Чарівний талісман (збірник)

Взагалі, дивна річ, Вітя думав про неї лише тоді, коли бачив її. Коли ж вона зникала, він одразу забував про неї.

Вітя обернувся на бабусю і дідуся. Вони усміхалися йому підбадьорливо й лукаво.

Не встиг він отямитися, як таємнича незнайомка підхопила його на руки й посадила на мітлу. І сама сіла поруч. У Віті похололо в грудях од відчуття висоти. Й одразу засвистів у вухах вітер…

– Куди ми?

Але вона приклала палець до вуст:

– Тс!.. Не закудикуй…

VI

У перший клас Вітю привела, звісно, бабуся Світлана. Вона хвилювалася, мабуть, навіть більше, ніж онук. Хоча в нього від збентеження все розпливалося перед очима.

– Не хвилюйся, Зайчику мій, не хвилюйся. Все буде гаразд. Все буде гаразд, – повторювала вона, і губи в неї тремтіли.

Проте у той перший день хвилювалися всі. Навіть Боря Жабський і Алик Здоровега. Такий уже то був день. Перший раз у перший клас. Було чого хвилюватися.

Але на другий, на третій день уже не хвилювався ніхто. Вчителька Марія Іванівна була дуже привітна й симпатична, вміла дати раду їхньому братові-першокласнику, на уроках було цікаво, навіть весело, раз у раз лунав сміх.

І лише Вітя й бабуся Світлана продовжували чогось нервуватися. Бабуся всі уроки сиділа під школою, не йшла додому. А Вітя під час перерв самотньо стояв біля стіни й боявся, щоб хтось із хлопців не підійшов і не вдарив його. Не було у Віті навичок життя в колективі. Давалося взнаки домашнє бабусине виховання.

У перші ж дні почалося формування класу, як єдиного, так би мовити, колективу. Це сказала – Вітя чув – Марія Іванівна бабусі Світлані.

У лідери класу висунулися двоє – Боря Жабський і Алик Здоровега. Якийсь час терези вагалися і було ще неясно, хто з них переважить. Але потім Жабський ловкенько тицьнув Здоровегу кулачком у ніс, той скривився, заплакав – і Боря Жабський самочинно проскочив у лідери.

Як відомо, у першому класі вперше в житті набирає ваги прізвище людини.

Ще вчора ти був просто Вітя, просто Боря, просто Алик, просто Рая, Оля, Галочка, Володя… А сьогодні ти вже Нестеренко, Жабський, Здоровега, Фількіна, Петровська, Бойко, Барабаш…

У колективі досить швидко стає відомо, хто є хто. З'ясовується, наприклад, що Рая Фількіна – ябеда.

– Маріє Іванівно, а Здоровега смикнув мене за бантик.

Водночас з'ясовується, що Алик Здоровега не дуже вихований і не дуже добрий. А Володя Барабаш – плаксій. Варто його зачепити, як він уже в сльози. А Оля Петровська – базіка.

– Ой, ви знаєте… ви знаєте… а я… а мені… а мене…

А Володя Барабаш – видумляка. Все плете якісь небилиці, які начебто з ним трапилися.

А Ніна Ковбасюк, м'яко кажучи, «жадина-помадина». Он вона стоїть, одвернувшись у куток, і похапливо, одну за одною їсть цукерки, щоб ніхто не побачив і, чого доброго, не попросив.

Про Вітю якась певна думка не склалася. Стало тільки відомо, що він – Зайчик. Боря Жабський підслухав, як бабуся Світлана, провівши його в школу, поцілувала й сказала ніжно:

– Ну йди, йди, Зайчику мій…

Того ж дня на першій же перерві Жабський, пролітаючи стрімголов повз Вітю, закричав:

– Одскоч, Зайчику, бо на лапу наступлю!

А на великій перерві вже й Здоровега штовхнув його у дверях:

– Ну чого ти, Зайчику, плутаєшся тут! Ну…

І коли після уроків бабуся Світлана кинулась до нього у вестибюлі: «Зайчику мій любий!..» – Вітя почервонів і, вперше відчуваючи неприязнь до бабусиної ніжності, пробурмотів:

– Не називай мене більше так. Ніякий я не зайчик.

Але було запізно. У класі він уже на все своє шкільне життя став Зайчиком.

Звідки взявся той «зайчик»? Чи просто з маминої та бабусиної ніжності, з їхньої любові… Чи з тих маминих оповідей про його раннє дитинство.

Ще до школи Вітя часто просив маму, коли вона була вдома:

– Розкажи про те, як я був маленький…

Мама не була такою вигадницею, як бабуся Світлана і тато, не вміла розповідати таких казок, видумувати таких фантастичних пригод.

Але зате вона вміла з ніжністю розказувати, як Вітя був маленький. Як вона знайшла його в капусті.

– Ти лежав на капустяному листку маленький-маленький і гарненький-гарненький, як зайчик. Може, зайчик тебе й приніс. Бо як ти підріс, то страшенно любив хрумати сиру капусту. Ти ж і зараз любиш.

– Люблю, – кивав головою Вітя і пильно дивився на маму. – А… а як же… це ж було взимку… Мій же день народження в січні?

– Авжеж, – наче сама дивувалася мама. – Холодно було. Ти ж лежав у такій пухнастенькій сірій шубці… Заячій. Я ж і кажу…

– А тато? Тато тоді що?.. – питав Вітя.

– А тато… – Мама на мить затиналася. – А тато тоді теж був. Аякже… Ми з ним удвох тебе знайшли. Тато узяв тебе на руки, притулив до грудей і почав дихати, хукати на тебе, бо ти замерз… Отак: ху-ху-ху!..

І Вітя наче відчував на своїй щоці подих тата.

Йому часто потім снилося, як тато дихає на нього. Той подих був теплий, приємно-лоскотний і такий рідний.

Віті завжди подобалося, що мама й бабуся Світлана називають його зайчиком.

І от на тобі…

Життя складається з дрібниць. І доля людська теж залежить часом від незначних дрібниць.

Ну що, здавалося б, такого в тому імені – Зайчик? А для Віті стало воно визначальним у ставленні до нього хлопців із класу. Ні з ким він наче й не сварився, ніхто його не бив, не ображав особливо. Просто хлопці його не помічали, ніби в класі його й не було. З першого дня стало ясно, що він слабенький, кволий, що ні бігати, ні скакати, ні тим більше битися він не гараздий. Одним словом, Зайчик. Тож чого з ним мати справу?

Добре ставлення до нього з боку дівчаток завдавало Віті ще більших прикростей. Коли якась Рая Фількіна або Ніна Ковбасюк підходили й довірливо, як до «свого», схилялися й шепотіли: «Ох же той Жабський! Ох, Здоровега! їм аби тільки битися й гасати по коридору!» – Вітя червонів і не знав, куди подіти очі.

Одного разу, коли вони з бабусею Світланою поверталися після школи, Вітя раптом глибоко зітхнув і сказав:

– Ну коли вже приїде той тато!

Бабуся Світлана здригнулась і стала як укопана серед вулиці.

– Чого це ти? Що таке?.. Що сталося? – якось злякано спитала вона.

– Нічого… – знову зітхнув Вітя. – Просто… Чого він не їде?

– Ну, Зай… Ой! Ну ти ж, рибочко, знаєш, він у важливому відрядженні… Виконує, ти ж знаєш… Мама казала… Скоро приїде… мабуть, після Нового року…

– І торік казали – після Нового року, і зараз…

– Ну… ну, рибко моя, ну ти ж знаєш, він дуже гарний спеціаліст, він там так потрібен, його просять іще лишитися… Ну скоро вже, скоро… – голос у бабусі Світлани тремтів.

Вітя давно не бачив, щоб бабуся так хвилювалася. Навіть першого вересня…

– А що сталося, Вітю, сонечко, що сталося? Тебе хтось образив? Може, ударив? Куця моя! – в голосі бабусі вже була паніка, переляк.

– Та ні! – махнув рукою Вітя. – Ніхто мене не вдаряв. І не ображав. Просто…

Ну що їй пояснювати, бабусі? Вона хороша. Дуже хороша. Кращої, мабуть, нема ні в кого. І мама хороша. Але вони жінки. А тут потрібен чоловік. Є в хлопчачому житті справи, які може зрозуміти тільки чоловік, тільки тато.

І у Віті ж такий тато!

Він завжди усміхається Віті з фотографії, що стоїть на письмовому столі у Вітиній кімнаті. Так весело, так сонячно, так променисто всміхається, як не всміхається ніхто в цілому світі. Й очі в нього такі добрі, такі ніжні, такі розумні, що одразу видно, яка він людина.

А людина він надзвичайна. Коли бабуся розказує про нього, в неї самої очі світяться, як дві зірочки.

Бабуся Світлана дуже любила Вітиного тата, свого зятя Гришу, Григорія Михайловича. Може, тому, що він вигадник, фантазер, як і вона. Чи тому, що він спортсмен?

На тій фотографії, з якої він усміхається, він у спортивному костюмі.

Чи тому, що він узагалі – взірець усіх чеснот, як вона вважала, взірець людяності, мужності, чесності, доброти, благородства…

Незвичайна він людина.

І листи тато писав незвичайні. Дуже ніжні й веселі. І захопливі. Якісь казково-пригодницькі, фантастичні. У кожному листі була якась таємниця, загадка. То печера з доісторичними коштовностями. То НЛО, нерозпізнаний літаючий об'єкт. То не відоме науці плем'я гігантів у джунглях Африки, то колонія колишніх військових злочинців…

І в усіх тих татових захопливих казкових пригодах діяла добра й всевладна чарівниця – Міс Таємниця, яка нібито завжди допомагала йому, приходила, як він писав, «на виручку» у скрутні моменти. І все завжди закінчувалося гарно й весело. Тато називав її по-закордонному «Міс Таємниця», певне, тому, що сам був за кордоном. Мабуть, тато дуже скучив за Вітею, тому й писав такі листи.

Чимось ті листи нагадували бабусині казки. Вітя не знав, хто в кого навчився – тато в бабусі Світлани чи бабуся в тата. Але то не мало значення. Коли люди живуть разом і люблять одне одного, то часто переймаються звичками, інтонаціями, навіть словами. Вітя чомусь думав, що то бабуся Світлана надихалася татовими листами. Татові листи все-таки були цікавіші.

Шкода тільки, що тато не любив фотографуватися. З Африки він прислав лише кілька фотографій, та й то вони були групові, і тата на них було не дуже добре видно.

А кожну татову фотографію Вітя роздивлявся по тисячу разів і знав кожну деталь напам'ять. І ту, де він «крутить сонце» на турніку, і ту, де пливе в басейні, і ту, де біжить стометрівку на стадіоні. І ту, де несе маму на руках, а вона обняла його за шию, сховала обличчя в нього на грудях, а він сміється, і вітер куйовдить його волосся…

VII

На мітлі сидіти було дуже зручно. Навіть не відчувалося, що ти сидиш. Невагоме тіло наче саме линуло в повітрі.

Незнайомка сиділа ззаду і тримала Вітю за плечі. Дотики її рук були приємно-ніжні, як у бабусі Світлани.

Вітя напівобернувся і звів на неї очі.

Вітер розмаював, розвівав чорну вуаль і довге м'яке волосся.

І знову Вітя не побачив її обличчя, а тільки великі сині очі за вуаллю.

– Ви – Міс Таємниця? – несподівано для самого себе спитав Вітя.

Незнайомка нічого не відповіла, тільки очі її засміялися й підморгнули йому.

І Віті раптом стало легко й весело. Наче він відчув подих тата.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.