Розділ І

У ЛЬОДОВОМУ ПОЛОНІ

Тринадцятого липня «Піонер» уже повертався назад у Тихий океан, тримаючи курс на північ. Лишалося ще здійснити тільки одну роботу в поверхневих водах Антарктики, в суворих умовах полярної зими, у сусідстві з плаваючою кригою.

«Піонер» ішов на найменшій глибині, майже біля нижньої поверхні крижаних полів.

Ранком чотирнадцятого липня на куполі ультразвукового екрана показалися перші тріщини посеред крижаної броні, яка покривала поверхню океану. Незабаром кількість цих тріщин почала все збільшуватись. Наближалася межа нерухомого льоду. «Піонер» ішов на двох десятих ходу. Все частіше зустрічалися льодові гори, підводні частини яких доводилося обережно обходити. На поверхні океану, очевидно, лютував жорстокий шторм: окремі крижини то піднімалися, то опускалися, і навіть могутні айсберги не стояли спокійно на місці.

У центральному посту були капітан, вахтовий начальник старший лейтенант Богров, зоолог і Шелавін. Учені повинні були вибрати відповідне для їх робіт місце, яке в той же час дозволило б використати інфрачервоний розвідник для сторожової служби.

Незабаром після полудня на екрані з'явилася велика ополонка. На ній плавали, погойдуючись і наштовхуючись одна на одну, крижини різних розмірів. Очевидно, вплив шторму позначався тут досить сильно, і, отже, працювати було б важко.

Нарешті, близько п'ятнадцятої години, помітили довгу й досить широку ополонку між двома величезними айсбергами. Висланий інфрачервоний розвідник піднявся в повітря на висоту шістдесяти метрів, щоб спостерігачі з підводного човна могли мати уявлення про розміри поверхні цих гір і про все, що їх оточує.

Далеко навколо, на всьому просторі, обшуканому розвідником, не було жодного судна, жодної підозрілої плями.

Океан був укритий крижинами й айсбергами. Пурга несла кружляючі хмари снігу; крижини й айсберги налітали, громадилися одні на одних або розліталися від ударів на дрібні шматки. Тільки дві гігантські гори спокійно й велично стояли, немов острови, посеред розбурханої стихії.

Обидва айсберги були не менше трьохсот п'ятдесяти метрів завдовжки і близько двохсот метрів завширшки кожний. їхні верхні площадки являли собою рівну, як стіл, поверхню. Ополонка, схожа на канал між ними, тиха й спокійна, була захищена від шторму високими непохитними стінами. Вони були чисті, глибоко прозорі й виблискували прозеленню. Здавалося, ці льодяні стіни тільки що відокремились одна від одної, і ні сніг, ні тумани, ні вітер з водяним пилом не встигли ще роз'їсти й затуманити їх світлоізумрудну чистоту.

— Здається, Лорд, кращого місця, ніж ця ополонка, не знайти, — сказав капітан. — Якщо ви з Іваном Степановичем згодні, готуйтесь до виходу. Я тим часом підніму «Піонер» до глибини в сто метрів. Досить буде?

— Цілком, капітане, — згодився зоолог. — Ходімо, Іване Степановичу.

— Тільки поспішайте. Не баріться з роботою. Я хотів би якнайшвидше вибратися звідси.

Уже за п'ятнадцять хвилин зоолог та Шелавін, в супроводі свого звичайного почту — Скворешні, Цоя, Ма-рата й Павлика, — виходили з підводного човна. Шелавін із Скворешнею попрямували ближче до льодяної стіни, щоб улаштувати біля неї свої вертушки, взяти там проби води, зміряти її температуру. Зоолог з іншими взявся за роботу посередині каналу: то піднімаючись ближче до поверхні, то опускаючись вглиб, він збирав зразки мізерного в цю пору року планктона та інших представників тваринного й рослинного світу.

— Еге! — почувся раптом здивований вигук Шелавіна. — Та тут, виявляється, є величезна виїмка в льодяній стіні. Метрів тридцять углиб і висотою в цілий айсберг. А в довжину, по каналу, невідомо. Андрію Васильовичу, ану, подивіться, чи далеко вона тягнеться? Арсене Дави-довичу! Я гадаю, що і в протилежній стіні виявиться така ж виїмка. Пошліть кого-небудь перевірити. Можливо, тут була одна гігантська гора, і по цій виїмці вона розкололася. Дуже цікаво!

— Гаразд, Іване Степановичу. Піде Цой, — відповів зоолог.

За кілька хвилин Скворешня повідомив, що виїмка тягнеться з півдня на північ приблизно метрів на двісті. Глибина її в льоду від ста до шістдесяти метрів, ширина від обривистого підводного краю до льодяного берега три-дцять-сорок метрів. Повідомлення Цоя майже не роз-ходилися з відомостями Скворешні: довжина й глибина збігалися повністю, але ширина була менша — від двадцяти до тридцяти метрів.

— Таким чином, — сказав Шелавін, — ясно, що всередині льодяної гори, майже в центрі її, була глибока й широка, замкнута з усіх боків ущелина. Вздовж цієї ущелини гора тріснула й розійшлася. Судячи з свіжості стін, не сталося зовсім недавно, може, навіть кілька годин тому. Обидві половини повільно відходять одна від одної, і можливо, що приблизно за добу тут буде не канал, а відкрите море, забите крижинами. Нам треба поспішати, Арсене Давидовичу! — рішуче зробив висновок океанограф.

— Я думаю, що встигнемо, але поспішити не завадить, — відповів зоолог і вирушив до своєї партії, яка розташувалася на невеликій глибині — метрів за тридцять від поверхні.

Шелавін із Скворешнею відпливли недалеко від них, на середину каналу, і провадили там виміри температури на різних глибинах, близьких до поверхні. Потім брали проби води далі від крижин для вивчення її хімічного складу. На всі ці копіткі роботи, що вимагають великої старанності, пішло годин п'ять.

Шелавіну й Скворешні лишалося тільки зняти показання вертушок про швидкість течії безпосередньо біля айсбергів і, забравши ці прилади, потім повернутися на підводний човен. Вони умовилися з зоологом, що зустрінуться з ним на вихідній площадці хвилин за п'ятнадцять.

Наблизившись до приладів, Шелавін звернув увагу на незвичайну й зовсім несподівану швидкість течії, яку показували вертушки.

— Що за чортівня! — скрикнув вражений океанограф. — Адже п'ять годин тому айсберг рухався з незначною швидкістю, а тепер іде з швидкістю пароплава, і до того ж — у протилежному напрямі.

— Мабуть, вітер перемінився, — сказав Скворешня, збираючись знімати вертушку, — і дме тепер з силою в десять балів просто в спину льодяній горі.

— А чи знаєте ви, чим це загрожує, дозвольте вас запитати? Адже вона йде прямо на з'єднання з своєю другою половиною! Треба попередити вахтового… Це ж нещастя!

Він швидко викликав підводний човен. Але, раніше ніж він устиг сказати слово, почувся тривожний голос старшого лейтенанта:

— Швидше на підводний човен! Всі, всі! Канал закривається! Крижини наближаються одна до одної! Швидше! Відкриваю вихідну камеру!..

— Єсть! Слухаю! Кидайте вертушки, Скворешня! Швидше до підводного човна!

Вони понеслися на десяти десятих ходу в напрямі до корабля. Попереду показалися зоолог, Цой, Марат і Пав-лик, які стрімко мчали туди ж.

Не встигли вони однак наблизитися до «Піонера», як несподівано пролунав громовий удар. Сильним невидимим струменем води, немов величезним фонтаном, і люди і судно були одночасно підкинуті вгору. Корабель швидко опустився, і зараз же до нього повернулася його звичайна стійкість, але люди, крутячись і перевертаючись, були розкидані в різні боки. Скворешню струмінь з силою ударив об льодяну стіну підводної виїмки. Павлик, як корок, злетів метрів на два над поверхнею води. Незважаючи на страшний переляк, він встиг помітити, що схвильована, немов кипляча, вода утворила тепер невелику ополонку, оточену з усіх боків стрімкими льодовими стінами заввишки з кілька десятків метрів, а над ними побачив небо, вкрите темними хмарами, що швидко проносилися.

Через п'ять хвилин усі зібралися на відкидній площадці підводного човна, надзвичайно стривожені, але цілі й неушкоджені. Один лише Скзорешня ойкав і кректав, потираючи без видимої користі для себе свої металеві стегна й боки.

А втім, голос капітана негайно припинив ці недоцільні вправи:

— Арсене Давидовичу, у вас ніхто не потерпів?

— Все в порядку, Миколо Борисовичу.

— Товаришу Скворешня, негайно обслідуйте дно ополонки, особливо по лінії з'єднання обох айсбергів. Тримайте весь час зв'язок з підводним човном і про все помічене доповідайте.

— Єсть обслідувати дно, товаришу командир!

Скворешня повільно йшов під водою вздовж свіжо-утвореного льодового шва. Удар при зближенні айсбергів був, очевидно, гігантської сили. Лінія їх з'єднання була понівечена глибокими ямами і видавленим догори льодом. Північні й південні кінці ополонки зійшлися неправильно, з виступами. Але, загалом, під водою крижини зімкнулися повністю, абсолютно щільно. Вислухуючи ці повідомлення, капітан час від часу стурбовано промовляв:

— Так… гм… погано… дуже погано…

Коли Скворешия повернувся на підводний човен і з'явився в центральний пост, він застав там, крім капітана й старшого лейтенанта, також Шелавіна та зоолога. Обличчя в усіх були надзвичайно збентежені.

— Ситуація не дуже приємна, — говорив капітан, повільно ходячи туди й сюди. — Можливо, що айсберг надовго залишиться в цьому положенні. Мороз скує його з'єднані половини, попутний вітер, коли він затримається, буде діяти на них, як величезної сили прес, який ще більше закріпить роботу морозу.

— Але вітер може змінитися, — сказав зоолог, — і знову розбити льодяну гору. Адже слабке їх місце — внутрішня ополонка — все-таки залишається.

— На зміну вітру може бути лише слабка надія, — заперечив Шелавін. — Не забувайте, що ми перебуваємо в поясі безперервних західних вітрів, які обходять у цих широтах всю земну кулю над вільним простором Світового океану. Саме вони, ці західні вітри, і створюють тут Велике безперервне кільце Східної дрейфової течії.

— Так… — замислено промовив капітан. — Мало того, що ми тут заперті, наче в пастці, ми ще приречені на цілковиту пасивність, тимчасом як і вітер і течія будуть відносити нас па ост, в південну зону Атлантичного океану.

— Я думаю, що коли цю крижину розбив шторм, — сказав старший лейтенант, — то той же шторм, який і тепер лютує, зможе її знову розбити...

— Звичайно, не виключена й така можливість, — згодився капітан. — Але коли це буде? Скільки нам доведеться чекати? Тимчасом плавання підводного човна кінчається, а план наукових робіт у Тихому океані досить значний. Ми не можемо, ми не повинні непродуктивно витрачати час. Кожний день нам дорогий.

— Тим більше, — сказав Шелавін, — що це пасивне чекання допомоги від шторму може закінчитися зовсім не так, як нам хочеться: шторм може пригнати айсберг до нерухомого льодяного поля, і там він примерзне вже надовго… Може статися й так, що по дорозі ми сядемо на мілину і теж надовго. Ні, капітан має рацію: чекати не можна!

— Що ж робити? — спитав старший лейтенант. Після недовгої мовчанки капітан сказав:

— Насамперед, Олександре Леонідовичу, підніміть інфрачервоний розвідник над поверхнею айсберга і з'ясуйте все необхідне, щоб мати ясне уявлення про оточуючі нас умови. Через дві години я скличу нараду всього командного складу, і тоді ми остаточно все вирішимо.

На нараді старший лейтенант доповів, що розміри айсберга чотириста сімдесят п'ять метрів у довжину, з веста на ост, а ширина в тому місці, де знаходиться «Піонер», — триста шістдесят вісім метрів із зюйда на норд. Ширина льодяної перемички, яка відокремлює внутрішню ополонку од відкритого моря, дорівнює на норді дев'яноста двом метрам, на зюйді — сімдесяти шести. Температура води в ополонці — на межі замерзання: один і вісім десятих градуса нижче нуля. Треба гадати, що ополонка скоро покриється кригою. Температура зовнішнього повітря — тридцять два градуси нижче нуля. За даними висоти й довжини хвиль у відкритому морі можна зробити висновок, що шторм десятибальний, іде з веста; крижина міцна, її частини вже примерзли одна до одної.

Нарада пройшла дуже жваво. Кінець кінцем вирішили: протягом трьох днів очікувати наслідків дії шторму, тримати корпус підводного човна «на парах», зігріваючи воду в ополонці, щоб не допустити її замерзання і, наскільки можливо, послабити цим змерзання частин крижини; крім того, за пропозицією старшого акустика Чижова, пустити в хід на повну потужність обидві ультразвукові гармати, кормову й носову, діючи промінням по лінії шва, щоб розм'якшити ним у цих місцях лід і послабити його опір штормові.

Потяглися довгі, нудні години чекання, бездіяльності й тривоги. Шторм тривав, не тільки не стихаючи, але навіть посилюючись. По поверхні океану котилися величезні хвилі, що досягали часом дванадцяти метрів заввишки, і, як гігантські тарани, били по айсбергу. Їх громові удари, приголомшливий гуркіт і рев було виразно чути навіть в ополонці під водою.

Ультразвукові гармати працювали на повну потужність, все глибше розпушуючи лід по лінії з'єднання обох частин айсберга.

Безперервне дзвінке гудіння моторів не давало ні спати, ні думати.

Цой погано провів першу ніч льодового полону і вже зранку ввійшов у лабораторію з болем у голові. Робота не ладилась.

Щось незрозуміле, якесь неусвідомлене занепокоєння вже два дні невідступно діймало його. Це почалося з вечора на честь одужання Скворешні. Нема, нема та й спалахне перед Цоєм злісний погляд чорних, глибоко запалих очей, переляк і блідість дитячого обличчя…

«Яка дурість! — думав він, підкручуючи регулятор у мікроскопі. — Яке злопам'ятство! З-за мішка… Зовсім за приказкою Скворешні: «Великий до неба, а дурний, як не треба». Мішок! Доторкнулися до його мішка!.. Яка неповага!.. Яка образа!..»

Цой труснув головою. Навіть думати про це соромно — соромно за дорослу, серйозну людину!

«Але чи в мішку тільки справа? А ящичок… Він вирвав його з рук Павлика. Вирвав із злобою й ненавистю…»

Цой втупив у простір широко розкриті, нерухомі очі.

«Що це за ящичок з-під друкарської машинки, який тягають з собою під час глибоководних екскурсій? Навіщо він там потрібний? Та ж він не витримає жахливого тиску води… Однак витримав… Отже, це не звичайний, кімнатний ящик для запасних частин… А може, він справді був сплющений? Павлик про це не говорив. Треба спитати його. Це дуже, дуже важливо…»

Чому це було важливо, Цой не міг би відповісти й самому собі.

Він знайшов Павлика в каюті Плетньова. Хлопчик сидів за невеликим столиком біля перебірки й щось записував у товстий зошит. Побачивши Цоя, він зніяковів і закрив зошит.

— Здрастуй, Павлику! Чим це ти зайнятий? — спитав Цой, не знаючи, як приступити до розмови.

Павлик зніяковіло засовався на стільці.

— Та так, записую… Ти до Віктора Абрамовича, Цой? Він на вахті.

— На вахті?.. Гм… Так, так… — Цой сів на стілець біля столу. — А в мене голова розболілася від цього шуму. Працювати не можу… От і блукаю по підводному човну, байдикую… А ти що записуєш? Щоденник ведеш, чи що? Це ти добре придумав, дуже добре! І образи свої теж записуєш? — добродушно посміхнувся Цой. — І про ящичок Федора Михайловича?

Павлик все більше ніяковів, червонів.

— Так, — промовив він ледве чутно. — Дуже багато цікавого… Щоб не забути. Хлопцям буду читати, коли приїду й поступлю до школи. Тільки ти, Цой, нікому не кажи, будь ласка.

— Ну, навіщо даремно базікати! А капітан знає, що ти ведеш щоденник?

— Капітан?! — Павлик здивовано поглянув на Цоя. — Навіщо! Я навіть Вікторові Абрамовичу не кажу.

Я завжди пишу, коли він на вахті. Ти перший дізнався про це. І ти мені обіцяв про це… ти мені обіцяв нікому не говорити… Правда? Ти нікому не скажеш?

— Я-то не скажу, будь певний. А от капітанові ти повинен сам розказати. І перед приходом підводного човна у Владивосток мусиш показати йому свій щоденник. Хіба тобі невідоме це правило? Воно обов'язкове для всіх учасників плавання.

— Невже? — розгубившись, спитав Павлик. — А я не знав… Навіщо ж це потрібно капітанові?

— Ну як ти не розумієш, Павлику! Адже ж на нашому підводному човні є багато секретного: і те, як він збудований і як озброєний. Уяви собі, що ти докладно опишеш що-небудь з цих секретів у своєму щоденнику. Ти можеш загубити свій зошит або його вкрадуть у тебе, і якими-небудь шляхами він попаде до рук ворога… Ти ж знаєш, що ворог завжди і скрізь стежить за нами, за всім, що робиться в нашій країні: за нашими збройними силами, за нашою Радянською Армією і Флотом, за заводами й фабриками, які виробляють для них зброю та бойове спорядження. Капіталісти завжди мріють, як би напасти на нашу країну зненацька, знищити наших оборонців — Радянську Армію і Флот, відібрати наші землі, фабрики та заводи, посадовити нам на шию капіталістів і поміщиків, щоб весь радянський народ працював на них, щоб знову повернулися в нашу прекрасну країну злидні, безробіття, голод, холод, приниження, рабство… Треба завжди пам'ятати про це, Павлику. Треба завжди пам'ятати, що ми оточені ворогами.

Павлик ніколи не бачив свого друга таким схвильованим. Цой швидко ходив по тісній каюті, його очі палали, завжди пригладжене волосся розкуйовдилося. Павлик сидів тихо, уважно слухаючи.

— Ці вороги, — продовжував Цой, — підсилають до нас шпигунів, щоб вивідати секрети нашого озброєння. Вони шукають і підкуплюють різних мерзотників та зрадників, щоб при нагоді, особливо під час війни, ті висаджували в повітря у нас заводи й фабрики, мости й електростанції, руйнували залізниці, викрадали наші плани оборони та плани наших фортець, креслення найкращих літаків, гармат, броненосців, підводних човнів.

— Я нічого не буду записувати про «Піонера», Цой! — закричав Павлик, зіскочивши з стільця. — Нічого! Нічого!

Даю тобі слово честі! І я сам покажу свій зошит капітанові. Хай дивиться.

— Треба бути дуже уважним, Павлику, — сказав Цой, втомлено опускаючись на стілець. — Треба не тільки самому бути обережним у своїх вчинках, але й дуже уважно придивлятися до того, що діється навколо тебе, до того, що роблять інші люди біля тебе. Коли ти помічаєш, що людина чинить що-небудь дивне, незрозуміле або недозволене, — скажімо, фотографує щось біля нашої фортеці, підозріло возиться або довго вештається, немов безцільно, коло залізничного мосту, який охороняється вартовими, або, крадучись, виносить які-небудь папери з військової установи, які-небудь дивні, незвичайні речі, припустімо, з нашого підводного човна, — насторожися, Павлику! Стеж! Непомітно, обережно спостерігай! Якщо не можеш сам зрозуміти, порадься з ким-небудь із дорослих, з надійною, більш досвідченою людиною. Коли вже справа явно непевна, може навіть явно небезпечна, йди зараз же до начальника і розкажи…

Цой замовк. Павлик теж помовчав, потім тихо і невпевнено сказав:

— Цой, може, краще зовсім не вести щоденник.., тут, на підводному човні?

— Ні, чому ж? — знизав плечима Цой. — Це тобі корисно буде, але записуй тільки те, що не може зробити твій щоденник небезпечним або шкідливим для нашої країни. А втім, капітан прогляне й викреслить те, що не годиться… А такі, наприклад, речі, — посміхнувся Цой, — як наші пригоди на дні океану або, скажімо, твоя суперечка з Горєловим із-за ящичка, записуй, скільки хочеш… До речі, — продовжував він посміхаючись, — який він з себе, цей ящичок?

— Ящичок? — перепитав Павлик, відриваючись від якихось своїх думок. — Ну, який він?.. Ну, схожий, знаєш, на кубик з ребрами приблизно в десять сантиметрів, дуже важкий… Я його насилу держав у руці.

— Чому ж він такий важкий? Павлик здивовано подивився на Цоя.

— Не знаю… Федір Михайлович говорив, що звичайно в цьому ящику лежать запасні частини від його друкарської машинки.

Павлик замислився на хвилину.

— А втім, коли я його тримав у руках, він був з якимсь приладдям для біологічних екскурсій. Так мені пояснив Федір Михайлович.

Якась неясна тривога все виразніше відбивалась на обличчі Павлика.

— Яке ж це може бути приладдя для біологічних екскурсій? — питав далі Цой. — Ти теж береш участь в таких екскурсіях і повинен знати, що ми звичайно беремо з собою. Я, наприклад, не розумію, про яке приладдя Федір Михайлович тобі говорив… Ну, що ми беремо з собою в таких випадках? Пружинний сачок — він великий, його не заховаєш, та й не треба ховати, він завжди мусить бути під рукою. Ніж, долото, пінцет… Ну, що ще? Затискачі, скальпель? Ті речі тільки мені потрібні або Арсену Давидовичу… Що ж могло бути ще сховане в цьому ящичку?

Занепокоєння Павлика переростало уже в явне хвилювання,

— Я не знаю, Цой, — пробурмотів він. — Я теж не розумію… мені… мені так говорив Федір Михайлович.

— Федір Михайлович? — поволі повторив Цой. — Та-а-ак… Чому ж він на тебе раптом так сильно розсердився? Ніби до цього часу він до тебе гарно ставився. Ви навіть завжди були в дружніх стосунках. Правда?

— Так! — трохи пожвавішав Павлнк. — Він пояснював мені машини, часто жартував зі мною. Тільки один раз до цього випадку він наче розсердився на мене. Але це просто непорозуміння. І це було давно, ще в Саргассовому морі…

— Розсердився?! — перепитав Цой. — За що?

— Ну, я ж кажу тобі, Цой, що це було непорозуміння. Він помилився.

— Гаразд, хай помилився, — нетерпляче говорив Цой. — Але в чому полягало це непорозуміння? Що тоді сталося між вами? Та кажи ж, кажи!

— Ну, я не знаю, Цой… — відповів Павлик, розгубившись від цього потоку квапливих запитань. — Я не розумію, чому ти так розхвилювався? Я знайшов біля дверей його каюти клаптик якоїсь записки. Я глянув, щоб прочитати, що там написано, а він підійшов до мене, відняв папірець і так злобно подивився на мене, що навіть страшно зробилося…

— Ну! Ну! А в записці що було?

— Не пам'ятаю, Цой… Якісь окремі слова… Та це ж був уривок.

— А все-таки, — наполягав Цой, — ну хоч би окремі слова Пригадай… ну, прошу, постарайся!

Видно було, що Павлик з усіх сил напружує свою пам'ять.

— Там було… — поволі, насилу згадував він. — Там були якісь градуси… широта й довгота… І ще… Як це зветься?.. Це таке слово… — Павлик потер чоло, на хвилину закрив очі. — Починається на «Т»… ні, на «К»… важке таке слово… Мені його потім пояснив Федір Михайлович. Ми з ним потім помирилися — це, як виявилось, був зовсім не його папірчик. Він вибачився й повів мене показувати та пояснювати машини, і я його спитав, що означає це слово…

— Ну, добре. Що ж він тобі пояснив?

— Ага, згадав! — радісно вигукнув Павлик. — Це такі… такі цифри… коли встановлюється положення якої-небудь точки в географії або морській справі…

— Координати?! — закричав Цой, ледве не підскочивши на стільці. — Координати?!

— Так, так! Координати! — І тут же, немов це слово враз розкрило закриті шлюзи його пам'яті, Павлик швидко продовжував: — І ще там було написано: двадцять шосте травня, вісімнадцять годин, потім Саргассове море і ще, здається, щось про гідроплан… От… і наче більш нічого.

Цой непорушно сидів, втупивши очі в одну точку. Вилиці його якось дивно загострилися і випиналися ще більше, ніж завжди. Павлик злякано дивився на нього. Він ніколи не бачив у Цоя такого обличчя і тепер мовчав, не знаючи, що сказати.

— І більше нічого, — немов про себе пробурмотів Цой, ледве ворушачи губами. — Більше нічого… Так, двадцять шосте травня…

— Я добре пам'ятаю це число, Цой, — тихо сказав Павлик, щоб хоч розмовою відвернути свого друга від якихось важких думок. — Це день народження батька. І якраз у цей день я з черепахою заплутався у водоростях. Потім ця іспанська каравела, спрут і кашалот…

Коли він замовк, Цой поволі повернувся до нього із закам'янілим обличчям.

— Ти більше нічого не пам'ятаєш, Павлику? — тихо спитав Цой. — Більше нічого з того, що сталося в цей день? Двадцять шостого травня?