Розділ І

ПЕРЕРВАНА РОЗМОВА

До світанку лишалось уже небагато.

Із кімнати на чотирнадцятому поверсі крізь шпарку між щільними портьєрами у вологу темряву двору пробивалася слаба, ледве помітна смужка світла.

Маленька настільна лампа під низьким чорним абажуром кидала яскравий конус світла на невелику діляночку географічної карти, розкладеної на столі. Усе навколо губилося в густих сутінках.

Дві людини схилилися над картою. Їхні обличчя були невиразні, в півтемряві поблискували лише очі: одні — вузькі, косо поставлені, тьмяні, непроникні; другі — великі, палаючі, глибоко запалі в чорноту орбіт. Неясними контурами проступали постаті них людей.

Людина, що сиділа біля столу, видимо, невелика на зріст, коренаста і сильна, з виправкою військового, підняла голову і, не відриваючи пальця від крапки в центрі Атлантичного океану, запитала:

— Точні координати Саргассової станції невідомі?

— Ні, капітане.

— Я вас неодноразово просив, Крок, не називати мене так.

Крок випрямився. Він був дуже високий на зріст, широкий в кістках, з довгими руками.

— Пробачте, Матвію Петровичу, — промовив він глухим голосом. — Я все забуваю про це.

— Ваша забутливість може нам коли-небудь дуже дорого коштувати. Якщо ви для мене Крок, і тільки Крок, то і я для вас — запам'ятайте раз і назавжди — лише якут, інженер, Матвій Петрович Івашов.

Матвій Петрович говорив надто правильною російською мовою, з твердими, ясними закінченнями слів, з тією правильністю, яка найлегше видає іноземця.

— Слухаю, Матвію Петровичу. Більше цього не буде. Повторюю, координати поки що мені невідомі. Я про них дізнаюся лише на місці. Гадаю, що станція буде десь тут, у цьому районі.

Він поклав у яскраво освітлене коло на карті широку руку з довгими сильними пальцями і гостро заструганим олівцем обвів невеликий простір на схід від Багамських островів.

— Ну, цього, звичайно, мало. Як тільки точні координати стануть вам відомі, передайте їх на «Леді Макбет». Вона вкаже вам, коли треба пустити пояси. Ваші позивні — ІНА2, позивні «Леді Макбет» — ЕЦІТ.

— Слухаю, Матвію Петровичу. Їй відомо, що гідроплан повинен буде взяти мене?

— Звичайно… (Кроку показалася на обличчі Матвія Петровича тінь люб'язної посмішки.) Ми не допустимо, щоб Ганна Миколаївна виплакала свої чарівні оченята за своїм нареченим.

Крок стримано вклонився, помовчав, потім нерішуче промовив:

— Я хотів би, Матвію Петровичу, ще раз повторити наші умови: я зобов'язаний повідомити вам координати першої тривалої зупинки — і більше нічого. Ви, з свого боку, повинні були домогтися негайного звільнення Ганни

Миколаївни. Сподіваюсь, що тепер, після того як я погодився на ці умови, вона вільна?

— Я певний цього… Як тільки ми з вами домовились, я негайно послав радіограму. Щождо наших умов, то ми чекаємо від вас тільки повідомлення координат з тривалих зупинок по всьому шляху слідування судна.

Крок здригнувся і поспішно, з тривогою в голосі сказав:

— Як? По всьому шляху слідування? Адже говорилося тільки про першу станцію! І після першого ж мого повідомлення мене повинен був узяти гідроплан з «Леді Макбет». Я не розумію, Матвію Петровичу… Ви ставите тепер нові умови. Ми про це не говорили.

— Ну, Крок, хіба це так уже важливо? Головний штаб вніс ці незначні зміни, передбачаючи різні випадковості, які можуть перешкодити нам використати ваше перше повідомлення. Чи варто з приводу цього сваритися? Єдиним неприємним наслідком для вас може бути лише затримка з переходом на наше судно.

— Ні, ні, Матвію Петровичу! — схвильовано заперечив Крок. — Виходить, що я змушений систематично інформувати вас? Це не те… Це — занадто.

— Яка різниця, дорогий Крок, — зневажливо посміхнувся Матвій Петрович, — один раз чи два-три рази? По суті, це те саме. А втім, якщо це вас не влаштовує, у мене ще є час повідомити головному штабові про вашу відмову. Ганна Миколаївна, мабуть, з гірким подивом сприйме своє повернення в незатишну обстановку, яку вона щойно залишила.

Широко ступаючи, Крок кілька разів пройшовся по кімнаті, нервово потираючи рукою своє голене підборіддя. Нарешті він зупинився біля столу і хрипло сказав:

— Матвію Петровичу, я не заперечую. Але я хочу бути впевненим. Ви повинні дати мені слово дворянина… слово самурая, що з цього моменту Ганна Миколаївна зовсім виключається з гри і що за всіх обставин я буду знятий із судна до його прибуття в кінцевий пункт.

— Крок! Ви можете не сумніватися, що ваші бажання будуть виконані точно. Даю вам слово! До речі, Крок, коли судно має закінчити свій рейс? Ви розумієте, наскільки нам необхідно це знати в зв'язку з вашою другою вимогою?

Крок мовчав, опустивши голову. Смужка світла упала на його високий лоб; дрібненькі краплини поту поблискували на ньому. Крок дістав хусточку і витер піт, важко дихаючи і продовжуючи мовчати.

— Ну, — наполягав Матвій Петрович, не дочекавшись відповіді, — чого ви соромитесь? Як ми зможемо підготувати ваш перехід на наш корабель, не знаючи, скільки часу в нашому розпорядженні?

— Я не знаю, — глухо відповів Крок, не підводячи голови і опускаючись на стілець по другий бік столу.

— Цього не може бути! — різко заперечив Матвій Петрович, ударивши долонею по карті. — Ви вимагаєте від мене зобов'язань, не даючи мені змоги виконати їх! Це нелогічно. І, зрештою, яка різниця між інформацією про координати і інформацією про строк прибуття? Чому ви першу можете давати, а від другої відмовляєтесь? Типове протиріччя широкої слов'янської душі.

Матвій Петрович з досадою відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу і забарабанив пальцями по столу.

— Перестаньте маніритися і ламатися, Крок! — рішуче продовжував він після хвилинної мовчанки. — Я повинен знати строк. Якщо ви не скажете, то наша угода анулюється. І не тільки угода — ми більше не будемо зацікавлені у вашому благополуччі. Не забувайте, що всі ваші розписки старий Абросимов передав у наше розпорядження. І ваша записка до мене теж зберігається надійно… Ну! — з досадою і нетерпінням закінчив Матвій Петрович. — Строк! Строк! Чи варто сваритися друзям через таку дрібницю!

Крок рвучко встав із стільця, швидко пройшовся двічі по кімнаті і, різко зупинившись біля столу, запинаючись, промовив:

— Гаразд… Але я не впевнений… Я чув, що строк призначено на двадцять третє серпня…

Наче від удару електричного струму, Матвій Петрович підскочив і тут же повільно опустився на стілець. Коричневожовте обличчя його закам'яніло, очі заховалися під опущеними повіками.

— Он як! — пробубонів він, очевидно ледве тамуючії хвилювання. — Двадцять третє серпня? Це… це дуже цікаво…

Помовчавши, він продовжував уже спокійніше:

— Тепер все ясно, любий Крок. Звичайно, до двадцять третього серпня ми встигнемо зняти вас із судна. «Леді Макбет» чи інший наш корабель своєчасно дасть вам знати про це…

І, ніби забувши про присутність Крока, втупивши очі в простір він повільно й роздумливо повторив:

— Двадцять третього серпня… Що це? Випадковість?.. Чи їм стало відомо?..

Нарешті Матвій Петрович стріпнувся, взяв олівець і, побавившись ним, змінив розмову.

— Що ви думаєте, Крок, робити, коли приїдете до нас? Адже ви будете багатою людиною… — І, стримано посміхнувшись, додав: — Власником прекрасної дружини… і не менш шановного тестя.

— Не знаю ще, Матвію Петровичу, — глухо і неохоче відповів Крок, — Може, поїду в Америку. Мене неодноразово запрошували туди на роботу.

— О Крок! — обережно сказав Матвій Петрович. — Якщо ви маєте намір продовжувати працювати, невже ви думаєте, що вас, талановитого інженера, спеціаліста по реактивних двигунах, недостатньо оцінять у моїй країні? Я сподіваюсь, коли ви поживете в нас, то зміните свою думку і свої наміри… Ну-с, а тепер повернемось до справи. — Матвій Петрович нахилився над картою і продовжував: — У наступному, найзручнішому пункті — Гібралтарі — на вас буде чекати…

Зненацька, не закінчивши фрази, він підняв голову і прислухався. Стривожений Крок повернув обличчя до дверей і завмер. У мертвій тиші, що наступила, донеслись віддалені, ледве чутні шурхіт і рух.

Матвій Петрович м'яко, нечутно, як кішка, схопився з стільця.

— Увага! — прошепотів він. — Усі документи і папери про похід — на стіл!

Він вихопив з бічної кишені редингота кілька тонких папірців з рядками цифр, кресленнями, малюнками і шпурнув усе це на стіл. Потім, кинувшись в один із кутків кімнати, швидко, зле тихо висунув із високої шифоньєрки ящик, згріб у жменю все, що там було, і теж кинув на стіл.

Крок у цей час тремтячими руками шарив у своїх кишенях, дістаючи звідти папірці. Його рухи зовсім не були схожі на швидкі, чіткі, упевнені рухи Матвія Петровича. Крок безладно хлопав себе по кишенях, викидав із них на стіл записки, тут же знову хапав їх, пробігав очима, деякі клав знову в кишеню, щоб у ту ж мить знову вихопити і покласти на стіл.

— Ви певні, що це… що це… до нас? — запитав він глухим переривчастим шепотом.

— Так! — коротко кинув Матвій Петрович і, нахилившись, витяг з-під ліжка великий емальований таз..

У передпокої почувся короткий дзвінок. Крок похитнувся і обіперся рукою об стілець. Навіть крізь півтемряву кімнати можна було помітити, як зблідло його обличчя.

— Кидайте всі ці папери в таз! — наказав Матвій Петрович.

В'ялими, неслухняними руками Крок схопив папери із стола і побіг з ними до таза. Кілька папірців, тріпочачись і гойдаючись, упали на підлогу.

— Ви збожеволіли! — прошипів Матвій Петрович, підбираючи папірці. — Ви нас погубите!

Розітнувся другий, тривалий і різкий дзвінок.

— Підпаліть папери і швидше одягайте плащ! Матвій Петрович, виявляючи несподівану силу, почав

присувати до дверей важку книжкову шафу. З передпокою почувся гучний удар, другий і потім тріск дерева. Сірники ламалися, спалахували і гасли в тремтячих руках Крока.

— Прокляття! — Еилаявся Матвій Петрович. — Ви завжди будете таким боягузом? Давайте сірники! Одягніть плащ і — у вікно! Швидко!

Передпокій наповнився стриманим гомоном і тупотом ніг. Почувся владний голос:

— Івашов, відчиніть! Ми знаємо, що ви тут!

В кутку кімнати спалахнуло яскраве полум'я і на мить освітило згорблену постать Крока, загорнуту в чорний широкий і довгий, до п'ят, плащ, і дебелу, кремезну постать Матвія Петровича.

Матвій Петрович одним стрибком опинився біля столу, погасив лампу і штовхнув Крока до вікна.

— Ваше життя тепер дорожче за моє, — прошепотів він, всовуючи йому в руку шнур з петлею. — 3 вашим життям зв'язаний успіх всієї справи. Рятуйтесь! Я їх затримаю тут скільки зможу і піду слідом за вами. Стрибайте і зараз же смикніть за петлю!

Він розсунув важкі портьєри і відчинив вікно. В обличчя війнула волога свіжість, дрібні бризки вкрили підвіконня. Вдалині, з чорноти ночі, крізь дощ і водяний пил пробивались рідкі, оточені оранжовим ореолом вогні окраїнних вулиць Ленінграда.

Двері, підтримувані важкою шафою, уже тріщали під натиском.

Крок стояв на підвіконні, переступаючи з ноги на ногу і судорожно вчепившись однією рукою за раму вікна. Під ним чорніла безодня в чотирнадцять поверхів.

— Та стрибайте ж, чорт вас візьми! — майже задихаючись від люті, проричав Матвій Петрович і, рвонувши Крока за руку, з усієї сили штовхнув його в темряву.

З здавленим криком Крок полетів униз, і зараз же щось хлопнуло, як пробка, що вилітає з пляшки шампанського.

Матвій Петрович виглянув з вікна, прислухався, задоволено кивнув головою і повернувся до дверей. У слабкому світлі згасаючого паперового вогнища він помітив, як шафа загрозливо хитнулася під натиском із передпокою. Поворушивши на бігу паперову купу в тазу, Матвій Петрович кинувся до барикади.

В ту ж мить могутній удар зірвав двері з петель і перекинув високу важку шафу. Гуркіт, тріск, брязкіт розбитого скла заповнили кімнату.

Через зірвані двері по шафі, що впала, вбігли люди. Лампи, які спалахнули, освітили розсипані на підлозі книги і осколки скла, серед яких нерухомо лежав на підлозі придавлений шафою Матвій Петрович. Кров з розбитої голови залила його обличчя, руки були розкинуті.

— Єрофєєв і Петров, звільніть пораненого! — почулася команда. — Максимов! Викликати медкарету! Коваленко, до мене! Допоможіть гасити вогонь! Зірвіть портьєру!

Молодий командир, з відзнаками лейтенанта державної безпеки, підбіг до таза. Вихопивши з рук Коваленка портьєру, він накинув її на запалені папери.

— Тримайте портьєру, поки вогонь зовсім не погасне, — звернувся він до свого помічника. — Не придавлюйте паперів, щоб не зіпсувати попелу…

Лейтенант повернувся до пораненого, який лежав уже на широкому шкіряному дивані. Єрофєєв і Петров змивали кров з його голови. Через хвилину почувся легкий стогін. Матвій Петрович відкрив очі, і перше, що він побачив, був молодий командир, який схилився над ним і пильно вдивлявся в його обличчя.

— Здрастуйте, капітане Маеда… Як ви себе почуваєте?

Матвій Петрович підняв трохи голозу, швидко оглянув кімнату і, заплющивши очі, відкинувся на подушку.

— Я протестую… проти цього дикого нападу… Вимагаю негайно доставити мене в консульство, — промовив він слабим голосом.

— Квартира радянського підданого інженера Івашова, наскільки мені відомо, не користується правами екстериторіальності, — посміхнувшись, відповів лейтенант. — Вам слід було відчинити двері і назвати себе, капітане. Може, ми зуміли б тоді зробити церемонію нашого знайомства не такою хворобливою.

Матвій Петрович нічого не відповів і продовжував нерухомо лежати з заплющеними очима.

— Здається, знепритомнів, — зауважив Єрофєєв. До кімнати зайшов Максимов.

— Медкарета через десять хвилин прибуде, товаришу лейтенант, — доповів він.

— Чудово! Вони його приведуть до пам'яті, а поки що зробіть йому першу перев'язку. Потім обслідуєте цю кімнату. Єрофєєв, Петров і Коваленко — решту приміщень. Сергєєв залишиться зі мною. Всі знайдені папери — сюди, на стіл. Робити все максимально швидко і уважно!

Він повернувся до кутка. Накритий портьєрою таз зовсім перестав куріти. Очі лейтенанта зненацька зупинились на портьєрах іншого вікна, які колихалися від вітру. Він швидко кинувся туди.

— Сергєєв, це ви відчинили вікно?

— Ні, товаришу лейтенант. Воно, мабуть, було й раніше відчинене.

Підбігши до вікна, лейтенант різким рухом розсунув портьєри і виглянув. Внизу, в густій чорноті, не видно було землі.

Лейтенант захлопнув вікно.

— Сергєєв, лампу сюди!

Під яскравим світлом настільної лампи лейтенант крізь сильну лупу сантиметр за сантиметром уважно вивчав підвіконня.

— Тут хтось стояв… Зовсім недавно… Дощ навіть не встиг змити сліду, — тихо промовив лейтенант.

Складаним ножем він обережно зняв з підвіконня малесенький коржик, чорний і тонкий, не більший за десяти-копійчану монету, і поклав його на долоню.

— Тютюн… попіл… земля… — Понюхавши і секунду подумавши, додав: — з недокурка, що прилип до каблука чи підошви.

— Ясно, товаришу лейтенант, — сказав Сергєєв, підсвічуючи лампою, — хтось тут напевне стояв.

— Так, але хто саме? — задумливо спитав лейтенант. Він знову почав оглядати підвіконня крізь лупу.

— Тут стояла людина, — пильно вглядаючись у підвіконня і все з більшою переконливістю в голосі, тихо говорив лейтенант, — тут стояла людина дуже висока на зріст, з дуже великими ногами. . Але хто ж він і куди подівся? Невже по вірьовці спустився з чотирнадцятого поверху? Це неймовірно!

Лейтенант знову відчинив вікно і крізь лупу почав розглядати зовнішній карниз. Ніяких слідів, подряпин, пошкоджень на ньому не було.

— Сергєєв, спустіться з Максимовим і огляньте двір внизу, під цим вікном.

Лейтенант витяг записну книжку, вирвав аркушик, загорнув у нього тонкий спресований коржик із землі й тютюну і поклав пакетик у книжку. Покінчивши з цим, лейтенант взявся за таз. Знявши портьєру, він побачив під нею купу напівобгорілих паперів, записок, книжок, фотознімків. Лейтенант обережно вийняв усі вцілілі попільні аркушики і, уважно переглядаючи їх, розкладав на столі, на географічній карті.

Кружок, окреслений олівцем, східніше Багамських островів у Саргассовому морі, привернув його увагу. Задумавшись на хвилину, він взяв один з напівобгорілих аркушиків. На ньому було видно уривки записів географічних широт і довгот — градуси, мінути, секунди. Лейтенант заглибився у вивчення аркушика.

Раптом він впустив його на стіл, різко повернувся і скочив. У наступну мить двоє тіл, звившись у клубок, покотилися на підлогу. Біля них, коротко дзенькнувши, упав фінський ніж.

Ще через хвилину капітан Маеда лежав із скрученими за спиною руками.

Лейтенант покликав Єрофєєва. Вдвох вони перенесли капітана на диван.

Можливо, що цього разу господар квартири справді знепритомнів.

Повернулись Сергєєв і Максимов. Вони принесли великий чорний плащ, застебнутий на багато ґудзиків. Багато тонких, пружних і довгих, від коміра донизу, прутів утворювали немовби внутрішній каркас величезної парасольки. До нижніх кінців цих прутів були прикріплені міцні шовкові шнури, які сходились на внутрішньому кільці, зробленому з широкого шовкового пояса.

— Де це ви знайшли? — запитав лейтенант, з подивом розглядаючи дивовижну знахідку.

— Саме під цим вікном, товаришу лейтенант, — відповів Сергєєв. — Воно висіло на дереві. Заплуталося в гіллі.

— Тепер усе зрозуміло, — сказав лейтенант. — Це портативний парашут. З допомогою нього зник із цієї кімнати другий, може найнебезпечніший злочинець.

З вулиці донеслося гучне виття сирени: прийшла мед-карета. Капітана Маеду в супроводі Єрофєєва і Коваленка відправили в тюремну лікарню.

Лейтенант з помічниками, що лишилися, продовжував старанний обшук.

Розділ II

ПІДВОДНІ ЗУСТРІЧІ

Бій наближався до кінця.

Каракатиця втрачала силу. Вчепившись двома руками за тонкий виступ скелі, вона намагалася рештою вісьмома обвити слизьке гадюче тіло мурени. Звичайно сіре з зеленими смужечками і цятками забарвлення каракатиці, яке так добре приховує її на фоні вкритої водоростями скелі, тепер, у розпалі бою, від люті і страху безперервно змінювалось, і по тілу пробігали барви всіх відтінків. Кільце пружної шкіри біля початку рук розтяглося, і з нього виглядав темнобурий попугаячий дзьоб — великий, твердий, гострий, здатний пробити до мозку голову навіть крупної риби. Двоє великих круглих очей виблискували то рожевий, то голубим, то сріблястозеленим вогнем. Як завжди на полюванні за рибами, каракатиця намагалася підтягти ворога своїми хапальними руками, всіяними численними присосками, до щелепів, щоб прокусити йому череп. Але ворог цей — крупна двометрова мурена — був надто великий, спритний і дужий. Яскравожовта передня частина риби — товста і кругла — мелькала в невловимо швидких рухах, її качина паща з багатьма гострими зубами рвала тіло головоногого то з одного, то з другого боку.

Стара, досвідчена каракатиця, велетень серед подібних до неї, що з перемогою виходила досі з багатьох битв, вперше зустрілася з таким невідпорним нападом. Вона використала уже майже весь запас чорнильної рідини, якою забарвлювала навколо себе воду до чорноти. Вона уже втратила правий плавець і дві руки, зовсім відрізані гострими зубами мурени. В цей критичний момент вона спробувала застосувати свій давній, випробуваний спосіб у боротьбі з довгомордими рибами. Змахнувши, як бичами, одночасно всіма шістьма вільними руками, чотирма короткими вона обвила тіло мурени, а дві хапальні спробувала обмотати навколо її пащі. Але одна рука потрапила в пащу мурени і вмить безсило звисла, звиваючись, мов черв'як. Другою рукою їй все-таки пощастило міцно стиснути страшні щелепи ворога. Мурена люто билася в цій петлі. Її довге циліндричне тіло звивалося в кільце, потім розверталося, і темний хвіст з страшною силою бив по каракатиці, шо притулилася до скелі. Потрібно було лише три таких удари, щоб оглушена каракатиця послабила петлю на пащі мурени. Ще кілька ударів — і паща відкрилася, потім зімкнулась; довга рука відокремилась від голови і, скручуючись та розкручуючись, повільно пішла на дно.

Каракатиця відчепилася від скелі і, огорнувши себе чорнильною хмарою, спробувала втекти. Це їй однак не вдалося. Мабуть, надто мало чорнильної рідини лишилося уже в неї в кишені, і хмарка через це вийшла прозорою.

Через хвилину, коли вона розтала, можна було бачити хапливе і люте бенкетування мурени.

Вдалині, в зеленуватосиніх сутінках, промайнуло темне, довге і гнучке, як батіг, тіло з гострою, мов у щуки, головою. Широка паща була повна крючкуватих зубів, на кінці щелепи стриміли два величезних, схожих на ікла зуби. Блиснуло сріблясте черево.

Мурена помітила небезпеку лише в останню мить. Ледве встигла вона підняти голову з розкритою пащею, товста кругла шия майже сховалась у широкій пащі пришельця Баракуда — страховисько антільських вод — наче блискавка, поразила мурену.

Звиваючись і сплітаючись, як дві стальні пружини, величезні риби клубком вертілися, майже торкаючись дня, підіймаючи хмари піску та мулу. В усі боки летіли підняті могутніми струминами води шоколадні голотурії, схожі на огірки з високими м'ясистими пухирцями; чорні морські їжаки, круглі, як хлібини, з розчепіреними в усі боки довгими гострими голками; жовті, зелені, яскравочервоні морські зорі; офіури з довгими, тонкими, як батоги, променями; різнобарвні, вкриті слизом губки, «величезні мокриці» — по двадцять-тридцять сантиметрів завдовжки. Розповзались задом наперед раки; поспішно, бочком, тікали краби на високих, як ходулі, ніжках, високо несучи свої товсті, могутні клешні. Риби різнокольоровим дощем розлітались подалі від цього страшного місця.

Баракуда не випускала мурену із своїх немов закам'янілих щелепів. Вона все глибше занурювала свої жахливі зуби в тіло жертви. Нарешті, з силою струснувши мурену, вона вирвала з її товстої шиї величезний шматок м'яса і вмить проковтнула його. Лишаючи за собою широку смугу крові, що розповзалася, мурена кинулася тікати. Але з невловимою швидкістю баракуда наздогнала її і люто почала рвати свою здобич.

Павлик ішов слідом за зоологом, піднімаючись крутим схилом підводної гори, йому все ввижались довгі гострі зуби баракуди, її широка паща, її нерухомі круглі очі, сповнені, здавалось, холодної люті. Він боязко оглядався навкруги.

Його м'яке волосся, звичайно гладенько причесане, з рівним боковим проділом, зараз трохи розкуйовдилось і злиплося від поту. Великі сірі очі стали круглими. Тонке, з гострим підборіддям обличчя було блідим. Тіні, які мелькали довкола, лякали його. Згущений зеленуватий сутінок ущелин, гротів, проваль у нагромадженні скель, гірлянди водоростей, що гойдалися, зарості морських лілій — звідусіль загрожувало несподіваним, страшним, нещадним. Він ледве волік ноги, його кроки підіймали з дна легкими сріблистими хмаринками білий кораловий пісок. Він наступав на голотурії, які мирно ковтали мул, на морські зорі, що повільно повзали по дну, на мармуровобілі мішкуваті асцидії, які лопалися під його важкими підошвами, на вапнякові трубочки черв'яків, які висунули догори свої червоні зябра з дивовижно тонким гіллястим узором кровоносної системи…

— Ну ось, — сказав зоолог, який ішов попереду, — кар'єра мурени закінчилась швидко. Із зубів баракуди рідко кому вдається врятуватись.

— А нам вона… нічого не могла б заподіяти, Арсене Давидовичу… коли б ми не заховалися в ущелину? — злегка заїкаючись, запитав Павлик.

Зоолог посміхнувся і, за звичкою, підняв руку, щоб погладити свою чудову асірійську бороду, вкриту рівними рядами дрібних завитків. Але рука пройшлася лише по гладеньких металевих грудях скафандра.

— Будь спокійним! — відповів він. — Проти наших скафандрів безсилі зуби не тільки баракуди, а навіть володаря підводних глибин — кашалота. І я потяг тебе в ущелину не тому, що боявся: мені просто не хотілося заважати акторам на сцені. Але навіть Скворешні я не радив би зустрічатися під час купання, в самих трусах, з баракудою. Це, мабуть, найстрашніша риба, найхоробрі-ший хижак антільських вод.

Зоолог раптом зупинився, опустився на коліна і, пильно вдивляючись у щось на дні, покликав:

— Павлику! Надзвичайне видовище! Йди сюди швидше, бічо!

Голос його в маленькому радіоприймачі, захованому в шоломі Павлика, звучав весело і збуджено. Крізь прозорий шолом Павликові видно було велику голену голову в такому самому шоломі, крупний ніс, волохаті чоріи брови і синьочорну блискучу бороду, що зникала під коміром скафандра Спереду шолома блищав сріблом рефлектора невеликий, але потужний, немов маленьке сонце, круглий випуклий ліхтар. Металевий, кольору воронова-ної сталі скафандр на спині і грудях роздувався, роблячії маленького зоолога схожим на фантастичного горбатого карлика. В цих горбах у нього і в Павлика містились невеликі, але значної ємкості електричні акумулятори, механізми для руху, запаси кисню. На гнучкому металевому поясі висіли кортик, ще один переносний ліхтар, сокирка на довгому топорищі, круглий згорток і щось на зразок Довгого плесковатого патронташа. Справа біля пояса висів квадратний плесковатий ящичок з ручкою і коротким дулом, як у браунінга. До ручки ящичка тягся з спинного горба гнучкий шнур. На лівій руці в металеву манжету скафандра під прозорими кружечками були вправлені три найнеобхідніші для підводних подорожей прилади — годинник, компас і глибиномір.

Павлика найбільш вражала несподівана гнучкість цього металевого одягу. І тепер, коли зоолог без напруження, легко і вільно нагнувся, став на коліно, підняв руку і покликав нею Павлика, хлопчик не міг утриматися, щоб не приторкнутися металевими пальцями до своїх металевих грудей. Це було чудесно і захоплююче. Це викликало почуття безпеки і спокою. «Навіть зуби кашалота безсилі проти наших скафандрів», повторив він слова зоолога і, вже зовсім повеселілий, квапливо підійшов до нього, трохи напружуючись, щоб перебороти опір води.

Не спускаючи очей з якоїсь яскравої плями, що повільно рухалася по дну, зоолог витяг руку:

— Тихенько, Павлику! Не злякай їх! Нагнись і дивися.

— Рак, Арсене Давидовичу! — сказав Павлик, при дивившись. — Але чому він наполовину заховався в якусь черепашку? І що це за квітку він несе на собі?

Незважаючи на шістдесятиметрову глибину, Павлик чудово бачив, що робиться на дні і що робить цей дивовижний рак.

День над поверхнею океану, мабуть, був яскравий, безхмарний. Час наближався до півдня. Тропічне сонце уже високо піднялося, його проміння з кожною годиною пронизувало чисту, прозору воду дедалі вертикальніше і тому менше відбивалося і глибше проникало в неї. Білосніжний кораловий пісок, що застеляв дно, як чудовий рефлектор, повертав воді сонячне світло, яке доходило до нього.

— Ця квітка жива, — сказав зоолог. — Актинія — тварина. Вона — хижак, справжній, страшенний хижак. А під нею в черепашці справді рак, але не звичайний, а рак-самітник. Дивись, він зовсім виліз із черепашки. Бачиш: власна шкаралупа вкриває лише його груди, голову і клешні. Решта його тіла м'яка і зовсім беззахисна. Тому рак завжди намагається знайти порожню черепашку якогось молюска, щоб заховати в ній своє довге голе черевце.

І він всюди тягне цю черепашку за собою, як хатку, а за найменшої небезпеки ховається в ній цілком.

— Дивіться, дивіться! — закричав Павлик. — Рак вилазить із своєї хатки! Який він смішний! Одна клешня величезна, а друга маленька.

Павлик заливався веселим сміхом. Зоолог теж розсміявся.

— Яка вона красива, ця актинія! — захоплювався далі Павлик. — Вона схожа на айстру. Правда, Арсене Давидовичу? Тільки у неї пелюстки набагато довші, звивистіші і зовсім фіолетові… таких айстр не буває.

— Правда, правда, бічо. Тільки це не пелюстки, а щупальця. Живі, рухливі. Бачиш, як вони гойдаються навколо рота актинії, на верхівці її стовбура? Та ти поглянь навкруги: їх тут багато, цих актиній, і найрізноманітніших.

Павлик підняв голову. Справді, всі скелі і уламки каміння були вкриті цими яскравими, пишними підводними квітами. Високі, до тридцяти-сорока сантиметрів, і низькі, майже плоскі, то з довгими, що розвівалися, як розпущене волосся, то з короткими, немов підстриженими щупальцями, червоні, зелені, пурпурні, фіолетові, жовті, з усіма відтінками і переходами цих фарб, — вони являли собою живий, неймовірно яскравий квітник.

Навкруги шугали або повільно і поважно пливли риби незвичайних, найфантастичніших і несподіваних форм. Кілька невеликих губанів з усього ходу раптово, мов пс сигналу, зупинились над прозорим шоломом зоолога. Червонуваті боки риб по всій довжині від довгастої голови до широкого закругленого хвоста, були розмальовані тем-носиніми смугами, довгий спинний плавець з гострими, колючими променями рябів різноманітними фарбами. Ледве ворушачи хвостом і плавцями, повільно розкриваючи і закриваючи свої товсті, немов припухлі губи, губани ніби про щось радились, потім спустилися нижче і повисли непорушно з усіх боків навколо шолома зоолога. Здавалось, вони уважно розглядали і вивчали це дивне, незвичайне в підводному світі створіння, ліниво ділячись думкою з цього приводу.

Павлик не знав, на що раніше дивитись, чим більше захоплюватись. Він зробив мимовільний рух руками. В одну мить губани розлетілися і загубилися в невеликому табунці своїх родичів, які ретельно віддирали черепашки від сусідньої скелі і задумливо перетирали їх своїми тупими, плоскими зубами.

Поволі пропливла прозора, ніби вилита з найчистішого скла, рожевофіолетова медуза. Її холодцювате дзвоноподібне тіло внизу було облямоване ніжною бахромою, а з середини нього спускались, розвіваючись, мов пучок різнокольорових шнурків, довгі щупальця. Медуза плавно неслась, безперервно стискуючи і роздуваючи краї свого дзвона.

Біля одного з них ніжних створінь промайнула маленька срібляста рибка — і вмить картина змінилася. Щупальця прилипли до спини рибки, рибка завмерла, наче паралізована: жалкі нитки, викинуті з щупальців, вп'ялися у її тіло, впущена отрута одразу ж оглушила її. Щупальця стиснулись, підтяглися під дзвін, до рота медузи, і в наступну мить Павлик бачив уже крізь її прозоре тіло темні обриси рибки; вся вона не вмістилася в шлунку медузи, і хвіст стирчав ще через рот назовні.