Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Іван насторожився.

– Ти в якому полку служив, Кіндрате? – запитав він трохи згодом.

– У Брацлавському, тобі що?

– У Брацлавському! – зрадів Богун. – Може, знаєш такого – Омелько Чорний? Він Вороновицької сотні був козак. Уже п'ять років, як до вас на Низ подався, і ні слуху ні духу.

– Омелько Чорний? – Макогін замислився. – Ні, не чув. За п'ять років багато води стекло, може, й загинув де… Ти не чув, Васюк?

– Ні, – озвався той. – У нас, хлопче, п'ять років – великий шмат часу. Он гетьманів одних скільки помінялося, кошових… Буває, часом через кілька місяців на Січ повернешся, глипаєш – через одного незнайомі. Слава, вона крівцю полюбляє.

Іван мовчав. Вірити в те, що Омелько загинув, йому не хотілося. Тоді чому ж пропав, чому жодної звістки не подав за стільки часу? Для юнака, яким був Іван, п'ять років вважалися надзвичайно великим терміном.

Але все ж відсутність звісток від козака була цілком зрозумілою. Ляхи мало від люті не луснули, коли він утік, застреливши шляхтича. Відстояти хутір для Федора Богуна тоді коштувало неймовірних зусиль, безкінечних подорожей до Кальника і Брацлава, та багатьох нових сивин. Допомогло, урешті-решт, лише заступництво Стефана Хмелецького. Цей благородний чоловік і справжній шляхтич цінував своїх підлеглих за мужність, силу духу і військову майстерність, а не за польське походження і католицьке віросповідання. Він добре пам'ятав Білоцерківську битву, хорунжого Богуна та його відданість. Тож без зайвих запитань взявся владнати справу із Замойським, і скоро все було вирішено. На деякий час старостинські посіпаки забули дорогу до Богунового хутора. Але про Омелька не забували. Розпитували по околицях, по містечках та селах. Так, мовляв, і так, чи ніде не з'являвся бува козак з розрубаним колись носом, рубцями від опіків на шиї та без одного вуха. Добрі люди розповідали про ті розпитування Богунові, тож він про все знав. А от зрадника на хуторі так і не знайшли. Скільки не придивлялися Богун з Охріменком до навколишніх, так і не могли зрозуміти, хто підказав тоді Рудницькому, де шукати Омелька. Врешті махнули рукою, Бог скарає… Коли Іванові виповнилося дев'ятнадцять, Федір благословив сина, вивів зі стайні найкращого жеребця, зняв зі стіни коштовну турецьку шаблю, укритий срібною чеканкою англійський мушкет і пару пістолетів, сказавши такі слова:

– Як міг, доглядав я тебе, Іване. Чому зміг, навчив. Настала пора на Січ тобі вирушати, науки та слави козацької добувати. Знай: сила та воля або мед п'є, або кайдани тре. Дивись тепер сам, як по правді на світі жити. Дасть Бог – повернешся славним лицарем, а ні… На все Божа воля. Яким шляхом пройшов я, такий уготовано і тобі.

На шостий день подорожі безмежними просторами запорізьких вольностей мандрівники нарешті наблизилися до долини, серед якої ніс свої води Дніпро. Ще за кілька верст з верхівки безіменної могили побачили широку, порізану затонами і островами стрічку древнього Славути-Борисфена. Там, у далечині, лежав укритий імлою острів Томаківка, за ним, нижче по течії, трохи менший – Бучки. А праворуч, закрита поки що від мандрівників високими очеретами плавнів, мала знаходитися Січ.

У той час козацька столиця стояла на правому березі Дніпра, в урочищі Микитин Ріг. Як казковий Фенікс, палала вона багато разів до цієї пори і пізніше. І повставала із згарищ. Хортиця, Томаківка, Базавлук, Микитин Ріг, Чортомлик, Підпільна… Де тепер ти, славо козацька? Довго гуляла степами, била татар, лякала турків, пускала лядської крові. Викохала Хмельницького, застогнала від кривавих пазурів Петра і сконала, добита Катериною. Але й тоді не скінчилася наруга! Прийшли інші, розкопали могили, розмили кістки козацькі струменями дніпрогесів. Навіть велич Дніпрових порогів утопили у воді, як топили в крові найменші натяки на здоровий глузд. І дійшов до нас, прапотомків, лише сірий та безликий Нікополь, у якому вже мало хто й знає, що жиє там, де колись стояла славна Микитинорізька Січ…

Коні, відчувши близький відпочинок, пішли дещо жвавіше. Змінилися і краєвиди. Позаду залишилися безлюдні версти Дикого Поля. То тут то там можна було помітити людей або ознаки їхньої присутності. Широкими ділянками лежали викошені на сіно трави, розходилися врізнобіч биті дороги та стежки. Невеликими табунцями паслися коні, чути було спів та голоси. Дорогою мандрівники обігнали десяток важких возів ущерть завантажених мішками з мукою і вкритих просмоленою парусиною. Назустріч пройшов обоз, від якого в носі залоскотало приємно та смачно – на сотні кроків понесло запахом копченої риби. Круторогі трудяги-воли хоч і повільно, але без натуги волокли вози на кованих подвійною залізною шиною колесах. На возах поверх парусини лежали бронзові від загару запорожці, одягнені в самі лишень шаровари, з довгими, немов змії, оселедцями на голених головах. Здалеку почулася стрілянина.

– Або навчаються, або гуляють, – флегматично помітив Зоря. Козаки на возах не повели і вухом.

Проїхали ще півгодини. Назустріч почали з'являтися пішоходи. Неквапно йшли вони у своїх справах по двоє, по троє або одинаками. Івана дивувало те, що на нього і решту подорожніх ніхто не звертав уваги. Це після цілого тижня мандрівки через безлюдні степи?!

– Даниле, а нам не раді! – жартівливо завбачив Богун, звертаючись до Нечая, з яким встиг добряче заприятелювати за ці кілька днів.

– Нічого, ще пізнають! – і собі посміхнувся Нечай.

Він, як і Богун, був сином дрібного українського шляхтича і козака, тож вимріяв свою появу на Січі в сотнях мрій і був сповнений найчестолюбніших планів. Якщо сказати точніше – навіть руки чесалися кинутись у бій, здобути славу і повагу. Тож не дивно, що останній рік у бурсі був для Данила справжнім випробуванням…

Нарешті проминули неглибоку долину, з якої дорога виходила навскоси, оминаючи невисокий пагорб, виїхали наверх і спинилися. Перед захопленими очима приятелів лежала вона – Січ!

У променях вечірнього сонця, огорнута безмежно блакитними водами Дніпра, велична і неймовірно гамірлива після тиші Дикого Поля, козацька фортеця виглядала справжнім великим містом. Обставлена коморами, сінниками, шинками та ще казна-якими халабудами торгового передмістя, гордовито здіймала вона поверх високого валу могутній дубовий частокіл і високі, криті ґонтою[22] вежі. У глибокому рові перед валом текла темна вода Дніпра, запущеного сюди для оборони. З веж, яких Іван нарахував аж вісім, блищали начищеною бронзою в сонячних променях жерла чималеньких гармат. Іван і Данило захоплено стояли, розглядаючи фортецю, кілька хвилин. Опам'ятались, тільки коли помітили, що залишилися далеко позаду своїх супутників.

На вузьких, хаотично проведених вуличках січового передмістя козаків зустрів справжнісінький Вавилон. Здавалося, тут не можна було зустріти хіба що ескімоса. Ось під солом'яним навісом, що його підтримували нетесані соснові палі, розклав свій барвистий крам носатий вірменин. Голосно та пискляво зазивав він покупців, перемішуючи ламану українську мову зі своїм тарабарським наріччям. Далі, виблискуючи чорними оливами очей та показуючи в посмішці міцні білі зуби, стояв на порозі кузні спітнілий циган. Щось ґелґотав двом замурзаним циганчатам, які з вереском копирсалися в пилюці. Далі гордовито походжав, роздивляючись перехожих у лорнет на срібному руків'ї, шведський купець. Буклі рудої перуки, блакитне сукно каптана та корабель, навантажений сувоями мануфактури, який стояв серед січової гавані, давали йому почуття безумовної переваги над оточуючими. А ще бородаті московити з глиняним посудом, чорновусі волохи з плетеними з лози кошиками, кошами і саквами. Татарин з пістолями, шаблями і шитими сріблом шовковими іджиарами[23]… Особливо запам'ятався жид, що поважно сидів у фотелі, обставлений діжками та суліями з горілками, винами і медами.

– Гершко? – не вірячи власним очам, звернувся до нього Васюк Зоря.

Жид миттєво підхопився на ноги.

– Таки я, мосьпане! – заскреготів він. – Чого такий славний лицар забажає? Кращого, аніж у мене, не знайдете, не шукайте навіть. Не шукайте!

– Тьху, чорт нехрещений! Ти бачиш, Кіндрате?

Макогін подивився без цікавості.

– Мабуть, на мітлі летів, антихрист.

Жид у відповідь замахав руками так, що мало не повідривалися рукави його опанчі.

– Як можна, пани! Вей’з’мір! Хіба хочу? Мушу поспішати. Ґешефт! Ну то як? Маю ґданську горілку!

– Та йди ти к бісу, іудо, – відмахнувся Зоря. – Я ледве після Чигирина одійшов.

Поїхали далі. За довгими рядами чумацьких возів із сіллю, селітрою, зерном та порохом проминули кілька шинків, і нарешті кінські копита гулко зацокотіли по дубовому настилу містка через рів. Іван помітив, що за допомогою хитромудрих канатів і блоків його можна було підняти, в разі необхідності, за допомогою двох-трьох козаків. Крім того, з вежі, що височіла над брамою, на міст було націлено дві чималенькі гармати. Після строкатого і багатолюдного базару мандрівників зустрічала могутня і добре захищена цитадель.

Ворота було розчинено настіж. Ніхто не запитував подорожніх, хто вони, звідкіля та задля якої цілі приїхали. Нікому не були цікавими люди, що прибули до Січі, кожен займався своїми справами. Упадало в око лиш одне: усе населення козацької фортеці було виключно чоловічої статі.

Зоря і Макогін відстали ще за воротами – зустрівши гурт знайомих запорожців, вони притримали коней і почали голосну бесіду, яка перемежалася майже закоханими «скурвий ти сину» та «на біса твоїй матері, ти ще не сконав?!». Згодом, махнувши головою на прощання, попрямував до січової церкви, яка здіймала в небо свої блискучі бані на протилежному боці майдану, ієромонах, тож Іван з Данилом і Місюркою залишилися втрьох. Захоплено оглядали внутрішній устрій січової фортеці.

У широкому колі, що його утворював частокіл, містилися будівлі, які помітно відрізнялися від химерно забудованого передмістя. Тут відчувався військовий порядок і знання фортифікації. Уздовж частоколу, на відстані тридцяти кроків було утворено пустку для вільного переміщення гарнізону у випадку військової потреби. За нею, утворюючи велетенську підкову, розташувалися тридцять вісім довгих і приземистих будинків-куренів. У довжину кожен мав по дев'яносто або сто аршин, завширшки не менше шести. Викладені з грубих колод, вони були щільно перемащені глиною і вибілені крейдою. Порівняно невисокі дахи дбайливо викладено дерниною задля захисту від підпалювання. Невеличкі, немов блюдця, вікна, були майстерно прикрашені намальованими на віконницях виноградними китицями, розмаїттям яскравих квітів та пофарбовані в теплі тони, тож в очі Івану так і стрибали промінці яскравих сонячних зайчиків з вимитих зеленкуватих шибок. За церквою Святої Покрови, куди не гаючись «спрямував стопи свої» ієромонах Інокентій, стояли кілька будинків дещо тонкішого, аніж курені, архітектурного стилю, утворюючи спільно з ними неправильне коло навкруг майдану. У цих будинках мешкала січова старшина на чолі з кошовим отаманом. У середину кола виступала військова канцелярія з високим дубовим ґанком і приземиста будівля пушкарні. Біля неї стояли ряди різноманітних гармат, а оскільки пушкарня виконувала ще й обов'язки буцегарні, поблизу її воріт завмерли два запорожці, озброєні самопалами. В середині кола, утвореного будівлями, знаходився майдан, настільки великий, що міг одночасно вмістити не менше десяти тисяч людей.

І скрізь були запорожці. Чубаті і вусаті. В різнобарвних, надзвичайно широких шароварах, у каптанах, у свитках, у сорочках і гостроносих сап'янових чоботах. Із золотими кільчиками у вухах, з люльками в зубах. З шаблями на поясі, з кобзою за плечима або й просто з пустими руками. Великі та не дуже, огрядні або жилаві, мовчазні та балакучі, поважні та поспішливі, похмурі та веселі, хмільні та тверезі. Усі вони кудись йшли, стояли, сиділи або лежали. Січ, одним словом, жила своїм звичним життям.

– Ну і куди б то нам податися? – нарешті запитав Нечай.

– Навіть не знаю, – розгублено відповів Іван. Лише тепер він зрозумів, що його задум відшукати Омелька серед цієї круговерті не простіший, аніж ідея відшукати голку в копиці сіна.

– Треба до куреня якогось прибиватися, – обізвався досвідчений Місюрка, – тут так: зайшов у курінь, бачиш місце – займай. Потім до курінного отамана звернемося. Січ!

Хлопці нерішуче стояли на місці.

– Ну я в Тимошівський, у мене небіж там. А ви, якщо маєте бажання, давайте за мною, – мовив Місюрка.

Він торкнув коня острогами і поїхав через витоптану тисячами ніг землю січового майдану, до одного з куренів. Хлопці, не сперечаючись, рушили слідом. Врешті їм було байдуже, до якого куреня приєднатися.

Прив'язавши коней до конов'язі, зняли в порозі шапки і ступили до куреня. Зсередини житло запорозьких козаків було таким самим простим та невибагливим, яким виглядало зовні. Одразу ж за дверима, займаючи мало не третину всього приміщення, знаходились великі сіни, середину яких займала кабиця – чималий мідний казан, який утримувався на закіптюжених ланцюгах. Ланцюги, у свою чергу, кріпились цвяхами до дубових бантин на стелі. Над казаном була облаштована чотирикутна залізна труба з широким розтрубом, потрібна для виведення диму. Під казаном розміщувалось викладене плескатим річковим камінням огнище. Позаду, під вибіленою крейдою стіною, знаходилися мішки зі збіжжям, великі глиняні глеки, сулії і ковші. Від сіней житлову частину куреня відділювала проміжна стіна, двері якої знаходилися майже в кутку, тому що решту стіни займала викладена блискучими кахлями груба. Протилежну частину груби було пропущено крізь стіну сіней у світлицю.

У самій світлиці, на всю довжину її від порога до покуття, стояло сирно – довгий стіл, схожий на ті, що знаходяться в монастирських трапезних. Зроблено сирно було з однієї лише грубої дошки, яка мала майже аршин завширшки, і підтримували її вкопані в землю стовпчики. Обабіч сирна розташувалися вузькі лави, а вздовж стін, з трьох сторін, був настелений з дощок поміст, який і замінював козакам ліжка. Судячи з розмірів помосту, там одночасно могли влягтися кілька сотень чоловік. На покутті, тобто в дальньому кутку, було вивішено ікони різноманітних святих у срібних окладах, висіла зроблена зі щирого золота лампадка, що її, очевидно, запалювали по святах. Зі стелі звішувалося велике панікадило, а вздовж решти стін над помостом було вивішено силу холодної та вогнепальної зброї. Крізь численні вікна до куреня потрапляла цілком достатня кількість світла.

Прибулі пройшли вздовж сирна і зупинилися поблизу гурту запорожців, кілька з яких грали в карти, решта ліниво розвалилися на розстелених кожухах, підтримуючи неспішну розмову.

– Петре, готуй чуба! – кинув один із запорожців, покриваючи шістки двома королями.

– О-о, голубе! Маєш нині без чуба залишитися, – реготнув другий.

– Побачимо, – той, кого кликали Петром, жбурнув на поміст ще дві досить засмальцьовані карти, – бийся!

– Доброго дня, панове-молодці! – весело кинув Місюрка.

– І вам такого ж, – відповів один із запорожців.

– До товариства візьмете?

– Якщо добрі люди, чому не взяти? Місця, слава Богу, всім вистачить. Ходи давай! – звернувся він до сусіди.

Деякий час запорожці грали мовчки.

– І що, либонь, багато братчиків тепер у курені? – знову запитав Місюрка.

– Та буде щось коло сотні, – обізвався другий козак. – Ви розташовуйтесь доки. За годину обід. Зберуться братчики, прийде курінний, тоді й потолкуємо, що ви за птиці.

Більше ні про що не запитували. Іван з Данилом покидали на поміст мушкети та пістолі й пішли порати коней. Місюрка постелив кожух і влігся.

– Киньте моєму Орлику, потім розпряжу.

Нечай похитав головою, але погодився.

– Не шанує коня, – сказав він Івану, коли вони вийшли надвір.

– Нічого, доглянемо.

У сінях куреня троє молодиків – хлоп'ята років десяти-дванадцяти, роздмухували вогонь під кабицею. Незабаром під казаном вже танцювали язички полум'я, і козачата, бликаючи голими п'ятами, побігли, очевидно, по дрова та воду. На вулиці хлопці розпрягли коней, не забувши й Місюрчиного, витерли їм боки соломою, напоїли водою з діжі, яка стояла поблизу конов'язі, і насипали в ясла пшениці. Далі посідали поряд і запалили люльки.

Скоро почали сходитися козаки. Майже всі до пояса голі через спеку, засмаглі, сильні і м'язисті чоловіки. Були серед них як зовсім молоді, не старші за Богуна і Нечая юнаки, так і сивочубі та сивовусі діди. В руках мали сокири, коси та інший різноманітний інструмент. Йшли з роботи.

– Батьку курінний, он знову нашого брата прибуло. Доки виходити, ще й місця на чайках не вистачить, – почув раптом за спиною Іван.

– Вистачить.

От цей самий голос, що сказав слово «вистачить», здався Іванові на диво знайомим. Він рвучко підхопився і всім тілом повернувся до того, хто говорив.

За п'ять кроків від нього стояв Омелько.

– Омелько! – радісно і трохи розгублено пробелькотів Іван, та одразу ж знітився. – Ти… – він подивився на зацікавлених запорожців і знітився ще більше. Богун раптово зрозумів, що не знає, як йому слід звертатися до того, кого запорожці кличуть «батько курінний».

Незручність виправив сам Омелько.

– Івасю! Та це ти чи ні?! – щиро зрадівши, ухопив він в обійми Івана. – Оце так маєш! Ну от кого точно не сподівався нині побачити, це тебе. А дай-но на тебе подивлюся!

Він відсторонив Івана, розпрямивши руки і з посмішкою розглядав його постать, змужнілу за п'ять літ, які пройшли.

– Козак! Ну справжній тобі козак! Ти яким вітром, голубе?

– Та ось… У товариство приймайте!

– У товариство, кажеш?… Візьмемо, а чого ж. Ну молодець, молодець. Батько як?

– Добре батько. Привіт шле.

– І на тім дякую! А ти коли приїхав, з ким?

– Та тільки що. Ось товариш мій – Нечай Данило.

Омелько кинув на Нечая оцінюючий погляд.

– Добре, – сказав нарешті. – А це не ви панотця привезли?

– З нами їхав.

– Ти бачиш! Були б ще раніше з тобою зустрілися. Ми ще позавчора йому назустріч у степ виїздили, як і було умовлено. Не дочекалися. Напевне, справи церковні затримали Інокентія?

Іван з Данилом, посміхаючись, переглянулися.

– Майже.

Доки почався обід, у курені зібралося більше сотні тимошівців. З веселими розмовами та жартами, як це буває в людей, які скінчили денну працю, запорожці сіли на лави обабіч сирна. Зайняли може третину столу, тож Богун мав нагоду уявити справжню кількість козаків Тимошівського куреня. На сирні, дбайливо приготованому курінними молодиками, стояли дерев'яні миски з гарячою щербою та саламахою,[24] чотирикутні плескаті дошки з вареними, смаженими і вудженими осетрами, печені у попелі загреби,[25] зелень, карафи з горілкою.

За звичаєм козаки воздали молитву і розпочали обід. Іван з Данилом та Місюркою сиділи майже в кінці столу, прислухаючись до розмов, які неквапно точилися проміж запорожцями. Окрім жартів та пустих теревенів, козаки говорили про майбутній похід до берегів Анатолії. Жваво обговорювали проблеми, які з'явилися під час будівлі чайок, пригадували минулі походи, робили здогадки, хто саме і яким шляхом поведе флот цього разу, аби обмахорити турків, що наглухо зачинили Дніпрове гирло, налякані швидкими та кривавими наскоками запорожців на побережжя Малої Азії, квітучі береги Босфору і навіть пригороди самого Стамбула.

У Івана очі загорілися від таких розмов. Ще б пак! Стільки чувано ним про славні морські походи ще від батька! Старий Богун брав участь у поході Сагайдачного на Кафу у 1616 році і часто полюбляв пригадати ті часи. Іноді під час таких розповідей малому Іванкові здавалося, що він на власні очі бачить великі, завбільшки з гору, хвилі буремного моря, безкраю синь неба, що зливається за межами виднокола з просторами моря. Квітучі міста серед яскравої рослинності. Запеклі бої, абордажі галер та штурми міських стін…

Іванові підморгував і Нечай. По всьому його вигляду було помітно – думки Данила літають недалеко від Іванових мрій. Місюрка байдужно перехилив чергового «михайлика» з горілкою і черпав ложкою гарячу саламаху. Судячи з його вигляду, до морських походів він ставився так само байдуже, як і до решти подій, які відбувалися навколо нього.

По обіді курінний звелів збиратися на раду. Через задуху, що стояла в курені, вирішено було вийти на вулицю, що і виконали, не гаючись, ставши невеликим колом поміж криницею та конов'яззю. Запорожці, звичайно, здогадувалися, з якого приводу їх зібрано, спокійно поглядали на новачків, вели ліниві розмови, не забуваючи раз за разом накладати люльки бакуном.

– Що ж, довго теревенити не будемо, – діловито розпочав раду курінний отаман. – Маєте, шановне товариство, трьох бурлаків, які бажають поряд з вами віру святу православну боронити, слави козацької здобувати та нелегкого хліба козацького споживати. Ваша воля – чиніть за звичаєм.

На хвилину запанувала тиша, потім чийсь голос поважно вимовив:

– Ну то покажіться, панове-молодці, вийдіть до кола.

– А вони хіба поміж нами? Може, щербу сьорбають досі, батька не чули?

– А чому ні, щерба знатна сьогодні. Кашовару, братику, низько в пояс поклонитися належить.

Нечай, не знаючи, що відповісти, відкрив рота. Безпорадно позирав навколо й Богун. Із цієї халепи допоміг вийти Місюрка. Стягнувши шапку, він штурхнув Богуна і стиха мовив:

– Пішли-но, бурсаки, наш вихід, – і рішуче покрокував на середину кола. Там, роздивляючись навсібіч, весело загримів: – Таки добра щерба! Дякую, пани-браття, за гостинність. Але не настільки добра, щоб ми товариство не поважали та до кола не вийшли.

Місюрка поглянув на Нечая та Богуна, які мовчки підійшли до нього і стали поруч.

– Ось ми тут, перед вами. Карайте або милуйте – ваша воля. Після таких слів затихло в козацьких рядах. Запорожці кілька хвилин тихо радилися, потім наперед вийшли четверо найстаріших козаків куреня (старшому щось під шістдесят).

– Добре, – мовив один з них – сивочубий та кремезний козарлюга. – Давай по одному. Хто перший?

– А хоч би й я! – хвацько взяв руки в боки Місюрка.

– Добре, – ще раз повторив запорожець. – У Бога віруєш?

– Вірую!

– Перехрестись.

Місюрка тричі, за православним звичаєм, перехрестився.

– Ким дотепер був? Місюрка не розгубився:

– Ким, запитуєте ви? Злодієм я був. Лотром, харцизом… Чи як то пак краще сказати?

Запорожець зовсім не знітився після такого зізнання.

– Чому до нас надумав? – запитав він.

Місюрка відповів не одразу. Кілька хвилин мовчав, вивчаючи носи своїх підтоптаних чобіт. Нарешті підвів очі.

– А тому, товариство, тому, панове-молодці, – несподівано для себе Іван почув у голосі флегматичного Місюрки нові, повні емоцій нотки, – що не від доброго життя пішов я в душогуби. Не від лінощів або оковитої. Ні! А був я, бачите, у надвірній сотні шляхетного пана не останнім жовніром. Що за пан, дозвольте на моїй совісті облишити. Служив я йому вірою та правдою, за що й гроші отримував. Оженився. На Бога не мав чого нарікати, завжди добром мені дячив. Але скінчилося… панові Катерина моя до вподоби прийшлася. Далі, воля ваша, не пізнаєте від мене нічого. Скажу лишень, що пан той уже не ласий до чужих жінок. Хіба що на тому світі – все, як у нас… А до вас прийшов, бо хочу стати на захист віри і тим гріхи спокутувати.

Запорожець пригладив свої білі, немов сніг, вуса.

– У нас, чоловіче, не монастир.

– Та й я не такий грішник, аби кров православну на руки брати.

– Що ж, приймемо тебе. Тільки одне мусиш знати: за найменше злодійство на Січі скараємо на горло!

– Звичаї ваші, вельмишановне лицарство, я знаю. Якщо лихий поплутає – карайте! Я до вашого дому прийшов, як до світила гонору, тому за його зневажання кару сприйму спокійно і без нарікань. На тім і стою.

– Гм… – запорожець ще раз пригладив вуса і стиха перемовився з трьома своїми товаришами. Було помітно, що відповідь Місюрки йому сподобалась. Нарешті він подивився на Нечая:

– А ти, хлопче, у Бога віруєш?

– Вірую.

– Перехрестись…

Коротко розпитав колишнього бурсака, дізнавшись від того, що має діло з випускником бурси при Київському Богоявленському братстві, сином дрібного православного шляхтича з Бару. Похитав головою, потім так само допитав Івана. Після цього запитав дещо м'якше:

– А горілку п'єте?

Усі троє з полегшенням посміхнулися.

– П'ємо!

Запорожець повернувся до натовпу і махнув рукою комусь, кого поки що новачки бачити не могли.

– Давай неси, Малахай, очікуємо!

Козаки швидко розійшлися, даючи дорогу величезному, немов гора, запорожцю, який тримав у руці звичайне цебро, що ним зазвичай дістають з колодязя воду. Широкими кроками козак підійшов до центру кола і поставив цебро перед новачками. Зачерпнув «михайлика» такого великого, що той містив у собі не менше аніж півкварти, і простягнув Місюрці. Той прийняв, вклонився присутнім на чотири боки і випив оковиту до дна. Тимошівці схвально загуділи. Услід за Місюркою випив свій коряк Нечай, потім Богун. Іван одразу ж почув слабкість у ногах і круговерть у голові, але зробив над собою зусилля, щоб не виказати свого стану стороннім. Кинув коряк у напівпорожнє відро і недбало поклав правицю на руків'я шаблі. Великий палець лівої руки завзято засунув за шовковий очкур, що ним був оперезаний.

Старий запорожець лише тепер посміхнувся.

– Ну, панове-молодці, як охрестимо козаків?

Цієї миті наперед виступив курінний отаман.

– Дозвольте й мені слово мовити, – здійняв він руку вгору.

– Кажи, батьку, – загуділи козаки.

– Слухаємо, курінний!

– Твоє слово!

– Тоді так! – курінний указав на Місюрку. – Спочатку цей козак. Ти яким ім'ям хрещений, чоловіче?

– Савлом, – поважно відповів Місюрка.

– Савлом. То є ім'я від Бога, і людина не може його змінювати. А от прізвище – Місюрка, то інше діло. Я, напевно, не помилюсь, якщо вважатиму, що не одна собака його по Вкраїні винюхує. Тож наречемо його… – курінний критично подивився на обдерту постать Місюрки. – Наречемо його Савкою Обдертим. І від цієї хвилини ми не знаємо ніякого реблізанта та злочинця. Знаємо лише козака Тимошівського куреня на ім'я Сава Обдертий. Усі згодні?

Судячи зі сміху та дотепних зауважень, незгодних не було.

– А що стосується двох інших козаків, то вони носять прізвища своїх шляхетних батьків, козаків славних, тож з тим і залишаться. На цьому все, якщо всі згодні.

– Згодні! – загуло з натовпу.

– Віднині вважайте себе тимошівцями, панове-молодці, – повернувся до Івана, Данила і Сави курінний, – несіть це ім'я з честю, дбайливо оберігайте від дурної слави, принесеної недобрими та малодушними вчинками. Це вирішив я, курінний отаман Тимошівського куреня славного Війська Запорізького Низового – Омелько Деривухо з товариством! Тож не ощаджуйте золотих, чиніть так, щоб товариство надовго запам'ятало ваш приїзд! За цим і розходьтеся!

З гомоном і веселим сміхом запорожці розірвали коло, але розходитись усе ж не поспішали. Чутка, що вечір не скінчиться насухо, пройшла зі швидкістю гарматної кулі – новонавернуті запорожці оголосили про три діжки горілки і смажене теля, якими мали відзначити свій вступ до товариства.

Коли накривки вилетіли з діж, і відчайдушна запорізька гулянка почала набирати свої оберти, Іван нарешті зміг побалакати з давнім товаришем наодинці. Вони сіли на позеленілу від часу і дощів колоду під стіною куреня і запалили люльки.

– Ну що ж, Івасю, розповідай, як там у нас, – Омелько зробив ледь відчутний наголос на словах «у нас». – Ех! Здається вік-вічний удома не був. Це ж скільки часу пройшло від того, як ми востаннє бачилися?

– П'ять років… – Іван говорив не підіймаючи погляду, – батьку…

Омелько стримано посміхнувся.

– Ну от що… Доки ми наодинці, я для тебе, як і раніш – Омелько.

І козаки заглибилися у спогади. Згадували давній бій з польськими жовнірами, які напали на хутір, уроки фехтування, спішний від'їзд Омелька. Раптом Іван, щось пригадавши, поліз у кишеню каптана і витяг звідтам старенького шкіряного гамана.

– Ось, – простягнув він гаман курінному, – це все, що я знайшов під сливою.

– Під якою сливою? – не зрозумів одразу Омелько.

– Під тією самою сливою, яка росте під ґанком твоєї хати.

Омелько прийняв з Іванових рук важкенького мішечка і потряс його на долоні.

– Тепер пригадую, – вимовив він згодом. – Що ж, було б цілком справедливим, якби він залишився в тебе, адже я певен, що завдав тоді своєю появою вам немало прикрощів?

Іван у кількох словах передав події, які відбулися після Омелькової втечі.

– Прикро. Прикро, що завдав твоєму батькові стільки шкоди. Все ж візьми, це гроші твої.

Богун рішуче похитав головою.

– Ні. Ти колись сказав, що у випадку, якщо ти будеш відсутній п'ять років, я повинен відкопати їх. Я відкопав, і ось вони – сто п'ятдесят злотих. Від цього вони не перестали належати тобі. Довгенько їм однак прийшлось очікувати на тебе.

Омелько з лагідною посмішкою подивився на Богуна.

– Дякую, Іване. Я віддам ці гроші до військової скарбниці, і нехай вони послужать війську та Україні. За них, приміром, можна озброїти мушкетами три десятки людей.

– Як знаєш, – знизав плечима Іван.

Кілька хвилин панувала мовчанка. Нарешті Омелько підвівся.

– П'ять років. Минуло вже п'ять років. Як швидко збігає час.

– Для мене він плив надзвичайно повільно, – посміхнувся Богун.

– Я й не сумніваюсь, – і собі засміявся Омелько. – Батько нічого не передавав сказати?

– Він наказував, щоб я тобі кланявся і просив наглядати за мною.

– Ну, тобі нагляд уже не потрібний, он виріс як: неначе жидівське лихо. А ще, здається, учора пістоля двома руками тримав… А як із шаблею, вправляєшся?

Замість відповіді Іван вихопив з піхов дамаський клинок і з такою швидкістю закрутив ним, перекидаючи руків'я з однієї руки у другу, що в Омелька почало рябіти в очах.

– Овва! – тільки й вимовив він.

Біля діжок з горілкою скоро почалися пісні, а потім і постріли салютів. Сонце сідало за очерети плавнів, залишаючи козацьку столицю вогням смолоскипів та примарному місячному сяйву. З боку торгового передмістя чувся гамір і віддалені крики – базар там не затихав до пізньої ночі. Від курінних кабиць вітерець доносив пахощі вечері, що готувалася. Підходив до завершення перший день на Січі. День, який Іван уявляв собі сотні й сотні разів.