Розділ ІІІ

ПОХОВАНІ В МУЛІ

Біль в нозі минув безслідно, і Горєлов, розтинаючи плечем воду, легко крокував по кам'янистому, що помітно знижувався, проходу, лавіруючи серед уламків, які вкривали дно. Стіни ущелини, нерівні, з багатьма виступами, то зближувалися, то розходилися.

Через чверть години безперервної ходьби Горєлов помітив свою помилку: за поворотом перед ним несподівано виникла гладенька, немов оброблена гігантською сокирою, стіна. Далі йти було нікуди, і він повернув назад. Дійшовши до виходу, Горєлов зупинився і задумався. Поки повернеться решта товаришів з розшуків, мине ще чимало часу. Було б непогано використати цей час для розшуків в інших ущелинах. Так, це було б непогано… у всіх відношеннях… А якщо, до того ж, пощастить знайти Шелавіна саме йому, Горєлову?.. Він яскраво уявив собі, який це буде для нього тріумф. Крім того, якщо казати правду, йому було шкода цього простодушного, запального і нехитрого, як дитина, чоловіка. Звичайно, це дрібниця, але все ж жаль…

Горєлов рішуче повернув праворуч, пройшов повз четвертий і п'ятий проходи, які повинні були обслідувати Матвєєв і Білоголовий, і заглибився в наступний, шостий.

Незабаром Горєлов помітив, що вода навколо нього стала каламутнішою, а світ ліхтаря все більше забарвлюється в жовтооранжовий колір. На дні, спочатку у ло-говинах і виїмках, потім і на рівних місцях, з'явився мул — щільний, злежаний. З кожним кроком товщина мулистого шару все зростала, і хмарки, що здіймалися під ногами, робилися густішими.

«А течія?.. — промайнуло в голові Горєлова. — Хіба тут немає течії?»

Стіни все більше зближалися, виступи на них висувалися в ущелину все далі і часом щільно змикалися над головою в Горєлова. Зрештою, видно було, що їх висота і товщина пояснювались нашаруваннями мулу, що лежали, немов величезні шапки. Іноді на Горєлова, коли він про ходив під ними, падали шматочки мулу, які тут же танули, не дійшовши до дна.

Горєлов не звертав на це уваги. В ньому зростала впевненість, що саме тут треба шукати Шелавіна. Він протискувався між виступами стін, перелазив через уламки скель. Голова його палала, піт заливав обличчя, дихання ставало важким, переривчастим.

З оранжової імли несподівано виліз високий мулистий горб. Горєлов насилу підіймався на нього. Мул тут був чомусь не такий, який зустрічався досі. Ноги тонули в його пухкій, наче бездонній глибині, не знаходячи собі опори внизу. З надзвичайними зусиллями Горєлов виповз, нарешті, на вершину горба і став на ноги, по коліна загрузнувши в мулі. Задихаючись, він оглянувся ї, піднявши очі, побачив раптом над своєю головою склепіння, його вигляд вразив Горєлова. Склепіння було не гранітночорне, що матово вилискує під проміннями ліхтаря, а сіре, немов з сирого цементу, з великими, неправильної форми вибоїнами. Здавалося, час ще не встиг загладити їх різких, кутастих обрисів, і вони зяяли в склепінні, як свіжі відкриті рани.

Горєлов повернувся в тісному просторі тунелю, сильно, із дзвоном вдарившись металевим ліктем об виступ стіни. В ту ж мить він з жахом побачив тонку звивисту щілину, що раптом з'явилася у склепінні. Раніш ніж він встиг зробити рух, величезна сіра брила з м'яким шумом відокремилася від склепіння і обрушилась на нього. Горєлов відчув сильний удар, який збив його з ніг, і страшний біль у скроні.

«Обвал…» промайнула в нього майже байдужа думка. І все зникло в чорній, що окутала свідомість, млі…

Лежачи на боку, в тому ж положенні, в якому був придавлений брилою, що зірвалася, Горєлов зробив зусилля, щоб піднятися, і зараз же знеможено опустився.

«Здається, поранений… Несерйозно, мабуть… Від удару об виступ телефону… Що робити? Чи товстий шар мулу наді мною?.. Треба викликати на допомогу… Сам не виберусь».

Слабість ще дужче охопила тіло, голова опустилася в липку теплу калюжу крові. Горєлов закрив очі і кілька хвилин лежав без сил, без думок…

«Бу-бу-бу… бу-бу-бу… бу-бу-бу…» пролунало звідкись невиразне бурмотіння.

«Треба кликати на допомогу…» повернулася до Горєлова попередня думка, але невистачило сил, щоб промовити бодай одне слово. Він міг тільки прислухатися до цих незрозумілих звуків, які, здавалось, народжувалися в шумі крові, що билася в скронях. Бурмотіння раптом припинилося, але дзвін в голові лишався.

Горєлов спробував заговорити:

— Алло!.. — слабо й глухо пролунало під шоломом! — Алло! Говорить… Горєлов…

Він змовк і прислухався. Відповіді не було.

«Не чують… Надто тихо… Треба голосніше…» подумав Горєлов, намагаючись заспокоїти себе. Помовчавши хвилину і зібравши сили, він крикнув, як йому здавалося, на повну силу:

— Товариші!.. До мене… на допомогу… мене засипало… обвал…

Стомлений цим зусиллям, він знову замовк і з калатаючим серцем довго прислухався.

Німа тиша — безмежна, непорушна — панувала навколо. З заплющеними очима, нерухомо лежав Горєлов. Повільно поверталися думки.

«Не чують… Чому?.. Зіпсувалося радіо?.. Що ж робити?.. Що тепер робити?..» Думка працювала все дужче і настійливіше.

«Бу-бу-бу…» глухо донеслося знову звідкілясь знизу. Горєлов злякано підняв голову, відірвав її від шолома. Незрозумілі звуки припинилися. Горєлов був тепер переконаний, що це не галюцинація, не шум, не стукіт крові в голові, як йому досі здавалося. Ні, звуки йшли звідкись зовні, знизу, наче хтось або щось живе, ворушиться, виконує якусь роботу під ним, Горєловим. Він довго, затамувавши подих, дослухався. Але тиша стояла непорушна.

Горєлов стомлено опустив голову. Що нове обіцяють йому ці звуки? Яка нова небезпека, може, ховається й тут, уже не на дні, а під дном цих невідомих підступних глибин? Перед новою, близькою загрозою, що насувалася, Горєлов забув про свою відірваність від товаришів, про свою самітність. Промайнули спогади про краба… В мулі теж живе, риється, живиться і розмножується багато донних тварин… Різні голотурії, морські їжаки… Це все дрібниця, але хіба не може і тут з'явитися щось грізне і зовсім несподіване для юної, сліпої ще науки про море? Що знала вона, наприклад, про ці гігантські краби?.. «Бу-бу… бу-бу… бу-бу… бу…»

Горєлов не відривав тепер вуха, притуленого щільно до шолома. Звуки долинали глухо, але напевно знизу, з невеликими перервами, то зникаючи, то знову з'являючись. Як тільки Горєлов піднімав голову, вони зникали, але зараз же, як тільки вухо і скроня притулялися до шолома, знову ставали чутними.

Думка Горєлова напружено працювала лише в одному напрямі: як уникнути зустрічі з цією новою, невідомою загрозою? Але чому треба гадати, що це обов'язково небезпека? Може, просто якась невинна тварина свердлить або довбає граніт дна, і зовсім не треба боятися її. Говорив же колись Лорд, що існують якісь молюски, які вигризають для себе поглиблення, навіть цілі нори в найтвердіших прибережних скелях. Може, цей шум — лише відгуки переривчастого тертя зубців черепашки чи якихось інших пристосувань тварини для просвердлювання твердої породи…

До підозрілих звуків, які донеслися в цю мить, Горєлоз поставився вже спокійніше. За весь час, що він їх чує, вони не робилися яснішими, голоснішими… Значить, їх джерело не наближається до нього і не домагається цього. Так, так… Швидше за все, це просто мирна робота якоїсь зайнятої своєю справою тварини. Добре було б переконатися в цьому… Але як?

Горєлов встиг під час роздумів відпочити. Він відчув приплив нових сил і спробував піднятися, але, мабуть, на ньому лежав надто важкий і товстий шар мулу, підняти який у нього невистачало сили. З боків же волога, податлива маса трохи роздалася в сторони.

Горєлов вирішив пробиватися крізь товщу мулу, який лежав на ньому, але не вгору, а вбік, туди, де мул здавався йому найподатливішим. Почуваючи себе значно свіжішим і бадьорішим, — наскільки можна було бути бадьорим в такому становищі, — він уже не думав про звуки, які часом долітали до нього. Вони його більше не турбували. Він почав посилено рухати руками, підтягаючи, стискуючи і підминаючи під себе своїми широкими металевими долонями грудки мокрого, як грязюка, мулу. Перші ж кілька хвилин роботи надзвичайно порадували його своїми наслідками. Перед ним утворилося невелике, тьмяно освітлене забрудненим ліхтарем поглиблення, куди він з новою енергією почав просуватися. Через півгодини впертої роботи Горєлов проповз таким чином майже півметра. Він навіть ухитрився відкрити на поясі патронташ з щитком управління і, натиснувши кнопку з щитком «харчування», дістав змогу зробити кілька ковтків гарячого какао. Який він був тепер вдячний Скворешні за його передбачливість і турботу! Повітря в скафандрі було чудове, і рідкого кисню повинно було вистачити ще надовго.

Зробивши невелику перерву і відпочивши, він з новою енергією взявся до роботи, але ледве встиг просунутися на кілька сантиметрів, як несподівано його металеві пальці заскреготіли, зустрівши тверду, кам'яну перепону. В першу мить він обімлів, але, вирішивши, що це невеликий, засипаний мулом уламок скелі, заходився прокладати свій хід вгору, вздовж уламка. Він старанно працював, роблячи лише короткі перерви для відпочинку, але кам'яна перепона не зникала, продовжуючи рівно, без виступів підійматися вгору. Тоді йому стало зрозуміло, що перед ним гранітна стіна тунелю. Вся його робота виявилася марною!

Відчай охопив Горєлова. Він опустив голову з шоломом на мул і безсило лежав, часом здригаючись всім тілом, ніби у беззвучних риданнях.

Раптом він стрепенувся. Скільки в нього лишилося кисню? Адже йому навіть невідомо, скільки часу він лежав непритомним після обвалу… Десять хвилин чи десять годин? І так поступово зникали лічені хвилини шматочка життя, яке йому ще лишалося! Він не має права бути бездіяльним. Він повинен боротися до кінця!

«Бу-бу-бу… бу-бу-бу…» долетіло знизу знайоме бурмотіння.

З енергією відчаю Горєлов знову взявся до роботи. Але чомусь тепер він рив донизу. Чому? Він сам собі не міг відповісти. Лише через кілька хвилин він ясно уявив собі якийсь підземний хід, проритий невідомим створінням, який повинен був вивести його назовні. Він проб'ється до цього ходу, хоч би йому довелося вступити в бій не на життя, а на смерть з будь-яким страховиськом. Все одно: що буде, те й буде!

Він уже опустився головою вниз, у зроблену нору, майже до пояса. Заліплений грязюкою ліхтар ледве освітлював крихітний простір попереду. Руки ламало. Піт заливав обличчя, засліплюючи очі. Ще кілька рухів — і треба відпочити. Раптом пальці Горєлова сковзнули по чомусь гладенькому, і під ними почувся тонкий, ледве чутний скрип. Пальці згрібають мул з перепони… І серце Горєлова зненацька, немов зірвавшись з місця, забилося з шаленою силою. Що це? Що це таке? Лопатка?! Не може бути! Раніше ніж він спромігся щось усвідомити, несподівано і зовсім близько почулися знизу знайомі, буркотливі звуки, і серед них глухо, але досить виразно:

— Чорт!..

Неначе підкинутий ударом, Горєлов відхитнувся назад і закричав з усіх сил:

— Шелавін!.. Шелавін!., Це ви?

— А хто ж ще, дозвольте запитати? Хто там?

— Це я! Це я… Горєлов. Боже мій! Ми шукаємо вас… Мене завалило…

— Як і мене?! Чудово!

Слова Шелавіна передавалися через метал скафандрів хоч і глухо, але цілком розбірливо і свідчили про його заздрісний спокій і навіть присутність певної дози гумору. Мабуть, доблесний учений був далекий від одчаю і зовсім не втрачав самовладання навіть б настільки безвихідному становищі. Горєлов пригадав звичку океанографа вголос говорити з самим собою в захопленні якоюсь цікавою роботою, вголос обурюватись при невдачах і захоплюватися успіхами. Очевидно, ця звичка не залишила Шелавіна і тепер, коли він опинився під величезною масою мулу, що обрушився на нього, і порпався під нею, шукаючи порятунку. Безсумнівно, що це його монолог долітав до Горєлова бурмотінням, яке його так налякало спочатку. Горєлов навіть розсміявся.

— Як ви себе почуваєте, Іване Степановичу? Ви не потерпіли під час обвалу?

— Ніскільки! Пробиваюся до виходу… Перетворився, можна сказати, в крота. А ви що робите?

— Я трохи поранений… Нічого серйозного. Теж риюсь, але наштовхнувся на гранітну скелю. Тепер не знаю, куди рухатися.

— В який бік ви направляєтесь?

— Тобто як? Ну… прямо перед собою.

— Хіба у вас немає компаса, дозвольте вас запитати? Чи ви не вмієте ним користуватися? — почулися запитання океанографа в знайомому, тепер просто чудовому роздратованому тоні.

Справді, як він міг забути про таку просту і найнеобхіднішу в його становищі річ! Мовчки крізь мулисту грязюку він простяг до очей руку і глянув на компас.

— Стіна від мене на північ, Іване Степановичу.

— Ну от і гаразд! Рийте на захід, вздовж стіни. Там вихід з тунелю. Склепіння на мене впало посеред тунелю, недалеко від виходу. Утворився, мабуть, горб із зниженням біля стіни. Прямуйте, відступаючи на метр від стіни, бо наштовхнетесь на виступ і його доведеться обходити. Під цим виступом я саме і знайшов чудове золоте розсипище.

Натренована спостережливість вченого, який звик помічати все під час вивчення місцевості, виявилась тепер рятівною.

Полонені мулу знов узялись до роботи. Пихкаючи і віддуваючись, Шелавін майже безперервно говорив, то шкодуючи за втраченими розсипами, то захоплено розповідаючи про надзвичайну октаедричну форму золотих самородків, безсумнівно гідротермального походження.

— Це дуже рідкісне явище, — говорив Шелавін. — Чи розумієте ви, який інтерес викличе це в науковому світі? Га? Дозвольте вас запитати? Фу, чорт! Мул такий вологий, що без скафандра ним можна було б захлинутися! Абсолютно! Мабуть, ми наближаємося до зовнішніх шарів горба, до виходу… А втім, я все-таки встиг покласти в сумку кілька цих чудових самородків. Розкішні, чисті восьмикутні кристали, навдивовижу крупні…

— Іване Степановичу, — перебив океанографа Горєлов, — чому ви не відповідали на мої виклики? У вас зіпсоване радіо?

— Обвал стався саме в ту мить, коли я припинив розмову з підводним човном і збирався встановити зв'язок з вами. Мій щиток управління був відкритий, його забило мулом, і вмикачі забило мулом. А у вас теж радіо не працює?

— Так. Не можу зрозуміти, чому. Можливо, що, вдарившись скронею об слуховий апарат, я пошкодив його.

— Можливо, можливо… Як ваша рана?

— Кров давно перестала йти. Почуваю тільки ниючий біль у скроні. Нічого серйозного…

— Що ви сказали? Останніх слів не чув. Ви, мабуть, відриваєте голову від шолома, і звуки до мене не доходять.

— Так… випадково.

— Отож… Зараз, мабуть, виберусь. Мул став зовсім рідкий. А у вас як?

— Навколо мене він без змін. Як і раніше густий. Я не можу швидко працювати. Слабість… Задихаюсь…

— Ну, нічого! Потерпіть, голубчику! Як тільки вилізу, почну рити вам назустріч. Та ви відпочиньте, поспішати нікуди. Підкріпіться своїм какао.

О, ні! Горєлов поспішав, поспішав з усіх сил. Він працював, напружуючи всю свою енергію, яка вже вичерпувалась. Часом туман затягував свідомість, голос Шела-віна не долітав до нього, але він продовжував майже машинально рухати слабіючими руками і сантиметр за сантиметром повз уперед, відвойовуючи життя.

— Ну ось! Ух! Нарешті! Вилізаю! — долетів до нього спокійно торжествуючий голос океанографа.

Здавалося, що він сприймає свій порятунок, як щось заздалегідь відоме, а всю цю трагічну подію — як якийсь науковий експеримент, результат якого ні на хвилину не викликав у ньому сумнівів. Все йшло, як повинно було йти, експеримент розвивався нормально. Спостережливість, самовладання, розрахунок — все було на місці, і тепер можна з задоволенням потягтися і сказати: «Ух!»