Гетьманський скарб

Він підпирав плечима альтанку або яблуню й невідривно дивився на Уляну. Я потаємно ревнував його до Уляни, сливе ненавидів. Він один курив люльку, майже ніколи не випускав її з рота, і Уляна казала, що од Гната пахне «справжнім мужеським духом», а коли я запитав, чим же пахну я, вона відказала: «Ладаном». І липла до Гната, намагалася взяти його до танцю або до гри в обруча, одначе це їй не вдавалося, Гнат стояв непохитно і усміхався зверхньо, мовляв: «Пустуєте, наче діти». Проте всі інші гості навідувалися нечасто, причиною тому була Анастасія Марківна, вона єднала в мислях Якова та Оленку й не бажала, аби їм заважали або й раптом не втрутився між них хтось третій. Я ж Оленку відбити не міг, отож мене вона запрошувала радо, всіх інших – з погордливим холодком.

Третього чи четвертого дня Уляна примусила мене взяти кобзу та заграти до танцю. Я вшкварив козачка і горлиці, й дві польки, вшкварив добре, і здивована Уляна похвалила мене. А коли ми якось надвечір залишилися в альтанці вчотирьох, я несамохіть повів сумну мелодію про козака, який поїхав на чужину та й не вернувся, про дівчину, яка виглядає його і невтішно плаче, й зненацька помітив, що обличчя Уляни дуже одмінилося, дивно осмутніло, а очі стали глибокі й темні, як ніч. Я подумав, що, може, й вона має якусь причину до печалі. Уляна ж дивилася кудись понад сад, мовби відлітала, й мені захотілося відлетіти з нею, але я нічогісінько не знав про неї й губився в думках, куди ж вона лине. До якогось свого спогаду, до якогось свого козака? І знову хробачок ревнощів гриз моє крихке серце. Голова її на тлі вечірнього саду видалася головою Богородиці, голова на довгій красивій шиї… але то вже приплелася гріховна думка, і я прогнав її.

Несподівано я замовк, не довівши мелодії до кінця, і Уляна повернула голову та допитливо, зацікавлено подивилася на мене. Я сховав той погляд у собі. Вона ж підвелася й горда, неприступна, вже не Уляся, як почав називати її слідом за Оленкою, а Уляна, чи навіть Юліана, як іноді називала її мати, не попрощавшись, пішла до своєї хати.

…Обличчя Уляни дуже одмінилося, дивно осмутніло, а очі стали глибокі й темні, як ніч.

Я не втерпів і дорогою запитав Оленку, чи не знає вона, чим Улясю так запечалила пісня, чи не грав їй хто-небудь; випитував, як здавалося мені, тонко та хитро, й Оленка відказала, що Уляся й спить з музикою в душі, та музика живе в ній повсякчас. Уляся признавалася їй, що вдень вона чує музику рідко коли, а от уночі музика лунає в її снах дуже часто. Який був день – така й музика. День легкий, хороший – і музика весела, день минув хмарно, й музика важка. А буває вона аж чорною, і тоді мовби душить її вві сні. Печальний суворий Улянин вид стояв переді мною всю ніч і весь наступний день.

А в суботу ми з Оленкою знову були в Скоропадських. Але я застав… зовсім іншу Уляну – розвихрену, веселу, вона обсміяла мене за мій понурий вид, напівдячківську одіж, і мені стало образливо та кривдно. Не міг зрозуміти Улясі, до того ж вона майже нічого про себе не розповідала, вона була значно молодша за мене, одначе часом мені здавалося, що Уляна прожила довге-довге життя й знає набагато більше, ніж я, про світ та про людей.

Вона мене часто називала то дячком, то квашею, я тратився, гнівився й мовчав, і зарікався обзиватися до неї, й зненацька вона підходила до мене привітна й печальна й просила пограти для неї, і я поступався. Я вже знав, яких вона мелодій найдужче любить, і стиха награвав на кобзі, а вона сиділа принишкла, й думки її витали десь далеко-далеко, а сама була близько-близько, так мені здавалося. Траплялося, розкабешується, а то й розпасіюється, й тоді до неї не підходь. А якось одного разу Уляся вкинула нас з Оленкою у велике здивування, й навіть у переляк.

Ми сиділи в її хаті втрьох, і Уляся сказала, що вона зараз вийде в сіни, за тим до хати зайде одна стара жінка, а вже за нею вона, Уляся. І вийшла, і по якомусь часові до хати справді зайшла стара жінка, її обличчя було зчорніле й зморщене, щоки позападали, по-старечому ощирений рот кривився, одіж висіла лахміттям, в тремтячій руці тримала кривулясту палицю. Стара додибцяла до лави, сіла, закашлялась, подивилася на нас непривітно й забубоніла: «А де та вертихвістка, куди повіялася?» Не перехрестилася, не глянула на ікони, а бубоніла й бубоніла дедалі голосніше та голосніше, й прохоплювалися в її шемранні слова «чорт», «сто кіп лиха», «болячки», й нам з Оленкою стало моторошно, й Оленка прочинила двері та покликала в сіни:

– Улясю, де ти? Кого це ти впустила до хати?

І раптом у хаті пролунало:

– Себе!

На наших очах стара переродилася, зморшки розправилися, рот стулився, чорні очі заіскрили сміхом. Шовковою хусткою стерла з чола і щік сажу.

– Це справді ти? – пробелькотіла Оленка. – Тю на тебе.

Я не міг стямитися. Я не раз бачив театр, наш, спудейський, сам грав у ньому, там спудеї перевдягалися та перевтілювалися і в ангелів, і в нечистого, і в старців, і в королів, але це було щось зовсім інше. Це не було лицедійство, Уляся просто стала старою жінкою, просто-таки старою відьмою, а ось тепер знову перекинулася в дівчину. Вона сиділа на лаві й сміялася, а мені не було смішно, дивився на неї зі змішаним почуттям страху, захоплення й чомусь жалю.

Посміхалася вже й Оленка, тепер я дивився на них обох і думав про те, які ж вони в усьому несхожі. Оленка проста, довірлива, нелукава, жартівлива, і весь Оленчин вигляд відповідав її єству: кругле, з високим чолом, трішки кирпатим носиком, повними припухлими вустами личко, карі очі, біляве кучеряве волосся – вся на видноті, аж світиться веселістю й безхитрісністю, а чорнюща, як ніч, з глибокими відьомськими очима, міцно стиснутими губами великого рота Уляна – незрозуміла, дивна, чимось небезпечна й чимось, неначе чар, ваблива. Я глибоко відчував ту вабливість, той чар, боявся його й ішов на нього. Все частіше й частіше думав про Улясю, думав увечері, лягаючи спати, й засинав з її образом, і не міг зрозуміти, що зі мною коїться. Одначе часто й гнівався на неї, злість напливала на мене, як туман, але по хвилі розвіювалася. Мене тривожило, що на Улясю невідривно дивиться Гнат, пасуть її очима на вулиці та в церкві інші парубки, чомусь саме її, а не Оленку, теж красиву, може, навіть гарнішу, ніж Уляся. Гарнішу? Ба, ні! Уляся, якби схотіла, могла б причарувати камінь. Розпашіла, розвеселіла, вона була, як блискавиця, аж сяяла красою, аж обпікала, до неї було страшно доторкнутися й праглося того. О, як мені хотілося доторкнутися до Улясі! Щоб не отако – випадково, в дверях чи беручи в неї щось з рук, коли вона байдужа й не дивиться на мене, а щоб інакше – значуще, ніжно, голубливо, й щоб вона відповіла на мій доторк. Та як вона може відповісти? Потютькові, поповичу?… А те ще: вона – гетьманівна! Вийде заміж за кого захоче. Я розумів: краще мені не ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двір, там оселилася любов, оселилося лихо!

Я знав багато віршів та пісень піїтів наших і чужих про Купідона, який літає над нашими головами й ціляє стрілами в серця дівчат та парубків, але не тільки дівчат та парубків, отрута його стріл всесильна, від неї немає рятунку, та й чи треба рятуватися, коли те почуття, яке вони зароняють у серця, підносить людину над світом, і вона летить весела та радісна, вільна й щаслива, хоч часом і оглуплена. Співає хвалу Господові й славить все, що він сотворив. Там, у поезії, буяли легкість та краса, гармонія й пожива для незахмареної душі, але в житті, либонь, зовсім інакше. Тоді ще не розумів усього, тільки почував біля Улясі нез'ясненну тривогу й смуток без неї, й поспішав побачити її та сказати їй щось особливе, значуще, привернути до себе її увагу. Привернути її я міг лише одним – піснею. І про що б не співав, думав про Уляну та про себе:

Гей, гук, мати, гук,

Там, де козаки горілку п'ють

П'ють козаки мед-горілку

Та підмовляють дівку.

П'ють козаки мед-горілку

Та підмовляють дівку:

«Та поїдемо, дівко, з нами,

Та поїдемо з нами,

З нами, козаками».

Диво дивнеє, то вже я пив мед-горілку й підмовляв дівку. Гудуть баси, плачуть приструнки, вкладаю в пісню всю душу, серце, але на Улясю не дивлюся, а дивлюся на Оленку, яка сидить біля Улясі й байдужно та трохи пишаючись дивиться на мене. А Уляся не дивиться на мене, либонь, через те, що я їй байдужий, а про кого й про що вона думає, не знаю, не відаю. І Оленка не знає, й наодинці повідає мені, що любить Улясю й трохи боїться її.

– Не розберу її, то вона добра, така добра, що ліпшої людини й не знаю, а то гордовита й неприступна. Ще й – і Оленка притишує голос до шепоту, – володіє чарами. Ні, ти не смійся. Позавчора, пам'ятаєш, залишила мене на ночівлю і каже: «Ляж на моє місце». Ну я й лягла. Й не заснула всю нічку й на крихту. Й трусило мене, й корчило, і вітер якийсь ходив по мені.

– Нащо б вона завдавала тобі таких чарів, – намагаюся розраяти Оленку.

– Не вона завдавала. Вона знала, що цієї ночі вони будуть наслані на неї, на те місце, й поклала мене. О, вона знає стільки й такого, що й пан війт не знає.

Війт в Оленчиних очах чомусь найповажніша сила й найбільша мудрість. Вельми мудрий у Чернігові війт.

Я думаю про Оленчину розповідь, думаю про Улясю, і мені стає жаско і гарно, й трохи страшно. Чому страшно – не знаю Може, через те, що думаю про Улясю повсякчас. Одного разу, виспівуючи пісню-канта, замість «Марія» потягнув «Уляся» й злякався, гаразд, що ніхто не почув. І вабить мене до Скоропадських, й ледве задніє, поспішаю туди. І картаю себе по дорозі, й дорікаю, а ноги несуть мене туди, несуть. А серце болить, скніє, бо ж – гину. Бо ж з моїх походеньок нічого, ну просто-таки нічогісінько не може вийти. Не полюбить мене така дівчина, просто не може полюбити. Та якби я освідчився, увесь світ сміявся б. Найперше – мій батько. Он і Оленка, хоч вже щось помітила, але не сприймає моє зачудування Улясею як кохання. Не сприймає всерйоз.

Наближався день нашого від'їзду, і мене дедалі більше оповивала туга. Світ порожнів. Світ малів, дрібнів, ставав сірим, тільки десь у його глибині палала яскрава жаринка. Та жаринка віддалялася від мене. Мені здавалося, й Уляся трохи осмутніла, бо ж, думав я, прощається з Оленкою. Вона йшла поруч мене тиха та ніжна та враз підводила голову й обпікала тернинами очей, аж іскри обсипали все моє тіло.

Я йшов додому сам і думав: «Боже, що ти содіяв зі мною. Як мені тривожно, тяжко та гарно, як солодко й сумно. Може, для цих тривог і для цього смутку й живуть люди?!»

До від'їзду лишилося два дні, і враз впала на мене неймовірна новина: Уляся їде до Чернігова. Себто, їхав туди Яків, – Анастасія Марківна плела свою мережку, – але Уляся також забажала побачити Чернігів, вчепилася до матері та батька, і ті відпустили її й відсунули від'їзд на три дні, бо ж збирали свою одиначку пильніше, ніж підсусідки збирають у далекий похід козака. Аж два вози з уборами, солодкими наливками та тернівками на гостинець, всілякими печенями й пундиками супроводжували її.

Наче сьогодні бачу ту валку: попереду Полуботок з Яковом та двома осавулами – вони то зникали, то ми наздоганяли їх знову, далі полуботківський ридван, у якому їхали Уляся та Оленка, – ридван за Улясею пришлють пізніше, – за ридваном козаки в сідлах, дрімають на ходу, і в кінці обоз на чотири вози, який відставав, іноді надовго. Я тюпачив верхи позаду ридвана. Хтозна-що найшло на мене, але забажав поміняти мого плохенького коника-шельвага на гнідого румака, і з того сталася для мене велика прикрість. Ми від'їхали зовсім недалеко, дорога попластувала в яр, козаки та хурщики спускали на кілках, позакладавши їх у колеса, ридван та вози, я ж бачив у віконці Улясине личко й, гордовито випинаючись у сідлі, погнав коня вчвал повз ридван, дорога ж спадала дедалі крутіше, кінь помчав гатала, сідло я закульбачив кепсько й вивихнувся з сідла просто під ноги коневі, і той переступив через мене, аж сам полетів шкереберть.

Затявся я дуже й навіть, коли в голові перестало густи й трохи пригас біль у плечі, не міг ступити на ногу.

Козаки спочатку реготілися, й реготілися дівчата, я палав від сорому і мусив лізти у ридван, ще й підсаджений двома козаками. Ридван – зручний, лавочки обшиті шкірою, килимки та подушечки, якими й обіклала мене Оленка. Я одвертав свій вид, червонів і не швидко заспокоївся.

Їхав спиною наперед, дивився в віконечно на кущі та дерева й весь час почував на своєму обличчі Улясин погляд. Вона сиділа навпроти мене, склавши на грудях руки, виставивши вперед ноги в зелених чобітках. Ті чобітки чомусь дратували мене. Я знав, що вона розглядає мене, й нітився та втискався в куток. Розглядати, як мені здавалося, було нічого: великий лоб, великий ніс, великі, ледь викривлені губи, через що трохи шепелявлю, надто коли розхвилююся, ще й вуха, неначе вареники. Може, тільки чуприна не кепська, хвиляста, густа, м'яка. Оленка дрімала, підклавши під щоку подушку, така мила, така ніжна, і я аж позаздрив Якову, поставив їх поруч у мислях – біляву веселу Оленку й чорного, важного, розкаряченого Якова, й чомусь пожалів її.

У Якова губи, як п'явки, і очі чорні, крапчасті. Його батько, жид у другому коліні, отже, крові жидівської в Якові мало, тільки порода превипирає, його батько чоловік крутий, жорсткий, закоржавілий – все в походах та походах, таким, мабуть, буде і його син. Вони цураються свого жидівства й намагаються довести, що більше козаки, аніж ті, що козаками вродилися.

Аби відволікти Улясю від споглядання моєї непривабливої персони, я вказую на металеву скриньку на ланцюзі, якої раніше не бачив.

– Що це таке?

– А ти відгадай, – заграла очима Уляся. – Це пес, він не гавкає і не кусає, а всіх долає.

Я знизую плечима.

– Там гроші на дорогу. І прикраси. Може, сподобаюся комусь і він візьме мене заміж. Як ти гадаєш, можу я кому-небудь сподобатися?

– Болотяному дідьку, – огризаюся.

І раптом:

– Іване, кажуть, у Європі лицарі за дівчину проштрикують один одного шаблями. А ти… проштрикнув би кого-небудь?

Я розгублююся.

– Мабуть… ні. Та й тепер вже не штрикають. То раніше.

– Не проштрикнув би?

– Ну… Якби він мене дуже образив.

– А якби образив мене?… А ти стояв поруч?

– Тебе ніхто не образить. Ти – гетьманівна.

– Не хитруй.

Й глибоко зітхає.

– Ніхто мене, Іване, не кохав і не покохає… Це я так… Та й цур йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? – І дивиться на мене по-пташиному, повернувши голову в бока.

– Звідки мені знати…

– Ти ще не закохувався жодного разу?

– Тисячу разів, – випалюю я.

Уляся дивується.

– Як то?

– А так… У Києві. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся, – виповідаю правду. – А завтра побачу ще іншу… Вродливішу.

– Страшний ти парубок, Іване, – регочеться Уляся і враз серйозніє. – То не кохання. То так. А я й сама… Та ж я й не гуляла, не дівувала ще. Мати й зараз має мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не знаєш, чи правда, що там хлопці з дівчатами цілуються? Грища всілякі з цілуваннями, в хусточки або в діжечки.

– По-моєму, то таке цілування, наче з родичами або в церкві…

– Але ж потім виходять за тих парубків заміж… Значить, не таке. На вечорницях хлопці та дівчата вподобують одне одного… Але я так, мабуть, не змогла б. І не хочу такого. А може, й ніякого.

– Сподіваєшся зустріти князя?

– А що ж… Хоч… Може, й не зустріну. Й, либонь, його зовсім немає такого, щоб під мої мислі.

– Як то немає? – дивуюся я.

– А так… Кохання – це те, що люди вигадують самі собі. Вигадають і наділяють усім тим, що вигадали, парубка або дівчину. Хіба я не бачила… Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвіта і бандюгу. Та ще як покохала! Всі бачили, що він за молодець, а її осліпило.

Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.

– Тоді чого чекати? Потрібно виходити за того, хто трапився перший.

– Любов з'їдають миші… – раптом кинула.

– Звідки ти знаєш? Та тоді більше нічого чекати.

– Е ні, хочеться на щось сподіватися. Всі сподіваються… Хоч його й не буде.

– Якщо воно справжнє…

– А справжнє яке? – чомусь пошепки запитує Уляся.

Я соромлюся сказати, що також майже не знаю, яким є справжнє кохання. Мабуть, про це так само важко сказати, як і про те, яким є справжнє життя. Нам усім чомусь соромно казати правду про себе, навіть правду хорошу. Ті, хто побував на війні, соромляться сказати, що вони нікого не вбили, ті, хто чесно прожив у подружньому житті, що не знали перелюбу…

Либонь, Улясі скучно, й вона не відстає від мене:

– Що ж ти любиш, Іване?

– Книги всілякі. А ти? – поспішаю перекинути клубочок назад.

– Я? Бродити вночі по полю…

– Ти? Вночі? По полю? – торопію. – І тебе пускають?

– В тім то й річ, що не пускають. Це я у вимріях… Блукаю посеред жита, поміж волошок. Я люблю квіти. І могла б серед них померти. Мене вони заколихують… Це сон… Сон у серці… Лежу посеред квітів і ніби пливу кудись. Хмарки наді мною. І плакати хочеться. І не знаю чому.

І раптом дратується.

– Чого це я тобі вибалакую. Ти – наче піп.

– Наче піп?

– Очі в тебе такі… Сповідаючі…

На ніч ми зупинилися в селі Штиблі у багатого козака Лук'яна Пшеничного. Коні попутали й пустили пастися, вози поставили біля клуні у великому довгому дворі. Полковника запросив на вечерю панотець, Полуботок пішов туди з Оленкою, Улясею та Яковом, з ними пішли осавули та двоє значних козаків, решту козаків та чорну челядь запросив до хати на вечерю Лук'ян Пшеничний.

Я не пішов нікуди – вельми втомився, та й боліла нога, побродив у дворі, а тоді заліз до ридвана, вкублився й почав дрімати. Але мене кілька разів будили – хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клуні, ліг на сіно й заснув.

Один осавул вернувся з гостини значно раніше за інших, зайшов до хати Пшеничних й побачив, що Пшеничниха частує козаків та Полуботкових челядників, всі вже добре напідпитку, осавула це трохи здивувало й насторожило – з якого то ранкору господиня так щедро частує незнайомих їй людей. Він обійшов довкола хати, вернувся в двір, одчинив дверцята ридвана й побачив, що мідної скриньки, прикованої до лавочки, немає. Осавул гукнув на ґвалт, побігли за полковником. Гомін і крики розбудили мене. Я зліз з сіна. На той час надійшов полковник, засвітили два ліхтарі, які везли з собою, і олійну лампу, полковник і осавул ще раз оглянули ридван – скриньку було одкручено од ланцюга. Ліхтарі горіли на моріжку посеред двору, ми всі стояли спантеличені. Зізнаюся, хоч це було несосвітенно, неймовірно, я почувався особливо незатишно, адже лише я не вечеряв і не пив з козаками, а перед цим розпитував Уляну, що вона везе в тій скриньці. Мій страх виявився не даремним, бо по хвилі осавул запитав, кого не було в хаті, і всі вказали на мене, ще й двоє козаків потвердили, що навідувалися до ридвана й бачили, що там спав я. Відчув себе, мовби розіп'ятим на вістрі списів, розгубився зовсім і цим викликав справжню підозру.

Бо хоч і не клеїлася до мене, сина генерального хорунжого, крадіжка, але ж саме я спав у ридвані біля скриньки.

Стояв ні живий ні мертвий. Сказав, що досипляв на сіні, але там мене не бачив ніхто.

Важку, неприємну мовчанку розбив Улясин голос:

– Ні, цур… Чуєте! Я не дозволяю думати про Івана так. Не дозволяю! Чуєте!

– Спасибі, дочко, – мовив Полуботок. – Я – з твоїми мислями. А де Пшеничний? Треба обдивитися довкруж.

Незабаром знайшли дірку з хліва на вгород, а за діркою порожню скриньку. Дірка в засторонку була стара, але біля неї валялось кілька свіжообламаних патичків.

Послали по отамана та по війта, ті прийшли заспані й перепуджені, адже в їхньому селі сталося нечуване – обікрадено високу особу.

– Від Клима напасть, – сказав, дещо оговтавшись, отаман. – Минулої весни він зґвалтував служницю, сироту Параску… Батько грошима прикрив гріх. Я накажу до слушного доводу і до подальшої резолюції взяти його під варту. Таке вчинити міг тільки він.

Незабаром повернувся до двору Лук'ян Пшеничний, а по тому й Клим. Райці взяли Клима під арешт.

Полковник наказав усім вкладатися спати, але ніхто з нас так і не заснув до самого ранку. Не знаю, що думали інші, а я думав про Улясю: не знав, чим скінчиться ця справа, але був безмежно вдячний їй за довіру й заступництво. На таке здатна тільки добра й чиста душа. Просив у Небесного Вітця їй всього-всього, чого він може послати людині, думав про неї з великою ніжністю й зачудуванням. Але й страх не полишав мене. А що, як вкрадене не знайдуть і підозра повернеться на мене?

Ранком до Полуботка знову прийшли отаман та війт і запитали, що чинити.

– Чиніть не мою волю, – відказав полковник. – Я вимагаю скутечної справедливості, і все.

Отаман покликав Пшеничного та його жінку й оголосив, що опівдні будуть чинити суд над ними всіма: Пшеничним, його малжонкою та сином, чинитимуть суд в присутності всієї громади, всі Пшеничні мають скласти в церкві присягу на хресті та Євангелії.

Я бачив, як обмертвіли Пшеничний і його жінка, вони стояли живі і вже мертві, вони могли не складати присяги – присягу складає тільки людина, спіймана на злому вчинку, їх на крадіжці не спіймав ніхто, і сина також, хоч він і не частувався з гостями, а кудись відвихувався. І Пшеничний зникав також. Але й не складати присягу – покласти на себе сором на все життя.

По тому, як пішли отаман та війт, Пшеничний заметушився, заметався, покликав до хати Полуботка, але той, передбачаючи, що скаже Пшеничний, закликав обох осавулів; Пшеничний не хотів говорити при них, а потім щось таке забелькотів, мовляв, гроші, може, і взяв Клим, і просив не робити ганьби, а пообіцяти на іконі, що нікому нічого не скажуть, а він поверне гроші та коштовності.

– То ти вже й так зізнався, – сказав Полуботок.

– Я не зізнався, – знову одпирався Пшеничний. – Кажу, може, їх взяв Клим…

– А нащо ж твоя малжонка напувала козаків? – запитав полковник.

– Це вже тоді, як сталося… Спочатку вона тільки частувала вечерею…

– Ну ось, ти таки й зізнався, – сказав полковник. – Веди й показуй, де гроші. А я поміркую, як бути. Ти також винуватий, що не сказав одразу.

– А що мав робити, – похилив сиву голову Пшеничний… – Мій син…

– І гроші чималі. Коштовності… – додав осавул. – Знадобилися б також. Хоч… Чого ще тобі треба? Маєш двір і маєш хутір, винокурню на три казани, і хату в лісі, і воли, й стоги…

– Мені – нічого… Це він…

Пішли на хутір і відкопали заховані в трьох місцях гроші та коштовності. По тому зібралися у війтовій хаті й радили раду в присутності всіх Пшеничних. Пшеничний і Пшеничниха стояли на колінах, молилися до ікон та до полковника, Клим підпирав плечима піч, зиркав налитими люттю очима.

– Просися ж, ну, просися, – смикала його за полу мати.

Клим важко опустився на коліна.

– Подивися, що кому з них належить за Статутом, – наказав війтові Полуботок.

Війт, маленький і миршавий, послинив палець.

– Артикул Статуту гласить, що за таку крадіжку злодій горло тратить, – сказав війт. – А посібникам його – назначения членків, тобто одрізання вуха або носа.

Заголосила Пшеничниха, заплакав Пшеничний, і заревів Клим.

– Ми – не суд, – сказав Полуботок. – Ми тільки дивимося, що може присудити суд. – І зітхнув глибоко. – Задним ти колись, Лук'яне, був козаком. Похід голіцинський разом одбували. Через те і в гостину до тебе став. Шкода мені тебе. Неслави ти вже й так зазнав. Та й гетьманівна просить… щоб через неї кривд не було. Якщо не заперечують пани отаман і війт, сплатиш вину урядову й панську, а син твій нехай іде на татарську границю на дозори на три роки. Якщо не зітне його там татарська стріла, то, може, вітер вивіє з дурної голови лихі думки.

Перед тим, як мали виїздити, я здибав у левадці Улясю, вона сиділа навпочіпки над потічком, вербовою гілочкою водила по воді.

– Долю свою видивляюся, – сказала. – Ну, чим там скінчилося?

– Скінчилося, як і мало скінчитися. Простив пан полковник. А тобі – дяка довічна. – І я поцілував їй руку, ще й сказав: – Цілую тобі руку, як рідній матінці.

– Дивний ти, Іване, – мовила дівчина. І зненацька лукаво та хитро: – Та й не кепсько це, коли матінка молодша на кілька літ.

Я відчув, що в мене паленіють вуха та щоки.

– Там тебе шукають… Тра їхати, – пробелькотів і пішов. Чомусь пішов сам, не чекаючи на неї, не хотів, щоб нас бачили вдвох. Чому, не знаю. Я був утомлений і водночас щось ніс у собі, а що, не знав. З тим і приїхав до Чернігова.

* * *

Тільки двох князів у давнину називали руськими: Київського та Чернігівського. Кажуть, що свою назву Чернігів отримав від непрохідних чорних і червоних лісів, які колись оступали місто з усіх боків. Темні бори, гаї та діброви й понині обкладають могутніми крилами це дивовижне місто, котре змагалося славою та красою з Києвом і Новгородом, Москвою та Суздаллю. Випасені на придеснянських луках коні сягали копитами Прикарпаття, Волги і Дону, Москви-ріки, берегів Чорного моря, срібні чернігівські сурми стрясали повітря в далеких і близьких краях, чернігівські вої вкидали в переляк блискучими щитами половців та ляхів, чудь і мерю й своїх кровних братів полян та древлян, і втомилися від походів коні та люди, й потроху губили сіверяни в походах ті щити, й поймалися зеленою іржею сурми, возвеличувалися інші міста, інші народи, а древній славний Чернігів перетворився в звичайне полкове місто, зі зветшалою, в обломах і осипах, фортецею, численними добудовуваними й перебудовуваними церквами з банями, з яких позлущувалася позолота, з посадами, котрі обліпили місто з усіх боків, подекуди позносили вали, хати й цехові майстерні налазили одна на одну, місто розповзалося на схід, в сторону річки Стрижня і вже давно не нагадувало той грізний, суворий, величний Чернігів, якому проспівали славу давні літописці.

Щоправда, немало церковних бань було відзолочено за Мазепи, й відремонтовано церков, і збудовано нових, допильновує порядку в місті й нинішній полковник Полуботок, хоч таки зветшало місто, розлізлося, неначе недопечений гарбузяний пиріг, ховає воно в надбрів'ї соборів, огромі валів, настороженій тиші глибоких вузьких вуличок якусь особливу таїну, якої не знайдеш ні в якому іншому місті. В тій таїні лишилося вельми мало величі, значно більше в ній туги за тим, що минуло, та смутку. Додають його й високі могили попід містом, в самому місті є одна – за старим валом, і друга – навпроти Успенського Єлецького монастиря, в саду, який належить монастиреві, вони нагадують, що там похована колишня велич і колишня слава цього міста.

Чимось провинилося місто перед Богом, і почали падати на нього одне лихо за іншим. Кілька літ тому, 1710 року, гаряча південна юга нанесла на місто, на поля, сади та луки хмари саранчі, в такій кількості її не бачили тут ніколи, вона обліпила церкви, будинки, коні бридилися йти по ворушкій ріці, собаки ховалися в буди, але й там їм не було рятунку, люди не могли через неї зужити страви, і стояли в повітрі шемрання та шелест – саранча поїдала все, що могли перетерти її щелепи. По саранчі прийшов голод, далі – моровиця. Вона лютувала й наступного року, чимало людей покинули місто, втікали в ліси.

Неначе в покуту за ті лиха, наступні роки були врожайними та сприятливими. Повернулися всі, хто втік з Чернігова, знову застукотіли сокирами теслі, бляхарі ляскотіли дерев'яними молотками по блясі. Пан полковник наказав поремонтувати всі цегляні будівлі, які належали уряду, таких будинків у місті немало: полкова канцелярія та полковий суд, магістрат, латинський колегіум, а також доми: архієрейські цегляний і дерев'яний, дім настановленого від царя коменданта полковника Ушакова, самого пана полковника Полуботка та кілька інших. Є в місті фортеця і є цитадель з Прогорільськими ворітьми між вулицею Гончою і старим земляним валом; між фортецею і обивательськими будинками – міська площа, на ній збираються перед походом козаки, тут проголошують царські укази та важливі постанови полкового уряду, магістрату, від площі бере свій початок і головна вулиця – Любецька, яка веде на Київський виїзд. Окрім Київського, в місті ще кілька виїздів: Глухівський на Глухів, Орел і Москву, а також дорога на Стародуб, Седнів та Городню; Санктпітербурський – через село Роїще і ще один – на Сорокошичі, до кордону польського.

Ставши на старому валу, що я частенько й робив, можна побачити більшість чернігівських церков: соборну Преображення Господнього, Архістратига Михаїла, Чудотворця Миколи, Богоявления Господнього, Святої Великомучениці Катерини та Воздвижения Животворного Хреста, Стрітення Господнього, Вознесіння Господнього, Жон-мироносиць, а також кілька старих, давніх, які лежать у руїнах. Видно звідси й монастирі – Борисоглібський, П'ятницький жіночий, Успенський Єлецький, Троїцький.

Звідси, з найвищого горбка валу, я люблю спостерігати за містом, іноді мені здається, що плин часу для нього зупинився давно і в місті живуть князі та ченці-чорноризці, перших я бачив на протилежній, Замковій, горі, других – на дні вузьких темних вуличок, таких вузьких і темних, що лід у них лежить до середини літа. Старі й нові вали перехрещувалися, творили дивовижне плетиво – старий вал проходив біля Успенського Єлецького монастиря, в монастирі поралися ченці в чорній одежі, вони не порушували того чару. Я наново знайомився з містом, адже колись, учнем, знав тільки колегію та садибу, у якій жив, саме місто цікавило мене дуже мало, було, на мій погляд, вельми загадковим і навіть ворожим. Я чомусь всього боявся, скрізь бачив підступ і небезпеку. Напочатку й справді всілякі негаразди раз по раз падали на мене: то поб'ють крамарчуки, то поженуться бродячі собаки, а то й сільський дядько опереже пугою, бо, бач, підійшов близько до воза. Нині ж бачив місто інакше, в єдності з минулим, ще й те минуле вабило дужче, ніж нині суще, яке ставало дедалі гіршим.

Нині ніхто нікому не вірить, скрізь правлять заїжджі урядовці, свої спритники теж пхаються в пани, вулицями марширують солдати, часом страшніші за розбійників, появилося багато злодіїв, старців, волоцюг, що не день – відчиняються німецькі та московські лавки, а свої стоять з дверима, перехрещеними дошками, зникає все старе, з'являється нове, чуже, холодне й непривітне.