Мир хатам, війна палацам

Грушевський спантеличено видивився на Шептицького.

– Не розумію вас, графе…

– А що тут розуміти? Таж П'ятачков ваш відвертає від більшовиків на Україні національно-свідомий елемент: кому ж приємно, коли тобою нехтують, а твої права заперечують? Хай Бог допомагає цьому милому П'ятачкову. Свята церква молитиметься за спасіння його душі!

– Я саме так і оцінюю діяльність цього, до речі – П'ятакова, а не П'ятачкова, – зрадів Грушевський. – І я вже дав вказівку, щоб у нашій пропаганді наголосити на тому, що більшовики в Росії, – там, де в цьому немає жодної потреби, бо російський народ національно вільний, – за національне визволення, а на Україні, де нація доконче потребує самовизначення, – тут вони проти!

– Бог благословляє ваш ясний розум, пане професоре!

Дзиґарі в кутку в цю секунду вдарили п'ять разів: минула година, як митрополит прибув.

Грушевський кліпнув оком на циферблат дзиґарів:

– Який жаль, що запізнився ваш поїзд, а після того ви ще забарились… Часу лишається мало, а нам ще багато говорити!..

Шептицький повів бровою:

– О, я не марнувався ці півгодини, що запізнився до вас, пане професоре! Мені так заманулося проїхатись вулицями міста. Адже за цю чвертку століття це вже втретє відвідую я нашу древню столицю, але щоразу сакраментальні обставини не дозволяють мені обсервувати досхочу і гонять мене геть… Та вам, любий друже, дещо відомо про це, і я не буду затримувати вас моїми рефлексіями…

Так, Грушевському дещо було відомо, і Шептицькому не варто було затримувати розмову.

Тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року офіцер драгунського полку молодий граф Андрій Шептицький, який верховодив у австрійських монархічних організаціях і, зокрема, керував акціями супроти вільнодумних гуртків поміж краківського студентства, прибув з Австро-Угорщини в Росію, в гостини до свого приятеля, графа Шембека. Граф Шембек, російський підданець, мав маєток у селі Бородянці, п'ятдесят кілометрів від Києва, а його брат – граф Шембек, австрійський підданець, володів подібним маєтком під Віднем. У маєтку графа Шембека віденського драгун граф Шептицький захоплювався полюванням на вальдшнепів, кроншнепів та куріпок. Куріпки, кроншнепи та вальдшнепи дуже гарно гніздилися і в маєтку графа Шембека київського, і тому цілком зрозумілим було бажання молодого спортсмена постріляти цих принадних пташок на російській Україні. Молоді графи полювали залюбки, а у вільний від мисливства час клопотались всякими іншими справами: вірний католик граф Андрій Шептицький дуже цікавився тим, як задовольняються релігійні потреби місцевих, що проживають на Україні російській, католиків, і, натурально, заходжувався максимально сприяти задоволенню цих законних духовних потреб. Стараннями молодого, але побожного драгунського офіцера та його друга, теж побожного молодого графа Шембека київського, було значно активізовано духовне життя католицьких братств на російській, православній Україні. В селі Бородянці, наприклад, де на той час з двох тисяч мешканців числилося католиків лише двадцять, була збудована благоліпна католицька каплиця і навіть замешкав парох католицького обряду – ксьондз. Одночасно подібні каплиці збудовано ще в кількох селах Київщини, Поділля та Волині, а по більших містечках – навіть костьоли. Було також піднесене перед київським генерал-губернаторством клопотання про побудову другого – невимовної готичної краси – кафедрального костьолу в самому місті Києві на вулиці Великій Васильківській. При кафедрі була зразу заснована і католицька семінарія, – щоб готувати пастирів для католицьких душ на Україні сущих та тих, які ще малося на думці привернути до католицького обряду в подальшому. Певна річ, що в постійних клопотах з справами церкви молодим графам, Шептицькому та Шембекові, доводилось частенько навідуватись до Києва, і у вільну годину вони полюбляли далекі прогулянки по мальовничих київських околицях. Особливо полюбилися їм дикі місця поза Печерськом, де на лоні чудової природної краси розташовані були фортечні будови та порохівниці Київського військового округу, що межувала на той час з кордонами Австро-Угорщини…

Така була перша поїздка Шептицького до Києва, мало не за чверть століття перед дев'ятсот сімнадцятим роком.

Зрозуміло, що про плідні результати свого спортивного вояжу граф Андрій звітував. Він звітував у генеральному штабі австро-угорської армії у Відні. І в Римі, у Ватикані, особисто папі Леву XIII. Бісмарківський план «дранг нах остен» для імперських династій Габсбургів та Гогенцоллернів цілковито збігався з планами Ватикану щодо поширення католицизму на схід – з кінцевою метою перенесення столиці Божої імперії в Єрусалим, ко Гробу Господню, щоб звідтам правувати над цілим католицьким світом в обох півкулях землі.

Результати звітувань були такі.

З генштабу драгунський офіцер вийшов з орденом за військові заслуги, одначе стрічка ордена була пришпилена не до вилогів драгунського мундира, а до лацкана цивільного смокінга: Шептицький був демобілізований з армії.

В резиденції папи Шептицький, проте, залишив і смокінг: з Ватикану він вийшов у підряснику монаха, послушника єзуїтського ордена василіан. Граф Андрій раптом присвятив себе цілковитому служінню Богові.

Послушенство в чернецькому ордені, яке для всіх, хто шукає єднання з Богом, твердо терміновано щонайменше шістьма місяцями, було, проте, спеціальним рескриптом святої конгрегації у Ватикані для молодого ченчика Андрія зменшено… тільки до місяця. За місяць він став повноправним єзуїтом, за рік дістав права священнослужителя, за десять років пройшов усі ранги католицької ієрархії – аж до високого сану єпископа, на якого висвячений був у Станіславі. А невдовзі зовсім молодий роками граф Шептицький посів і найвищий на теренах діяння греко-католицької церкви в Галичині духовний пост: став митрополитом львівським у святій резиденції на горі Святого Юра, намісником на західноукраїнських землях папи римського, який сам, як відомо, є намісником Бога на землі.

Незадовго перед тим відбулась і друга поїздка графа Шептицького до Києва – кафедральний костьол невимовної готичної краси був уже побудований. Мило було завітати і в Бородянку з куріпками, кроншнепами та вальдшнепами, до старого друзяки, російського графа Шембека, австрійський брат якого дістав тимчасом червону кардинальську мантію.

Одначе справедливість вимагає відзначити, що Шептицький не був присутній при освяченні нової київської кафедри на Великій Васильківській. І взагалі отець-єзуїт прибув на територію Російської імперії не в душпастирській сутані, а… в світській одежі. Він знову вирядився в смокінг – і став зовсім на себе не схожий. Втім, і паспорт був у нього… на чуже ім'я.

Справедливість вимагає відзначити також, що ця нікому не відома особа… необачно загубила свій фальшивий паспорт через проріху в кишені смокінга і була вислана царською поліцією за межі Російської імперії…

Саме цей казус і мав, очевидно, на думці Шептицький, згадавши про сакраментальність обставин при відвідуванні древньої столиці України.

Слідом за Грушевським Шептицький теж поглянув на дзиґарі в кутку.

– Мені залишилося гостювати у вас, шановний пане професоре, ще цілу годину. Про найважливіше ми встигнемо домовитись. Одначе в подальшому виникне ще чимало справ, і ми обоє потребуватимемо постійного контакту. Тому нам потрібна буде людина, яка б могла підтримувати між нами щирий зв'язок. Прошу запам'ятати: Київ, Дарниця, місце постою бельгійських авіаторів, що діють у складі російської армії, – капелан частини, парох тернопільської кафедри до війни, отець з ордена редемптористів Франц Ксаверій Бонн. Можете, пане професоре, цілковито покластися на отця Франца Ксаверія: мій особистий друг, прихильник нашого національного відродження, щирий український патріот.

Грушевський здивовано звів брови:

– Бельгійський чернець і – український патріот? Не лізе у ворота, пробачте, графе…

– Прошу, не дивуйте, пане професоре! Бельгійський орден ченців-редемптористів вже віддавна спрямований для ширення слова Божого на землях України та Білорусії. Тому й провадимо нині, поруч з заокеанською еміграцією українців з Галичини, ще й еміграцію до Бельгії: в Брюсселі та Льєжі нині маємо наші національні колонії. Вважайте, пане професоре: нинішній намісник Бога на землі папа Бенедикт п'ятнадцятий є великим прихильником греко-католицької церкви і вважає всіх українців своїми чадами. І ми від щирого серця кажемо про папу Бенедикта, що він «наш український папа». Незважаючи на вашу… гм, сказати б – академічну неприхильність до унії, можете рахувати, пане професоре, на його всебічну допомогу, особливо в милих вашому серцеві культурних заходах – і людьми і грішми…

Шептицький мав рацію: папа Бенедикт п'ятнадцятий особливо цікавився українськими справами. Крім старої української семінарії при Ватикані, яка існувала з тисяча вісімсот вісімдесят сьомого року, – папа Бенедикт тисяча дев'ятсот сімнадцятого року заклав ще й другу українську семінарію з окремим російським відділом: католицькі місіонери мали рушити з словом Божим на терени України й Росії, тільки закінчиться війна. Водночас – поки війна ще не закінчилась – щедротами папи Бенедикта екіпіровано під егідою італійського уряду і збройний загін з полонених галичан.

Справи католицької церкви і справи українського відродження так тісно переплітались у діяльності митрополита, що годі було й збагнути, що для нього – мета, а що – тільки засіб задля досягнення мети.

Грушевський тішив себе думкою, що метою для митрополита є українська державність, а католицька церква – зручний засіб для досягнення цієї мети.

Наче на підтвердження цього, Шептицький казав далі:

– Певний, пане професоре, що ви поділяєте мою думку: на шляху творення молодої держави не останнім є забезпечення зв'язків з державами могутніми. Чи не заперечуватимете ви, пане голово, коли налагодження взаємин із Німеччиною та Австро-Угорщиною, – щоб полегшити вам вашу багатогранну клопітну діяльність, – я тимчасом переберу на себе? Звичайно, в постійному з вами порозумінні?

Грушевський кивнув: саме цього і потрібно було від Шептицького, – в разі невдачі, неуспіх завжди можна буде скинути на нього, а самому залишитись святим та Божим.

Шептицький відповів на кивок Грушевського чемним поклоном, з виразом подяки за високе довір'я.

– Але маймо на увазі, пане професоре: Україна досі, на жаль, ще входить до складу Російської держави, а Росія веде війну в союзі з Францією та Англією. Отож, доки міждержавна ситуація не зміниться, Центральна Рада, певна річ, буде домагатись перед Францією та Англією визнання прав України на державність. Таким чином…

– Щодо цього, – мовив недбало Грушевський, – то я вже вжив деяких заходів: з Францією я вже нав'язую дипломатичні зв'язки…

– Прошу? – вкрай здивувався Шептицький.

Розрахунок Грушевського – ошелешити свого спільника і суперника на ниві державного будівництва і покласти-таки своє зверху – дав на цьому блискучі результати. Адже ще два дні тому – коли, при від'їзді з Петрограда, Шептицький дістав останні звідомлення від вірної католички Софії – нічого такого не було!

– Коли?

– Сьогодні я мав балачку з представником Франції на Україні, мсьє Енно. Ввечері він виїздить до Парижа з текстом інтерпеляцій, які я подав урядові Франції.

Поволі, смакуючи, Грушевський розповів Шептицькому про зміст розмови з Енно, дещо змінивши її стилістичну форму – в той спосіб, що не Енно ставив йому запитання, а він сам формулював домагання Центральної Ради перед урядом Франції.

Шептицький вислухав уважно і вдумливо – добре розуміючи, що стилістичну побудову слід сприймати інакше.

– Тим паче! – резюмував він. – Раз Франція виказує такий інтерес, ми повинні невідкладно мати в Парижі нашого, нехай тимчасового і неофіціального, представника. Я пропоную, пане професоре, доручити зв'язок з французьким та італійським урядами пану Тишкевичу. Пан професор повинен його добре знати: це відомий хлібороб на Київщині.

Грушевський відсахнувся:

– Але ж, графе, добродій Тишкевич був у Франції дипломатом царського уряду і відставлений Тимчасовим урядом!

– То й добре: отож він не тягтиме руку за Тимчасовим урядом, а навпаки, жадатиме зробити йому капость!

– Але ж ми анонсуємо демократичну Україну, а добродій Тишкевич – великий поміщик!

– Зате він – український патріот. Ще п'ятнадцятого року, при початку війни, як відомо пану професорові, саме він, у згоді з Ватиканом, подав таємну інтерпеляцію урядові його величності англійського короля про жадання українців відділитись від Росії.

– Але ж він – католик!

– Я теж – католик, прошу пана професора, – мовив Шептицький, смиренно потупивши очі.

– Пробачте, панотче, але чи ж високо стоятиме авторитет дипломата-католика на православній Україні?

– Зате він високо стоятиме на греко-католицькій Україні, і це сприятиме зближенню обох Україн.

– Але ж він – граф!

– Я теж, прошу пана професора, в мирі – граф. – Шептицький знову скромно потупив очі.

– Вибачайте, графе, я нічого поганого на думці не маю, – знову спік рака Грушевський. – Але ж не рівняти особу такої національної популярності, як ви, до звичайного… гм, поміщика. Вибачайте, але я хотів сказати, що коли в наш революційний час збігається в одній особі, що вона, ця особа, і цареві служила, і католик, і поміщик, і граф, то… – Грушевський заплутався і тому вдався мерщій до радикального виходу із незручного становища, в яке потрапив. – Словом, ви мене переконали, я згодний. – І він поквапився перейти далі. – А кого ж нам призначити до Англії?

– Князя Трубецького. Князь Трубецькой, – додав Шептицький, щоб наперед допомогти співбесідникові не потрапити знову в конфуз, – теж був царським дипломатом і абшитований Тимчасовим урядом, теж поміщик і теж… княжої фамілії, одначе він – православний! І має всі ті, корисні для нас, якості, що й граф Тишкевич: почуває себе як риба у воді в позалаштункових дипломатичних комбінаціях.

– Але ж, – змолився Грушевський, – він же росіянин, кацап, ще й старовинного боярського роду!

– Зате він одружений з українкою, добре відомою вам дочкою київського миловара Ралле. В петербурзьких аристократичних салонах я неодноразово зустрічався з чарівною панією Трубецькою, і ми багато згадували Київ. Княгиня Трубецька не може забути київських контрактів і особливо нудьгує за медівниками з крамниці на Прорізній «Ось Тарас із Києва». Княгиня Трубецька, уроджена пані Ралле, стала однією з моїх симпатик. Нещодавно вона прийняла католицький обряд…

– От бачите! Вона вже перевернулась на католичку!

Грушевський ухопився за голову, та Шептицький, щоб покінчити з забарною дискусією, поважно підсумував:

– Не забувайте, пане професоре: у Франції та Англії ставлення до колишньої царської Росії було незрівнянно кращим, ніж до нинішньої Росії, революційної. Отже, колишні російські, царського корпусу, дипломати мають у вищих англійських та французьких сферах велику прихильність. Те, що ми користатимемо з їхніх послуг, викличе в західноєвропейських колах щиру симпатію до нашої справи. Зважте на це. Війну ще не закінчено, російська армія…

– От-от, армія, графе! Саме про це нам з вами і треба поговорити особливо серйозно! Хочу вас поінформувати…

– Зараз перейдемо до проблеми армії, пане професоре, але як будемо з дипломатичним представником до Англії?

– А хіба що? – здивувався Грушевський. – Ми ж договорилися вже, що – Трубецькой!

Розмова перейшла до армії.

Сяючи цілим обличчям, Грушевський підсунув через стіл Шептицькому купу телеграм від військових частин, що вимагали українізації, і поінформував, що він вирішив у найближчому часі скликати український військовий з'їзд – з представників національних рад, утворених вже по всіх фронтах. З'їзд мав вимагати від Тимчасового уряду широкої українізації частин та передислокації їх на Україну.

– Ми матимемо тут, у гарнізонних постоях великих міст України, своє національне військо! – патетично вигукнув Грушевський на завершення свого повідомлення. – І це дасть змогу Центральній Раді спертися на збройну силу для виборення своїх домагань!

– Цілком слушно! – дав і своє схвалення Шептицький. – Одначе поправніше було б передислокувати українські частини не в тилові гарнізони, а на позиції Південно-Західного та Румунського фронтів і вимагати від Тимчасового уряду найменувати цей фронт – українським.

– А! Так, так! – погодився Грушевський, гірко жалкуючи, що така думка не спала йому. – Це буде дуже поважно: український фронт! – Раптом він схаменувся. – Але ж, графе, чи ж ви за те, щоб українське військо активно діяло проти австро-німецького блоку?

– Аж ніяк! – спокійно відказав Шептицький. – Але ж зібрана в кулак армія буде міцнішою підпорою Центральній Раді. Прецінь, водночас цей же фронт може виявитись небоєздатним, якщо проти нього з тамтого боку стоятимуть теж… українські частини. Навіть святе Євангеліє, пане професоре, говорить, що брат на брата…

– Цілком слушно! – поквапився дати своє схвалення і Грушевський. – Я саме про це й думав у подальшому. Ви маєте на увазі наш легіон «Січових стрільців»?

– Не тільки, пане професоре. Я маю також на увазі і ваші, тобто наші «Сині жупани».

Шептицький мав на увазі дивізію так званих «синьожупанників» – друге, після легіону «галицьких січових стрільців», українське військове формування, утворене «Союзом визволення України» та окроплене благодаттю з кропила галицького митрополита ще перших днів війни.

Дивізія «синьожупанників» іменувалась так тому, що всі її солдати та офіцери були зодягнуті в сині, запорозького крою, жупани та шаровари і в високі смушеві шапки з синім верхом та золотою китичкою на кінці, – як з малюнка до ілюстрованої історії України, по розділу сімнадцятого віку.

Сформовано дивізію «синьожупанників» – німецьким генштабом і на території Німеччини, в німецьких містах Зальцведелі, Вецларі та Міндені Ганноверському, – з українців – полонених Східної, російської, України. Під керівництвом німецьких інструкторів полонені відбували постійну муштру, а в «просвітах», організованих на території таборів, провадилась широка пропаганда за відокремлення України від російської держави.

– Мушу поінформувати пана професора, – додав ще Шептицький, – що від дня вибуху революції в Росії та появлення, отже, близької перспективи на українську акцію, з полонених українців по австрійських концтаборах у Фрайштадті, Раштадті, Йозефштадті та Терезієнштадті австрійський генеральний штаб також почав формувати подібні дивізії. Козакам справляється гарну одежу сірого кольору: жупани, шаровари та кепі-мазепинки. Отже, маємо ще «сірі жупани»! Таке опертя з Заходу дістане український фронт, якщо Центральна Рада спроможеться його утворити… Звичайно, тут, у столиці, для безпосереднього підпертя Центральної Ради годилося б мати спеціальну військову частину…

– О! – зразу відгукнувся Грушевський, зрадівши, що може нарешті похвалитися і собі. – В Києві таку частину вже сформовано, любий графе! Три тисячі двісті багнетів!

– Коли?

– Щойно! – Грушевський поглянув на дзиґарі. – Чотири години тридцять хвилин тому.

Така військова точність мала справити особливий ефект.

І справді, Шептицький був зіритований. Вірна католичка Софія погано виконувала свої обов'язки при православному голові Центральної Ради. Суворий пастир накладе на неї тисячу поклонів перед фігурою непорочної Діви Марії! В своїх інформативних сповідях душпастиреві вона нічого не дописувала про такий… демарш.

Тимчасом Грушевський смакуючи інформував докладно:

– Пополудні, на Сирці, де знаходяться казарми для маршових батальйонів фронту, відбулося це виключної ваги національне свято утворення української національної армії. Я не був присутній на святі. Пан граф розуміє, звичайно, що моя присутність, як голови Центральної Ради, була б – не політичною. Адже, про око людське, утворення цієї частини повинно виглядати як самостійне волевиявлення самих вояків, – щоб ніхто не міг закинути, що це відбулося під тиском Центральної Ради. Добровільний київський військовий клуб імені гетьмана Полуботка, за моїм дорученням, певна річ, повів між солдатів та старшин маршових батальйонів, яким прямувати на позиції, агітацію за те, щоб на позиції не йти, а залишатися тут, у Києві, оголосивши себе полком гарнізонного постою – для оборони столиці рідної неньки. Полк прибрав собі найменування – «Перший український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького».

– Чудово! – схвалив Шептицький блискучу ініціативу Грушевського. – Але чому – імені Богдана Хмельницького? Чи пан професор змінив свою думку? Адже в своїх наукових студіях пан професор плямує гетьмана зрадником за те, що приєднав Україну до Росії? Поправніше було б найменувати полк іменем гетьмана Мазепи, що є символом самостійності України!

– Це було б зовсім не політично, любий графе! Потрібно обманити підозрілість Тимчасового уряду! Я так і аргументував перед паном Гучковим: першому ж українському полкові ми дамо ім'я Богдана, щоб засвідчити наше прагнення єдності з Росією.

Шептицький терпляче ковтнув шпильку – він був дипломат і готував добре віддячення. Він похилив голову:

– Нехай буде Богдана Хмельницького. Бог у поміч!

Потім Шептицький підняв руку і сотворив хресне знамення:

– Слава Богові, слава Україні, слава українському лицарству!

– Амінь! – чемно похилив голову і Грушевський.

– Для дальшої консультації в усіх військових справах, а також для контакту поміж нами щодо цього, наколи нас роз'єднають фронти, рекомендую увазі пана професора певну і тямущу людину: Мельник Андрій, чотар легіону СС.

Андрій Мельник, чотар легіону «Січових стрільців», до війни був молодшим управителем маєтків графа Шептицького на галицьких землях.

– Гаразд, – погодився Грушевський, – постараюсь визволити його з таборів. Графу відомо, в якому саме табору перебуває нині чотар Мельник?

– Він не перебуває в таборі, він не в полоні, він воює в лавах січовиків ще й сьогодні.

Грушевський подивився на Шептицького непорозуміло.

– Вибачайте, графе, тоді мені незрозуміло, яким чином чотар Мельник може бути консультантом при мені, раз він перебуває по той бік фронту, в лавах австрійської армії?

– О! – недбало відказав Шептицький. – Коли це потрібно, чотар Мельник завтра ж передасться в полон, і ви матимете змогу його з полону визволити. Не сушіть собі цим голови, пане професоре, то вже моя справа – комунікації через фронт.

Шептицький відхилився в кріслі і втомлено прикрив повіками очі. Аж тепер – вперше за всю довгу розмову – Грушевський помітив, який втомлений і який вже старий митрополит галицький. Та Шептицький сидів замружившись лише одну хвилину. За хвилину він широко розтулив очі, але глянув не на Грушевського, а просто перед собою.

Просто перед Шептицьким було вікно. Крони каштанів кучугурились перед ним, і були вони в цю чудову пору рясно вкриті стрімкими білими свічками цвіту.

– Яка ліпота! – проказав він мрійливо. – Коли справу нашу буде завершено, коли сонце державності засяє над українською землею по обидва береги Збруча, коли український лев таки зіпнеться на свою скелю…

– Скелю! – пирхнув Грушевський. – Ваш Франко закликає лупати, розколоти цю скелю!

Грушевський завжди тяжко ненавидів Івана Франка і, де тільки міг, паплюжив його, – за те, що Франко був його постійним політичним опонентом, а саму історичну концепцію Грушевського іменував «фальшивою історичною конструкцією».

– Ваш Франко, – так само наголосив і Шептицький, – богопротивний плебей. Його – треба лупати! А леви українського націоналізму нехай зіпнуться на свою скелю! Отож, – він повернувся до думки, яку почав був висловлювати, – коли нога нашого офіційного повноважного посла ступить у міністерські бюра всіх європейських держав, ми, скромні старателі української справи, віддамо належну жертву Богові. В храмі Святої Софії в Києві і в храмі Святого Юра у Львові ми спорудимо панікадила з щирого золота, а на них – грона свічок з щирого срібла: точнісінько, як цвітуть оці каштани нашої древньої столиці перед Центральною Радою, органом, який започаткував боротьбу за самостійність України.

Шептицький звів обидві руки д'горі.

– Амен!

– Амінь! – прошепотів і Грушевський.

Потому він гучно висякався, аж залящало в шибках.

Коли хвилина урочистого мовчання минула, Грушевський знову зиркнув на дзиґарі:

– Але, даруйте, графе, ми ще маємо чимало справ, які потребують обговорення…

– Які там справи, пане професоре? – втомлено запитав Шептицький.

– Дуже багато справ! – скрикнув Грушевський. – Селяни вимагають забрати землю в поміщиків! Повсюдно виникають «земельні комітети» і вже діють самочинно! По всій Україні! Навіть під самісіньким Києвом! В Узині застрайкували строкові! В Лосятині просто захопили панські землі! В Рокитному і Юзефівці спалили економію! В Бородянці…

– Перепрошую, пане професоре! – втомлено спинив Грушевського Шептицький. – Всі ці діяння противні Закону Божому і людським законам, чинним у цілому цивілізованому світі. Для того й створюємо нашу державу чимдуж, щоб не допустити на нашій землі революційної анархії!

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.