Розділ IV

ДВІ РОЗКРИТІ ТАЄМНИЦІ

Після бомбардування в Саргасосвому морі протягом дванадцяти діб «Піонер» майже безперервно рухався. Він обслідував за цей час величезні простори океанічного дна між підводним хребтом і Африканським материковим схилом. Він знайшов кілька значних підводних гір, підвищень дна, глибоких балок і западин. Записки Шелавіна дали повну картину температурного режиму глибоководних і природних шарів води, її щільності, солоності і хімічного складу. Зразки гірських порід і глибоких піддонних шарів мулу, взяті Шелавіним, освітили тепер багато чого в геологічній історії Атлантики.

В біологічній лабораторії зоолога з загрозливою швидкістю росли колекції нових невідомих до цього часу представників глибоководної і придонної фауни.

Але серце поважного вченого боліло кожного разу, як тільки він дивився на банку, що завжди стояла на видному місці його робочого столу, і на велику непоказну раковину, що лежала поряд з нею. З грізно розкритими могутніми зазубленими лезами стояла в банці, в спирту, кривавочервона, усіяна горбиками і рідкими щетинками клешня величезного краба, відрубана сокиркою Горєлова. Черепашка належала єдиному представникові невідомого світу, але вже славного в очах нашого вченого нового класу пластинчато-зябрових імені радянського зоолога Лордкіпанідзе. Найретельніші розшуки зоолога, Цоя, Ма-рата, Скворешні, Горєлова, Павлика на кожній глибоководній станції ні до чого не приводили. Цей незвичайний молюск став якоюсь манією, настирливою ідеєю не тільки зоолога і його вірних сподвижників, але мало не всієї команди. Інтерес до таємничого молюска ще дужче розпалився, коли зоолог сказав, що під час вивчення хімічного складу крові молюска Цой знайшов у ньому величезну кількість розчиненого золота, завдяки чому і вага молюска виявилася незвичайною.

Цой продовжував невтомно працювати над рештками тіла молюска, які він старанно зберігав. Здавалося, все вже було в ньому досліджено, його будову і хімічний склад, його травний канал з рештками їжі, мускульну і кровоносну систему, систему іннервації, апарат розмноження — все було вивчене Цоєм під наглядом зоолога.

Щождо наявності золота в крові, то вчений прийшов до висновку, що, мабуть, ці молюски на ділянці свого постійного поширення живуть на дні серед широких золотих розсипищ, на зразок того, на який натрапив недавно океанограф у своєму останньому злощасному поході. «Мабуть, — говорив зоолог, — це золото з якихось причин виявилося тут дуже розчиненим у морській воді і в такому вигляді перейшло в кров тварини».

І все ж Цой продовжував уперто досліджувати рештки тіла таємничого молюска, нікому нічого не кажучи про свої наміри, намагаючись працювати над ними лише на самоті, коли нікого не було в лабораторії. Бували, проте, дні, коли він не доторкався до цієї роботи і похмуро крокував по лабораторії або, кинувши все, одягав скафандр і йшов бродити по дну океану — сам або з Маратом і Павликом.

І сьогодні, коли він, у відчаї відкинувши триногу табуретку, встав і почав, куйовджачи волосся, ходити по лабораторії, поява Марата дуже обрадувала його.

— Ну що ти тут бродиш на самоті, Цой? — запитав Марат, кинувши погляд на лабораторний стіл з ознаками пезакінченої, залишеної насередині роботи. — Якщо не працюється, ходімо зі мною на дно. У мене деякі доручення від Скворешні…

— Не працюється?! — роздратовано повторив Цой і, наче його прорвало, з відчаєм у голосі вигукнув: — Це не робота, а мука!..

— Я вже давно помітив, що в тебе іноді препоганющий настрій, — обережно кинув Марат.

— Як влізе в голову якась ідея, і ні вдень, ні вночі не дає тобі спокою… — заговорив Цой, опускаючись на табуретку і стискуючи голову долонями, — коли вона то дається в руки, то вислизає, немов знущається над тобою… Коли б ти знав, Марате, як це важко! Мені здавалося, що я на порозі великого відкриття.

— Відкриття?! — стрепенувся Марат, наче бойовий кінь, що насторожує вуха при перших звуках труби. — О, Цой! Якщо це не секрет…

За короткий час спільного плавання на «Піонері» вся команда встигла вже дізнатися про слабе місце комсомольця Марата — його непереборну пристрасть до винахідництва, до нових, несподіваних проектів, до грандіозних ідей підкорення природи. Не було жодної галузі науки і техніки, хоч трохи знайомої йому, щоб при першому ж зіткненні з її гострими, не розв'язаними ще проблемами Марат не відгукувався на них якимись приголомшливими пропозиціями чи проектами. Жвавий, рухливий, надзвичайно допитливий, він з таким запалом і захопленням повідомляв кожному, хто не відмовлявся слухати, деталі своїх проектів і відкриттів, що команда підводного човна у вільні від роботи години подовгу заслухувалась, коли Марат починав розповідати про грандіозні, чудові наслідки, які обов'язково принесе людству реалізація його проектів. Виступаючи на заняттях у наукових гуртках, Марат завжди вносив у них пожвавлення, і учасники чекали в таких випадках чогось нового, що викликає гарячу суперечку чи цікаву дискусію. Так і зараз, дізнавшись про якесь відкриття, над яким працював Цой, Марат стрепенувся. Очі його заблищали, в голосі почулися нотки благання, навіть непокірний чубок на тім'ї ніби піднявся ще вище.

Цой гірко посміхнувся і сказав:

— На жаль, це швидше відкриття, що тільки передбачалося… мрії молодої, недосвідченої, захопленої людини.

— Не втрачай бадьорості, Цой, голубе, — сказав Марат, сідаючи поряд на сусідню табуретку і кладучи руку на коліно друга. — Тільки ті люди, які захоплюються, роблять справжні, великі відкриття. В чому справа? Скажи…

Цой знову помовчав і потім, після деякого вагання, тихо почав:

— Коли Арсен Давидович пояснив випадковістю присутність розчиненого золота в крові цього клятого молюска імені Лордкіпанідзе, я в душі не погодився з ним. Випадковість у природі трапляється рідко… Не можна спиратися на неї. Все повинно мати закономірне пояснення. Невже так густо розкидані по дну океану ці золоті розсипи?! І я згадав, що весь Світовий океан являє собою гігантський золотий розсип… Вся тисяча триста мільйонів кубічних кілометрів океанських вод насичені золотом! Ти це мусиш знати. Адже в морській воді ти знайдеш дуже багато елементів, які є в земній корі. В більшій чи меншій кількості, багато чого навіть в мікроскопічних долях процента, але знайдеш. Тут — все, починаючи від кисню, водню, звичайної кухонної солі до заліза, срібла, золота і навіть радію. Або в чистому вигляді, або у вигляді різних хімічних сполук з іншими елементами. В морській воді головну роль відіграють, звичайно, кисень і водень, які, власне, і утворюють воду. Якщо вона має в собі ці елементи в розмірі дев'яносто шести з половиною процентів своєї ваги, то хлору в ній всього два проценти, натрію — один і чотирнадцять сотих процента, магнію, сірки, кальцію, брому, рубідію — соті і тисячні частки процента, а, скажімо, золота — мізерні, мільйонні частки процента. Але якщо помножити ці мізерні кількості золота на мільярди тонн води Світового океану, то в ній виявляться сотні мільйонів тонн золота?

— От коли б навчитися добувати це золото! — замріяно промовив Марат. — Ото була б валюта! Грандіозний, невичерпний золотий фонд Радянського Союзу! Хтось уже, мабуть, намагався добувати його, Цой?

— Ну, звісно! Скільки разів! Але нічого не виходило! Всі спроби закінчувалися невдачею. Тобто, добувати-то його добували, але шкурка вичинки не варта. Якщо добували міліграм золота, то коштувало це — просто для порівняння скажу — цілий грам золота. Видобуток виявився невигідним. Якщо людина не може в достатній кількості вилучити золота з морської води з допомогою найскладніших методів, то я подумав, що це може зробити молюск…

— Он як… — повільно протяг Марат. — Але… але ж в океані, ти сам казав, золото слабо розчинене в воді, а в крові молюска воно знаходиться в дуже концентрованому вигляді. Адже це не одне й те саме…

— Звичайно, не одне й те саме. Але хіба всі тварини і рослини океану не користуються розчиненими в мізерних долях у воді океану елементами для будови цілих частин свого організму. Візьми, наприклад, кальцій. В морській воді його лише п'ять сотих процента, а в ма-дрепорових і норитових коралах окис кальцію або вапна міститься в кількості до п'ятдесяти трьох процентів їх сирої ваги; в деяких молюсках її навіть більше за шістдесят процентів. Або кремній. У морській воді він міститься в кількості одної-двох десятитисячних частин процента, а в кремінних губках він становить до дев'яноста процентів їх сирої ваги! Є водяні організми, в яких концентрація того чи іншого елемента в тисячу разів більша, ніж концентрація цього ж елемента в навколишній воді.

— Ага! Ага! Ну, ну! — збуджено вертівся на табуретці Марат. — Я починаю розуміти!.. Говори, Цойчику, говори…

— Як же це відбувається? — продовжував Цой, заражаючись хвилюванням Марата. — Солі різних елементів легко проникають крізь тонку оболонку водяних організмів і сполучаються там з органічними речовинами. При цьому вони переходять в колоїдальну форму і внаслідок цього втрачають уже здатність вийти назад у навколишню воду. Організм затримує в собі ці елементи, використовуючи їх для харчування, будови кістяка черепашки, а іноді і невідомо ще, для яких саме потреб. Ось я і подумав…

— Ура! Я зрозумів! Зрозумів, чорт мене візьми! — закричав Марат, зриваючись з місця. — Чудово! Геніально! Ці кляті молюски висмоктують з морської води золото!.. Ми їх змусимо висмоктувати це золото для нас! Ми їх перетворимо на фабрики золота! На радянські фабрики золота! Цой! Цой, ти повинен продовжувати роботу! Це геніальна ідея! Ти не маєш права залишати її! Це необхідно нашій країні! На тобі лежить відповідальність…

— Марате, я сам це добре розумію… — майже пробачаючись, говорив Цой. — Адже це була б справжня золота фортеця соціалізму! Але що я можу зробити? Я вже п'ятнадцять днів мучусь над цією проблемою, але нічого не виходить… У мене вже майже немає матеріалу, від цього клятого молюска майже нічого не лишилось. Коли б мені ще хоч один екземпляр мати!

— Я знайду його! — закричав Марат, підкинувши вгору руку. — Клянусь тобі! Хоч би мені довелося втратити руку чи ногу! А голову я, здається, вже втратив… Але заради такого відкриття можна й життя не пошкодувати!

— Знову з тебе забив фонтан ідей і відкриттів, кацо, — почувся в дверях голос зоолога. Він швидко ввійшов до лабораторії і почав одягати свій синій робочий халат. — Ну-ну… Розповідай… Я люблю слухати твої карколомні проекти.

Цой, почервонівши і переставляючи пробірки та колби з місця на місце на своєму столі, кидав благаючі погляди на Марата. Марат радісно і збуджено засміявся:

— Ні, ні, Арсене Давидовичу! Ідея перебуває ще в стадії розробки… Але коли задача буде розв'язана, ви перший дізнаєтесь про це!

Зоолог розвів руками і надзвичайно здивувався.

— Що я чую, Марате? Такий солідний, серйозний підхід? Ти робиш величезні успіхи в науковій роботі, кацо. Дуже добре, друже, дуже добре. Я наберуся терпіння і чекатиму мовчки…

— Ви не пошкодуєте, Арсене Давидовичу! — продовжував у тому самому тоні Марат і, повернувшись до Цоя, сказав: — У тебе нічого термінового немає, Цой? Ходімо зі мною. Мені ще треба багато про що поговорити з тобою…

— Ви дозволите, Арсене Давидовичу? — звернувся Цой до зоолога.

Діставши дозвіл, молоді друзі зникли в дверях. Зоолог не встиг приступити до роботи, як до нього в лабораторію зайшов Горєлов.

— А, мій дорогий пацієнте! — радо привітав його вчений. — Заходьте, заходьте. Завжди радий вас бачити. Як ви себе почуваєте? Краще? Сідайте ось тут, будь ласка.

Горєлов був у довгому смугастому халаті, з пов'язкою навколо голови. Жовтокоричневе обличчя його носило ще сліди хвороби. Він опустився на табуретку.

— Дякую, Арсене Давидовичу! Вашими турботами і молитвами. Але, далебі, до смерті вже набридло валятися на ліжку. Коли ви мене відпустите?

— Встигнете, встигнете, дорогий! Не кваптеся. Ось ми вас добре підлікуємо, відремонтуємо, потім проведемо курс електризації, кілька сеансів масажу, кілька гарячих грязьових ванн. Я помітив у вас маленький нахил до ревматизму і до ожиріння… Знаєте, спадковість така буває… — з жалем додав учений, ласкаво поклавши руку на коліно свого пацієнта.

Він з насолодою перераховував процедури, і видно було, що не має наміру швидко випустити з рук такий рідкісний в його бідній лікувальній практиці випадок.

Горєлов сплеснув величезними долонями і прямо завив:

— Ради бога, Арсене Давидовичу! Змилуйтесь… Звідки ожиріння? Який ревматизм? Пожалійте пам'ять моєї покійної мами! Адже вона померла від запалення легенів.

— Ну ось, бачите… бачите… — бурмотів у замішанні зоолог, схиляючись над мікроскопом. — Померла… З такими речами треба бути обережнішим!

— Слово честі, Арсене Давидовичу, я не витримаю! Ви скільки разів виходили на дно без мене, а я тут змушений киснути і гризти собі лікті від заздрощів. Скільки цікавого, мабуть, зустрічалося! Ні! Запевняю вас, я не витримаю. Я від самого цього серйозно захворію. Я вам був би, певне, корисний. Адже ви знаєте, як мене цікавлять ваші екскурсії!

— Ну, не вдавайтеся у такий відчай, друже, — сказав розчулений учений. — Ми з вами ще славно попрацюємо. Ось ми через три дні зробимо тривалу глибоководну станцію, днів на п'ять. Це передбачено нашим новим планом роботи. Обіцяю вам, що без вас я жодного кроку на дні не зроблю!

Горєлов випростався, немов від несподіваного удару, і, здавалось, ще дужче пожовтів, його чорні запалі очі на мить прикрилися коричневими повіками. Він хвилину помовчав, потім глухо запитав:

— А до цієї станції… далеко звідси?..

— Ні, голубчику! — посміхаючись, як примхливій дитині, що не має терпіння дочекатися обіцяної іграшки, відповів зоолог. — Лише двісті двадцять кілометрів на південь по теперішньому меридіану… Навколо цього пункту зовсім невивчена ділянка. Там на нас чекає багато цікавого, нового… Тільки, будь ласка, — спохватився учений, — нікому не говоріть про це… Капітан не хоче, щоб цей план був комусь відомий… Пам'ятаєте… після історії в Саргассовому морі… Але, я знаю, ви не з балакливих.

Горєлов нічого не відповів. Він сидів мовчки, зігнувшись і опустивши голову. Потім важко піднявся.

— Гаразд… — невиразно промовив він і, човгаючи великими м'якими туфлями, поволі попрямував до дверей.

Учений дивився йому вслід, на його кістляву згорблену спину з виступаючими крізь халат лопатками і нерішуче, з деякою тривогою в голосі сказав:

— Зрештою, я думаю, не так уже це й важливо, Федоре Михайловичу… Може ми обійдемося і без грязьових ванн.

Але Горєлов, мабуть, не почув. Не повертаючись і не відповідаючи, з опущеною головою, він вийшов з лабораторії і засунув за собою двері.

Після пригоди в ущелинах підводного хребта ставлення зоолога до Горєлова докорінно змінилося. А втім, весь екіпаж підводного човна, починаючи від капітана, не знав, чим більше захоплюватися: чи мужньою боротьбою Павлика з полчищами крабів, чи самовідданістю, яку так несподівано виявив похмурий Горєлов в розшуках океанографа. Але, мабуть, над усе компенсуючи, видимо, своє попереднє стримане ставлення до нього, всі оточили турботою і увагою старшого механіка, який так серйозно потерпів під час надання допомоги товаришеві.

Немов соромлячись, зніяковіло сприймав Горєлов усі ці знаки поваги й шаноби і незграбно віджартовувався від дбайливого нагляду зоолога. Горєлов не намагався і не міг приховати радості, яка часто освітлювала і перетворювала його звичайно суворе, похмуре обличчя в цій атмосфері теплоти і дружньої участі, що оточувала його тепер. І все ж не раз траплялось, що товариші, які провідували його, знаходили його в пригніченому настрої, коли він, мабуть, дуже бажав лише самотності, коли попередня нелюдимість, похмурість поверталися до нього, і тоді, сидячи зігнутим на ліжку, з низько опушеною, затиснутою між долонями головою, на всі запитання, стривожені і співчутливі, Горєлов відповідав роздратовано і відривисто, і бідний зоолог губився в здогадах про причину такого поганого стану свого єдиного пацієнта, приписуючи ці раптові зміни в настрої лише його, зоолога, неправильному лікуванню. Проте, в міру того як видужування Горєлова йшло вперед, напади цієї хандри і роздратованості, на велике задоволення вченого, з'являлися все рідше і останніми днями, з того часу як хворий устав з ліжка і почав виходити з госпітального відсіку, майже зовсім зникли.

Не важко зрозуміти тому тривогу, з якою проводжав зоолог Горєлова, коли той раптом пішов з лабораторії, і чому він довго не міг зосередитися на роботі, за яку було взявся.

Розділ V

ЛОРД У НЕБЕЗПЕЦІ

Молоді люди вирвалися з вихідної камери підводного човна, немов пустотливі школярі на перерву після нудного уроку. Марат із сміхом зштовхнув з площадки Цоя, який не встиг запустити свого гвинта, і Цой, безглуздо розмахуючи руками і ногами і відчайдушно лаючись, полетів на дно.

— Піймався, золотошукач! — торжествуюче вигукнув Марат і, запустивши гвинт, кинувся за Цоєм, схопив його за ноги і шугонув з ним вгору.

— Відпусти, чорт! — несамовито закричав Цой, висячи вниз головою і відбиваючись з усієї сили. Він задихався від сміху і ледве міг час від часу люто кидати Маратові: — Негідник! Мерзотник! Я тебе розпотрошу! Відпусти краще! Хуліган! Я тебе четвертую, як тільки з'явишся в мене в лабораторії. Караул!!!

Марат з гиканням і реготом нісся на всю потужність свого п'ятдесятисильного мотора, міцно тримаючи свою жертву за ноги, і Цой безпомічно висів під ним, роблячи неймовірні зусилля, щоб звільнитися.

Бачачи, що становище Цоя таке незаздрісне, Павлик, який ув'язався за своїми друзями, не міг більше витримати. Він запустив свій гвинт на всі десять десятих ходу, птахом злетів над Маратом і з диким пронизливим верещанням упав на плечі підводного пустуна, обняв ногами його шию і, перегнувшись вниз головою, почав відривати Маратові руки від ніг його жертви.

— Тримайся, Цой! — верещав він. — Тримайся! Ми його скрутимо! І — в міліцію!..

Клубок з трьох металевих тіл то сплітався, то розплітався. Три яскраві голубі зірочки витанцьовували в незвичайному танці. Приваблені їх світлом, жителі глибин, сяючи різнокольоровими вогниками, поспішали звідусіль до місця бою і зараз же фейєрверком розліталися на всі боки. Все ще висячи головою вниз, Цой згадав про свій недіючий гвинт. В одну мить він відкрив патронташ; в наступну мить потужний струмінь води вдарив Маратові в груди, і він, приголомшений, відлетів зненацька на кілька метрів разом з Павликом, перевертаючись і крутячись у вирі. Почалася нова погоня.

— Держи його! Держи!.. — ревів Цой, швидко несучись за голубою зірочкою Марата.

— Держи!.. — верещав у захопленні Павлик.

Він був значно легший за Марата, і гвинт ніс його з більшою швидкістю, тому Павлик перший наздогнав злочинця і повис на ньому.

— Павлику, пусти!.. — запихкавшись і задихаючись від сміху, благав Марат. — Він мене уб'є! Слово честі!..

Поки вони вовтузились, підоспів Цой. Цой і Павлик з обох боків вчепилися в Маратові плечі і почали його струшувати під жалібні зойки, благання і покаянні обіцянки. Від струшувань Маратова голова хиталася, і він змушений був з усієї сили напружувати шию, щоб не стукатися головою об шолом.

Зрештою Павлик, змилосердившись, відпустив Ма-рата. Втомлені, але веселі, всі троє повільно попливли, вибухаючи іноді реготом при згадці про те, як кумедно Цой висів головою вниз, як відлетіли Марат з Павликом, як смішно теліпалася Маратова голова в шоломі. Марат плив попереду, іноді поглядаючи на свій компас.

— А куди тобі, власне, треба? — запитав нарешті Цой.

— До Шелавіна… Він оглядає розставлені прилади і просить Скворешню прислати йому новий глибоководний термометр замість роздавленого водою. Не витримав тиску… Мабуть, його оболонка була з якимось дефектом.

— Так, з тиском майже в п'ятсот атмосфер жартувати не можна. Бідолашний Матвєєв буде тепер все життя пам'ятати про нього!

— Ти був при цьому? Як це сталося?

— Я теж був! Я теж був, Марате! — квапливо заговорив Пазлик. — Я сам бачив. Ой, як страшно! Іванові Степановичу потрібна була проба води. Матвєєв підійшов до крана і тільки повернув маховичок… Кран, мабуть, зіпсувався… чи я не знаю, чому…

— Труба була погано нагвинчена, — пояснив Цой.

— Авжеж… труба була погано нагвинчена, і тільки Матвєєв відвернув кран, як раптом він з жахливим свистом… таким свистом, що просто жах… раптом відірвався і — як куля!.. Ніхто навіть не міг його помітити в повітрі. І як грюкне в перебірку!..

— Пробив перебірку? — запитав Марат.

— Ні, не пробив. А з труби вирвався струмінь води — тонкий, прямий, твердий, як стальний прут. Весь у парі… І весь відсік наповнився парою.

— Розширення води від раптового зменшення тиску, — знову вставив Цой.

— Так, від раптового зменшення тиску… — машинально повторив за ним Павлик. — Матвєєв кинувся закрити резервний кран біля обшивки і ненароком зачепив рукою за водяний прут… І я сам бачив, Марате, сам бачив, як від його руки відлетіли два пальці. Ну, знаєш, неначе ножем відрізало!.. Спершу Матвєєв навіть нічого не відчув, він тільки гойднувся. Потім бризнула кров, він побілів. Скворешня його вивів, а Іван Степанович кинувся до крана і сам закрив його. Ой, як страшно було Марате!..

Попереду показалася червона тьмяна пляма, яка незабаром перетворилася в червону лампочку, а потім і вертикально натягнутий пливучим буєм тонкий трос; на ньому висіли глибоководний термометр і, трохи вище, вертушка Екмана-Мерца. Лопаті гвинта тихо оберталися в мідному кільці вертушки, чотирикутна лопать руля показувала напрям течії — з півдня на північ. Трос своїми кінцями губився в темряві, але і вгорі і внизу тьмяними червоними плямами пробивалося світло інших лампочок, показуючи положення троса в обох напрямах.

Друзі наблизилися до троса і до Шелавіна, який працював біля нього.

Несподівано пролунало гудіння зумера — всіх чотирьох викликав підводний човен.

— Слухайте, слухайте! Шелавін! Цой! Бронштейн! Буняк! Говорить «Піонер», вахтовий начальник лейтенант Кравцов. Пропоную негайно повернутися на підводний човен. Настроюйтесь на хвилю начальника наукової частини професора Лордкіпанідзе. Він посилає сигнали про нещастя. Тримайте з ним зв'язок. Повертаючись на підводний човен, розсиптеся в ланцюг у межах видимості вогнів одне одного. Може, ви зустрінете його. Повертайтесь на десяти десятих… Підводний човен готується до походу.

— Прилади залишити? — схвильовано запитав Шелавін.

— Залиште! — відповів лейтенант і смішливо додав: — От влипла в історію наша борода! Потрапив, можна сказати, в ніжні обійми…

Лейтенанта різко перебив голос капітана:

— Не час теревені правити, товаришу лейтенант! Ви на вахті і в обставинах далеко не веселих.

— Винуват, товаришу командир. — Голос лейтенанта був дуже зніяковілий.

— Хвилю підводного човна не виключаю, — повідомив тимчасом в центральний пост Шелавін і звернувся до своїх супутників: — Розсипатися в цеп ліворуч!

Першим від мене — Павлик, другим — Марат, останнім — Цой. Включайте хвилю Арсена Давидовича. Вперед на десяти десятих! Напрям — ост-зюйд-ост. Рівнятися по мені!

Всі четверо довгим ланцюжком понеслися вперед, у чорний простір.

Через кілька хвилин під їхніми шоломами почувся спокійний, ясний голос зоолога:

— Тварина трохи послабила кільця. Намагаюся обережно просунути ліву руку з компасом до очей.

— Значить, напрям вам все ще невідомий? — запитав голос капітана.

— Ні, Миколо Борисовичу.

— Швидкість почуваєте? — продовжував допитуватись капітан.

— Гадаю, що швидкість дорівнює приблизно п'ятдесяти кілометрам на годину.

— Спробуйте, Лорд, швидше визначити напрям. Як тільки всі зберуться в підводному човні, ми підемо за вами.

— Гаразд, капітане.

Розмова припинилася. Почекавши хвилину, Шелавін, ледве стримуючи хвилювання, покликав зоолога:

— Арсене Давидовичу, голубчику! Що з вами трапилося?

— А! Іван Степанович! Це ви? Та ось, розумієте, неприємність. Така неприємність! Зриваю всі роботи, піднімаю підводний човен з місця! І все, розумієте, через мою неуважність. Вийшов я з підводного човна, попрямував на норд-вест-норд, — знаєте, до тієї зарослі горгоній?..

— Так, так. Пам'ятаю, ви збиралися туди.

— Ну ось… пливу, задумавшись, по боках не оглядаюсь. І раптом, розумієте, немов якийсь водопад обру-шився на мене. Я навіть не помітив, з якого боку. В одну мить все тіло виявилось оплетеним якимсь товстим канатом, сантиметрів тридцять в діаметрі. Руки, розумієте, притиснуті до тіла, ноги зв'язані, ні повернутися… ні взагалі навіть поворухнутися.

— Ах, напасть яка!.. Хто ж це схопив вас?

— Не розумію, Іване Степановичу… Щось несусвітне, про що ми, зоологи, і думати не сміємо… Я навіть не знаю, що саме обвилось навколо мене: чи все тіло тварини, чи одна лише її довга гнучка шия… Якщо тіло, то виходить щось схоже на таємничого, тричі легендарного і тисячу разів осміяного гігантського морського змія… Якщо ж лише шия, то прямо скажу, дорогий Іване Степановичу, і думати і гіпотези будувати просто боюсь.

— Жахливо… жахливо… Як же ви себе почуваєте, рідний мій? Ви не потерпіли?

— Ніскільки, Іване Степановичу! Все гаразд. Скафандр не підвів і, сподіваюсь, не підведе. В таких обіймах, я гадаю, і слона задавити можна було б! А я їх просто не відчуваю. Все зусилля приймає на себе скафандр. І ось тепер несе мене невідома сила…

— Не турбуйтеся, Арсене Давидовичу. Капітан зробить все можливе… Ви б тільки не потерпіли.

— Навряд чи потерплю… А для наших наукових завдань ця пригода просто скарб. Подумайте тільки, яке відкриття! Тварина, звісно, зовсім невідома… Я з надзвичайною цікавістю вивчаю ту невелику діляночку тіла, яка знаходиться прямо перед моїми очима. Його вкривають кістяні пластинки з пірамідальними горбиками посередині. Лежать вони черепицеподібно і рухомо одна на одній… Утворюють суцільний лускатий покрив. Вкриті товстим шаром фосфоресціюючого слизу. Такі думки, порівняння, зіставлення лізуть в голову, що просто не наважуюся сказати. Навіть вам, мій друже…

— Говоріть, говоріть, голубчику! Не соромтеся! За три тижні я тут такого набачився, що вже нічого мене не вразить.

— Іване Степановичу! Я передчував… Більше того — я знав, який урожай, які багаті жнива чекають мене тут! Не можу вам передати, друже мій, який я щасливий, що на мою долю випала честь так близько, так безпосередньо близько вивчати це страховище глибин!..

Ні Цой, ні Марат, навіть Павлик жодним звуком не дозволили собі порушити цю незвичайну розмову двох учених, охоплених однаковою пристрастю до науки, не-втомною жадобою пізнання. Цой мовчав, почуваючи, як сухий, колючий комок підступав до його горла, і думав, чи здатний був би він на таку самовіддану, героїчну поведінку в таких жахливих, майже смертельних обставинах? Чи міг би він, забуваючи про себе, забуваючи про небезпеку, з такою мужністю і самозреченням віддаватися науці — справі, яку йому доручено, меті, яку він перед собою поставив?

Радісний вигук зоолога відірвав його від цих думок.

— Я підніс компас до очей! — закричав він. — Капі-пане! Капітане! Ви чуєте мене?

— Я біля апарата, Лорд.

— Напрямок норд-норд-ост. Ближче до осту. Швидкість тварини значно збільшилась. Кільця його тіла проти моїх очей трохи розсунулись, і мій ліхтар освітлює простір попереду…

— Ви що-небудь бачите там, Лорд? — жвавіше запитав капітан. — Це дуже важливо.

— Ні, капітане. Вдалині мелькають лише вогники світних тварин. Ще задовго до нашого наближення вони швидко звертають вбік, немовби звільняючи нам дорогу. Іване Степановичу, га, Іване Степановичу!

— Я слухаю… слухаю вас, Арсене Давидовичу.

— Знаєте, у мене зараз промайнула думка… Таке враження, немовби жителі темних глибин мають якесь додаткове почуття, що попереджує їх про наближення істот і предметів, які рухаються їм назустріч…

— Он як! Цікаво… Якщо це не зір і не слух, які ж об'єктивні явища, крім світла і звуку, може сприймати у водяному середовищі це нове почуття?

— Тиск! Я думаю, що це почуття, звичайно, не досконале і принципово нове, а лише витончене, в тисячу разів більш розвинуте і вдосконалене почуття тиску, яке властиве в тій чи іншій мірі всякій живій істоті.