревних ворогів, але ми вважаємо такий учинок страшним злочином, хоч таке й тепер іноді трапляється…
Я жив у злагоді з своїми сусідами, тому ми захопили з собою мало зброї: я — сокиру, Хельгі — меча, а при керлах, що нас супроводжували, були списи. Після нічної негоди день стояв ясний, і сонячні промені весело вигравали у високій мокрій траві. Я дивився на свої соковиті луки, на гладких овець і корів з лискучими боками, на дим, що пробивався з отвору в дахові, й подумав, що життя прожив недаремно Коли садиба сховалась за горбом і ми наблизились до води, легенький західний вітерець почав куйовдити волосся в мого Хельгі. Неймовірно, як ясно бачу я зараз усе те, що сталось того дня, хоча, звичайно, цей день і повинен був найбільше закарбуватися в моїй старечій пам’яті, ніж будь-який інший.
Ми зійшли до моря. Воно з гуркотом билось об каміння, й біло-сірі хвилі було видно аж до самісінького крайсвіту. Кілька чайок, скиглячи, шугали над ними: наша поява відсахнула їх від риби, прибитої штормом до берега, де було навалом плавнику й навіть лежала ціла соснова колода… Мабуть, тієї ночі затонуло судно з деревом.
Знахідка була дорога, але мені, як людині обачній, треба було принести жертву, щоб захиститися від лиха, яке може послати дух хазяїна того дерева.
Ми потягли колоду під оборіг, і раптом Хельгі злякано крикнув. Я схопився за сокиру й подивився в той бік, куди показував син. Кривавої ворожнечі в нас тієї пори не було ні з ким, але ж нерідко в наших краях з’являються всякі зайди.
Одначе цей чоловік мав цілком мирний вигляд. І справді, поки він, спотикаючись, ішов до нас по мокрому піску, я встиг розгледіти, що е нього зовсім нема зброї, й не міг збагнути, звідки він узявся. Це був високий крем’язень у надто дивній одежі: куцина, штани й черевики були схожі на наші, але якось дивно скроєні, а на литках замість перехоплених навхрест ремінців були якісь панчохи з твердої шкіри. Не випадало мені бачити й такого шолома: майже квадратний, він прикривав шию, а ніс лишався відкритий — стрілки не було. Утримувався цей шолом на голові шкіряним ремінцем, і, чи вірите, зроблений він був із одного цілого шматка, тільки не схожого на метал.
Підійшовши трохи ближче, незнайомець незграбно побіг у наш бік, розмахуючи руками й щось вигукуючи. Слова його скоріше нагадували собаче гавкання, ніж будь-яку мову, — а я їх чував немало. Він був вибритий, темне волосся коротко підстрижене, і я вирішив, що незнайомець має бути франком. Цей чоловік був молодий і гарний з себе — блакитноокий, з правильними рисами, і хоч складу він був чудового, за кольором його шкіри я визначив, що більшу частину життя він провів у помешканні.
— Може, він із затонулого корабля? — спитав Хельгі.
— Подивись на його одежу, — заперечив я, — вона в нього суха й чиста. Напевне, він не так давно мандрує, навіть бородою не обріс! Але щось я не чув, що в нашій окрузі гостює якийсь чужинець.
Ми опустили зброю, а він підбіг до нас і зупинився, конвульсивно переводячи подих. Я побачив, що його куцина і сорочка не зашнуровані, а скріплені якимись кістяшками й пошиті з дебелої матерії. На шиї в нього висіла засунута під куцину вузька смужка тканини. Усе це вбрання було якесь рудувате. Черевики його теж мали безглуздий вигляд, але пошиті були на славу. На дебелій куцині в різних місцях кріпилися шматочки міді, на кожному рукаві — по три світлих смужки й чорна стрічка з такими ж білими літерами, що й на шоломі. Це були не руни, а справжні римські літери «MP».
Оперезував його широкий пасок, на якому збоку в піхвах висіла схожа на кийок металева річ, а з другого боку — справжній звичайний кийок.
— Він, напевне, чаклун, — промимрив мій керл Сігурд. — Інакше нащо всі оці амулети?
— Може, для краси або від лихого ока, — заспокоїв його я. І, звернувшись до незнайомця, сказав: — Я Оспак Уольфсон з Хілстеда. А ти хто такий?
Груди його ходили ходуном, погляд був як у божевільного. Він, напевне, прибіг здалека. Потім він застогнав і, затуливши лице руками, опустився на землю.
— Він, напевно, хворий, краще одведемо його додому, — запропонував Хельгі.
Очі Хельгі сяяли — нам так рідко випадає бачити нових людей.
— Ні… Ні… — підвів голову незнайомець. — Дайте мені хвилинку перепочити…
Говорив він по-норвезькому досить вільно, але вимовляв слова так, що його важко було зрозуміти. Окрім того, в його мові було багато чужоземних слів, яких я не знаю.
— Може, це вікінги висадились? — втрутився другий керл Грім і стиснув у руці списа.
— Де ж таке видано, щоб вікінги висаджувалися в Ісландії? — усміхнувся я. — Споконвіку не було такого.
Незнайомець затряс головою, наче приходив до тямку після удару. Ледь похитуючись, він звівся на ноги.
— Що сталось? — спитав він. — Що сталося з містом?
— З яким містом? — здивувався я.
— З Рейк’явіком! — простогнав незнайомець. — Де він?
— За п’ять кілометрів на південь, звідки ти прийшов, якщо тільки ти не маєш на увазі фіорда, — відповів я.
— Ні! Там лишилась тільки обмілина з кількома жалюгідними халупами та…
— Бережись, коли Яльмар Широконосий почує, як ти славиш його садибу, — попередив я.
— Але там було місто! — вигукнув він. Погляд його знову став як у божевільного. — Я переходив вулицю, коли почувся вибух, усе почало рушитись, я опинився на березі, а місто щезло!
— Він з глузду з’їхав, — позадкувавши, сказав Сігурд. — Обережніше! Якщо в нього з рота піде піна, то він берсрк.
— Хто ви? — промимрив незнайомець. — Чому на вас така одежа? Нащо вам оці списи?
— Ні, не схожий він на божевільного, — зауважив Хельгі. — Він просто переляканий і розгублений. Не інакше, як з ним щось скоїлось.
— На ньому прокляття богів, не хочу я стояти поряд з ним! — заверещав Сігурд і кинувся тікати.
— Вернися! — крикнув я. — Стій, а то я провалю твою вошиву голову!
Сігурд зупинився. Він не мав рідні, яка б могла помститися за нього, але до нас не підійшов. Тим часом незнайомець угамувався настільки, що в усякому разі міг членороздільно говорити.
— Це була воднева бомба, так? — спитав він. — Хіба почалася війна?
Він і потім часто повторював слова «воднева бомба», от я й запам’ятав, хоч і не відаю, що вони означають. Здається, щось на кшталт грецького вогню. А щодо війни, то я не втямив, про яку війну він торочив.
— Вчора увечері схопилась велика буря, — почав було я. — Ти кажеш, що чув гуркіт. Можливо, Тор
ударив своєю сокирою і переніс тебе сюди.
— Куди це сюди? — спитав він.
Тепер, коли перший переляк минув, голос його був упевненіший, ніж раніше.
— Я тобі вже казав. Це Хілстед в Ісландії.
— Але я й був у Ісландії, — пробубонів він. — У Рейк’явіку… Що скоїлося? Напевне, все знищено водневою бомбою, поки я був непритомний.
— Нічого не знищено, — заперечив я.
— А може, він каже про пожежу в Олафсвіку, що сталася місяць тому? — припустив Хельгі.
— Ні, ні! — Він затулив лице руками, але за хвилину знову глянув на нас і мовив: — Послухайте. Я Джеральд Робертс, сержант військової бази Сполучених Штатів у Ісландії. Я був у Рейк’явіку тієї миті, коли в мене вдарила блискавиця чи щось інше. Опинившись раптом на березі моря, я перелякався й побіг. Ось і все. А тепер скажіть мені, як дістатись назад до бази.
Я майже дослівно передаю тобі, жрече, все, що він сказав. Ми, звичайно, не зрозуміли й половини його слів, а тому попросили повторити їх кілька разів і пояснити, що вони означають. Але навіть тоді ми тільки втямили, що він з якоїсь країни, яка зветься Сполучені Штати Америки, що знаходиться ця країна, за його свідченням, на захід від Гренландії і що він разом з іншими своїми земляками прибув у Ісландію, щоб захищати наш народ од ворогів. Він не бреше, думав я, а швидше просто помиляється або все це йому приверзлося. Грім ладен був укокошкати його на місці за те, що він сприймає нас за дурнів, ладних повірити його нісенітницям, але я бачив: незнайомець каже те, що думає.
Коли йому пощастило втокмачити нам усе це, він майже зовсім оговтався.
— Послухайте, — почав він тоном надто тверезим для людини, що втратила глузд, — давайте спробуємо дійти істини разом. Хіба ви не чули про війну? Нічого такого, що б… Гаразд, слухайте. Люди моєї країни вперше прибули в Ісландію, щоб боронити її від німців. Ви знаєте, коли це було?
Хельгі похитав головою.
— Я знаю, що такого ніколи не було, — відповів він. — А хто ці німці? Якщо тільки не старі чародії…
— Він каже про ірландських ченців, — пояснив я. — Тут жило кілька ченців, але, коли прийшли норвежці, їх прогнали. Це було… гм… років сто з чимось тому. Твій народ допомагав цим ченцям?
— Та я про них і знати не знаю! — вигукнув він і якось дивно схлипнув. — Ви… Хіба ви, ісландці, прийшли не з Норвегії?
— Угу, років сто тому, — терпляче й наполегливо втокмачував я йому. — А після того король Гаральд Світловолосий скорив усі норвезькі землі…
— Сто років тому! — прошепотів він, і я побачив, як лице його зблідло. — То який зараз рік?
Ми вирячились на нього, вражені.
— Другий рік по великих ловах на лосося, — пробував я напоумити його.
— Який рік від Різдва Христового, питаю я? — прохрипів він, з благанням дивлячись на нас.
— А, виходить, ти християнин? Гм… Ану дай подумати… Якось в Англії мені випало тримати бесіду з епіскопом. Ми за нього взяли викуп, а потім відпустили… Так от, він сказав… Чекай-но… Він начебто сказав, що ваш Христос жив тисячу років тому. Чи, можливо, трохи менше.
— Тисячу…
Незнайомець затряс головою, і щось вилетіло з нього, бо очі його раптом стали скляні. Мені доводилося бачити скло, я ж казав тобі, що бував у багатьох країнах… Отак він і стояв, а коли ми повели його до садиби, йшов покірно, як мала дитина.
Ти своїми очима бачиш, жрече, що моя дружина Рагнільда, хоч вона вже й не молода, й зараз гарна з себе, а Торгунна вдалася в неї.
Вона була… Ні, й нині вона висока й ставна, а на голові в неї ціла купа золотавого волосся. За звичаєм наших дівчат, вона носила його, розсипавши по плечах. У неї були блакитні очі, ледь видовжене лице й червоні губи. І до того ж весела, добра вдача, тому-то всі чоловіки були закохані в неї, а Сверрі Сноррасон навіть у вікінги пішов, коли вона відмовила йому, й загинув. Але ні в кого не стало тямку зрозуміти, що вона так і не була щаслива…
Ми привели додому цього Джеральда Семсона — на моє запитання він відповів, що його батька звали Семом, — лишивши Сігурда й Гріма на березі збирати плавник. Є люди, котрі, боячись чаклунства, не зважилися б привести до себе в дім християнина, але я людина не забобонна, а Хельгі просто втрачає глузд, коли бачить що-небудь нове. Поки ми йшли полями, наш гість брів спотикаючись, мов сліпий, але тільки-но поминули ворота, він одразу наче очуняв: окинув поглядом усі дворові будівлі від стаєнь і повіток до коптильні, броварні, кухні, лазні, капища й самого житла. А там у дверях саме стояла Торгунна.
На мить їхні погляди зустрілись, і я побачив, що вона почервоніла, але тоді не надав цьому уваги. Коли ми, розганяючи собак, ішли подвір’ям, наші черевики дзвінко стукали об плитняк. Двоє моїх рабів, полишивши чистити стайні, витріщились на нас, аж поки я не примусив їх повернутись до роботи, зауваживши, що ледаря ніколи не пізно кинути на жертовник. (Ви, християни, не користуєтесь цим правом; щиро кажучи, я сам також ніколи не приніс би в жертву людське життя, але ви навіть не уявляєте, як допомагає одне тільки нагадування про це!)
Ми зайшли в дім, я назвав моїм домашнім ім’я незнайомця, розповів їм, де ми його знайшли. Рагнільда послала служниць розпалити вогнище й принести пива, а я тим часом посадив Джеральда на почесному місці й сам сів поряд з ним. Торгунна подала кожному з нас ріг з пивом.
Пригубивши напій, Джеральд поморщився. Я навіть образився, бо моє пиво славиться як краще в окрузі, й запитав, що йому не сподобалось. Він грубувато засміявся й відповів, що ні, мовляв, пиво непогане, але він звик до пінистого й не дуже кислого.
— А де таке варять? — недовірливо поспитав я.
— Скрізь. І в Ісландії теж. Ні… — Він байдуже дивився поперед себе. — Скажімо… у Вінланді.
— А де цей Вінланд? — спитав я.
— На заході, звідки я приїхав. Я думав, вам відомо… Почекайте… — Він знову похитав головою. — Можливо, я зможу щось збагнути. Ви коли-небудь чули про людину на ім’я Лейф Ейріксон?
— Ні, — відповів я.
Набагато пізніше мені спало на думку, що саме ці слова свідчать про істинність його історії, бо тепер вікінг Лейф Ейріксон відомий усім; з великою довірою я нині слухаю й оповіді про країни, що їх бачив Б’ярні Херюльфсон.
— А про його батька, Ейріка Рудого, чули? — знову спитав Джеральд.
— Чув, — відповів я. — Певно, ти кажеш про норвежця, котрий, убивши людину, втік із своєї країни в Ісландію, а потім й звідти з тієї ж причини; він зараз живе в Гренландії.
— Тоді виходить… це незадовго до мандрівки Лейфа, — промовив він. — Кінець десятого століття.
— Стривай, — втрутився Хельгі. — Ми терпляче слухали тебе, але зараз час не для жартів. Полишимо їх до веселих часів. Скажи нам ясно й просто, звідки ти і яким побитом тут опинився.
Джеральд затулив лице руками.
— Облиш його, Хельгі, — втрутилась Торгунна. — Хіба ти не бачиш, що в нього горе?
Гість підвів голову й подивився на неї, як побитий пес, коли його погладять. В кімнаті стояли сутінки — у вікна під стелею ще падало денне світле, тому свічки поки що не запалювали. І все-таки я примітив, що обоє вони почервоніли.
Глибоко зітхнувши, Джеральд почав щось шукати в кишенях — а в нього мало не скрізь були кишені. Він дістав пергаментну коробочку, вийняв з неї маленьку білу паличку і вставив собі в рот. Потім дістав другу коробку, а з неї — дерев’яну паличку, провів нею по коробці, й на кінчикові палички спалахнуло полум’я. Цим вогником він підпалив паличку, що була в роті, і вдихнув дим. Ми дивились на нього, витріщивши очі.
— Це християнський обряд? — спитав Хельгі.
— Ні… не зовсім. — Губи його скривилися в посмішку. У ній було чимало розчарування й гіркоти. — А я гадав, що ви здивуєтесь, навіть злякаєтесь.
— Ми й справді бачимо таке вперше, — зізнався я, — та ісландці не страхополохи. Вогняні палички можуть нам знадобитися. Ти приїхав, щоб торгувати ними?
— Ні, навряд. — Він зітхнув. Дим, що він його всмоктав у себе, хоч як це дивно, мабуть, надав йому сил, тоді, як від диму в нашому помешканні напочатку гість закашлявся, і в нього виступили на очах сльози. — Річ у тому… Ви не повірите мені. Я сам не можу собі повірити.
Ми чекали. Торгунна заклякла, ледь подавшись уперед, губи її були напіврозтулені.
— Удар блискавки… — Джеральд стомлено кивнув головою. — Під час грози я опинився на вулиці, й блискавка, напевне, вдарила в мене, та так, як то буває лише один раз за багато тисячоліть. Удар цей відкинув мене в минулі часи.
Це були його слова, жрече. Я не зрозумів їх, і сказав йому про це.
— Зрозуміти справді важко, — згодився він. — Дай боже, щоб мені це тільки приснилось. Але якщо це сон, доведеться потерпіти, поки я прокинусь… Так ось. Народився я тисяча дев’ятсот тридцять другого року від Христового різдва в країні, що знаходиться на заході і якої ви ще не відкрили. На двадцять третьому році життя, разом з військами моєї країни, я прибув до Ісландії. В мене влучила блискавка — й ось… ось дев’ятисотий з чимось рік від Христового різдва, і все-таки я тут — адже лишилась ще майже тисяча років
до мого народження— а я тут!
Ми мовчали. Стукнувши об підлогу молотом, я приклався до рога й довго пив з нього. Одна служниця запхикала, але Рагнільда, хоч і пошепки, так суворо насипалася на неї, що і я почув:
— Тихіше! У бідолахи не сповна розуму, але він нам не завдасть шкоди.
Я був згодний з нею, хоч останні її слова й викликали в мені якийсь сумнів. Вустами безумної людини можуть говорити боги, а богам не завжди треба довіряти. Окрім того, безумець може стати берсерком, а якщо на ньому тяжке прокляття, то воно може перейти й на нас.
Він сидів і дивився прямо поперед себе, а я, поринувши у роздуми, спіймав на собі кілька бліх і розчавив їх. Запримітивши це, Джеральд з острахом запитав мене, чи багато у нас тут бліх.
— Звичайно, багато, — відповіла Торгунна. — А в тебе хіба нема?
— Нема, — він криво посміхнувся. — Поки що нема.
— Ох, — зітхнула вона. — То ти хворий.
Вона міркувала цілком доладно. Я розумів її думку, як розуміли її й Рагнільда, й Хельгі. Якщо чоловік такий хворий, що на ньому навіть нема бліх, то, зрозуміло, він повинен забалакуватись. Я, було, затурбувався, чи не перейде це на нас, але потім вирішив, що навряд. Адже в нього щось із головою, можливо від удару, якого він дістав. У всякому разі, коли діло відбувається на землі, а не на небі, ми зможемо впоратися з ним.
Як годі, тобто як старійшині, котрий приносить жертви, мені було невигідно проганяти незнайомця. Та ще, коли він зможе роздобути побільше отих вогняних паличок, можна буде налагодити вигідну торгівлю. Тому я звелів Джеральдові лягати спати. Він, було, запротестував, але ми силоміць вклали його в постіль, де він, стомившись за день, незабаром заснув. Торгунна сказала, що нагляне за ним.
Наступного дня, як дяку за знайдений ліс і щоб застерегти себе від прокляття, яке могло лежати на Джеральді, я вирішив принести в жертву коня. Звичайно, я вибрав старого й ні на що не придатного. А крім того, ми вже давно не ласували свіжиною. Джеральд увесь день задумливо бродив по подвір’ю, але, коли я заходив у дім, щоб повечеряти, то почув, що він і моя дочка сміються.
— Тобі, я бачу, краще, — зауважив я.
— Так… Адже могло бути й гірше. — Запримітивши, що керли поклали на кобилиці дошку, що правила за стіл, Джеральд сів побіля мене. Служниці внесли вечерю.
— Мене завжди вабили часи вікінгів, — сказав гість, — робити ж я дещо вмію.
— Що ж, — відповів я, — коли ти не маєш свого дому, можеш жити в нас.
— Я вмію працювати, — перебив він мене. — Вам не доведеться годувати мене задарма.
І я зрозумів, що він справді прийшов здалека, бо який пан стане наймитувати на чужій землі. І все-таки поводився він невимушено, як це властиво людям знатного походження, а з виду його було помітно, що він звик до гарних харчів. Щоправда, появився Джеральд без дарів, та я не надав цьому уваги. Кінець кінцем він зазнав корабельної аварії.
— Може, тобі пощастить вернутися у свої Сполучені Штати, — сказав Хельгі. — Спорядимо корабля, і я теж охоче подивлюся на це королівство.
— Ні, — похмуро заперечив Джеральд, — такої країни нема. Поки що нема.
— Отже, ти все-таки запевняєш, що прийшов із завтра? — пробурчав Сігурд. — Божевільний. Подай-но мені краще свинину.
— Авжеж, — стояв на своєму Джеральд. Тепер він був цілком спокійний. — І я можу це довести.
— Не збагну, де навчився ти, прихідцю з далеких країв, нашої мови, — зауважив я.
Я ні за що не назву людину у вічі брехуном, хіба що тільки тоді, коли ми розхвастаємося мирно один перед одним, але…
— У моїй країні, за мого часу, будуть говорити інакше, — відповів він, — а ось в Ісландії мова мало змінилася з давніх часів, і я навчився її, коли приїхав сюди.
— Хоч ти й християнин, — сказав я, — але вже доведеться тобі потерпіти, коли ми сьогодні увечері будемо приносити жертву.
— Мені все одно, — відповів він. — Боюсь, що я ніколи не був щирим християнином, і хотів би подивитися на ваш обряд. А як ви це робите?
Я пояснив йому, як перед очима бога вдаряю молотом коня по голові, потім перерізую горло й вербовими гілками розбризкую кров. А тоді розпотрошуємо тушу й гуляємо на славу.
Він хапливо промовив:
— Отепер я й зможу довести, хто я такий. У мене є зброя, яка вб’є коня… спалахом блискавки.
— А що це таке? — зацікавився я.
Ми всі з’юрмилися довкола Джеральда, коли він витяг з піхов кривого кийка й показав його нам. Мене, щоправда, опанував сумнів: леза він не мав і з виду годився хіба тільки на те, щоб ударити по голові, але я збагнув, що зробити його міг на диво вправний майстер.
— Гаразд, давай спробуємо, — згодився я. Він показав нам усе, що мав у кишенях: кілька неймовірно круглих монет з надзвичайно чітким написом, маленький ключ, паличку з грифелем усередині, щоб писати, і плаский гаманець, у якому було багато папірців з якимись знаками. Коли він урочисто запевнив нас, що деякі з них гроші, то всі, навіть Торгунна, зареготали. Але найкращий був ніж: лезо його ховалося в рукоятку. Побачивши, що я зацікавився ножем, він подарував мені його — велика щедрість як на людину, що зазнала корабельної аварії. Я сказав, що натомість дам йому одежу й добру сокиру й жити він може в нас стільки, скільки захоче.
Ні, зараз у мене нема цього ножа. Ти ще взнаєш чому. А шкода — це був чудовий ніж, хоча й зовсім маленький.
— А ким ти був до того, як стріла війни вразила твою країну? — спитав Хельгі. — Крамарем?
— Ні, — відповів Джеральд. Я був… інженером… тобто мав ним бути. Інженер будує містки, будинки, робить усякий інструмент, прокладає шляхи… Це більше, ніж звичайний майстровий. Тому я й вважаю, що мої знання тут можуть надто прислужитись. — У його очах я знову побачив гарячковий блиск. — Дайте мені час, і я стану королем!
— У нас в Ісландії нема королів, — буркнув я. — Наші діди прийшли сюди, щоб позбутися королів. У нас є Тінг,
де ми розв’язуємо суперечки й ухвалюємо закони, але кожна людина має право домагатися справедливості власними силами.
— А якщо напасник не захоче підкоритися? — запитав Джеральд.
Тоді ми вдаємося до кривавої помсти, — відповів Хельгі й почав розповідати про вбивства, що сталися останнім часом. Очі його палали, Джеральд збентежено крутив у руках пістолета. Так він назвав свого кийка, що вивергав вогонь.
…Посутеніло, й ми вирушили на місце, де провадились жертвування. Керли розклали перед капищем вогнище, і, коли я відчинив двері, дерев’яний Один,
здавалось, скочив нам назустріч.
Я дозволив гостеві допомогти мені підвести коня до кам’яного вівтаря. Узявши в руки посудину, куди збирають кров, я сказав, що тепер він, якщо хоче, може забити тварину. Джеральд витяг свого пістолета, вклав його у вухо коня й щось натиснув. Тишу струсив гуркіт, кінь здригнувся й упав, а в голові в нього виявилась дірка. Мозок було зіпсовано — он яка груба зброя! Потім я почув гострий, гіркуватий запах — так як пахне побіля вулкана. Ми всі підскочили, одна жінка скрикнула, а Джеральд гордо оглянувся довкола. Опам’ятавшись, я поспішив довершити жертвування. Джеральд не захотів, щоб його окропили кров’ю, але ж кінець кінцем він був християнином. Супу з кониною й конини він теж поїв якусь дещицю.
Потім Хельгі довго розпитував його про пістолета, а він пояснював, що з нього можна вбити людину на такій відстані, яку пролітає стріла, і що буцімто в цьому нема ніякого чаклунства, просто треба дечому навчитись, чого ми ще не знаємо. А що мені вже доводилося чути про грецький вогонь, то я йому повірив. Пістолет міг бути дуже корисний у бою — в цьому я мав нагоду пересвідчитись. Але нам не було ніякого рехту робити такий само: залізо дороге, та й багато місяців мине, перш ніж пощастить змайструвати хоч би одного.
Найбільше мене турбував сам Джеральд.
Наступного ранку я почув, як він оповідав Торгунні всякі дурниці про свою країну: про будинки, високі, як гори, про вози, що котяться без коней і літають у повітрі. У місті, де він живе, казав, тисячу разів по вісім чи дев’ять тисяч мешканців, і зветься це місто Нью-Йорвік чи щось на зразок цього. Я, і мої сусіди теж, не від того, щоб послухати гарну побрехеньку, але таке було понад усяку міру, а тому, розсердившись, я повелів йому йти зі мною шукати худобу, що відбилася від череди.
Опісля того, як ми цілий день проблукали між горбами, я переконався, що Джеральд не годен навіть пізнати, де в корови роги, а де хвіст. Одного разу ми майже натрапили на нашу пропажу, але чужинець, нічого не тямлячи, перетнув стежку прямо під носом у худоби; вона пройшла, а нам довелося починати все спочатку. Ледве стримуючись, але все-таки чемно, я поспитав, чи вміє він доїти корів, стригти овець, косити й молотити. Ні, відповів Джеральд, він ніколи не жив на фермі.
— Шкода, — зауважив я, — бо в Ісландії цим займаються всі, окрім опришків.
Від моїх слів він спалахнув.
— Я вмію робити багато іншого, — заперечив він. — Дайте мені інструменти, і я покажу, що я вмію непогано працювати з металом.
— Що ж, це гідне діло, — зраділо відгукнувся я, — і ти можеш надати нам великої послуги. У мене зламаний меч, а в кількох списів погнуті вістря; не вадило б і підкувати наново всіх коней.
Тоді я не надто звернув увагу на те, що він, за його словами, не підкував жодного коня.
Розмовляючи, ми повернулись додому. На порозі нас стріла розгнівана Торгунна.
— Так не вітають гостя, батьку! — обурилась вона. — Змушуєш його працювати, наче він простий керл.
Джеральд усміхнувся.
— Я радий роботі, — відповів він. — Мені треба… що-небудь таке, щоб мене підбадьорило, й, окрім того, я хочу бодай трохи віддячити вам за вашу доброту.
Я знову відчув симпатію до нього, й сказав: ми, мовляв, не винні, що в них, у Сполучених Штатах, зовсім інші звичаї. Завтра він може починати роботу в кузні, я буду платити йому, але вважати його ми будемо рівнею, оскільки мистецтво майстра в нас у пошані. По цих словах наші слуги почали скоса позирати на нього.
