Зупинивши шлюпку напроти халупи Нгаари, дон Хуан пірнув у воду й повернувся зовсім приголомшений. Він бачив сріблястотуманну сяючу кулю, і хоча не чув гуркоту барабана, але прийняв на віру слова Нгаари про нього, передані Робінсону старим Те-хаха. І вже рано-вранці шістнадцятого серпня радіостанція «Санта-Марія» передавала у Вальпарайзо, редакції газети «Ель-пополо», довгу, з потрясаючими подробицями кореспонденцію під сенсаційним заголовком: «Таємниця острова Рапа-Нуї». Того ж дня, ввечері, ця сенсація рознеслася вже по всьому світу, збентеживши і спантеличивши вчених та мандрівників, а за ними й мільйони читачів газет.

На віддалі в п'ятсот кілометрів на північний захід від острова радіограму з «Санта-Марії» перехопив маленький жовтолиций радист з крейсера, що мчав на всіх парах у південно-східному напрямі. Радист доповів про радіограму своєму командирові, і капітан Маеда прочитав її з неприхованою цікавістю й задоволенням…

Козирєв утратив сон, не знав відпочинку. Кок підводного човна Бєлоголовий змучився, воюючи з ним із-за кожної ложки супу. Козирєв майже не виходив з лабораторії. Його веснянкуваті щоки запали, очі гарячково палали, густа руда чуприна, здавалось, потемніла, втратила свій вогнистий колір. Загадка терміту змучила його. Здавалося, Козирєв вичерпав уже всі можливі комбінації його елементів. Усвідомлення, того, що справа зайшла у безвихідь, зводила Козирєва з розуму. Вже третю добу з ним працював Цой, підготовляючи спроби, виконуючи доручення, звільняючи його від чорної роботи. Ніщо не допомагало.

Сьогодні вночі в справу втрутився, нарешті, зоолог. З рішучим виглядом, із склянкою та мензуркою в руках, він підійшов до Козирєва, який сидів за лабораторним столом із затисненою між долонями головою, і категорично запропонував йому, посилаючись на наказ капітана, випити трохи «от цього винця». Козирєв механічно випив і знову втупив свій порожній погляд кудись у простір. Однак «винце» зоолога подіяло досить швидко. Через п'ятнадцять хвилин Цой відвів Козирєва, що засипав на ходу, в його каюту, роздягнув і уклав на койку. Ледве доторкнувшись головою до подушки, Козирєв відразу міцно заснув.

О четвертій годині ранку, за півгодини до загальної побудки, Цоя розбудив стукіт у двері його каюти. Він насилу продер очі, встав і відчинив двері. Перед ним стояв напіводягнений Козирєв, з червоними плямами на щоках і палаючим вогнищем скуйовдженого волосся.

— Цой! — прохрипів він. — Цой! Ти хімік!.. Ти мусиш знати… Мені нема коли зараз ритися в довідниках… Скажи, скільки хлористого магнію в морській воді?

Цой спочатку розгубився. Сон оповивав ще туманом його втомлений за день мозок, але вже в наступну мить він отямився.

— Далеко від берегів, — відповів він академічним тоном, — скрізь у Світовому океані склад води однаковий. Середня кількість розчинених у ній солей дорівнює тридцяти п'яти грамам на тисячу грамів води; хлористого ж магнію завжди й скрізь міститься десять процентів і вісімсот сімдесят вісім тисячних від загальної кількості солей у воді, тобто три грами й вісімсот сім міліграмів чистої ваги на кожний кілограм води…

— Ну, а в Фінській затоці? — нетерпляче перебив Козирєв, переступаючи з ноги на ногу, готовий, здавалося, кинутися на Цоя, який так вдумливо та повільно тягнув свою мову.

— У Фінській затоці, де середня солоність всього лише близько п'яти грамів солей на тисячу грамів води, хлористого магнію міститься ті самі десять процентів і вісімсот сімдесят вісім тисячних від загальної кількості солей, тобто в абсолютних цифрах усього лише п'ятсот сорок чотири міліграми на тисячу грамів води…

— Майже чотири грами в океані, і всього лише близько половини грама у Фінській затоці! — простогнав Козирєв з виглядом глибокого відчаю! — О, дурень! О, ідіот! Як я не подумав про цю різницю! Адже наш підводний терміт розрахований тільки на солоність Фінської затоки, де робилися спроби! Тільки на півграма хлористого магнію в кілограмі води! Тимчасом тут, в океані, його чотири грами! Чотири грами, Цой! А наш терміт так жадібно поглинає цей надлишок хлористого магнію… О, дурень! О, ідіот!… Як я не подумав про це!

Козирєв раптом стрепенувся. Очі його заблищали. — В лабораторію, Цой! — весело й бадьоро крикнув він. — В лабораторію! Сьогодні терміт розгориться так, що навіть цей чортів метал заплаче пекучими сльозами!

Козирєв повернувся і майже бігом кинувся в дальній кінець коридора, туди, де за центральною рубкою, проти біологічного кабінету, містилася лабораторія.

Через п'ять хвилин Козирєв і Цой, немов змивши з себе всю втому цих днів, стояли біля своїх робочих столів, упевнено беручись за останні, вирішальні спроби.

День п'ятнадцятого серпня дійсно міг би вважатися днем удач.

Насамперед зранку запрацювала радіостанція, і капітан зміг, нарешті, після сімнадцяти днів вимушеного мовчання, послати урядові докладні відомості про аварію, якої зазнав підводний човен.

Другою перемогою цього чудового в усіх відношеннях дня було закінчення ремонту носової гармати. Спроби, зроблені головним акустиком Чижовим для перевірки її роботи, пройшли блискуче. Корабель повернув собі свою грізну зброю — свою високу боєздатність — і міг уже не відчувати себе безсилою іграшкою випадковостей.

Незабаром після обіду вступили до ладу обидва інфрачервоних розвідники: після сімнадцятидобової сліпоти підводний човен повернув собі зір. Щоправда, це ще не був повний зір — не всі ультразвукові прожектори були готові, але і їх уже закінчували ремонтувати. Це було для акустиків питанням всього лише двох днів.

І, нарешті, з п'ятнадцятої години під дюзовим кільцем шалено горів новий терміт, що не піддавався впливу підвищеного вмісту хлористого магнію в океанській воді. Уже через двадцять хвилин після початку горіння терміту реакція розвинула температуру в п'ять тисяч п'ятсот градусів.

Через півтори години напруженого й неспокійного спостереження за ходом реакції, переконавшись, що вона проходить правильно, Козирєв відчув раптом надзвичайну слабість. На одну мить він навіть впав у забуття і з обм'яклими, повислими ногами та руками безсило лежав у воді в хмарі пари, наче медуза з розпущеними пасмами щупальців. Правда, він зараз же опам'ятався, проте капітан, що знаходився поблизу нього і помітив його стан, лагідно, але настійливо порадив йому піти відпочити.

І Козирєв зразу, не відмовляючись, погодився.

Цей день можна було б назвати днем удач, якби не три обставини, що затьмарили його, особливо в очах капітана.

О чотирнадцятій годині, після першої, успішно закінченої спроби під водою, обидва інфрачервоних розвідники були підняті на поверхню. З обережності, зважаючи на небезпечну близькість населеного острова, їх, проте, не пустили в повітря, а повели, як двох величезних черепах, по поверхні води. Відбите на куполі екрана чисте небо з круглим сонячним диском майже в зеніті досилало в центральний пост спокійний привіт. Капітан збирався вже віддати наказ про повернення розвідників, коли зненацька на горизонті, в його північній частині, з'явилася чорна цятка, яка швидко росла й скоро набула несподіваних зловісних обрисів.

— Гідроплан! — вигукнув старший лейтенант.

Літак незабаром перейшов на купол екрана. Опинившись над острівцем, він зробив кілька кругів, то опускаючись, то піднімаючись, потім взяв курс на південь і скоро зник за горизонтом.

— Дивно… — замислено промовив капітан. — Звідки він? Що йому тут було потрібно? Начебто він чогось шукав… виглядав…

Тривожне почуття опанувало капітана і вже не залишало його.

Тимчасом попереду чекали нові неприємності.

Досі опитування команди не дало нічого такого, що могло б внести хоч якусь ясність у загадкову обстановку Еибуху. Сьогодні ж, у звичайний час доповідання про хід слідства, комісар зміг повідомити капітана про нові матеріали, які дозволяли зробити досить важливі висновки. По-перше, лейтенант Кравцов, здоров'я якого давно вже почало кращати, сьогодні, з дозволу зоолога, дав свої перші показання. З цих показань цілком вияснилась неприпустима безтурботність лейтенанта, який не доповів командирові про серйозну аварію механізмів корабля і самовільно, всупереч суворому наказові, випустив Горєлова з підводного човна і навіть після цього не викликав капітана в центральний пост. Лейтенант виправдовує самовільну видачу пропуску Горєлову тим, що не можна було гаяти жодної хвилини, бо, за словами Горєлова, засмітились дюзи і щомиті загрожував вибух. А про видачу пропуску лейтенант не доповів командирові тому, що збирався спочатку перевірити справність сигналізаційних приладів в посту управління, після чого мав намір викликати капітана, але не встиг уже цього зробити, бо стався вибух.

Комісар доповів при цьому капітанові, що настрій у лейтенанта дуже пригнічений і він цілком усвідомлює, наскільки легковажною і злочинною була його поведінка в цей винятково відповідальний момент.

По-друге, комісар доповів, що сьогодні він дістав можливість проникнути в заповнену водою газопровідну камеру через зовнішній отвір, що відкрився за зірваним кільцем дюз. Як відомо, нагадав комісар, перше ж обслідування дюз на початку ремонтних робіт виявило цілковиту їх справність, крім якихось незрозумілих чотирьох дір з гвинтовими нарізками, просвердлених в камері згоряння центральної дюзи. Звідки вони взялися в ній, хто й навіщо їх просвердлив — до цього часу невідомо.

У газопровідну ж камеру сьогодні пощастило проникнути лише після тривалої роботи по розчищенню вузького отвору від кінців газопровідних труб, що густо сходилися в ньому. Вибух заподіяв у камері, звичайно, особливо великі руйнування: всі прилади та апарати, що були в ній, стали цілком непридатними.

На сигналізаторі тиску газів знайдено залишки якогось ящичка. Корнєєв і Козирєв, обслідувавши камеру разом з комісаром, одностайно визнали, що ящичок цей є для сигналізатора стороннім і що його могли поставити тільки з певною метою — позбавити сигналізатор зіткнення з зовнішнім середовищем і не дати йому можливості сигналізувати про зміну тиску газів у камері. Мета ця явно злочинна і могла бути наслідком тільки лихого, злочинного наміру.

Почувши останні слова комісара, вимовлені з ледве стримуваним хвилюванням, капітан підвів на нього погляд, повний гніву й обурення.

— Отже, ваш висновок? Хто міг це зробити? — тихо спитав він, ледве розтуляючи губи.

— Тільки Горєлов, — переконано відповів комісар.

— Так, тільки він, — як і до цього, тихо підтвердив капітан. — Ви запропонували Корнєєву та Козирєву зберігати повне мовчання про це відкриття?

— Так, Миколо Борисовичу, але акт обслідування бони підписали.

— Коли ви розраховуєте закінчити слідство?

— Я вважаю, що воно вже закінчене, Миколо Борисовичу, і можна було б приступити до складення висновку.

— Добре. Завтра в цей же час подайте мені його з усіма матеріалами. Можете йти, Василю Єгоровичу. Я зараз пошлю радіограму в штаб.

О шістнадцятій годині, коли капітан у тяжкому роздумі ходив по центральному посту, головний електрик доповів йому, що запас електроенергії в акумуляторах вичерпується і його вистачить лише на дві доби. Потрібно негайно почати зарядку. Однак по підводному схилу берега нижній кінець трос-батареї навряд чи дійде до необхідної глибини, де можна було б знайти достатньо низьку температуру.

— Як же все-таки добратися до неї? Корнєєв злегка знизав плечима.

— Треба спробувати спочатку тут, — можливо, підводний човен знаходиться над великою глибиною.

— Спробуйте, товаришу Корнєєв, але скоріше. Акумулятори повинні мати повну зарядку. Ми не знаємо, що нас чекає у найближчі дні, а може, й години.

Корнєєв пішов. У центральному посту залишилися тільки капітан, старший лейтенант, що робив якісь розрахунки, та Марат, зайнятий ремонтом щита управління.

— Мені не дає спокою цей гідроплан, — звернувся капітан до старшого лейтенанта. — Навіщо він сюди прилітав? Чого він тут шукав?

— Ці зони досить часто відвідують китобійні флотилії, — відповів старший лейтенант, — а їх плавучі бази-фабрики нерідко мають у своєму розпорядженні літаки для розшуку здобичі. Можливо, й цей гідроплан — звичайний розвідник китобійців.

Почувся стук у двері.

— Зайдіть! — голосно сказав капітан.

Увійшов Павлик з інструментами в руках. Він тихо пройшов у куток, де порався Марат, і півголосом сказав йому:

— Пошкодження провода я знайшов у камері електролізу і вже полагодив його.

— Добре, Павлику, — також напівголосно похвалив Марат. — Тепер допоможи мені тут. Прикріпи на місце ось ці проводи та кнопки.

— Єсть прикріпити проводи та кнопки! — тихо, але чітко відповів Павлик, беручись до справи.

Капітан ледве помітно всміхнувся і, стежачи за роботою хлопчика, повернувся до перерваної розмови:

— Можливо, це і звичайний китобійний розвідник, але мене тепер з подвійною силою турбує положення «Піонера». Він занадто відкритий. Далеко від берега, мало не у відкритому океані надто легкий доступ до нього.

— Так, стоянка не зовсім безпечна, — згодився старший лейтенант, — але, на жаль, ми ще позбавлені руху, та, правду кажучи, і сховатись нікуди.

— От це й погано. А сховатись треба було б до закінчення ремонту…

Павлик нерухомо стояв обличчям до стіни, начебто забувши про роботу й прислухаючись до розмови. Він хотів повернутися, щось сказати, але язик немов приріс до горлянки: він зовсім не звик розмовляти з капітаном. Нарешті, відчайдушним зусиллям волі він повернувся й тихо, тремтячим голосом промовив:

— Дозвольте, товаришу командир…

— Говори, говори, Павлику!

— Тут ми знайшли… я та Іван Степанович… дуже хороше місце… Чесне піонерське! — несподівано закінчив Павлик і замовк, розгубившись.

— Ну, чого ж ти? — усміхнувся капітан. — Говори, не соромся.

— Ми знайшли велику-велику печеру. Підводну. Туди десять «Піонерів» можуть сховатися! — І квапливо, наче побоюючись, що зараз з нього розсміються, продовжував: — Ви не вірите? Чесне піонерське! Спитайте Івана Степановича. Ми обидва бачили. Ми її гарненько обдивились…

З проясненим обличчям капітан скочив із стільця і схопив Павлика за плече.

— Що ти кажеш, Павлику? Це вірно? І велика?

— А далеко звідси? — зацікавився і старший лейтенант.

— Велика! Здоровенна! Зовсім недалеко! На п'яти десятих півгодини ходу! Не більше!

— Хлопчику мій, ти вісник радості! — вигукнув капітан. — Адже це величезна удача! Марате, відшукайте Івана Степановича! Скоріше!

Через хвилину Шелавін був у центральному посту й потвердив усе, що сказав Павлик: печера величезна, наче елінг для дирижабля, дно та стіни рівні. «Піонер» там знайде чудове сховище. Каштан був надзвичайно задоволений і ласкаво поплескав Павлика по плечу.

— Я зараз же відправлюсь туди, — сказав він у радісному збудженні. — І ви зі мною, Іване Степановичу. І ти, Павлику.

— Але ж дюзи ще не працюють. Як же ви переведете туди підводний човен? — втрутився старший лейтенант.

— Двадцять чоловік у скафандрах — тисяча кінських сил! — засміявся капітан. — Вистачить вам цього, Олександре Леонідовичу, щоб відбуксувати «Піонер» у підводний док?

— Вистачить, вистачить! Прекрасна, чудова ідея!

У центральному посту зразу запанував веселий, піднесений настрій.

Через півтори години капітан, Шелавін та Павлик повернулись на підводний човен після рекогносцировки. Капітан був незвичайно пожвавлений і задоволений: печера виявилась чудовою, а дно її — трохи нижче рівня знаходження підводного човна; взагалі все виявилось таким, що кращого й побажати не можна було.

На відкидній площадці капітан зустрів Корнєєва і Марата. Корнєєв скористався з цієї зустрічі й зразу ж доповів, що зарядка акумуляторів тут неможлива: нижня частина трос-батареї на глибині чотирьохсот шістдесяти метрів лягла на дно й далі не пішла.

— Марат пропонує, — продовжував Корнєєв, — на руках віднести трос-батарею по схилу далі в море. Ідея хороша, і, якщо дозволите, товаришу командир, я зараз же почну споряджати його й відправлю.

— Марате! Марате, голубчику! — притиснувшись шоломом до шолома свого друга, благав у цей час Павлик. — Візьми мене з собою, будь ласка…

— На руках? — здивувався капітан, продовжуючи розмову з Корнєєвим. — Але, щоб добратися до необхідної температури, треба буде випустити не менше двох тисяч метрів троса! Адже це величезна вага… навіть у воді…

— Він це передбачив. Дозвольте, Миколо Борисовичу, йому самому пояснити вам свою пропозицію.

— Розповідайте, Марате, — сказав капітан.

— У нас на підводному човні, — почав Марат, — великий запас, кілька сот штук, прозоро-металевих, герметично закупорюваних посудин досить значного об'єму для глибоководних батометрів. Якщо підв'язувати їх через кожні десять метрів до трос-батареї, у міру випускання її з підводного човна, то вони візьмуть на себе майже всю її вагу…

— Дуже вдала ідея! Прекрасна ідея! — зрадів капітан. — Ви згодні, товаришу Корнєєв?

— Цілком, Миколо Борисовичу.

— Кого ж ви думаєте поставити на підв'язування посудин до трос-батареї?

— Крутицького, Миколо Борисовичу. Він, як вам відомо, вчора виписався з госпіталю, але Арсен Давидович не дозволяє йому братися до важкої роботи. А це буде якраз для нього.

— Ну що ж, я не заперечую, — згодився капітан. — А чи не важко вам буде одному, Марате?

Запитання було якраз до речі.

— Якщо дозволите, товаришу командир, то мені досить буде одного Павлика, — відповів Марат. — Ми з ним чудово справимось.

— Знову цей вояка пнеться в бійку? Я чув, як ви перешіптувались. Ну гаразд, рушайте, але наглядайте за ним, Марате! А втім, відкладіть справу до завтра. Зараз почнеться аврал — будемо відводити підводний човен у док.

Через півгодини майже вся команда «Піонера» — двадцять два чоловіки, — одягнена в скафандри, вийшла з підводного човна з тросовими лямками на плечах. Обплетений тросовою збруєю для роботи електролебідки, «Піонер» був готовий до буксування. Терміт продовжував горіти під дюзовим кільцем, і його залишили в тому ж положенні, тому що повільне пересування «Піонера» анітрохи не повинно було вплинути на правильний перебіг термітної реакції. Вісімнадцять чоловік, по дев'ять з кожного борту, швидко прикріпили свої лямки до середнього корінного троса, що поздовжньо охоплював весь підводний човен від носа до корми, і чекали тільки сигналу, щоб одночасно запустити свої гвинти. Біля корми, коло дюзового кільця, прикріпили до того самого корінного троса свої лямки Скворешня і Матвєєв: вони повинні були виконувати роль керма, відводячи корму то в один, то в другий бік. Капітан впрягся на носі, попереду всіх, і керував маневром. Павлик повинен був пливти попереду, виконувати всякі розвідувальні доручення капітана і повідомляти про скелі на шляху, їхню висоту над дном, про підводні виступи суші.

Важко передати радість, яку відчував Павлик, одержавши поважну роль ад'ютанта при самому капітані. Проте кожний міг це без великих зусиль помітити, поглянувши на сяюче щастям обличчя хлопчика. Незважаючи на це, Павлик з усієї сили намагався поводити себе, як дорослий, стримано: не метушився, не втручався, куди не треба, взагалі тримав себе в руках.

Рівно о двадцятій годині пролунала команда капітана, разом натягнулась двадцять одна лямка. Звільнений від якорів, тихо й величаво, наче віддаючись на піклування маленьких істот, що населяли його, «Піонер» вирушив у дорогу.

Капітан вивів його спочатку далі, у відкритий океан, щоб уникнути зустрічей із скелями, підйомами та підводними мисами, на які був багатий схил. Корабель ішов досить швидко, чудово слухався керма і через дві години, за розрахунками капітана, знаходився вже на траверзі печери. Тут корабель круто повернули кормою до острова, і в такому положенні, на трьох десятих ходу, його тихо повели до підводного схилу. Капітан зняв з себе лямку й тримався тепер перед кормою. Павлик плив попереду, показуючи найзручніші — прямі й широкі — проходи між підводними горбами та скелями. Це було важке завдання: «Піонер» був завдовжки близько сімдесяти метрів, з найбільшим діаметром до десяти метрів, і занадто покручений або вузький прохід був для нього непридатний. А підніматися над скелями і потім опускатися він не міг: електроприводи від баластних та інших цистерн ще не були полагоджені. Але Павлик чудово справлявся з своїм завданням і вірно показував шлях, який він встиг добре вивчити, поки підводний човен ішов ще оддалік від острова. А втім саме в цьому місці схил був стрімкий і обривистий, що значно полегшувало підхід до острова.

Кормою вперед, «Піонер» все повільніше і повільніше наближався до печери. Ось уже в печеру ввійшло дюзове кільце з термітом, що горів під ним. «Піонер» ішов прямо, як по ниточці, і незабаром підводний човен, низько тримаючись над дном, весь увійшов у печеру.

Близько півночі «Піонер» спокійно висів уже під склепінням враз ожилої, яскраво освітленої печери, наче велетенський дирижабль у своєму просторому безпечному сховищі.