Диво

      - Дивись мені в очі!
      Але ж невловимість була в строковім погляді, металися його світлі очі туди й сюди, хоч і дивився він мовби на суворого Йбярина.
      - Слизький ти, хлопче, - грозився Ситник, - але від мене ще ніхто не втікав!
      І нарешті вистежив Пантелія, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен так і сяк, дивився на харатью збоку, перевертав її, аж отроку стало смішно. Ситник не зважав на ту смішливість Пантелієву, сплюнув собі на пальця і взявся лічити рядки на пергамені. Перелічив у одному стовпці, потім у другому.
      - Ага, - мовив зловісно. - А це що? І тицьнув тим наслиненим пальцем у дописані рядки про сльози.
      - Не вмістилося все, - забігав очима Пантелій.
      - Так, - Ситник замкнув харатью до дерев'яної скриньки, яку мав з собою на цей випадок, - покажу тобі «не вмістилося». Жидята де? Повинен сидіти тут і не рипатися.
      - Не знаю.
      - Знатимеш. Ти'в мене все знатимеш! - пообіцяв йому Ситник і подався на княжу половину.
      А в князя була пізня і зовсім несподівана гостя. Княгиня Ірина. Прийшла сама, без почту, без служниць, десь по дорозі розгубила всю свою холодну неприступність і поважність, майже влетіла до князевої палати, розтріпана й розпатлана, кинулася до Ярослава в якомусь відчайдушному порусі близькості, він швидко підвівся їй назустріч, простягнув руки. Колись на новгородськім вимолі стрілися вони як жених і невіста, потім була ніч перших покладин, коли стали людьми відчуженими, майже ворогами, а для людей - князем і княгинею, потім багато років без любові одбирав у неї жіноче, а вона давала йому дітей, - оце вперше, здається, серед темної зимової ночі збіглося цих двоє людей, єднаних уже не князівством, не пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим?
      - Що тобі, княгине? - спитав і мерщій поправився: - Ірино…
      Вона глянула на нього зшалілими очима, перший одрух уже минув, могла принаймні втриматися, щоб не впасти на груди чоловікові, як падають усі просто жінки, а вона ж не була простою від народження, не могла і не мала права бути нею.
      - Ти сядь, - намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав, - сідай ось на моє місце. На княже. Ти ж - княгиня.
      Вона послухалась. Здерев'яніло сіла. Дивилася на Ярослава повними шалу очима, але він розумів: не бачить вона його, нічого не бачить. Погладив їй руку. Мовчки, ласкаво. Ірина заговорила, дивлячись так само крізь свого мужа:
      - Сама стерегла нашу доньку, їй ставало гірше й гірше - і я прогнала від неї всіх. Воно таке маленьке і гаряче. Ловило мою руку своїми ручками. Я заспівала дитині пісню. Не вмію пісень руських - тому заспівала нашу стару пісню вікінгів. «Ми пливемо до нових і нових берегів, пливемо без страху, а з надією, пливемо, пливемо…» При перших словах дитина заснула. Зітхнула глибоко крізь сон, якось жалібно зітхнула, аж мені здушило сльозами серце. І мої долоні… Долоні, під якими чула тепле тіло дитини, раптом стали холодні, мов крига… Я крикну|ла відчаєно і страшно… Але вже не змогла відігнати смерті від нашої дитини…
      Ярослав мовчав. Це була їхня четверта донька. Народилася 'лиш кілька місяців тому.
      - Бог дав - бог узяв,- зітхнув згодом.
      - Вона вся палала - і враз мов крига.- Ірина плакала, не ховаючи сліз од князя. - А ти… Жорстокосердий… Таке кажеш…
      - Діти до мене приходять тоді, коли можу звертатися до їхнього розуму, - сказав він, обіймаючи жону, - а душі їхні - в твоїх руках… Не втримала душі дитячої - плачу разом з тобою, моя укохана княгине і жоно… А що твердий - держава того вимагає…
      Вона мовчки посунулася, княжий стілець був досить широкий, щоб поміститися обом, так і сиділи вони довгий час, притиснуті одне до одного, мов молодята, вперше сиділи як люди, вбиті горем людським, а не вигаданим, може, й востаннє.
      Потім князь допровадив княгиню до дверей, подав їй свічку, Ірина ступнула,в темний перехід, здавалося, що свічка безсила розсіяти важку'пітьму, а тільки б'є в очі княгині, блідо осяває її обличчя, однак хоч який кволий був вогник, а вирвав він зненацька з темнощів ще одне обличчя, бородате, залите потом страху й розгубленості, вмить стала видна ціла постать, безрадно приплюснута до стіни, потворна постать товстого чоловіка, позбавленого рук. Ірина скрикнула, випустила з рук свічку, похитнулася і, мабуть, упала б, якби Ярослав, вирвавшись за поріг, не підхопив жону під руки. Свічка згасла. Ситник, який, мов той сич, бачив у темряві й без світла, ніяк не міг виплутати з-під свого охабня рук, щоб стати в пригоді князеві й княгині. Ярослав од несподіваного розгублення теж не знав, що чинити далі, чомусь вирішив, що найголовніше - знайти свічку, відставляючи криву ногу, опустився на коліно, нишпорив по підлозі, свічки не знайшов, а натрапив на княгинині ноги, якось не думаючи, в засліпленні й розбентеженості, обхопив ті ноги, притиснувся до них обличчям, терся бородою, здається, навіть цілував ноги дружині, запалюючись більше й більше незвіданим почуттям до цієї жінки, яка дарувала йому втіхи і дітей, дітей і втіхи.
      Ситник нарешті простромив крізь прорізи охабня свої коротенькі руки, метнувся до горниці, вхопив нову свічку, мерщій поніс її до князя і княгині, непрошений і незваний, таємне ставало явним. Ярослав засоромлено підводився, поправляв свою покошлану бороду, княгиня дивилася на нього чи то з відданістю, чи то з погордою - не мав часу на вгадування, йому треба було без прогайки зробити щось таке, щоб зітерти, знищити, пустити в забуття оту мить його слабкості, коли безпорадно вклякав коло ніг своєї дружини і шукав тих ніг, щоб притулитися до них обличчям, він мав ось тут відразу показати свою несхитну вищість і бояринові, і самій княгині, бо за ним стояла ціла держава, велика держава з великими ділами; поправляючи покошлану бороду, Ярослав думав напружено й гарячкове, але надумати нічого й не встиг, його рука сама собою відірвалася від бороди й маєстатично пропливла коротку відстань до обличчя Ірини, і княгиня, ще, мабуть, теж цілком не усвідомивши значення і наслідків того жесту, слухняно зустріла устами ту руку, поцілунок був сухий, короткий, ледь помітний, але він був, цього вже стало задосить, щоб Ярославові одлягло від серця, він вирвав у Ситника свічку і повів княгиню до її покоїв, освітлюючи темні переходи.
      Повернувся нескоро, але Ситник терпляче ждав на тому самому місці, де побачила його княгиня, розкрив був рот для виправдань, хотів просити в князя прощення за те, що не вберігся і все-таки попав перед очі княгині, але Ярослав зупинив його недбалим помахом руки, був просвітлений і добрий.
      Боярин умів користатися з таких настроїв княжих, мерщій ускочив до палати, причинив щільно двері, сказав голосом стишено влазливим:
      - Князю, не тим віриш, кому слід! Не тим! Ярослав поглянув на нього трохи здивовано, водночас і роздратовано.
      - Мовив я не раз тобі, князю, - не вловивши зміни в настроєві можновладця, докірливо бубонів Ситник, - дивитися завжди слід, звідки чоловік прийшов і що він за чоловік… Ось Пантелій отрок… Звідки прийшов? З Дерев. З ким?
      - Постривай, - утомлено сказав Ярослав, і в голосі в нього ще було повно доброти, - не торохти. Казано ж тобі многожди:
      для держави найперше важать здібності в чоловікові. Пантелій уміє письма, а ти - не здатен. То кого маю вибирати для справ дієписання?
      - Слушно мовиш, князю великий, про здібності, - схилив голову боярин.- Але ж душа? Душа повинна бути чистою і відданою. Так? А коли в чоловіка душа - мов у дикого коня-тарпана: так і рветься, так і рветься? Тоді що? Тоді треба придивитися до чоловіка пильно, що він, звідки, як, чому?
      - Набрид, - перепинив його князь. - Кажи, що там у Пан-гелія? Чого чіпляєшся до отрока?
      - Пише не те! - випалив боярин.
      - Звідки знаєш! Ти ж у письмі темний.
      - Для князя все зроблю!
      - Кажи до ладу!
      - Не те пише! - знов гукнув Ситник. - Щодня приймаю в нього списані харатьї, він і запримітив, видати, що я в письмі не тямлю. І от пише, пише-та й писне, та й писне!
      - Що ж?
      - Супроти князя, відомо.
      - Відомо тобі звідки, питаю?
      - А я хитрий! Помітив, що на кожній харатьї слова пишуться в два стовпці, а в кожному стовпці - по двадцять і п'ять рядків, і устав однаковий, так воно ведеться, так того Пантелія пресвітером Ларивоном і навчено. Аж гульк! Дописує він поміж стовбцями ще щось, поза ті двадцять і п'ять рядків. Зайвина? Зайвина. І устав там дрібненький, мовби ховає в ньому отрок гріховні мислі. Щось там є, князю, щось бродить у строковій душі! Та й хіба лиш у строковій!
      - Ну, от що, - сказав Ярослав, - ось я хотів просити тебе, та забув. Мабуть, прийдеш узавтра.
      - А як же з Пантелієм?
      - Князь хто - ти чи я? - тихо спитав Ярослав, і обличчя йому стало набрякати гнівом.
      - Ти, князю, ти, а я раб твій відданий, - Ситник одступив до самого порога, - грішний я, але слабість маю до тебе, князю. Хочу як ліпше. Стараюся денно і нощно, хоч і тяжко. І з іноками, і з попами тяжко, і з колотниками, і з цими письменами, і з Софією та Сивооком. Не доведе до великого добра наука й письмо, але задля тебе, князю, все роблю… Маєток увесь свій оддав за книги… Придбав у гречинів книг декілька, вже маю… скриню цілу…
      - В голові треба, а не в скрині, - похмуро всміхнувся Ярослав.
      - Родину занедбав… Донечка в мене була, Величка… Вмерла від хворощів, а я з тобою тоді в поході був, не зміг порятувати…
      - Ну, добре, добре. - Ярослав зніяковів. У всіх горе, всі перед смертю безсилі. Не знав князь, а Ситник не казав, що Величка не просто вмерла від мору, а збігла з дому ще тоді, як він одвіз малого Сивоока з наміром продати його комусь. Збігла і щезла. Ніколи не згадував боярин про доньку, а сьогодні підслухав розмову князя з княгинею, збагнув, що може пригодитися і смерть Велички. Ждати не довелось. Пригодилася.
      - Я там приніс ту харатью. За дверима вона в мене, в скриньці, -заквапився Ситник, ловлячи зміну в настрої Ярослава. Не став ждати, що скаже князь, метнувся за двері, вніс скриньку, дістав пергамен, подав Ярославові.
      Ярослав одразу побачив оту дописку про сльози. Здогадався, видно, чом дописав те отрок, але Ситникові не сказав, натомість уголос прочитав йому місце, де йшлося про книги. Боярин слухав збараніло.
      - Збагнув? - спитав його по прочитанню князь. - Мудрість нам потрібна. І люди для мудрості - теж. Збагнув?
      - Ага, так, - закліпав очима Ситник, хоч нічого не збагнув і не втямив, тільки обливався потом од страху перед князем і глибоко затамованим невдоволенням на нього за те, що надає перевагу якійсь там мудрості перед справами державної ваги, справами першорядними, зрівняти їх можна хіба що з наріжним каменем у будівлі. Вийми той камінь - завалиться вся будівля.

1966 Рік. Літо. Київ

      Луки твоїх брів можуть допровадити до шаленства… твой пружний живіт - мов арена для бою биків у Німі.
П. Пікассо

 
      Поїхав-приїхав. А що змінилося? Київ так само вигрівався під лагідним сонцем, занурювався в зелені буйнощі своїх парків, скверів; гнали кудись у лихоманковому поспіху машини по його вулицях нових і старих, гули мости, мружилися до висвітленого літнього неба білі собори, - ніхто й ніщо не помічало відсутності Бориса Отави в цьому великому місті, не сталося ніяких змін за той час, поки він нидів у скляних канцеляріях | Заходу; щодня народжувалися діти, щодня в Палаці одружень (окрім вихідних) відбувалися урочисті шлюбні церемонії, щодня вмирала якась кількість мешканців - ось так і ми приходимо в світ і так відходимо непомітно й безслідно. Га? Непомітно й безслідно? Неправда! Він поїхав і приїхав, справді І: непомітно, без духових оркестрів і промов на пероні, без фоторепортерів, але невдовзі всі газети написали про наслідки його поїздки, про ту колотнечу, яку він зчинив на Рейні, обізвалися і живі свідки, знайшлися очевидці похмурих подій зими сорок другого року в Києві; виявилося, що сотням людей близька й небайдужа була доля Гордія Отави, а ще більш небайдужою була доля всього, що належалося їм, становило народну власність.
      Може, вперше Борис Отава відчув потрібність свого фаху не лише для окремих аматорів старовини, а для всіх. Його запрошували до студентів, на заводи, в клуби, зустрічався він з міським активом, скрізь розпитували, цікавилися, приймали резолюції.
      Та хоч Борис уперше опинився в центрі зацікавлень цілого Києва, це не приносило втіхи, якесь збентеження дедалі більше огортало його, він сам не знав, що з ним діється, пояснював це невдалою своєю місією на Рейн, бо, власне, нічого не добився, тільки поколошкав усіх тих оссендорферів, а потім поїхав собі додому, полишивши всі клопоти на долю посольських працівників, передовсім на отого симпатичного Валерія, якому теж осточортіли рейнська глина і балакучі чиновники, що вміють потопити в зливі слів будь-яку справу.
      Ще не усвідомлював як слід свого стану й тоді, коли сідав у вагон московського поїзда, ще чіплявся думкою за якісь там невідкладні справи, які, мовляв, женуть його до Москви, заприсягався в думці просто з вокзалу дзвонити до Міністерства закордонних справ, щоб довідатися, чи нема новин з Рейну; справді, побіг відразу до автомата, вкинув дві копійки, довго прицілювався пальцем у вічка над номерами, підсвідоме тицьнув у одне вічко, в друге, диск прокручувався туго, зі скрипом і рипом, лунали довгі гудки, довго й болісно відлунювалися в скронях у Бориса, нарешті з того боку обізвався голос, голос той був знайомий уже тисячу років, він існував для Отави вічно.
      - Таю, - майже пошепки сказав він, - Таю, це я приїхав.
      - Справді? - насмішкувато спитала вона.
      - Я стою на Київськім вокзалі.
      - Очевидно, все-таки не на вокзалі, а на тротуарі.
      Він не вловлював насмішкуватості в її голосі і в словах, може, вперше в житті так губився перед жінкою, якої, власне, й перед очима не було, а перебувала десь далеко, на тому кінці телефонної лінії.
      - Я повинен тебе побачити, - сказав Борис хрипко, - ще сьогодні.
      - Знов їдеш за кордон?
      - Не в цьому справа. Я зрозумів… Але про це - не по телефону. Ми повинні неодмінно побачитися і неодмінно сьогодні…
      - Я не люблю цього слова.
      - Якого слова? - він розгубився.
      - «Неодмінно». В ньому є щось неприємне. Принаймні для жінки. Може, для такої жінки, як я.- Тая, здається, не могла позбутися насмішкуватості, а може, просто хотіла виграти час у оцих розбалакуваннях про слова. Та що для неї час, коли тут ідеться про найважливіше для них обох?
      - Таю, де ми побачимося? - майже ультимативно спитав Борис. - Не пробуй відмовлятися. В мене дуже серйозні наміри. Ти навіть не можеш уявити, які серйозні. Отже: де?
      - Ну… - вона завагалася, - вже коли ти так наполягаєш… об одинадцятій…
      - Гаразд, - мерщій згодився він.
      - Ні, мабуть, не вийде, - швидко змінила вона попереднє рішення, - давай о чотирнадцятій.
      - О чотирнадцятій. Згода.
      - Манеж знаєш?
      - Так.
      - Отам, між Манежем і Александровським садом, є зупинка. Не пам'ятаю, чи тролейбусна, чи автобусна, може, для таксі…
      - Знайду!
      - Я ждатиму тебе там.
      - Ні, це я ждатиму!
      - Не смій, - сказала вона, - якщо ти прийдеш бодай за хвилину раніше…
      - Я буду точно о чотирнадцятій…
      - Тут до мене прийшли. - Трубка дзенькнула в невідомій далечі, Борис ніяково посміхався до своєї занімілої раптово трубки.
      А потім - сталося.
      Рівно о чотирнадцятій він ішов від Історичного музею по тротуару вздовж високої гратниці Александровського саду. З одного боку був величний спокій Кремля, з другого - гриміла тисячами машин Москва, попереду - Борис уже бачив її - самотньо стояла на зупинці Тая, в білому платті, тонка, витка, мов дівчинка; здавалося йому, що сміється вона, хоч обличчя її ще й не розрізняв, те коли підійшов ближче, переконався: справді, посміхається. Уявив її лукаві уста, наближені до його обличчя, її різнобарвні очі, мало не біг до Таї, водночас готовий був скласти молитву на честь тих невідомих сил, що в мільйоннолюдній Москві, в самому її центрі, посеред білого дня давали можливість зустрітися двом без жодного свідка, без жодної перешкоди. І саме тоді помітив чоловіка, їх могло тут бути десять, і сто, і тисячу відразу, бо таке ж місце і такий час! Був лиш один, не давало це ніяких підстав бентежитись, але щось мовби вдарило Бориса в груди, якесь ніби передчуття лиха відчув він, хоч і не вірив ніколи в передчуття. Високий чоловік швидко йшов по тротуару просто на Таю. Де взявся й коли? Білявий, волосся зачесане на проділ, гарне, здається, обличчя. Чоловік випереджав Бориса. Мовби його й не було щойно, а тепер зродився нізвідки і вже доходив до Таї. Зараз він помине її і піде назустріч Отаві, помине також його і піде далі, так завжди буває у великому місті і так мало статися й цього разу. Борис дуже хотів, щоб сталося саме так.
      Але ні…
      Чоловік дійшов до Таї, обкрутився так, що був тепер спиною до Бориса, здається, мав намір чекати тролейбуса чи якого там біса - ну, що ж.
      Але ні!
      Чоловік не спинився! Він продовжував свій рух, це вже був якийсь кошмар, такого б не вигадав для Отави навіть найлютіший ворог, - чоловік вправно якось обернувся, наставивши до Бориса спину, зачепив зігнутою в лікті правою рукою Таїну руку і, не зупиняючись, пішов собі знов туди, звідки появився, тільки тепер уже не сам, а забравши з собою Таю, тобто ту жінку, яка ждала його, Бориса Отаву, і до якої квапився він, тобто Борис Отава, власне, єдину жінку на світі, яка зуміла вирвати Бориса з зачарованого кола самотності для того, щоб знову кинути його в самотність!
      Він не міг стямитися. Насильство? Вчинено насильство над Таєю? Треба гнатися й рятувати її? Хотів бігти слідом, хотів… Але ті двоє йшли собі спокійно і дружно, жінка не випручувалася, не озиралася, не кликала на поміч Бориса, хоч знала, що він позаду, бачила його щойно. Той білявий, з проділом, нахилився до неї довірливо, інтимно, щось казав, задирав голову в сміхові. Тая теж сміялася. Борис бачив це по її спині, це було жахливе видовище - помічати, як сміється кохана тобою жінка, як сміється… її спина! Божевілля!
      Він ішов за ними. Розумів, як це ганебно й принизливо, але нічого не міг удіяти, йшов мов прив'язаний. Чомусь гадав, що вони завернуть до Боровицьких воріт і підуть у Кремль, і він там їх десь наздожене і… І що?
      Але вони не завернули, пішли далі тротуаром, у саме ревище машин, у вировиння Москви, і той білявий молодик знов говорив щось смішне, а Тая сміялася вже не самою спиною, а всім тілом, сміялася нестримно, буйно, несила було далі терпіти той сміх. Борис повернувся і пішов до готелю.
      Не пробував дзвонити, не ждав дзвінка, не хотів нічого знати, не прагнув пояснень. Споконвіку Отави відзначалися впертістю й твердістю. Навіть коли та твердість ранить власне серце.
      Сталося!
      І в Києві не ждав тепер нічого. Студенти роз'їхалися на канікули. З посольства повідомили, що з справою Оссендорфера доведеться почекати до осені, бо всі чиновники повтікали до моря і на води. Отава щоранку сідав за свою звичну роботу, писав, рвав написане, знов писав. Потім ішов прогулятися, по Володимирській доходив до Софії, змішувався з натовпами екскурсантів, ховаючись за спинами, слухав звичні голоси екскурсоводів:
      - Собор споруджено в часи князювання Ярослава Мудрого… Точна дата будівництва не відома…
      Відома, відома… Незабаром стане відома всім. Він доведе це фактами. Батько життя поклав, щоб довести, а він…
      - …Не відомі також імена будівничих…
      Стануть відомі… Рано чи пізно все стає відомим на цьому світі! Не грає ролі, яким чином і хто відкриває людям таємниці і якою ціною. Де ти бродиш, моя доле?…
      - Цей собор належить до найцінніших пам'яток архітектури…
      Не так! Нащо вживати слово «пам'ятка»? Його треба назвати просто: диво. І як зродився понад дев'ятсот літ тому в уяві Сивооковій, і як ставився, і як оздоблювався, і як протривав єдиний у цілій Європі з того століття цілий і прекрасний - хіба не диво?
      Може, був іноді жорстокий цей собор. Вимагав пожертв не самими коштовностями, а навіть людського життя. Хіба професор Гордій Отава не пожертвував своїм життям?
      Мабуть, так треба.
      А потім виходив Борис на подвір'я, било йому в обличчя сонце, собор білів добрий, ласкавий посеред зелені й золота, і все в Борисових грудях кричало й протестувало: «Ні, ні, ні! Людина повинна жити як людина, а не перетворюватися на жертву! Треба жити, як живуть усі люди!»
      Коли вже й не ждав, знайшов у поштовій скриньці лист з Москви.
      Вона писала:
      «Борисе!
      Всі ці дні моє сумління обтяжене, мов у поганої лікарки дитячих хвороб. Тоді вийшло так негарно і неприємно для тебе. Повір: це просто збіг випадковостей, а не мій свідомий намір. Я ждала там тільки тебе. Навіщо ждала? Сама не знаю. Може, воно й краще, що саме нагодився він. Якщо вже бути щирою до кінця, то скажу, що ми з ним часто призначали побачення на тому місці. Не в той день. Ні. В той день я призначила тобі. Заприсягаюся! Але так вийшло. Ти подумаєш з погордою: вертихвістка. Мабуть, взагалі викинув мене з голови і з серця (якщо я там була). Але будь великодушний. Порадій, коли й не за Танку, то просто за ще одну людину, яка щось цікаве знайшла в житті. А це ж не така малість. Нема нічого жахливішого, як шукати й нічого не знайти. Пам'ятаєш ібсенівського Пер-Гюнта? Шукав по всіх усюдах, шукав у самому собі, здіймав з себе нашарування й прибрані машкарн, як знімають кожушки з цибулини. І - нічого. Пустка. Порожнеча. Це найжахливіше. А життя вкорочується кожним днем, кожним вимовленим словом, кожним кинутим поглядом. Ніхто не помічає цього так, як жінка. Повір мені, Борисе. Кажу це для тебе, бо ти вважаєш, що життя давно вже зупинилося, десь у десятому чи одинадцятому столітті…»
      Він читав і мимоволі ловив себе на думці, що не заглиблюється в суть слів, не розуміє майже нічого, поки що він просто по-дурному, якось дико зрадів самому фактові отримання листа від Таї - так мав би, певне, тішитися дикий чоловік гарно здобленою бомбочкою з прихованим у ній годинниковим механізмом, не відаючи про те, що бомба ця невдовзі рознесе його на шмаття.
      «…Той чоловік, якого ти бачив (і як добре, що ти побачив його і тепер не треба пояснень!), - композитор. Він зрозумів мене. І як жінку, і як людину. Що він зробив? Ти посміхнешся, почувши, але для мене - це надзвичайно важливо. Він узяв всі мої малюнки (ясна річ, ті, які подобаються мені самій) і зробив щось, мовби музикальні гравюри з цих малюнків, а потім усе це з'єднав у цілість. Вийшла ораторія на теми моїх малюнків, щось нечуване, неймовірне, всі, хто чув, захоплюються, хвалять. Ти не можеш уявити, яке це чудо! Кожен хоче сказати щось світові. Кожен хоче, щоб його почули. Тоді затримується час - і життя стає майже вічним! Ти чуєш, Борисе? Вічність - не в твоїх соборах, а в кожному з нас, тільки треба вміти її виявити і добути. Цей чоловік…»
      Той чоловік… цей чоловік… Нарешті Борис примусив себе зосередитися, він тепер не просто прочитував слова - складав їх докупи, формував з них речення, він збагнув нарешті, що то останній (!) йому лист од Таї, до того ж, здається, лист не з компліментами, і не з каяттям, і не з перепросинами, а сповнений звинувачень, незаслужених і болісних для чоловіка в такому становищі, як Отава.
      Першим його почуттям після того, як став усвідомлювати зміст цього жорстокого листа, було обурення. Ні, просто якась погірдлива іронічність. Читав далі, але знов лиш ковзав очима по рядках, нічого не розумів, бо відбіг думками в цей час далеко, вів безмовну суперечку з неприсутньою і неіснуючою нині для нього Таєю, кидав їй коротко й насмішкувато, як вона тоді до нього в телефон: «Що? Ще один чоловік? Ах, ах! Взятися за ручки - і так іти. Голубонько! Життя - це не дитячий садок! Тут за руки беруться цілком умовно, бо кожен повинен робити своє діло».
      «Але тобі знати це не цікаво, - писала далі Тая, - ти навіть маєш право мене висміяти. Я шкодую, що написала так, ніби хотіла перед тобою виправдатися тоді, коли вже ніякі виправдання не поможуть і не мають для тебе ніякої ціни (якщо, звичайно, була я для тебе хоч трохи дорогою людиною, в чому б не хотілося мені сумніватися, бо високо ставлю твою порядність). Цей лист я написала не про себе - я не варта того. Просто егоїстична особа, яка переоцінює своє місце в житті, захоплена своїм талантом, зачарована власними жіночими якостями, про які протурчали мені вуха чоловіки, - ні, не задля себе самої написала я цього листа, а задля тебе, Борисе!»
      Він спіткнувся на тому рядку, на тому звертанні «Задля тебе, Борисе», вирішив за краще не читати далі, щоб хоч трохи погамувати щось таке, чого ще й не знав ніколи; йому хотілося й плакати, і сміятися водночас, йому мовби й зовсім нічого не хотілося: ні рухатися, ні бачити, ні чути, ні дихати, ні жити.
      - От єрунда! - промовив Борис уголос і простягнув руку до телефону, щоб подзвонити до товариша, з яким давненько вже не обмінювався своїм бадьорим паролем «Є-2 - Є-4». Але відсмикнув руку й знову задивився в лист. Писано довго, тяжко, різним чорнилом, нещадно перекреслювано, дописувано збоку, багато місць геть нерозбірливих, кривулясті рядки наповзають один на один…
      «Ти незвичайний, Борисе. Я побачила це відразу. Тоді, в санаторії. Хоч писати про санаторій не годилося б тут, бо знайомства санаторні - бр-р-р! Не буду про місце. Просто я побачила тебе і зрозуміла, що це чоловік справжній. Незалежний. Упевнений. Твердий. В твоїй іронічності я вичитала знання тих сучасних хворощів (не суспільства! Суспільство гаразд знає, куди прямує і що йому слід робити, але окремі його члени, на жаль, не всі й не завжди володіють тою певністю). Ти скажеш: «От дурепа! Закохується в іронічних мужчин». Ні, я не закохуюсь. Повір мені, що вмію бачити далі, аніж здається на перший погляд. Масова освіченість призвела до того, що тепер мало не кожний інтелігентний мужчина при першій же зустрічі, під час першого знайомства змобілізовуе всі наявні резерви й кидає їх на вас, щоб.приголомшити відразу! Скільки можна отак зустріти ерудитів, краснословів, дотепників, тонких натур, вільнодумців! Але в переважної більшості добра того стачає лиш на один раз. Це мовби вивіска, за якою нічого нема. Казка про солом'яного бичка. Зовні наче й бнчок, а насправді - напханий соломою. Куди не повернись - солом'яні бички. Ерудиції вистачає на один день, дотепів - на один вечір, вільнодумства - для розмови наодинці з жінкою, якій хочеться сподобатися. А треба ж прожити життя. А життя довге. Спробуй настачити на все життя своїх душевних скарбів.
      Мені сподобалася твоя іронічність, ти не виказував її спеціально, навмисне ні перед ким, я зрозуміла, що в тобі неймовірні запаси душевних сил, - і не помилилася…»
      - Хотів би я знати, - пробурмотів Борис, розгублено потираючи перенісся, - хотів би я знати, яке це має відношення до того дня, коли я йшов уздовж границі Александровського саду… і коли твою спину… а ти сміялася… сміялася…
      Він знову одсунув листа, рішуче підвівся. Так можна збожеволіти. Глянув на купу свіжої пошти. Поміж газет, журналів був там товстий пакет. Недбало розірвав його. Хтось прислав щойно видані листівки за мотивами картин художника, який усе життя присвятив змалюванню Київської Софії. Борис розсипав листівки.по столу, вони лягли барвистим віялом на Таїн лист, закрили його, відгородили. Так ліпше.
      Софія лежала в нього перед очима. В синяві перших днів весни. І в теплій тихості літньої ночі. Сиві брови засніжених бань, а поряд - язичницька розкіш першої зелені, і все на світі має барву й відтіння пазелені: трави, листя на деревах, самі дерева, покрівлі собору, його стіни, навіть визолочені бані й шпилі. Зелене золото. А он рука реставратора випустила па волю з-під багатовікових нашарувань кілька клаптів первісної стіни. І відразу набрали рельєфності абсиди, могутня сила прозирнула в їхній рожевій випуклості, колись у кладці стіни стосовано вапно, яке від вологи змінювало колір, ставало зовсім рожевим, тому собор у перші роки по збудуванню змінював свою барву при всякій погоді, вганяючи в подив і в захват давніх киян і всіх гостей цього праслов'янського града. Художник саме й прагнув, як видно, вловити ту давно вже втрачену від дії часу рожевість, він надав своїм абсидам такої буйноші кольорів, яка, може, привиджувалася лише першому будівничому цього великого храму. Так через віки передається прагнення до вічної краси. Людина йде до краси, вона творить її, цим і відрізняється людина від усього сущого.
      А що пише йому та жінка, з якою в нього тепер нема нічого спільного і бути не може? На жаль. Що? На жаль?
      «Але потім побачила тебе зблизька. Це сталося так несподівано, так швидко. Очевидно, є глибокий сенс у тому, щоб люди сходилися поступово й поволі. Власне, я нічого не відкрила в тобі нового, свідомо йшла на все, сподівалася на свою силу. Бо належу до жінок, яких не вибирають, а які вибирають самі. Я вибрала тебе, знайшла, розпізнала, я не могла тебе віддати будь-кому, не могла втратити, могла тільки відмовитися добровільно, сама, без примусу, так само, як і знайшла. І я це зробила. Ти назвеш мене, мабуть, несправедливою. Що ж! Справедливість не має серця. Вона врівноважує, а серце завжди перетянув на один бік, воно, як тобі відомо, зліва. В мене є серце, і я не збираюся забувати про нього. Навпаки. В своїх художницьких амбіціях я ніколи не заходила аж так далеко, щоб виставляти їх поперед свого серця. Розумієш? Хочу залишатися жінкою. Бути нею найперше, а вже потім художницею, мислячою людиною тощо. І ще відкрию тобі таємницю: мріялося мені, що і своїм серцем завоюю тебе, розгромлю, розруйную всі твої бастіони зацікавлень і замилувань, вирву тебе з-поза товстезних соборних стін, витягну з далеких віків, поверну дневі сьогоднішньому, теплому, зеленому, як молода отава (адже твоє прізвище - Отава!). Чомусь перед очима в мене стояв Петрарка. Був людиною одної ідеї. Все життя присвятив досконаленню стилю латинського письменства, ніколи не розлучався з Віргіланським кодексом, над яким сидячи так і помер; коли Боккаччо прислав йому свій «Декамерон», писаний мовою італійською, Петрарка переклав на латину останню новелу й відіслав своєму другові, щоб показати тому, як треба було писати, на що витрачати життя, а тим часом, потай од усіх, складав італійською мовою свої сонети до Лаури, безсмертні пісні кохання, рівного якому не знає людська історія».